«Формування» і «занепад» робітничого класу (спроба огляду)

Рябчук, Анастасія

  • 30 травня 2009
  • 6175

Анастасія Рябчук

Вступ: робітничий клас після комунізму

Після руйнування Берлінської стіни та розпаду СРСР стало модно говорити не лише про смерть комунізму, а й про смерть робітничого класу. На початку 1990-х відомі соціологи Ульрих Бек[1] та Ентоні Ґіденс[2] заявили, що клас як соціяльна категорія перестав відігравати будь-яку роль у сучасних суспільствах, а 1996 року у Великобританії вийшла монографія Яна Пакульського і Малколма Вейтерса під назвою «Смерть класу»[3]. Звісно,  робітники нікуди не зникли – вони і далі шиють нам одяг, складають докупи наші автомобілі, будують нам житло, видобувають вугілля і вантажать судна (до того ж, останніми роками пролетаризації зазнає дедалі більше представників дрібної буржуазії чи так званих середніх класів – на противагу ранішій тенденції «обуржуазнення» робітників[4]). Однак особливістю наукових дискусій про становище робітничого класу в сучасних суспільствах є те, що наукова складова (визначення, класифікація, кількість і головні характеристики робітників у суспільстві) є другорядною, порівняно з політичним питанням щодо революційного потенціялу цього класу. Тобто питанням, яке імпліцитно присутнє в усіх дослідженнях, є не те, чи існує сьогодні робітничий клас як такий, а радше – чи здатний він суттєво змінити хід історії.

Це запитання актуалізують самі робітники, протестуючи проти звільнень, погіршення умов праці, а сьогодні ще й проти неґативних наслідків фінансової кризи, що призвела до інфляції та падіння рівня життя не лише у країнах, що розвиваються, а й у «Першому світі». Лише з початку 2009 року масові акції протесту відбулися у Франції, Литві, Іспанії та інших країнах ЕС. В Україні продовжують страйкувати робітники Львівського автобусного заводу, а зовсім нещодавно херсонські робітники захопили машинобудівний завод, створивши робітничий комітет і закликавши всіх робітників України до спільної боротьби:

Чим глибше Україна занурюється в економічну кризу, тим очевиднішим стає те, що влада та великий бізнес мають лише один рецепт її подолання. Вони намагаються перекласти весь її тягар на плечі робітників, людей похилого віку та молоді… У результаті такої політики на Херсонському машинобудівному заводі склалася критична ситуація: виробництво зупинено, заробітна плата не виплачується, зупинено всі відрахування до бюджету та Пенсійного фонду. Але ні власники ХМЗ, ні нинішня влада не вживають жодних заходів для того, щоби вдихнути у завод нове життя. За цих умов трудовий колектив вирішив не здаватися, а об’єднатись для боротьби на захист людини праці… Ми усвідомлюємо, що можемо добитись виконання наших вимог лише за умов солідарної підтримки працівниками інших підприємств та закладів. Робітничі колективи підприємств усієї України повинні об’єднати зусилля і підтримати один одного у боротьбі[5].

Ці події свідчать, що про «смерть робітничого класу» говорити зарано. Проте у скептичнішого читача може виникнути відчуття згадування призабутих стереотипів: «Десь я це вже чув, але жодної революції у цих робітників ніколи не виходило». Та й самі марксисти сьогодні змушені дедалі частіше пояснювати власні поразки. Наприклад, Майкл Буравой пише:

Сьогодні просто складніше бути соціялістом, ніж сто років тому… Тоді зростала робітнича самоорганізація і, відповідно, самі ці рухи спонтанно творили власні візії альтернативного майбутнього. Тоді не було прикладів успіху соціялізму, але, що важливіше, не було прикладів його поразки. Сьогодні марксисти мусять докладати набагато більше зусиль, щоб переконати інших, що «майбутнє за ними», не лише після капіталізму, але також після комунізму[6].

Питання, чому пролетаріяту не вдається здійснити революцію, не нове. Марксисти досить швидко зрозуміли, що загальних фраз про «хибну свідомість» тут не досить, що треба вивчати умови життя пролетаріяту, його побут і культуру в якнайширшому значенні цього слова. Ще на початку минулого століття Антоніо Ґрамші обурено відповідав лівим інтелектуалам і профспілковим діячам, розчарованим поразкою страйку робітників «Фіяту» в Турині 1921 року: «Робітники – це люди з плоті й крові!»

Робітники «Фіяту» повернулися на свої робочі місця. Зрада? Заперечення революційних ідеалів? Робітники «Фіяту» є людьми з плоті й крові […]. Особливо ми, комуністи, позаяк живемо поруч з робітниками, знаємо їхні потреби і маємо реалістичне уявлення про їхнє становище, повинні розуміти причини такого завершення Туринської боротьби. Не зловживайте спротивом і самопожертвою пролетаріяту. Ми маємо до діла зі звичайними людьми, з такими ж слабкостями, як усі звичайні люди, яких ми зустрічаємо на вулиці: які п’ють у тавернах, базікають на площах, які мерзнуть і голодують, хвилюються, коли плачуть їхні діти і кричать їхніх дружин. Наш революційний оптимізм завжди підтримувався суворим песимістичним баченням людської реальности, яку необхідно брати до уваги. (…) Робітники «Фіяту» з усіх сил боролися, заливали вулиці своєю кров’ю, страждали від голоду і холоду. Вони зробили те, що можуть зробити люди з плоті й крові. Ми мусимо зняти капелюхи перед їхнім приниженням, бо навіть у ньому є щось величне, що надихає чесних і щирих[7].

