СПОСОБИ ВИРОБНИЦТВА

  • 23 липня 2012
  • 5007
СПОСОБИ ВИРОБНИЦТВА

Увазі читачок і читачів пропонується декілька розділів з роботи Еріка Р. Вульфа «Європа і народи без історії» (1982; українське видання – 2004). Ерік Вульф (1923 – 1999) – видатний історик та антрополог марксистського напрямку з широким колом наукових інтересів, автор відомих досліджень селянських воєн у ХХ ст. та легітимації влади на різних стадіях суспільного розвитку. І все ж, «Європу і народи без історії» можна вважати його найвизначнішою працею. Ця книжка присвячена становленню капіталізму як світової системи, що розглядається крізь призму зіткнення європейців з «неісторичними народами» майбутньої периферії глобального капіталізму, і демонстрації невід’ємної ролі, яку останні зіграли у творенні сучасного світу. Особливістю книжки, що вирізняє її з-поміж інших марксистських та світ-системних робіт із всесвітньої історії,  є рідкісне поєднання глобального політекономічного підходу із прискіпливою увагою до етнографії незахідних народів. Для публікації на сайті ми відібрали розділи, що стосуються теоретичних проблем марксистської соціальної теорії або політичної економії капіталізму, проте радимо звернутись до повного тексту роботи Вульфа, щоб отримати цілісне уявлення про його дослідження.

Під час підготовки публікації відсканованих матеріалів до тексту було внесено незначні зміни, щоб позбутися численних помилок в транскрипції власних назв, уніфікувати переклад термінів (зокрема, слово «tributary» в українському виданні досить безсистемно перекладалось як «трибутарний» та «залежний») та усунути розбіжність зі стандартним українським вжитком  («норма прибутку» замість «рівня прибутку»; «робоча сила» замість «трудової сили»; «ринок праці» замість «трудового ринку»).

3. Способи виробництва

В огляді світу 1400 року ми спорядили нашого уявлюваного мандрівника в подорож поміж народів чотирьох континентів. У ході цієї мандрівки ми схематично зобразили різні соціальні системи та різноманітні культурні взаємини, з якими пізніше зіштовхнеться Європа під час експансії. Для осягнення стратегічних особливостей цього розмаїття як аналітично, так і описово, ми послуговуватимемося Марксовим поняттям «спосіб виробництва». Спочатку розглянемо передумови виникнення цієї концепції, а потім окреслимо шляхи виявлення основних процесів взаємодії європейців з більшістю народів світу.

Виробництво і суспільна праця

Формулювання поняття способу виробництва Маркс розпочав із двох аксіоматичних визначень людського буття. Обидва вони виступають і аксіомами сучасної антропології. Перше потрактовує різновид гомо сапієнс як частину природи; друге – як соціальний вид, індивідуальні члени якого завжди пов’язані один з одним суспільними відносинами. Людський вид є продуктом природних процесів; водночас цей вид має соціальну природу.

Однак людський вид не є лишень пасивним результатом природних процесів; адже в ході своєї еволюції він також набуває здатності перетворювати природу на свою користь. Якщо людство співвідноситься зі природою як частина з цілим, то ця частина спромоглася протистояти цілому, що містить її; або, за висловленням Маркса, людина «протистоїть природній матерії як одна з її сил… Змінюючи її, вона водночас змінює свою природу» (цит. за Шмідт, 1971: 77-78). Це активне відношення людського виду до природи закорінене в його біологічних властивостях і здійснюється екзосоматичними засобами технології, організації та ідей. Людина повстає проти природи за допомогою того, що ми нині називаємо культурою.

Друга аксіома Маркса стверджує соціальність людства. Людські істоти існують в організованих множинностях. До того ж спосіб, яким вони зорганізовані соціально, управляє способом, яким вони протистоять природі й перетворюють її, а змінена в такий спосіб природа впливає, в свою чергу, на архітектуру людських суспільних взаємин. За твердженням Маркса, «обмежене відношення людей до природи визначає й обмежені відношення їх одне до одного, і їхні обмежені відношення одне до одного визначають обмежене відношення людей до природи» (цит. за Коллетті, 1973: 228).

Чи існує концепція, яка б дозволила нам осягнути цей складний зв’язок між соціально взаємозалежним людством і природою? Маркс створив таку концепцію у своєму понятті праці. Людство пристосовується до природи і перетворює її для свого використання через працю. Таким чином, «трудовий процес… є загальною умовою метаболізму між людьми й природою; це – постійна природна умова людського існування» (цит. за Шмідт, 1971: 136). При цьому праця завжди соціальна, оскільки вона мобілізується й розгортається організованою суспільною силою. Саме тому Маркс запропонував розрізняти поняття роботи й праці. Робота є окремою чи груповою діяльністю індивідуумів з витратою певної енергії для продукування енергії. Однак праця і трудовий процес були для нього соціальним явищем, породженим згуртованими в суспільство людськими істотами.

Про таке поняття праці як соціального процесу зорганізованої множинності не могло бути й мови, допоки різні види діяльності – землеробство, прядіння, моління – уявлялися якісно відмінними. Лише тоді, коли їх було зведено під спільний знаменник грошей, стає можливою «праця взагалі». Маркс приписував першість формулювання цього поняття Адамові Сміту, відзначаючи, що цей «величезний крок уперед» відбувся саме тоді, коли різні види праці стали взаємозамінними (Gr.: [До критики політичної економії] 1973: 104), тобто після виникнення капіталізму. Однак прикладне значення цього поняття перевищує специфіку його історичного походження. Як тільки стає можливим говорити про працю взагалі, можна простежити, яким чином організоване людське суспільство активізує цей процес і розподіляє його продукти.

Отже, розуміння того, як люди перетворюють природу на свою користь, не вичерпується описом і аналізом техно-екологічної взаємодії. Робітник, безпосередній виробник, є не якимсь ізольованим Робінзоном Крузо, а постійним суб’єктом відносин з іншими як родич, кріпак, раб чи вільнонайманий робітник. Так само не слід розглядати розпорядників соціальної праці як техніків, котрі керують лише технічною стороною робочого процесу. Сама система розгортання соціальної праці призначає їх на посади, наділяючи ролями патріарха роду, вождя, феодала чи капіталіста. Саме ця концепція соціальної мобілізації, розгортання й розподілу праці сприяє нашому розумінню, яким чином технічне перетворення природи поєднується з організацією людського суспільства.

Маркс пристосував термін виробництво до цього складного комплексу взаємозалежних відносин між природою, роботою, соціальною працею і суспільною організацією, У цій книжці ми послуговуватимемося цим терміном саме в такому розумінні. Оскільки його сучасне застосування здебільшого зводиться до означення технології, важливо розглянути умови його виникнення. Поняття виробництва використовувалося Марксом для протиставлення його концепції духу Гегеля. Звідси випливає наявність прихованої конфронтації Маркса з гегельянським ідеалізмом. Для Гегеля різноманітні перетворення природи людиною уявлялися послідовною конкретизацією Духу чи Мислі («моделі чогось» і «моделі для чогось»). Вживання Марксом терміна виробництво також протиставляється абстрактному матеріалізмові Фейєрбаха. Останній критикував Гегеля за розглядання мислі як чогось трансцендентного, а не як природної властивості людства. Однак він не брав до уваги ні людську соціальність, ані протистояння людини природі. Маркс, навпаки, наголосив на діяльності соціально зорганізованого людства в подвійному розумінні, маючи на увазі активність у перетворенні природи і в налагодженні соціальних зв’язків, що впливають на зміну навколишнього середовища. Термін виробництво виражав для нього й активну взаємодію з природою, і супутнє «відтворення» соціальних зв’язків.

Також слід зауважити, що Марксове поняття виробництва охоплює важливий аспект здатності людського виду продукувати і руками, і головою. На відміну від тварин, людина осмислює і сплановує свій трудовий процес. Відтак праця передбачає цілеспрямованість, а отже містить певну інформацію й значення. Оскільки праця завжди є соціальним продуктом, то інформація та значення є також завжди соціальними. За висловленням Маркса, мислі не падають з неба в реальний світ; мислі й мова «є лише виявом реального життя» (цит. за Коллетті, 1973: 225). Соціальна праця руками і головою спрямована на боротьбу з природою; розгортання соціальної праці, у свою чергу, відтворює і матеріальні, і духовні зв’язки людської соціальності.

Способи виробництва

Поняття соціальної праці, таким чином, дає змогу осмислювати основні організаційні засади виробництва. Кожен вид цієї діяльності становить спосіб виробництва – специфічної, історично зумовленої сукупності соціальних відносин, через які розгортається праця для здобуття природної енергії за допомогою знарядь праці, навичок, організації і знань.

Які ж існують способи розгортання соціальної праці? Маркс говорив про безліч різних способів: первісний, примітивний, комунний спосіб морганівської моделі примітивного комунізму; рабовласницький спосіб класичної європейської античності; німецький спосіб, притаманний германським народам на початку міграційного періоду; слов’янський спосіб ранніх слов’ян; селянський спосіб; феодальний спосіб; азіатський спосіб і капіталістичний спосіб. Не всі з цих способів базуються на еквівалентних критеріях. Деякі з них, можливо, були не основними, а додатковими способами; інші становлять екстраполяції з історичних інтерпретацій, нині оголошених помилковими.

Для досягнення мети цього дослідження не є суттєвим з’ясування слушності чи хибності поглядів Маркса і того, чи він мав прийняти за основу два, вісім чи п’ятнадцять способів виробництва і чи слід замінити запропоновані ним способи на інші. Значущість введеного ним поняття полягає не в самій класифікації, а в її здатності наголошувати на стратегічних відносинах, задіяних у розгортанні соціальної праці організованими людськими спільнотами. Оскільки ми розглядатимемо поширення капіталістичного способу і його вплив на регіони планети, де соціальна праця мала різні показники, то зупинимося лише на тих способах, що дають змогу оптимально виявити це зіткнення. Для цього виберемо лише три способи: капіталістичний, трибутарний (данинний — Пер.) і родовий. Однак вибір цієї трійці аж ніяк не претендує на вичерпність висвітлення даної теми. Для вивчення інших проблем може бути корисним розгляд інших способів, що виявлять подальші відмінності або ж інакше систематизування останніх.

