Вступ
У 2022 році частка осіб віком 60 років і старше в Україні становила 24,8%. Внаслідок повномасштабної війни цей показник імовірно зріс, адже значна частина молодих та людей середнього віку виїхала за кордон, тоді як люди старшого віку переважно залишилися в країні. Це посилює демографічний дисбаланс і створює додатковий тиск на родини, громади та суспільство в цілому, адже багато літніх людей потребують підтримки і піклування.
В Україні основна відповідальність за догляд покладається на сім’ю, тоді як державна підтримка залишається мінімальною (Semigina & Karkach, 2022). Таку модель турботи науковці називають фамілістичним режимом — від англійського поняття familialism. Здобувши незалежність, Україна успадкувала від радянської системи розгалужену мережу медичних, освітніх та дитячих закладів, але інфраструктура догляду за людьми старшого віку та людьми з інвалідністю залишилася у маргінальному становищі (Dutchak, forthcoming).
Україна є показовим прикладом явищ «дефіциту турботи» (англ. care deficit) (Hochschild, 1995) та «нестачі (браку) догляду» (англ. care poverty) (Kröger et al., 2019). Простіше кажучи, потреби у догляді в країні задоволені недостатньо — через поєднання індивідуальних і структурних чинників. Повномасштабна війна ще більше загострила цей дефіцит. З одного боку, зросли потреби у догляді різних соціальних груп, а також виклики для тих, хто його забезпечує. Погіршилося становище літніх людей (Кurylo, 2023), особливо тих, хто має тяжкі хронічні стани чи когнітивні порушення, зокрема деменцію (Незабутні, 2022; 2024), а також їхніх близьких. З іншого боку, руйнування інфраструктури, масові переміщення населення та зростання навантаження на працівниць доглядових секторів (Ткаліч, Ломоносова, Дутчак, 2025; Lomonosova, 2025) призвели до подальшого поглиблення структурних проблем догляду.
Тож в Україні ми спостерігаємо поєднання пришвидшеного зростання частки людей старшого віку, у тому числі тих, хто потребують піклування, з хронічною слабкістю доглядової інфраструктури. При цьому на рівні обговорення політик (англ. policies) домінує дискурс «ефективності та інвестицій у людський капітал» як універсальний рецепт післявоєнного відновлення та подолання демографічної кризи. Загалом такий підхід маргіналізує турботу про літніх людей, котрі не беруть участі у виробництві та не є частиною процесу «інвестування в майбутнє». Питання догляду за літніми людьми загалом стають «неперспективними» (Dutchak, Fedyuk and Oksiutovych, forthcoming).
В умовах тривалого дефіциту турботи держава та територіальні громади можуть надавати лише мінімальну підтримку, переважно самотнім людям старшого віку, які не мають родичів. Для тих же, хто має близьких, сімейний догляд залишається основною, а подекуди й єдиною формою підтримки. З огляду на панівні соціокультурні уявлення про сім’ю як оптимальне та часто єдине прийнятне середовище піклування, люди, які щоденно дбають про своїх старших родичів, часто відчувають самотність у цьому досвіді. Їм бракує підтримки з боку держави, роботодавців і найближчого соціального оточення. Попри те, що сімейна турбота — зокрема про людей старшого віку та осіб з інвалідністю — традиційно сприймається як приватна справа, насправді вона є важливою складовою суспільної стійкості, особливо в умовах війни.
