Два роки тому, 24 лютого, Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Напередодні цих роковин ми поговорили з лівими активістами і активістками з України, Росії та Білорусі, котрі вирішили долучитися до лав української армії. У відвертих монологах вони поділилися особистими історіями про військову службу, а також розповіли, як змінилося їхнє розуміння російського імперіалізму та якої підтримки і солідарності вони очікують від західних лівих сьогодні.
Медикиня, Україна
Коли розпочалося вторгнення, я не планувала мобілізуватися. Мені здавалося, що для оборони країни існує армія, а це щось далеке від мене. І нібито було багато людей, які хочуть долучитися до війська. Себе я аж ніяк не асоціювала з цією інституцією. Але йшов час, люди — це жахливе слово — закінчуються. І я бачила, як когось примусово забирають в армію. Бачила, що все менше людей готові служити, і насправді вони мають на це причини — наприклад, дітей. У мене дітей немає, а батьки зараз не потребують допомоги, тому й подумала, що тепер я та людина, яка найбільш готова.
Тепер я розумію, що в армії насправді дуже багато людей з дітьми. Завжди стає через це сумно, адже діти ростуть без батьків. І хоча ми знаємо, що дітьми більше займаються жінки, я бачу, як сильно мої побратими сумують за своїми доньками та синами.
Зараз я усвідомлюю, що неможливо уявити «готових» [до служби] людей — всі трохи не готові. Коли я відчула, що настав мій час, то спробувала потрапити в армію на нетилову посаду. Але це виявилося складно для жінки.
За цей час я розчарувалась в багатьох зарубіжних лівих організаціях, які мені здавалась дружніми до українських лівих. Як тільки ми опинилися в ситуації, коли нам треба захищатися, вони не змогли зрозуміти, чому нам потрібна зброя — хоча ми багато пояснювали. Я вже ніяк не ставлюся до цього нерозуміння, я втікаю від нього — коли ти на службі, твій світ звужується до дуже конкретних, а не глобальних проблем. Я зробила дуже багато, аби пояснити західним колегам, для чого нам потрібна зброя. Не вийшло — допомагатиму спротиву інакше. Пояснювати вже пізно. Треба бути з тими, хто, незалежно від свого світогляду, розуміють, що треба захищатись.
Розстріляний напис «ЛЮДИ» перед входом у під’їзд будинку, Гостомель, квітень 2022 року. Фото: Мацей Станік
Хотілось би базового усвідомлення [західними лівими], що насамперед треба слухати жертву, яка захищається від агресора. Ті, хто розуміли, як звернутися до українців, як запитати та почути, прийшли до висновків, — і тепер агітують за озброєння України, волонтерять. Для тих же, хто залишилися жити в своєму уявному світі, — де вони все знають краще за цих «нещасних травмованих українчиків» — для них я не суб’єкт. А говорити є сенс, коли тебе сприймають як рівну.
Вони можуть прийти в Харків, Краматорськ, Слов’янськ, Запоріжжя. Чому цього не розуміють західні ліві? Для них нема різниці: Авдіївка чи Краматорськ, це «десь там». А для мене це реальні міста, де живуть реальні люди. І я не хочу, щоб ці реальні люди жили в зоні досяжності артилерії.
Коли ти живеш далеко від фронту, то нібито війна далеко. Зараз я в тилу, але набагато ближче до лінії фронту, ніж раніше. Я постійно думаю: «А раптом вони дійдуть сюди?» Російська армія, на жаль, дуже сильна: в них багато людей, багато зброї. Вони можуть прийти в Харків, Краматорськ, Слов’янськ, Запоріжжя. Чому цього не розуміють західні ліві? Для них нема різниці: Авдіївка чи Краматорськ, це «десь там». А для мене це реальні міста, де живуть реальні люди. І я не хочу, щоб ці реальні люди жили в зоні досяжності артилерії. Є різниця між тим, чи твоє місто обстрілюють шахедами, чи артилерією — це дуже різні ситуації. Ми знаємо цю різницю, а для західних лівих війна — це просто щось погане. Це справді погано, але хотілося б розуміння української реальності. І недостатньо для цього просто приїхати. Треба побачити тих людей, що живуть в містах, які можуть стати прифронтовими. Тоді стає зрозуміло, для чого Україні потрібна зброя.
Гасіння пожежі внаслідок влучання ракети по ринку в Костянтинівці Донецької області, 6 вересня 2023 року. Щонайменше 17 людей загинули, ще 31 — дістала поранення. Фото: Andriy Reznikov / Suspilne Ukraine
Звісно, насамперед я в армії, тому що я проти імперіалізму. Для мене це перш за все антиімперіалістичний спротив. В теорії я розуміла це раніше, але зустрічаючи людей, спілкуючись з ними, я розумію, наскільки це звичайні люди. В медіапросторі активно поширюється героїзація, «наші герої». Вони дійсно герої, котрі роблять вражаючі вчинки. Але це також люди, які були цивільними. Навіть якщо вони служать з 2014 року, все одно у них є цивільне життя, сім’я, дім. Це люди з різними досвідами та бекграундами, вони говорять різними мовами, мають різні вподобання: хтось дивиться російське кіно чи ютуб, хтось ні, хтось мав хорошу зарплату і працював на депутатів, а хтось ріс у сиротинці. Вони по-різному ставляться до Заходу, до питань озброєння і навіть кордонів України. І класово, і культурно це дуже різні люди, але всі вони мають однакове ставлення до Росії та не хочуть окупації. Ніхто не хоче бачити в себе вдома Росію — це спільний знаменник. Цей антиімперіалізм формують люди, які б ніколи не зустрілися за інших обставин і жили б в різних світах. Хтось пив би каву у великому місті, а хтось би на заробітках, на заводі. Але ми зустрілися, бо на нас напали. І нам треба служити разом.
Інколи мені страшно і сумно від того, наскільки велика загроза над усіма нами. Я жартую, що я тут за майбутнє польских дітей. Є ймовірність, що Україна не витримає. Якщо Захід припинить давати нам зброю, якщо армія не буде розвиватись інституційно, не буде ротації та мобілізації, то є шанс програти. В такому разі українцям доведеться служити в армії РФ. І тоді цей імперіалізм продовжить розширюватися на Захід. Це зараз звучить — дякуючи не Богу, а Збройним силам України — як дуже злий жарт. Але статися може будь-що. Хотілося б уникнути принаймні найгіршого сценарію, щоб хоча б польські діти мали мирне життя. Але шанс на перемогу і зміни України як суспільства і держави теж є. Я уявляю майбутню Україну такою, як в роботах Давида Чичкана — демократичною, соціальною, феміністичною.
Українські військові та наляканий собака під час бойових дій, Ірпінь, березень 2022 року. Фото: Марек Березовський
Нікіфоров, пілот БПЛА, Росія
Я народився в Росії, прийшов до анархізму ще років у 15. На це вплинуло захоплення панк-роком. Наприклад, раніше любив і досі іноді слухаю гурт «Contra la Contra». Далі були підпільні DIY концерти та нелегальні демонстрації, затримання поліцією. Після однієї з демонстрацій, понад 15 років тому, моїх друзів уперше катували електрошокером у російському відділку поліції — такі епізоди супроводжували нашу участь у політичному житті й надалі. Після школи я переїхав у більше місто, допомагав організовувати фрімаркети, брав участь у житті місцевих спільнот.
Стикаючись із державним насильством у Росії, все частіше мені спадало на думку, що протистояти режиму мають озброєні повсталі люди. З невеликим колективом друзів ми розпочали перші акції прямої дії, які, на жаль, не були результативними. Для більшості вони закінчилися в'язницею, а для мене — еміграцією. До повномасштабного вторгнення, окрім роботи, я брав участь у проєкті, присвяченому захисту прав робітників — вів соцмережі, займався медійкою тощо.
До повномасштабної війни я кілька років жив в Україні. Росія розв'язала тут колоніальну війну саме тоді, коли українці на Майдані обрали для себе шлях виходу з-під її впливу. Переконання і політичний бекграунд не дозволили мені залишатися осторонь, коли Росія почала нове вторгнення. Зранку 24 лютого 2022 року я прокинувся від вибухів у Києві, а вже пополудні прибув до військкомату в Київській області.
Від лівих на Заході хотілося б більшої рефлексії над імперським минулим Росії.
Ліві на заході іноді дивують своїм плюралізмом. Частина з них перебуває під впливом російських наративів. Росія роками поширювала серед них ідеї про те, що Путін — це альтернатива американському імперіалізму, а на окупованому сході України товариші відроджують комунізм. Частина цих наративів з'явилася ще в часи «Холодної війни», коли СРСР активно вів агентурну роботу з лівими в Європі. Наразі у мене не залишилося ресурсів на те, щоб вивчати і розуміти нові відтінки цих ідей.
Вигляд з балкона на сцену театру, що використовують як тимчасовий прихисток для біженців, Львів, березень 2022 року. Фото: Марцін Крук
Від лівих на Заході хотілося б більшої рефлексії над імперським минулим Росії. Подумайте про колонізацію Сибіру. Подумайте про масові депортації, політичні страти і репресії за царського і радянського режимів. Згадайте війни, які Росія розв'язала в Чечні, Молдові та Грузії. Згадайте Ірпінь, Бучу. Уявіть собі масові поховання мирних жителів, підвали для тортур, які російські війська систематично влаштовували в безіменних для вас українських селах і містах.
Подумайте про те, що Ле Пен і Альтернатива для Німеччини (АдН), величезна кількість «нових правих» і червоно-коричневих рухів у Європі прямо фінансується Росією. Зараз ліві втрачають політичний вплив у Європі, втрачають позиції та можливість змінити свої суспільства на краще. Які ще аргументи їм потрібні? Приходить час, коли Росія стає загрозою і для європейської демократії.
Європейські ліві мають зрозуміти, що їхній протест проти поставок зброї Україні виглядає так само, як патерналістські повчання жертвам насильства про те, що насильство, звісно, неприпустиме, але і чинити йому опір нібито неправильно. Зволікання у постачанні зброї вартує українцям життя.
Один із позитивних висновків останніх років: до війни лівим у Східній Європі вдалося створити деякі структури солідарності, і наші горизонтальні зв'язки допомогли вибудувати канали підтримки. З іншого боку, я наслухався вже думок анархістів, які народилися або давно живуть на Заході, особливо на початку війни, — їхній «аналіз» і «поради» страшенно дратували. Я більше не вірю, що існує гомогенний лівий чи антифашистський рух, що в нас є універсальне розуміння справедливості.
Що стосується анархістів в Україні — вони відмінно себе проявили. Багато починань (як відомий «Антиавторитарний взвод») не мали успіху, але наші хлопці часто тягнуть на собі підрозділи, обіймають відповідальні посади — це вагомий внесок в український опір. Рух позбувся повної соціальної ізоляції, став більш «заземленим», отримує фідбек від неполітизованих людей. Це дає надію, що в майбутньому українські ліві матимуть більший вплив на політику свого суспільства.
Будучи росіянином, я ще глибше зрозумів, наскільки моя соціалізація була імперською з самого дитинства. Я почав частіше згадувати історію своєї родини, половину якої до Сибіру заслав цар, а решту — більшовики. Я радий, що в Україні відбувається процес деколонізації, але не можу судити, наскільки він успішний, оскільки сам не є українцем.
Зерно палає після обстрілу в селищі Засілля на Миколаївщині, липень 2022 року. Фото: Войцех Гжедзіньський
Тінь, бойова медикиня, Білорусь
Я — анархістка, прийшла до таких поглядів досить давно. На життя заробляю медичним перекладом. Цікавлюся медициною, хоча не медик за освітою. Проходила разом із товаришками і товаришами курси бойової медицини, які тривали кілька місяців.
Оскільки мені було довірено необхідний досвід і знання, вважала своїм обов'язком долучитись до армії. Тому приїхала з початком повномасштабної війни, наспіх зібравши медичний рюкзак, щоб просто бути корисною.
Найбільшу взаємодопомогу, заперечення авторитарності та гуманізм я бачила серед звичайних побратимів і постестер на фронті, які мало розуміються на ліворадикальних ідеях.
Погляд західних лівих, які закликають не озброювати Україну, вважаю безглуздим, — це спроба звинуватити жертву, яка намагається відбитися від насильства. Невже вони вважають, що Україна має здатися? А що далі? Мають здатися країни Східної Європи? Уся Європа? Можливо, Азія, інші країни, весь світ має стати ареною кривавої диктатури Путіна, аби тільки не було війни? Мені здається, це згубний і малодушний погляд на речі. Нам дуже бракує хоробрих і мужніх людей, здатних боротися за свої ідеали не тільки на словах. І ніхто так сильно не хоче закінчення війни, як солдати під артилерією, по вуха в багнюці в окопі де-небудь під Бахмутом. Але вони також розуміють, що припинення війни можливе тільки після усунення режиму, який несе насильство і загрозу.
Я стала набагато краще відчувати солідарність з аполітичними людьми. Вони мають напрочуд багато сили. Найбільшу взаємодопомогу, заперечення авторитарності та гуманізм я бачила серед звичайних побратимів і постестер на фронті, які мало розуміються на ліворадикальних ідеях. Я відчула й усвідомила, що в цих людях багато потенціалу, з ними треба бути і, понад те, в них багато чого можна навчитись.
Український танк їде однією з центральних вулиць Куп’янська, Харківська область, вересень 2022 року. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Ервін, бойовий медик, Україна
У 18 років я працював на державному ремонтному підприємстві. Майже одразу став цікавитися захистом прав робітників, профспілковою діяльністю, впродовж пʼяти років був членом профспілкового комітету. Згодом подорожував автостопом Європою, спілкувався з безхатченками, сквотував будинки, фріганив. Познайомився з активістами і активістками українського низового кооперативу, де готували обіди з врятованих продуктів, які списувалися в супермаркетах. Читав про історичний досвід обʼєднання робітників. Спільнотою засквотили збанкрутіле ремонтне підприємство, відновили майстерні, жили і працювали в них.
Бійці і бійчині в Україні захищають не одну країну в цій війні, тож мені хотілося б, щоб ліві активісти приїжджали сюди і брали участь у боротьбі проти російської окупації.
Із початком повномасштабної війни під час зборів було прийнято рішення разом з товаришами й товаришками боротися проти російського імперіалізму. В перші дні знайшли можливість взяти до рук зброю. Два роки війни через взаємодопомогу продовжується солідарність між нами.
Бійці і бійчині в Україні захищають не одну країну в цій війні, тож мені хотілося б, щоб ліві активісти приїжджали сюди і брали участь у боротьбі проти російської окупації. Можливо, навіть створити антиавторитарний батальйон.
Мій досвід доводить ефективність солідарності в боротьбі проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Навіть під час війни кооператив продовжує діяльність в одному з міст, підтримує безхатьків, а також декількох військових ветеранів.
Гарин, розвідник, Білорусь
У моїй сім'ї були давні комуністичні традиції, тож не дивно, що з дитинства я почав цікавитись лівими ідеями. Але чим більше я читав, тим більше думав, що марксистська модель ніякого визволення не принесе, тільки диктатуру. Тоді ж я почав знайомитися з анархізмом. Потім дізнався про політизовану панк-хардкор сцену, через яку і влився в активізм.
До міграції був самозайнятим, займався монтажними роботами, брав участь у кількох анархічних проєктах.
Я активно долучався до протестів 2020 року, згодом був змушений втекти з країни. Вдруге бігти не хотів, тому залишився в Україні зі зброєю в руках.
Російські ракети, запущені з Бєлгородської області Росії, летять у напрямку Харкова, 31 липня 2023 року. Фото: VADYM BIELIKOV / AFP via Getty Images
Із найперших розмов про повномасштабну війну у мене не було ніяких сумнівів стосовно того, чи варто боротись із загарбниками. Я своїми очима бачив, що таке диктатура. Нікому такого не побажаю, тим паче країні, яка стала мені новим домом. Я також розумів, що війна — це вікно можливостей. Усі великі анархічні проєкти будувалися у часи кривавих воєн. Тому від нас залежить, чи зможемо ми щось побудувати.
Створений на початку війни антиавторитарний взвод, який об'єднав анархістів і антифашистів, мені здавався тим самим початком нового анархічного військово-політичного проєкту. На жаль, не так сталося, як гадалося, але досвід вельми важливий. Та й до кінця війни ще далеко.
Я вважаю західних лівих, які продовжують закликати свої уряди не надавати зброю Україні, бо нібито це розпалює війну, корисними ідіотами, яких використовує Кремль. Вони прикривають свій страх вигідними гаслами. Усі розмови про «мир за будь-яку ціну» означають мир для Заходу коштом життів тисяч людей, закатованих на окупованих територіях.
«Нібито банальне раніше гасло “Солідарність — наша зброя” сьогодні для нас, воюючих анархістів, звучить якісно по-новому».
Ця війна не може закінчитися поступками України. Путін уже випив крові і не спиниться. Поразка України поставить під удар Литву, Латвію та Естонію. Потім Польщу. Якщо західні ліві не хочуть пізнати звук ракети С-300, що летить над головою, то їм треба зробити все, аби підтримка України зростала.
Солідарність привілейованих західних лівих має початися з того, що вони припинять зверхньо розповідати нам, як ми маємо почуватися під час війни, і почнуть питати, чим вони дійсно можуть бути корисними.
За час війни я зовсім інакше почав ставитися до солідарності. Це слово зараз значить для мене набагато більше. Бо саме солідарність дала Україні змогу вистояти ці два роки. Тільки вона дає надії на закінчення війни і позитивну перебудову України та всього регіону. Як написали у своєму нещодавньому звіті товариші з Комітету Спротиву: «Нібито банальне раніше гасло “Солідарність — наша зброя” сьогодні для нас, воюючих анархістів, звучить якісно по-новому».