Також у даному контексті ми далекі від ствердження еволюційної послідовності цих трьох способів. При розгляді певних історичних відносин між різними способами головним положенням цієї книжки є те, що більшість суспільств, вивчених антропологами, є результатом експансії Європи, а не минулих стадій еволюції. Ця позиція доповнює протести інших авторів проти некритичного порівняння груп, племен або вождівств, описаних дослідниками після 1400 p., із суспільствами доєвропейської експансії і навіть додержавного періоду (Сервіс, 1968: 167; Фрід, 1966, 1975). Фрід рішуче заявив, що «плем’я» – це «вторинне соціополітичне явище, породжене посередництвом більш складних керованих суспільств, зокрема, держав» (1975: 114). Я гадаю, що всі відомі нам людські суспільства є «вторинними», а часто й третинними, четвертинними чи сторинними. Культурні зміни чи культурний розвиток діють завжди не на ізольовані суспільства, а на взаємопов’язані системи, в яких суспільства по-різному поєднані в межах ширших «соціальних сфер». Один із практичних моментів поняття способу виробництва полягає саме в тому, що воно дає нам можливість візуалізувати як міжсистемні, так і внутрішньосистемні відносини. Ми послуговуватимемося цим поняттям для виявлення різних шляхів взаємодії одного способу – капіталізму з іншими способами для встановлення свого нинішнього панування. У цьому процесі ірокези, ашанті, таміли й китайці – такі ж учасники, як і барбадосці, нові англійці чи поляки. Він пов’язав жертви і бенефіціаріїв, суперників і союзників.

Три обраних нами способи не слід застосовувати як схеми для класифікованих суспільств. Два поняття – спосіб виробництва й суспільство – належать до різних рівнів абстрагування. Поняття суспільства бере свій початок у реальній чи уявлюваній взаємодії між людьми. Поняття способу виробництва спрямоване швидше на розкриття політико-економічних відносин, що становлять основу, орієнтують і обмежують взаємодію. Такі ключові відносини характеризують лише частину всього діапазону взаємостосунків; вони можуть охопити все суспільство; або ж виходити за межі специфічних, історично утворених систем суспільної взаємодії. У порівняльному застосуванні поняття способу виробництва привертає увагу до основних варіацій у політико-економічних формаціях і дає змогу візуалізувати їхню дію. Використання цього поняття уможливлює насамперед дослідження того, що відбулося при зіткненні різних за складом систем взаємодії – суспільств, базованих на різних способах виробництва.

Свій розгляд почнемо з капіталістичного способу, попри той факт, що він розвинувся пізніше за інші – в ході XVIII ст. Саме в аналізуванні цього способу Маркс розвинув свої загальні концепції, і ми підтримуємо його переконаність у тому, що розуміння механізмів цього способу є ключем для розуміння інших способів.

Капіталістичний спосіб

Маркс витратив більшу частину свого життя на дослідження капіталістичного способу виробництва. Звичайно, він зробив це для того, щоб збагнути його повністю й остаточно. Які ж його суттєві ознаки?

Згідно з Марксом, капіталістичний спосіб виник тоді, коли грошовий капітал набув право на придбання робочої сили. Ця специфічна здатність не є властивою ознакою капіталу як такого; вона розвивалася історично і потребувала певних передумов. Робоча сила сама по собі не є товаром, створеним для продажу на ринку. Вона виступає ознакою людських істот, здатністю гомо сапіенс. Допоки люди можуть використовувати засоби виробництва (знаряддя праці, ресурси, землю) для забезпечення свого проживання – за будь-якого суспільного устрою, доти не існує жодної вагомої причини для продажу здатності працювати. Для робочої сили, що виставляється на продаж, зв’язок між виробниками й засобами виробництва має бути розірваний назавжди. Таким чином, власники капіталу повинні спромогтися на придбання засобів виробництва і перекриття доступу до них усім користувачам. І навпаки, люди, позбавлені доступу до засобів виробництва, мусять звертатися до тих, хто відтепер володіє засобами, й домовлятися з ними про можливість їх використання. В обмін на це вони одержують заробітну плату, що дозволяє їм сплачувати за все, необхідне для проживання.

Звичайно, в капіталістичному способі виробництво визначає розподіл. Ті, хто володіє засобами виробництва, володіє також і продукцією. Ті, хто виробляє товар, змушені викуповувати його у власників засобів виробництва. Засоби виробництва, у свою чергу, перебувають в обігу серед тих, хто має капітал на їх придбання. Тим, хто капіталу не має і хто вимушений продавати свою робочу силу, також бракує засобів виробництва. Отже, шлях, яким цей спосіб спонукає суспільну робочу силу до перетворення природи, також формує шляхи розподілу набутих і використовуваних ресурсів серед виробників і невиробників. Обіг ресурсів, включаючи прибуток, не є, як нещодавно написав один екологічно налаштований антрополог (Лав, 1977: 32), аналогічним поглинанню енергії біологічними організмами. Між людьми й ресурсами встановлюються стратегічні відносини, що скеровують способи застосування суспільної праці до природи.

Втім власники капіталу, володіючи засобами виробництва, не мали б ніякої причини для винаймання робітників, якби вони виробляли достатньо для покриття вартості фонду заробітної плати. Протягом свого робочого дня робітники продукують фактично більше, аніж коштує їхня заробітна плата; вони виробляють надлишок. Цей надлишок в умовах капіталістичного способу належить власникові капіталу – капіталісту, засоби виробництва якого використовують робітники. Чим більший цей надлишок, тим вища норма прибутку, отримуваного капіталістом, з урахуванням витрат на підприємство, ресурси й працю.

Є два шляхи, якими капіталісти можуть збільшити цей надлишок. Один полягає в тому, щоб занижувати заробітну плату або зменшити її до найнижчого, біологічно чи соціально можливого рівня. Інший шлях полягає в тому, щоб підняти рівень виробленого надлишку поза кількістю, яку слід сплатити за робоча силу, через підвищення випуску продукції робітників за певний відрізок часу. Таке зростання продуктивності вимагає вдосконалення технології й організації виробництва. Ці імперативи чинять нестримний тиск на капіталістів, заохочуючи їх до невпинного нагромадження капіталу та поновлення виробничих технологій. Чим більше капіталу в їх розпорядженні, тим вища їхня здатність до підвищення технологічної продуктивності, а отже, більша здатність нагромадження додаткового надлишку для подальшого розширення виробництва, а також для надвиробництва й продажу товарів за цінами нижчими, аніж у їхніх конкурентів, котрі не в змозі вкладати капітал у нові технології і вимушені прийняти виклик конкуренції за рахунок експлуатації своїх робітників.

Таким чином, капіталістичний спосіб виявляє три взаємопов’язані риси. Перша – капіталісти встановлюють контроль над засобами виробництва. Друга – робітники позбавлені вільного доступу до засобів виробництва і змушені продавати свою робочу силу капіталістам. Третя – максимізація надлишку, виробленого робітниками за допомогою засобів виробництва, що належать капіталістам, спричиняє «постійне нагромадження, супроводжуване змінами методів виробництва» (Свізі, 1942: 94; Мандель, 1978: 103-10).

Ці риси, однак, слід розуміти не лише синхронно, а й історично як такі, що впливають на розвиток способу, що започаткувався й розвивається в певний проміжок часу. Це є важливим моментом. Багатство власників не є капіталом, допоки не починає керувати засобами виробництва, скуповувати робочу силу і спрямовувати її до праці, невпинно збільшуючи надлишок шляхом підвищення продуктивності через постійне зростання технологічного інвестування. Для цього капіталізм повинен встановити контроль над виробництвом, виробничим процесом і постійно змінювати умови виробництва. Допоки багатство залишається зовнішнім до процесу виробництва, лише справляючи продукт з первинного виробника й отримуючи прибуток від його продажу, воно не є капіталом. Таке багатство, надбане і привласнене правителями чи торговцями, ще не ступило, за висловленням Маркса, на «справді революційний шлях» привласнення й перетворення самих засобів виробництва ([Капітал], т. III, 1967:334). Лише там, де багатство захопило засоби виробництва зазначеним шляхом, можна говорити про існування капіталістичного способу. Отже, не існує комерційного чи торгового капіталізму. Існує лише комерційне багатство. Капіталізм, щоб бути капіталізмом, має стати виробничим капіталізмом.

Капіталістичний спосіб виробництва задумано таким чином, що він неодмінно базується на класовому поділі. Він здійснює розподіл між частиною населення, котре виробляє надлишки, і частинами населення, котре володіє засобами виробництва, постійно оновлюючи це диференціювання. Водночас він розділяє кожен клас ще й внутрішньо. У гонитві за вищою продуктивністю власники засобів виробництва діляться на переможців і невдах. У постійному рухові між віднайденням нових джерел надлишкового виробництва і регулярних спадів робоча сила курсує між повною зайнятістю, неповною зайнятістю й безробіттям. Два процеси диференціювання фактично пов’язані між собою, оскільки пайовики капіталу постійно змушені шукати нові джерела дешевої і слухняної робочої сили або заміняти дорогу й бунтівну робочу силу машинами.

Зростання цього виробничого капіталізму є процесом історичного розвитку, що започатковується в деяких областях європейського півострова. Звідти він поширюється на області поза Європою. Цей поступ був спричинений його внутрішньою здатністю до самовідтворення у ще більшому масштабі; він також розвивався завдяки вступу в робочі умови з іншими способами, відкачуючи багатство й людей і перетворюючи їх у капітал і робочу силу. Таким чином, капіталістичний спосіб завжди виявляє свій подвійний характер: здатність розвиватися внутрішньо і розширюватися, впроваджуючи свої стратегічні зв’язки по всій земній кулі; і спроможність вступати в тимчасові й мінливі відносини симбіозу й конкуренції з іншими способами. Ці зв’язки з іншими способами становлять частину його власної історії й розвитку. Звичайно, як ми побачимо далі, внутрішня динамічність капіталістичного способу може спричинити його зовнішнє розширення, а отже, й обмін з іншими способами.

Трибутарний спосіб

У світі 1400 р. головні сільськогосподарські області, які відвідав наш уявлюваний мандрівник, перебували у володінні держав, заснованих на стягненні надлишків з первинних виробників політичними чи військовими правителями. Ці держави представляють спосіб виробництва, в якому первинний виробник, землероб чи пастух, має доступ до засобів виробництва, тоді як данина справляється з нього політичними чи військовими засобами. Маркс охарактеризував ключові ознаки цього способу таким чином:

Є очевидним, що в усіх формах, де безпосередній виробник залишається «власником» засобів виробництва й умов праці, необхідних для виробництва його власних засобів існування, відносини власності виникають одночасно як прямі відношення між володінням і рабством так, що безпосередній виробник не є вільним; а неволя може бути послаблена від кріпацтва з підневільною працею до просто залежних відносин. Безпосередній виробник, відповідно до нашого припущення, повинен володіти власними засобами виробництва, необхідними умовами праці для реалізації своєї робочої сили й виробництва власних засобів існування. Він провадить сільськогосподарську діяльність і пов’язане з нею незалежне сільське виробництво… За,таких умов надлишкова праця номінального власника землі може справлятися іншими, аніж економічні, засобами [Капітал], т. III, 1967: 790-791].

