Нові робітники

Вульф, Ерік

  • 06 серпня 2012
  • 2522

Ерік Вульф

Ми продовжуємо знайомити читачок і читачів із працею Еріка Р. Вульфа «Європа і народи без історії». Раніше на «Спільному» було опубліковано третій розділ книги, що містить огляд способів виробництва, і десятий розділ, присвячений впливу криз і міжнародної експансії на динаміку розвитку капіталізму.

 

12. Нові робітники

Сутністю капіталу є його спроможність мобілізувати соціальну працю шляхом придбання робочої сили й надання їй роботи. Це потребує ринок, на якому здатність людей працювати могла б купуватися й продаватися як будь-який інший товар: покупці робочої сили пропонують заробітну плату, яку її продавці беруть в обмін за свій товар – власну працю. Ринок створює ілюзію, що подібні купівля й продаж є рівноцінним обміном між партнерами, однак насправді ринкова діяльність спричиняє асиметричні відносини між класами. Внаслідок цього робітникам виплачують лише частину продукту власної праці у формі заробітної плати, а залишок як надлишкова вартість дістається капіталістам.

Робітничий клас, з’явившись у промисловості чи плантаційному сільському господарстві під орудою капіталістичного способу виробництва, постав новим явищем світового рівня, новизною, добре зрозумілою багатьом спостерігачам XIX ст. Його поява виявила замовчувані нагальні проблеми сучасної історії і соціальної науки, щоправда, вчені досить нерішуче йшли до визнання його ролі у творенні нових суспільств. Поява робітничого класу на історичній сцені викликала страх перед масовою навалою і соціальним безладом, а також перебільшені надії на неминуче соціальне відродження. Для істориків, заангажованих насамперед історією сильних світу цього, нові робітничі класи не мали жодних натяків на власну історію, їм діставалися лише сторінки антиісторії. Для соціологів, котрі визначили соціологію передусім як «моральну» науку, «народні маси», які щойно з’явилися, означали необґрунтованість й беззаконня. Для гуманістів, зацікавлених підтримкою найвищих досягнень Людського Духу, пролетаріат викликав уявний образ остготів, котрі вже завели своїх коней у стайні на околиці Міста. Для революціонерів робітничий клас утілив надію на перспективи соціальних перетворень, на появу «нових людей» як антитези Цивілізації.

Навіть коли соціологи почали досліджувати цих нових людей детальніше, вони розглядали їх здебільшого в контексті соціальних проблем – проблем, створених відривом від їхнього коріння через порушення племінного ладу чи імміграцію,- а не як самостійних дієвих осіб, котрі виникли у відповідь на нові умови. Навіть історики трудових відносин спочатку зосередилися на історії трудових організацій і робітничих рухів, тобто вони більше цікавилися спробами піднесення над умовами, аніж окресленням цих умов безпосередньо. Таким чином, дослідження зосереджувалися передусім на тому, чого вже не існувало – на колишніх умовах і характеристиках або на умовах, що лише мали постати. Менше наголошувалося на тому, що було саме тієї миті, на формі та змісті робітничого класу. Лише нещодавно окремі соціальні історики перейшли до висвітлення процесуальної і релятивної історії робітничого класу, однак переважно в такому ракурсі, що виникало враження, начебто ця історія писалася для спільнот, ув’язнених на якомусь нескінченному плато розвитку. Фактично, ці дві гілки історії проростали від одного стовбура. Траєкторія життєдіяльності «людей без історії» на різних континентах земної кулі відповідає і сходиться в межах більшої матриці, створеної європейською експансією і капіталістичним способом виробництва.

 

Ринки праці

У XIX ст. індустріалізація і великомасштабне товарне виробництво в сільському господарстві набули великих темпів розвитку. Оскільки капітал рухався до нових сфер можливостей і нових галузей діяльності, він зосередив, як ніколи раніше, велику кількість машин і мобілізував нові батальйони робітників у зростаючу індустріальну армію. Мануфактура – виробництво, в якому «темп задавався людьми, а не машинами» (Ландес, 1969:121)- неухильно вела до «машинофактури», в якій уже машина встановлювала темп роботи. Політичні економіки перекроювалися на новий лад, соціальні зв’язки порушувалися й налагоджувалися знову, а люди переміщалися зі сфер постачання до сфер попиту.

Чимало показників виявляють збільшення масштабів виробництва й зростання попиту на робочу силу для промисловості. З початків індустріалізації у другій половині XVIII ст. світова парова сила у 1850 р. становила близько 4 млн кінських сил, а через двадцять років – уже 18,5 млн. Виробництво вугілля, стратегічної сировини для індустріального розвитку, у 1800 р. сягнуло 15 млн тонн на рік, у 1860 р.- 132 млн тонн і в 1900 р.- 701 млн тонн. Світове виробництво залізної руди зросло з і млн метричних тонн у 1820 р. до 65 млн у 1910 р. Енергія, отримана з вугілля, лігніту, нафти, природного газоліну, природного газу і водяної сили становила 1, 1 млрд мегават-годин у 1860 р., 6,1 млрд – у 1900 р., 21 млрд – у 1950 р. (Чіполла, 1962:48,49,51; Вудраф, 1971:9). Протяжність залізничних шляхів збільшилася з 332 км у 1831 р. до понад 300 тис. км у 1876 р.; судноплавний тоннаж зріс із 32 тис. тонн у 1831 р. до 3,3 млн тонн у 1876 р. (Гобсбаум, 1975:310). Порти в усьому світі були забиті продукцією з плантацій, готовою для відправки в Європу й Америки.

Кількість виробничих годин збільшувалася, спричиняючи попит на робочу силу. На середньостатистичній бавовнопрядильній фабриці в Ланкаширі в 1820-х рр. працювало від 100 до 200 робітників, а в Олдемі 1851 р. одна третина бавовнопрядильників зосереджувалася на фабриках із понад 250 робітниками (Чепмен, 1972: 26; Фостер, 1974: 91). До 1841 р. більше половини олдемських гірників працювала в шахтах чисельністю в 200 чоловік. Значно більші сукупності робітників утворювалися як виняток і раніше, однак з часом вони ставали звичайними. Приміром, у 1815-1816 рр. Роберті Оуен наймав 1600-1700 робітників у Новому Ланарку (Чепмен, 1972: 32). У 1849 р. найбільший металургійний завод Великобританії у Новому Дауле мав понад 7 тис. робітників (Ландес, 1969: 121). У 1848 р. лише 72 особи працювало на Круппа в Ессені, однак у 1873 р. це число вже становило майже 12 тис. чоловік; у 1870 р. в Ле-Крезо (Франція) компанія Шнайдера наймала 12,5 тис. робітників, що становило більше половини всього населення цього міста (Гобсбаум, 1975: 213). Так само потребувало робочу силу і плантаційне сільське господарство, де працювали до 2 тис. робітників на одній плантації в узбережному Перу і по кілька тисяч – на станах Яви.

Новий трудовий режим, запроваджений капіталізмом, забезпечував підприємцю велику гнучкість у використанні можливостей і задоволенні вимог розвитку. В родоплемінному устрої родичів не могли наймати на роботу чи звільняти з неї. Трибутарний володар мав застосовувати військову силу чи її функціональний еквівалент для розширення чи зменшення кількості виробників надлишків під його юрисдикцією. Навіть рабовласник є обмежений у маніпулюванні своїм трудовим ресурсом, оскільки мусить оберігати власні інвестування в рабську силу, годуючи її навіть тоді, коли вона не працює. На противагу цьому, капіталістичні підприємці можуть найняти й звільнити робітників чи змінити їхню заробітну плату відповідно до зміни обставин. Зміни в нормах прибутків спричиняють зміни в постачанні й винагороджуванні праці, а отже, коливання в розмірі й особливостях ринків праці. Інтенсивне нагромадження відкриває нові сектори цього ринку або розширює старі, а сповільнене нагромадження звужує можливості роботи або переміщає їх у галузі з нижчими цінами на працю. Оскільки відбуваються зміни у нагромадженні капіталу, то, відповідно, зміни попиту на робочу силу змінюють, у свою чергу, умови виникнення й розвитку різних робітничих класів.

При капіталізмі підприємці також можуть варіювати застосування людської праці у відношенні до машин, набираючи додаткових працівників для управління доступними машинами або ж скорочувати розмір їхнього фонду заробітної плати, замінюючи машини людською робочою силою. У своїй невпинній гонитві за нагромадженням капіталістичний спосіб виробництва відзначався історичною тенденцією до збільшення співвідношення капіталу, що інвестується у заводи й сировину, до капіталу, виплачуваного за використання робочої сили. Індустріальні одиниці, що застосовують машини для збільшення обсягів виробництва, при зменшенні вартості праці за виготовлену одиницю мали тенденцію заміняти індустріальні одиниці з вищим коефіцієнтом співвідношенням робочої сили до устаткування. Ця тенденція, однак, не є ні лінійною в часі, ні загальною у будь-який момент. Завжди конкуренція між капіталістами спричиняє розподіл промисловості, галузей промисловості та підприємств у межах промисловості, позначених досить відмінними сумішами капіталу. Відтак індустріальні одиниці, що роблять ставку більше на машини і сировину, аніж на робочу силу, завжди будуть співіснувати й протистояти, індустріальним одиницям, що більше покладаються на робочу силу.

Особливі обставини, звісно ж, можуть сприяти підприємствам, де поєднано високу концентрацію праці і низьке застосування машин. Приміром, низькокваліфіковані та низькооплачувані жінки і діти, використовуючи стару технологію роликової прядильної машини Аркрайта на фабриках, достатньо забезпечених водою, якийсь час могли конкурувати з більш продуктивними мюль-машинами (Чепмен, 1972: 20-21). Подібна ситуація спостерігалася і в сповільненій реакції текстильних виробників європейського континенту на англійську конкуренцію (Ландес, 1969: розд. 3). Іноді для підприємців, що застосовували високий рівень машинної праці, було ефективним і вигідним надавати окремі стадії виробничого процесу фірмам із більш низьким технічним рівнем. Розвиток заводів і фірм, мета яких полягала в зниженні виробничих витрат на одиницю продукції, міг досягати критичної межі у випадку, коли витрати виробництва за одиницю товару залишалися незмінними чи навіть зростали. Такі критичні точки виникли не просто внаслідок механічних процесів зростання, вони тісно пов’язані з такими чинниками, як концентрація, місце розташування, управління, трудова дисципліна й попит. Таким чином, для галузей промисловості з капіталом, інвестованим більше в машини, аніж у робочу силу, стає можливим створювати галузі промисловості нижчого організаційного складу.

Такий різновид індустріальних одиниць з відмінним коефіцієнтом капіталу впливає на ринок праці, спричиняючи кількісну та якісну зміну в попиті на робочу силу. Результатом цього є те, що ринок праці «сегментується» чи «диференціюється», стає однорідним (Гордон, 1972). Будь-якої миті галузі промисловості з вищим коефіцієнтом капіталу в устаткуванні у відношенні до робочої сили можуть потребувати наявність високого рівня навичок і вмінь або навчання без відриву від виробництва, забезпечення відносно високої заробітної плати і професійних надбавок, і прагнутимуть до стабільності власної робочої сили. Водночас галузі промисловості з нижчим коефіцієнтом капіталу в устаткуванні у відношенні до робочої сили матимуть тенденцію до зниження заробітної плати, ігнорування професійних надбавок, зменшення значення вимог до фаховості й підготовки і використовуватимуть непостійну або «плинну» робочу силу. Сегменти ринку праці – це і робітники, що відповідають вимогам цих різних сегментів і в такий спосіб становлять певну ієрархію з «робітничою аристократією», яка має більші доходи й престиж на вершині, і робітники, котрі одержують низьку платню і мають непостійну зайнятість внизу цієї піраміди. Така ієрархія може характеризувати дане індустріальне місце розташування; може описувати контрасти між промисловими регіонами, пов’язаними з різними галузями промисловості і може бути інтернаціональною, ранжируючи робочу силу, задіяну в різних видах виробництва в різноманітних країнах і на континентах.