Сьогодні видається, що висновки цього короткого аналізу страйку робітників «Фіяту» можна поширити на всю історію робітничого класу. Робітники нагадують нам, що соціяльна реальність – це не «ввічливе консенсусне болото»[8] кінця ідеології чи третього шляху, а простір нерівностей та експлуатації, де права та зручності, що їх ми сприймаємо за даність, необхідно виборювати і захищати. Проте наприкінці ХХ століття процеси деіндустріялізації та індивідуалізації праці, зміни структури промислового та непромислового секторів, а також перехід від державного захисту та гарантій праці до неоліберальної політики призвели до послаблення впливу робітничого класу на політику. У цьому контексті цікавим є той факт, що класовий аналіз зникає з політики та науки саме тоді, коли економічні нерівності стають дедалі помітнішими, а класова позиція дедалі більшою мірою визначає життєві шанси людей зокрема в країнах колишнього СРСР, де, за словами дослідника пострадянського пролетаріяту Девіда Кідекела, «специфічні умови, в яких соціялізм було замінено неокапіталізмом, посилили диференціяцію робітників від інших соціяльних груп, а також відчуження робітників один від одного»[9].

Однак слід звернутися до ідей Антоніо Ґрамші, які стали важливими на повоєнному просторі у гуманітарних дисциплінах. Ґрамші важливий ще з однієї причини. У другій половині ХХ століття, а власне після вторгнення 1956 року радянських військ до Угорщини, й особливо після Празької весни 1968 року, чимало лівих інтелектуалів поставило перед собою запитання: наскільки СРСР насправді «соціялістичний» і наскільки він відображає інтереси трудящих Східної Европи? Паралельно (зокрема, у зв’язку з подіями 1968 року в Західній Европі) вони порушували проблему забюрократизованости західних комуністичних партій, лояльних до Москви, але далеких від проблем робітників, жінок чи молоді – звичайних «людей з плоті й крові». У цей час спостерігаємо сплеск емпіричних досліджень робітничої культури, налагодження контакту між робітниками і студентами, а в теорії марксизму – так званий культурний поворот, для якого Ґрамші був (і залишається) ключовим автором.

Сучасні західні соціологи намагаються захистити робітничий клас від пророкованої смерти здебільшого саме в традиції «культурного повороту» в марксизмі. Так, 2005 року ціле число британського часопису «Sociology» було присвячене дискусії навколо позиції Бека проти використання класових категорій у соціяльних дослідженнях. На його думку, клас залежить від об’єктивного рівня доходів, структури праці та зайнятости, а всі ці речі вже не є актуальними: «Індивідуалізації ще й досі протистоїть досвід колективної долі (масове безробіття та декваліфікація); однaк […] класові біографії, певним чином приписані, перетворюються на рефлексивні біографії, які залежать від рішень дієвця». Беку заперечували: хоча клас уже не є простим індикатором економічної позиції на ринку праці, класова приналежність не зникає, а перетворюється на культурну ознаку, де «неправильні» ідентичності приписуються пролетаріяту спостерігачами з вищих класів[10]. Про що ж свідчив цей культурний поворот в аналізі робітничого класу?

 

«Культурний поворот» у британському марксизмі: Едвард Палмер Томпсон і Бірмінґемський центр сучасних культурних студій

the-making-of-the-english-working-class11963 року маловідоме сьогодні видавництво Віктора Голанча видало дослідження Едвардa Палмерa Томпсона «Формування англійського робітничого класу» (The Making of the English Working Class). Поглянувши на грубий томик, обсягом 848 сторінок, зі скрупульозним аналізом періоду всього лиш у 50 років (1780-1832 роки), можна було припустити, що книжка лишиться припадати пилюкою у спеціялізованих історичних бібліотеках на поличці «Англійська промислова революція». Натомість дослідження Томпсона стало класичним текстом – «must read» не лише для студентів-істориків, а й для соціологів, культурологів і політологів, і не тільки в Англії, а й далеко поза її межами. Ба більше, ця книжка позначила якісно новий етап у британському марксизмі[11] і спричинила жваві дискусії серед европейських і американських «лівих» інтелектуалів, започаткувала нову галузь науки під назвою «культурні студії», а також сприяла поширенню таких напрямків історичних досліджень, як мікроісторія та історія знизу.

Наукові інтереси Томпсона – від історії до філології – були поєднанням марксистського наукового підходу з лівими переконаннями, що вилилося у поглиблений інтерес до ліворадикальних рухів в Англії кінця XVIII – початку XIX століття. У передмові до французького видання «Формування англійського робітничого класу» зазначено, що Томпсон «намагався виробити соціялістичний гуманізм, а власне комунізм з акцентом на плебейському радикалізмі, романтичній критиці утилітаризму, творчості Вільяма Блейка, Вільяма Мориса та молодого Маркса»[12].

Томпсон представляє головну ідею своєї книжки вже на першій сторінці вступу, де пояснює вибір назви:

Ця книжка має незграбну назву, але саме ця назва визначає її суть. Формування – тому що це дослідження активного процесу, який залежить настільки ж від дієвця, як і від обмежень. Робітничий клас не встав, як сонце у визначений час, – він був присутнім при своєму власному творенні. Клас, а не класи, бо клас – це не структура і навіть не категорія, а історичний феномен; щось, що стається у людських стосунках. Клас передбачає поняття історичних відносин – ці відносини завжди мусять бути втіленими у справжніх людях і справжьому контексті[13].

Томпсонове визначення класу також варте уваги, бо вибір саме цього визначення з акцентом на класі не як на структурі, а як на процесі має наслідки і для головної тези, що робітничий клас Англії «був присутній при власному творенні»:

Клас стається, коли певні люди, внаслідок спільного досвіду (успадкованого чи співпережитого), відчувають і артикулюють ідентичність їхніх інтересів, як між ними самими, так і на противагу іншим людям, чиї інтереси є відмінними від (і зазвичай протилежними до) їхніх.