Тобто в цих умовах соціальна праця мобілізується й спрямовується на перетворення природи насамперед через застосування влади і на встановлення домінування через політичний процес. Отже, розгортання соціальної праці в цьому способі є функцією місцеположення політичної влади, яка змінюється при зміні цієї позиції.

Можливі дві протилежні ситуації: коли влада зосереджена в руках правлячої еліти, яка займає верхівку системи влади; і коли влада належить переважно місцевим князькам, а правління на самій верхівці є непевним і слабким. Ці дві ситуації визначають континуум розподілу влади.

Правляча еліта користолюбців, що стоїть на вершині системи влади, є сильнішою у випадку керування, по-перше, певними стратегічними моментами процесу виробництва, на кшталт водогонів (Віттфогель, 1931), і, по-друге, деякими стратегічними елементами примусу, на зразок регулярного війська високої боєздатності. У такому разі правителі будуть спроможні розгорнути власну мережу збирачів данини без допомоги з боку місцевих князьків. Цим вони послаблять владу місцевих володарів над ресурсами і, отже, над первинними виробниками надлишку, і зроблять їх залежними від фінансування з боку правителів. Якщо правителям вдається досягти цього, вони можуть спонукати місцевих князьків до міжусобної боротьби за привілейований доступ до джерел прибутків. Такі правителі, у свою чергу, можуть послаблювати владу торговців, перекриваючи їм шлях до первинних виробників у сільській місцевості і перешкоджаючи їм надавати фінансову підтримку потенційних володарів-бунтівників. Зрештою, такій сильній централізованій владі вдасться накладати обмеження на транслокальні пасторальні об’єднання, чи то на гільдії, землеволодіння, чи на ліги або релігійні секти. Водночас сильне централізоване правління часто знаходить підтримку серед виробляючого надлишок селянства, оскільки центральних правителів і селян пов’язує спільний антагонізм з посередниками, котрі мають владу і стягують надлишок.

Навпаки, центральна влада буде слабкою, а місцеві князьки сильними там, де стратегічні елементи виробництва, так само, як і засоби примусу, перебувають у руках місцевих одержувачів надлишку. За таких умов місцеві владники можуть перехоплювати потік данини до центру, підсилювати своє володіння землею й людьми, що обробляють її, і самостійно вступати в локальні чи регіональні союзи. Такі локальні союзи, однак, часто спрямовані не лише проти центру, а й проти членів свого власного класу, в результаті чого кланова боротьба поширюється на всю округу, послаблюючи таким чином класові позиції протиборців. Кланова боротьба, у свою чергу, може сприяти виживанню центральної еліти завдяки політиці «поділяй і пануй». Хоч як це парадоксально, а міжусобні кланові війни також послаблюють позицію первинних виробників, оскільки за відсутності сильної центральної влади вони вимушені шукати надійний захист від заворушень і грабіжництва.

У широкому розумінні, ці дві розглянуті ситуації відповідають марксистському поняттю «азійського способу виробництва» і «феодального способу виробництва». їх звичайно розглядають як постійні та незмінні суперечності. Перший термін зазвичай приписується Європі, другий – Азії. Попереднє висвітлення, однак, дає чітке висвітлення того, що ми маємо справу швидше з перемінними наслідками боротьби за владу між класами невиробників. До тієї міри, коли ці результати вкорінюються в механізми, що здійснюють «інший, аніж економічний тиск», вони виявляють родову спорідненість один з одним (Васильєв і Стучевський, 1967; Тьоппер, 1967). Така спорідненість найкраще передається загальним терміном для цього способу — трибутарний спосіб виробництва, який застосовував Самір Амін (1973).

Матеріалізація «феодалізму» в окремий спосіб виробництва перетворює короткий період європейської історії у типовий випадок, у порівнянні з яким мають розглядатися всі інші «феодальноподібні» явища. Поняття азійського способу виробництва, в якому централізована державна бюрократія домінує над постійними сільськими громадами пригноблених селян, так само потерпає від антиісторичного й ідеологічного прочитання азійської історії. Тривалий час на Заході було загальноприйнятим протиставляти західну свободу із східним деспотизмом – чи то з подачі Геродота стосовно боротьби грецьких міст-держав з Персією, чи Монтеня або Вольтера, котрі протиставляли суспільства, засновані на соціальній угоді, із суспільствами, де народні маси перебували під гнітом деспотичної влади. Наш розгляд дасть змогу визначити політично зумовлені прикметності, що відрізняють одну трибутарну ситуацію від іншої. Так, Китай з його інтенсивними гідравлічними системами представляє набір трибутарних відносин, які відрізняються від індійських, базованих на поширеній «резервуарній» іригації, чи іранських з іригацією за допомогою підземних колодязів і каналів.

Більше того, сильно централізовані «азійські» держави часто розпадаються на політичні олігополії, що нагадують феодалізм; а феодальне, розпорошене управління місцевих сил з часом поступається більш централізованій владі. Упредметнення слабких стадій сассанідської, візантійської чи танської китайської держав у феодальноподібний спосіб виробництва, а сильних стадій цих держав – в азійський спосіб хибно розділяється на два різних коливання способів виробництва в межах континууму одного способу.

Якщо варіації трибутарного способу підпорядковані організації влади у специфічних державах, дія цього способу, принаймні частково, визначається тим, чи є слабкою чи сильною держава щодо інших держав. Зміна влади в державах Північної Африки і Західної, Центральної та Східної Азії, наприклад, була глибоко пов’язана з військовим і політичним розширенням і скороченням пасторально- кочових спільнот, а із збільшенням і зменшенням надлишку передавалася засобами сухопутної торгівлі. Якщо слушним є припущення, що некапіталістичні, класово залежні способи використовують «інші, аніж економічні засоби» для справляння надлишку, то з цього випливає, що успішне справляння надлишку не можна збагнути в умовах окремого ізольованого суспільства; швидше за все, це – функція змінної організації ширшої сфери влади, в межах якої розташована конкретна трибутарна плеяда.

Історичні суспільства, засновані на трибутарному способі, можуть, отже, мати тенденцію до централізації чи децентралізації влади або ж коливання між цими двома полюсами. Вони також різняться за способами справляння, поширення й розподілу данини. Лише в окремих випадках, де отримувач надлишку і його почет споживають увесь отриманий надлишок in situ, ніякої ролі не відіграє те, як поширюються надлишки – соціально чи географічно. Також рідкісними є випадки, коли всі надлишки викачуються нагору і перерозподіляються внизу через піраміду ієрархічно влаштованої еліти без участі комерційних посередників чи торговців. Ця форма була найбільше притаманна андській державі інків, однак навіть там, за деякими даними, діяли торговці в окремих областях перуанських і еквадорських узбереж. Найчастіше надлишки передаються і обмінюються за участі комерційних посередників.

Цивілізації

Великі соціальні сфери, утворені політичною й торговельною взаємодією трибутарних суспільств мали своїх культурних двійників серед «цивілізацій» – у зонах культурної взаємодії, зосереджених довкола центрального трибутарного суспільства. Така гегемонія зазвичай використовується централізованою елітою збирачів надлишку для застосування ідеологічної моделі, яка копіюється іншими елітами в межах ширшої політико-економічної орбіти взаємодії. Хоча одна модель може стати домінуючою в межах даної орбіти, так, як, приміром, конфуціанська модель, упроваджена китайським ученим дворянством, цивілізаційна орбіта постає також широкою ареною, де співіснують чи конкурують безліч моделей у межах великої кількості символічних систем трибутарних суспільств орбіти.

Прикметною ознакою цих моделей є те, що вони не лише наголошують на статусі отримувачів надлишку і соціального диференціювання, а й претендують на своє надприродне походження. Китайський імператор вважався намісником Небес, забезпечуючи рівновагу між Небом і Землею; конфуціанські вчені з поясом активізували ці повноваження, запровадивши відповідні ієрархічні відносини. Кратон (палац) південно-східного азіатського правителя був більшим за центр управління; він слугував також місцем релігійного ритуалу, здійснюваного імператором-богом і його шляхетним оточенням. Ісламський каліф є емір ель-момініном, Командувачем Відданих, охоронцем закону і тим, хто «призначає Добро і забороняє Зло» (Коран, III: 106). Серед шонів духи предків королівського клану Нембіре поєднують клан з богом – мварі. В іншому місці відношення вищої влади до надприродно встановленого порядку є менш прямим і може опосередковуватися через священиків. Індуський раджа послуговується артою, принципом особистої зацікавленості й зиску, але він має потребу в послугах браміна для встановлення дхарми, принципу належного надприродного устрою. У християнському світі король є правителем за божественним правом, але він поділяє своє правління з іншою координаційною владою – церквою. Таке домінування, монолітне чи роздвоєне, в усіх випадках вписується у структуру Всесвіту.

Ці ідеологічні моделі, притаманні трибутарному способу, мають деякі спільні риси. Типологічно вони виявляють уявлення про ієрархічність космосу, в якому надприродний порядок, що реалізується через чільних можновладців, охоплює й править людством. Водночас ідеологічна модель підмінює реальні відносини між владними отримувачами надлишку і пригноблюваними виробниками уявними відносинами між верховним божеством і нижчими «суб’єктами» (див. Фьохтванг, 1975). Таким чином, проблема суспільної влади зводиться до проблеми індивідуальної моралі, де відповідна поведінка «суб’єкта» і підтримання порядку заохочується винагородою. Втім, така підміна містить у собі протиріччя. Якщо суспільна влада є досить хиткою і не спроможною до правосуддя, ідеологічні зв’язки між суб’єктом і надприродними силами ставляться під сумнів. Правителі втрачають свою законність, а надані їм небесні повноваження можуть передаватися альтернативним претендентам або ж їхні піддані можуть висувати свої моральні претензії до офіційного апарату посередництва. Хоча такі аргументи базуються на природі уявлень про зв’язок між суб’єктом і надприродними силами, а не на природі управління, нав’язаного «іншим за економічний засіб».

Торговельне багатство

Якщо трибутарний спосіб висвітлює ключові відносини, через які стягуються надлишки, слід також розглянути, а яким же чином ці надлишки розподіляються надалі. Майже в усіх випадках деяка частина надлишку запускається в обіг і на обмін. Задовго до 1400 р. торговці переміщали споживчі товари через обширні території караванним і морським шляхом, отримуючи прибутки від продажу і нагромаджуючи значне багатство. Там, де трибутарні суспільства виникали на широких теренах, утворених боротьбою чи симбіозом між конкуруючими державами, далека торгівля добірним товаром чи предметами розкоші набула значного розвитку. Такі товари були уособленням низки ідеологічних моделей, які слугували засобом диференціації, атому вони мали важливе політичне значення. Як висловився стосовно цього Джейн Шнайдер:

Відношення торгівлі до соціальної стратифікації не було питанням просунутої групи, що вирізняла себе через ретельне застосування регулюючих витрати законів і монополії на статусний символізм; воно охоплювало пряму й свідому маніпуляцію різними напівпериферійними і середніми групами шляхом патронажу, винагородження і розрахункового розподілу екзотичних і цінних товарів [1977: 23].

Однак ця торгівля предметами розкоші часто велася паралельно з реалізацією міжнародних угод на великі поставки сировини, особливо там, де доступ до водних шляхів зменшував транспортні витрати, яку регіонах Середземномор’я, Чорного моря, Індійського океану та китайських морів. Саме тому, коли європейські морські торговці вперше з’являлися на інших континентах, вони стикалися з віддавна заснованими мережами торговельних відносин з уже знайомими їм ознаками й механізмами.

Якщо трибутарні відносини і комерційна діяльність тривалий час існували поряд, перебуваючи здебільшого у взаємовигідних стосунках, то така взаємність була причиною й конфліктів. Торговець є фахівцем з обміну, придбання та продажу товарів з метою отримання прибутку. Для збільшення свого прибутку торговці прагнуть розширювати сферу обміну, спрямовуючи продовольчі чи престижні товари, виготовлені в межах родового чи трибутарного способу, в русло товарного обміну – на ринок. Це перетворення ужиткової вартості в предмети споживання – товари, виготовлені для обміну,- не є нейтральним за своїми наслідками. Воно може серйозно послабити владу трибутарного способу у випадку комерціалізації товарів і послуг, на яких та влада тримається. Маючи занадто великий розмах, воно може підпорядкувати торгівлі цілі класи трибутарних володарів і змістити соціальні пріоритети з політичних чи військових вождів на торговців. Таким чином, суспільства, засновані на трибутарному способі, не лише стимулюють торгівлю, а й періодично, коли вона стає занадто розвиненою, гальмують її. Залежно від часу й обставин, вони ставлять торговців «на своє місце», піддаючи їх політичному нагляду чи змушуючи до співробітництва з володарями; конфіскуючи їхні активи, впроваджуючи спеціальні податки чи вимагаючи високі орендні плати за «захист»; принижуючи соціально статус торговця, влаштовуючи кампанії проти торгівлі як утілення гріха чи зла або навіть віддаючи торговельну діяльність у руки зневажуваним і неспроможним групам. Становище торговців, таким чином, завжди визначається як політично, так і економічно, і залежить від влади й інтересів інших соціальних класів.

Тоді як захисні механізми спрацьовували щоразу, коли трибутарна влада опинялася під загрозою торговельного вторгнення, цілком імовірно, що європейські держави періоду після 1000 р. надавали торговцям більшої свободи й привілейованості, аніж більшість інших політичних систем. Це відбулося, можливо, через значну відсталість периферійного європейського півострова в порівнянні з сильнішими, багатшими і централізованішими трибутарними структурами Близького Сходу й Сходу. Монархи, прагнучи об’єднати владу в європейських центральних регіонах, нерідко потребували допомоги торговців для одержання доступу до коштів, і часто вони підтримували торгові групи з метою перевірки сили своїх конкурентів. Окрім того, з огляду на політичну роздрібненість європейської периферії, торговці були більш пристосовані до протистояння політичному і соціальному тискові через створення власних розгалужених торговельних і фінансових мереж.

Європейські торговці також користувалися локальними й технологічними перевагами над торговцями інших континентів. Близькість Європи до моря сприяла ранньому розвитку річкового й океанського вантажоперевезення. Транспортування водним шляхом було не лише дешевшим за сухопутне; воно сприяло тіснішій інтеграції місцевої і транслокальної торгівлі, а також значної економії витрат на охорону, що обтяжували трансконтинентальну караванну торгівлю. Розширений у мережі транспортування колообіг торговельної справи, у свою чергу, прискорював оборот грошей, що породжують гроші, даючи змогу отримувати повторні прибутки від однієї певної суми.

Деякі вчені вбачають у цих середньовічних європейських торговцях безпосередніх предтеч капіталізму. У цьому відношенні перехід від комерційного багатства до капіталу є нестримним, лінійним і кількісним; розвиток капіталізму, таким чином, постає просто як розширення вже діючих процесів трибутарного способу. Це, власне кажучи, позиція Вебера, Валлерстайна і Франка. Однак якщо перехід від комерційного багатства до капіталу розуміється як стимулювання не лише кількісного зростання, а швидше як головна зміна у визначальних процесах, тоді капіталізм з’являється як якісно нове явище, новий спосіб мобілізації соціальної праці на перетворення природи. Це була позиція, яку зайняв Маркс. З цієї точки зору історія грошей, породжених грішми, була всього лише «передісторією капіталу». Комерційне багатство не функціонувало як капітал, допоки виробництво перебувало під владою родових чи трибутарних відносин. Те, що не було спожите виробниками чи отримувачами данини, могло потрапляти на ринок і обмінюватися на надлишкові товари інших місць, дозволяючи торговцям жити за рахунок цінових ножиць.

Зростання торгівлі після 1400 р. значно збільшило масштаби ринку, але не привело автоматично до встановлення капіталістичного способу. Трибутарний спосіб залишався домінуючим, допоки не розгорнувся капіталістичний спосіб і не почав йому загрожувати зсередини у XVIII ст. Протягом тривалого періоду надлишки трибутарного способу продовжували бути головною опорою класу правителів разом з їхнім двором і прислужниками. Данина також продовжувала бути формою постачання матеріальних ресурсів держави: на оплату війська і флоту, забезпечення керівного складу й винагородження посадових осіб. Тривале справляння данини, таким чином, визначило ті умови, в яких могла діяти й процвітати комерційна діяльність. Завдяки цьому торговельне багатство почало збільшувати канали товарообміну, ставлячи отримувачів данини в зростаючу залежність від нього. Це сприяло нагромадженню величезних сум грошей, що породжують гроші, й інвестуванню цього багатства з метою збільшення товарообороту на ринку. З часом це втягло виробників у різних частинах світу в загальну мережу обміну, до якої пристосовувалися існуючі відносини виробництва з метою охоплення товарного обміну чи субсидування примусових заходів для виробництва предметів споживання.

Європейські торговці, задіяні в закордонних торгових операціях, надавали надлишок для комерційного обміну різними способами. В одних умовах вони надавали перевагу якомусь одному способу, в інших – могли послуговуватися всіма ними разом. Жоден з цих способів перетворення товарів у предмети споживання не був новим; усі вони мали свої відповідники в інших трибутарних системах. Вони виходили безпосередньо із трибутарного способу і довго залишалися переплетеними з ним.

Один спосіб полягав у продажу трибутарних надлишків. Торговці скуповували запаси надлишку в трибутарних володарів і державних представництв, постачаючи їм натомість товари. їхні предмети споживання визначали спосіб життя трибутарного класу; а товари забезпечували військо. При нагоді торговці також брали участь у привласненні чужого майна і подальшого збуту здобичі.

Інший спосіб, за допомогою якого торговці включали товари в торговельний обіг, полягав у налагодженні обміну з первинними збирачами надлишку і його виробниками. Торговці пропонували товари, що були дешевими для них, однак користувалися попитом серед туземців, в обмін на вироби низької вартості для виробника, але потенційно дорогими для продажу на віддалених ринках. У ході таких обмінів місцеві виробники отримували важливу для них споживчу вартість. Якщо забігти наперед, такі обміни, однак, поставлять розглядувані спільноти в залежність від торговців. Інтенсивне виробництво стратегічних цінностей, звичайно, викликало сповільнення або ліквідацію іншої важливої економічної діяльності. Оскільки виробники чимраз більше спеціалізувалися на виробництві одного виду продукції, вони ставали дедалі залежнішим від торговців знаряддям праці, предметами домашнього вжитку, товарами престижу і навіть продовольства. Там, де виробники неохоче здійснювали чи продовжували обмін, торговці вдавалися до примусового продажу своїх споживчих товарів, зобов’язуючи виробників сплачувати за них. Подекуди торговці «підмащували» курс обміну лікером або тютюном, ставлячи виробника в соматичну залежність від «добродійників», що в такий спосіб гарантувало відновлення обміну. З часом такий нееквівалентний обмін, який уже почав розширюватися через систему авансування, породжував свого роду кабалу, в яку втягувався первинний виробник, маючи потребу в утриманні свого виробництва на високому рівні.

Подібний процес зростання спеціалізації й залежності позначав розвиток «видаткових» систем під комерційним контролем. Такі системи зазвичай зароджувалися разом з виробництвом спеціалізованих предметів споживання домашніми господарствами, що продавали свою продукцію торговцям для перепродажу. Однак поступово торговці збільшили свій контроль над виробничим процесом шляхом розвитку знарядь праці чи сировини, одержуючи готову продукцію як виплату відсотків за авансування виробництва.

І товарна кабала, і «видаткові» системи межували з капіталізмом, але вони ще не скеровувалися капіталістичним підприємцем. Обидві форми застосування робочої сили розвивалися в комерційних умовах, де торговець виступав як агент обміну засобів існування і мануфактурних товарів на спеціалізовані споживчі товари. За допомогою авансів торговець міг розвивати довгострокове заставне утримання робочої сили, чи то праці родинної групи, чи ремісницької лавки на межі трибутарної області. Він міг би навіть робити подальші кроки в розвитку знарядь праці й поліпшення якості сировини – пороху, шроту й пасток чи ткацьких верстатів і текстильного волокна – і в такий спосіб забезпечувати комплексним устаткуванням ту робочу силу. Однак такий торговець ще не купував робочу силу на ринку, де робітники конкурують за отримання робочого місця, і він ще не керував трудовим процесом. Надлишок справлявся не у вигляді надлишкової вартості, а шляхом нерівноцінного обміну в межах структури монополістичних і квазітрибутарних відносин. Процесом виробництва все ще більше керував попит, вимоги торговців, котрі здійснювали обмін на ринку, аніж гармонійне поєднання робочої сили і машин у процесі безпосереднього виробництва. Допоки це мало місце, торговці залишалися обмеженими в здатності контролювати виробничим процесом і змінювати його відповідно до нових вимог.

Третій шлях, яким торговці одержували надлишки для обміну, полягав у посиленні рабства. Підневільна праця ніколи не становила головний незалежний спосіб виробництва, однак вона відігравала допоміжну роль у забезпеченні робочою силою всіх способів – родового, трибутарного і капіталістичного. Рабство неодноразово використовувалося у великомасштабному сільськогосподарському й гірничо-видобувному виробництвах, де продуктивність залежить від максимізації робочої сили з мінімальним застосуванням знаряддя праці і трудових навичок. Використання рабів у такому виробництві має тривалу історію в Європі з часів класичної античності, і можливість застосування рабської праці для збільшення обсягів виробництва предметів споживання на обмін стала не чимось іншим, як заморським варіантом процесу, що вже давно розгорнувся на Криті, Сицилії, Мадейрі, Азорах, Канарах і на островах Гвінейської затоки.

Як і в системі авансування, зініційованої первинними виробниками і всіма причетними до цього процесу для приведення в рух рабство також потребувало значного вливання предметів споживання. Торговці авансували предмети споживання африканським постачальникам рабів, таким чином поміщаючи рабів у колообіги обміну як один з видів товару. Торговці також авансували гроші й предмети споживання плантаторам, котрі купували рабів на плантації. Як система примусової праці, рабство тягло за собою відповідні витрати, що часто покривалися за рахунок комерційних авансів. Рабів необхідно було приборкувати й тримати під контролем; забезпечення високої продуктивності їхньої праці потребувало значних витрат на застосування примусових дій. Оскільки більшість спільнот рабів не відтворювалася, слід було постійно постачати нових рабів і платити за них. Власники утримували своїх рабів, і витрати поглинали прибутки з плантацій. Якщо раби мали змогу задовольняти власні потреби в плантаційних «продовольчих пунктах», то збільшення їхньої автономії послаблювало владу власників. Таким чином, ефективний контроль рабської праці часто залежав від імпорту харчових продуктів та інших необхідних товарів. Торговці не були єдиними учасниками цієї системи; плантатори часто володіли успадкованим трибутарним багатством і повторно інвестували свої прибутки в плантації. І все ж таки торговці почали відігравали дедалі вирішальнішу роль у фінансуванні рабства, в постачанні необхідних предметів споживання, наповненні ринку товаром і в поверненні прибутків до своєї країни.

У процесі європейської експансії торгове багатство проторювало нові шляхи товаробігів та обміну. Джерелом його примноження стало утримування цінових ножиць, що давали змогу купувати дешево, а продавати дорого. Від вирівнювання цін його захищала підтримка будь-якої влади, яка могла перешкоджати розвитку «вільного» ринку. Це багатство покладалося на політичну і військову владу для захоплення нових зон постачання, одержання привілейованого доступу до постачальників, перешкоджання втручанню конкурентів у торгівлю і для забезпечення максимальних прибутків через установлення монопольного контролю над продажем. Прагнучи до влади над людьми з метою збільшення та урізноманітнення продукції, воно не створювало сам ринок праці. Відповідно торгове багатство не змінювало способу мобілізації соціальної праці і залишалося прихильником трибутарного способу. Така залежність існувала доти, допоки нові політичні й економічні обставини не посприяли розвитку індустріального капіталізму.

Родовий спосіб виробництва

Якщо області інтенсивного сільськогосподарського виробництва в 1400 рі були зайняті спільнотами, заснованими на трибутарному способі, то на їх периферії в усьому світі існували по-іншому зорганізовані соціальні групи. Такі спільноти в антропологічній літературі зазвичай називають «примітивними». Цей термін не досить точний, якщо вжити його до ірокезів, кру чи лунда як до чиїхось «сучасних предків» або ж як до людей, що ще не досягли висот цивілізації. Він є також аналітично проблемним, оскільки звертається до початків, які нічого не виявляють. Клод Мейясу справедливо зазначав, що характеризування таких спільнот відсутністю особливостей, охрещення їх «безкласовими», «некерованими» чи «бездержавними» не наближує нас до того, якими вони є насправді.

Загальноприйнято описувати ці спільноти як пов’язані між собою вузами «спорідненості», але менш прийнято заглиблюватися в те, що ж, власне, є спорідненням. Емпірично спільноти варіюються за ступенем та інтенсивністю їхніх уз спорідненості. Деякі люди мають «близьку спорідненість», інші – далеку. Співжиття здебільшого виявляється суттєвішим, аніж генеалогія; багато місцевих груп складаються не лише з родичів, ай з чужинців. Суспільні завдання можуть виконуватися неродичами, а здобич чи інші продукти спільної діяльності можуть розподілятися як у колі родичів, так і серед неродичів. Звичайно, чимало антропологів у розумінні людської самоорганізації вважали місце проживання важливішим критерієм за споріднення. Так, і Крьобер, і Тітієв стверджували, що спільне проживання лежало в основі формування родових ліній (Крьобер, 1952: 210; Тітієв, 1943). Ліч так само закликав антропологів «починати з конкретної дійсності – місцевої групи людей, а не з абстрактної дійсності, на зразок понять родових ліній чи системи спорідненості» (1961: 104). Навіть Мейєр Фортес, головною заслугою якого був аналіз широких систем спорідненості, їхнього правового і політичного значення, зауважував:

Родові лінії не можуть функціонувати як корпоративна група, якщо її члени не спроможні гуртуватися для ведення спільного господарства. Тому не викликає здивування наявність родових ліній в африканських племенах, локально прив’язаних, однак не обов’язково територіально компактних чи якихось виняткових. Існування ядра може бути достатнім для його діяльності в ролі місцевого центру розпорошеної групи [1953: 36].

Варіації окремих спільнот також значно залежали від того, наскільки далеко вони «розповсюдили» взірці спорідненості від окремих сімей до більш віддалено споріднених родин. Вони різняться також ступенем досягнення чи відтворення взірців сімейної спорідненості для набуття тягаря правових і політичних зобов’язань серед груп. Іншими словами, закони спорідненості можуть управляти походженням (зв’язками між батьками й дітьми) та шлюбом (зв’язками між подружжям), але не більше. Проте такі регулювання можуть поставити людей лише словниковим запасом споріднених «назв», не накладаючи на них при цьому жодних правових і політичних зобов’язань. Однак серед інших спільнот спорідненість навпаки набуває загрозливих форм. Схеми спорідненості можуть використовуватися для розширення меж соціальних та ідеологічних родових ліній, які можуть стати головними дієвими факторами правової й політичної сфер.

Таким чином, спорідненість може функціонувати на двох рівнях: сімейному (внутрішньої групи) та політичному. Однак такі твердження все ще розглядають, як діє спорідненість, а не чим вона є. Звісно, якщо ми не можемо визначити спорідненість, то, відповідно, не можемо визначити й неспорідненість. Для непосвяченого читача може виявитися несподіванкою той факт, що антропологи ніяк не можуть дійти згоди в тому, що ж таке є спорідненість. Загалом, стосовно цієї проблематики фахівці поділяються на три групи. До першої належать ті аналітики, котрі припускають, що факти спорідненості є продуктом людської біології. Людські істоти – статево диморфні, вони вступають у статеві відносини, в результаті чого жінки народжують потомство. Біологічні факти таких стосунків і розмноження розглядаються як базові в дослідженнях проблем шлюбу й походження. З такої точки зору спорідненість є питанням виявлення родоводів. Друга група об’єднує антропологів, котрі виступають проти цього положення, стверджуючи, що спорідненість є не просто питанням соціального контролювання сексу й розмноження, воно охоплює культурологічні визначення шлюбних зв’язків і культурних конструкцій, що дають змогу потомству бути прилаштованим до батьківського подружжя, У такому розумінні спорідненість постає певною культурною сферою з її власним змістом, що складається із символічних конструкцій походження й близькості. Ці символи варіюються від культури до культури. Врешті-решт, існують антропологи, котрі розглядають цю проблему з третьої позиції, згідно з якою спорідненість є просто «ідіомою», за допомогою якої розглядаються економічні, соціальні, політичні й ритуальні відносини. У цьому контексті спорідненість постає метафорою; її реальний зміст полягає в іншому. Факти спорідненості розкриваються лише тоді, коли розкриваються відносини, які вона обслуговує для свого «виявлення».

Ті антропологи, котрі вбачають у спорідненості соціальне регулювання біології (секс і розмноження), зосереджуються на тому, яким чином права й обов’язки, включно з правами на ресурси і суспільну допомогу, розподіляються поміж біологічно продукованими дієвими особами. З їхньої точки зору форми чи взірці спорідненості є культурним над феноменом, який виконує завдання такого розподілу. Взагалі їхня концепція спорідненості насамперед була правовою: спорідненість служить для призначення людей, народжених у групі, на правові позиції. Культурні символісти, навпаки, тлумачать спорідненість як сферу символічних конструкцій, пов’язаних з іншими символічними конструкціями культури. Функція таких конструкцій спорідненості розглядається як мораль, як внесок в ідеологічний порядок символічного всесвіту носіїв культури. Насправді символісти розглядають окреме сімейство як своєрідну систему культурних символів і вважають, що дослідження інших за сімейну областей виявляє ідентичні або ж паралельні символічні конструкції (див. Шнайдер, 1972).

У широкому розумінні ці дві позиції є взаємодоповнюючими. З огляду на те, що люди, на відміну від кайманових черепах, не вилуплюються з яєць, які відкладаються в безпечному місці й потім полишаються напризволяще, а народжуються й соціалізуються через застосування табу на кровозмішення, імена та категорії спорідненості є символічними конструкціями аb ovo (лат.- від самого початку). Існування табу на кровозмішення залежить від диференціювання між тими людьми, з якими ми розділяємо певну тілесну речовину, символізовану спільністю крові чи кісток, і з якими ми не можемо паруватися, і тими людьми, з якими ми можемо паруватися і котрі не розділяють нашу символічну тілесну спадщину. Хоча пояснення походження табу на кровозмішення все ще не є вичерпними, Клод Леві-Строс цілком виправдано взяв його за відправну точку свого дослідження проблем спорідненості. Так само, як початкові категорії спорідненості, встановлені табу, є символічними конструкціями, так і решта основних категорій спорідненості на кшталт статі, абсолютного і відносного віку, походження й близькості. Оскільки символіка, таким чином, задіяна в самому визначенні суспільного характеру людини, то людські істоти поєднали ці основні конструкції своєї «природи» з конструкціями навколишньої природи і надприроди. (З огляду на це, вищезгадана третя позиція у вивченні спорідненості, яка заперечує майже все, за винятком метафоричного статусу символів спорідненості, виглядає незадовільним, короткозорим дослідженням тих явищ, з якими вона не хоче мати справу.)