Розподіл капіталу та ринків праці і відповідне диференціювання робочої сили на місцевому, національному й інтернаціональному рівнях ніколи не є фіксованим і постійним. Так само, як авангард промисловців може бути відкинутий на узбіччя в ході конкурентної боротьби, так і вчорашня робітнича аристократія може замінюватися машинами, перетворюючись назавтра у надлишкову частину робочої сили. Історія технологічних змін за капіталізму сповнена прикладами «декваліфікації» кваліфікованої робочої сили (Буравой, 1979; Уорнер і Лоу, 1947). Водночас когорти робітничого класу однієї галузі через відтік капіталу до інших галузей можуть опинитися в напівзайнятій і безробітній «армії промислового резерву». Занепад текстильної промисловості Нової Англії, спричинений переміщенням устаткування і капіталу до південної частини Сполучених Штатів після Другої світової війни, так само як відносно нещодавнє переміщення виробничої діяльності до регіонів з дешевшою робочою силою, на кшталт Тайваню, Гонконгу і Кореї, ілюструють процес, що безупинно повторюється під егідою капіталістичного способу.

 

Робітничі класи

Коли термін «робітничий клас» вперше з’явився близько 1815 р., він мав форму множини, описуючи розмаїття класів. Звичайно ж, хоча розвиток робітничих класів усюди «відтворює» загальне відношення робочої сили до капіталу, характеристика специфічних робітничих класів виявляє широту їхнього розмаїття. Вони різняться за походженням, складом і належністю до інших груп та соціальних категорій.

Відмінності у походженні можуть надавати мінливі ресурси у розпорядження нових робітничих класів. Група ремісників, типу склодувів Кармо у Південно-Західній Франції, започаткували іншу від гірників цього ж регіону робітничу кар’єру. Склодуви були нащадками корпорації кваліфікованих міграційних ремісників із широкими «космополітичними» зв’язками. Гірники походили з малоземельного селянства, задіяного до шахтарської праці у вільну від сільськогосподарських робіт пору року, мали місцеве коріння й мову. З утратою землі вони ставали дедалі залежнішими від гірничої промисловості, що стирала відмінності в їхніх навичках і статусі (Скот, 1974; Тремпе, 1971). Німецький робітничий клас відзначався досить високим відсотком кваліфікованих ремісників; російський пролетаріат значно поповнювався за рахунок дітей селян (Волкер, 1971; Мур, 1978; Лященко, 1949). Робітничі класи деяких країн формувалися здебільшого в межах своїх національних територій; інші, подібно до Сполучених Штатів, нарощували робочу силу шляхом імпортування різних етнічних груп з-за кордону.

Специфічне вербування робітників спричиняла значну варіативність їхнього класу. «Старому» робітничому класові притаманні відмінні від «нових» класів ознаки. Англійські пролетарі, розділені на розмаїття «професій», упроваджених на відносно невеликих заводах, розвивалися відповідно до потреб ринку, інакших за ті, з якими зіткнулися новий російський робітничий клас кінця XIX ст. (Гордон, 1941), китайський робітничий клас перших десятиліть XX ст. (Чезнео, 1962) чи наймані робітники племені бемба з родезьких мідних копалень 1920-х рр. (Епштейн, 1958).

Робітничі класи варіюються також і за своїм складом. Велика частина робочої сили, залученої до праці на англійських текстильних фабриках у першій стадії індустріалізації, складалася з жінок, дітей і злиденного підмайстер’я. Фабричними робітниками Нової Англії були насамперед молоді незаміжні жінки. Робочу силу бомбейських заводів, що з’явилися після 1850 р., навпаки, становили значною мірою дорослі одружені чоловіки. Робітничі класи відрізнялися також і за місцем свого розташування, географічним діапазоном і здатністю соціальних зв’язків забезпечувати своє обслуговування й відтворення. В англійських промислових містах близько 1850 р. складовими одиницями робітничого класу були центральні чи стрижневі сімейства, що справлялися з проблемами виживання, посилаючи жінок і дітей на працю або з’єднуючись («втискуючись») у більші місцеві групи. В текстильному центрі Олдем третина матерів дітей до одинадцяти років і менше ходили на роботу, так само як і чверть самих дітей. Багато сімейств гуртувалися в комунальному житлі (Фостер, 1974: 96-99) . Водночас люди в промислових містах прагнули підтримувати зв’язок з родичами в сільській місцевості, здебільшого з огляду на максимізування взаємних переваг (див. Андерсон, 1971: 999). На відміну від англійського випадку, індійські текстильники залишали своїх дружин і дітей з їхніми об’єднаними сімействами в рідних селах, повертаючись згодом додому, щоб звільнити свої робочі місця іншим і членам сімейства (Моріс, 1960). В інших краях досвід робітничого : класу обмежувався лише однією стадією життєвого циклу. Приміром, для праці на текстильних фабриках Нової Англії набиралися і переважно незаміжні дівчата з сімей перших поселенців-землеробів.

І їхня заробітна платня дозволяла фермерським родинам залишатися в цій галузі, а жінки після одруження поверталися до своїх родин. У Південній Африці таке «човникарство» протягом життя передбачалося самим трудовим контрактом. Робітники приходили до копалень з різних «племінних» резервацій і змушені були туди повертатися після закінчення контрактів; таким чином, розвиток постійного осілого робітничого класу гальмувався. Серед іммігрантів до Сполучених Штатів у 1879-1918 рр. чоловіки майже вдвічі перевищували чисельністю жінок. Фактори відстані і дорожніх витрат перешкоджали поверненню мігрантів, і більшість іммігрантів залишилася у Новому Світі; навіть у цьому випадку понад 30% нових переселенців повернулися до Європи після 1880-х рр. (Розенблюм, 1973: 72-73, 126).

Відтак характеристики робітничого класу визначаються не лише залежністю від заробітної плати, а й узами споріднення, місцем розташування і об’єднання, стираючи відмінності між селами й містами походження та новими околицями індустріальних місць розташування. Існують зв’язки з батьками і рідними братами, нареченими, дружинами і дітьми вдома; з родичами на новому місці проживання; з босами на роботі, агентами з еміграції, лихварями, священиками; друзями, сусідами, колегами; відносинами, сформованими в пансіонах, тавернах і залах професійних спілок; з однодумцями-парафіянами, похоронними бюро і клубами по запусканню повітряних зміїв. Робітничі класи «не виникають» лише на місці роботи; вони є наслідком численних зв’язків, що пронизують значну частину всього суспільства. Саме ця широка комунікаційна мережа визначає пролетарську політику – здатність певних робітничих класів кидати виклик своїм роботодавцям- підприємцям і урядам, об’єднуватися в асоціації, профспілки і партійні організації, а також поліпшувати умови своєї праці та життя.

 

Урбанізація

Розвиток робітничих класів був тісно пов’язаний з прискореним ростом міст після 1800 р. і значним збільшенням кількості, густоти та різнорідності міського населення. У 1600 р. лише 1,6 % населення Європи проживало в містах із 100 тис. чи більше осіб; у 1700 р. це число сягнуло 1,9 %; у 1800 р.- 2,2 %. Великобританія – піонер індустріалізації – привела до урбанізації. У1801 р. близько однієї десятої всього населення Англії та Уельсу жило в містах із 100 тис. і більше мешканців. До 1840 р. цей відсоток подвоївся; до кінця століття – зріс ще удвічі. «До 1900 р. Великобританія вже була урбанізованим суспільством» (Девіс, 1965: 43). Перейшовши до індустріалізації трохи пізніше за Великобританію, інші країни Європи незабаром узяли той самий курс на урбанізацію.

Рух населення до великих, густозаселених урбаністичних центрів, пов’язаних з великомасштабною промисловістю, цілком змінив ранні тенденції. За два століття з 1600 по 1800 рр. розвиток системи надомництва поширив острови «індустріалізації до індустріалізації» у сільській місцевості. Протягом цього періоду пропорція європейців, які жили у містах з населенням понад 20 тис. осіб, значно не збільшилася і, можливо, навіть зменшилася, попри істотний приріст населення (Тіллі, 1976). Людність перемістилася з великих центрів до дрібних містечок і в сільську місцевість, ймовірно, через збільшення частки сільськогосподарських робітників і ремісників у сільських галузях промисловості. Після 1800 р. капіталістична індустріалізація кинула людей у протилежний напрямок, перетворюючи сільські райони на дренажні басейни індустріальної робочої сили, що також спричиняло деіндустріалізацію сільської місцевості.

Перехід до збільшення міської концентрації став не лише кількісною, а й якісною зміною механізмів, що переміщали людей у просторі й розподіляли між ними певні види діяльності. Старі центри політичного адміністрування й торгівлі відтепер були перетворені на центри нового способу виробництва. «Машинофактура» викликала появу нових фабричних міст подібно до Манчестера й Ессена, й оповила існуючі міста кільцем індустріальних районів. Розвиток фінансових послуг і ділових комунікацій сприяв зростанню ділових районів з банками, офісами й клубами. Робітничі класи, що зароджувалися, розташовувалися на робітничих околицях чи в районах, для яких характерним було великомасштабне спорудження багатосімейних орендованих квартир чи «бараків». Розбудовувалися портові комплекси і залізниці, парки та станції змінювали міський краєвид. Поза індустріальними районами, робітничими околицями і вантажними станціями промислові і торговельні магнати зводили нові особняки та заміські вілли.

 

Динаміка робочої сили

Для задоволення зростаючого попиту на робоча силу праця перемістилася з безробітних регіонів сільського господарства чи домашніх галузей виробництва до областей інтенсивної індустріальної або сільськогосподарської діяльності. Подальше зростання і розширення капіталізму викликало масові переселення, оскільки люди переміщували свою працю й ресурси з регіонів, де вони були надлишковими чи застарілими, до нових ключових зон нагромадження. Втім це не означає, що такі переселення завжди відбувалися у відповідь на підвищення й спадання попиту. Робоча сила часто утримувалася різними обмеженнями, і уряди не завжди вітали відплив своїх підданих. Іноді міграція населення передує, а не випливає з піднесення економічної діяльності; збільшене постачання робітників викликає зниження заробітної плати й сприяє інвестуванню. Втім слід зазначити, що капіталізм завжди знаходив робітників тоді й там, коли й де вони були потрібні, і міграційні рухи доставляли робочу силу на ринок по всій планеті.

У розгляді міграційного питання соціологи зазвичай розрізняють «внутрішню» і «міжнародну» міграції або протиставляють «внутрішньоконтинентальні» і «міжконтинентальні» потоки населення. Переміщення через великі відстані або політично розмежовані кордони створюють особливі проблеми перевезення, постачання та комунікацій як для мігрантів, так і для приймаючих сторін. Проте розміри соціально-культурної прірви між походженням і призначенням не визначаються фізичною відстанню чи політичними кордонами. І не слід зумовлювати ступінь відчуження  мігранта застосуванням антиісторичного критерію національної ідентичності. XIX ст. стало в Європі століттям націєтворення – століттям економічного і політичного об’єднання, лінгвістичної стандартизації, а також утворення, впровадження й поширення головних культурних моделей. Ці процеси були приведені в рух до початку століття, але вони ще не обрали свій курс. Громадяни однієї і тієї ж національної держави здебільшого ще були розділені бар’єрами мовного й культурного відчуження. Ці внутрішні перепони між містом і селом, між класами і між регіонами, по суті, нічим не відрізнялися від тих, з якими стикався мігрант у зовнішньому чи міжконтинентальному потоці.

Було б хибним розглядати мігранта як носія чи поборника гомогенної об’єднаної культури, яку він або зберігає, або заперечує в цілому. На сьогодні достатньо добре досліджено культурні взірці для того, щоб дійти висновку, що вони часто є внутрішньо суперечливими й водночас здатними до поєднання із запозиченими з інших культур взірцями. Для зулу чи гавайця аж ніяк не складніше навчитися нової культури, аніж для мешканця Померанії чи китайця з провінції Фуцзянь. Що є суттєвим для мігранта, то це його становище стосовно інших груп, в яке він потрапляє по прибутті. Те місце визначає, які з його попередніх ресурсів він може застосувати, а які нові має надбати.

Становище мігранта визначається не так ним самим чи його рідною культурою, як структурою ситуації, в яку він потрапляє. За капіталістичного способу виробництва ця структура створюється відношенням капіталу до праці в специфічній просторово-часовій дії, тобто структурою ринку праці. Люди можуть переміщуватися з релігійних, політичних, екологічних чи інших причин; однак міграція XIX і XX століть мала значною мірою трудовий характер, була рухом носіїв робочої сили. Ця трудова міграція, звичайно ж, захоплювала з собою редакторів газет для видання часописів у середовищі польських гірників чи німецьких металургів, власників крамниць – для постачання своїх земляків-мігрантів пастою або червоними бобами, духовенства – для відправлення католицьких чи буддистських служб і т.ін. Кожна міграція несла до нового географічного місця не лише робочу силу, а й послуги та інші ресурси. Кожна міграційна хвиля, у свою чергу, породжувала постачальників послуг у пунктах прибуття, чи то були трудові агенти, торговці, адвокати, чи барабанщики.

У розвиткові капіталізму вирізняються три хвилі переміщення, які виникали у відповідь на критичні зміни в попиті на робочу силу і спричиняли появу нових робітничих класів. Перша з цих хвиль була пов’язана з початковим періодом європейської індустріалізації. Зародившись в Англії, ці перші кроки в напрямку до капіталістичної промисловості були здійснені лише на короткі відстані, оскільки індустріальний розвиток усе ще відзначався локалізованістю та обмеженістю. Так, у бавовняному місті Престону Ланкаширі, де 1851 року близько половини населення складалося з іммігрантів, понад 40% жителів походило з місцевості, розташованої не далі десяти миль, і лише близько 30% прибуло з відстані в понад тридцять миль.

Однак 14 % усіх іммігрантів походило з Ірландії, котрі прибули в Престон як частина зростаючого потоку ірландської імміграції 1840-х рр. (Андерсон,1971:37). Локалізовані, як і інші подібні рухи, вони перетворили Ланкашир у найурбанізованіше графство Великобританії середини XIX ст., де більше половини людності проживало в чотирнадцяти містах з населенням у понад 10 тис. осіб (Андерсон, 1971:32).

У переміщенні робітників із сільської місцевості за Великобританією йшла Бельгія, оскільки в 1820-х рр. набули розквіту індустріальні міста південних валлонськомовних провінцій. У 1830-х рр. прусські провінції Вестфалія, Рейн, Берлін і Бранденбург започаткували індустріальне розширення, залучаючи великомасштабний потік населення зі східних сільськогосподарських регіонів Пруссії (Мілворд і Сол, 1977: 44-46). Цей потік був значно посилений в останній чверті століття, оскільки залежні землероби були витіснені консолідацією й механізацією великих юнкерських станів. Тоді як перша хвиля трудової міграції капіталізму несла людей до індустріальних центрів у межах європейського півострова, другий потік спрямовував європейців за океан. Приблизно 50 млн чоловік полишили Європу назавжди в 1800-1914 рр. Основним місцем призначення цього переміщення були Сполучені Штати, які між 1820 і 1915 рр. поглинули близько 32 млн іммігрантів, переважно європейського походження (Розенблюм, 1973: 70). Цей приплив людей забезпечив робочу силу для здійснення індустріалізації Сполучених Штатів.

Третя міграційна хвиля принесла контрактних робітників різноманітного походження до шахт і тропічних плантацій, що розвивалися. Цей потік уособлює низку подій, на кшталт упровадження міграційної робочої сили на південноафриканських шахтах, зростання торгівлі індуською й китайською працею й організовану міграцію італійських робітників до кавових регіонів Бразилії. Ці переміщення не лише заклали основи значного зростання тропічного виробництва, а й відіграли чільну роль у створенні транспортно-комунікаційної інфраструктури як передумови подальшого прискорення капіталістичного розвитку.

 

Сполучені Штати

Тоді як Великобританія, Бельгія і Німеччина вербували свою робочу силу переважно за рахунок власної й внутрішньоконтинентальної міграції, Сполучені Штати імпортували робітничий клас за допомогою вітрильників і пароплавів. Така залежність від іммігрантської робочої сили зазвичай передує початку індустріалізації у Сполучених Штатах. Ми вже розглянули примусовий рух африканців до Нового Світу, включаючи область, що повинна була постати під впливом британського текстильного розвитку – Бавовняний Південь. Європейська міграція у період до Американської війни за незалежність також охоплювала маси людей, котрі зважилися на тимчасову контраістницьку неволю в надії на досягнення власного процвітання в Новому Світі. Ці контрактні робітники, вірогідно, становили дві третини загальної кількості всіх перших мігрантів. Пізніше, у XVIII ст., туди прибули чверть мільйона шотландських ірландців, переміщених спочатку з Середньошотландської низовини до Ольстеру, а потім змушених з причин надмірної орендної плати і зростаючої десятини залишити Ольстер і податися до Америки. Іншу групу, що прибула сюди у XVIII ст., становили витіснені вівцями чи високими орендними платами шотландські горці, очолювані своїми поводирями – старійшинами верховного клану ліній молодших братів, котрі діяли як посередники між вождями й простолюдинами (див. Фокс, 1976: І12- 113). Інша чверть мільйона мігрантів прибула з Південно-Західної Німеччини – області збіднілого й роздрібненого сільського господарства. Втім масова імміграція в Сполучені Штати почалася лише з припиненням наполеонівських воєн.

У 1820-х рр. до Сполучених Штатів прибуло 151 тис. іммігрантів; за десятиліття 1830-х рр. їхнє число потроїлося до 599 тис. осіб. Ця кількість зросла знову до 1 713 тис. у 1840-х рр. і до 2 314 тис. у 1850-х рр. (Джоунс, 1960: 93).

Головними факторами, що спонукали людей полишати Європу, були поширення індустріального капіталізму й комерціалізація сільського господарства. Розвиток промислового капіталізму витісняв ремісників і руйнував внутрішню систему надомницької праці. Перетворення в сільському господарстві обтяжували ірландських і південно-західних німецьких хліборобів збільшенням орендних плат, заставами й заборгованістю й змушували шотландських, англійських та скандинавських рільників полишати землю вівцям чи великій рогатій худобі. Відтак у період з 1820 по 1860 рр. головні контингенти іммігрантів походили з Ірландії (2 млн), Південно-Західної Німеччини (1,5 млн ) і Британських островів (750 тис.). Звісно, що Сполучені Штати не були єдиним кінцевим пунктом таких переміщень. У 1818-1828 рр. 250 тис. німців оселилися в Південній Росії. Інші подалися до Бразилії, тоді як ірландці облаштувалися в Канаді і приморських провінціях або знаходили нові домівки в Австралії. У Сполучених Штатах поява нових іммігрантів прискорила капіталістичну індустріалізацію. На думку Малдвіна Джоунса, «ані фабрична система, ані розвиток великих каналів і залізниць не могли з’явитися так швидко у цей період без наявності джерел дешевої робочої сили, що живилися імміграцією» (1960:132). Велика роль ірландських іммігрантів, котрі швидко встановили нову монополію на некваліфіковану працю в будівництві і на фабриках у жорстокій конкурентній боротьбі з американськими неграми.

Більшість англійців, шведів і німців з регіонів на схід від Ельби прибули в 1860-1890 рр. Знову ж таки, багато хто з них були зміщеними хліборобами, витісненими зі своїх земель занепадом англійського, шведського і німецького виробництва пшениці в 1865- 1875 рр. у результаті імпорту дешевого американського й російського зерна. Велика Депресія також позначилася на німецькій і англійській вугільній промисловостях, виробництві заліза, сталі й текстилю – шахтарі, металурги, прядильники й ткачі вирушили у пошуках роботи до Нового Світу. Хлібороби, які були поміж них, скористалися можливістю отримання землі внаслідок розвитку залізничних шляхів, а також освоєння штатів і територій Середнього Заходу й Заходу.

Близько 1890 р. область постачання мігрантів змістилася з Північної і Західної Європи до Південної й Східної Європи. Новими іммігрантами стали переважно переміщені селяни і сільськогосподарські робітники з Південної Італії, Австро-Угорської імперії та Балкан. До них приєднувалися поляки, євреї і волзькі німці з Російської імперії; самі росіяни мігрували головним чином до Сибіру Новоприбулі швидко заміняли своїх попередників у цілому ряді місць проживання й занять. Вугільні шахтарі Пенсильванії до 1880 р. були переважно британського чи німецького походження, а після – поляками, словаками, італійцями й угорцями. Тоді як текстильні фабрики Нової Англії укомплектовувалися насамперед французькими канадцями, англійцями й ірландцями, новими робітниками у текстильній галузі стали португальці, греки, поляки та сирійці. У виробництві одягу російські євреї та італійці перехопили ініціативу в німців, чехів та ірландців.

Цей великомасштабний приплив європейської робочої сили особливо позначився на спрямуванні американського технологічного розвитку. У першій половині XIX ст. капіталістичні підприємці стикалися з відносним дефіцитом робочої сили. Існувала земля, доступна для тих, хто хотів зайнятися сільським господарством, і були можливості для розвитку ремісництва, й ці можливості притягували сюди нових працівників з промисловості. Заробітна плата була відносно високою для всіх категорій робітників. Вочевидь, це посприяло розвитку і ранньому впровадженню в промисловість механізмів, що полегшували працю (Хабаккук, 1962). Пізніший приплив у промисловість некваліфікованих робітників з Південної і Східної Європи, в свою чергу, сприяв подальшому розвитку машин і раціоналізованих процесів виробництва, що не залежали від технічних навичок. У 1908 р. Імміграційна комісія СІЛА відзначала, що нові мігранти часто спрямовувалися до висококапіталізованих галузей промисловості попри брак відповідної фаховості:

Як наслідок, їхня зайнятість на шахтах і заводах країни була можливою лише з винайденням механічних пристроїв і процесів, що усунули навички й досвід, наявність яких була обов’язковою у переважній більшості занять [цит. за Розенблюм, 1973:76].

Більшість робітників іноземного походження займала низько-оплачувані щаблі некваліфікованих професій. Оскільки їхня нова зайнятість давала значно більшу оплату праці, аніж у Європі, поєднання механізації й некваліфікованої робочої сили іммігрантів дозволила американським підприємцям знижувати заробітну плату (Дуглас, 1930; Ріс, 1961). Без італійських, слов’янських, грецьких, португальських, французько-канадських і російських єврейських робітників, котрі виконували основну працю у провідних американських галузях промисловості до 1900 р., індустріальний розвиток 1880-1900 рр. був би неможливим (Джоунс, 1960: 312).

 

Робоча сила на шахтах: Південна Африка

Ми вже розглянули (розд. 11) , що приблизно в один і той самий час, коли Сполучені Штати перейшли до повної індустріалізації, капіталістичний розвиток мав місце також і в Південній Африці. Там в останній третині XIX ст. було виявлено поклади алмазів і золота в областях на північ від річок Оранжевої і Ваал. Основна зона південноафриканського розвитку перемістилася відповідно до цих внутрішніх регіонів. Спочатку алмази й золото видобувалися відкритим способом. Іноді окремі задачі виконувалися на підрядній основі білошкірими підприємцями, котрі зорганізовували робітничі бригади. І хоча деякі африканці вимушені були купувати ліцензії, щоб стати постійними копачами, до 1876 р. високооплачувані кваліфіковані робочі місця були монополізовані білошкірими робітниками (Уелш, 1971: 181) і африканців наймали лише на короткий термін у три місяці. До 1892 р. кваліфіковані робітники сформували власну профспілку для захисту своїх позицій від будь-яких спроб керівництва зменшити вартість праці шляхом використання африканської робочої сили або подальшої еміграції з Англії.