Увагу Автора зосереджено на формуванні класової свідомости англійських робітників на зламі XVIII і XIX століть. Томпсон береться написати «біографію робітничого класу від підліткового віку до молодости», зазначаючи, що з 1780-го по 1832 рік більшість англійських робітників почали відчувати єдність інтересів між собою, на противагу їхнім роботодавцям, і що «присутність робітничого класу була 1832 року найважливішим чинником британського політичного життя». Важливим видається розрізнення між класовим досвідом, детермінованим економічними структурами, і класовою свідомістю, яка формується завдяки активному осмисленню цього досвіду соціяльними аґентами (у цьому намаганні подолати опозицію між структурним детермінізмом і діяльністю аґентів аналіз Томпсона подібний до теорії французького соціолога П’єра Бурдьє). Томпсон зауважує:

Класовий досвід визначається продуктивними відносинами, незалежними від волі людей. А класова свідомість є способом, у який цей досвід переживається у культурних термінах: втілений у традиціях, системах цінностей, ідеях та інституційних формах. Класовий досвід детермінований економікою, а класова свідомість – ні. Можна побачити логіку у відповідях професійних груп, які мають подібний досвід, але не можна передбачити жодного закону. Класова свідомість формується подібно у різні часи і в різних місцях, але ніколи не в однаковий спосіб.

Томпсон вважав знання становища «робітників з плоті й крові» необхідним для будь-якого наукового аналізу і писав свою книжку, живучи у робітничому районі Галіфаксу і спілкуючись з місцевими робітниками. Він є одним з апологетів «історії знизу» – дослідження минулого під кутом зору простих людей, нижчих шарів суспільства, а не загальновизнаних «творців» історії (відомих діячів, політиків). «Я прагнув показати історію всієї скривавленої піхоти Промислової революції, без якої остання лишилася би тільки неперевіреною гіпотезою», – пише він[14].

Наголос у книжці зроблено на цінностях робітничого класу, які сприяли утвердженню їхньої свідомости як класу: солідарности, колективізму, політичного радикалізму та методизму (про два останні елементи йтиметься згодом). Томпсон стає одним з перших істориків-марксистів, які працювали у сфері соціяльної історії, привносячи до неї гуманістичний елемент і спираючись на праці молодого Маркса з увагою до людини, відчуженої у системі промислового капіталізму:

Шкода, якої завдають людській природі промисловий капіталізм і суспільство ринку, полягає у сприйнятті людських відносин як таких, що визначаються економічним порядком. У своїй боротьбі проти ортодоксальної політекономії Маркс поставив на противагу експлуатованому гомо економікус революційного гомо економікус. Однак імпліцитно, й особливо в молодого Маркса, зрозуміло, що травма полягає у самому визначенні гомо економікус. Цю критику промислового капіталізму знаходимо у Блейка, Водсворта, вона також присутня у Вільяма Мориса. Ця критика, зовсім не чужа марксистській традиції, навпаки доповнює її. Саме таким є поле, у якому я здійснюю свою працю[15].

Ориґінальність дослідження Томпсона полягає у відмові зводити формування класової свідомости робітників до самої лише економічної площини. Так, винайдення парового двигуна та швидкі темпи індустріялізації англійського суспільства наприкінці XVIII століття спричинилися до виникнення цілих робітничих районів і міст. Вражений масштабами індустріялізації й зрілістю англійського робітничого класу, Маркс пророкував, що саме з Англії розпочнеться всесвітня пролетарська соціялістична революція. Проте, як показав Томпсон, робітники не можуть самоорганізуватися і подолати експлуатацію на фабриках і заводах, якщо вони не матимуть інших форм соціяльної самоорганізації поза цими місцями дегуманізації та відчуження. «У селах панувала знать, у містах – корумповані корпорації, державою правила найкорумпованіша корпорація з усіх, але дім, таверна і каплиця належали робітникам», – пише Томпсон.

«Каплиця» посідає в аналізі Томпсона особливе місце, адже він сам походив з родини методистських проповідників й обурювався, що церква, більшість вірних якої становили робітники, так і не стала справді «робітничою» церквою. Томпсон поділяє погляд Маркса, що церковні організації виконували функцію опіюму, заспокоюючи і притуплюючи страждання робітників, замість того, щоб пробуджувати у них «праведний гнів» і надихати на боротьбу. Проте сам факт їх існування у робітничих кварталах становив важливий елемент у процесі творення робітничого класу. Методистська церква була однією з найбільших і найвпливовіших релігійних організацій у робітничому середовищі того часу. Церкви були місцем, де робітники збиралися у неробочий час, де вони могли спілкуватися не лише на релігійні, а й на політичні теми, та й структура методистської церкви була менш ієрархічною, ніж офіційної англіканської, і священики часто походили з того ж соціяльного середовища, що й робітники.

Другим елементом, що не був «робітничим» за змістом, але сприяв самоорганізації робітничого класу в професійні спілки та політичні організації, були радикальні рухи за громадянські права (починаючи від якобінських клубів і Лондонського кореспондентського товариства до Бірмінґемського політичного союзу), які в 1830-ті роки розвинулися у чартистський рух. Хоча наприкінці ХVІІІ століття до таких товариств входили переважно освічені представники середніх класів – дрібної буржуазії, торговців і самозайнятих майстрів, а також військових (адже право голосу в тогочасній Англії мало лише декілька відсотків землевласників), політичні завдання, які вони ставили, передбачали «загальний політичний союз нижчих і середніх класів народу», а членство у них не було обмежене жодними класовими бар’єрами (Томпсон присвячує цілий розділ своєї книжки гаслу Лондонського кореспондентського товариства:  «І нехай наше членство буде необмеженим!»).

До того ж Томпсон переконливо доводить, на противагу прихильникам статистичних індикаторів, що відчуття єдности класових інтересів та усвідомлення експлуатації відбувалося не в контексті погіршення об’єктивних умов життя робітників, а навпаки – всупереч покращенню рівня їхнього життя за багатьма показниками. Наведено приклад, коли робітник на підвищення зарплати відреаґував так: «І все одно я йому [працедавцеві] не довіряю, бо жоден капіталіст з доброї волі просто так зарплат не підніме!»