Отже, як сім’ї в Україні організовують піклування про людей старшого віку з потребами у догляді та на які ресурси вони спираються? Яким чином практики піклування формуються під впливом структурних умов — зокрема гендерних нерівностей, економічного класу та простору? Для відповідей на ці питання я провела дослідження за комбінованою технікою. По-перше, я використала кількісний метод: дані національного репрезентативного телефонного опитування з вибіркою 1000 осіб. По-друге, я застосувала якісну методологію: глибинні інтерв’ю з 13 жінками та 4 чоловіками. Всі учасниці та учасники інтерв’ю проживають у великих містах і мають досвід інтенсивного (постійного або періодичного) й тривалого (від 2 до 30 років) піклування про близьких старшого віку — переважно власних батьків або батьків свого партнера/партнерки1Збір даних кількісної частини за авторською методологією здійcнила у січні 2025 року дослідницька агенція Info Sapiens методом CATI на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів. Опитування не проводилося на тимчасово окупованих територіях, а також на територіях, де відсутній український мобільний зв’язок (за оцінками, щонайменше 96% дорослого населення країни мають мобільні номери). Вибірка дослідження: 1000 інтерв’ю. Вибірка є репрезентативною для населення України віком 16+ за статтю, віком, регіоном та розміром населеного пункту (відповідно до останніх доступних даних Державної служби статистики станом на 01.01.2022 року). За допомогою питання-фільтра з вибірки було ідентифіковано підвибірку — осіб, у сім’ях яких є (або була останніми роками) принаймні одна літня людина, яка потребує регулярного піклування у побутових справах, догляді чи лікуванні (597 осіб).
Інтерв’ю проводилися у період з грудня 2024 по липень 2025 року дистанційно, за допомогою інструментів відеозв’язку. Рекрутинг учасниць і учасників здійснювався переважно через персональну сторінку авторки у соціальній мережі Facebook (шляхом відкритого запрошення до участі) та методом snowball sampling. Такий спосіб відбору зумовив специфіку вибірки: це переважно жінки, високоосвічені мешканці і мешканки міст (Львів, Київ, Суми, Полтава, Олександрія, Вінниця, Чернівці), переважно економічно активні; четверо учасниць мають наукові ступені. .
У цій статті поняття «турбота» вживається у значенні уваги до іншої людини та її потреб (англ. care about), тоді як поняття «піклування» (англ. care for) використовується для позначення повсякденних практичних дій і взаємодій, спрямованих на забезпечення фізичного, емоційного та соціального благополуччя іншої особи (Ungerson, 2006, с. 277). Я розглядаю повсякденні практики піклування не ізольовано, а як такі, що формуються структурними умовами (гендер, клас, простір, доступні ресурси піклування) та соціокультурними уявленнями щодо сімейної турботи про близьких старшого віку.
Гендерні виміри: хто і як піклується про близьких старшого віку?
За даними національного репрезентативного опитування, 60% опитаних (62,2% жінок та 56,7% чоловіків) мають або мали останніми роками у сім’ї хоча б одну літню людину, яка потребує регулярного піклування: у побутових справах, догляді, лікуванні.
Піклування про членів сім’ї старшого віку в Україні, хоча і має гендерні особливості, не є гендерно поляризованим, на відміну, скажімо, від догляду за дітьми дошкільного віку. Іншими словами, чимало чоловіків залучені до різних форм сімейного догляду за людьми старшого віку, у тому числі до найбільш інтенсивних його практик. На основі отриманих даних можна стверджувати, що приблизно кожна третя жінка (36%) та кожен четвертий чоловік (24%) в Україні має досвід тих чи інших форм догляду за літньою людиною. Серед опитаних жінок, які мають чи мали літню людину у сім’ї, яка потребує регулярного піклування, 59% відповіли, що переважно забезпечували його вони; серед чоловіків таких виявилося 44%. Ці дані відображають суб’єктивну оцінку внеску у догляд, тобто виключно думку опитаних. Отже, на ці показники може впливати так звана «асиметрія приписування», коли опитані схильні перебільшувати власний внесок та недооцінювати внесок іншої особи.
Більш об’єктивним показником можуть слугувати відповіді тих людей, які зазначили, що основний догляд забезпечують не вони самі, а інший член сім’ї. За цими даними жінок вдвічі частіше називали основними доглядальницями: у 67% випадків, тоді як чоловіків — у 33%. Отримані результати загалом узгоджуються з міжнародними тенденціями: за даними різних досліджень, чоловіки становлять 20–40% піклувальників про літніх членів сім’ї, залежно від країни. Можна припустити, що в Україні на частку чоловіків, залучених у догляд, певною мірою вплинула повномасштабна війна, зокрема той факт, що виконання доглядових обов’язків є підставою для відстрочки від мобілізації.
Проте, про яке саме піклування йдеться? Дані опитування свідчать, що жінки частіше та більш інтенсивно дбають про літніх людей в усіх чотирьох ключових вимірах — фізичному догляді, емоційній підтримці, допомозі з господарськими питаннями, у питаннях здоров’я та лікування. Одна з найбільш складних форм повсякденного догляду — це піклування про людину з обмеженими чи відсутніми навичками самообслуговування, тобто допомога з купанням, одяганням, прийомом їжі та туалетом. За даними опитування, загалом приблизно кожна четверта жінка (28%) та кожен шостий чоловік (17%) в Україні мають досвід такого догляду високої інтенсивності, забезпечуючи (зараз або нещодавно) його майже щодня (Діаграма 1).
Гендерний чинник у розподілі доглядових обов’язків: рольові очікування vs практики
Узагальнений профіль піклувальників про літніх людей в Україні виглядає так: зазвичай це жінка старше 50 років, яка працює або вийшла на пенсію та дбає про своїх літніх батьків. Слід зважати, що середня тривалість життя жінок в Україні приблизно на 10 років довша, ніж у чоловіків. Відповідно, це також може впливати на гендерні розбіжності: довша тривалість життя жінок збільшує ймовірність того, що вони мають досвід догляду за літніми членами сім’ї.
Яка роль соціокультурних чинників у формуванні такого розподілу ролей на рівні сім’ї? Як виявило дослідження, очікування щодо розподілу гендерних ролей у турботі про літніх людей є слабко поляризованими. Переважна більшість опитаних (61%) вважають, що, якщо у родини є вибір, хто буде доглядати літніх, то стать у цьому питанні не має значення. При цьому майже кожен третій опитаний (32%) вважає, що краще, щоб це була жінка (з виразними віковими розбіжностями: молодь значно рідше поділяє цю думку). Поряд з цим, лише 4% респондентів — незалежно від віку чи статі — схиляються до думки, що краще, щоб літню людину доглядав чоловік.
На практиці ж доглядові обов’язки є гендерованими. Наприклад, якщо жінка і чоловік перебувають у шлюбі або партнерстві, чоловік частіше покладається на свою партнерку в догляді за літніми членами сім’ї. Інтерв’ю показали, що рішення родини щодо того, хто та як буде забезпечувати догляд, обумовлене низкою чинників. Найчастіше на рішення впливає: наявність братів і сестер, які можуть розділити доглядові обов’язки; сімейний стан; місце проживання (хто з близьких живе поряд); графік роботи членів сім’ї (у кого він найбільш сприятливий) тощо. Водночас частіше саме жінки мають ті життєві обставини та соціальну позицію, які зрештою закріплюють за ними доглядові обов’язки. Адже саме жінки часто менше заробляють, порівняно з чоловіками, мають гнучкий графік роботи, попередній досвід догляду чи професійну медичну освіту. Тому, навіть коли піклування може бути перерозподілене між різними членами сім’ї, на практиці воно частіше покладається на жінок. Це зумовлено і попереднім розподілом гендерних ролей у сім’ї.
Наприклад, показовою є історія Оксани,³ яка мала багаторічний досвід піклування про своїх батьків та зараз дбає про свекруху. Вона говорить про ланцюг виборів, у тому числі професійних, які формувалися довкола доглядових обов’язків щодо батьків та малих дітей одночасно:
«Кожного разу вибори, тобто один вибір був пов’язаний [з іншим]: їхати, не їхати [за кордон]. Не їхати — доглядаємо батьків. Потім вже пішли діти, один, другий, то мови про те, щоб я мала можливість десь далеко виїжджати, не йшлося. Тобто я обмежилася в своїй професії так, що моє місце праці після аспірантури залишилося в [назва академічної установи], воно дозволяло бути мобільною протягом дня і протягом року. Я дуже коротко пробувала працювати, викладати… Але це завжди було небагато курсів — чверть ставки, половину ставки, не більше, для того, щоб я мала достатньо вільного часу».
Розподіл гендерних ролей у сім’ї, який встановлюється на певному етапі, може тривати і впливати на сімейні обов’язки роками й десятиліттями. Оксана говорить, що її нинішня включеність до піклування про свекруху є наслідком сімейних рішень, прийнятих ще у важкі 1990-ті.
«Потім дочка народилася, і відповідно, поки чоловік ставав на ноги, тобто фінансово будував оцей фінансовий наш фундамент, нашої родини. І оце повністю, ну, ми так домовилися. Я пам’ятаю, що в нас так було. Якось ми сіли і він каже: ти розумієш, що хтось мусить заробляти нам гроші, а хтось мусить тримати тил. І я погодилася з цим. Я розуміла, що в тих умовах, які були на середину 1990-х років, ну, чоловікові було легше вигризти оцей фундамент».
Вплив гендерного чинника можна прослідкувати і на прикладі тих сімей, де є брати і сестри. Дослідження показують, що гендер впливає на розподіл доглядових ролей: брати частіше виступають як помічники або співдоглядальники, тоді як сестри, як правило, ініціюють догляд і виконують роль його координаторок (Hequembourg & Brallier, 2005; Matthews, 2002). Подібні результати отримали й українські дослідниці (Dutchak, Fedyuk and Oksiutovych, forthcoming). Зібрані мною дані не дозволяють зробити надійні висновки щодо розподілу доглядових ролей між братами та сестрами, однак деякі спостереження є показовими. Серед чотирьох чоловіків, з якими я провела інтерв’ю і які є основними піклувальниками, всі мають рідних братів або сестер. Водночас троє з них мають братів і лише один — сестру, яка тривалий час проживає за кордоном. Іншими словами, у трьох із цих випадків, коли основним доглядальником став чоловік, вибір був між чоловіками — братами.
Натомість можна припустити, що якщо в сім’ї є брат і сестра, які потенційно можуть розділити доглядові обов’язки, на практиці основну роль частіше виконує саме сестра. Наприклад, Ганна, яка має рідного брата, говорить про те, що всі обов’язки з догляду за мамою повністю покладені на неї:
«У мене є брат рідний… Це особлива, мабуть, сторона і трохи болісна для мене в цій ситуації догляду за мамою, бо зараз я проживаю з мамою… в мене на той час ще не було своєї сім’ї, я жила з мамою і, відповідно, ніби логічно, що я дбала про неї. Але насправді були періоди, коли вона потрапила в лікарню, це було досить важко. Вони [брат та його сім’я] долучалися, але дуже так мінімалістично. Наприклад, я була з мамою в лікарні по 20 плюс години, а брат міг прийти на 2 години, щоб я просто вийшла, купила ліки, пішла поїла, помилася і вернулася. Найгірше для мене в цій ситуації, що в лютому 2022 року, тоді були такі настрої вже кілька місяців, що може бути війна, ситуація була досить напруженою. Вони просто виїхали… Тобто останні 3 роки мама 100% на мені».
Практики догляду через призму класу і простору
Практики сімейного піклування визначаються також соціально-економічним становищем — економічним класом сім’ї. Основним параметром цього становища є зайнятість людини, її позиція на ринку праці, яка, своєю чергою, має гендерний вимір. Вагомий вплив на організацію сімейного піклування також має просторовий контекст: місце проживання людини, зокрема чи це місто, чи село. Усі ці чинники визначають доступ до додаткових ресурсів підтримки догляду за межами сім’ї: медичних закладів і лікарів, оплачуваних та неоплачуваних доглядових послуг, які можуть надаватися органами соціального захисту, найманими працівницями, а також релігійними чи громадськими організаціями.
Хоча економічний клас і просторовий контекст істотно впливають на повсякденні практики догляду, вони фактично не змінюють їх фамілістичний характер: догляд залишається або повністю, або переважно сімейним. Наприклад, лише близько 2% опитаних мають досвід користування послугами державних (1%) або недержавних (1%) закладів інституційного догляду, наприклад, послугами пансіонатів для літніх людей. Лише 3% опитаних зазначили, що мають досвід регулярного користування допомогою найманих доглядальниць, а 10% користувалися ними час від часу.
Логічно припустити, що наявність фінансової спроможності має вирішальне значення для того, чи може сім’я найняти доглядальницю. Проте виявилося, що зв’язок між економічним класом та досвідом користування такими послугами, хоча й статистично значущий, є слабким. Так, серед «заможних і багатих» дві третини (74%) ніколи не користувалися оплачуваними послугами догляду порівняно з 89% у групі «бідних і дуже бідних» та 90% у групі «середній клас». Регулярно наймають доглядальниць 8% «заможних і багатих», 2% представників «середнього класу» та 1% «бідних і дуже бідних» (Діаграма 2)2Для ідентифікації економічного класу була використана широко вживана в українській соціології шкала заможності: «Що би ви могли сказати про фінансове становище вашої сім’ї? 1. Змушенi економити на харчуваннi; 2. Вистачає на харчування. Для придбання одягу, взуття необхiдно заощадити або позичити; 3. Вистачає на харчування та необхiдний одяг, взуття. Для таких покупок як гарний костюм, мобiльний телефон, пилосос необхiдно заощадити або позичити; 4. Вистачає на харчування, одяг, взуття, iншi покупки. Але для придбання речей, якi дорого коштують (таких як телевiзор, холодильник) необхiдно заощадити або позичити; 5. Вистачає на харчування, одяг, взуття, дорогi покупки. Для таких покупок як машина, квартира необхiдно заощадити або позичити; 6. Будь-якi необхiднi покупки можу зробити в будь-який час”. Група 1 та 2 віднесені до “бідних і дуже бідних”, 3 та 4 — до “середнього класу”, 5 та 6 — до “заможних і багатих”».
.
Є принаймні три гіпотези, що можуть пояснити слабкість зв’язку між фінансовим становищем і оплачуваним доглядом. Інтерв’ю показали, що, по-перше, причиною може бути значний дефіцит осіб, які можуть доглядати на платній основі. Наприклад, одна з моїх оповідачок, мама якої проживала на Заході України та потребувала щоденного догляду через деменцію, зазначала, що в її місті через поширену трудову міграцію відчувався більший, ніж в інших регіонах, брак професійних доглядальниць.
По-друге, важливим чинником є довіра до людини, яка забезпечує догляд за близькою особою, у тому числі з боку того чи тієї, про кого піклуються: «Мама не довіряє чужим людям. Прийде якась там людина, я не знаю, як вона до цього буде ставитися» (Олексій); «А в нас проблема з найманими послугами, бо папа… він має велику недовіру до чужих людей, і тому це фактично виключено в наших обставинах» (Наталія). Питання довіри є одним із чинників, що обмежує користування й закладами догляду: «Тут як почитаєш в тому фейсбуку про інтернати, про ці пансіонати для старих, таких жахів, що ти не здаєш свою рідну людину, навіть якщо ти не можеш сам [доглядати],ти все одно не здаш туди» (Катерина)3Імена оповідачів та оповідачок замінено на вигадані, крім імені Оксани, яка побажала зберегти для цитування справжнє ім’я..
Додам, що питання високої вартості послуг приватних закладів догляду було вторинним у наративах моїх оповідачок і оповідачів. Натомість вони переважно фокусувалися на питаннях якості життя у цих закладах, довіри та моральних дилем, повʼязаних з вибором догляду поза межами сім’ї. Припускаю, що це повʼязано з особливостями вибірки: я розмовляла з людьми, які проживають у великих містах та переважно є активними на ринку праці, тож мають краще матеріальне становище. Варто врахувати, що вартість послуг у таких закладах є недоступною для переважної більшості українських родин.
По-третє, я припускаю, що відносно невелика частка «багатих» сімей, які користуються платним доглядом, може бути наслідком кращої медичної підтримки і здоровіших умов, які людина має змогу забезпечити собі протягом життя. У результаті в таких сімʼях рідше трапляються люди з істотно обмеженими або втраченими навичками самообслуговуванням, які потребують щоденного та інтенсивного догляду. Це підтверджується і отриманими даними: серед «багатих і заможних» дещо більше респондентів, які не мають у сім’ї людини з потребою у такому догляді. Якщо ж така людина є, то представники цього класу, опитані особисто, доглядають за нею менш інтенсивно та частіше покладаються на допомогу інших осіб (Діаграма 3).
Хоча цей висновок потребує додаткової перевірки (зокрема через те, що було опитано лише 23 людини з групи «найбагатших»), він є суголосним численним даним про зв’язок класу зі здоров’ям (Симончук, 2018: 348-357). Відтак, можна припустити, що хоча у різних класах піклування про близьких старшого віку залишається відповідальністю сім’ї, тягар доглядової праці є суттєво більшим серед бідних. Адже саме у цьому класі значно частіше догляд забезпечують виключно члени сім’ї, здійснюють його більш інтенсивно, а їхні близькі дещо частіше мають потребу в такому догляді.
Важливим чинником, що впливає на організацію повсякденного піклування, є стан здоров’я, потреби людини у догляді та (не)доступність — зокрема територіальна — закладів паліативної допомоги та медичних послуг, особливо для важкохворих. Одна з найбільш гострих проблем — критичний брак персоналу (Ткаліч, Дутчак, Ломоносова, 2025) — призводить до того, що навіть за умов госпіталізації догляд фактично залишається відповідальністю членів сім’ї, які вимушені самотужки організовувати своє проживання у лікарні.
Загалом, просторовий чинник сукупно з економічним класом може впливати на доступ до доглядових ресурсів — як оплачуваних, так і безоплатних — та відповідної інфраструктури. Наприклад, частка тих, хто регулярно користується платними послугами догляду, очікувано дещо більша у великих містах (7%) та в Києві (10%), але загалом залишається низькою.
Проживання у великому місті відкриває доступ до державних, хоча й обмежених, ресурсів підтримки — як платних, так і безоплатних. Йдеться, зокрема, про послуги догляду вдома або тимчасового догляду, що надаються державними інституціями, зокрема пансіонатами для літніх людей та закладами охорони здоров’я. Серед зібраних мною інтерв’ю лише в одному випадку сім’я користувалася частково оплачуваними, а пізніше безкоштовними послугами догляду вдома за літньою особою з першою групою інвалідності, що надавалися місцевим Департаментом соціального захисту. Окрім цього, вони ж користувалися послугою тимчасового (на 21 день) розміщення у паліативному відділенні місцевого госпіталю раз на рік, що давало можливість членам сім’ї, залученим до догляду, відпочити. Водночас Світлана — мешканка великого міста — зазначає, що про такі послуги мало відомо широкому загалу: вона дізналася про них у межах своєї журналістської, громадсько-політичної та пізніше депутатської діяльності. Оповідачка припускає, що «люди, які ближчі до місцевої влади, знають про ці можливості і вони ними користуються. А люди, які не знають, які далекі від влади, то вони і не знають про ці можливості і, відповідно, весь цей тягар на них лягає».
Висновки: наслідки дефіциту турботи для українського суспільства
Піклування про людей старшого віку в Україні залишається переважно фамілістичним, тобто здійснюється майже виключно членами сім’ї та в межах сімейного середовища — навіть тоді, коли йдеться про догляд за важкохворими. На практики розподілу доглядових обов’язків впливає сукупність чинників, зокрема гендер, соціально-економічний клас, просторовий контекст та доступ до зовнішніх ресурсів підтримки.
Більшість опитаних вважають, що стать не має суттєвого значення при розподілі доглядових обов’язків. Однак на практиці саме жінки частіше беруть на себе відповідальність за піклування про літніх родичів, у тому числі у його найбільш інтенсивних формах. Водночас гендерні ролі не є поляризованими: значна частина чоловіків також має досвід такого піклування.
Економічне становище впливає на практики організації догляду: заможніші респонденти рідше забезпечують його власними силами, тоді як тягар доглядової праці є найвищим серед бідних та найбідніших груп населення. І хоча приналежність до певного соціально-економічного класу впливає на використання оплачуваного догляду, цей вплив не є надто сильним.
Переважна більшість українських сімей продовжують спиратися на власні ресурси у догляді за літніми людьми. Це зумовлено як обмеженим доступом до позасімейної підтримки, низьким рівнем довіри до позасімейних акторів догляду, так і соціокультурними очікуваннями. Саме ці очікування закріплюють уявлення про сім’ю як про головне й найбільш прийнятне середовище турботи.
Навіть у віддаленій перспективі державні та місцеві політики у сфері догляду за людьми старшого віку навряд чи зазнають суттєвих змін. Виклики повномасштабної війни, хронічна нестача ресурсів, а також орієнтація державної політики на підтримку працездатного населення та розвиток «людського капіталу» звужують можливості для розбудови публічної доглядової інфраструктури. У таких умовах піклування про літніх людей і надалі залишатиметься «приватною справою», тобто відповідальністю сімей та переважно жінок. На тлі демографічного старіння «дефіцит турботи» в українському суспільстві буде поглиблюватися. Це призведе до зростання нерівності між тими, хто має родинні чи фінансові ресурси для забезпечення догляду, і тими, хто позбавлений такої підтримки. Водночас зростатиме ризик соціальної ізоляції та вразливості людей старшого віку, які не мають сімʼї чи близьких, здатних про них подбати.
Висловлюю вдячність Оксані Дутчак, Олені Симончук, Ірині Курило та Леандрі Біас за їхні цінні коментарі й поради щодо дизайну та висновків цього дослідження.
Дослідницький проєкт було реалізовано у межах програми UNET (Ukraine Research Network, 2024-2025), що адмініструвалася Центром східно-європейських та міжнародних досліджень (ZOiS, Berlin) за фінансування Федерального Міністерства освіти і наукових досліджень Німеччини.
Примітки
¹ Збір даних кількісної частини за авторською методологією здійcнила у січні 2025 року дослідницька агенція Info Sapiens методом CATI на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів. Опитування не проводилося на тимчасово окупованих територіях, а також на територіях, де відсутній український мобільний зв’язок (за оцінками, щонайменше 96% дорослого населення країни мають мобільні номери). Вибірка дослідження: 1000 інтерв’ю. Вибірка є репрезентативною для населення України віком 16+ за статтю, віком, регіоном та розміром населеного пункту (відповідно до останніх доступних даних Державної служби статистики станом на 01.01.2022 року). За допомогою питання-фільтра з вибірки було ідентифіковано підвибірку — осіб, у сім’ях яких є (або була останніми роками) принаймні одна літня людина, яка потребує регулярного піклування у побутових справах, догляді чи лікуванні (597 осіб).
Інтерв’ю проводилися у період з грудня 2024 по липень 2025 року дистанційно, за допомогою інструментів відеозв’язку. Рекрутинг учасниць і учасників здійснювався переважно через персональну сторінку авторки у соціальній мережі Facebook (шляхом відкритого запрошення до участі) та методом snowball sampling. Такий спосіб відбору зумовив специфіку вибірки: це переважно жінки, високоосвічені мешканці і мешканки міст (Львів, Київ, Суми, Полтава, Олександрія, Вінниця, Чернівці), переважно економічно активні; четверо учасниць мають наукові ступені.
² Для ідентифікації економічного класу була використана широко вживана в українській соціології шкала заможності: «Що би ви могли сказати про фінансове становище вашої сім’ї? 1. Змушенi економити на харчуваннi; 2. Вистачає на харчування. Для придбання одягу, взуття необхiдно заощадити або позичити; 3. Вистачає на харчування та необхiдний одяг, взуття. Для таких покупок як гарний костюм, мобiльний телефон, пилосос необхiдно заощадити або позичити; 4. Вистачає на харчування, одяг, взуття, iншi покупки. Але для придбання речей, якi дорого коштують (таких як телевiзор, холодильник) необхiдно заощадити або позичити; 5. Вистачає на харчування, одяг, взуття, дорогi покупки. Для таких покупок як машина, квартира необхiдно заощадити або позичити; 6. Будь-якi необхiднi покупки можу зробити в будь-який час”. Група 1 та 2 віднесені до “бідних і дуже бідних”, 3 та 4 — до “середнього класу”, 5 та 6 — до “заможних і багатих”».
³ Імена оповідачів та оповідачок замінено на вигадані, крім імені Оксани, яка побажала зберегти для цитування справжнє ім’я.
Список джерел
Незабутні. Фонд допомоги людям з деменцією. (2022). Вплив війни на життя людей з деменцією та їхніх родин. Київ.
Незабутні. Фонд допомоги людям з деменцією. (2024). Життя, труднощі та потреби родин людей з деменцією під час війни в Україні. https://www.nezabutni.org/about-us/programs/research/jyttya-trudnocshi-ta-potreby-rodyn-liudei-z-demenciaaiu-pid-chas-viiny-v-ukraiyni-2024
Симончук О. 2018. Соцільні класи в сучасних суспільствах: евристичний потенціал класового аналізу: монографія. – Київ: Інститут соціології НАН України.
Ткаліч, О., Дутчак, О., & Ломоносова, Н. (2025). Одна за трьох. Як працюють українські медсестри, https://rosalux.org.ua/ua/publications/268-odna-za-trokh-yak-pratsyuyut-uerajinski-medsestri
Dutchak, O. (forthcoming). Hierarchies of care and social reproduction in Ukraine before and during the war. In Kateřina Krulišová, Míla O’Sullivan, Annick T.R. Wibben (eds.), Re-thinkingFeminist Perspectives on War, Peace and (In)Security
Dutchak, O., Fedyuk, O., & Oksiutovych, A. (forthcoming). “Unpromising segment”: elderly care in wartime Ukraine. In Ewa Palenga-Möllenbeck, Dora Gabriel, Olena Fedyuk, and Kristine Krause (eds.), Transnational Organization of Labour, Mobility, and Senior Care in Central and Eastern Europe.
Hequembourg, A., & Brallier, S. (2005). Gendered stories of parental caregiving among siblings. Journal of Aging Studies, 19(1), 53–71.
Hochschild, A. R. (1995). The culture of politics: Traditional, postmodern, cold-modern, and warm-modern ideals of care. Social Politics, 2(3), 331–346. https://doi.org/10.1093/sp/2.3.331
Kröger, T., Mathew Puthenparambil, J., & Van Aerschot, L. (2019). Care poverty: Unmet care needs in a Nordic welfare state. International Journal of Care and Caring, 3(4), 485–500. https://doi.org/10.1332/239788219X15641291564296
Kurylo I. (2023). Elderly in Ukraine during the war: situation, needs, examples of resilience. Ukrainian Society, № 4 (87)
Lomonosova, N. (2025, March 3). “We’ll hope that someday we’ll be remembered”: Social workers in times of war. Spilne/Commons. https://commons.com.ua/en/cocialni-pracivnici-v-chasi-vijni/?fbclid=IwY2xjawJKDqlleHRuA2FlbQIxMQABHaMgeyfrusoAUDhHlUCCUtiOpYPl-DNNuLEbgcZL-uoB4NoUbnQx06DtJg_aem_D8QwzWMn6riIjqW2acJyFw
Matthews, S. H. (2002). Brothers and parent care: An explanation for sons’ underrepresentation. In B. J. Kramer & E. H. Thompson, Jr. (Eds.), Men as caregivers: Theory, research, and service implications (pp. 234–249). Springer.
Semigina, T., & Karkach, A. “Elderly Care in Greying Ukraine: Challenges and Prospective.” The Palgrave Handbook of Global Social Problems. Cham: Palgrave Macmillan (2022).
Ungerson, Clare. 2006. ‘‘Gender, Care, and the Welfare State.’’ In Handbook of Gender and Women’s Studies, edited by Kathy Davis, Mary Evans, and Judith Lorber, 272–86. London; Thousand Oaks, MA; New Delhi: Sage.