Війна між Великобританією і африканерами за політичний контроль над Південною Африкою знизила гірничодобувну активність у 1899-1902 рр. і наполовину скоротила доступну робочу силу. Однак до 1906 р. виробництво на шахтах знову розгорнулося на повну потужність, маючи у своєму розпорядженні 18 тис. білих, 94 тис. африканців і 51 тис. китайських контрактників (Хуктон, 1971: 15). У 1907 р. відбувся страйк білошкірих кваліфікованих робітників, які виступали проти планів керівництва збільшити китайську імміграцію і замінити білу робочу силу чорною. Він був придушений за рахунок безробітних африканерів, яких доставили на шахти в ролі штрейкбрехерів. Однак результатом страйку стала репатріація китайських гірників і зміцнення кольорового прошарку серед найманих робітників.

3 1912 р. більшість білих шахтарів почали прибувати вже з-поза меж Південної Африки – з Великобританії, Австралії, Сполучених Штатів та з інших місць. Ці білі становили кваліфіковану робочу силу. Африканці, навпаки, були некваліфікованими міграційними робітниками, котрі працювали за контрактом тривалістю від шести до вісімнадцяти місяців і одержували одну десяту частину заробітної плати білих.

Ідея наймати на працю африканців як тимчасових робітників виникла в першому десятилітті функціонування гірської промисловості. У 1880-х рр. вона була поєднана з обмеженням працевлаштування африканців виключно до жилих бараків і на договірний період. Ця практика започаткувалася на алмазних шахтах Кімберлі, частково, щоб зупинити незаконний продаж алмазів африканськими шахтарями дилерам, частково – для контролювання процесу дезертирства. З тих пір ці «закриті» компаунди – обгороджені бараки – залишилися особливістю алмазних шахт. Місцеві торговці спочатку протистояли крамницям гірничих компаній, призначених для ізольованої робочої сили. Коли золоті рудники впровадили систему компаундів дещо пізніше, останні були встановлені у «відкритій», а не «закритій» формі для задоволення інтересів місцевих власників крамниць (Велш, 1971: 180).

Від самих початків гірничодобувна промисловість залучала робітників як із далеких країв, таких як Ньясаленд і Мозамбік, так і з самої Південної Африки. У другому десятилітті XX-ст. копальні почали дедалі більше покладатися на імпорт сезонних контрактних робітників із так званих «місцевих резервів». Останні складалися з територій, зумисне виокремлених для африканського домінування. Вони були сформовані з області, що становила близько 13 % від усієї території Південно-Африканського Союзу, а також з області британських «протекторатів» Бечуаналенду (нині Ботсвана), Басутоленду (нині Лесото) і Свазіленду. Ці області планувалися для забезпечення міграційної робочої сили на рудники і постачання засобів проживання для родин мігрантів і літніх осіб. Утім інституція місцевих резервів, однак, формувала лише один компонент більшої системи управління робочою силою, яка займалася одночасно організацією африканського трудового постачання для білих фермерів і перешкоджанням отримання африканцями постійного законного місця проживання в містах і населених пунктах. Декрет про землю 1913 р. прикріплював тих африканців, котрі залишалися на землі білих, до власників ферм як «трудових орендарів». Останніх зобов’язували до встановленої трудової повинності перед фермерами в обмін на дозвіл проживання на їхній землі. Ця робоча сила дозволила білим фермерам розширювати комерційне виробництво зернових продовольчих культур (особливо кукурудзу) для забезпечення зростаючих копалень і міст, і водночас це скоротило продаж товарних культур африканських землеробів, які мешкали в резерві. Це посприяло збільшенню комерційного сільського господарства білих і заблокувало розвиток африканського селянства, обмежуючи резерви виробництвом лише для власного проживання. Інституція резервів спричинила зниження заробітної плати в копальнях, оскільки їхні власники здобули можливість оплачувати африканську робочу силу нижче прожиткового мінімуму, тоді як Декрет про землю забороняв переміщення робочої сили з ферм білих до міст.

Ще одним наріжним каменем у політиці контролювання робочої сили стали закони «перепусток», які вимагали від африканців постійно мати при собі дозволи на проживання, на квартири, довідки від роботодавців і перепустки в комендантські години, що уможливлювали для держави переміщення «зайвих» африканців з одного місця розташування на інше. Ці правові акти перешкоджали вільному пересуванню. Подальші закони надали дезертирству з місця роботи й порушення дисципліни статусу кримінальних злочинів. Подібне законодавство було спрямоване на блокування стабільного розвитку в містах африканського робітничого класу – класу, здатного висувати економічні та політичні вимоги; і мало на меті знову силоміць прив’язати міських африканців до їхніх резервів. Одночасно білі робітники користувалися перевагами в доступі до управлінських посад і у винагороді праці, що спричинило сегментування ринку праці за рахунок політичних засобів.

З часів Другої світової війни південноафриканський промисловий розвиток, поміж гірської промисловості, значно прискорився, залучаючи дедалі більшу кількість чорношкірих південноафриканських робітників в інакші за гірничодобувну галузі виробництва. У відповідь на це гірничодобувні компанії інтенсифікували пошуки дешевої міграційної робочої сили поза межами Південної Африки – у Малаві та Мозамбіку. Ця політика була спрямована на збереження низької заробітної плати за некваліфіковану працю як у видобувному секторі, так і в інших галузях промисловості.

 

Робоча сила плантацій: східні індіанці

Тоді як Великобританія, Північно-Західна континентальна Європа і Високий Велд Південної Африки імпортували робітників для управління новими промисловими машинами, інші регіони світу перебували в пошуку нових джерел сільськогосподарської робочої сили. «Старі» області плантаційного господарства, більшість із яких виробляли цукрову тростину, із скасуванням рабства втратили постачання рабської робочої сили. На деяких дрібних островах Карибського моря, на кшталт Барбадосу і Сент-Кітсу, звільнені раби не мали іншого вибору, як продовжувати працювати на своїх колишніх власників. Однак на великих островах типу Тринідад і Ямайка, а також у цукровій колонії Гайани (тоді – Демарара) ексраби дістали можливість освоювати землю поза межами плантацій і чинили опір подальшій праці на старих земельних станах. У передчутті катастрофи плантатори почали пошуки нових джерел робочої сили. Іноді британці перехоплювали судна з рабами, що пливли до Бразилії, номінально звільняли рабів, а потім відправляли їх на східно-індійські цукрові острови (Фуртадо, 1963: 135).

Такі заходи виявилися тимчасовими. Незабаром до потреби заміщення колишніх постачань робочої сили додалося стрімке зростання попиту на робочу силу у зв’язку з розширенням обсягів комерційного сільського господарства. Інколи поміж старими цукровими областями існували політичні причини для імпортування робітників. Приміром, у Малайї британці вирішили не чіпати малайське селянство і його трибутарні відносини із сільськими старостами та правлячою знаттю. Відтак потреба в робочій силі плантацій була задоволена через організоване переміщення зв’язаних кабальним договором робітників з Індії і контрактної робочої сили з Китаю.

Оскільки китайська робоча сила використовувалася насамперед у гірській промисловості і на будівництві, індійські кабальні робітники працювали головним чином на плантаціях, розташованих у межах Британської імперії. Вже за часів правління монголів групи чоловіків почали найматися на роботу носіями і на судна, і до кінця XVIII ст. індійці, яких вербували на два-три роки, працювали в усіх портах Південно-Східної Азії. Однак дієвий стимул для розвитку того, що Тінкер (1974) назвав «другим рабством», з’явився із скасуванням работоргівлі в 1808 р. і виникненням потреби в дешевій і покірній робочій силі, особливо на цукрових плантаціях тропіків.

З 1836 р. індійських робітників потребувала Гайана, а також Ямайка й Тринідад. (Нині східні індуси становлять понад 50 % населення Гайани, близько 40 % – Тринідаду і 2 % – Ямайки.) Східно-індійська трудова міграція до Маврикію розпочалася в 1835 р.; до 1861 р. східні індуси становили близько двох третин населення острова. У 1860 р. чайні плантації в Ассамі та Бутані почали конкурувати за мігрантів, і в 1870 р.- наприкінці століття, 700-750 тис. робітників було туди завербовано. Попит на східних індусів на Фіджі виник у 1879 р.; сьогодні чисельність тамтешніх індусів перевищує чисельність корінних фіджійців. Після 1870-х рр. головною областю попиту став острів Цейлон; у 1880-х рр.- Бірма; на початку нового століття – Малайя. Наталь у Південній Африці почав імпортувати східно-індійську контрактну робочу силу на свої цукрові плантації близько 1870 р. За підрахунками Тінкера, загалом «понад мільйон індійських робітників подалися за кордон на тропічні плантації за сорок років до 1870 р.; хоча це число може сягати і двох мільйонів» (1974: 114-115).

Коли англійці почали набирати робітників на свої плантації індиго в Біхарі і для обслуговування в Калькутту, вони вербували значну кількість дхангарів, або гірських племен із плато Чота- Нагпура типу сантали, мунда і ораони. Ці горяни також користувалися великим попитом і як контрактна прислуга, яку відправляли на Маврикій чи в Гайану відразу після скасування рабства. У 1870-х рр. вони брали участь у міграції до чайних плантацій в Ассамі та Бутані. Після дхангарів наймані робітники відправлялися до «президентських міст» Бомбея, Мадраса і Калькутти. У 1840-х рр. Біхар став провінцією для вербування, оскільки біхарці були замінені в армії брахманів і раджпутів з Оудха. Тоді Південна Індія стала головним вербувальним майданчиком, настільки потужним, що всіх південних індусів за кордоном стали називати мала- барами. Таміломовні племена постачали велику кількість робітників для Цейлону, Бірми, Малайї і Наталь. З 1945 р. населення східно-індійського походження становило близько мільйона чоловік у Бірмі, 750 тис.- на Цейлоні, 750 тис.- у Малайї, 300 тис.- на Маврикії, 100 тис.- на Фіджі, 300 тис.- у Тринідаді й Гайані і 100 тис.- у Наталь.

Для торгівлі найманими служниками була впроваджена складна система постачання. В Індії на верхівці цього бізнесу стояв елітний прошарок субагентів. Зазвичай вони належали до посередницької групи меншин типу євреїв, вірменів, індуських християн і євразійців.

Субагент направляв вербувальника (який називався аркашья чи аркаті), котрий добре орієнтувався в місцевому середовищі. Він безпосередньо контактував з покупцями або ж діяв через місцевих бригадирів чи вербувальників. На Півдні такий місцевий бригадир став відомий як катані, від тамільської назви вождя – канкані. До середини століття останній керував переважно командою трудових новобранців через сілара, лояльних до нього агентів. Вербування здійснювалося шляхом надання авансів, за допомогою яких новобранець зазвичай улагоджував свої борги, влаштовував прощальний банкет і купував квиток. Усі зобов’язання з найму визначалися по прибутті. На жаль, саме досягнення кінцевого пункту призначення не гарантувалося. У 1850-х рр. майже кожен із шести пасажирів до Карибів помирав за час три-чотиримісячного плавання.

Протягом наступного століття після 1830 р. такі індійські райони, як Танджавур у Мадраській провінції (названій британцями Танджор) були реорганізовані для задоволення попиту на торгівлю індійською працею (Гугх, 1978). У 1830-х рр. британський уряд почав відновлювати іригаційну систему Танджавуру, зруйновану під час завоювання. До середини століття три чверті його культивованих площ були зрошувані і засіювані рисом. Зрошувальне виробництво рису становило майже 70 % експорту цього району в 1841-1842 рр. і понад 80 % в 1868-1869 рр., більшість із якого відправлялася морським шляхом до колоніальних плантацій Цейлону, Малайї й Маврикію. Водночас британське правління внесло головні зміни у землеволодіння й трудові відносини в Танджавурі. Земля поступово була асигнована на правах приватної власності індивідуальним домашнім господарствам сільської управлінської касти. Нові землевласники набули повноважень укладати приватні угоди орендної плати з орендарями, звільняти небажаних утриманців і наймати тимчасову робочу силу за бажанням, замість колишньої практики співпраці із сільськими робітниками й орендарями. Ці зміни підсилили еміграцію. Переважну більшість мільйона людей, які полишили Танджавур в 1830-1930 рр., становили «недоторканні», або члени небрамінських нижчих каст селянства. Три чверті їх становили чоловіки, а решту – молоді ланки. Постачаючи робочу силу і рис на експорт, Танджавур став, по суті, «людською і харчовою станцією обслуговування британських плантацій» (Гугх, 1978: 42).

