Ендрю Кліман
Чотири з половиною роки минуло з початку Великої Рецесії, і три з половиною — відколи скінчилася фінансова криза, а економіка досі серйозно ослаблена. Це свідчить, що економічний спад зумовлений не лише фінансовою кризою. Як дещо більше, ніж біржовий крах, стоїть за Великою депресією 1930-х років, так і за Великою Рецесією та тривалою економічною лихоманкою є щось окрім луснутої мильної бульбашки цін на нерухомість. Ця теза — відправна точка моєї книги «Провал капіталістичного виробництва: що лежить в основі Великої Рецесії» (The Failure of Capitalist Production: Underlying Causes of the Great Recession, Pluto Press, 2012).
Власне, я збирався писати про інше. На початку 2009 року я досліджував вужчу тему і виявив дещо несподіване. Тож я почав копати глибше. Що далі я копав, то більше несподіванок знаходив. Врешті назбиралося матеріалу на цілу книгу.
Несподіваність моїх знахідок полягала в тому, що вони суперечили основним пунктам уявлень лівих щодо економічної історії кількох останніх десятиріч. Згідно з усталеними лівими уявленнями, на початку 1980-х стався поворотний момент, початок нової стадії капіталістичної експансії, зумовленої неолібералізмом. Неолібералам вдалося підняти рівень експлуатації. Частка доходів, яку отримують робітники, та їхня реальна (з урахуванням рівня інфляції) платня знизилися, і це спричинило ріст норми прибутку. Тож економіка могла би швидко зрости, якби цей додатковий прибуток було інвестовано у виробництво. Але цього не сталося через перехід до фінансового капіталізму: прибуток переспрямували від виробничих інвестицій до фінансових операцій. Скорочення інвестицій призвело до сповільнення економічного зростання, що у свою чергу спричинило сповільнення темпу зростання доходів. А оскільки сповільнення темпу зростання доходів ускладнило виплату боргів, це призвело до збільшення боргового тягаря. Ця низка подій і заклала підґрунтя фінансової кризи та Великої Рецесії.
Однак я з’ясував кілька фактів (з урядових даних США та інших офіційних джерел), які суперечать усталеній позиції лівих. По-перше, поворотний момент у новітній економічній історії США стався у 1970-х — ще до підйому неолібералізму. Багато важливих тривалих тенденцій зародилися в 1970-х чи раніше. І неоліберальний період насправді був не новою стадією експансії, а періодом відносної стагнації. Економіка так ніколи й не відновилася повністю після рецесії середини 1970-х. Тривалий ріст нерівності у прибутках та тривале падіння рівня витрат на суспільну інфраструктуру почалися 1969 року. Тривале зростання обсягу державних та приватних позик відносно ВВП почалося 1970-го. Бреттонвудська золотообмінна система зазнала краху в 1971, і це призвело до кризи державних боргів країн Третього світу та помітного зростання фінансової нестабільності з того часу. Серйозне і тривале сповільнення темпів росту ВВП в США та в усьому світі почалося з рецесії середини 1970-х, як і інші тривалі тенденції: падіння росту промислового виробництва, сповільнення росту заробітної плати, дедалі серйозніша проблема виключення людей із лав робочої сили, зростання середньої тривалості безробіття. Оскільки всі ці явища почалися за часів кейнсіанства, вони не можуть бути просто наслідками неолібералізму.
По-друге, норма прибутку американських корпорацій (рівень прибутку на фактичну суму грошей, вкладених в основний капітал, з вирахуванням амортизації) так ніколи й не відновилася протягом неоліберального періоду. Якщо визначати прибуток широко, як увесь об’єм випуску продукції (чисту додану вартість 1) корпорацій, який не дістається їхнім робітникам, то норма прибутку увесь час мала тенденцію до помітного зниження,тоді як норма прибутку у вужчому сенсі (прибутку перед оподаткуванням) стагнувала. Норма прибутку в першому сенсі очевидно падає, навіть якщо знехтувати впливом інфляції. Більше того, рівень прибутку американських транснаціональних корпорацій на прямі закордонні інвестиції також має тенденцію помітно знижуватися.
По-третє, причиною сповільнення інвестицій у виробництво було падіння (реальної) норми прибутку, а не перехід до фінансового капіталізму чи неолібералізм. Між 1970 та 2009 роками коливання норми прибутку (в широкому значенні терміну) пояснювали 83% коливань норми накопичення, до того ж зміни норми прибутку передували змінам норми накопичення — отже, зрозуміло, що чим було спричинено. Майже всі падіння норми накопичення, що відбулися протягом неоліберального періоду, трапилися між 1981 (початок президентства Рейгана) і 2001, а протягом цього періоду не було переведення доходів з виробничих інвестицій до фінансової сфери. У цей час у виробництво було інвестовано більшу частку прибутку (в обох значеннях терміну), ніж між 1947 і 1980.
Нарешті, найбільш несподівано для мене, неоліберали не досягли успіху у скороченні платні працівникам чи зниженні їхньої частки національного доходу. Частка обсягу продукції корпорацій, що йде на компенсацію найманим працівникам, лишається незмінною з 1970. Компенсація менеджерам з 1980-х зростала лише трохи швидше, ніж зазвичай, тож частка рядових працівників у обсязі продукції корпорацій впала заледве на піввідсотка, не більше. Дохід робітничого класу — сумарна компенсація плюс соціальні виплати, надані державою (мінус податкові надходження від робітників та роботодавців на соціальне та медичне страхування) — лишається більш-менш сталим уже 40 років. У 2007 він був такого самого обсягу, як у 1970, — і значно більшого, ніж на початку 1960-х. (Отже, заяви про те, що Велика Рецесія є кризою недоспоживання — помилкові.)
Тож чому багато лівих дійшли протилежних висновків? Власне, вони цього не робили. Те, що вони кажуть, на позір суперечить моїм відкриттям, але насправді це не так. Їхні твердження технічно правильні, але вкрай оманливі (наприклад, частка «зарплати» у ВВП знизилися). Я надто обмежений обсягом тексту, щоб обговорювати цю тему далі, але все це докладно задокументовано в моїй книзі.
Таким чином, факти свідчать, що в основі Великої рецесії та тривалої економічної лихоманки лежить капіталістичне виробництво. Норма прибутку з середини 1950-х дедалі швидше падає і ніколи стабільно не відновлювалася. Це призвело до тривалого сповільнення темпу виробничих інвестицій (коли створюється менше прибутку, менше прибутку може бути інвестовано), а сповільнення темпу інвестицій, у свою чергу, призвело до сповільнення економічного зростання. А сповільнення зростання — разом з державною політикою штучної стимуляції, яку впроваджували з метою управляти рентабельністю, інвестиціями та проблемами росту і в надії обернути тенденції навспак — призвело до тривалого зростання боргу, і, врешті-решт, до Великої Рецесії та нинішньої лихоманки.
Політичні передумови цієї суперечності дуже глибокі. Усталена ліва позиція передбачає, що єдиними причинами кризи є неоліберальна політика та перехід до фінансового капіталізму; це нібито «криза неолібералізму», а не капіталізму. Щоб запобігти таким кризам у майбутньому, достатньо лише покінчити з неолібералізмом та «фінансовим капіталізмом» — можливо, шляхом класовї співпраці, до якого закликають деякі марксистські економісти! Міняти лад соціально-економічної системи не обов’язково. Однак якщо криза є кризою капіталізму, закоріненою в його системі виробництва вартості, нам треба змінити сам лад соціально-економічної системи; нам треба покінчити з виробництвом вартості. Фінансова реформа, активна податкова та монетарна політика, націоналізація, у кращому разі відкладуть початок наступної кризи. І доки капіталістичне виробництво потерпає від засадничих проблем, які продовжують цю кризу, штучне стимулювання економіки шляхом подальшого збільшення боргового тягаря лише загрожує зробити наступну кризу ще гіршою, ніж попередні.
Переклала Ірина Когут
Редагувала Роксолана Машкова
Читайте також:
ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ НИНІШНЬОЇ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ
МАЙКЛ БУРАВОЙ: «Якщо хтось хоче позбутися марксизму, йому доведеться спочатку позбутися капіталізму»
КРИЗИС КАК ПРЕДОСТЕРЕЖЕНИЕ ОТ СУЕВЕРИЙ
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ ЕКОНОМІЇ!