Зацікавленість у мінеральних багатствах України різко зросла на тлі глобальних змагань за критично важливу сировину, необхідну для переходу до зеленої енергетики та нових технологій. Цей перехід, який подається як шлях до сталого розвитку та боротьби зі зміною клімату, дедалі частіше приховує в собі жорстоку геополітичну боротьбу за ресурси, у якій різні гравці намагаються забезпечити контроль над ланцюгами постачання. Світова увага зараз особливо прикута до «мінеральної угоди» між Україною та США, в рамках якої початкові пропозиції Дональда Трампа — обміняти надану військову допомогу США на доступ до значної частини українських мінеральних багатств — оголили цинічний характер цих глобальних перегонів. Торги за принципом «мінерали в обмін на зброю» викликали палкі дебати щодо того, чи справді Україна володіє обсягами та якістю стратегічних мінералів, здатних виправдати такі астрономічні очікування й колоніальні посягання нової адміністрації США.
Після повномасштабного вторгнення Росії 2022 року український уряд активізував спроби представити такі ресурси, як літій, титан, графіт і рідкісноземельні елементи, як стратегічний актив для залучення іноземних інвесторів. Основна мета — спрямувати їхні інвестиції на післявоєнну відбудову, особливо акцентуючи увагу на «відновленні, очолюваному приватним сектором», координацію якого має забезпечити BlackRock — найбільша у світі компанія за розмірами активів в управлінні.
Водночас добре відомо, що угоди, засновані на експлуатації природних ресурсів, рідко приносять користь країнам, на території яких ці ресурси знаходяться. Це підтверджує досвід багатьох країн Африки та Латинської Америки.
Показовими є приклад Демократичної Республіки Конго (ДРК). У лютому 2024 року Європейський Союз і Руанда підписали угоду щодо мінеральних ресурсів, яка має на меті встановити стратегічне партнерство щодо критично важливих сировинних матеріалів, як-от тантал, олово, вольфрам, золото і ніобій. Водночас добре задокументовано, що підтримуване Руандою повстанське угруповання «Рух 23 березня» (М23) контролює райони видобутку корисних копалин на сході ДРК і займається контрабандою мінералів до Руанди, звідки ті потрапляють у глобальні ланцюги постачання. Повстанців звинувачують у серйозних порушеннях прав людини, зокрема в систематичному сексуальному насильстві та воєнних злочинах. Ця спіраль насильства вже неодноразово породжувала заклики до ЄС припинити угоду з Руандою щодо постачання сировини, аби не сприяти подальшій ескалації конфлікту.
Глобальні перегони за критично важливою сировиною можуть провокувати іноземне втручання та ставити під загрозу країни й спільноти, які стали мішенню хижацького екстрактивізму. Так, Болівія вже тривалий час перебуває в епіцентрі боротьби за стратегічні мінеральні ресурси. Президент Ево Моралес невдовзі після вступу на посаду у 2006 році націоналізував величезні запаси природних ресурсів країни, зокрема літію. У межах планів із індустріалізації ланцюга виробництва літію були підписані угоди з Китаєм і Росією, які передбачали партнерство з державною літієвою компанією YLB, інвестиції в місцеву інфраструктуру та передачу технологій. Усунення Моралеса з посади у 2019 році напряму пов’язують із його політикою націоналізації літію, яка обмежила доступ західних іноземних компаній, зокрема Tesla, та сприяла зближенню з Китаєм і Росією. Цей хижацький екстрактивізм у перегонах за сировиною унаочнює реакція Ілона Маска на звинувачення Tesla у причетності до державного перевороту в Болівії: «Ми зробимо переворот, де захочемо! Ваші проблеми».
Президент Болівії Ево Моралес та президент Росії Володимир Путін. Фото: Wikicommons
З видобутком та використанням корисних копалин пов’язано близько половини промислових потужностей України та до 20% її трудових ресурсів. Близько 60% українського експорту — це корисні копалини та продукти їх переробки. Водночас український досвід поводження з власними мінеральними ресурсами — від вугілля, яке живило радянську індустріалізацію, до сучасного літію, критично важливого для енергетичного переходу — демонструє знайомий сценарій: як зовнішні, так і внутрішні гравці історично намагалися отримати вигоду з цих багатств, часто підриваючи суверенітет та сталий економічний розвиток країни.
Цей цикл експлуатації іноді розглядається в рамках ширшої глобальної динаміки, пов’язаної з так званим «ресурсним прокляттям» або «голландською хворобою» — парадоксом, за якого країни, багаті на природні ресурси, часто стикаються з економічною нестабільністю, зростанням корупції та зловживанням з боку іноземних інтересів. «Голландська хвороба» зазвичай виникає, коли великі надходження іноземної валюти, здебільшого від експорту сировини, спричиняють зміцнення національної валюти, що робить інші експортні сектори менш конкурентоспроможними та призводить до скорочення обробної промисловості або експорту з високою доданою вартістю. Водночас така перспектива, яка оперує образами «прокляття» і «природи», есенціалізує колоніальну динаміку системного вилучення ресурсів із периферії для розвитку центру. Наратив про «прокляття» країн, багатих на ресурси, зображає проблеми залежності та нерівності як неминучі — через сам факт наявності ресурсів. Натомість він часто ігнорує тяглість колоніальних владних структур.
В контексті інтеграції України до ЄС критично важливі сировинні ресурси стали однією з тем переговорів, особливо в умовах, коли ЄС прагне забезпечити безперервність ланцюгів постачання для енергетичного переходу та зменшити залежність від Китаю. У 2021 році в межах Стратегічного партнерства між Україною та ЄС з питань сировини було визначено українські запаси 22 із 34 мінералів, критичних для ЄС. З того часу співпраця поглибилася: Європейський Союз пропонує «вигідну для обох сторін угоду», спрямовану на сприяння сталому розвитку та стратегічне партнерство.
Ресурсна пастка: економіка України та експорт сировини
Україна входить до числа світових лідерів за запасами та видобутком ключових мінералів, зокрема залізної руди, вугілля, марганцю, титану, графіту та рідкісноземельних елементів. Це мінеральне багатство відігравало вирішальну роль у розвитку як Російської імперії, так і Радянського Союзу. Експлуатація українських покладів вугілля, залізної руди, марганцю та урану була центральною для індустріалізації та військової потужності СРСР. Україна також історично відігравала ключову роль у виробництві титанових концентратів, забезпечуючи 90% від загального обсягу виробництва в колишньому Радянському Союзі. Титанові концентрати використовуються як сировина для виробництва титанових сплавів і пігментів, що широко застосовуються в аерокосмічній промисловості, військовій техніці, медичній та хімічній промисловостях. Цікаво, що в умовах воєнного стану Україна продала державну Об’єднану гірничо-хімічну компанію (ОГХК) — найбільшого виробника титанової руди в країні. Компанія була створена у 2014 році, коли держава повернула контроль над двома ключовими підприємствами титанової галузі, які належали олігарху Дмитру Фірташу. Стратегічною метою ОГХК декларувався перехід від продажу сировини до виробництва більш технологічної продукції. Однак, попри потенціал, за роки існування ОГХК так і не модернізувала виробництво, залишаючись сировинним експортером. Втім, держава не реалізувала потенціал компанії і, зрештою, втратила контроль над стратегічним активом: у результаті приватизаційного аукціону в жовтні 2024 року, в якому взяла участь лише одна компанія, новим власником підприємства став азербайджанський бізнесмен Насіб Хасанов.
Видобуток титанової руди. Фото: з відкритих джерел
У радянську добу Україна виробляла широкий спектр промислової продукції та була провідним постачальником вугілля, чавуну, залізної руди й сталі. Однак вона залишалася залежною від імпорту високоточних компонентів і технологій з інших радянських республік. Більшість українських виробників не мали повного виробничого циклу, що робило кооперацію з заводами по всьому СРСР затратною. Замість переробки власної сировини, Україна експортувала її до інших республік для подальшого виробництва — це лише посилювало економічну залежність і структурні дисбаланси, орієнтовані на загальносоюзні потреби, а не на власний промисловий розвиток.
Після здобуття незалежності у 1991 році експортна структура України залишалася орієнтованою переважно на сировину. Українська промисловість продовжувала залежати від недорогих ресурсів, передусім енергоносіїв з Росії, та водночас експортувала низькопереробну продукцію за вищими світовими цінами. Проте замість того, щоб використати вигідні умови торгівлі для диверсифікації та модернізації економіки, додаткові прибутки розподілялися серед вузького кола еліт, що призвело до концентрації значних активів у руках невеликої групи олігархів. Станом на 2000 рік метали та мінеральна продукція складали половину українського експорту, а разом із агропродовольчою продукцією та хімією ці сектори забезпечували трохи більше ніж 70% загального експорту країни.
Деякі дослідження розглядають Україну як недостатньо вивчений приклад прояву «голландської хвороби», зумовленої значною залежністю від ресурсів. На думку дослідників, надмірна орієнтація України на експорт сталі та чорних металів, що становили майже 30% загального експорту, спричинила формування викривленої економічної структури. Її характерними ознаками є деіндустріалізація, вразливість до глобальних коливань цін на сировину та застій у високотехнологічному виробництві. Дослідники стверджують, що Україна страждає від проявів специфічного варіанту «голландської хвороби», зумовленого не експортом енергоресурсів, а сировинною моделлю, яка спрямовує ресурси не на інновації й виробництво, а на рентний дохід і низькопродуктивні сектори. Коли світові ціни на сталь і чорні метали зростали, експортні надходження від сектору суттєво збільшувалися, що призводило до підвищення попиту на гривню на міжнародному валютному ринку і, відповідно, її зміцнення. Внаслідок цього українські товари ставали дорожчими для іноземних покупців, що було вигідно експортерам сталі під час буму ринків сировини, але створювало перешкоди для інших секторів, як-от машинобудування та технологій, продукція яких втрачала конкурентоспроможність за кордоном. Водночас, хоча в Україні спостерігаються симптоми, схожі на «голландську хворобу», як-от деіндустріалізація, домінування експорту сировини та слабкість високотехнологічних секторів, варто зауважити, що «відмирання» високотехнологічних галузей відбулося раніше — після розпаду Радянського Союзу, коли вони не змогли конкурувати на світових ринках. Розрив коопераційних зв’язків із пострадянським простором, нестача інвестицій і втрата ринків збуту, особливо після фінансової кризи 1998 року в Азії та Росії, прискорили занепад українських виробників. Сировинна орієнтація стала радше вимушеним кроком, а не наслідком витіснення через зміцнення валюти внаслідок зростання експорту сировини.
Глобальна економічна криза 2008 року завдала українській економіці сильного удару. Фінансовий сектор зазнав краху, оголивши критичну залежність України від сировини, яка забезпечувала зростання на початку 2000-х років. Криза також ознаменувала стрімкий занепад залишків галузей із доданою вартістю, які не змогли модернізуватися: так, виробництво автомобілів, автобусів і тракторів скоротилося на 98%, 90% і 77% відповідно в період з 2007 по 2021 рік. Зрештою, залежність від експорту сировини призвела до порочного кола, в якому економічне зростання прив’язувалося до нестабільних світових ринків cировини, стаючи на перешкоді модернізації інших секторів.
Зміна реального ВВП на початок 2009 року за країнами. Україна одна з найбільш постраждалих. Зображення: CIA
Сьогодні експортна структура України, як і раніше, орієнтована на сировину та продукцію з мінімальним рівнем переробки. Щоправда, якщо у 2008 році частка валютних надходжень від експорту металургійної продукції становила 43,2% загального експорту, то наприкінці 2017 року її частка зменшилася до 24,9%. Це було зумовлено насамперед падінням світових цін на сталь, зниженням конкурентоспроможності української сталі на міжнародних ринках, суттєвим скороченням інвестицій у металургійний сектор, і зрештою — війною. На сьогодні близько половини експортних надходжень України забезпечує сільськогосподарський сектор. У 2024 році частка сировинних товарів у загальному обсязі експорту країни перевищила 66%, при цьому основними джерелами експортних надходжень залишаються сільськогосподарська сировина, залізна руда та сталь. Водночас частка переробної промисловості у ВВП наразі становить близько 10%, що вдвічі менше за орієнтир країн ОЕСР.
З часів здобуття незалежності до сьогодення українська економіка залишалася залежною від експорту сировини з низьким рівнем переробки. Така орієнтація зробила країну вразливою до коливань цін на світових ринках сировини, що сприяло подальшій деіндустріалізації та стримувало розвиток високотехнологічних галузей.
Геополітика критично важливих сировинних ресурсів України
Критично важливі сировинні ресурси — як-от літій, кобальт, нікель, графіт, рідкісноземельні елементи, мідь і кремній — є незамінними для виготовлення напівпровідників, акумуляторів та широкого спектру високотехнологічних пристроїв. Їхня важлива роль особливо відчутна у сфері відновлюваної енергетики. Рідкісноземельні елементи є ключовими для виробництва постійних магнітів, які, у свою чергу, є критично важливими компонентами вітрових турбін і двигунів електромобілів. Водночас електромережі потребують значної кількості міді та алюмінію, причому мідь є базовим матеріалом майже для всіх технологій, пов’язаних із електроенергетикою.
Загарбницьке захоплення природних ресурсів України є ключовим елементом воєнної стратегії Росії. Окупація українських територій дала Кремлю можливість встановити контроль над величезними запасами критично важливих мінералів, енергетичних ресурсів і сільськогосподарських земель. Не дивно, що Росія взяла собі за мету повністю позбутися залежності від імпорту критично важливих сировинних матеріалів до 2030 року. За словами керівника Роснадр Євгена Петрова: «Внаслідок комплексу ухвалених заходів до 2030 року ми очікуємо позбутися залежності від імпорту 12 дефіцитних видів сировини, зокрема літію, ніобію, танталу, рідкоземельних металів, цирконію, марганцю, вольфраму, молібдену, ренію, ванадію, плавикового шпату та графіту. А щодо такого високотехнологічного ресурсу, як літій, — до 2028 року». Починаючи з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році, Росія систематично націлюється на родовища літію, титану, рідкісноземельних елементів, вугілля, нафти та газу. Вже зараз Росія розпочинає активну підготовку до геологорозвідки критично важливих мінералів на тимчасово окупованих територіях України, зокрема в Донецькій, Луганській, Запорізькій та Херсонській областях. Особливу увагу російські ЗМІ приділяють Шевченківському літієвому родовищу в Донецькій області та літієвому родовищу Крута Балка в Запорізькій області. Зрештою, контроль Росії над запасами України прискорить її експансію в глобальних ланцюгах постачання та суттєво посилить її тиск на ЄС та інші країни шляхом консолідації контролю над критично важливою сировиною. Амбіції Росії додатково підкріплюються поглибленим партнерством із Китаєм. Російські коментатори обговорюють можливість координації стратегій у сфері рідкісноземельних металів між Росією та Китаєм як «спільної зброї» проти впливу Заходу та для контролю над ланцюгами постачання, критичними для передових технологій. Росія водночас активно розвиває співпрацю з країнами Глобального Півдня у сфері критично важливої сировини. Так, наприкінці 2023 року Болівія та Росія оголосили про інвестиції в розмірі 450 млн доларів у пілотний проєкт із виробництва літію на солончаку Уюні в Болівії. До того ж, Росатом будує центр ядерних досліджень і технологій у Болівії.
Терикон вугільної шахти, вкритий снігом, поблизу міста Добропілля Донецької області, 24 листопада 2024 року. Фото: FLORENT VERGNES / AFP
Китай утримує домінуючу позицію у світовому ланцюзі постачання критично важливої сировини — як у видобутку, так і в переробці міді, кобальту, літію, графіту та рідкісноземельних елементів. Наприклад, на Китай припадає майже 100% світової переробки сферичного графіту, близько 80% галлію, приблизно 60% рафінування літію та германію, а також понад 60% обсягів переробки кобальту.
З огляду на світове домінування Китаю та вторгнення Росії, український уряд активізував зусилля щодо просування критично важливих сировинних ресурсів країни як стратегічного активу для залучення західних інвестицій і підтримки післявоєнної відбудови. За словами прем’єр-міністра Шмигаля, одним із ключових пріоритетів уряду є розробка нової економічної моделі України, яка має на меті перетворити країну на ресурсний центр Європи. Згідно з Інвестиційним путівником України, підготовленим Київською школою економіки та Міністерством економіки, Україна володіє 117 зі 120 найпоширеніших типів корисних копалин. Уряд також підкреслює, що Україна входить до десятки провідних світових виробників низки стратегічних мінералів, зокрема титану, марганцю, залізної руди, цирконію, графіту та урану.