 

Робоча сила плантацій: європейці

Іншим важливим джерелом сільськогосподарської робочої сили були європейці. Вище згадувалося про польських робітників, котрі почали заміняти німецьких орендарів-робітників на юнкерських станах Східної Німеччини після 1870 р. У кавовій смузі Бразилії ліквідація рабства також спричинила трудову кризу. Виявилося неможливим перехопити робочу силу лузо-бразильських дрібних землеробів, більшість із яких швидко потрапила у залежні відносини до місцевих землевласників та інших можновладців. Якийсь час деякі, бразильські політичні лідери виношували плани залучення договірних «азіатів». Урешті- решт проблема була вирішена імпортуванням італійських робітників. Уряд оплачував їм дорогу, а місцеві плантатори авансували річну платню і надавали ділянку для прожитку, таким чином субсидіюючи «вільну» італійську роботу силу.

Італійська еміграція була спричинена значною мірою кризою сільського господарства в самій Італії 1870-х рр. (див. Шнайдер і Шнайдер, 1976: 120-125). Продаж суспільних земель і церковних угідь створив таку ситуацію, коли великі землевласники дістали нагоду поповнити свої землеволодіння, тоді як дрібні землероби були розорені падінням цін на сільськогосподарські продукти. Це зниження цін стало результатом конкуренції з боку російської й американської пшениці. Зростаючий потік фабричних товарів також спричиняв занепад місцевих кустарних промислів, тоді як пошесть філоксери винищила виноградники. Багаті землевласники почали переміщати своє ліквідне багатство в промисловість (див. Мак-Сміт, 1969: 159), але дрібні фермери й робітники могли уникнути цієї напасті лише шляхом міграції – сезонної, тимчасової чи постійної.

Спочатку, в 1860-х рр., італійці наймалися на роботу до Франції, Швейцарії, Німеччини й Австро-Угорщини, однак тоді назавжди емігрували лише 16 тис. чоловік. У 1870-х рр. хвиля еміграції на постійне місце проживання зросла до 360 тис. осіб, з яких близько 12 тис. вирушило до Аргентини й Бразилії. Тоді, в 1881-1901 рр., число постійних емігрантів збільшилося в шість разів і становило понад 2 млн чоловік. В цілому понад 4 млн осіб назавжди полишили Італію у період з 1861 по 1911 рр. Більшість із них походили з Південної Італії, де сільськогосподарська криза мала найтяжчі наслідки. Чотири п’ятих загальної кількості емігрантів були сільськогосподарськими робітниками й будівельниками (Серені, 1968: 353). У 1800-1890-х рр. Південна Америка стала головним пунктом призначення міграції: до Бразилії й Аргентини вирушило втричі більше переселенців, аніж до Сполучених Штатів. Однак у 1901 р. ця тенденція цілком змінилася. У першій декаді XX ст. до США потрапило вдвічі більше робітників, аніж до Південної Америки, а в другій декаді – втричі. Втім на той час нове надходження робочої сили, транспортні витрати якої сплачувалися бразильським урядом, дозволило кавовим плантаторам Бразилії закласти підвалини для стрімкого індустріального зростання.

 

Ріо-Кларо, Бразилія

Перехід від рабської робочої сили до найманої іммігрантської праці на бразильських кавових плантаціях вивчався Уорреном Діном на прикладі одного графства, що знаходилося за 150 миль на північ від Сан-Пауло (Дін, 1976). У XVTII ст. графство Ріо-Кларо було все ще boca do sertao, входом до внутрішніх районів, відкритим у бік навколишньої дикої місцевості. Його територія була заселена колоністами, котрі займалися вирощуванням зернових культур і розведенням свиней, а також мисливством; деякі з них торгували кабанами й тютюном. Однак у 1830-х рр. дві третини землі опинилося у власності плантаторів, торговців, посадових осіб і міських фахівців шляхом надання землі або її купівлі для спекуляції. Переміщені колоністи вирушили далі в дику місцевість, потрапивши на території тубільних тапіанських груп. Унаслідок неминучих конфліктів, вони зазнавали лютих нападів з боку корінних американців і, у свою чергу, завдавали  відповідних ударів, створивши, таким чином, своєрідний бар’єр між тупі й процвітаючими плантаціями.|

Першою культурою, яку почали розводити на плантаціях Ріо-Кларо, була цукрова тростина, зазвичай вирощувана плантаторами, котрі володіли перероблювальними фабриками. їхня робоча сила і складалася з африканських рабів, залежних робітників, котрі оселялися на плантаціях (агрегадос), поселенців, які пішли на контрактну працю за сумісництвом із власним прожитковим продовольчим виробництвом, і сезонних підрядних робітників (камарадас).

У 1840-х рр. в цю область було завезено каву, і вже до 1859 р. у графстві було насаджено 2,6 млн кавових дерев. Гроші на вирощування кави надходили з прибутків від реінвестованого цукрового виробництва або від англійських і німецьких експортерів, котрі заснували свої будинки в Сантосі, порті Сан-Пауло. Перше засадження дерев здійснювалося підрядчиками, котрі мали рабів. Тоді плантатор забирав гаї й обробляв їх силою власних рабів; він також повинен був купувати дороге устаткування для процесів очищення продукту. Висока вартість землі, рабів й устаткування спричиняла концентрацію виробництва, і до 1860 р. одинадцять власників продукували понад 60 % усієї кави. Хоча кава стала головною сільськогосподарською культурою, плантації ніколи не переходили на одну спеціалізацію. На них вирощували продовольчі культури для харчування, розводили свійських тварин і утримували власних ремісників, хоча й купували фабричні товари в місті.

Виробництво кави постійно зростало, сягнувши свого піку в 1901 р. Такому розвиткові посприяло будівництво залізниці, що з’єднала графство з портом Сантос і яку фінансували місцеві плантатори. та британські інвестори. Кава продавалася; маклерам, які були пов’язані з плантаторами родинними чи шлюбними узами. Згодом самі плантатори переїхали до Сан-Пауло, залишивши найнятих адміністраторів наглядати за своїми плантаціями.

Хоча у 1835 р. африканська работоргівля була оголошена поза законом, понад половину сільськогосподарської робочої сили в Ріо- Кларо у 1870-х рр. усе ще становили раби. Частка використання невільницької праці зменшувалася в інших частинах Бразилії, але в Ріо-Кларо вона фактично збільшувалася, оскільки плантатори привозили рабів з менш процвітаючих регіонів, а підприємці з бригадами рабів були все ще задіяні в садівництві. Однак популяція рабів не відтворювалася. Дітовбивство стало звичайною справою в їхньому середовищі, а рівень дитячої смертності був досить високим. Невільники також постійно здійснювали втечі, надаючи цим роботу для професійних мисливців за рабами. У другій половині століття, коли більшість рабів народжувалася в Бразилії і робоча сила відзначалася вищим ступенем гомогенності, раби ставали дедалі більше непокірними.

Для поповнення своїх трудових резервів плантатори почали звертати свою увагу на іммігрантів. Деякі землевласники у Ріо-Кларо вже експериментували з уведенням найманої праці португальських, німецьких і швейцарських робітників у 1840-1850-х рр. Понад тисячу таких робітників працювали у Ріо-Кларо в 1857 р. Втім цей експеримент зазнав невдачі, коли європейці повстали проти умов своєї праці через своїх консульських представників. Відтак, плантатори були змушені повернутися до використання робочої сили своїх рабів навіть за тих умов, що ціни на невільників постійно зростали протягом наступних двадцяти років, так само як і витрати на управління ними.

Після скасування рабства в 1888 р. плантатори почали імпортувати італійських робітників. Держава підтримала цю практику, фінансуючи переїзд чоловіків та їхніх родин з Європи до Сантоса. Новоприбулих наймали цілими сімействами, і вони працювали під керівництвом чоловіка – голови домашнього господарства. Контракти укладалися на рік – від врожаю до врожаю. Заробітна плата залежала від обсягів мотичної праці й кількості зібраної кави. Житло надавалося без орендної плати, і робітникам дозволялося скуповуватися в плантаційних крамницях, одержуючи аванси за виконану працю. Вони також могли вирощувати зернові продовольчі культури для власного прожитку, хоча це створювало  конфлікти між робітниками й плантаторами, котрі боялися, що домашні городи відволікатимуть робітників від кавових дерев. Наприкінці кожного договірного періоду відбувалася значна ротація кадрів, оскільки робітники шукали роботу на більш продуктивних станах.

Тоді як значна частина плантаційної праці виконувалася такими іммігрантами, за близько половиною кавових насаджень продовжували доглядати бразильські робітники-орендарі (колоноси) або підрядні бригадні робітники. Бригадна праця неодружених італійців, або вільновідпущеників, виходила з ужитку, залишаючись актуальною лише в таких процесах, як очищення, садівництво й огородження плантацій.

Поява оплачуваної праці спричинила чільні зміни в класовій структурі міста. Лише близько 10% іммігрантських колоносів самостійно купували землю, переважно із субсидіями держави, яка була зацікавлена у стабілізації іммігрантського населення. Решта або поверталися додому, або приєднувалися до міського пролетаріату. Збільшений потік готівкової заробітної плати пожвавив торгівлю. Це заохотило появу в місті нових торговців, котрі інвестували свої прибутки у придбання землі. Вільновідпущеники були понижені до розряду непостійних робітників разом із скватерами. Таким чином, італійська імміграція створила «етнічну» стратифікацію населення, значною мірою субсидовану державою за рахунок фондів, що початково надійшли з експлуатації бразильської робочої сили.

Втім мало що було здійснено для підвищення продуктивності кавових дерев. Оскільки продуктивність падала, межі кавових плантацій розширювалися далі в глиб країни, а плантатори і камарадас переміщалися разом з ними. Місто залишалося позаду зі своїм новим середнім класом торговців і фахівців, а також пригнобленим пролетаріатом, із тим, щоб бути поступово поглинутим урбаністичним розширенням Сан-Пауло.

 

Торгівля китайською робочою силою

Китай виявився іншим джерелом робочої сили для зовнішнього світу. У Південно-Східній Азії до європейської експансії були китайці. Мусульманські китайці змішаного ханьшуйського, перського, арабського і центрально-азійського походження, які звалися хвей або х’юї, перемістилися у південно-західні китайські прикордонні області протягом монгольського періоду ХІІІ-ХІУ ст.; багато з них принесли з собою сухопутну торгівлю до Південної Азії. На той час китайські торговельні колонії були також засновані на островах. Однак у XV ст. китайська держава придушила зовнішню торгівлю і створила безлюдну нічийну землю вздовж узбережжя для запобігання контактам іноземців із ханьшуйським населенням. Це зупинило еміграцію. Проте китайські робітники експортувалися португальцями через Макао, тоді як голландська Ост-Індська компанія захоплювала китайців уздовж узбережжя Китаю для переселення їх у місто свого розміщення – Батавію (Дерміньї, 1964,1: 831).

Укладення угод наприкінці Опіумної війни в 1842 р. зняло перепони для еміграції і дозволило іноземним підприємцям перехоплювати китайський ринок праці безпосередньо через заснування торгівлі «кулн» (кулі- робітник і носій у деяких країнах Азії). Політичний хаос та економічні кризи в Китаї, на кшталт повстання тайпінів, змусили багатьох шукати працевлаштування за кордоном. Незабаром для полегшення цього руху з’явився досвідчений апарат торговців. Якщо підприємець мав потребу в китайських робітниках для використання їх у Малайї, він міг сконтактуватися з «маклером кулі» у Сингапурі чи Пінангу, який видавав замовлення на робочу силу власникам «їдалень» у Сватоу, Амої, Гонконгу чи Макао. Останні, у свою чергу, зверталися до «старост» (кхах-таусів), котрі вербували робітників по селах. Робітники покривали транспортні витрати або ж брали контракт із «квитково-кредитним» маклером, котрий платив за дорогу.

Робітники, котрі переїздили за власний кошт, могли вільно переміщатися в пошуках роботи після прибуття. Однак «неоплачені пасажири» були в боргу перед маклером і потрапляли до нього в залежність на час тривалості їхнього боргу. В Малайї таких приїжджих розміщали на збірних пунктах під наглядом «охоронців», найнятих брокером кулі. Останній, як і власники пунктів, зазвичай займав ключові позиції у могутніх таємних товариствах, які також постачали охоронців для таких збірних пунктів. Таємні товариства набули подвійної функціональності в контексті торгівлі робочою силою. Вони здійснювали соціальний контроль і застосовували примусові дії у відношенні до залежного китайського населення й водночас захищали інтереси китайського анклаву від диктату й стратегій місцевих органів влади. Система збірних пунктів функціонувала в Малайї до початку Першої світової війни в 1914 р.

 

Сингапур

Одним з великих осередків китайської міграції був Сингапур. Він є яскравим прикладом того, як трудова торгівля прилаштовувалася до інших видів діяльності головного порту і комерційного центру Азії.

Сингапур був заснований 1819 р., коли Англія дістала права на цю територію, заселену на той час кількома малайськими і китайськими рибалками. Вже в 1900 р. місто налічувало 229 тис. мешканців, дві третини з яких становили китайці, а решту – малайці, котрі прибули переважно з півострова Малакка, а також з острівного архіпелагу, що простягся на схід аж до Борнео й Філіппін.

Навколишню місцевість заселяли здебільшого також малайці. Вони мали трибутарний уклад соціальної організації і поділялися на ряд королівств. На чолі кожного королівства стояв монарх, який походив з королівської лінії і затверджувався на трон ієрархією територіальних, районних і місцевих вождів-аристократів. В основі ієрархії було село, населене малайським селянством, або раалтом. Данина натурою і працею надходила із села через сільського старосту (пенгхулу) й ієрархію знаті до королівської столиці, яка зазвичай стратегічно розташовувалася в гирлі основної річки країни. У встановленні свого суверенітету в малаккських державах британці прийняли політичне рішення зберегти соціальний устрій малайців із можливими мінімальними змінами в обмін на щорічну вільну ренту. У результаті цього «велика частина малайців залишалася замкненою в межах структури традиційного суспільства, що змінювалося досить повільно» (Рофф, 1967:122).

Однак зміни відбувалися значною мірою завдяки великому торговельному місту, що засновувалося у самому центрі королівства. Коли китайські плантатори взялися за вирощування товарних культур типу перцю і гамбієру (в’яжучого засобу, видобутого з рослин і застосовуваного в медицині, дубленні і фарбуванні) на Сингапурському острові, малайські правителі заохочували подальшу імміграцію китайських плантаторів і землеробів з метою отримання довгоочікуваних джерел нових доходів. Після 1850 р. вони також сприяли освоєнню внутрішніх земель країни китайськими олово- добувними компаніями. Незабаром сингапурська глибинка стала ареною боротьби між конкуруючими коаліціями місцевих малайських вождів, китайських видобувачів олова та китайських торговців, котрі фінансували й забезпечували як вождів, так і гірників. Ця конкуренція підірвала інститут непрямого правління, впроваджуваного британцями, і спричинила пряме британське втручання.

Починаючи з 1867 р., Сингапур став епіцентром британських зусиль, спрямованих на управління островом за допомогою британських посадовців, малайських асистентів, а також китайських і тамільських клерків. Британці управляли й агентствами, що займалися веденням європоцентристської торгівлі. Поруч з європейськими торговцями знаходилися китайські торговці, очолювані престижними сімействами Баба і тісно пов’язаними одне з одним родовими узами. Як немалайці, вони були позбавлені будь-якого доступу до офіційних політичних посад, але утримували значну частину реальної влади над столицею і її чоловічим населенням. Вони авансували гроші плантаторам і гірникам. Вони керували торгівлею працею, за допомогою якої робітники постачалися на олов’яні рудники Перака й Селангора, а також на плантації. Вони домінували над могутніми таємними товариствами, що керували іммігрантськими робітниками, пропонуючи їм захист і допомогу в обмін на лояльність і надання послуг (див. Фрідмен, 1960: 33). Британці, у свою чергу, використовували керівників цих таємних товариств як «капітанів китайців», щоб правити над китайським населенням, допоки таємні товариства не стали занадто могутніми і не були заборонені у 1889 р. На їхньому місці постали об’єднання, засновані за принципом спільності мовного діалекту чи прізвища, на зразок регіональних спілок у Китаї. Ці об’єднання діяли і як релігійні органи. В управлінні Сингапуром вони водночас утілювали антиманьчжурську політичну позицію таємних товариств і пропонували неортодоксальне релігійне виявлення індивідуальних потреб через культи духів-посередників.

Таким чином, капітал у місті проходив через британські та китайські руки, тоді як більшість робочої сили постачалася китайцями. У цьому центральному місті самим малайцям була відведена другорядна роль. Деякі займали політичні посади. Якась кількість – бугі з Сулавесі, даякі з Борнео і мінангкабау із Суматри – була задіяна в торгівлю з архіпелагом. Існувало кілька релігійних провідників і службовців мечетей. Найбільше число було задіяне в низькооплачуваних професіях: поліцейських, сторожів, візників, службовців, посильних, вуличних лоточників і власників дрібних крамниць у малайському кварталі. Коли на початку XX ст. вирощування каучуку набуло розмаху, воно також перейшло до рук індійських робітників, а малайці в Сингапурі були витіснені на маргінальні й проміжні робочі місця. У сільській місцевості малайський хлібороб, хоча й захищений у своїх політичних правах, ставав жертвою через зростаючу заборгованість армії немалайських шеретувальників рису, агентів маркетингу каучуку, сільських власників крамниць і лихварів.

 

Китайська робоча сила: інші призначення

Малайя не була єдиним кінцевим пунктом міграції китайської робочої сили. Близько 90 тис. закабалених китайських контрактників було спроваджено до Перу в 1849-1874 рр., головним чином через Макао, на заміну гавайцям, котрі вимирали, тяжко працюючи на гуанових грядках (Стюарт, 1951: 74). Деякі з цих китайців потрапили на бавовняні поля прибережного Перу, коли попит на бавовну зріс слідом за виникненням дефіциту, спричиненого війною між Союзом і Конфедерацією. Інші були задіяні на будівництві залізниць.

200 тис. китайців послали до Каліфорнії в 1852-1875 рр. (Кемпбел, 1923: 33) для вирощування і обробки фруктів, промивання золота й прокладання залізниць. У 1860-х рр. близько 10—14 тис. китайських робітників було залучено до будівництва Центральної Тихоокеанської залізниці Каліфорнії, яка в 1885 р. з’єднала Західне узбережжя зі східним штатом Юта й, таким чином, завершила трансконтинентальне залізничне сполучення. Ще п’ять тисяч робітників потрапили з Гонконгу до Вікторії для спорудження Канадської Тихоокеанської залізниці, яка посприяла відкриттю: покладів золота в Британській Колумбії.

У Каліфорнії рух китайської робочої сили контролювався торговими маклерами, котрі наймали необхідну кількість робітників, зберігаючи контроль над ними через діяльність таємних товариств (див. Дайллон, 1962; Лі, 1965). Останні, у свою чергу, були пов’язані з так званими Шістьма Компаніями, що носили імена їхніх районів походження в Квантунській провінції і які постали на взірець регіональних асоціацій Китаю доби маньчжурського режиму Цін  (Хо, 1966). Як і в Сингапурі, ці Шість Компаній захищали китайські інтереси у ворожому довкіллі. Водночас вони здійснювали контроль над китайським населенням Західного узбережжя. Компанія Тихоокеанського пароплавства співробітничала з ними, перешкоджаючи боржникам повертатися до Китаю. Після припинення торгівлі працею Шість (пізніше – Сім) Компаній продовжували своє існування у вигляді політичних, освітніх і соціальних об’єднань китайської громади в Сполучених Штатах.

Золото було виявлено не лише в Каліфорнії і Британській Колумбії, а й в Австралії (1853). До 1854 р. в австралійських золотих копальнях працювали 2 тис. китайських гірників, а в 1859 р.- 42 тис. Інші області також вступили в торгівлю китайською робочою силою. Куба взяла контракт на 800 китайців у 1847 р. і на близько 8-15 тис. у 1852 р. Між 1856-1867 рр. 19 тис. китайців залишили Гонконг згідно з контрактом, за яким 6 630 чол. потрапило до британської Вест-Індії (головним чином, до Гайани), 4 991 – до Куби, 2370 – до Бомбея в Індії, 1609 – до голландської Гвіани і 1035 – на Таїті, Гаваї та інші тихоокеанські острови (Кемпбел, 1923:130,150).

Окрім китайських робітників, котрі залишилися за кордоном лише до завершення терміну їхнього контракту, існували також мігранти, які прибули в пошуках постійного місця проживання. Одним з головних теренів такого поселення була Південно-Східна Азія, де китайська громада в 1970-х рр. перевищувала 12 млн осіб (Мак-Еведі й Джоунс, 1978: 166). Ранні мігруючі групи складалися переважно з торговців, які з часом сформували торговельну аристократію на кшталт Баби з Малакки і Перакаканів з Індонезії. Пізніші прибульці мали виборювати привілеї у своїх попередників.

Часто китайські торговці на новій батьківщині могли утворювали надійних послідовників з числа родичів чи земляків із спільних регіонів Китаю. У наданні роботи перевага надавалася близькій родині над віддаленою родиною, віддаленій родині над носіями спільного китайського мовного діалекту, членам однієї діалектної категорії над іншими китайцями і китайцю над некитайцем (Джеромін, 1966: 53). Таке наступництво, базоване на родових зв’язках чи узах квазіродини, мало місце в багатьох різних видах діяльності, часто зосереджуючись довкола дій, що поєднували первинних виробників у внутрішніх районах із західними комерційними підприємствами. Китайці були настільки активними посередниками, що індонезійці почали називати їх бапгса тенгах, «серединною расою». Китайські торговці також надавали кредити, необхідні для сприяння торговельному обігу. «Тубільний селянин мав борг перед китайським торговцем, торговець – перед оптовим торговцем, оптовий торговець – перед експортно-імпортною фірмою. Боргові зобов’язання з’єднували докупи всі ланки торгівлі» (Джеромін, 1966: 75). Не дивно, що ці посередницькі й кредитні функції нерідко робили китайського торговця-кредитора ціллю політичних нападів і переслідування в Південно-Східній Азії, де їхнє становище часто порівнювалося зі становищем євреїв у Східній Європі.

Китайські робітники також були об’єктом ворожості з боку робітників тих областей, куди їх привозили. У 1882 р. Сполучені Штати прийняли Акт про виключення китайців (Chinese Exclusion Act) під тиском Лицарів Праці, котрі навіть наполягли на вигнанні китайців із прального бізнесу. Антикитайські заворушення, що спалахнули на Західному узбережжі США, виявилися не просто каліфорнійською проблемою, а частиною розгортання тут расизму (див; Х’юн, 1977: 48-50). Обмеження китайської імміграції становило лише одну стадію більшого руху за поділ можливостей працевлаштування за расовим принципом. Подібні заходи виключення китайців були здійснені в Австралії після того, як припинялися їхні найми до золотих копалень, і в Південній Африці, де 43 296 китайських контрактників працювали на Ренді в 1904 р. і були репатрійовані вже в 1907 р. (Кемпбел, 1923: 187).