Статистичні показники і людський досвід можуть розходитися в протилежних напрямках. Зростання якихось кількісних показників на душу населення може відбуватися одночасно з величезним якісним ударом по способу життя людей, по традиційних стосунках і санкціях. Люди можуть споживати більше товарів і водночас ставати менш щасливими і менш вільними, –

пише Томпсон, наводячи приклади зневажливого ставлення злиденних ткаль  «на межі голоду» до жінок, які працювали прислугою (і заробляли значно більше), а також приклад шахтарів, зарплата і матеріяльний рівень життя яких справді суттєво зросли між 1790 і 1840 роками, але лише ціною довшого робочого дня і більшої інтенсивности праці.

Завдяки цим та іншим прикладам Томпсон наголошує на значенні сукупности культурних і соціяльних чинників (а не лише посилення економічної експлуатації) для формування робітничого класу. Навіть сьогодні своїми висновками він продовжує чинити спротив багатьом усталеним ідеям про період Промислової революції,

що бідність за часів індустріялізації була винятком, а не правилом, що зростання загального рівня життя було більш ніж достатньою компенсацією за тимчасові страждання робітників чи що «класова свідомість» є марксистською вигадкою[16].

Праця Томпсона виявилася засадничою для подальших марксистських досліджень робітничого класу, по-перше тому, що нагадала про важливість не лише економічного «базису», а й культурної та соціяльної «надбудови». До того ж у контексті поширення в 1960-ті роки теорії «культури бідности» (термін запровадив американський антрополог Оскар Льюїс) Томпсон показав, що на культуру можна дивитися по-іншому, з марксистської перспективи. Адже проблема поля «соціології бідности» (яке П’єр Бурдьє називав «привілейованим» через кількість дослідницьких програм і державного субсидування, але «відсталим», тому що такі теорії, як «культура бідности», давно відкинуті науковою спільнотою, і досі використовуються у цьому полі навіть на початку ХХІ століття) полягає не в «культурному» підході замість «структурного» (чи можна відділяти одне від іншого?), а в глибоко вкоріненій практиці моральних суджень про бідних як «добрих» чи «поганих», таких, що «заслуговують» чи «не заслуговують» на державну допомогу. Цікаво, що спроби запровадити нові терміни, які б адекватніше описували становище бідних (як, наприклад, термін «андеркласу»), були такими ж безуспішними, і їх швидко привласнювали консервативні політики для виправдання згортання соціяльних програм і звернення до репресивної політики[17].

В той час, коли Льюїс почав говорити про «культуру бідности»[18], у Бірмінґемі виник центр сучасних культурних студій (1964). Його першим директором став Ричард Гоґард – літературознавець робітничого походження (з дещо подібною до Томпсона біографією та сферою інтересів, адже Томпсон теж починав з літературних студій). Його книжка «The Uses of Literacy»[19] французькою має майже таку ж назву, як у Льюїса, а саме – «Культура бідного». А втім, «бідні» Гоґарда – це не «бідні» Льюїса, а власне той «робітничий клас», який сформувався на початку ХІХ століття, виробив власну культуру та способи самоідентифікації. В 1960-ті роки, коли англійський робітничий клас перебував у стадії занепаду (особливо численні шахтарські спільноти, ліквідувати які було одним з перших політичних рішень Марґарет Тетчер), британські марксисти вважають за необхідне зробити ставку на робітничу культуру. Реймонд Вільямс, один з найвизначніших представників британських культурних студій, автор класичної праці «Культура і суспільство»[20], свого часу зауважив, що «культура буденна». Це не лише визначні твори мистецтва, а й буденне мистецтво жити разом. В есеї, присвяченому своєму вчителеві, Тері Іґлтон пише:

До останніх днів свого життя він вважав культуру політично свідомої сільської спільноти, у якій він виріс, з її добросусідськістю й кооперативним духом, набагато більш справжньою, ніж культуру Кембриджу, де він працював професором, місце, яке він описав як «найвульґарніше місце на землі». «Робітнича Британія, можливо, і не витворила своєї квоти Мілтонів чи Джейн Остін, але, на думку Вільямса, вона породила культуру, яка була не менш цінною: виборені дорогою ціною робітничі інституції, профспілки і кооперативні рухи»[21].

Цими працями захоплювався французький соціолог П’єр Бурдьє, неодноразово цитуючи і використовуючи їхній підхід у своєму аналізі французьких культурних практик, а також рекомендуючи до перекладу французькою книжку Гоґарда (передмову до якої написав колеґа Бурдьє Жан-Клод Пасерон). Незабаром Бурдьє видав свій власний «опус маґнум» – «Розрізнення: соціяльна критика суджень»[22]. Після цього відбувається сплеск досліджень культури серед критичних соціологів у Франції та інших країнах. Tакі книжки, як «Formations of Class and Gender» Беверлі Скеґс[23] чи «A Phenomenology of Working Class Experience» Саймона Чарлсворта[24], та й цілі збірники (наприклад, колективнa монографія «Rethinking Class: Culture, Identity, Lifestyles»[25]) поєднують традицію марксистських культурних студій Бірмінґемського центру з соціологічним внеском П’єра Бурдьє. Деякі з цих праць ми розглянемо нижче.

 

«Особливо ми, комуністи, позаяк живемо поруч з робітниками, знаємо їхні потреби і маємо реалістичне уявлення про їхнє становище»

Переходячи до сучасних британських досліджень робітничого класу з перспективи «культурного повороту» у марксизмі, варто зазначити, що автори дедалі рідше ідентифікують себе як марксисти (натомість щораз важливішим стає доробок Бурдьє), хоча звернення до класового аналізу і передбачає добру обізнаність з марксистською соціологічною традицією. До того ж, вони майже ніколи не є комуністами у сенсі партійної належности, але відкрито виражають свої ліві погляди і певний сум щодо відсутности великої об’єднавчої сили, яка захищала б інтереси робітників. Так, Беверлі Скеґс (авторка «Формування класу та ґендеру») на запитання про політичні орієнтації відповіла:

Однозначно феміністка і однозначно ліва! Однак проблемою є те, що ми втратили політичні партії, які були лівими у Великобританії. Ми також не маємо формальної лівої публічної культури. Хоча фактично всі мої знайомі ідентифікували б себе як ліві, це досить бездомна позиція. І це мене непокоїть, бо якщо ми лише критикуємо, це не дуже продуктивно[26].

Стефан Бо та Мішель Піялу («Новий погляд на становище робітника») говорять щось подібне і про французький контекст:

Профспілки, делегати від заводів, активісти з різних асоціяцій, «Партія», які мали представляти інтереси робітників у публічному просторі, істотно втратили вплив… Перспектива, з якої ми пишемо, якраз показує ту політичну й етичну працю, яка тривалий час сприяла існуванню робітників як групи; ми також вказуємо на процес деконструкції цієї групи за останні двадцять років: кризy переконань, втратy впевнености у старих моделях опору, різке «випарування» комуністичних надій (падіння Берлінської стіни сильно похитнуло робітничих активістів)[27].

Хоч і у Великобританії, й у Франції комуністичні партії (нехай політично марґіналізовані) досі існують, більшість емпіричних досліджень робітничого класу походять не з їхніх кіл. У Франції під впливом Томпсона історик Жерар Нуарель здійснив на початку 1980-х років власне дослідження «формування» французького робітничого класу під назвою «Робітники у французькому суспільстві ХІХ-ХХ століть», пишучи у передмові про свій вихід з французької Комуністичної партії: «Найкраща допомога, яку ми можемо надати пригнобленим, – це не говорити замість них, а пояснити логіку їхніх соціяльних практик для тих, хто її не розуміє, бо не живе нею» (с. іv). Зокрема, пояснити її і для самих комуністів. Це цікаво, бо повертає нас до цитованого вище Ґрамші – адже він вважав за необхідне нагадати про те, що робітники – це «люди з плоті й крові», саме комуністам, які мали б жити поруч з робітниками, знати їхні потреби і мати реалістичне уявлення про їхнє становище.

 

«Ми маємо до діла зі звичайними людьми, …яких непокоїть плач їхніх дітей і голосні крики їхніх дружин»

Яким чином сучасні соціологи здійснюють це нагадування у своїх дослідженнях? Насамперед через детальний опис життя цих робітників – настільки реалістичний, що він постає, наче фото чи уривки з фільму. Беверлі Скеґс вирішила відвідати центри кваліфікації для молодих жінок з робітничого класу, де їх навчають професій, пов’язаних із соціяльною опікою (няні, прибиральниці, домогосподарки). Саймон Чарсворт, закінчивши Кембриджський університет, повернувся до рідного робітничого містечка Ротерґама, де його колишні друзі та знайомі розповіли йому про занепад, відчай і безвихідь цієї пролетарської провінції Англії. (Вже згадані французькі дослідники Стефан Бо і Мішель Піялу спілкувалися з робітниками заводу «Пежо», а Олів’є Шварц перебрався жити на п’ять років до шахтарського району на півночі Франції).

Їхні враження переважно песимістичні, з елементами мізерабілізму. Подібний опис страждань робітників присутній і в художній літературі, і в кіномистецтві, і в раніших соціологічних працях. В американській соціології, зокрема, знаковим було дослідження Ричарда Сенета і Джонатана Коба «Приховані травми класу»[28], за стилем написання і методологією подібне до аналізованих нами праць. До прихованих травм класу, про які вони пишуть, належать почуття безрезультатности будь-яких особистих зусиль, вразливість у порівнянні себе з людьми з вищих класів і приховане відчуття меншовартости. Опитані ними робітники вважали, що люди вищих класів – як внутрішньо розвиненіші та краще озброєні – мають право їх засуджувати і зневажати. Як приклад вони наводять пасивну реакцію на рішення мерії зруйнувати цілий робітничий житловий квартал з метою будівництва університетського містечка, адже, за словами Сенета і Коба, «почуття приниження та невпевнености у власних силах змушує робітників думати, що вони не мають права протестувати»: «Вони там освіченіші і, мабуть, знають, що роблять, навіть якщо нам воно видається нелогічним» – відповів один з робітників[29].

 

«Наш революційний оптимізм завжди підтримувався суворим песимістичним баченням людської реальности»

Такий песимістичний опис має свою цінність, особливо якщо йдеться про те, щоб нагадати науковцям про існування робітничого класу, про його страждання, а отже, про необхідність «втручання» науковців на захист робітників або навпаки, якщо йдеться про стримування певних ідеалістичних ілюзій серед лівих партійних діячів про «революційність» робітників. Проте можна також висловити і застереження: чи не призводить він до подальшого занепаду робітничого класу та марґіналізації цього питання в наукових дискурсах (хоча автори якраз прагнуть протилежного)? Беверлі Скеґс наголошує, що жінки, яких вона опитувала, відмовлялися ідентифікувати себе з робітничим класом (хоча об’єктивно до нього належали) саме тому, що з цією соціяльною категорією не пов’язано жодних позитивних і «соціяльно цінних» характеристик, а історія робітничого руху є історією, де переважають поразки:

Як зазначає Венді Браун, вимоги, пов’язані з ідентичностями, ґрунтуються на травмах чи стражданнях, іноді драматичних стражданнях. А для мене політика ідентичностей ніколи не спрацює, бо якщо ти належиш до робітничого класу і постійно страждаєш, то те, що ти найменше хочеш виказати, – це свої травми і страждання. Ти хочеш показати свою здатність вижити і перетерпіти, боротися і перемагати. Прославляти травми, страждання, біль чи жертовність – це не спрацює для робітничого класу[30].

