Британська безвихідь: Брекзит і криза панівного класу

  • 04 вересня 2019
  • 1030
Британська безвихідь: Брекзит і криза панівного класу

Ґейбріел Леві

Здається, британський уряд одержимий ідеєю покинути Європейський Союз 31 жовтня, не підписавши угоди. Такий стрибок у невідомість тягне за собою низку загроз: від економічних негараздів та конституційної кризи до реорганізації чи навіть розпаду Сполученого Королівства.

Політична невизначеність, що тягнеться після референдуму за Брекзит у 2016 році на піку десятиліття жорсткої економії, спричиняє стрес та нервове виснаження у більшості британців. І наступні десять тижнів навряд чи будуть менш тривожними.

Чи можна зупинити цю маніакальну кампанію під назвою «Вихід без угоди»? Коротка відповідь: це важко, але можливо, якщо парламент об’єднає свої зусилля. Варіанти того, як це може статися, щоденно висловлюють «ліві» та не дуже ліві автори, які знають парламентську процедуру краще за мене.

 

 

Натомість, я зосереджуся на тому, що це божевілля може сказати про кризу партії торі та класу капіталістів, який вона представляє. Бо для того, щоб розробляти радикальну політику в умовах такого безумства, ми маємо чіткіше розуміти його витоки.

 

Наші вороги розділені

Як на мене, прем’єр-міністр Борис Джонсон не є основною рушійною силою виходу з ЄС «без угоди». Він радше дає дорогу «схибленим» на цій ідеї. Серед них — Домінік Каммінгс, головний радник прем’єра, який за допомогою блискучої брехні («Туреччина вступає в ЄС», «£350 мільйонів щотижня» тощо) та соціальних мереж допоміг виграти голосування щодо Брекзиту; «Європейська дослідницька група» правих торі, ідеологічно відданих ідеї виходу без угоди; Домінік Рааб, міністр закордонних справ, який хоче «призупинити» (тобто розпустити) парламент, якщо той заважатиме[1], та інші.

Однак багато депутатів із Консервативної партії публічно виступили проти Брекзиту «без угоди». Таку позицію зайняли представники промислового (Confederation of British Industry) і фінансового (City of London corporation) капіталу, а також редактори Financial Times і провідні фігури бізнесу. 

 

 

Справедливо зазначити, що більша частина британського панівного класу ненавидить та боїться «схиблених». То чому ж саме вони задають темп? Одна з очевидних причин — те, що «мляві», тобто парламентська більшість торі, яка або проти Брекзиту, або надає перевагу його врегульованій версії, пропустили багато можливостей зупинити їх.

14 березня, прямо перед перенесенням дедлайну щодо Брекзиту з 29 березня на 31 жовтня, у парламенті розглядали поправку, запропоновану депутатом-лейбористом Гіларі Бенном. Вона могла б наділити Палату громад більшими повноваженнями для контролю над процесом Брекзиту та заблокувати варіант виходу без угоди, але її провалили на голосуванні 314 голосами проти 312.

Більшість «лівих» обурювалися поведінкою лейбористських депутатів, які відхилили правку. Але, на мою думку, важливіше те, що лише невелика кількість торі підтримала її. Якби трохи більше цих «млявих» проголосували «за», плани про вихід «без угоди» були б зірвані.

 

"Жоден торі не наважився порушити дисципліну, щоб заблокувати рішення, яке може знищити їхню партію."

 

13 червня, після початку кампанії на посаду голови Консервативної партії, де Джонсон був очевидним фаворитом, вони мали ще один шанс. Лейбористська партія за підтримки шотландських та валлійських націоналістів, зелених та ліберальних демократів внесла процедурну пропозицію, розроблену для блокування Брекзиту «без угоди». І вона знову провалилась із розривом в 11 голосів. Гнів «лівих» вкотре був спрямований на тих вісьмох депутатів-лейбористів, що проголосували «проти», та 13 тих, що утримались. Проте цікавіше те, що жоден торі не наважився порушити дисципліну, щоб заблокувати рішення, яке може знищити їхню партію. 

Проведене приблизно тоді ж опитування членів Консервативної партії показало, що більшість із них підтримують Брекзит, навіть якщо це означатиме кінець партії торі, вихід Шотландії зі Сполученого Королівства та «значні збитки» для економіки. Єдине, заради чого більшість із них була готова пожертвувати Брекзитом — це уникнення прем’єрства Джеремі Корбіна. 

