Подібно до цієї, зима 1996-1997 років на вулицях Белграду відчувалася вкрай холодною. Проте, як і 28 років тому, студенти столиці Сербії знову вийшли на вулиці, вимагаючи справедливості та верховенства права. Користаючись своїми університетськими будівлями як безпечними просторами, вони щодня виступають рівно об 11:52 і захоплюють вулиці по всій Сербії у траурі за 15 людьми, трагічно загиблими 1 листопада 2024 року у Новому Саді, де на них обвалився навіс залізничного вокзалу. Коли студенти опліч з іншими громадянами домагаються прийняття своїх вимог, щотижневі масові протести перед будівлями державних установ і на площах великих міст ще дужче посилюють їхні голоси.
Це не вперше, коли студентство перебуває в авангарді справедливості та соціальних перетворень. Ця спадщина тягнеться з 1968 року, коли глобальний молодіжний рух, очолюваний новими лівими, протягом шести червневих днів потрясав Белград вглиб до самих його основ. Турбулентні дев’яності стали свідками поновлення протестів під проводом студентства. Тоді в малих і великих містах Сербії часто спалахували антивоєнні й антиурядові демонстрації. Із-поміж них найтриваліші та найбільш рішучі зайнялися в листопаді 1996 року внаслідок фальсифікації виборів. Протягом трьох місяців тисячі студентів окупували вулиці Белграду (а також інших міст Сербії), вимагаючи демократизації, яку в період переходу було запроваджено в інших (південно-)східних європейських країнах. І хоча вибори у Сербії проводилися з моменту краху комуністичного режиму, у нашому випадку — Югославії, умови, за яких вони відбувалися, мало нагадували ті, які можна побачити у дійсно демократичному суспільстві. Великою мірою це зумовлено тим, що інститути були захоплені режимом, а ЗМІ — підконтрольні йому. Із 1991 року об’єднана спільною метою незалежно від ідеологічних переконань політична опозиція, студентство та громадяни публічно виявили своє невдоволення політикою Слободана Мілошевича. Вони прагнули показати світові, що сербське суспільство не одностайно підтримувало порядок денний режиму, що було особливо доцільно під час війн у Хорватії та Боснії (1991-1995).
У ході протестів 1996-1997 років студенти збиралися навпроти державних установ, міністерств, судів, а також біля головних офісів провідних лояльних режимові ЗМІ, ставлячи всілякі перформанси та вимагаючи реакції на порушення їхніх базових громадянських прав. З одного боку, державне телебачення розповідало про нібито порушення щоденного життя міста, спричиненого протестами «кількасот осіб», висвітлювало думки індивідів, які були опозиційно налаштовані до демонстрацій, які цуралися удаваного вуличного насилля та повторювали інші мантри про студентство, що збігалися з офіційним наративом можновладців і прорежимних ЗМІ. Вечірні телевізійні новини також транслювали коментарі фермерів, в яких підкреслювалася їхня тяжка праця в порівнянні з «лінивими» студентами, які — як вони зазначили — не повинні лізти у чужі справи та залишити політику політикам. Вийшовши на вулиці, студенти та опозиція намагалися подолати інформаційну невідповідність, викликану лояльними режиму ЗМІ. Те саме повториться 28 років потому. Нехай як історики ми не можемо дотримуватися думки, наче історія повторюється, той факт, що студенти Сербії сьогодні змушені боротися проти того ж самого, що й їхні батьки, безсумнівно вказує — сербське суспільство не рахується зі своїми історичними уроками. У дев’яностих Александар Вучич займав високі позиції у Сербській радикальній партії, очолюваній воєнним злочинцем Воїславом Шешелем, а також був міністром інформації у період з 1998 по 2000 рік. Ті самі політичні сили, які в дев’яностих вздовж і впоперек ізолювали сербське суспільство — економічно, політично, культурно і в інших всеможливих аспектах, — знову керують країною. Це аж ніяк не применшує зусилля та дії студентів у середині дев'яностих, враховуючи що в їхніх історичних обставинах ці протести були перемогою. Одначе залишається неприємний присмак, відчуття, неначе суспільство потрапило у порочне коло однакової, чи щонайменше подібної, боротьби.
Студентські протести проти режиму в Белграді 1996 року та банер «Белград — це світ». Фото: Драшко Гагович
Істотно сформований війнами та міжнародними санкціями соціополітичний клімат Сербії дев’яностих дещо відрізняється від обставин сьогодення. Крім того, в 1996-1997 роках міжнародна спільнота бодай декларативно, але підтримала опозиційні партії та студентство (сьогодні це зовсім не так). Опора в міжнародних діячах напевно впливала на Мілошевича та підштовхувала його піти назустріч вимогам демонстрантів, впровадивши lex specialis, що визнавав перемогу опозиції в Белграді та в низці інших місцевих виборчих округів. Незважаючи на те, що протести 1996-1997 років не поклали край авторитарному правлінню Мілошевича, вони залишаються чільним досягненням в історії Сербії кінця XX століття. Вони є не лише доказом політичних зловживань режиму, але й залишаються нагадуванням, що Сербія зібрала критичну масу для протидії політиці панівного режиму. Студенти, які були в авангарді цих протестів, здіймали транспарант із написом «Белград — це світ» (Beograd je svet). Це гасло відображало їхні сподівання, які виходили далеко за межі нагальної проблеми місцевих виборів; воно символізувало ширше бажання, аби Сербія повернулася у глобальну спільноту та вирвалася з ізоляції, насадженої політикою Мілошевича. Сьогодні у дещо відмінних декораціях ми є свідками аналогічних прагнень студентів Сербії.
Із огляду на політичний, соціальний та економічний контексти 1990-х і сьогодення варто пам’ятати, що кінець холодної війни створив структурні передумови припливу авторитарних режимів на Балканах й у Східній Європі. Різке загострення прірви між класами та інших нерівностей, опліч із послабленням соціальної згуртованості й інституційного контролю, заклали ідеальний фундамент для поступового встановлення нових «союзів еліт» між тими, хто зайняли позиції фінансової та політичної влад. Наслідки неоліберального переходу спровокували накопичення глибокої озлобленості, якій подекуди ще бракувало політичного бачення, а подекуди вона виштовхувала людей у злидні, позбавивши активної участі у політичному вимірі їхньої дедалі більш розколотої соціальної реальності. Очевидно, що на певному етапі історії останніх десятиліть за навдивовиж різних умов майже всі країни регіону стали свідками того, як нетривкі демократичні коаліції розпадалися під тиском власної корупції та неефективності. Авторитарний режим, який постав на їхньому місці у Сербії, поступово почав зазіхати на конституційно непередбачену, а на практиці, схоже, безмежну владу.
На шляху здобуття майже повного контролю над усіма державними інститутами та відповідно над усіма аспектами повсякдення своїх громадян авторитарні режими таки стають вразливими у певний критичний момент часу, який неухильно, рано чи пізно, настає та приносить кожному епігонові диктатора час розплати. Такий критичний момент часу наступає завжди незалежно від того, чи авторитарний режим покладається на націоналістичний популізм і воскреслі ультраправі ідеї для артикуляції зростаючої озлобленості, результату економічної незахищеності, а чи натомість пропонує віру в утопію а-ля Фукуяма, в якій благополуччя наступить, як тільки ми відкинемо нашу східну культуру неформальності та почнемо керуватися законодавством ЄС не на бумазі, а на практиці. Насамкінець режим може поєднувати обидва варіанти, як це у випадку Сербії сьогодні. Сп’янілі від уявлення про свою незамінність представники політичного та фінансового олігархату приречені знехтувати тим, що одного дня вони будуть змушені запропонувати бодай якусь відповідь на питання: що трапиться, коли нагромаджене протягом довготривалого часу злосне розчарування знайде привід, здатний подолати відмінності, обумовлені інтересами та панівними переконаннями дедалі віддаленіших соціальних груп?
Протести в Белграді, літо 2023 року. Фото: Федя Грулович / Reuters
Вид з дрона на протести в Новому Саді, під час яких демонстранти перекрили три мости в місті, січень 2025 рік. Фото: Джордже Койядінович / Reuters
«Жоден бог не зупинить голодного», — каже давній латинський вислів, у чому завжди пересвідчуються авторитарні лідери, коли їхні гібридні ідеологічні будови та донині стрункі клієнтські системи колапсують перед фактом, що є безліч тих, які демонструють своїм гнівом у бік реальності, яку на них насадили, що їм нічого втрачати. Інколи це обертається жахливою трагедією, коли люди усвідомлюють, що авторитарний режим у прагненні нормалізувати будь-яку кількість жертв своєї невгамовної жадібності притис їхні спини до стіни. Коли дах залізничного вокзалу Нового Саду завалився від ваги років, ознаменованих цілковитим нехтуванням технікою безпеки та махінаціями корумпованих чиновників і компаній, тоді юрми сучасників зрозуміли значення гасла, невдовзі висунутого бунтівними студентами численних університетів Сербії: «Над кожною нашою головою — бетонна плита!» Ця катастрофа була останньою краплею у склянці виправданого гніву, останньою хвилею в ріці крові, що здійнялася слідом за прагненням нинішньої сербської адміністрації здобути такий рівень контролю, що на нього із заздрістю би дивилося немало тоталітарних режимів минулого століття.
Від чимраз більшої кількості нещасних випадків на робочому місці, які забирають життя працівників, і до найпершої в історії Сербії стрілянини у школі; від моторошних кровопролить, вчинених бандами у співпраці з режимом, і до масового вбивства в общині Младеновац — реакція влади завжди однакова: «Усе це є цілком природним для країни, яка переживає економічний розвиток; таке трапляється, звикніть…» Після того, як корупція та недбальство забрали життя останніх 15 жертв цього повторного періоду переходу, сербське студентство колективно прийняло рішення, що вони ніколи не звикнуться з цим. Вони вирішили, що радше ризикнуть усім, аніж житимуть у країні, де постійна загроза смерті вважається нормальним ходом індустріалізації і ніхто не несе відповідальності за так звані нещасні випадки, які можуть трапитися з будь-яким із нас завтра. Дотепер режим розглядав сербську молодь як відірване і від політики, і від одне одного покоління, як нове «втрачене покоління», яке мовчки схвалить відведену йому роль зі зносок величної національної історії авторства Александара Вучича та його прибічників. Нині ж режим змушений рахуватися з фактом, що перед ним ціле покоління людей, об’єднаних заради протидії діям влади.
Президент Сербії Александар Вучич
Оглядаючи кількість учасників, досягнені станом на сьогодні політичні результати та безсумнівну тривалість, цей студентський рух є найбільшим і найуспішнішим в історії Сербії. Ще ніколи студентському рухові не вдавалося заблокувати весь Белградський університет, а також університети таких міст, як Новий Сад, Крагуєваць і деяких інших. Згодом до студентства доєдналися їхні колеги зі старших класів і численні союзники з мистецьких шкіл, навчальних закладів майстрів та інших спеціалізованих професій. Відтак було досягнуто практично повної зупинки всієї системи вищої освіти, демонструючи колективну солідарність і емпатію донині небачених масштабів з-поміж сербського юнацтва. Колективний характер студентського руху є явним доказом цього. Вони прийняли рішення не виокремлювати лідерів протесту, аби не створювати цілі для режиму. Оскільки відсутні впізнавані обличчя спротиву, які можна було би переслідувати, шантажувати, підкупити чи яким би погрожували, студенти здатні організовуватися без тривоги, що лояльні уряду сили можуть інфільтруватися до їхнього руху. Інший історичний прецедент відбувся тоді, коли студенти заявили про намір приймати всі необхідні рішення колективним голосуванням на декількох рівнях групового представництва, досягаючи так форми прямої демократії при одночасній залученості тисяч учасників — унікальний сам по собі феномен. Практикуючи хрестоматійну пряму демократію, вони тим самим також безпосередньо протистоять авторитаризму та прокладають шлях до демократії значно вправніше, аніж будь-який політик до них.