Певною мірою Скеґс вдається уникнути мізерабілізму – шляхом майстерного залучення до дискусії інших аспектів з життя робітників, які доповнюють класовий аналіз новими вимірами, зокрема питання ґендеру та «респектабельности». Справді депресивним лишається тільки текст Чарлcворта, де знову і знову прокручується та сама теза: «Культура робітничого класу не позначається зовсім солідарністю чи опором, а навпаки –  консерватизмом і вимушеним прийняттям реалій соціяльного порядку, побудованого на нерівностях». Для Чарлcворта обставини економічної експлуатації та символічного насилля можуть призвести лише до відчуження робітників, ні про яку «позитивну ідентичність» не може навіть ітися. Однак життя робітників –  це не лише завод, фабрика чи шахта і не лише експлуатація з боку капіталістів. Це досить складний соціяльний світ, який хоч і обмежений економічними законами капіталізму, але не визначається лише ними.

По-перше, у цьому світі є місце для опору та творчости. Олів’є Шварц[31] наводить чудовий приклад майстерности одного з опитаних ним робітників. Він зі співчуття до своїх акваріюмних рибок, «яким не було простору, щоб поплавати», сполучив цілу мережу трубок через усі кімнати його помешкання. Бо та Піялу пишуть про «маленькі перемоги» робітників, які потай між собою насміхаються над керівництвом чи купують каву, приготовану одним з їхніх колеґ, а не з офіційно встановленого адміністрацією автомата, призначеного «заощадити» на кав’ярні. Беверлі Скеґс показує, що навіть у випадку «реаліті-шоу», де жінок з робітничого класу висміюють за брак «респектабельности» та невміння доглядати за собою (чи навіть правильно застеляти ліжко!), ці жінки часто сприймають участь у шоу з гумором – не як приниження, а як нагоду безкоштовно пожити у готелі, похарчуватися у ресторані та поїздити на таксі за рахунок телекомпанії. Та й сам Чарлсворт, змальовуючи інвестування робітничої молоді у фізичний капітал (використовуючи термінологію Бурдьє), представляє цей крок як спротив панівній культурі, яка позбавляє цю молодь шансів досягти успіху (подібну тезу про важливість фізичного капіталу для робітничої молоді натрапляємо також у Лоїка Вакана, у включеному спостереженні боксерського клубу в чорному ґето Чикаґо). Хоча ця надмірна увага до «сильного тіла» і зумовлюється низьким рівнем суспільно-леґітимного культурного капіталу, однак «пасивністю» і «відчаєм» її не назвеш.

По-друге, у цьому світі, крім економічної експлуатації та класових антагонізмів, є інші соціяльні поділи і конфлікти. Це і проблема становища жінок у робітничих спільнотах, і конфлікт поколінь, і процеси відтворення класових позицій через професійну освіту (на противагу вищій освіті середніх класів), і проблема расизму в зв’язку зі зростанням кількости трудових міґрантів з бідніших країн (а також поширення праворадикальних настроїв), і конфлікти між «кваліфікованими» та «некваліфікованими» робітниками, і поширення аґресії й абсентеїзму серед молоді, і консервативність моральних суджень про представників інших класів тощо.

Такий аналіз виконує одразу декілька завдань: тим, хто байдужий до питання класу, нагадують, що класова експлуатація дотепер призводить до страждань значної кількости громадян навіть найбагатших суспільств, що й нині робітники «мерзнуть і голодують, хвилюються, коли плачуть їхні діти і кричать їхні дружини». Тим, хто ідеалізує робітничий клас як анонімну армію бідних і експлуатованих, які прагнуть справедливости і яких варто лише прийти й зорганізувати на революцію, нагадують про гетерогенність цієї категорії і багатогранність соціяльних проблем, що стоять перед робітниками і перешкоджають їхній мобілізації. Тим, хто вважає питання класу менш актуальним, ніж питання раси, ґендеру, віку, освіти, цінностей чи ідентичностей, показують, що саме класові антагонізми і нерівномірний доступ до капіталу лежать в основі інших відмінностей.

Однак не варто нехтувати й вадами «культурного повороту», що стоять на заваді кращому розумінню проблематики робітничого класу. Перше зауваження стосується висновків «локального» і «ґлобального» характеру. Хоча емпірична база й увага дослідників до проблеми вражає, однак можна було провести більше мостів між конкретними емпіричними прикладами і ширшим контекстом. Наскільки відповіді друзів Чарлсворта чи відвідувачів курсів кваліфікації на запитання дослідників є репрезентативними щодо робітничого класу Англії? Чи існують робітники з інакшим досвідом? Чому, попри усвідомлення Чарлсвортом відмінности досвіду жінок-робітниць, робітничої молоді, а також робітників-імміґрантів, за основу робітничого досвіду як такого береться досвід білих чоловіків середнього віку? Чому становище французького й англійського робітничого класу не проаналізовано в контексті ґлобальної світової економіки, адже той же концерн «Пежо» звільнив частину своїх робітників і переніс один із заводів до Словаччини (з дешевшою робочою силою і меншими податками)? Яким чином соціолог може сприяти ґлобальній солідарності робітників з різних куточків світу, а не просто нарікати на «деіндустріялізацію» у Західній Европі та наплив міґрантів, які підривають національну економіку Франції чи Великобританії? Порівняння деіндустріялізації на Заході можливе і з пострадянськими країнами, адже в обох випадках досвід робітників має чимало паралелей.

Друге запитання стосується класового аналізу. Чи є підстави говорити, що страждання чи невдоволення робітників – наслідок класової експлуатації, а не, скажімо, бідности? Адже хоча всі автори відкидають так звану теорію культури бідности Оскара Льюїса, теорію «андеркласу» Вілсона чи індивідуалізаційні теорії Бека та Ґіденса, вони по суті доходять подібних висновків. Це слабкість будь-якого дослідження, зосередженого на символічних  аспектах проблеми, адже у таких випадках легко застосувати оціночні судження робітничої «культури». А от звернення до марксистської спадщини з акцентом не на способі життя робітників, а на системі виробничих відносин дає змогу певною мірою уникнути цього недогляду. Тому «культурний поворот у марксизмі» має сенс лише у випадку, коли зі зверненням до культури не забуваємо про марксизм.

Сучасні дослідження робіничого класу в традиції «культурного повороту» важливі й у пострадянському контексті. Адже робітничі спільноти представлено як у західних, так і в пострадянських мас-медіях як «ґето безробітних», як сірі депресивні райони, а самих робітників – як анонімну масу, «совок» або «пережитки комунізму». За слушним зауваженням дослідниці польського робітничого класу Елісон Стенінґ, «існує тонка межа між аналізом структурних процесів, що марґіналізують робітничі спільноти, і дискурсами, що добачають причину марґіналізації в діяльності (чи радше бездіяльності) самих спільнот»[32]. Головний внесок «культурного повороту» до нашого розуміння становища пролетаріяту полягає в тому, щоб показати, що йдеться не лише про економічну марґіналізацію (maldistribution), a й про дискримінативну стереотипізацію (misrecognition) робітників. І то як економічний, так і суспільний вимір нерівности, на думку Фрейзер, є формами інституалізованої субординації й тому –  серйозним порушенням справедливости[33].

 

«Ми мусимо зняти капелюхи перед їхнім приниженням, бо навіть у ньому є щось величне, що надихає чесних і щирих»

Робітничий клас розпочинав ХХ століття як уособлення універсального інтересу людства, з революційними гаслами на страйках і на першотравневих демонстраціях, а закінчив його в чергах за допомогою з безробіття та в занедбаних панельних будинках, як тягар для суспільства. Дослідження робітничого класу також відображають ці зміни – від оптимістичних амбіційних мрій ХІХ століття щодо мобілізації цього класу для його перетворення з «класу в собі» на «клас для себе» до прагнення відстояти наприкінці ХХ століття право робітничого класу на існування хоча б як «класу в собі» перед дедалі сильнішим бажанням його смерти з боку неоліберальних економістів.

У ХІХ столітті Карлу Марксу вдалося радикально змінити значення слова «пролетар» – замість поширеного тоді уявлення про пролетарів як люмпенів, волоцюг чи соціяльних паразитів (яке насправді походить ще з часів стародавнього Риму), він запропонував образ робітника, який своєю працею утримує все суспільство, хоча сам не може користатися з її плодів: «Римський пролетаріят жив коштом суспільства, тоді як сучасне суспільство живе коштом пролетаріату», – цитує він вислів Жана Шарля Сісмонді у передмові до другого видання «Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта»[34]. У «Німецькій ідеології» Маркс і Енґельс критикують твердження Макса Штірнера, що пролетарі – це жебраки і волоцюги, яким нема чого втрачати[35]. Маркс зробив ще радикальніший крок: замість того, щоб брати за вихідну точку певні характеристики робітників, він запропонував дивитися не на індивідів (і навіть не на соціяльні категорії), а на систему відносин, у якій продукуються і відтворюються соціальні нерівності (і ті ж «характеристики» зокрема), але в якій також закладені можливості для радикальної зміни суспільного устрою.

Сьогодні ми бачимо намагання неоліберальних економістів та ідеологів знову загнати пролетарів під те визначення, що панувало до Маркса. З одного боку, проголошують, що «класів більше не існує», а з другого – таки існує «андерклас». З одного боку, в постіндустріяльних «гнучких» і «рефлексивних» суспільствах усі люди мають рівні можливості для досягнення успіху, а з другого – існують «виключені» з цього суспільства індивіди. З одного боку, всі культури, ідентичності та прояви громадянського суспільства є ознаками плюралізму й демократії, а з другого – існує небезпечна та загрозлива для демократії «культура бідности». Те, що замість класового аналізу соціологи дедалі частіше досліджують «марґіналів», «виключених», тих, кому чогось «бракує» (роботи, дому, освіти, громадянства), є доказом повернення до образу робітників як «небезпечного класу» – образу, проти якого боровся Маркс.

Дослідники робітничого класу, чиї праці ми розглядали вище, також відчувають, що «робітничий клас перебуває у стані занепаду», і хочуть запобігти цьому процесові. Однак дослідники – теж «люди з плоті й крові», вони роблять, що можуть, а саме – описують й аналізують становище робітничого класу сьогодні, хоча у їхніх працях відчувається певна розгубленість через неспроможність повернути класовий аналіз як пріоритетне питання до суспільних наук.

Дотепер у статті йшлося винятково про західний контекст, але традиція британських культурних студій може бути корисною і для дослідників пострадянських суспільств. Якими є особливості української робітничої культури, як на ній позначилися пізня індустріялізація та радянський період? Як вписується сучaсний досвід заробітчан чи так званого офісного планктону? Як пояснити відносну пасивність робітників за обставин погіршення їхніх умов життя (як у 1990-х, коли робітники продовжували виходити на роботу, навіть якщо їм місяцями не платили зарплату, чи сьогодні з новим проєктом «Трудового кодексу», що істотно звужує права найманих працівників, але не спричинив масового суспільного опору)? І чи це справді є пасивністю, чи робітники, навчені гірким досвідом співпраці з лицемірними лідерами «лівих» партій та офіційних профспілок, просто більше не довіряють цим партіям і профспілкам (подібно як робітники з книжки Томпсона не довіряють добрим намірам свого роботодавця), натомість надаючи перевагу іншим формам самоорганізації та спротиву, часто поза межами заводу, а якраз у «каплицях і тавернах». Як пояснити деструктивні практики опору пострадянських робітників, пов’язані з поширенням ксенофобських настроїв чи споживацької культури? Декілька спроб відповісти на ці запитання здійснили західні соціологи й антропологи[36], але Україні та іншим пострадянським суспільствам досі бракує власного Едварда Томпсона.

Звернення до культури і побуту робітників, соціяльного страждання та руйнування їхнього соціяльного світу можна вважати песимістичним і навіть нетиповим для марксистів, але воно таки має одну суттєву перевагу, порівняно з дещо затертими догматичними закликами до пролетарської революції, а саме – близьке, майже інтимне розуміння життя цих людей, страждання яких є стражданнями людства, а надії яких – нашими спільними надіями на можливість кращого світу. Якщо Симона Вейль дорікала колись Льву Троцькому, що той пише про пролетарську революцію, хоча його нога ніколи не ступала на завод, то розглянутим вище авторам, навпаки, можна було б закинути те, що вони, побувавши на заводах, не пишуть про пролетарську революцію. Так, якщо ми шукаємо чергового утопічного опису «світлого майбутнього», то насправді ми його там не знайдемо. Проте якщо ми погоджуємося з Антоніо Ґрамші, що революційна діяльність передбачає, крім оптимізму волі, ще й песимізм розуму, то реалістичний опис страждань робітничого класу та суперечностей його існування є якнайкращим закликом до революційних перетворень, бо навіть у його приниженні є щось, що «надихає чесних i щирих».

 Опубліковано в: Україна Модерна. Ч. 3(14). Марксизм на сході Европи. Київ, 2009.

 


[1] Beck U. Politik in der Risikogessellschaft. Frankfurt am Main, 1991. Російський переклад: Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. М., 2000.

[2] Giddens A. Modernity and Self-Identity. Self and Society in the Late Modern Age. Cambridge, 1991.

[3] Pakulski J., Waters M. The Death of Class. London, 1996.

[4] Golthorpe J., Lockwood D., Bechofer F., Platt J. The Affluent Worker in Class Structure. Cambridge, 1969.

[5] Вимоги див.: http://livasprava.livejournal.com

[6] Burawoy M. Marxism after Communism // Theory and Society. 2000. Vol. 29. №. 2. P. 173.

[7] L’Ordine Nuovo. 8 червня 1921 року. Англійський переклад: Men of Flesh and Blood (http://www.marxists.org/archive/gramsci/1921/05/flesh-blood.htm)

[8] The New York Times. July 1. 2001.

[9] Kideckel D. A. The Unmaking of an East-Central European Working Class // Postsocialism / Ed. by C. M. Hahn. London, 2002. P. 120.

[10] Lawler S. Introduction: Class, Culture and Identity // Sociology. 2005. Vol. 39. №. 5. P. 804.

[11] Не буде перебільшенням сказати, що британський марксизм другої половини ХХ століття був одним з найцікавіших інтелектуальних явищ того періоду. Він подарував світові таких авторів, як Ерик Гобсбаум, Пері та Бенедикт Андерсони, Стюарт Гол, Реймонд Вільямс, Тері Іґлтон та інші. І хоча чимало текстів цих авторів уже давно відомі українському читачеві, мало хто згадує, що саме марксизм є теоретичним кістяком їхніх праць.

[12] Abensour M. La passion d’Edward P. Thompson. // Thompson E. P. La formation de la classe ouvrière anglaise. Paris, 1988. P. II.

[13] Thompson E. P. The Making of the English Working Class. London, 1963. P. 7.

[14] Thomson E. P. History from Below // Times Literary Supplement. 1966. 7 April.

[15] An interview with E. P. Thompson // Radical History Review. 1976. Vol. 3. No. 4. P. 24-25.

[16] Див. рецензію Р. Росні у: Whole Earth Review. 1994.

[17] Вільям Джуліюс Вілсон, автор концепції «андеркласу», визнав це через чотири роки після публікації: Wilson W. J. Another Look at the Truly Disadvantaged // Political Science Quarterly. 1991. Vol. 106. No. 4. P. 639-656.

[18] Lewis O. Five Families. A Dramatic Study of the Culture of Poverty. New York, 1959.

[19] Hoggart R. The Uses of Literacy. London, 1957.

[20] Williams R. Culture and Society 1870-1950. New York, 1983. http://www.mediafire.com/?f4ylyonmmdz

[21] Eagleton T. Culture Conundrum // The Guardian. 2008. 21 May.

[22] Bourdieu P. La Distinction. Critique sociale du jugement. Paris, 1979.

[23] Skeggs B.  Formations of Class and Gender. London, 1997.

[24] Charlesworth S. A Phenomenology of Working Сlass Experience. Cambridge, 1999.

[25] Rethinking Class: Culture, Identity, Lifestyles / Ed. by F. Devine, M. Savage, J. Scott, R. Crompton. Basingstoke, 2005.

 [26] On the economy of moralism and working-class properness [link]

[27] Beaud S., Pialoux M. Retour sur la question ouvrière. Paris, 1999. P. 17, 24.

[28] Sennett R., Cobb J. The Hidden Injuries of Class. New York, 1973.

[29] Іbid. Р. 158-159.

[30] http://www.eurozine.com/articles/2008-04-28-skeggs-en.html

[31] Schwarz O. Le monde privé des ouvriers. Paris, 1990.

[32] Stenning A. Where is Post-socialist Working Class? Working-class Lives in the Spaces of (Post-)Socialism // Sociology2005. Vol. 39. No. 5. P. 989.

[33] Frazer N. Rethinking Recognition // New Left Review. 2000. No. 3. P. 107-120.

[34] Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1963. Т. 16. С. 360.

[35] Там само. К., 1959. Т. 3. С. 178-200.

[36] Dunn E. Privatizing Poland: Baby Food, Big Business and the Remaking of the Polish Working Class. Ithaca, 2004; Friedman J. Shame and the Experience of Ambivalence on the Margins of the Global: Pathologizing the Past and Present in Romania’s Industrial Wastelands // Ethos. 2007. Vol. 35. No. 2. P. 235-264; Fuller L. Where Was the Working Class? Revolution in Eastern Germany. Chicago, 1999; Humphrey C. The Unmaking of Soviet Life: Everyday Economies After Socialism. Ithаca, 2002; Kideckel D. Getting by in Postsocialist Romania: Labor, the Body, & Working Class Culture. Bloomington, 2008; Lampland M. The Object of Labor: Commodification in Socialist Hungary. Chicago, 1995.

Залишити коментар