Водночас США тиснуть на Україну з вимогою пришвидшити видобуток і експорт критично важливих сировинних ресурсів у межах власної стратегії зі зменшення залежності від Китаю. Китай, який забезпечує понад 70% імпорту рідкісноземельних елементів до США, нещодавно запровадив обмеження на їх експорт, що створює серйозні наслідки для американської економіки. У 2023-2024 роках Китай обмежив експорт галію, германію, графіту і стибію, а у грудні 2024 року повністю заборонив постачання галію, германію і стибію до США, обґрунтовуючи це національною безпекою. Ці заходи стали відповіддю на обмеження, запроваджені США щодо китайського сектору напівпровідників. У такій ситуації Вашингтон почав розглядати величезні мінеральні запаси України як альтернативу для зміцнення національної безпеки. Експортні обмеження Китаю на найсучасніші технології переробки підривають прагнення США та ЄС розширити власні промислові потужності у цій сфері, оскільки обидві сторони активно шукають передове обладнання та експертизу. Однак більшість таких високотехнологічних рішень зосереджена саме в Китаї, що закономірно, з огляду на чотири десятиліття інвестицій. Упродовж цього ж періоду США та ЄС не лише скоротили власні виробничі потужності, а й суттєво зменшили фінансування науково-дослідних розробок у галузі, що поставило їх у невигідне становище. Останніми роками США намагаються відновити свою роль у сфері рідкісноземельних елементів. Єдина рідкісноземельна шахта у Маунтен-Пасс (Каліфорнія), яка довгий час не працювала, відновила видобуток у 2017 році. Втім, видобута сировина ще нещодавно відправлялася на переробку в Китай.
Президент України Володимир Зеленський та президент США Дональд Трамп під час обговорення угоди про рідкоземельні копалини. Фото: Офіс президента
Особливо транзакційного характеру співпраця України й США набула з початку президентства Дональда Трампа, який представив доступ до українських ресурсів як форму компенсації за мільярди доларів допомоги, наданої США під час війни. Поточні переговори відзначаються напруженістю: Україна прагне отримати безпекові гарантії, однак підхід США відображає логіку Трампа — домагатися прямих вигод від закордонних інвестицій та водночас обмежити вплив Китаю на критичні ланцюги постачання. Така стратегія віддзеркалює добре відому китайську модель «ресурси в обмін на інфраструктуру», зокрема угоду Sicomines 2007 року в Демократичній Республіці Конго. Згідно з домовленістю, Китай мав інвестувати 3 млрд доларів в інфраструктуру в обмін на права на видобуток корисних копалин, вартість яких оцінювалась в 93 млрд. Хоча це забезпечило ДРК вкрай необхідним капіталом, згодом уряд країни ініціював перегляд умов угоди, висловивши занепокоєння щодо несправедливого розподілу вигод. Частина обіцяної інфраструктури не була реалізована у повному обсязі або будувалася з низькою якістю. Водночас прибутки від гірничої діяльності надходили переважно до китайських компаній, тоді як ДРК отримувала відносно невелику частку від реального доходу. Аналогічні ризики постають і в контексті мінеральної угоди між США та Україною, яка може відтворити моделі зовнішнього контролю та нерівномірного розподілу прибутків — на шкоду країні, багатої на ресурси. Подібна угода може призвести до завищеної вартості проєктів, адже уряди часто зобовʼязуться співпрацювати з конкретними компаніями без проведення конкурентних тендерів. Виникають також ризики щодо якості виконання та належного контролю, оскільки підрядники зазвичай контролюють фінансування та реалізацію проєктів, що обмежує можливості уряду здійснювати нагляд. Складна і непрозора структура підвищує ризики неефективного управління, а відсутність конкуренції та довгостроковий характер таких угод можуть спричинити фінансові дисбаланси, що в підсумку працюватимуть на користь інвестора. Угода між Україною і США, підписана 30 квітня 2025 року, фактично забезпечує Вашингтону майже ексклюзивний доступ до нових ліцензій на видобуток корисних копалин і критично важливої сировини — саме те, чого домагався президент США. І хоча документ не передбачає повернення попередньої допомоги чи передачі повної власності на ресурси, він також не надає безпекових гарантій Україні.
Європейський Союз на 100% залежить від Китаю у постачанні всіх важких рідкісноземельних елементів, як-от диспрозію (магніти для електромобілів і вітрових турбін), ербію (волоконно-оптичні пристрої, лазери), лютецію (детектори, медична візуалізація), тербію (люмінофори для дисплеїв), тулію (лазери, портативні рентгенівські апарати) та інших, і на 85% — від легких рідкісноземельних елементів, зокрема церію (полірувальні матеріали), лантану (акумулятори, оптичне скло), неодимію (магніти, лазери, скло), празеодимію (сплави, магніти, скло) та самарію (магніти, ядерні реактори, скло). Хоча ситуація з імпортом критично важливої сировини з Китаю до ЄС дещо краща порівняно з повною залежністю у сфері рідкісноземельних елементів, залежність ЄС залишається суттєвою: зокрема, імпорт галію покривається з Китаю на 71%, магнію — на 97%, природного графіту — на 40%, а ванадію — на 62%. У результаті такої залежності від Китаю увага ЄС усе більше зосереджувалася на Україні як на потенційному постачальнику критично важливої сировини протягом останніх років.
Критично важлива сировина України у контексті європейської інтеграції
Ще до початку російського вторгнення у липні 2021 року Європейський Союз та Україна підписали Меморандум про взаєморозуміння (МоВ), спрямований на тіснішу інтеграцію ланцюгів створення доданої вартості у сфері критично важливих сировинних матеріалів і акумуляторів. Після підписання МоВ була створена дорожня карта, в якій обидві сторони погодили заходи для створення стратегічного партнерства. Цікаво, що в рамках цього інструменту не було створено незалежного органу для моніторингу діяльності у цій сфері. Участь громадськості не передбачена, в той час як представникам економічного та промислового сектору надається велике значення. Загалом формулювання у цих документах дуже розпливчасті. Хоч ЄС і декларує інтеграцію в «ланцюг створення доданої вартості у сфері сировини та акумуляторів», у підписаних документах немає чіткої згадки про виробництво кінцевої продукції безпосередньо в Україні.
Спільне засідання Уряду України та Європейської комісії, на якому був підписаний Меморандум про взаєморозуміння між Україною та Європейським Союзом щодо стратегічного партнерства у сфері біометану, водню та інших синтетичних газів. Фото: Кабмін
У березні 2023 року Уряд України ухвалив Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері користування надрами», який передбачає дерегуляцію галузі. Зокрема, скасовано обовʼязкові погодження з органами місцевого самоврядування, Держгеонадрами, Держпраці та іншими структурами щодо доступу до надр, розробки родовищ, водозабору та проєктування гірничих об’єктів. Ці зміни, які обіцяють залучення інвестицій і зменшення адміністративного тиску на бізнес, де-факто усунули громади від процесу ухвалення рішень. Закон дозволяє надавати спеціальні дозволи на користування надрами без проведення аукціону компаніям, які провели геологічне вивчення за власні кошти. Хоч така практика існує й в інших країнах для стимулювання інвестицій, вона часто несе в собі корупційні ризики, коли компанія домовляється про мінімальні дослідження і потім без конкуренції отримує цінний актив. Відсутність незалежної верифікації результатів геологічних досліджень також створює поле для зловживань. Крім того, у рамках дерегуляції була прийнята постанова Кабміну №749 від 04.07.2023, яка скасовує вимогу погоджувати з Міндовкілля продаж дозволів на користування надрами для ділянок, де вже проведено геологічну розвідку. Цю проблему яскраво ілюструє приклад пралісової пам’ятки природи «Макове болото» у Рівненській області, на території якої було продано дозвіл на видобуток торфу. Цей дозвіл охопив усю територію пам’ятки, офіційно створеної наприкінці 2021 року, і фактично відкрив шлях до її знищення, оскільки видобування торфу передбачає повне вилучення рослинного покриву і верхнього шару ґрунту. Подібні випадки сталися також у Старовижівському заказнику та поблизу історико-культурного заповідника «Буша».
Критично важливі сировинні ресурси стали окремим розділом у рамках «Інструменту Ukraine Facility» обсягом 50 млрд євро на період з 2024 по 2027 рік. Згідно з Планом України в межах цього інструменту партнерство з ЄС має на меті глибшу інтеграцію ланцюгів створення доданої вартості у сфері критичних сировинних ресурсів і акумуляторів з розвитком мінеральних ресурсів в Україні на засадах сталого та соціально відповідального підходу. Водночас сектор має регулюватися за стандартами ЄС з урахуванням екологічних, соціальних та управлінських критеріїв (ESG), а також Рекомендацій ОЕСР для багатонаціональних підприємств та Принципів ООН щодо прав людини та бізнесу. Однак конкретні стандарти, на які посилається уряд, не уточнюються. Згадані міжнародні документи є добровільними і надають рекомендації для етичних бізнес-практик, але не мають юридичної сили, якщо вони не були інтегровані в національне законодавство. Так само уряд згадує про слідування принципам ESG: не уточнюється, які саме стандарти, метрики та механізми верифікації будуть використовуватися. Сам ландшафт стандартів ESG є фрагментованим за рівнями амбіцій і забезпечення виконання. Однією з реформ Плану є розробка дослідження, що оцінює чинне законодавство щодо звітності у сфері екологічних, соціальних і управлінських аспектів для гірничодобувного сектору. Той факт, що уряд планує «схвалити і опублікувати дослідження», хоча вже впровадив комплексні заходи з дерегуляції сектору, наглядно демонструє, що питання ESG не були систематично інтегровані у початкові реформи. Формулювання на кшталт «поступове запровадження обов’язкової ESG-звітності» та дотримання принципу «не завдавати шкоди» наскільки це можливо в умовах війни або післявоєнної відбудови радше підкреслюють формальний, орієнтований на європейських партнерів, підхід до цих зобов’язань.
Прийняття Регламенту ЄС про критично важливі сировинні матеріали у березні 2024 року ще більше посилить уже встановлену співпрацю. У грудні 2024 року Верховна Рада схвалила оновлену Загальнодержавну програму розвитку мінерально-сировинної бази України до 2030 року, яка є одним із індикаторів виконання Україною Ukraine Facility. Оновлена програма визначає умови віднесення корисних копалин до таких, що мають стратегічне значення. Цей Закон загалом орієнтується на максимальне розширення великих видобувних проєктів. Цікаво, що, наприклад, у розділі про торф Закон підкреслює, що введення в розробку нових торф’яних родовищ, яке передбачає їх осушення, призводить до втрати біосферних функцій, підвищення екологічних ризиків у регіоні та перетворення торфовищ з поглиначів вуглецю на потужні джерела викидів парникових газів. Хоча документ визнає необхідність узгодження діяльності з розробки торфу з державною кліматичною та екологічною політикою, практичні механізми і гарантії цього узгодження у Законі не визначаються. Закон також передбачає подальші інвестиції у родовища кам’яного вугілля та розширення промислового освоєння родовищ бурого вугілля. Наразі виглядає так, що Загальнодержавна програма та Національний енергетичний і кліматичний план України є взаємовиключними. Останній передбачає поступову відмову від використання вугілля до 2035 року в секторі електроенергетики в межах виконання цілей Європейського зеленого курсу.
Перший віцепрем’єр-міністр Юлія Свириденко, міністр фінансів США Скотт Бессент та інші посадовці під час підписання угоди про співпрацю у сфері критично важливих мінералів між Україною та США у Вашингтоні, округ Колумбія, 30 квітня 2025 року. Фото: Kmu.gov.ua
Ризики ресурсної пастки: уроки, які ми мали б засвоїти
Пропозиція української влади використати мінеральні ресурси як інструмент для залучення міжнародної допомоги несе ризик відтворення експлуататорських моделей, характерних для інших ресурснозалежних країн. Орієнтація на експорт критично важливих сировинних матеріалів задля забезпечення зовнішньої підтримки може призвести до закріплення довготривалої залежності від зовнішніх гравців, що підриває зусилля з відновлення самодостатньої, диверсифікованої економіки. Надмірна залежність від експорту критично важливих сировинних матеріалів може надати зовнішнім державам важелі впливу на економічну політику України. Показовим є приклад залежності України від російських енергоносіїв і їхній вплив на політичні та економічні процеси всередині країни, особливо коли Росія використовувала постачання газу як інструмент політичного тиску та економічного шантажу, неодноразово намагаючись взяти під контроль стратегічну інфраструктуру, в тому числі українську газотранспортну систему.
Історія олігархічного контролю в Україні, зокрема в таких галузях, як металургія та титанове виробництво, де сировина експортувалася на шкоду внутрішній переробці, ілюструє, як захоплення ресурсів елітами та слабке врядування можуть відвернути мінеральні доходи від відбудови країни й спрямувати їх у приватні кишені. Це створює ризик закріплення ролі України як постачальника сировини, а не перетворення її на виробника продукції з високою доданою вартістю. Експорт сировини також означає втрату можливостей для розвитку внутрішніх галузей виробництва, а отже, потенційних доходів і робочих місць.
Водночас розвідка та видобуток критично важливих сировинних матеріалів — це високоризикові та капіталомісткі проєкти, доступні зазвичай лише обмеженому колу великих корпорацій. Такі гірничодобувні ініціативи вимагають значних початкових інвестицій — від 500 тис. до 15 млн євро — та включають тривалі й складні етапи: геологічну розвідку, техніко-економічне обґрунтування, отримання експлуатаційних дозволів. Відкриття родовища для промислового видобутку може тривати роками й коштувати від 1 млн до понад 1 млрд доларів США, залежно від типу шахти. Дослідження свідчать, що в середньому від етапу розвідки до початку виробництва проходить до 16,5 років. Українські великі бізнес-групи, що мають доступ до капіталу, здатні брати участь у масштабних гірничодобувних проєктах. Однак їхнє залучення викликає серйозні питання щодо прозорості, справедливого розподілу вигод і ризику того, що прибутки від критично важливих ресурсів України знову можуть опинитися в руках вузького кола осіб, замість того щоб сприяти широкому економічному розвитку та інтеграції з Європейським Союзом.
Глобальна волатильність цін на сировинні товари також може дестабілізувати українську економіку. Досвід України як експортера чорних металів наочно демонструє цю небезпеку. Протягом останнього десятиліття українські залізо- та сталеливарні підприємства залишалися вкрай вразливими до непередбачуваних коливань світових цін, що безпосередньо впливало на обсяги експорту, доходи компаній та платіжний баланс країни. Наразі проблеми в ланцюгах постачання, пов’язані з війною, стагнація внутрішнього ринку та дедалі несприятливіші умови для експорту, ознаменовані тарифами, обмежують роботу українського сталевого сектора. За оцінками представників галузі, у 2025 році очікується зниження обсягів виробництва сталі на 9%, а експорту — на 16%. Така залежність України від експорту сировини означає, що зовнішні ринкові шоки можуть швидко дестабілізувати економіку, зірвати надходження до державного бюджету та поставити під загрозу робочі місця.
До цього ж видобуток критично важливих сировинних матеріалів пов’язаний зі значними екологічними ризиками, зокрема з істотними викидами парникових газів, дефіцитом та забрудненням води, деградацією земель і втратою біорізноманіття. Водокористування є ще однією критичною проблемою, адже багато шахт розташовані в регіонах із вже наявним дефіцитом води, а процеси видобутку й переробки можуть забруднювати місцеві водні ресурси токсичними речовинами та важкими металами. Мідь і літій є особливо вразливими до водного дефіциту через високі потреби у воді під час їх видобутку та переробки. Фізичне розширення територій гірничих робіт призводить до вирубування лісів, ерозії ґрунтів і знищення природних середовищ існування, що ставить під загрозу місцеве біорізноманіття. Водночас під час видобутку рідкісноземельних елементів, навіть за найсприятливіших умов, лише близько 2% видобутої маси містить цінні компоненти, хоча в окремих родовищах концентрація може сягати до 20%. Ці ж родовища часто містять шкідливі домішки, такі як миш’як, торій, фтор та уран. Протягом десятиліть значна кількість цих токсичних побічних продуктів потрапляла в навколишнє середовище, поширюючись через пил і воду. У результаті забруднювачі проникали в харчовий ланцюг, а масштабні медичні дослідження пов’язали їхню присутність із серйозними довгостроковими наслідками, включно з порушенням розвитку дітей, підвищеним рівнем захворювань кісткової системи та іншими хронічними хворобами.
Зрештою, поки влада концентрує всю увагу на залученні приватного сектору до відбудови України, орієнтуючись на довгострокові проєкти з добування критично важливої сировини, країна ризикує знову опинитися у порочному колі постачальника сировини для інших економік.