Іншою особливістю цього нового руху, яка відрізняє його від попередніх традицій студентських протестів у Сербії, є небачений успіх у мобілізації різноманітних соціальних груп для підтримки й участі в демонстраціях. Найближчим порівнянням поточного з погляду отриманої міжнародної уваги є студентський рух 1968 року, якому, одначе, не вдалося досягнути бажаного впливу на політичні рішення в соціалістичній Югославії. Це зумовлено тим, що студенти, попри їхні непоодинокі спроби, так і не зуміли інтегрувати промислових робітників, селян і солдат Югославської Народної Армії до ширшого руху тією мірою, якою це би щось змінило. Матеріали югославських спецслужб підтверджують численні намагання студентів проникнути на фабрики та в армійські бараки, які закінчувалися бійками між протестувальниками та робітниками чи солдатами, які насправді були приблизно однакового віку, що й бунтівні студенти. З одного боку, вкрай амбіційно було вважати, що в далекому 1968 році покоління, яке було першим в югославській історії, що почало вважати навіть початкову освіту нормою, зрозуміло би на перший погляд абстрактні ідеали молодих лівих академіків, вкрай добре підкованих у марксистських теоріях. Студентський бунт пізніх шістдесятих відбувся в розпал золотої доби югославської економіки та розширення соціальних програм. Отож дивно було очікувати, що люди, купівельна спроможність і рівень життя яких дійсно щорічно зростали, повстануть проти системи, яка лишень відносно нещодавно створила небачені донині масштаби рівності, безкоштовної освіти, охорони здоров’я тощо.
Протестувальники блокують перехрестя в Белграді, січень 2025 року. Фото: Олівер Бунич / AFP
Проте півстоліття потому, під час самопроголошеної Вучичем «золотої доби», суспільна дійсність радикально відмінна. Студентські виступи висунули порядок денний, крізь який усі наявні озлобленості гігантської кількості сербських громадян на майже відчайдушну ситуацію нарешті можуть виразитися. Коли вулиці Белграда наповнюються десятками тисяч людей у підтримку студентського руху, стає ясно, що чимало сербських громадян більше не вірять обіцянці «краще майбутнє нашим дітям», яка допомогла Сербській прогресивній партії випередити демократичну коаліцію в 2012 році (із чого розпочалося «світле європейське майбутнє» опліч погибелі сербського робітничого класу). Останні 13 років обіцянка «кращого майбутнього» повсякчас зміцнювалася зусиллями щоразу ширшої, а сьогодні всеохопної мережі підконтрольних державі ЗМІ. Нині, нарешті, ясно усім, хто спостерігає за нашим Армагеддоном із країн ЄС і з інших кутків світу, що сербська молодь виходить на вулиці, аби унеможливити крадіжку свого майбутнього. Ба більше, їхні родини підтримують цю боротьбу проти такого майбутнього — майбутнього дешевої робочої сили в забруднювальних шахтах якихось тіньових іноземних компаній, що недоплачують і принижують своїх працівників, а ті нерідко помирають у раптових виробничих аваріях. Ось — єдине майбутнє, яке цей режим коли-небудь прагнув їм дати.
Студентський рух зумів (певною мірою) об’єднати сербське суспільство, змінивши допустимі рамки політичного та соціального активізму. Окрім того, що студенти вирішили не відмовлятися від руху колективістського типу на користь конвенційно організованого протесту, вони утримувалися визначати його ідеологію, аби не провокувати та не антагонізувати різні частини громадськості. Саме це було найбільшою стратегічною вадою бунту 1968 року і перевагою в 1996-1997 роках. Щонайважливіше — студентство сформулювало одну ключову вимогу, яка може об’єднати майже всіх: вони вимагають всього-на-всього, аби державні установи виконували свою роботу. Подібно до Чаушеску, Александар Вучич невдало намагався звернутися до студентів-демонстрантів, вгамувати протестувальників своєю «божественною» присутністю. Студенти ж заявили, що їм немає діла до думки президента (з огляду на те, що він не є на чолі юстиції, а точніше — не повинен би бути). Вони домагалися реакції прокурора, незалежної судової влади й інших інститутів, роботою яких є розслідування смерті загиблих у Новому Саді 15 людей. Студентство задало історичний прецедент особливого значення для поступу Сербії в бік верховенства демократії та права. Майбутній уряд, який прийде на заміну апарату Вучича, буде змушений рахуватися з тим, що народ більше не визнає особистий авторитет епігонів диктатора, а натомість вимагає від інститутів діяти відповідно до їхніх передбачених обов’язків і згідно з ідеєю загального добробуту.