 

Етнічна сегментація

Ознакою індустріальних і плантаційних комплексів, створених під егідою капіталістів в усьому світі, було зіставлення груп різного соціального й культурного походження. Суспільства, що базувалися на таких комплексах, зокрема, плантаційні колонії, іноді визначалися як «плюралістичні суспільства» (Фурнівал, 1939,1942,1948). Цей термін мав передати їхню внутрішню роздрібненість на певні соціальні й культурні сегменти. Ці відмінні частки, сполучені ринком, сприймалися як скріплені владою домінуючого сегмента – європейською меншиною. Основним припущенням було те, що ці частки можуть поглинати одна одну за відсутності верховної влади; таким чином, європейське правління було необхідним для стримування конфліктів, спричинюваних цим етнічним розмаїттям. Кариби і Південно-Східна Азія стали яскравими прикладами такого плюралізму.

Така точка зору є хибною у тому, що надає виправдання соціальній та культурній різнорідності. Очевидно, ця різнорідність криється в організації трудового процесу. Різноманітні групи, зібрані докупи, звісно ж, використовують відмінні культурні форми для створення уз споріднення, дружби, релігійних прив’язок, спільного інтересу і політичних об’єднань, щоб максимально збільшити доступ до ресурсів у конкуренції одне з одним. Втім таку діяльність не збагнути без розгляду її у відношенні до того, яким чином різні когорти робітничого класу були втягнуті в процес капіталістичного нагромадження.

Зосередження на самобутності таких когорт веде, зрештою, до помилкового протиставляння гетерогенних «множинних» суспільств і гіпотетично гомогенних суспільств Європи. Помилковим є погляд, що культурна однорідність полегшила шлях державотворення і формування націй у Європі. Труднощі об’єднання регіональних суперечностей Франції і перетворення «селян у французів» (Вебер, 1976); проблеми з відцентровими прихильностями «безхребетної Іспанії» (Ортега-і-Гассет, 1937); перешкоди на шляху до перетворення  жителів численних міст і провінцій в «італійців» (Мак-Сміт, 1969); сплав індивідуалізованих і впертих «рідних міст» Німеччини в один Рейх (Волкер, 1971) і тривалі суперечності між її кельтськими околицями і «англійського» центру Великобританії (Хетчер, 1975) та між їхніми класами, розділеними на «дві нації» (Дізраелі, 1954), – все це ставить під сумнів будь-яке просте протистояння між множинною різнорідністю та європейською однорідністю.

«Множинні суспільства» плантаційних колоній не є особливим типом суспільства. Вони є специфічним історико-географічним проявом загальної тенденції капіталістичного способу утворювати «доступну масу» робітників з різноманітних спільнот і тоді кидати ту масу в місця розбіжностей для задоволення мінливих потреб капіталу. В усіх таких випадках спосіб відновлює основне відношення між капіталом і робочою силою. Водночас він поновлює різнорідність набутої робочої сили. І здійснює він це двома способами: ієрархічним розташуванням груп і категорій робітників відносно одна одної і невпинним продукуванням й оновленням символічно означених «культурних» відмінностей між ними.

Як зазначалося вище, зміни у пропорційному відношенні капіталу, вкладеного у завод, до капіталу, виплаченому у вигляді заробітної плати, спричиняють сегментацію на ринку праці. Робітники, що заповнюють позиції у більш привілейованих сегментах того ринку, користуються вищою платнею і кращими умовами праці, ніж ті, що належать до нижчих сегментів; вони також більш пристосовані до захисту й збільшення своїх заробітків через профспілкове об’єднання і політичний тиск. І навпаки, робітники в нижчих сегментах безпосередньо стоять перед загрозою зменшення заробітної плати, і умови їхньої праці визначаються наявністю безробітної робочої сили. Під ширшим кутом зору, їм не лише менше платять і вони є менш захищені на своїх робочих місцях, аніж привілейовані ешелони робітничого класу, а вони також амортизують вищі ешелони від прямої робочої конкуренції з боку «резервної армії», незалежно від того, чи той трудовий резерв є національним чи інтернаціональним.

Розбіжності в інтересах, що поділяють робітничий клас, надалі підсилюються зверненням до «расових» і «етнічних» відмінностей. Такі звертання сприяють розміщенню різних категорій робітників на терезах ринків праці шляхом спускання таврованих спільнот до нижчих рівнів та ізолювання вищих ешелонів від конкуренції знизу. Капіталізм не створював відмінності етнічної й расової належності, що слугують засобом розрізнення різних категорій робітників одна від одної. Однак саме процес трудової мобілізації за капіталізму надає цим розбіжностям дієвої ваги.

У цьому відношенні розбіжності «раси» мають значення, досить відмінні від «етнічних» варіацій. Расові визначення на кшталт «індіанець» або «негр» є результатом підкорення народів у процесі європейського торговельного розширення. Термін індіанець означає завойовані племена Нового Світу незалежно від будь-яких культурних чи антропологічних відмінностей між корінними американцями. Термін негр так само слугує узагальненою назвою  культурно й фізично розмаїтих африканських племен, що постачали рабів і самі виступали як раби. Індіанці є завойованими людьми, котрих можна було змусити працювати чи платити данину; негри – постають «дроворубами й водоносами», яких одержали шляхом насильства і змусили працювати. Таким чином, ці два терміни привертають увагу до того історичного факту, що ці спільноти були примушені шляхом рабства працювати для підтримання нового класу володарів. Одночасно ці терміни ігнорують культурні та антропологічні відмінності в межах кожної з цих двох великих категорій, заперечуючи будь-яку політичну, економічну чи ідеологічну етнічну ідентичність складової групи.

Расові терміни віддзеркалюють той політичний процес, у ході якого спільноти цілих континентів були перетворені на постачальників примусової надлишкової робочої сили. За капіталізму ці терміни не втратили свою асоціативність із цивільною непридатністю. Вони й надалі утверджують вірогідне походження від таких поневолених племен із тим, щоб заблокувати доступ їхніх передбачуваних нащадків до верхніх сегментів ринку праці. Відтак «індіанці» і «негри» обмежуються до нижчих рангів у промисловій армії або потрапляють в індустріальний резерв. Расові категорії за індустріального капіталізму мають функцію виключення. Вони таврують групи з метою недопущення їх до більш високооплачуваних робочих місць і до необхідної фахової інформації. Вони ізолюють привілейованіших робітників від конкуренції знизу, заважаючи підприємцям використовувати спільноти як дешевшу зміну чи штрейкбрехерів. Зрештою, вони послаблюють здатність таких груп мобілізувати політичний вплив для власного захисту, спонукуючи їх до випадкової зайнятості, і в такий спосіб підсилюють серед них конкуренцію (див. Боначіч, 1972: 555-556).

Тоді як расові категорії слугують насамперед для позбавлення людей усього, окрім місця в нижчих ешелонах промислової армії, етнічні категорії виявляють шляхи, якими певні спільноти пов’язують себе з даними сегментами ринку праці. Такі категорії виникають із двох джерел, перше з яких є зовнішнім до розглянутої групи, а друге – внутрішнім. Оскільки кожна когорта вступила на шлях індустріального процесу, сторонні спромоглися категоризувати це в термінах передбачуваного джерела і передбачуваної близькості до певних сегментів на ринку праці. Водночас члени самої когорти починають оцінювати членство визначеної у такий спосіб групи як кваліфікацію для встановлення економічних і політичних вимог. Такі етнічні належності рідко збігалися з початковою самоідентифікацією індустріальних неофітів, котрі спочатку сприймали себе більше ганноверцями чи баварцями, аніж німцями; членами їхнього села чи округу (околиця), аніж поляками; тонга чи яо, аніж «ньясалендцями». Більш усебічні категорії з’явилися лише тоді, коли певні когорти робітників одержали доступ до різних сегментів ринку праці і почали розглядати цей доступ як ресурс, який слід захищати і соціально, і політично. Хоча такі етнічні належності не є «одвічними» соціальними відносинами. Вони постають історичним продуктом сегментації ринку праці в умовах капіталістичних відносин.

Процес, у якому нові робітничі класи одночасно утворюються й сегментуються, тривав аж донині. Він відповідав загальному ритмові капіталістичного нагромадження, який сприяв розвитку нових ринків праці під час інтенсифікації, а потім зменшував попит на робочу силу в час спаду. Нагромадження уповільнилося з розладом міжнародних ринків унаслідок Першої світової війни, але відновилося в 1919-1926 pp., коли запровадження автоматичних конвеєрних систем знизило вартість довгочасних споживчих товарів на кшталт автомобілів та електричних приборів. Процес нагромадження потім зазнав застою й кризи, відроджуючись лише завдяки значному збільшенню військових витрат, спричинених Другою світовою війною і відбудовою зруйнованих заводів.

Ця остання стадія нагромадження стала свідком запровадження автоматизації, керованої електронними машинами («технологія безперебійного процесу»). Автоматизовані одиниці виробництва перетворились у великі комплекси автоматизованих заводів і суміжні галузі (Нехневайса й Франсез, 1959:397). Ці комплекси дедалі більше укомплектовувалися робітниками, котрі вже не втручалися безпосередньо в процес виробництва, а мали забезпечити чітку роботу автоматизованих ліній. Автоматизована фабрика потребує нових експлуатаційних бригад, що складалися з еліти кваліфікованих робітників і групи персоналу, задіяного в нескладних процесах обслуговування. Таким чином, автоматизація створює спеціалізований попит на робітників з відповідними навичками й водночас знижує розміри того попиту.

Утім лише невелика частина заводів могла спромогтися на прибуткову автоматизацію. Решта були вимушені максимізувати свої прибутки іншими способами, що коливалися від часткової автоматизації до первинної залежності від дешевої робочої сили. Тривала залежність від процесів виробництва, в яких робоча сила все ще відігравала істотну роль, була притаманна не лише «легким» галузям промисловості, таким як текстильне виробництво чи напівавтоматична обробка продовольства. Навіть електронна галузь, виробляючи стратегічні засоби управління автоматизованими процесами, залишається значно залежною від робочої сили, на яку припадає близько половини витрат виробництва (К. Фрімен, цит. за Мандель, 1978: 206). Таким чином, капітал продовжує пошук галузей з надлишковим постачанням робочої сили і низькою вартістю робочої сили, створюючи новий робітничий клас через попит на дешевшу робочу силу. Так, з 1960 р. понад сорок ведучих індустріальних фірм просувалися з північного сходу Сполучених Штатів на південь, де заробітна плата була на 20 % нижчою за середню зарплату по країні і де незначна кількість робочої сили була об’єднана у профспілки (NACLA-East Apparel Project, 1977: 2). Більшість американського капіталу перемістилося на південь від Ріо-Гранде в прикордонний з Мексикою район, тоді як американський, німецький і японський капітал скористався низькою ціною на працю в «маленьких Японіях»: Гонконзі, Сингапурі, Південній Кореї і Тайвані.

Це переміщення капіталу спричинило появу індустріальної моделі поєднання високих технологій на одних стадіях виробництва з трудомістким ручним виробництвом на інших стадіях. Стандартизація деталей, електронний контроль виробництва і обробки даних дали можливість здійснити розподіл трудового процесу між автоматизованими материнськими заводами й заводами по зборці, розташованими в низькооплачуваних галузях. Відтак скорочення робочої сили на автоматизованих заводах супроводжується розвитком нових робітничих класів у так званих «експортних платформах»; розміщених переважно уздовж берегів Східної й Південно-Східної Азії та узбережжя Карибського моря в Америках.

Капітал мігрував не лише до більш залежної від робочої сили промисловості, а й до нових і різноманітних секторів виробництва, породжених розширенням системи захисту прав споживачів після Другої світової війни. Це явище, якому сприяв розвиток споживацького кредитування і рекламного стимулювання, перемістило багато видів діяльності, раніше виконуваних у домашніх господарствах, до індустріальних і комерційних підприємств, і значно збільшило попит на промислові товари. Таке зростання орієнтованих на споживача галузей промисловості й послуг супроводжувалося попитом на робочу силу, особливо на низькооплачувану робочу силу, що задовольнявся переважно за рахунок нових робітничих спільнот. Великомасштабне продовольче виробництво, у свою чергу, спричинило відновлення інвестицій капіталу в сільське господарство й відповідні фермерські підприємства, що поєднали застосування дороговартісних машин і наукових розробок з інтенсивними ручними операціями дешевої міграційної робочої сили.

З початку Другої світової війни вербування і зайнятість робітничого класу зросли в міжнародному масштабі. Близько 11 млн «тимчасових робітників» із середземноморського регіону працювали у швидко зростаючих індустріальних центрах Західної Німеччини, Франції, Швейцарії й країн Бенілюксу наприкінці 1960-х рр. (Кастлес і Косак, 1973), тоді як західнонімецька промисловість скористалася припливом 10 млн біженців із Східної Європи. У Сполучених Штатах ринок праці був частково реструктурований міграцією афроамериканців на північ внаслідок їх витіснення зі стрімко механізованого Півдня, майже потрійним збільшенням у 1950-1970 рр. кількості працюючих жінок та імміграцією робітників з     Мексики й Карибів. Нафтовиробляючі країни Близького Сходу почали імпортувати робітничий клас з числа єгиптян, палестинців та індусів. Трудова міграція швидко зростала і в Африці та Латинській Америці. У 1950 р. 100 тис. членів групи мосі сезонно мігрували з Верхньої Вольти до плантацій Кот-д’Івуару; у 1965 р. їх було вже майже мільйон. У1968 р. Гана прийняла 2,3 млн іноземців, більшість із яких працювала на плантаціях какао (Амін, 1973а: 52- 53, 68). Близько мільйона сільських колумбійців перемістилися до багатої на нафту сусідньої Венесуели; інші 60 тис. осіб потрапили в Еквадор на нові нафтові підприємства (Чейні, 1979: 205).

Таким чином, капіталістичне нагромадження продовжує породжувати нові робітничі класи у розпорошених регіонах світу. Воно висмикує їх із широкого соціально-культурного розмаїття і вставляє у мінливі політико-економічні ієрархії. Нові робітничі класи змінюють ці піраміди своєю появою і самі зазнають змін від тих сил, під вплив яких вони потрапляють. Тому на одному рівні поширення капіталістичного способу повсюди сприяє широкій консолідації шляхом постійного відтворення характерних відносин між капіталом і працею. На іншому рівні капіталізм породжує розмаїття, наголошуючи на соціальній опозиції й сегментації навіть за умов його об’єднавчої функції. У межах найбільш інтегрованого за всю історію світу ми є свідками неймовірно стрімкого зростання розмаїття пролетарських діаспор.

Джерело: Вульф, Ерік Р. Європа і народи без історії / Пер. з англ. Ігоря Пошивайла. – К. Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 354-384.

Текст підготував до публікації Юрій Дергунов.

Читайте також:

Криза й диференціювання капіталізму (Ерік Р. Вульф)

Способи виробництва (Ерік Р. Вульф)

За крок до американської мрії: трагедія 72 мігрантів

 

Посилання

Amin, Samir 1973a. Neo-Colonialism inWest Africa. Harmondsworth: Penguin Books.

Anderson, Michael 1971. Family Structure in Nineteenth Century Lancashire.Cambridge:CambridgeUniversityPress.

Bonachich, E. 1972. A Theory of Ethnic Antagonism: The Split-Labor Market. American Sociological Review 5: 533-547.

Burawoy, Michael 1979. The Anthropology of Industrial Work. Annual Review of Anthropology 8: 231-266.

Campbell,PersiaCrawford 1923. Chinese Coolie Emigration to Countries Within theBritish Empire. Studies in Economics and Political Science, London School of Economics, Monograph No. 72. London: P. S. King and Son.

Castles, Stephen, and Godula Kosack 1973. Immigrant Workers and Class Structure inWestern Europe. London: Oxford University Press.

Chaney, Elsa M. 1979. The World Economy and Contemporary Migration. International Migration Review 13: 204-212.

Chapman, S. D. 1972. The Cotton Industry in the Industrial Revolution. Studies in Economic History prepared for the Economic Historical Society. London: Macmillan.

Chesneaux, Jean 1962. Le mouvement ouvrier chinois de 1919 à 1927. Paris, La Haye: Mouton.

Cipolla, Carlo M. 1962. The Economic History of World Population. Baltimore: Penguin Books.

Davis, Kingsley 1965. The Urbanization of Human Population. Scientific American 213: 41-53.

Dean,Warren1976.Rio Claro: A Brazilian Plantation System, 1820-1920. Stanford,CA: Stanford University Press.

Dermigny, Louis 1964. La Chine et l’Occident: Le commerce a Cantonau XVIIIe siècle, 1719-1833. 3 vols. + album. Ports-Routes-Trafics, Vol. 18. École Pratique des Hautes Études, Vie Section, Centre de Recherches Historiques.Paris: S.E.V.P.E.N.

Dillon, Richard 1962. The Hatchet Men: The Story of the Tong Wars in San Francisco’s Chinatown.New York: Coward-McCann.

Disraeli, Benjamin 1954. Sybil, or The Two Nations. Harmondsworth: Penguin Books. (First pub. 1845.)

Douglas, Paul 1930. Real Wages in theUnited States: 1890-1926.Boston: Houghton Mifflin.

Epstein, A. L. 1958. Politics in a Urban African Community.Manchester: Manchester University Press.

Foster, John 1974. Class Struggle and the Industrial Revolution: Early Industrial Capitalism in Three English Towns. New York: St. Martin’s Press.

Fox, Richard G. 1976. Lineage Cells and Regional Definition in Complex Societies. In Regional Analysis, Vol. 2. Carol A. Smith, ed. Pp. 95-121.New York: Academic Press.

Freedman, Maurice 1960. Immigrants and Associations: Chinese in Nineteenth-Century Singapore. Comparative Studies in Society and History 3: 25-48.

Furnivall, J. S. 1939.NetherlandsIndia: A Study of Plural Economy.Cambridge: Cambridge University Press.

Furnivall, J. S. 1948. Colonial Policy and Practice: A Comparative Study of Burma and Netherlands India. London: Cambridge University Press.

Furtado, Celso 1963. The Economic Growth ofBrazil: A Survey from Colonial to Modern Times.Berkley and Los Angeles: University of California Press.

Gordon, David M. 1972. Theories of Poverty and Underdevelopment: Orthodox, Radical, and Dual Labor Market Perspectives. Lexington, MA: Lexington Books, D.C. Heath.

Gordon, Manya 1941. Workers Before and After Lenin.New York: Dutton.

Gough, Kathleen 1978. Agrarian Relations inSoutheast India, 1750-1976. Review 2: 25-53.

Habakkuk, H. J. 1962. American and British Technology in the Nineteenth Century: The Search for Labour-Saving Inventions.Cambridge: Cambridge University Press.

Hechter, Michael 1975. Internal Colonialism: The Celtic Fringe in British National Development 1536-1966. Berkley, Los Angeles, London: University of California Press.

Hobsbawm, Eric J. 1975. The Age of Capital 1848-1875.New York: Scribner’s.

Ho, Ping-Ti 1966. The Geographical Distribution of hui-kuan (Landsmannschaften) in Central and Upper Yangtze Provinces. Tsing Hua Journal of Chinese Studies 5: 120-152.

Houghton, D. Hobart 1971. Economic Development, 1865-1965. In The Oxford History ofSouth Africa, Vol. 2: South Africa 1870-1966. Monica Wilson and Leonard Thompson, eds. Pp. 1-48. New York and Oxford: Oxford University Press.

Hune, Shirley 1977. Pacific Migration to theUnited States: Trends and Themes in Historical and Sociological Literature. RUES Bibliographic Studies, No. 2.Washington,D.C.: Research Institute on Immigration and Ethnic Studies, Smithsonian Institution.

Jeromin, Ulrich 1966. Die Überseechinesen. Ihre Bedeutung für die wirtschaftliche Entwicklung Südostasiens. Ökonomische Studien, Vol. 12. Stuttgart: Gustav Fischer.

Jones, Maldwyn Allen 1960. American Immigration.Chicago: University of Chicago Press.

Landes, David 1969. The Unbound Prometheus: Technological Change and Industrial Development inWestern Europefrom 1750 to the Present.Cambridge: Cambridge University Press.

Lee, Calvin 1965.Chinatown,U.S.A.Garden City, NY: Doubleday.

Lyashchenko, Peter J. 1949. History of the National Economy ofRussiato the 1917 Revolution.New York: Macmillan. (First pub. in Russian 1939).

Mack Smith, Denis 1969.Italy: A Modern History. (2nd revised edition.) Ann Arbor: University of Michigan Press.

Mandel, Ernest 1978. Late Capitalism.London: Verso. (First pub. in German 1972.)

McEvedy, Colin, and Richard Jones 1978. Atlas of World Population History. Harmondsworth: Penguin Books.

Milward, A., and S. B. Saul 1977. The Development of Economics of ContinentalEurope.Cambridge, MA: Harvard University Press.

Moore, Barrington Jr. 1978. Injustice: The Social Bases of Obedience and Revolt.White Plains,NY: M. E. Sharpe.

Morris, Morris D. 1960. The Recruitment of Industrial Labor Force inIndia, with British and American Comparisons. Comparative Studies in Society and History 2: 305-328.

NACLA-East Apparel Project, North American Congress forLatin America1977. Capital on the Move: An Overview. NACLA’s Latin American and Empire Report 11: 2-3.

Nehnevajsa, Jiri, and Albert Frances 1959. Automation and Stratification. In Automation and Society. Howard B. Jacobson and Joseph S. Roucek. eds. Pp. 394-415.New York: Philosophical Library.

Ortega Y Gasset, José 1937. Invertebrate Spain.New York: W. W. Norton. (First pub. in Spanish 1921.)

Rees, Albert 1961. Real Wages in Manufacturing: 1890-1914.Princeton,NJ: Princeton University Press.

Roff, William R. 1967. The Origins of Malay NationalismNew Haven,CT:Yale University Press.

Rosenblum, Gerald 1973. Immigrant Workers: Their Impact on American Labor Radicalism.New York: Basic Books.

Schneider, Jane, and Peter Schneider 1976. Culture and Political Economy inWestern Sicily.New York: Academic Press.

Scott, Joan Wallach 1974. The Glassworkers of Carmaux: French Craftsmen and Political Action in a Nineteenth-Century City.Cambridge ,MA: Harvard University Press.

Sereni, Emilio 1968. Il capitalismo nelle campagne (1860-1900).Turin: Einaudi.

Stewart, Watt 1951. Chinese Bondage inPeru: A History of Chinese Coolie inPeru, 1849-1874.Westport, CT: Greenwood Press.

Tilly, Charles 1976. Sociology, History, and the Origins of the European Proletariat. Center for Research on Social Organization, Working Paper No 148. Ann Arbor: University of Michigan.

Tinker, Hugh 1974. A New System of Slavery: The Export of Indian Labor Overseas 1830-1920. London: Oxford University Press.

Trempé, Rolande 1971. Les mineurs de Carmaux.Paris: Éditions ouvrières.

Walker, Mack 1971. German Home Towns: Community, State and General Estate 1648-1871.Ithaca,NY: Cornell University Press.

Warner, W. Lloyd and J. Low 1947. The Social System of Modern Factory.New Haven,CT: Yale University Press.

Weber, Max 1979. Developmental Tendencies in the Situation ofEast ElbianRural Laborers. Economy and Society 8: 177-205. (First pub. in German 1894.)

Welsh, David 1971. The Growth of Towns. In: The Oxford History of South Africa, Vol. 2: South Africa 1870-1966. Monica Wilson and Leonard Thompson, eds. Pp. 172-243.New YorkandOxford:OxfordUniversityPress.

Woodruff, William 1971. The Emergence of an International Economy 1700-1914. In The Fontana Economic History of Europe, Vol. 4: The Emergence of Industrial Societies. Carlo Cipolla, ed. separata.London:Fontana.