Можливо, слід було б об’єднати ці два підходи в робочій версії спорідненості, що дасть змогу розглянути останню з точки зору політичної економії. Відтак спорідненість можна розглядати як спосіб спрямування соціальної праці на перетворення природи через звернення до походження і шлюбу, а також до кревної спорідненості і близькості. Простіше кажучи, через спорідненість соціальна праця «згортається» або ж «упроваджується» в специфічних відносинах між людьми. Ця праця може бути мобілізована лише через доступ до людей, і такий доступ визначається символічно. Що зроблено – відкриває соціальну працю; як зроблено – включає символічні визначення родичів і близьких. Таким чином, термін спорідненості охоплює: (а) символічні конструкції («походження/шлюб; кревне споріднення/близькість»), що (б) постійно задіюють головні особи, народжені та завербовані, (в) у соціальні відносини одне з одним. Ці соціальні відносини (г) дозволяють людям різними шляхами претендувати на частку суспільної праці, виконаної кожним, з тим, щоб (ґ) здійснити необхідні перетворення природи.

Якщо спорідненість є специфічним способом встановлення прав між людьми, а отже і висуненням вимог на частку суспільної праці, то засоби впровадження таких прав і вимог широко варіюються серед різних спільнот, носіїв культури. Антропологи дійшли до визнання того, що спорідненість діє переважно різним чином у двох ситуаціях – тоді, коли ресурси є широко відкритими для кожного, і коли доступ до ресурсів обмежений і доступний лише власникам «прав спорідненості». У першому випадку зв’язки спорідненості виходять з обмінів повсякденного життя і зв’язують людей, котрі перебувають у звичайній взаємодії одне з одним. У другому випадку коло спорідненості чітко окреслено довкола бази ресурсів шляхом суворих правил членства групи.

Цей контраст визначає два варіанти родового способу виробництва, оскільки суспільна праця розгортається у двох різних напрямках. Перший варіант найкраще презентується в антропологічній літературі «ватагами» збирачів їжі. Такі спільноти не перетворюють природу, а лише концентруються для використання природних ресурсів, доступних у їхньому навколишньому середовищі. Природне середовище не є засобом проваджуваних людиною органічних перетворень, як, скажімо, в землеробстві чи скотарстві; вона постає «об’єктом робочої сили», «об’єктом праці», а не його «знаряддям» (Маркс, Капітал, 1977: 284-285). За таких обставин, скупчення чи розпорошення спільнот, кожен член яких є втіленням частки суспільної праці, зазнають певних екологічних обмежень. Верхня межа такої спільної праці встановлюється технологічною взаємодією з локальним навколишнім середовищем, а також здатністю групи залагоджувати конфлікти через досягнення згоди й накладання неофіційних санкцій. У такому випадку спорідненість працює насамперед на встановлення відповідних відносин серед людей, тобто на партнерство між пайовиками суспільної праці, через шлюб і походження. Таке партнерство поширюється у вигляді мережі від одних його учасників до інших. Не маючи жодних обмежень, вони можуть приєднувати до себе нових членів або ж виключати їх, як того вимагають інтереси партнерів.

Розгортання суспільної праці відбувається по-іншому в другому варіанті родового способу. Там, де природа постає об’єктом перетворення через застосування соціальної праці, саме навколишнє середовище стає засобом виробництва, знаряддям докладання праці. Частка природи перетворюється колом людей, оснащених знаряддям праці, організованістю та ідеями, для вирощування зернових культур чи розведення домашньої худоби. У такому суспільстві суспільна праця розподілена в соціальних групах, що витрачають робочу силу кумулятивно й трансгенеративно на одиницю навколишнього середовища, водночас нагромаджуючи трансгенераційний комплекс вимог і контрвимог до самої праці. Там, де умови мають тенденцію до екологічного обмеження, відносини серед цих груп мають бути більш чітко визначені й обмежені, а самі групи охоче стають винятковими групами.

В цих умовах ідіома походження й шлюбу використовується для побудови трансгенеративних родоводів, реальних чи фіктивних. Вони слугують для включення або виключення людей, котрі можуть висувати свої претензії на суспільну працю на основі привілейованого членства.

Такі групи зазвичай обладнані міфічними хартіями, що визначають культурно добірні й затверджені лінії родового зв’язку. Подібні хартії виконують безліч функцій. По-перше, вони дають змогу групам вимагати привілеї на основі споріднення. По-друге, вони служать для відкриття чи перекриття доступу людям до стратегічних ресурсів. По-третє, вони організовують обмін людьми між групами родоводів через їхнє визначення зв’язків близькості; шлюб, замість того, щоб становити відносини між нареченою, нареченим і виключно їхніми безпосередніми родичами, стає зв’язком політичного союзу між групами. І, по-четверте, вони надають управлінські функції певним позиціям у межах генеалогії, таким чином розподіляючи їх нерівномірно в політичній і правовій сферах – старших над молодшими, вищих над нижчими. У цьому процесі споріднення на правовому і політичному рівнях включає в категорію й організовує споріднення на сімейно-домашньому рівні, перетворюючи міжособистісні відносини на суб’єкт хартій для категоричного включення чи виключення. .

Тому «розширена» спорідненість не є тим самим, що спорідненість на рівні походження і шлюбу; вона пов’язана з правовим розподілом прав і вимог і, отже, з політичними відносинами між людьми. На рівні походження й шлюбу споріднення встановлює індивідуалізовані родові лінії серед пайовиків соціальної праці; розширене споріднення, навпаки, організовує соціальну робочу силу в трудові об’єднання і встановлює контроль над передачею праці від одного об’єднання до іншого.

Сталість ідіоми споріднення в правовій і політичній сферах, однак, породжує проблему. Номенклатура споріднення завжди спричиняє символічний процес. У ході розвитку споріднення від набору міжособистісних відносин до певного політичного порядку воно стає керуючим ідеологічним елементом у розподілі політичної влади. Але чому факт спорідненості повинен зберігатися в цих різних установках? Мейєр Фортес – один з небагатьох, хто поставив собі це запитання.

Чому походження, а не місце розташування чи якийсь інший принцип формує базис цих корпоративних груп,- є проблема, що потребує ретельного вивчення. Ми ще повернемося до того, що Редкліфф-Браун [1935] пов’язав закони правонаступності з потребою певної дискримінації прав особистості. Можливо, це найбільше пов’язано з фактом, що права на репродуктивну силу жінок легко регулюються системою групи походження. Але я гадаю, що тут справа у чомусь глибшому, оскільки в гомогенному суспільстві немає нічого, що могло б так точно і безперечно встановлювати своє місце в суспільстві, як лінія спорідненості [1953: 30].

Оскільки це пояснення не є вичерпним, Фортес вказує на два головних джерела влади у родоплемінному способі: контроль над репродуктивною здатністю жінок і над батьківством. Обидва діють трансгенераційно; обидва диференційовано розміщають людей на позиції влади і впливу. Перше джерело надає права у сфері соціальної праці, втіленої у жінках, потомстві й близьких; друге – визначає не лише походження, а й також генеалогічний діапазон мобілізації союзників. Таким чином, термінологія інституту шлюбу й походження використовується для передачі інформації про диференційовані потужності мобілізації робочої сили, тобто інформації про зміни розподілу соціальної праці серед конкуруючих груп.

Там, де символічні конструкції споріднення є в такий спосіб розширені, відносини між носіями суспільної робочої сили в боротьбі за ресурси структуровані монополістично чи олігопо- лістично, включаючи соціальні групи, що змагаються за першість і панування. Водночас тенденція до максимізування зовнішньої опозиції одних груп до інших супроводжується розгортанням внутрішніх протиріч. Передусім існує опозиція між чоловіками й жінками. Певна додаткова рівновага між тендерними ролями може досягатися, допоки споріднення є лише одним елементом розпорядження серед інших за умов відкритих ресурсів. Однак з появою генеалогічних груп у політичній сфері родинні відносини перетворюються на політичні відносини і жінки втрачають свій статус на користь чоловіків, оскільки останні стають символами союзу. Існує також опозиція між старими і молодими, коли старші займають управлінські позиції всередині групи й поза нею. Деякі представники молодшого покоління можуть, стаючи старшими, займати їхнє місце; однак решта ніколи не досягнуть жодної чільної посади. Відомо, що ця опозиція може призвести до відкритого конфлікту. Ми ще розглянемо у зв’язку з цим, приміром, повстання «хлопчиків» проти своїх старійшин у розширенні конярства на Великих рівнинах (розділ 6) і формування груп мисливців на рабів в Анголі (розділ 7).

Зрештою, внутрішнє ранжирування створює опозиції між автохтонними поселенцями і прибульцями, між старшими і молодшими лініями походження від спільного предка, а також між лініями, що розвиваються й занепадають. Коливання розвитку і занепаду може відбуватися через зростання чи зниження демографічних показників; успішне чи невдале керування союзами, людьми чи ресурсами; перемогу чи поразку у війні. Лідери, здатні на укладання політично стратегічних угод або на розумний розподіл провіанту та предметів розкоші між своїми прибічниками, мають перевагу над своїми суперниками. З часом досягнення такого плану можуть спонукати до генеалогічних вимог, внаслідок чого родоводи зазнають модифікації для демонстрації змін.

Те, що лідери можуть досягати висот свого становища таким чином, є також і ахіллесовою п’ятою способу споріднення, однією з його визначальних точок напруги. Оскільки старійшина чи інший лідер здобуває успіх шляхом розумного керівництва союзами й системою розподілу, він досягає тієї межі, яку може перейти шляхом порушення законів спорідненості. Він може маніпулювати посагом для придбання жінок, котрі забезпечать потомство, лояльне до нього; він може запросити чужинців оселитися в межах своєї групи в надії на здобуття своїх прихильників; він може придбати заручників і рабів для роботи під його особистим контролем. Однак допоки такі стратегії можуть контролюватися його родичами та їхніми союзниками, сфера його діяльності є обмеженою; Один шлях, яким вождь може розширити свій контроль над надлишками, це – шлях розв’язання війни. Проте результати війни зазвичай мінімальні, оскільки трофеї – випадкові і непостійні і мають бути розділені з іншими. Щоб розірвати обмеження родового ладу, вождь повинен одержати незалежний доступ до надійних і самовідновлюваних власних ресурсів.