Але мені завжди здавалося, що, на відміну від екстремістів та англійських націоналістів, що затесалися до торі, парламентська фракція здебільшого вірить в ефективне управління капіталізмом. Це історично відображено у принципах консерваторів, серед яких сильна Велика Британія, коли йдеться про підтримку бізнесу, але не про втручання в нього чи оподаткування (хоча звісно, майже всі торі завжди одностайні в питанні придушення профспілок, демонізації мігрантів тощо).

Тоді що ж сталося? «Мляві» у відчаї полишили традиційні принципи торі, щоб підтримати Бориса Джонсона, бо вважали, що він здатен обійти Корбіна на виборах. Джонсон же, для якого принципи ніколи не були пріоритетом, передав ініціативу «схибленим». Такої глибокої кризи в Консервативній партії новітня історія ще не бачила. 

Очевидно, проблема коріниться в занепаді британського капіталу на міжнародній арені, трансформації економіки Сполученого Королівства та, що найважливіше, потребі в нових методах соціального контролю.

Необхідно шукати методи управління населенням у часи, коли заходи жорсткої економії призвели до зубожіння й відчуження мільйонів робітників, коли фінансова криза позбавила ілюзій велику частину середнього класу, коли соціал-демократія в занепаді та коли всі інші посередники між державою та суспільством (держава загального добробуту, місцеві уряди тощо) були підірвані.

Коли ці важелі слабшають, голову підводять більш грубі речі: антимігрантська, антиелітарна й расистська демагогія. Причому тон задає не традиційна ідеологія торі та не «модернізація», яку намагався здійснити Девід Камерон (пам’ятаєте того хлопця, який скликав референдум?). Це робить Найджел Фарадж та ультраправі популісти.

На мою думку, про це брекзитівське божевілля треба розмірковувати з огляду на події останніх 50 років. Півстоліття тому, наприкінці 1960-х років, Консервативна партія успішно підлаштувалась під соціал-демократичну державу, що виросла з Другої світової війни. Партія капіталу та імперії в цілому прийняла прогрес в освіті, охороні здоров’я та інші здобутки робітничого класу. 

 

 

Зміни прийшли, коли Маргарет Тетчер стала лідеркою торі та перемогла на виборах у 1979 році[2]. Важливо відзначити, що в плані кадрів та ідей існувала показова наступність, що пов’язувала її прем’єрство з минулими подіями. Наприклад, політика монетаризму, яку Тетчер перетворила на догму, була запроваджена ще в 1977 році лейбористським урядом Джеймса Каллагана під тиском Міжнародного валютного фонду.

Але був також і розрив. З погляду торі, великим досягненням Тетчер була її готовність придушити профспілки. Вона змогла зруйнувати політику компромісу та врегульованого конфлікту між робітниками та капіталом, що тривала з 1940-х років. Прем’єрка ініціювала багато політичних заходів, які стали відомі як «неоліберальні»: приватизацію, дерегуляцію фінансових ринків тощо. Хоча це все було ретельніше реалізовано за лейбористських урядів Тоні Блера та Гордона Брауна.

Проте зараз ідеологія торі в занепаді. Після фінансової кризи та десятиліття жорсткої економії старі ідеї поступово відмирають. Спроби модернізувати Сполучене Королівство через децентралізацію залишили невирішеними багато проблем. Перед референдумом расизм та англійський націоналізм об’єдналися в UKIP. Згодом праві популісти захопили антиєвропейське крило Консервативної партії.

 

"Цей ідеологічний занепад відбиває фундаментальну кризу панівного класу Британії на глибших рівнях."

 

Результатом усього цього став уряд Джонсона — набагато радикальніший та ідеологічно однорідніший, ніж будь-який з урядів Тетчер. Вона залишалася при владі завдяки тому, що зуміла об’єднати антиєвропейських та проєвропейських торі. Коли ж це перестало їй вдаватися (у 1990 році після палкої дискусії про підлаштування фунта до загальноєвропейської валютної системи), Тетчер залишила крісло прем’єра. Джонсон почав своє правління з усунення проєвропейського крила як такого. Тетчер прив’язувала свою риторику до прагматизму, тоді як риторика «схиблених» повністю відділилась від того, що панівний клас вважає своїми економічними інтересами. Догма Тетчер (монетаризм) певною мірою відповідала інтересам британського капіталістичного класу, а догма Брекзиту «без угоди» підпорядковує ці інтереси націоналістичному заграванню з масами. Тетчер визнавала загрозу глобального потепління задовго до інших правих політиків. Джонсона вже сорок років дуже підтримують кліматичні скептики. 

Цей ідеологічний занепад відбиває фундаментальну кризу панівного класу Британії на глибших рівнях. Його промислова база суттєво зменшилась, а те, що залишилось, добиває політична нестабільність, пов’язана з Брекзитом. Його економічна модель базується на роздутому секторі фінансових послуг та ринку нерухомості в Південно-Східній Англії. Його імперія канула в лету, а постімперська показуха перестала вражати (подивіться, скільки впливу він має зараз у Гонконзі). Велика Британія, одна з найстаріших імперій, переживає серйозне потрясіння. Вона прагнула врегулювати спадок свого колоніалізму в Ірландії з угодою Страсної п’ятниці, але сучасна влада готова відкинути той компроміс, марячи про химер, закутаних у британський прапор

 

Що далі?

Є дві альтернативи (які, напевно, здаються очевидними, за що прошу вибачити)

• «Схиблені» проштовхнуть Брекзит «без угоди». Така ситуація трапиться, якщо «мляві» її допустять. Тобто, коли ні вони, ні інші партії в парламенті не зможуть налагодити співпрацю для зупинення цього процесу. Я не можу запропонувати жодних конструктивних здогадок щодо наслідків, але вони можуть бути катастрофічними для людей та економіки. Непередбачуваною є шкода, завдана Британії як державі та партії торі зокрема.

• Інші парламентські партії, за підтримки деяких «млявих», блокують Брекзит «без угоди». У пресі вже обговорювали багато методів того, як це зробити: вотум недовіри уряду, після якого утвориться нова альтернативна коаліція, законодавчий маневр, що завгодно. Я сподіваюсь на це, попри те, що в такому випадку «схиблені» точно активізують кампанію «народу проти парламенту зрадників», яка може перерости в щось неприємніше.

 

 

Не думаю, що Борис Джонсон хоче виходу без угоди більше, ніж «мляві». Однак незрозуміло, чи зможе він вилізти з ями, яку сам же собі копає підтримуючи «схиблених». Хоча британський уряд та ЄС могли б знайти якийсь компроміс (вихід із повторними переговорами, продовження дедлайну, будь-що), але зараз це досить сумнівно. Один із факторів, який міг би змінити ситуацію, — подальше падіння фунту та британської економіки на міжнародних фінансових ринках.

 

Чому це важливо для нас

Коли я кажу «для нас», то маю на увазі людей, які вірять у радикальні соціальні зміни та працюють на їхнє благо. Ось декілька причин, чому це все важливо:

1. Попри те, що «мляві» разом з іншими партіями в парламенті можуть дозволити «схибленим» перемогти, є шанс того, що вони будуть чинити спротив. У вересні чи жовтні це може призвести до певної конфронтації між урядом та парламентом. Політика може перенестись на вулиці та в громади. Для нас усіх було б важливо, наприклад, долучитися до руху проти купки екстремістів без мандатів, які просувають Брекзит «без угоди». 

2. Ми всі точно повинні вивести дискусію з убогої бінарної опозиції «залишитися чи вийти». Її наслідки були згубними для робітничого та соціальних рухів, спровокувавши чимало чвар всередині них за останні три роки. Ми мусимо опиратися, коли наші дискусії намагаються втиснути в коротке питання, чи хочемо «ми» (хто «ми»? Британська держава?) бути частиною ЄС, обмежуючи нас відповідями «так» або «ні». Поки «мляві» та інші партії приймають цей наратив, вони тим самим посилюють позицію «схиблених». Ми маємо вести дискусії про те, як ми, робітники, громади, мігранти з Європи та далекого зарубіжжя, можемо найкраще зустріти виклики, що кидає нам, з одного боку, ЄС, а з іншого — Британська держава. Крім того, ми маємо розвивати рухи, які були б сильні на місцях, але інтернаціональні за суттю. Ми маємо вести ці дискусії за нашими власними правилами, а не за тими, що панують у парламенті.

3. Незалежно від розв’язки, «схиблені» нікуди не підуть. Партія торі в її старому вигляді зникла. У партії чи поза нею та незалежно від того, чи відбудеться Брекзит, «схиблені» все одно продовжать агресивну критику своїх примар: «парламенту зрадників», «експертів», судової системи… робітників-мігрантів, безробітних, мусульман. Якщо ці «схиблені» залишаться при владі, передвиборче «засівання» швидко нівелюється новими нападками на рівень життя робітничого класу.

4. Не дивно, що цей уряд, потенційно найбільш реакційний у соціальній політиці за довгий час, також найгірший і в питаннях зміни клімату. Домінік Рааб, міністр закордонних справ, має тісні зв’язки з Global Warming Policy Foundation, відомими кліматичними скептиками, а ті, зі свого боку, пов’язані з кампанією Leave Means Leave. Джейкоб Різ-Мог, лідер торі в Палаті громад, — теж кліматичний скептик. Інші міністри пов’язані з людьми, які лобіюють інтереси компаній, що займаються викопним паливом, та мають в найкращому разі заплямовану репутацію в боротьбі проти кліматичних змін. Як і у США, ці політики сприймають подібні заходи радше як загрозу державного втручання в бізнес. 

5. Затяжна сага Брекзиту знову продемонструвала внутрішні обмеження Лейбористської партії. У той час, як Джеремі Корбін та «ліві» намагались зосередитись на руйнівних наслідках політики жорсткої економії, секція парламентських лейбористів витратила ці три роки на дискредитацію Корбіна, очевидно, хвилюючись більше про перспективу його прем’єрства, ніж про уряд, який ми маємо зараз. Але вчинки Корбіна та його прихильників ще більше ускладнили ситуацію: починаючи зі схвалення ідіотського рішення Терези Мей щодо запуску 50 статті та закінчуючи базіканням про «повагу до результатів референдуму» так, ніби це було єдиною проблемою. Наратив «схиблених» заполонив парламентську частину Лейбористської партії так само, як він зробив це з партією торі. Гарно попрацювали й постсталіністські радники Корбіна, які підтримують Брекзит, бо сприймають ЄС як більшого ворога в порівнянні з Британською державою. Лейбористський уряд чи коаліція на чолі з лейбористами — все ще можливий результат цього всього. Але наскільки вони будуть готові кинути виклик капіталу — це, в першу чергу, залежатиме від лейбористського руху поза парламентом.

 

 

Від Брекзиту вже постраждало чимало людей. По-перше, це громади, як, наприклад, Сканторп, які потерпають від безробіття та негараздів, пов’язаних із закриттям промислових підприємств внаслідок Брекзиту. По-друге, це робітники-мігранти з країн ЄС, життя яких поринуло в невизначеність, а їх самих разом із сім'ями поливають брудом. Їхня злість цілком виправдана. До того ж Брекзит створив відчуття безсилля, страху та невпевненості, яке впливає на мільйони людей. Я думаю, що це відчуття — наслідок ілюзії того, що наші вороги достатньо сильні, щоб вирішувати нашу долю без нас. Це одна з тих ілюзій, що змушувала боятися та підкорятись елітам протягом багатьох століть. Але це лише видимість, бо вони теж змучені кризою. Це робить їх ще жорсткішими, це виштовхує на передній план «схиблених», але це не обов’язково робить їх сильнішими. Ми, соціальні рухи, громади, профспілки, кліматичні рухи, можемо і вже знаходимо шляхи протистояння цим ворогам (демонстрація «FcK Boris» після приходу нового уряду була нагадуванням про це). Це не заклик до хибних надій. Це пропозиція ретельно оцінити сильні та слабкі сторони наших ворогів. І бути готовими до сюрпризів. 

Переклала Анна Ваколюк за публікацією: Levy, G., 2019. “Zealots and Ditherers”. In: People and Nature. Available 4.09.2019 at:[link].

 

Читайте також:

Від Grexit до Brexit: момент прозріння? (Андрій Рєпа)

Обираючи або відмовляючись обирати сторони в епоху правого популізму (Ніл Девідсон)

Примітки

  1.  28 серпня роботу парламенту все ж призупинили, що спровокувало масові протести по всій Британії.
  2. Про перемогу Тетчер читайте також класичну статтю Стюарта Холла «Большое шоу правого поворота». — прим. ред.

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери