Радіоактивні річки, ракові села і хвороба довгих зубів

Передмова редакції 

​Джулі Клінгер — доцентка кафедри географії Делаверського університету в США. Клінгер досліджує фронтири рідкісноземельних елементів, їх політичні передумови та наслідки. Після 15 років польових робіт в Китаї, Бразилії, Сполучених Штатах та Гренландії, Клінгер опублікувала свою ґрунтовну працю «Рідкісноземельні фронтири: від підземних надр до місячних ландшафтів» (Rare Earth Frontiers From Terrestrial Subsoils to Lunar Landscapes), в якій вона привідкриває завісу над питаннями, що точаться довкола рідкісноземельної промисловості: чому одні місця, багаті на мінерали, стають осередками видобутку, а інші — ні? Як і якою ціною Китай став монополістом на ринку рідкісноземельних елементів? Чого очікувати, якщо біля вашого дому виявили родовище?

Аналіз Клінгер не пропонує простих пояснень. У своїй книзі дослідниця застерігає від вузького розуміння екстрактивізму, як суто наслідку дій іноземних компаній та урядів. Натомість авторка запрошує читачів розглянути, як спільництво різного роду гравців — від місцевих чиновників до регіональної і національної влади, а також транснаціонального капіталу — утворює просторовий, правовий та дискурсивний режим фронтиру, що уможливлює експлуатацію надр. Що важливо, Клінгер не залишається на рівні абстракцій та геополітики, а пильно відслідковує катастрофічні наслідки рідкісноземельної промисловості, як для життя і здоровʼя людей, так і для довкілля, адже, як вона пише у своїй книзі: «фронтир проходить крізь людське тіло». 

«Спільне» публікує переклад фрагменту книги Клінгер. Цей уривок є частиною розділу, в якому йдеться про шахту Баян-Обо у Внутрішній Монголії, Китаї, яка колись була священним монгольським місцем і територією, де конкуруючі імперії боролися за контроль. Дослідниця пояснює, як це місце стало найбільшим джерелом рідкоземельних елементів у світі, а фрагмент, який ми переклали, зосереджується на наслідках їх промислового видобування для населення та довкілля регіону.

*

З розвитком рідкісноземельної промисловості та виплавки рідкісноземельних металів проблема так званих трьох відходів — радіоактивних мінералів, торію та пов’язаного з рідкісноземельними елементами радіаційного забруднення довкілля — стає дедалі серйознішою. Китайські підприємства, що працюють у цій галузі, змушені ставитися до неї з усією серйозністю. 

– Wang (2007, 2)

У процесі видобутку рідкісноземельних елементів із надр Землі разом із рудами на поверхню піднімається багато інших речовин. Небезпечні матеріали, зокрема мишʼяк, важкі метали і радіоактивні матеріали вивільняються з підземелля та випускаються в повітря, ґрунт, поверхневі та підземні води. Радіоактивні річки, «ракові села», гострі й хронічні отруєння мишʼяком та так звана хвороба довгих зубів свідчать про настільки тяжку і всеохопну екологічну та епідеміологічної кризу, що боротьба з нею тепер є справою національної безпеки та територіальної цілісності.

Існує вдосталь задокументованих фактів загострення екологічних викликів у Китаї (Smil 1993; Wu 2009; Yang 2005). На Заході екологічні наслідки виробництва рідкісноземельних мінералів усвідомили лише після кризи 2010 року не через замовчування з боку Китаю. Простими словами, до кінця першого десятиліття XXI століття ніхто не брався висвітлювати ці критично важливі питання, не кажучи вже про те, щоб серйозно вивчати численні китайськомовні наукові джерела. Ця лакуна у розумінні рідкісноземельних матеріалів призвела до того, що екологічну та епідеміологічну шкоду стали сприймати як невід'ємну складову процесу видобутку рідкісноземельних елементів та як її суто «китайську» рису. Таким чином, рідкісноземельна промисловість постає як неодмінно брудне виробництво, а забруднення набуває расового забарвлення, позначається як «китайське», чим маскує той факт, що ці загрози не є обовʼязково закономірними, та приховує глобальні інвестиції у ці руйнівні практики. Цей розділ розʼяснює справжню природу та походження заргоз у контексті видобутку рідкісноземельних мінералів у Баян-Обо та їх переробки в Баотоу. Саме поява радіоактивних річок, «ракових сіл», а також поширення миш’якового забруднення та хвороби довгих зубів були безпосередніми факторами змін у політиці та практиці китайської рідкісноземельної галузі. 

Загроза, повʼязана з видобутком і переробкою рідкісноземельних елементів, починається з геології (Zhou et al. 2002). Як уже зазначалося в першому розділі («Що таке рідкісноземельні елементи» — прим. ред.), умови формування родовищ рідкісноземельних елементів такі, що вони водночас сприяють утворенню природних радіоактивних мінеральних покладів — звідси їхнє часте сусідство. У Законі Китайської Народної Республіки про запобігання радіоактивному забрудненню від 2003 року рудники рідкісноземельних елементів прямо згадуються як місця з високою концентрацією радіоактивних руд (Hu 2003). Проте ані каміння, ані піски самі по собі не становлять загрози. Загроза зʼявляється тоді, коли елементи вилучають з надр, коли вони розпорошуються у процесі подрібнення, перевезення та збагачення, а також, коли вони, у високій концентрації, опиняються у водоймах — як у місцевих, так і тих, що знаходяться нижче за течією. У своїй ґрунтовній праці про екологічну динаміку місцевого виробництва рідкісноземельних елементів Бай Ліна (2004) визначила десять ключових точок, у яких радіоактивні та токсичні речовини потрапляють в довкілля. 

Ці висновки свідчать про два моменти. По-перше, китайські вчені вже багато років уважно вивчають ці загрози. По-друге, якщо співвіднести таблицю 3 з географією регіональної промисловості на рисунку 7, можна побачити, що джерела небезпеки зосереджуються вздовж 241-кілометрової ділянки між родовищем Баян-Обо та переробними потужностями в Баотоу (див. рис. 12). Тобто існує чотири етапи виникнення екологічних загроз.

Рисунок 7. Рудник Баян-Обо розташований на півночі муніципалітету Баотоу. З містом Баотоу, що лежить на півдні муніципалітету вздовж річки Хуанхе (Жовта ріка), його з’єднують одна залізнична та одна автомобільна дорога. Через брак води на півночі, важка промисловість, міські поселення, військові об’єкти та допоміжні сільськогосподарські бази зосереджені на півдні, у місті Баотоу. Від Баотоу основні автомобільні та залізничні лінії прямують на південь, схід і захід. Джерело: зображення Моллі Рой

Таблиця 3

Перший етап — це процес безпосереднього видобутку, під час якого вивільняється пил, насичений важкими металами та радіоактивними речовинами. Другий — стадія переробки, під час якої використовують сірчану або соляну кислоту, щоб відділити елементи від їх материнської породи. Третій — заходи з утилізації відходів первинної обробки та збагачення, в результаті яких утворюються шлаки з високим рівнем радіоактивності (Wang et al. 2009). Четвертий етап — утилізація продукції, що містить рідкісноземельні елементи (Gullett et al. 2007; Weber and Reisman 2012). 

Усі рідкісноземельні елементи шкодять внутрішнім органам при потраплянні всередину організму шляхом травлення або дихання; деякі — розʼїдають шкіру; а пʼять елементів — прометій, гадоліній, тербій, тулій і гольмій — настільки токсичні, що поводитися з ними потрібно вкрай обережно, щоб уникнути радіаційного опромінення або займання (Krebs 2006). Оскільки рідкісноземельні елементи зазвичай залягають з радіоактивним торієм і ураном, видобуток стає також питанням поводження з радіоактивними відходами (Bai, Licheng, and Lingxiu 2001), що суттєво ускладнює і здорожчує процес.

Руди, видобуті на родовищі Баян-Обо, переробляють на концентрати випалюючи при високих температурах із застосуванням сірчаної кислоти. Цей енергозатратний процес «вибиває» рідкісноземельні елементи з їхньої материнської породи шляхом повторюваних циклів кислотних ванн, плавлення, промивання та охолодження. Виробництво тонни рідкісноземельного концентрату супроводжується утворенням приблизно однієї тонни радіоактивних стічних вод, 75 кубометрів кислотних стічних вод, від 9600 до 12 000 кубометрів вихлопних газів, що містять радон, плавикову кислоту, діоксид сірки та сірчану кислоту, а також приблизно 8,5 кілограмів фтору (Hurst 2010).

Через хімічну подібність між рідкісноземельними елементами, ураном та торієм надзвичайно складно відбувається їх розділення, що вимагає випалювання за температури понад 300 градусів за Цельсієм. Високі температури перетворюють торій на мобільну та нерозчинну у воді форму — пірофосфат торію, що накопичується у відвальних хвостах та складний для переробки чи повторного використання. Для використання торію як ядерного палива його потрібно очистити та перетворити на нітрат торію, а це — надзвичайно складно, коли він перебуває у формі пірофосфату. Торій має найвищу температуру плавлення серед усіх оксидів — 3300 градусів за Цельсієм, а застосовують його лиш у небагатьох високоспеціалізованих промислових процесах (Cardarelli 2008). Це має два суттєві наслідки: по-перше, після переробки рідкісноземельних елементів у відвальних хвостах накопичуються особливо мобільні форми торію, які вкрай важко використовувати повторно; а по-друге, оскільки промисловість сьогодні майже не потребує торію, виробники не мають стимулу інвестувати в розробку ефективніших методів вилучення цього радіоактивного матеріалу з відходів. Крім того, висока вартість зберігання торію відштовхує тих, хто могли би створювати механізми повторної переробки відвальних хвостів для виокремлення пірофосфату торію, оскільки така переробка створює чергову надзвичайно дорогу проблему — управління радіоактивними відходами, окрему від проблеми хвостосховища (Xin 2006). 

Вилучення торію та урану з відвальних хвостів не усуває радіоактивну загрозу. Як свого часу встановила Марія Кюрі, до 85% радіоактивності залишається в материнській породі навіть після вилучення цих елементів (Edwards 1992). Як таке можливо? На відміну від нерадіоактивних елементів, атоми радіоактивних елементів — нестабільні. Це означає, що вони «вибухають», вивільняючи потужно заряджені альфа- і бета-частинки. Можна уявити собі ці частинки як уламки мікроскопічних вибухів, що пронизують інші мікроскопічні матеріали, як-от клітини, ядра клітин та ДНК. Ці уламки хаотично розривають чи спалюють хімічні звʼязки — саме це й спричиняє більшість шкоди від радіаційного опромінення. 

Так звані вибухи, описані вище, насправді є процесом радіоактивного розпаду. У ході цього процесу один елемент перетворюється на інший: торій розпадається на уран, уран — на протактиній, протактиній — на радій, радій — на радон та полоній. Атоми радону, своєю чергою, розпадаються на «доньок радону» — ще приблизно з півдесятка твердих радіоактивних речовин, які осідають на поверхнях, зокрема на пилинках, і легко потрапляють у дихальні шляхи людини. Кінцевим продуктом цього ланцюга є свинець. Якщо ці частинки вдихнути, то вони осядуть на дихальних шляхах, суттєво підвищуючи ризик раку легенів (EPA 1990; Liu 1996). Кілька мікрограмів радію, що потрапили в організм, можуть спричинити розмʼякшення кісток, випадання зубів, кровотечу ясен та розвиток раку кісток і мʼяких тканин. Відвальні хвости небезпечні насамперед тим, що шлами, у яких залишається високий рівень радіоактивності, продовжують виділяти газ радон (Edwards 1992). Дрібні пилоподібні частки з цих відходів розносяться повітрям і водою, потрапляючи у довкілля через вітер, дощ, вилуговування та промислові аварії. Саме через ці молекулярні, непередбачувані та погано врегульовані процеси рідкісноземельний фронтир пронизує людське тіло на клітинному й атомному рівнях. 

Радіоактивні річки та ракові села

Важка промисловість потребує води. Саме цей фактор є ключовим у промисловій географії Баотоу, зображеній на рисунку 12. Родовище Баян-Обо розташоване за 80 кілометрів від кордону з Монголією та за 241 кілометр на північ від промислового центру з переробки заліза та рідкоземельних елементів у Баотоу. Ця промисловість зосереджена довкола державного підприємства Baotou Iron and Steel, відомого під скороченою назвою «Баоган». Підприємство розмістило свої потужності біля повноводної Хуанхе (Жовтої ріки), що вигинається в північному напрямку крізь Ордос та Баотоу, розливаючись рівниною Хетао. Більшість важкої промисловості та промислових відходів сконцентрована в Баотоу. Хоч Баотоу і знаходиться далеко від місця видобутку (див. Фігуру 7), смертність від раку в гірничодобувному районі Баян-Обо зросла з 107,93 на 100 тисяч населення в 1989–1990-х роках (що втричі перевищувало середньостатистичні показники по країні та в пʼять разів — показники західного Китаю) до 155,7 на 100 тисяч в 1997 (Chen, Siwei, and Xiaonong 2010; Liu 1996). Рак, неуточнені в статистиці отруєння та нещасні випадки, а також смертність немовлят зазначаються основними причинами смерті в гірничодобувному районі (Zhang et al. 2001).

Фігура 5. Карта глобальних родовищ рідкісноземельних елементів, ідентифікованих Геологічною службою США, 2015 рік. Джерело: зображення Моллі Рой

Рисунок 12. Супутникове зображення промислової географії міста Баотоу та околиць. Джерело: зображення Моллі Рой

Хвостосховище «Баогану» почало розширюватися ще з кінця 1950-х і вже стало «найбільшим у світі озером рідкісноземельних елементів», яке містить двісті мільйонів тонн радіоактивного шламу. Це озеро площею 13 квадратних кілометрів розташоване за десять кілометрів на північ від Хуанхе та за 12 кілометрів на захід від центру міста Баотоу. Починаючи з 2005 року робоча група з рідкісноземельних мінералів Державного комітету планового розвитку КНР неодноразово попереджала про вразливості конструкції цього хвостосховища, з огляду на тамтешню сейсмічну активність і кліматичну нестабільність (Xin 2006). За словами чиновників, землетрус чи нетипова для сезону злива можуть спричинити прорив дамби хвостосховища, наслідки якого затьмарять навіть найстрашніші випадки забруднення річок, зокрема аварію на річці Сунгарі у 2005 році. Китайська преса продовжувала висвітлювати ситуацію впродовж пʼятнадцяти років, а місцеві, регіональні і національні дослідницькі ініціативи займалися вивченням цих питань щонайменше з 1975 року. Деякі дослідження були доступні широкому загалу в Китаї. І хоча масштаб проблеми складно донести до не-китайськомовної аудиторії, вона добре відома в наукових, офіційних і популярних дискусіях в межах КНР. Як зауважив один репортер: «Йдеться не просто про ризик прориву дамби. Довкола неї вівці страждають на хворобу довгих зубів, селяни — на рак, а цей колись родючий овочевий город став місцем, де більше не проростає жодне насіння і де пити воду неможливо» (Li 2010).

У звітах станції моніторингу довкілля компанії «Баоган» за 1998, 2002 і 2006 роки показано, що площа найбільш забрудненої  ділянки зросла втричі — з 4,92 км² (приблизно за кілометр від краю хвостосховища) в 1998 році до 15 км² у 2006-му (Wang et al. 2009). Це свідчить, по-перше, про жорсткі територіальні межі зон обстеження під юрисдикцією «Баоган», а по-друге — про інтенсивність забруднення, спричиненого рознесенням пилу вітром. Звісно, циркуляція радіоактивних залишків не обмежується лише цією ділянкою. Оскільки радон є продуктом розпаду урану і торію, хвостосховище постійно його виділяє. Радон важчий за повітря, а тому розноситься низько над землею і здатен подолати до тисячі кілометрів за кілька днів навіть за помірного вітру (Edwards 1992). Хвостосховище не має жодного ізолюючого шару, який би запобіг просочуванню (Wang, Xie, and Chen 2007). Воно розташоване на висоті 1045 метрів над рівнем моря, тоді як сільськогосподарські поселення між хвостосховищем та Хуанхе — на висоті 700-1000 метрів, на піщаних ґрунтах. Місцеві називають хвостосховище над своїми головами «висячим озером» (xuan hu). Під дією сили тяжіння та регіонального водостоку забруднена вода просочується крізь піщаний ґрунт у бік Хуанхе зі швидкістю 300 метрів на рік. На цих пісках розташовані овочеві городи Баотоу, які історично забезпечували місто продуктами, але тепер занепадають. Проблеми з хвостосховищами документуються ще з 1970-х років, коли господарі з навколишніх сіл почали помічати зниження врожайності на своїх городах. Обстеження 1994 року виявило підвищені рівні радіоактивного забруднення в овочах, які вирощували вниз за течією (Zhao et al. 1994), а дослідження, опубліковане станцією моніторингу довкілля у 2002 році, встановило, що вміст радіоактивних солей у сільських колодязях перевищував безпечні рівні вдесятеро (Xin 2006).

Китайські журналісти запровадили поняття «ракове село», щоб описати те, як забруднення, спричинене переробкою рідкісноземельних мінералів, призвело до смертей мешканців сіл поблизу хвостосховища. В одному невеликому селі на 75 домогосподарств місцеві жителі повідомляли про шість смертей від раку на рік та часті інсульти серед дорослих (Liu 2013). У сусідньому селі мешканці придумали вислів «кожен сьомий», щоб привернути увагу до масштабів смертності від раку серед людей середнього віку (Wang 2006). Для порівняння, середній показник по країні становить дві смерті від раку на тисячу мешканців села (Guo et al. 2012).

На початку 2004 року селяни ініціювали діалог з компанією «Баоган» та міською адміністрацією Баотоу з вимогою компенсацій та переселення. У відповідь місцева влада пробурила глибоку свердловину, що забезпечити населення питною водою. Однак селяни відмовилися нею користуватися після того, як виявили, що при кип’ятінні на дні утворюється вʼязкий білий осад (Ren 2013). Крім того, геологічна будова місцевості така, що гідротермальні поклади містять високу концентрацію мишʼяку і фторидів. Тобто, хоча глибокі свердловини й менш вразливі поверхневого забруднення, вони несуть інші ризики для здоровʼя. Незадоволені діями місцевої влади, селяни домоглися доступу до звітів моніторингу довкілля та використали їх у петиції до вищих органів влади — державних адміністрацій Хух-Хото та Пекіну. Вони досягли деяких успіхів: їм вдалося представити ситуацію у своїх селах як загрозу регіональній продовольчій безпеці та водопостачанню, адже забруднення їхньої землі водночас означало забруднення Хуанхе — ріки, що тече пʼятьма провінціями після Баотоу та забезпечує водою понад сто мільйонів людей. Завдяки зусиллям селян на національному та міжнародному рівнях зʼявилося розуміння тієї ціни, яку доводиться платити місцевим за китайську монополію на рідкісноземельні елементи (Hilsum 2009; Jeffries 2014). У результаті «Баоган» погодилася щорічно виплачувати компенсацію в розмірі 5 мільйонів юанів (приблизно 814 000 доларів) пʼятьом селам поблизу хвостосховища. Однак у розрахунку на 25 тисяч жителів це становить лише близько 200 юанів (32 долара) на людину — мізерна частка від загальної суми, потрібної для переселення жителів забруднених сіл. «Навіть на воду не вистачить», — зауважив один громадянин. В іншій газеті селянин сказав: «Наше життя вже майже закінчилося, нащо нам ці гроші? Ми просто хочемо переїхати. Залишатися — означає чекати смерті» (Hui 2013).

За десять років з початку своєї кампанії селянам вдалося домогтися певних дій з боку держави. Станом на 2015 рік площа хвостосховища почала зменшуватися. Куди саме вивозять відходи поки офіційно не повідомляється. Селяни отримали кращий доступ до медичної допомоги в спеціалізованих остелогічних лікарнях міста Баотоу, однак, за їхніми словами, лікарі зазвичай утримуються від того, щоб прямо називати причини захворювань. В інтервʼю 2013 року один чоловік розповів: «Лікар сказав мені, що кістки людей з мого села відрізняються від кісток людей, які живуть в інших місцях. Наші кістки слабкі, неправильно ростуть і часто ламаються». Хоча деякі лікарі, можливо, неохоче говорять пацієнтам правду про джерела хвороб, місцеві жителі добре усвідомлюють ситуацію: «У сухий сезон ми дихаємо пилюкою. У вологий — це все потрапляє у нашу воду. Ми буквально споживаємо це забруднення з їжею. Худоба їсть його з травою, а ми їмо худобу. Це дуже небезпечно. Усі розуміють проблему, але вона надто велика, щоб з нею впоратися».

Хронічне отруєння мишʼяком, флюороз скелету та хвороба довгих зубів

Через смертоносний і неконтрольований характер радіоактивного забруднення обговорення навколо нього часто відвертають увагу від хвороб,  спричинених іншими токсинами, що активно поширюються внаслідок видобутку та переробки рідкісноземельних елементів. За межами Баотоу, де зосереджено більшість переробних потужностей, основними забруднювачами є мишʼяк і фторид (Liu et al. 2005; Xia and Liu 2004; Yu et al. 2005; Zhao et al. 2013). Їхнє накопичення у довкіллі Баян-Обо та Баотоу докорінно змінило людський ландшафт цих регіонів, раніше заселених монгольскими кочовими скотарями. Це боляче визнавати, але насправді за ураженою мишʼяком шкірою, деформованими кістками та зіпсованими зубами — симптомами хронічного флюорозу — можна навіть відрізнити місцевих від мігрантів. За оцінками, 40% приміського та сільського населення рівнини Хетао, тобто приблизно триста тисяч людей, страждає на мишʼяковий дерматоз (Mao et al. 2010). Соціальні та економічні лиха, спричинені мишʼяком у питній воді, можна порівняти з наслідками пасивного куріння чи присутністю радону в житлових приміщеннях (Chowdhury et al. 2006). 

Хронічне отруєння мишʼяком повʼязують із «серцево-судинними, печінковими, нирковими, шлунково-кишковими, неврологічними, репродуктивними порушеннями та злоякісними пухлинами» (Mao et  al. 2010). Доведено також, що таке отруєння перешкоджає когнітивному та інтелектуальному розвитку дітей у Баотоу (Li et al. 2003). Мишʼяк і фторид — це природні елементи, які не становлять небезпеки для людей, допоки їх не вивільняють із земних надр. Вони стають загрозою тоді, коли опиняються в ґрунті та питній воді. Мишʼяк і фторид потрапляють в людський організм із їжею, водою або через дихальні шляхи. Пил, який піднімається внаслідок гірничих робіт, осідає на поверхні землі, забруднюючи сільськогосподарські культури та корми для худоби. Дощова вода змиває ці елементи в ґрунт, і вони осідають у мілководних колодязях. Глибші колодязі — теж не вихід: чим глибше бурять свердловину, намагаючись уникнути поверхневого забруднення, тим вищою стає ймовірність натрапити на гідрогеохімічні пласти, насичені миш'яком і фторидом — на глибинах до 200 чи навіть 400 метрів. (Wen et al. 2013). Таким чином, спроба уникнути однієї загрози породжує іншу. Як і у випадку з дослідженнями небезпечних радіоактивних матеріалів довкола хвостосховища «Баоган», питання токсичності мишʼяку та фториду розглядаються у китайськомовних наукових працях вже кілька десятиліть (Luo 1993; Wang, Kawahara, and Guo 1999).

Флюороз має серйозний вплив на худобу. Скелетний флюороз призводить до нерівномірного росту кісток та їх розм'якшення. У тварин це спичиняє неконтрольований ріст зубів, які з часом змʼякшуються і випадають. Вівці не можуть пастися та зрештою гинуть від голоду. У районі хвостосховища випадки аномального росту зубів у худоби фіксують ще з 1980-х років, що стало катастрофою для місцевих скотарів у наступні десятиліття. Посилаючись на статистику місцевого Бюро тваринництва, чиновник району Шадегесуму, розташованого між містом Баотоу та родовищем Баян-Обо в межах муніципалітету Баотоу, повідомив, що поголівʼя овець в регіоні скоротилося з 160 тисяч у 1964 році до 16 тисяч в 1999 (Zhao 1999).

Флюороз скелету має надзвичайно тяжкі наслідки і для людей, на пізніх стадіях спричиняючи параліч (Tamer et al. 2007). У деяких випадках хвороба змушує трубчасті кістки продовжувати рости. Оскільки звʼязки і мʼязові тканини лишаються тієї самої довжини, вони розтягуються настільки, що зрештою рвуться чи лускаються. В інших випадках накопичення фториду в організмі призводить до підвищеної щільності та крихкості кісток. Це відбуваються через звʼязування фториду з іонами кальцію в кістках і утворення нерозчинної солі, яка під час виведення з організму вимиває з собою частину кісткового матриксу. Внаслідок цього ранні стадії захворювання нагадують артрит або остеопороз. Коли флюороз скелету прогресує, відбувається звапніння (кальцифікація) звʼязок хребта та довгих кісток, що ускладнює або взагалі унеможливлює рух. Починають ставатися часті переломи, які не можна лікувати звичайними методами через крихкість кісток. Одужання після таких переломів є вкрай рідкісним. Серед інших наслідків захворювання — ураження щитоподібної залози, розриви слизової оболонки шлунка та втрата рухових функцій унаслідок компресії хребта (Reddy 2009). Ліків від флюорозу не існує. Найефективнішим способом лікування є заміна джерела питної води (Sharma et al. 2013).

Висока поширеність цих захворювань за останні три десятиліття призвела до того, що степи довкола Баян-Обо майже спорожніли: люди масово залишають регіон, переїжджаючи з сіл у міста. Втім, це не гарантує ані порятунку, ані доступу до стабільного прожитку. Ландшафт довкола гірничодобувного району Баян-Обо всіяний покинутими й розваленими будинками — колишніми домівками фермерів та кочових скотарів. Офіційна позиція місцевого директора Бюро земельних і природних ресурсів у Баян-Обо така: всіх фермерів та пастухів переселили, всім виплатили компенсацію. Офіційно в гірничодобувному районі немає ні пасовищ, ні сільськогосподарських угідь. Усі землі, де раніше випасали худобу та вирощували їжу, переоблаштовано під вітрову енергетику. 

На перший погляд, усе виглядає саме так. Спустошений ландшафт під безкраїм небом стає ще більш вражаючим за присутності сотень вітрових турбін. За 20 кілометрів від околиць гірничодобувного району Баян-Обо я натрапила на літнього пастуха в селі, побудованому біля невеликого джерела. Він з гордістю розповів, що тутешня вода чистіша, ніж будь-де за кілометри звідси — «набагато краща за ту отруту, яку вони пʼють у місті». За його словами, підприємливі міські жителі періодично намагаються домовитися з громадою про закупівлю води чи прокладання трубопроводу до району. Пастух також розповів, що Баян-Обо колись належав монгольским кочівникам і що місце, де нині знаходиться карʼєр Баян-Обо, раніше вважалося священною горою згідно з місцевими релігійними віруваннями. Навіть коли карʼєр почали розширювати, ніхто не хотів переїжджати. Однак, за його словами, «спершу захворіли тварини, потім немовлята, а потім і всі решта». Більшість людей виїхали, бо єдиною альтернативою була смерть.

Сприяння переселенню — а подекуди й примус — допомогло місцевій владі у боротьбі як з економічними, так і з санітарними проблемами, спричиненими забрудненням — проблемами, які вражали і людей, і худобу. Додатковими заходами місцева влада Баян-Обо запровадила заборону на випас худоби та скасувала категорію «фермери та скотарі» у переписі населення, тим самим офіційно криміналізуючи та викреслюючи з обліку певні вразливі групи, перед якими могла б інакше бути відповідальною.

Втім, навіть з вікна кабінету директора місцевого Бюро земельних і природних ресурсів, яке виходить на степи околиць невеликого міського району Баян-Обо, було видно пастухів з отарами овець і коней — прямо під величезними вітровими турбінами. Неподалік, як у легальних, так і в нелегальних карʼєрах, у зернистій, блискучій грязюці, що збирається вздовж тріщин у стічних трубах та навколо хвостосховища, виднілися сліди копит, засвідчуючи — худоба й далі пасеться, навіть посеред промислових відходів. Як і мешканці сіл навколо хвостосховища в Баотоу, деякі родини кочівників поблизу Баян-Обо не мали іншого варіанту, окрім як продовжувати скотарський спосіб життя, навіть попри дедалі більше забруднення. Їм не лише добре знайома руйнівна сила раку та флюорозу — вони на додачу періодично змушені платити штрафи за порушення заборони на випас худоби. Ті, в кого я брала інтервʼю, казали, що краще ризикнути й «померти раніше під своїм власним небом», аніж йти найманим робітником на окраїни далекого великого міста (Klinger 2013c).

Усі фронтири пронизують простір. У цьому випадку прокладання кордону навколо Внутрішньої Монголії та зонування Баян-Обо як гірничодобувного району пронизують не лише простір, а й тіла та прожитки, детериторіалізуючи місцевих етнічних інших, які мають свої наміри на цю землю. Присутність тут монгольських скотарів та їхніх прожитків постає впертим фактом, який суперечить формалізованим державами кордонам, категоріям перепису населення і практикам зонування. Рухаючись вздовж вітряків та карʼєрів, скотарі зі своєю худобою та сімʼями наочно ілюструють суть територіального асамбляжу. Як пояснювалося в попередньому розділі («Місце Китаю у світовій історії відкриттів, виробництва та використання» — прим. ред), територіальний асамбляж описує співіснування множинних та конкуруючих територіальних порядків в одному й тому самому місці. Власне цей територіальний асамбляж формується через дії місцевої влади, яка періодично силоміць втілює своє бачення навколишньої території як простору, призначеного винятково для вітрових турбін. Родини скотарів, які відмовляються йти геть попри гірші умови життя, буквально долають межі цього бачення. Нерегулярні, але постійні штрафи, які скотарі сплачують за порушення заборони на випас худоби, є джерелом скромного, але надійного доходу для місцевої влади. Це може свідчити про своєрідний компроміс між двома суперечливими територіальними порядками — принаймні доти, доки скотарі та їхня худоба здатні витримувати тілесний тягар забруднення. 

Ці територіальні асамбляжі унаочнюють постійні жертви, на яких побудовано китайську рідкісноземельну монополію, а також те, наскільки незавершеним залишається проєкт з приборкання фронтиру. Саме ця локальна складність є ключем до розуміння змін у пріоритетах рідкісноземельної політики Китаю — політики, яка великою мірою формується під тиском соціальної мобілізації у відповідь на екологічну й епідеміологічну кризи на місцях.

Сучасні дані щодо питань охорони праці та безпеки працівників рідкісноземельної гірничо-металургійної галузі дістати було складніше, особливо з огляду на зростаючу чутливість до іноземної критики. Втім існує значний масив даних про екологічні та епідеміологічні наслідки виробництва. Дослідження попередніх кількох десятиліть, опубліковані в академічних журналах Китаю, привідкривають завісу над людською ціною китайської монополії на видобуток і переробку рідкісноземельних елементів. Наприклад, довготривале спостереження за працівницями металургійних підприємств міста Баотоу показало, що рівень ускладнень під час вагітності серед них був на 22,94% вищим за середній показник по країні, а рівень вроджених вад розвитку — на 20,89 % вищим за загальнонаціональний (Liu 1996; Zhao 1994). Підвищена захворюваність на рак органів дихання серед працівників компанії Баоган також фіксувалася та неодноразово висвітлювалася на щорічних конференціях Китайського товариства досліджень рідкісноземельних елементів починаючи з 1990 року (Li 1990); ця проблема також є ключовим напрямом досліджень внутрішнього Бюро громадського здоров'я компанії Баоган (Wang, Wanping, and Yulang 2002).

Токсичність ґрунтів і вод навколо Баян-Обо та Баотоу десятиліттями перебуває під пильним наглядом місцевих екологічних та санітарних служб (Guo 2009). У місцевому архіві муніципальної бібліотеки Баотоу, а також в інших провінційних і національних архівах я знайшла щорічні звіти, що стосуються окремих галузей, забруднювачів та захворювань, починаючи з 1972 року, а також велику кількість академічних публікацій про конкретні місця й випадки, опубліковані в китайських друкованих журналах, чимало з яких згадуються у цій книзі. Хоча ці дослідження й не піддавались прямій цензурі, однак їх майже не поширювали за межами вузького кола фахівців, і вони досі не перекладені англійською. Це має три наслідки.

По-перше, поза вузьким колом китайськомовних фахівців загальне розуміння людської ціни, яку має видобуток і збагачення рідкісноземельних елементів, залишається вкрай обмеженим. Це унеможливлює змістовний діалог про шляхи подолання гуманітарної та екологічної катастрофи Баян-Обо — й, головне, про те, як запобігти її повторенню в інших частинах світу. По-друге, нестачу перекладених матеріалів помилково сприймають як засекреченість, а засекреченість — як відсутність екологічного моніторингу, регулювання та заходів з відновлення в регіоні. Це, своєю чергою, веде до третього наслідку: мільярди юанів, які центральний уряд інвестує у підтримку фахівців, що займаються цими питаннями, а найголовніше — результати їхньої праці — залишаються практично невідомими, оскільки не виходять за межі спеціалізованих китайськомовних публікацій. І все ж в Китаї за понад чотири десятиліття спостережень, документування та спроб регулювання цього небезпечного, але необхідного виробництва, накопичено величезний обсяг знань.

Це свідчить про те, що, попри західне уявлення про Китай Заходом як місце неконтрольованої налітай-хто-хоче брудної промисловості, ситуація на місцях перебуває під пильним наглядом. Рідкісноземельний фронтир у Внутрішній Монголії визначається не беззаконням, а множинністю правових режимів, що вибірково привілеюються та перетинаються між собою. Розруха сталася не через те, що політичні чи промислові керівники не знали про небезпеку — про токсичні наслідки галузі, радіоактивні відходи чи залишки гірничодобувної промисловості було відомо задовго до сучасних криз. Їхнім пріоритетом, натомість, було максимально експлуатувати китайську глибинку задля вищого блага — під яким розуміли економічний розвиток,  національну безпеку Китаю, а також задоволення потреб світового ринку (Chen 2010; Mancheri, Sundarasan, and Chandrashekar 2013). У результаті Баотоу було перетворено на національну й глобальну «пожертвувану зону» інтересам ключових гравців світового ринку рідкісноземельних елементів. 

Неокласична економічна теорія трактувала б цю ситуацію як прикру побічну шкоду — зовнішній ефект (екстерналію). Та коли такі «побічні ефекти» призводять до деградації ландшафтів і життів етнічних інших, вони зручно лишаються на рівні абстракції. Проте існують межі, за якими поняття «екстерналії» починає розпадатись. Забруднення джерел води, від яких залежить десята частина населення країни, а також поширення захворювань серед місцевого населення, що спричиняють передчасну смертність та підривають економічний розвиток регіону (Wang and Dai 2011;  Yu, Le, and Li 2008), змусили вдатися до кардинальних змін. Заходи, вжиті у політиці та виробничій практиці у відповідь на цю кризу, розглядаються в наступному розділі.