Тоді як родовий устрій встановлює таким чином верхні межі внутрішнього диференціювання, в умовах закритого доступу до ресурсів він видається більш схильним до породження нерівності; аніж до егалітарного розподілу життєвих благ. Розбіжності в статі, віці і в типах робочої сили діють так, щоб створювати опозиції, що руйнують родовий лад зсередини. Крім того, таке руйнування спричинюється конфліктами між окремими представниками чи цілими групами, накладанням суперечливих вимог до людей з боку різних родичів і невиконанням нормативних родових зобов’язань серед близьких чи далеких родин. Усі ці сили й фактори загрожують тривалості родового устрою. Що ж тоді може запобігати його розпаду? Як родові одиниці взагалі пов’язуються між собою в часі?

Здатність родового способу до самовідновлення може полягати у відсутності будь-якого механізму мобілізації суспільної робочої сили поза специфічними відносинами, встановленими системою спорідненості. Опозиції, що зазвичай вичерпуються, є особливим поєднанням специфічного старшого зі специфічним молодшим специфічного походження в специфічному часі і місці, а не загальною опозицією старшого до молодшого як класів. У щоденному житті родовий спосіб містить свої опозиції, конкретизуючи напружені відносини й конфлікти.

Однак у міфові та ритуалі самі опозиції, сповнені реальної загрози в повсякденному житті, драматизуються на рівні універсальності. Хоча в повсякденному житті загальне розпадається на особливе, у міфові та ритуалі особливе розпадається на загальне, передаючи інформацію про природу Всесвіту. Пояснення набувають форму уніфікованих істин. Можна подумати, що таке проектування певних конфліктів на площину універсальних міфічних подій і значень може слугувати для самовирішення тих конфліктів. Ефективність такого механізму мала б залежати від ступеня, до якого реальні конфлікти можуть утримуватися в роздрібненому й сегментованому стані. Постійне нагромадження конфліктів одного виду й одного спрямування може піддати міфоритуальну систему кумулятивному тиску і зменшити її ефективність.

Конфлікти в межах родоплемінних одиниць і між ними можуть також припинятися з огляду на страх перед високою вартістю масової підтримки. Пошук союзників означає перегляд колишніх обіцянок допомоги й запевнення союзників у майбутній підтримці. Таким чином, будь-яка ескалація конфлікту загрожує його розширенням як у часі, так і в просторі. Втім, коли ставки досить високі, нагнітання напруженості може стати цілком бажаним, приносячи збільшення дарів та обміну жінками для закріплення союзництва. Історію північноамериканської торгівлі хутром можна тлумачити як поступове зростання союзів серед «англійських індіанців» проти «французьких індіанців». Такі союзи можуть також стабілізуватися й укріплюватися через створення міфу й ритуалу, яку випадку ліги ірокезів, що намагалася приборкувати внутрішні конфлікти шляхом спрямування енергії назовні проти спільних ворогів.

Та все ж вирішення конфлікту в родоплемінному способі наштовхується на остаточну межу у вигляді структурних проблем самого цього способу. Загальна конфліктність здебільшого перевищує здатність механізмів родового ладу справлятися з нею. Тоді групи розпадаються. Такі випадки, що часто мають місце, фактично стають важливим джерелом змін. Оскільки ми тенденційно сприймали суспільства як такі, що існували в нескінченному етнографічному сьогоденні та ізольовано одне від одного, то ми ввійшли в оману, розуміючи розпад і поділ родових груп як просте перевпорядкування батьківської групи. Насправді групи, що розділяються, лише зрідка можуть податися до незайнятої території, аби уникнути конкурентів, а здебільшого зазнають тиску від суспільств трибутарного й капіталістичного способів. їх відновлення відтак видається винятковим. Більш імовірно, що такі групи зазнають змін, зіштовхуються з обмеженнями у вільному пересуванні.

Відтак соціальні групи, що виникли за принципом спорідненості, аж ніяк не є вільними від внутрішнього диференціювання і зовнішнього тиску до зміни. Диференціальний розподіл часток соціальної праці може сприяти появі впливових управлінців; водночас контакт з іншими групами може піднести людей, здатних полагоджувати розбіжність інтересів і вирішувати можливі конфлікти. Ці тенденції до функціональної нерівності значно посилюються у випадку, коли родові групи вступають у відносини із трибутарними чи капіталістичними суспільствами. Такі відносини надають можливість для конфіскації й передачі надлишків поза тими, що доступні в межах родинного способу. В такому випадку вожді можуть використовувати ці зовнішні ресурси для блокування функцій родового ладу. Саме тому вожді виявилися сумнозвісними колаборантами європейських торговців хутра й мисливців на рабів на двох континентах. Зв’язок з європейцями відкрив вождям доступ до зброї та цінностей, а отже, до подальшого зовнішнього світу й звільнення від нього родоплемінних обмежень.

Проблема вождівства

Термін вождь увійшов у загальний вжиток для позначення визнаного лідера чи голови (від лат.- caput) соціально організованої спільноти. Практично цей термін зазвичай застосовувався європейцями до будь-якого тубільця, котрий мав силу впливу і міг сприяти чи перешкоджати їхнім інтересам. Посилання на вождів охоплюють різні види вербування й ступенів влади і мають незначну аналітичну вжитковість. Фактична здатність будь-якої такої особи управляти соціальною робочою силою і впливати на розвиток міжгрупових відносин залежить від її активів у владній грі; кількості й сили населення, що перебуває під його юрисдикцією; характеру ресурсів у розпорядженні того населення та їх важливістю для чужоземців; а також його військового потенціалу, здатності захищати свої ресурси і протистояти супротивникам. Таї з північно-західного узбережжя мав меншу силу, аніж зулуський індуна, а індуна – меншу за монгольського хана. Ці розбіжності також зумовлювали здатність вождя виходити за обмеження родинного способу виробництва і ставати партнером у трибутарних чи капіталістичних відносинах.

Такі варіації серед «вождів» проливають світло на давню антропологічну проблему «вождівства». У намаганні встановити еволюційне упорядкування культури, вождівство осмислювалося як проміжний між родовими племенами і класовими державами тип суспільства. З такої точки зору вождівство, статус і влада розподіляються певним чином у межах спільної родової лінії, хоча й без надання диференціального доступу до засобів виробництва. Вождь і його високопоставлена лінія сприймаються такими, що діють від імені соціального цілого в координуванні спеціалізованої діяльності, планування і керування суспільної роботи, здійсненні розподілу й веденні війни. Вождівство, таким чином, є «перерозподільними суспільствами з постійним координаційним агентством» (Сервіс, 1962: 144). Тоді як генеалогічний чинник диференціює людей за функціями, які вони виконують, суспільство видається втягнутим у клубок спільних інтересів, спільного походження і загального розподілу. Усі є родичами, як і колись; тільки деякі – ближчими за інших. і Втім поняття способу виробництва зміщує увагу від форми й ідіоми взаємодії між високопоставленими вождями і простолюдом уданому суспільстві до зацікавлення способами, за допомогою яких розгортається суспільна праця. У цьому контексті суспільства, класифіковані як вождівства, виявилися двох досить різних видів: і тих, що базуються на родовому способі, де вождь і його послідовники І все ще є втягнутими в родові відносини і пов’язані ними; і тих, в яких форма й ідіома споріднення можуть підтримуватися навіть тоді, коли домінуюча група трансформує розбіжності чинів у розбіжності класів, фактично використовуючи механізми споріднення для зміцнення своїх позицій. У цьому другому виді вождівства лінія вождя є фактично зароджуваним класом збирачів надлишку трибутарного способу.

Постання такого класу може охоплювати низку різних процесів. Зростання населення може збільшити відносну вагомість верховних сімейств. Такий ріст лінії вождя спричиняє його «численні зв’язки різних видів з іншими родовими лініями» (Сервіс, 1962: 149). Дотримання родинних стратегій вимагає від лінії вождя зосередження багатства, отриманого від шлюбних обмінів, у власних руках. У свою чергу, це вимагає контролювання жінками, призначеними для обміну, й заборону доступу до знатних жінок членів нижчих чинів. Такий контроль над жінками може поширюватися донизу для посилення контролювання елітою родинними обмінами взагалі. Родинні стратегії, окрім того, впливають на випрацювання стратегій успадкування. Ті, хто одержує те, що обмежено членством у привілейованій верстві: товари, стратегічні в шлюбних обмінах і в успадкованому багатстві аристократії, можуть не потрапляти до загального перерозподілу.

Водночас лінії вождя можуть розширюватися «очікуванням родин» (Сервіс, 1962: 166) у межах звичайної зони взаємодії і поза ними. Таке територіальне збільшення високопоставленого персоналу може утворювати безліч центрів влади замість єдиного верховного ухвалення рішень. Члени ліній вождя можуть стати суперниками за верховенство чи створити нові власні володіння, відокремлюючись від материнського тіла. Змагання за владу, у свою чергу, живить процеси нагромадження й перерозподілу. Суперники за владу мають накопичити адекватні «фонди влади» і перерозподілити їх вибірково для набуття послідовників, замість того щоб відкрити ресурси для загального перерозподілу.

У такому ракурсі розподіл уявляється як набір стратегій у формуванні класів, а не як загальна характеристика устрою вождівства як «перерозподільних суспільств». Поланій, якому антропологія завдячує введенням поняття перерозподілу, виявив механізми обміну поза тими, що охоплені «взаємним» чи «ринковим» обміном. Однак необхідно визначити поняття перерозподілу трьома способами. По-перше, слід виявити різні види й сфери перерозподілу. Перерозподіл через влаштування частувань не є ідентичним розподілу постачань для проведення суспільних робіт чи ведення війн або перерозподілу спеціалізованих ресурсів за участі самого вождя. По-друге, слід чітко з’ясувати, що розподіляється, в якій кількості і, найважливіше, для кого. Влаштування ритуальних бенкетів для широкого загалу може відбуватися поряд з привілейованим нагромадженням елітою стратегічних товарів. Бенкети для ветеранів війни слугують ушануванням військової доблесті всього війська, навіть коли полонені і трофейні ресурси диференційовано розподіляються між елітою й простолюдом. По-третє, коли перерозподіл може також слугувати для «придбання» союзників та приборкання потенційних конкурентів втягненням їх та їхніх ресурсів в ієрархічно керований потік предстанцій. У цьому контексті перерозподіл виявляється не своєрідною нормативною альтруїстичною характеристикою типу суспільства, а радше черговою стратегією формування класів.

Отже, у вождівствах другого типу функція спорідненості змінюється від функції управління однаково зорганізованих груп до функції проведення головної розбіжності між соціальними станами. Тепер уже існує аристократія, котра використовує родинні зв’язки як ознаку її ідентичності й особливості, залишаючи верстві простолюдців лише залишкові вимоги. Таким чином, аристократичний клас утворює себе шляхом радикальної зміни зобов’язань спорідненості для утворення соціальної прірви між правителями і їхніми підданими. Вони можуть претендувати на диференціальне походження від богів чи привілейоване володіння надприродною силою мана; вони можуть вимагати розірвання родинних уз своїх підлеглих через покарання перелюбства й кровозмішення (див; Коен, 1969) навіть у випадку виокремлення себе як особливої верстви через практикування класової ендогамії; і вони можуть вводити спеціальні права на розпорядження військовими трофеями, включно із завойованими племенами, що не входять у їхній статут родових відносин.

Така аристократія часто відщеплюється для завоювання й правління чужинськими народами. У такій роздрібненості та відірваності аристократія підтримує свої окремі зв’язки спорідненості як джерело класової солідарності і як спосіб свого виокремлення з-поміж підпорядкованого їй загалу. Це може відбуватися мирним шляхом, як у випадку, коли не-алурські етнічні групи запросили членів алурських вождівських ліній, здатних викликати дощ і вирішувати конфлікти, поселитися серед них як їхні правителі (Саутхол, 1953). Однак здебільшого войовничі та міграційні аристократії використовують свої надприродні можливості для впровадження власних моделей домінування над підлеглими спільнотами. Прикладом таких хижих аристократій можуть бути толтеки, котрі поширилися від Тули до кордонів Мезоамерики; еліти племен луба й лунда, що прибули з Центральної Африки (див. розділ 7); велика кількість монгольських, тюркських та арабських аристократій, що нав’язали себе сільськогосподарським спільнотам посушливого поясу Старого Світу.

У контексті нашого дослідження слід чітко усвідомити, що соціальна праця розгортається як в економічній, так і в політичній площинах. Родовий спосіб забороняє встановлення політичної влади лише на засадах досягнення згоди серед груп учасників. Окрім того, зв’язки спорідненості встановлюють обмеження обсягів соціальної праці, мобілізованої для досягнення колективних цілей. Соціальна праця може бути об’єднана за рахунок тимчасової конвергенції багатьох окремих зв’язків, але вона знову розсіюється, коли зміна умов вимагає перестановки зобов’язань. Водночас розширення і скорочення родинних зв’язків спричиняє відкритість і мінливість кордонів таких суспільств.

Вождь може стати осердям влади у своїй групі спорідненості, однак якщо він інколи втілюватиме родовий порядок, то стане його бранцем. Вожді, котрі прагнуть прорватися через обмеження родового порядку, повинні впровадити механізми гарантування їм необмеженої влади над ресурсами. Такі вожді мусять або асигнувати частину контрольованої ними робочої сили іншому способу, або ж вступити у відносини з тим способом безпосередньо, виступаючи як данинні володарі чи як учасники капіталістичного виробництва. Здійснення такої зміни потребує новий політичний інструментарій домінування чи то за безпосереднього керівництва самих вождів, чи їхніх представників. У випадку невдачі, люди, яких вони прагнуть змобілізувати, можуть повстати чи відколотися, залишивши їх «з порожніми руками».

На відміну від родового способу, трибутарний і капіталістичний способи поділяють підлегле їм населення на клас виробників надлишку й клас отримувачів надлишку. Обидва вони потребують механізми домінування для забезпечення переміщений надлишку на узгодженій підставі від одного класу до іншого. Таке домінування може охоплювати, цього разу чи іншого, застосування широкого спектру санкцій, заснованих на страху, надії та милосерді; але воно не може бути захищене без розвитку силового апарата для утримування основного поділу на класи й захисту похідної структури від зовнішніх нападів; Таким чином трибутарний і капіталістичний способи позначені розвитком і встановленням такого апарату, а саме – держави.

Трибутарний спосіб складається з механізмів домінування, що стягають данину від виробників «іншим, ніж економічний тиск» (див. с. 94). Політика в трибутарній державі може впливати на концентрацію і розподіл данини серед конкуруючих категорій отримувачів надлишку, але вона залишається недієвою у прямих відносинах справляння, незалежно від організаційної форми держави.

Капіталістичний спосіб, навпаки, видається економічно саморегульованим. Допоки засоби виробництва належать капіталістам і недоступні робітникам, останні постійно йдуть у найм до перших після завершення кожного циклу виробництва й початку нового циклу. Однак держава відіграє стратегічну роль і в породженні способу, і в його утриманні. Щоб привести спосіб у рух, необхідно передусім накопичити гроші, що дають гроші, конвертувати їх у капітал і створити клас робітників, котрі запропонують свою робочу силу на продаж як товар. У цих подвійних процесах «первісного накопичення» вирішальна роль належить державі. Як тільки впроваджено спосіб, держава мала розгорнути далі свою владу для підтримання й гарантування власності на засоби виробництва капіталістичному класові, вдома і за кордоном, і підтримувати необхідний для способу режим праці і трудової дисципліни. Окрім того, державі слід було забезпечити спосіб інфраструктурою технічних послуг – таких як транспортування й зв’язок; Зрештою, саме новій державі випадає розглядати і регулювати конфлікти між конкуруючими когортами капіталістів у межах її юрисдикції і представляти їхні інтереси в конкурентній боротьбі між державами, де можливо – дипломатією, а де потрібно – війною.

Три способи виробництва, які я виокремив, не становлять ані типи, на які людські суспільства можуть бути класифіковані, ані стадії культурного розвитку. Вони висунуті як конструкції, за допомогою яких можна передбачити деякі стратегічні відносини, що формують умови, в яких минає людське життя. Ці три способи є інструментами для розгляду вирішальних зв’язків, створених серед експансивних європейців та інших жителів земної кулі так, щоб ми могли осягнути наслідки цих зв’язків.

Джерело: Вульф, Ерік Р. Європа і народи без історії / Пер. з англ. Ігоря Пошивайла. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 85-112.

Текст підготував до публікації Юрій Дергунов.

 

Посилання

Amin, Samir 1973a. Neo-Colonialism inWest Africa. Harmondsworth: Penguin Books.

Amin, Samir 1973b. Le développement inégal. Paris: Ed. de Minuit.

Cohen, Yehudi A. 1969. Ends and Means in Political Control: State Organization and the Punishment of Adultery, Incest, and Violation of Celibacy. American Anthropologist 71: 658 – 687.

Colletti, Lucio 1973. Marxism and Hegel. London: New Left Books. (First pub. in Italian 1969)

Feuchtwang, Stephan 1975. Investigating Religion. In Marxist Analyses and Anthropology. Maurice Bloch, ed. Pp. 61 – 82. Association of Social Anthropologists. Studies No. 2. London: Malaby.

Fortes, Meyer 1953. The Structure of Unilineal Descent Groups. American Anthropologist 55: 17 – 41.

Fried, Morton H. On the concepts of ‘tribe’ and ‘tribal society’. Transactions of theNew YorkAcademyof Sciences, (Ser. 2) 28: 527 — 540.

Kroeber, Alfred L 1952. Basic and Secondary Patterns of Social Structure. In The Nature of Culture. Pp. 210 – 218. Chicago: University of Chicago Press. (Article first pub. 1938)

Leach, Edmund R. 1961. Rethinking Anthropology.LondonSchoolof Economics Monographs on Social Anthropology, No. 22. London: Athlone Press.

Love, Thomas F. 1977 Ecological Niche Theory in Sociocultural Anthropology: A Conceptual Framework and Application American Ethnologist 4: 27 — 41.

Mandel, Ernest 1978. Late Capitalism. London: Verso. (First pub. in German 1972)

Marx, Karl 1967. Capital: A Critique of Political Economy. Vol. 3: The Process of Capitalist Production as a Whole. New York: International Publishers. (First pub. in German 1894)

Marx, Karl 1973. Grundrisse: Foundations of the Critique of Political Economy,Rough Draft. Martin Nicolaus, transl. London: Allen Lane. (Manuscript written in 1857 — 1858; first pub. in German 1939)

Marx, Karl 1977. Capital: A Critique of Political Economy. Vol. 1. David Fernbach, transl. Marx Library. New York: Vintage-Randon House. (First pub. in German 1867)

Schmidt, Alfred 1971. The Concept of Nature in Marx. London: New Left Books.

Schneider, David M. 1972. What Is Kinship All About? In Kinship Studies in the Morgan Centennial Year. Priscilla Reining, ed. Pp. 32 – 63. Washington, DC: Anthropological Society of Washington.

Schneider, Jane 1977. Was There a Pre-Capitalist World System. Peasant Studies 6: 20 – 29.

Service, Elman R. 1962. Primitive Social Organization: An Evolutionary Prespective. New York: Random House.

Service, Elman R. 1968. War and Our Contemporary Ancestors. In War: The Anthropology of Armed Conflict and Aggression. Morton H. Fried, Marvin Harris, and Robert F. Murphy, eds. Pp. 160 — 167. Garden City NY: Natural History Press.

Southall, Aidan W. 1953. Alur Society: A Study in Processes and Types of Domination, Cambridge, MA: W. Heffer.

Sweezy, Paul M. 1942. The Theory of Capitalist Development: Principles of Marxian Political Economy. New York: Oxford University Press.

Titiev, Mischa 1943. The Influence of Common Residence on the Unilateral Classification of Kindred. American Anthropologist 45: 511 – 530.

Töpper, Bernhard 1974. Zu einigen Grundfragen der Feudalismus. Ein Diskussionsbeitrag. In Feudalismus. Heide Wunder, ed. Pp. 221 – 254. Munich: Nymphenburger Verlagshanlung.

Vasiliev, L. S., and I. A. Stuchevskii 1967. The Models for the Origin and Evolution of Precapitalist Societies. Soviet Review: A Journal of Translations 8: 26 – 39.

Wittfogel, Karl A. 1931. Wirtschaft und Gesellschaft Chinas, Erster Teil: Produktivkräte, Produkts- und Zirkulations-Prozess. Schriften des Instituts für Sozialforschung an der Universität Frankfurt a.M. Vol. 3: Leipzig: C. L. Hirschfeld.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери