Обираючи або відмовляючись обирати сторони в епоху правого популізму

Девідсон, Ніл

  • 10 січня 2018
  • 2727

Ніл Девідсон

Вступ

Дві події протягом 2016 року — референдум у Великій Британії про припинення членства в Європейському Союзі та президентські вибори у США — порушили питання про те, чи повинні соціалісти підтримувати когось у ситуаціях, коли існує дві альтернативи, кожна з яких певним чином спрямована проти інтересів робітничого класу. Найбільш очевидна відповідь полягала би в утриманні від голосування, доводах проти обох варіантів та обґрунтуванні соціалістичної альтернативи, яка в майбутньому зможе бути винесена на голосування. Але якщо одна з нинішніх альтернатив — це політика ультраправого популізму, як було в обох цих випадках, чи можуть соціалісти уникнути підтримки іншої, яким би це не було неприємним?

Зіткнувшись із ксенофобією та відкритим расизмом, що були провідними рисами кампаній на підтримку Дональда Трампа та за вихід з ЄС, ліві в обох країнах стверджували, що незалежно від проблем, властивих ЄС як інституції або Гілларі Клінтон як кандидату, голос за те, щоб залишитися в межах першого, та за вибір останньої був меншим із двох зол. Після перемоги Трампа коментатори, які підтримували Гілларі Клінтон, ледве стримували свій гнів від того, що ліві не змогли зрозуміти свого обов’язку підтримувати локальне втілення соціального неолібералізму. Наприклад, британська журналістка й авторка Лорі Пенні написала невдовзі після інавгурації Трампа про нібито унікальну жахливість його президентства:

Через дев’ять днів з моменту свого вступу на посаду Дональд Трамп здійснив агресивне корпоративне захоплення наймогутнішої нації на землі, занурив усю політичну систему в хаос, поглумився над президентством і розтоптав життя мільйонів. Чи хтось хоче ще щось сказати про «виправдані побоювання»? Хтось хоче пояснити, що Гілларі Клінтон була б рівнозначною загрозою для західної демократії? Ні? Я так і думала (Penny 2017).

Цей же аргумент пролунав знову на виборах президента Франції 2017 року, на яких проголосили меншим злом прихильника політики Тетчер Франсуа Фійона від республіканців, а пізніше Еммануеля Макрона від новоствореної партії «Вперед, республіко!» у порівнянні з Марін Ле Пен, так само як Жак Ширак був меншим злом у протистоянні з її батьком, Жаном Марі Ле Пен, у 2002 році. У деяких аспектах це більш переконливі аргументи, ніж у Великій Британії та США, оскільки, на відміну від Найджела Фараджа або Трампа, Ле Пени є справжніми фашистами. Тому через кілька днів після першого туру, побачивши вибування як Фійона, так і ультралівого кандидата Жана-Люка Меланшона, французька журналістка Наталі Нугайред засудила останню публікацію The Guardian, журналу британського ліберального середнього класу, за приголомшливу й ганебну відмову бути вербувальником для Макрона:

Ототожнення Макрона й Ле Пен як двох однаково неприйнятних варіантів, бо Макрон — колишній банкір, нібито відданий злому капіталізму, є смішним. Краще центристи, коли альтернатива є ультраправою. У такий вирішальний момент у французькій та європейській політиці, безсумнівно, не може бути нічого більш важливого, ніж посилення провідної демократії перед сиренами Національного фронту, що збирається відновити цінності темних епох французької історії. Антиелітарні настрої можна зрозуміти, але якщо вони байдужі до результату, до якого вони приводять, тоді це радше хаос і нігілізм, а не оновлення. Ніхто не може допустити думку про те, що для повстання утопії з попелу повинна розгорнутися соціальна катастрофа. Ні, якщо їх хвилює те, що робить демократію можливою (Nougayrède 2017).

Навряд чи у Франції ліві зіткнуться з подібним вибором востаннє, і це вказує на терміновість, з якою потрібно встановити незалежну позицію. Далі в цій статті я звернусь до конкретного питання про те, на якій підставі ми повинні робити такий вибір. Але спочатку я хочу дослідити природу того, що зазвичай розглядається як більше зло: правий популізм як у фашистських, так і нефашистських варіантах[1]. Але перш за все варто коротко обговорити, чому він став, принаймні тимчасово, головною альтернативою сучасній традиційності капіталістичної влади.

 

Криза неолібералізму, правий популізм та «менше зло»

Криза 2007–2009 років була загальною кризою капіталізму, схожою на ті, що були в 1873, 1929 і 1973 роках, водночас це була криза специфічної форми капіталістичної організації, яку ми знаємо як неолібералізм. Вона виникла на певному етапі історії — етапі соціального неолібералізму, який постав після 1989 року спочатку в ЄС, а потім в адміністраціях Білла Клінтона в США (з 1992 року) і Тоні Блера у Великій Британії (з 1997 року). Мабуть, найбільшим ідейним успіхом соціального неолібералізму було перетворення категорій лівого й правого у фактично культурні поняття. Коли всі або принаймні всі дійшли до сприйняття неоліберальної економіки, єдиним місцем, де дискусії були допустимі, стали так звані культурні війни. Отже, бути на лівій стороні, наприклад, означало підтримувати одностатеві шлюби та міграцію, бути на правій стороні — протистояти їм, а легітимність капіталізму ніколи не викликала сумнівів у жодної зі сторін. Насправді сталося так, що права політика, тобто політика, яка відкрито підтримує капіталістичну систему, фактично розділилася на два компоненти, або, можливо, повернулася до класичного досоціалістичного поділу XIX століття на консерваторів проти лібералів, де обидві сторони підтримують ту ж економічну модель, але останні більш схильні визнавати права тих, кого зазвичай (у випадку жінок — неточно) називають меншинами. Уточнімо: проблема останнього підходу полягає не в тому, що демократи, як стверджують Марк Лілла та інші, стали одержимими ідентичністю на шкоду економіки, а в тому, що вони нічого не зробили, аби зупинити гноблення цих груп або принаймні частини з робітничого класу, оскільки за адміністрації Обами, де була й Гілларі Клінтон, жінок продовжували безкарно ґвалтувати, кольорових людей — саджати у в’язниці, а мігрантів — депортувати у рекордних кількостях[2].

З 2007 року відбулися дві зміни, пов’язані з поворотом у поглядах фракції ультраправих популістів в консервативному крилі панівного класу. Одна з них полягає в тому, що вони також засвоїли політику ідентичностей, у цьому разі — ідентичність більшості, засновану на найбільш згубних вигаданих категоріях, — білого робітничого класу, чиї інтереси нібито були принесені в жертву меншинам. Однак, мабуть, усвідомлюючи, що в тяжкому становищі безробітних шахтарів у Пенсильванії важко звинувачувати державні подаяння чорним лесбійкам у Північній Кароліні, вони засвоюють ще одну думку, яка принаймні на словах відійшла від багатьох неоліберальних упереджень і бореться за протекціонізм і державні інвестиції в інфраструктуру. За іронією долі саме за Білла Клінтона, а не Рейгана чи Буша-старшого, США нарешті відмовилися від протекціонізму, який захищав металургійну промисловість протягом 1980-х років. Це тільки додало роботи демократам, полишивши робітників на руйнівну дію ринку. Тепер незрозуміло, чи Трамп серйозно ставиться до реалізації своєї економічної політики, він і сам цього може не знати. Але ще цікавішими є не тільки розмови в середовищі панівного класу про розрив із неолібералізмом, а й те, що багато пропозицій, пов’язаних із ним, фактично шкодитимуть американському капіталізму, що є однією з причин того, що значна частина панівного класу була проти кандидатури Трампа.

 

 

Одним із наслідків цих змін є потреба переглянути попередні аргументи проти вибору меншого зла, проте я збираюсь тут довести не саму позицію. Класичною дискусією повсюдно вважають багато разів перевидану роботу Гела Дрейпера, вперше опубліковану 1967 року (Draper 2004). В ній йдеться про президентські вибори наступного року; очікувалося, що чинний президент Ліндон Джонсон виступатиме за демократів проти ще невідомого республіканського кандидата. Як з’ясувалося, Джонсон відмовився від протистояння, і Г’юберт Гамфрі зрештою отримав право бути кандидатом від демократів лише для того, щоб віддати пост президента Річарду Ніксону. Джонсон, звісно ж, був меншим злом у порівнянні з Баррі Голдвотером в 1964 році, хоча, як зазначив Дрейпер, перший згодом був набагато жорстокішим із в’єтнамцями, ніж останній коли-небудь задумував, і йому це ідеально зійшло з рук, оскільки він знав, що більшість лівих паралізовані страхом більшого зла. І хоча Дрейпер передусім цікавився США, він досліджував найбільш крайній можливий приклад, щоб показати, куди можуть привести аргументи меншого зла: підйом нацизму в Німеччині.

На президентських виборах у березні та квітні 1932 року як соціал-демократична, так і центристські партії відмовилися висувати власних кандидатів, але закликали своїх членів та прихильників голосувати за чинного, незалежного, але глибоко консервативного кандидата Пауля фон Гінденбурга, намагаючись перешкодити більшому злу — Адольфу Гітлеру. Бувши обраним за допомогою лівих, Гінденбург призначив Гітлера канцлером, недоречно очікуючи, що той буде обмежений управлінськими обов’язками. Дрейпер до деякої міри пришвидшив справжній перебіг подій, оскільки Гітлер не був призначений негайно, а тільки в січні на тій підставі, що нацисти були найбільшою партією Рейхстагу. Основна думка, однак, залишається незмінною: підтримай менше зло — і в результаті можеш отримати більше. Дрейпер наполегливо наголошував на крайності ситуації в Німеччині на початку 1930-х років як щодо ступеня кризи, так і щодо характеру нацистської програми, проте стверджував, що якщо в цих умовах аргумент меншого зла був неправильним, то в порівняно стабільних умовах у США наприкінці 1960-х років він був неправильним значно більшою мірою.

 

"Ліві повинні створити власну політичну альтернативу, інакше будуть нескінченно стикатися з виборами, які зрештою визначаються захисниками капіталізму."
 

Дрейпер доніс дві основні думки. По-перше, ліві повинні створити власну політичну альтернативу, інакше будуть нескінченно стикатися з виборами, які зрештою визначаються захисниками капіталізму. По-друге, незважаючи на серйозні розбіжності між партіями та кандидатами, що знаходилися між Гінденбургом та Гітлером, вони фактично стали менш впливовими: центральна роль державного втручання, власність та контроль після кризи 1929 року означали, що всі політичні утворення (крім тих, що були віддані справі повалення капіталізму) були фактично змушені дотримуватися однієї й тієї ж основної політики, незалежно від переконань чи передвиборчої риторики. Державний капіталізм на Заході почав відступати після повернення економічної кризи в 1973 році, проте аргументи Дрейпера залишалися актуальними, оскільки подальша неоліберальна епоха спричинила максимальне зближення навколо економічної політики, як це було між 1929 і 1973 роками, хоча й у протилежному напрямку. Але, як я вже припустив, з початком чергової кризи 2007 року це порозуміння почало руйнуватися. Інакше кажучи, кожен, хто хоче виступити проти аргументів на підтримку меншого зла, більше не може просто стверджувати, що підтримка однієї альтернативи, а не іншої, призведе до такого ж результату: навряд чи можна буде стверджувати, що не має значення, чи є Велика Британія членом ЄС або ж ні, або стверджувати, що Клінтон дотримувалася б тієї ж зовнішньої політики, що й Трамп. Але перед тим, як звернутися до альтернативи, створеної ультраправими популістами, ми повинні зрозуміти природу політичного лідерства в умовах капіталізму, яким він прагне керувати.

 

Політична недієздатність капіталістичного панівного класу

В умовах усіх докапіталістичних способів виробництва експлуатація здійснювалася явно шляхом вилучення точного надлишку у безпосередніх виробників загрозами чи справжнім насильством: економіка та політика поєдналися у владі феодала або залежних держав. За капіталістичного способу виробництва експлуатація відбувається невидимо в самому процесі виробництва через створення додаткової вартості, що перевищує необхідну для відтворення робочої сили. Еллен Вуд у пізніх роботах визначила такий розподіл праці, в якому два моменти капіталістичної експлуатації — привласнення та примус — окремо закріпляються за «приватним» класом, що привласнює, та спеціальним «суспільним» інститутом примусу — державою. З одного боку, «відносно автономна» держава має монополію на силові методи впливу, з іншого боку, ця сила підтримує приватну «економічну» владу, яка інвестує капіталістичну власність із повноваженнями організувати саме виробництво. Ба більше, на відміну від попередніх експлуататорських класів, капіталісти здійснюють економічну владу без «обов’язку виконувати соціальні, громадські функції»:

Капіталізм — це система, для якої характерне повне відокремлення приватного привласнення від громадського обов’язку, і це означає, що розвиток нової сфери влади повністю присвячено приватним, а не соціальним цілям (Meiksins Wood 1981: 81–82).

Наслідки цього поділу для капіталістів як панівного класу зафіксували найперші соціальні теоретики, що цікавилися виникненням системи. Оскільки Адама Сміта зовсім несправедливо вважають заступником неолібералізму, варто згадати його справжні погляди на капіталістів і обмеженість їхніх інтересів:

Оскільки їхні думки... зазвичай скеровані радше на інтерес до конкретної галузі своєї справи, ніж на суспільство, їхні судження, якщо навіть вони висловлюються з найбільшою чесністю (що не трапляється щоразу), набагато більше залежать від першого з цих двох об’єктів, ніж від останнього (Smith 1976: 278).

В межах нашого обговорення викликають зацікавлення не новаторські навіть у нас час погляди Сміта на здатність ділових інтересів шахраювати та пригноблювати, а на їхню неспроможність бачити далі своїх безпосередніх інтересів. Це була одна з причин, чому Сміт написав, розмірковуючи про Ост-Індійську компанію, що «уряд привілейованої групи купців є, мабуть, найгіршим урядом для будь-якої країни» (Smith 1976). Близько століття потому, у 1860-х роках, Карлу Марксу, найбільш видатному нащадку Сміта, у «Капіталі» вдалося вказати на те, що британське фабричне законодавство чином є прикладом державного втручання регулювання діяльності капіталу, незважаючи на початкову протидію самих капіталістів:
Очевидно, що британський парламент, якому ніхто не буде дорікати в перенасиченні геніями, дійшов досвідом до висновку про те, що простого примусового закону достатньо для того, аби запровадити всі так звані перешкоди, які характером процесу суперечать обмеженню та регулюванню робочого дня (Marx 1976: 606–607).

Розмірковуючи над усією законодавчою історією, Маркс зазначив:

І все-таки, капітал ніколи не примириться з такими змінами, і це знову й знову підтверджується його представниками, за винятком „під тиском загального акту парламенту“ для обов’язкового регулювання годин праці (Marx 1976: 610).

Тезу про недієздатність буржуазії розділяли не тільки критики, схожі на Маркса, але й прихильники капіталізму та навіть фашизму. Наприклад, Карл Шмідт після Першої світової війни скаржився на те, що, на відміну від ідеологів робітничого класу, члени буржуазії більше не розуміли різниці між друзями та ворогами, яка була основною для його поняття «політичного»; Дух Гегеля, на його думку, переселився з Берліна до Москви (Schmitt 2007: 63). Йозеф Шумпетер розглядав більш загальний випадок під час Другої світової війни. В захопленні героїчним підприємцем не поступаючись нікому, все ж він зазначив, що, за винятком Сполучених Штатів, «клас буржуазії погано підготовлений, щоб вирішувати як внутрішні, так і міжнародні проблеми, з якими, як правило, повинні стикатися всі країни»; буржуазія потребує захисту певної небуржуазної групи«, врешті-решт, «вона потребує патрона» (Schumpeter 1994: 138–139). Без будь-яких обмежень, передбачених цією докапіталістичною структурою, більш тверезий інстинкт буржуазії буде подолано імпульсом до того, що Шумпетер називав творчим руйнуванням. Трамп — живий хрестоматійний приклад того, наскільки мали рацію ці великі соціальні теоретики. Таким чином, як справедливо передбачав Чарльз Пост, державні керівники, які зараз відповідальні за повсякденні процеси в США, намагаються перешкодити тому, що вони вважають випадковими рішеннями Трампа, які завдають шкоди системі (Post 2017: 45–46).

Делегування влади державі існує, таким чином, через те, що Дрейпер називає «політичною невправністю класу капіталістів» у порівнянні з іншими панівними класами в історії. Не тільки тому, що феодали поєднують у собі економічну та політичну функції, тоді як капіталісти виконують тільки першу. Річ також у тім, що потреба капіталістів присвячувати свій час накопиченню й власним численним внутрішнім розбіжностям безпосередньо суперечить їхній діяльності як керівного класу (Draper 1978: 321–324). Більш широко Бернард Портер зазначає, що капіталісти «схильні бути ворожими до "уряду", який вони розглядають здебільшого як обмеження свободи підприємницької діяльності, та на особистому рівні не вважають "керування" таким же вартісним чи приємним, як заробляння грошей» (Porter 2006: 49). Такий стан цілком сумісний із реалізацією буржуазної гегемонії в суспільстві в цілому, хоча навіть у цьому плані деякі групи буржуазії, як правило, відіграють більш важливу роль, ніж інші; але політично, як писав Фред Блок, «[капіталістичний] панівний клас не панує» (Block 1987).

Як наслідок, дві інші сили прагнули разом керувати замість самих капіталістів. Це політики та державні керівники, іншими словами — старший компонент незмінної державної бюрократії. В обох випадках саме дистанція між групами як наслідок прямого членства капіталістичного класу дозволила їм зробити оцінку того, що вимагала система в цілому. Політики не повинні належати до того ж класу, що й капіталісти: дійсно, саме земельна аристократія відігравала цю роль більшу частину сучасної європейської історії до 1945 року. «Відверто буржуазним суспільством Великої Британії ХІХ століття без серйозних проблем могли керувати спадкоємні пери», — зазначив Ерік Хобсбаум (Hobsbawm 1986: 27). Соціал-демократія, що спочатку була політичною течією робітничого класу, принаймні номінально спрямованою на повалення капіталізму, згодом це й зробила, і подібні схеми можна знайти в більшості інших західних національних держав.

Впродовж золотої доби капіталісти закликали до порядку соціал-демократичних політиків, коли їхня політика сприймалася, хоча й необґрунтовано, як надто зацікавлена в захисті інтересів своїх прибічників. Звичними методами покарання неслухняних політиків стали спекуляції на валюті, утримання інвестицій та переміщення виробництва або принаймні погрози, чого часто було достатньо для досягнення бажаного результату. Цим діям з наведення порядку капіталом часто сприяли державні керівники, які зазвичай краще відчували, що капітал вважатиме прийнятним або допустимим, аніж просто обрані представники народу. Але економічний чи бюрократичний опір порядку денному в державі є грубуватим знаряддям, здатним перешкоджати або змінювати один напрям політики, роблячи інші більш ймовірними, та не переорієнтувати політику повністю. Капіталістичні держави — це сукупність постійних інституцій, якими керують необрані посадові особи, що більш-менш ефективно працюють в інтересах капіталу. Парламентський уряд — це тимчасовий режим, що складається з обраних політиків, які більш-менш охоче працюють в інтересах капіталу. Але в умовах кризи капіталу потрібні політики, які ухвалять рішення про конкретну стратегію та боротимуться за це з абсолютною впевненістю, якщо необхідно навіть проти окремих членів класу капіталістів. Протягом 1930-х років Антоніо Грамші осмислював подібну реакцію панівного класу на кризу як «органічне та нормальне явище»: «Це злиття цілого соціального класу під єдиним керівництвом, яке саме собою вважається здатним вирішити головну проблему його існування й запобігти смертельній небезпеці» (Gramsci 1971: 211). Грамші роздумував про італійський фашизм, але аналогічна зміна відбулася під час того, що я називаю авангардною фазою неолібералізму — під час правління Тетчер і Рейгана (Davidson 2010: 21–31, Davidson 2017: 618–621). Однак було б абсолютно неправильно вважати, що нові стратегічні ініціативи є обов’язково сприятливими для функціонування капіталізму.

Всупереч крайнім функціоналістським чи економічно детерміністським підходам, представники панівних класів не є непогрішними або всезнавцями. Як уже зазначав Грамші, нам слід передбачити можливість похибки, але «похибка» не зводиться до «помилки»: «Причина похибки складна: вона може бути пов’язаною з індивідуальним імпульсом, заснованим на помилкових розрахунках, або може бути проявом спроб певних груп або сект захопити гегемонію в межах директивних групувань, спроб, що можуть виявитися невдалими» (Gramsci 1971: 408). Втім, неолібералізм у якомусь сенсі був надто вдалим. Він певним чином послабив здатність капіталістичних держав діяти в інтересах свого національного капіталу в цілому. Відносини між неоліберальними режимами та капіталом з 1970-х років перешкоджають державам ефективно діяти в колективних та довгострокових інтересах капіталізму й приводять до ситуації, коли, за словами Роберта Скідельскі, «ідеологія руйнує здорову економіку» (Skidelsky 2014)[3]. Це правда, що неоліберальні режими частіше відмовляються від будь-якої спроби досягти всеосяжного розуміння потенційних умов для зростання, крім передбачуваної необхідності зниження оподаткування й регулювання та підвищення гнучкості праці. Крім того, інтереси загального національного капіталу розглядаються як арифметична сукупність інтересів приватних підприємств, деякі з яких, безумовно, мають більший вплив на уряди, ніж інші. Ці події призвели до нерозуміння серед решти кейнсіанців, ліволібералів (Chang 2014: 190–191, Hutton 2013: 36). Але їхні оцінки правильні тією мірою, якою існує «стратегічний погляд», що передбачає уникнення будь-якої політики, яка може накликати на себе корпоративне невдоволення, якими б незначним не були незручності, що вона може спричинити для корпорацій. І це, звісно, включає регулювання.

Послаблення робітничого руху та подальше зміщення соціал-демократії вправо може, зрештою, стати руйнівним для капіталу, оскільки, як ми бачили, одна з ненавмисних ролей, яку вони історично відіграли, полягала в порятунку капіталізму від самого себе, не в останню чергу шляхом здійснення реформ освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення. Це, звичайно, було вигідно працівникам, але також забезпечувало відтворення робочої сили й виникнення умов для накопичення капіталу в цілому. Але з ослабленням профспілок та капітуляцією соціал-демократії перед неолібералізмом сьогодні не існує суспільної сили, здатної безпосередньо відігравати цю «реформістську» роль безпосередньо або шляхом тиску на не соціал-демократичних державних управлінців. Це звільняє сам державний апарат, але необхідна дистанція між державою та капіталом (або між керівниками держави та капіталістами), про яку я згадував раніше, була зведена до мінімуму. Будь-яка довгострокова стратегія в загальних інтересах капіталу повинна була б вирішувати неефективність фінансової системи, відмову фірм вкладати кошти у виробничі потужності та низький рівень податкових надходжень у фіскальну систему, прихильну до багатих, але державні управителі більше не готові робити це, як і більшість політиків, за винятком одного напряму — правого популізму.

 

Різновиди правого популізму

Беручи до уваги істерію навколо ймовірної початкової стадії фашизму Трампа, важливо почати з відмінності фашистських та нефашистських варіантів ультраправих. Обидва крила об’єднані двома рисами. Перша риса — це основна участь та підтримка однієї або декількох частин середнього класу (наприклад, дрібної буржуазії, традиційних фахівців середнього класу або технічного керівного нового середнього класу), хоча, як ми побачимо, це не означає, що обов’язково є брак підтримки робітничого класу. Інша з рис — крайній соціальний консерватизм завжди щодо раси та нації, іноді — щодо гендеру чи сексуальної орієнтації. Наприклад, ультраправі політики Нідерландів пишномовно посилалися на відносні права жінок та гомосексуалів на Заході задля засудження нібито гнітючих вірувань мусульман. Політична мета полягає в тому, щоб завжди рушити народні настрої та юридичні права до того часу, коли однорідність «народу» ще не забруднила міграція, коли б ця золота доба расової чи культурної чистоти не існувала — зазвичай визначається як певний неокреслений період перед Другою світовою війною.

 

 

Проте існують великі розбіжності між цими двома типами організації. Як зазначив Ян-Вернер Мюллер, «націонал-соціалізм та італійський фашизм треба розуміти як популістські рухи, хоча я поспішаю додати, що вони були не просто популістськими рухами, а й виявляли такі риси, які не є неминучими елементами популізму: расизм, прославлення насильства та радикальний "принцип лідерства"» (Müller 2016: 93). Зокрема, Майкл Манн стверджує, що нефашистські ультраправі партії відрізняються від фашизму трьома рисами:

1) вони електоральні і прагнуть отримати посади за допомогою демократичних засобів на місцевому, національному та європейському рівнях;

2) вони не поклоняються державі, хоча і прагнуть використовувати її для цілей добробуту своїх клієнтських груп, деякі (наприклад, Австрійська партія свободи або Рух Чаювання) максимально використовують неоліберальну риторику маленької держави;

3) вони не прагнуть «вийти за межі класу».

«Ці три двозначності та слабкі сторони догми та політики не приводять до стабільності, оскільки або екстремісти, або помірковані прагнуть посити більш послідовний напрям, що врешті-решт призводить до розколів та виключень, як, наприклад, перетворення Італійського соціального руху й розпад німецьких республіканців у середині 1990-х років» (Mann 2014: 267–268).

Перша з цих відмінностей — прихильність до буржуазної демократії — має вирішальне значення, оскільки вона вказує на принципове розходження між фашистськими й нефашистськими ультраправими. Останні, як зазначає Пітер Мер, «не претендують на те, щоб кинути виклик демократичному режиму як такому» (Mair 2013: 93). Активісти та коментатори часто проводять максимально розмежовують фашизм та інші форми правової політики на підставі того, як перші покладаються на воєнізовану організацію та насильство як частину своєї стратегії досягнення влади. У цьому сенсі «Золотий світанок» у Греції є класичним фашистським утворенням, яким не є Ліга Півночі в Італії. Не в останню чергу ця відмінність важлива під час визначення тактики їхніх опонентів, але фашизм не визначається тільки за принципом звернення до позапарламентської або незаконної діяльності. Залишається актуальним аналіз Троцького:

Коли держава стає фашистською... це означає передусім те, що робітничі організації знищені, що пролетаріат послаблений до аморфного стану і що створюється система управління, яка глибоко проникає в маси й перешкоджає незалежній кристалізації пролетаріату. Саме в цьому вся суть фашизму (Trotsky 1975: 125).

У такому випадку фашизм є революційним, а нефашистські ультраправі — ні. Але що означає «революційний» у цьому контексті? Багато марксистів не хочуть використовувати цей термін щодо будь-якого сучасного нелівого політичного руху, за винятком націоналізму в країнах третього світу. Але якщо розглядати захоплення влади фашистами як політичні революції, іншими словами, як ті, що змінюють природу та особовий склад режиму без зміни способу виробництва, то немає підстав для того, чому ми не маємо використовувати цей термін (Dabidson 2012: 290–297).

Друга ключова відмінність, яка безпосередньо випливає з першої, полягає у відповідному ставленні до суспільства, що вони намагаються побудувати. Як вказує Роджер Гріффін, права революція у фашистській Італії та нацистській Німеччині проголошувала, що використовує державу для соціальної розробки нових чоловіків та жінок із новими цінностями (Griffin 2000: 198). Це проект трансформації. Нефашистські ультраправі, зі свого боку, наполягають на тому, що люди вже є вмістилищами гомогенності та чеснот. «Вороги народу (еліти та інші), навпаки, не є однорідними чи доброчесними. Їх радше звинувачують у змовах проти людей, зображених заручниками еліт згори та інших небезпек знизу».

Мета нефашистських ультраправих полягає в поверненні людей до того щасливого стану, коли ще не було цього подвійного тиску. Це не Утопія, а заможне й щасливе місце, яке, як вважають, дійсно існувало в минулому, але зараз його втратили через ворогів народу (Albertazzi and McDonnell 2008: 5). Це проект відновлення.

Відродження ультраправих як серйозної електоральної сили спирається на очевидні рішення, які вони пропонують для двох сучасних послідовних хвиль кризи, що зробили робітничий клас на Заході все більш роздробленим, неорганізованим і чутливим до апеляцій до нації та крові, як єдиної життєздатної форми колективізму, особливо в умовах руйнування в 1989–1991-х роках системної альтернативи капіталізму, якою б хибною вона не була. Політичні наслідки цього загрозливі. Щораз більша взаємозамінність політичних партій дає ультраправим можливість звернутися до виборців, позиціонуючи себе поза межами консенсусу таким чином, щоб говорити про виправдане почуття люті (Cole 2005: 222–223). Однак потенційна проблема для стабільності капіталістичної системи меншою мірою полягає в можливості приходу ультраправих партій до влади з програмою, руйнівною для потреб капіталістів, ніж у їхньому впливі на основні праві партії, коли переконання їхніх прихильників можуть випадково спричинити труднощі для процесу накопичення, наприклад, як вихід з ЄС у найближчому майбутньому Великої Британії або принаймні потенційне припинення міграції з Мексики та Центральної Америки за клопотанням уряду Трампа в США. Тут ми бачимо, як виникає симбіотичний зв’язок між однією все більш неадекватною реакцією режиму на проблеми накопичення капіталу та іншою все більш крайньою відповіддю на найбільш ірраціональні бажання та упередження, спричинені накопиченням капіталу. Знову ж таки, це не нова проблема для капіталу.

Є проблема в деяких лівих дослідженнях ультраправих та їхньої радикальної складової, зокрема в тих, де є припущення, що остання є «справжнім» обличчям оголеного капіталізму («гола диктатура монопольного капіталу» тощо). По суті, принаймні в розвинених країнах лише в дуже рідкісних, вкрай жахливих ситуаціях і, як правило, після зіткнення із загрозою з боку профспілкового руху, який, на жаль, був відсутнім протягом декількох десятиліть, капітал покладався на ультраправих для розв’язання своїх проблем. Праві суспільні рухи можуть бути пов’язані зі стратегіями накопичення капіталу трьома способами:

1) вони їх прямо підтримують;

2) вони сумісні і/або опосередковано підтримують зміцнення ідеологічних позицій, пов’язаних з капіталістичним правлінням, але не суттєвих для нього;

3) вони опосередковано і, можливо, ненавмисно дестабілізують.

У будь-якому разі до недавнього часу приклади першого типу були дуже рідкісними, оскільки, як я вже стверджував вище, капіталісти вважають за краще використовувати для досягнення політичних цілей корпоративний тиск, а не масові рухи. Приклади другого типу є найбільш частими, але, як я стверджую нижче, ми зараз бачимо, і, ймовірно, побачимо більше прикладів третього типу. Це порушує питання про те, яким є взаємозв’язок між ультраправою політикою та капіталізмом? Що робити, якщо прийшов до влади фашистський або ультраправий рух, політика якого спрямована проти потреб капіталу не тому, що він «антикапіталістичний», яким би мало бути (облудно) штрассерське крило нацистської партії, а просто тому, що його інтереси полягають у чомусь іншому?

Нацистський режим зробив дві послуги для німецького капіталу: розгромив уже ослаблений робітничий клас і розпочав імперський експансіоністський рух із завоюванням нової території. Але якщо расизм та антисемітизм були важливими для нацистів, як відзначає Ульріх Герберт, то не для німецького національного капіталу:

Будь-яка спроба звести нацистську політику масового знищення здебільшого до економічних, раціональних інтересів не дозволяє побачити, що в очах нацистів і передусім прихильників систематичного расизму серед них, масове знищення ідеологічних ворогів було раціональною політичною метою. Це підтверджує посилання на соціальні, економічні, геополітичні, історичні та медичні аргументи, а також поняття расової гігієни та внутрішньої безпеки. Расизм не був хибним віруванням, покликаним для приховування справжніх інтересів режиму, які були, по суті, економічними. Це була фіксована точка всієї системи.

Тому, як каже Алекс Каллінікос, це правда, що «знищення євреїв не можна пояснити економічно». Він бачить зв’язок між Голокостом і німецьким капіталізмом як приклад взаємопроникнення інтересів, у цьому випадку «великого бізнесу Німеччини» та «руху, чия расистська та псевдореволюційна ідеологія підштовхнули його до Голокосту» (Callinicos 2001: 403, 406)[4]. Цю ідею Каллінікоса вперше висловив Пітер Седжвік у 1970 році: «Німецькому капіталізму не був потрібен Аушвіц, але були потрібні нацисти, яким був потрібен Аушвіц» (Sedgwick 1970) Але звідки, передусім, з’явилися нацистські расистські та псевдореволюційні ідеології? Каллінікос бачить зв’язок із капіталізмом лише внаслідок виникнення негайних потреб економіки в умовах кризи, але ідеологічне формування нацистського світогляду відбувалося протягом набагато більш тривалого періоду, під час якого можна було побачити поєднання визначень, що випливають із суперечностей німецького та європейського капіталізму, зокрема авторитарний характер підлеглого середнього класу, який ніколи успішно не розвивав власну політичну ідентичність. Ультраправий націоналізм вперше виник як відповідь на Французьку революцію, расизм у його антисемітській формі, розчарований імперіалізм, смак насильства, отриманого в окопах тощо (Evans 2007, Kershaw 2007: 438–444). Адаптуючи Седжвіка, ми можемо сказати, що німецький капіталізм не потребував Голокосту, але довготривалий розвиток німецького капіталізму через серію посередників сформував ідеологію нацизму, яка містила можливість Голокосту, а коли німецькі капіталісти звернулися до нацистів у момент кризи, то дали їм змогу втілити в життя цю можливість, як би негативно це не позначилось на більш загальному імперському проекті німецького капіталу. Іншими словами, варварська ідеологія нацизму та соціально-економічна криза Німеччини, для розв’язання якої вони надали одне рішення, вже були пов’язані як різні моменти в опосередкованій тотальності капіталізму.

Але якщо Голокост був варварською неприпустимістю, окрім як для, між іншого, німецького капіталу, то нацистський режим також надає нам приклади політики, яка була інструментально нераціональною з погляду капіталістичної держави. Як пише Пойкерт Детлев, «розглядати фашизм як ефективну відповідь на слабкість буржуазно-демократичної держави, тобто як функціональне розв’язання кризи в інтересах капіталу, значить бути обдуреним ідеалізованим образом націонал-соціалізму, створеним його власною пропагандою». По-перше, це призвело до створення глибоко фрагментованого й незграбного інституту:

Наділення державних органів економічними функціями, а ділових підприємств — квазідержавними повноваженнями призвело не до більш ефективного та раціонального функціонування «державно-монополістичного капіталізму», а до певної сфери повноважень та відповідальності, що могли б існувати під контролем лише короткострокових проектів та кампаній... Розколоті державні та напівдержавні органи управління засвоїли принцип конкуренції. Націоналізація суспільства нацизмом супроводжувалася приватизацією держави. Цей парадокс означав, що, з одного боку, внаслідок внутрішніх і зовнішніх кампаній Бліцкригу сталася величезна концентрація влади, а з іншого боку, переважали неефективність, брак планування, падіння продуктивності та загальний спад (Peukert 1989: 44).

Це мало найбільш серйозні наслідки для німецької війни. Алі Ґец стверджує, що пограбування завойованих територій та екстерналізація грошової інфляції, здійснені нацистами під час Другої світової війни, слугували для того, щоб зробити німецькі маси прихильними до режиму через підвищення рівня життя (Aly 2006). Це перебільшення та ігнорування протистояння та опору, що існували (Gluckstein 1999, Peukert 1989: 118–125). Однак ця теза випадково визначає центральну проблему режиму: забезпечення німецької промисловості матеріальними ресурсами та надання допомоги німецькому населенню були б неможливими без завоювання територій, але саме це підірвало саму суть режиму. Як зазначив Тім Мейсон, «расово-етична утопія... так серйозно сприймалася політичним керівництвом, зокрема Гітлером та СС, що у вирішальних питаннях навіть невідкладні матеріальні потреби приносили їй у жертву» (Mason 1995:74, Tooze 2006).

Німеччина мала більш високі показники залученості жінок у робочій силі, ніж Велика Британія чи США на початку війни, хоча багато з цих робочих місць вважались прийнятними для жінок і такими, що не заважали б їхній ролі дружин і матерів (Peukert 1989: 176–178). Однак, незважаючи на відчайдушну нестачу робочої сили, Гітлер протистояв призову жінок після розгрому Німеччини в Сталінградській битві, очевидно через ідеологічні побоювання потенційного зниження народжуваності (а отже, й могутності арійської раси) та загрози жіночій моралі; але навіть потім це здійснювалося без ентузіазму й з частими ухиляннями (Kershaw 1998: 563, 567-568, 713).

Таким чином, можуть бути ситуації, коли існує справжня «нетотожність інтересів» капіталістів і коли є ірраціональні, з їхнього погляду, вимоги, висунуті соціальною базою політичної партії, якими має піклуватися держава. Це може здаватися абсолютною дурістю, але, як колись зазначав Теодор Адорно, зокрема щодо нацистського режиму, «дурість — це якість не природна, а соціально породжена й посилена». Гітлеру не вдалося вдертися до Великої Британії, коли в нього була можливість, але він вдерся до СРСР, коли йому це не було потрібно:

Німецька панівна верхівка рухалась до війни, бо була виключена з позицій імперської держави. Але це виключення полягало в сліпому й незграбному провінціалізмі, який зробив політику Гітлера та Ріббентропа неконкурентоспроможною, а війну авантюрою... Індустріальна відсталість Німеччини змусила її політиків, що прагнули повернення втрачених земель, як жебраки, спеціально навчені цієї ролі, звернутись до власного безпосереднього та вузького досвіду, прикриваючись маскою політики. Вони не бачили нічого перед собою, крім бадьорих зборів, і це затуманило їхній погляд на об’єктивну силу більшої маси капіталу (Adorno 1978: 105–106).

Сучасна актуальність цього досвіду обмежена: робітничий клас наразі не настільки войовничий, щоб вселяти страх у буржуазію, а держави, у яких фашистських ультраправих достатньо, щоб вони могли задуматися про досягнення влади (наприклад, Греція чи Угорщина), не є імперіалістичними силами, здатними здійснити спробу континентального панування так, як це була здатна зробити Німеччина чи навіть Італія. Річ у тім, що в сучасній ситуації все, що може залишитися — це ті аспекти ультраправої програми, які є нераціональними для капіталу, особливо в його нинішньому неоліберальному прояві.

 

Привабливість правого популізму

Фашистські рухи не можуть ґрунтуватися на організаціях робітничого класу, оскільки одна з їхніх визначальних рис — це намагання зруйнувати такі рухи. Ось чому такий рух, як лоялізм в Ольстері (Північна Ірландія), що спирається на досвідчений протестантський робітничий клас, не можна назвати фашистським, яким би реакційним та суперечливим він не був. Але якщо фашистські рухи несумісні з робітничими організаціями, вони можуть залучатися підтримкою окремих членів робітничого класу, як і в цілому ультраправі. Це реальна загроза, яку створив у США Трамп.

Чіп Берлет і Метью Лайонс відзначають, що в контексті США існує «дві версії світського ультраправого популізму», які спираються на різні класи: «Одна зосереджується на економічному лібертаріанстві („відчепіться від мене зі своїм урядом“) й на відторгненні основних політичних партій (більш приваблива для верхівки середнього класу та малих підприємців); інша ґрунтується на ксенофобії та етноцентричному націоналізмі (більш привабливому для нижчого середнього класу та найманих працівників)» (Berlet and Lyons 2000: 347-348). Як показує посилання на найманих робітників, реакційна роль, яку відіграють прошарки середнього класу, не вичерпує соціальну основу правих соціальних рухів. Оскільки більшість населення експлуатується та пригнічується, ці люди мають, принаймні якось, підтримувати ці рухи.

На жаль, видовище робітників та пригноблених взагалі, що разом з представниками інших класів мобілізуються проти власних інтересів, викликало неадекватну реакцію багатьох соціалістів. Однією з них є заява про те, що вимоги або дії робітничих груп, які можуть здаватися реакційними, насправді містять раціональне зерно, тому їх можуть захищати ліві: щодо міграції це іноді виражається як необхідність того, щоб соціалісти звертали увагу на «справжні проблеми» робітничого класу. Наче щирість віри зробить це правдою. Іншою неадекватною реакцією є теза про те, що, навіть якщо в них бере участь робітничий клас, праві рухи є нелегітимними, оскільки їх фінансують або очолюють багаті корпорації чи заможні особи.

 

 

Цей аргумент перевертає класичну консервативну думку, що народні заворушення проти закріпленого суспільного ладу ніколи не були природними, а завжди організованими зовнішніми силами («зовнішніми агітаторами»), що придумують або принаймні маніпулюють невдоволенням задля досягнення власних цілей (Harris 1971: 115–116). Деякі люди, які підтримували Трампа, можуть бути аморальними й ошуканими в плані політики, але буде поблажливо й передусім політично беззмістовно удавати, що ними просто маніпулюють елітні лялькарі. Таким чином, Сара Даймонд має рацію в тому, що ліві критики християнських правих США помиляються, засвоюючи те, що вона називає «уявленням про змови маленьких правих угрупувань для керування тим, що було справді масовим рухом». Вона також має рацію в наголошенні на комплексності правого популізму щодо «чинних владних структур», бо він «частково опозиційний і водночас частково підтримує систему» (Diamond 1995). Це порушує питання про те, чому робітники можуть позитивно реагувати на аргументи правих. Відповідь містить загальні причини, які можна застосувати до всіх періодів історії капіталізму, та конкретні причини, що стосуються нинішньої неоліберальної кон’юнктури.

Марксисти, передусім Грамші, показали, що більшість членів нижчих класів мають дуже суперечливі форми свідомості (Gramsci 1971: 333–334). Проте капіталістична система не могла б вижити, якби її на певному рівні більшу частину часу не прийняла більшість людей, що живуть у цих умовах. Наслідки цього страшніші, ніж іноді припускають. Характерна форма суперечливої свідомості передбачає реформістську нездатність уявити щось за межами капіталізму, опираючись конкретним наслідкам системи.

Але альтернативи не обмежуються активним відторгненням однієї крайності та пасивним прийняттям іншої. Може бути й активна підтримка, інтерналізація капіталістичних цінностей, пов’язаних із системою до того моменту, коли вони можуть привести до дій. Марксисти та інші антикапіталістичні радикали часто вказують на те, що радше не чоловіки виграють від пригноблення жінок, не білі — від пригноблення негрів або гетеросексуали — від пригноблення гомосексуалів, а капіталізм і буржуазія. Корисною поправкою до тези, спільної для багатьох лівих рухів, є те, що кожна форма пригноблення є окремою від інших і жодна не має ніякого необхідного зв’язку з капіталістичною системою.

Проте не можна серйозно сприймати розрізнення, зроблене Лукачем, «того, що люди насправді думали, відчували і хотіли в будь-якому місці класової структури» та «думками і почуттями, які люди могли б відчувати в конкретній ситуації, якщо вони змогли б оцінювати як її, так і інтереси, що випливають з неї, у їхньому впливі на безпосередні дії та на всю структуру суспільства» (Lukács 1971: 51). Оскільки ми не можемо припускати, що члени робітничого класу не тільки здатні мати, а насправді мають власні думки та почуття, «доречні в їхній об’єктивній ситуації».

Серед робітників, які не досягають цього рівня свідомості, значна меншість підтримують, наприклад, расове пригноблення, яке не може бути вигідним для них у порівнянні з перевагами, які вони отримали б у боротьбі за расову рівність, не кажучи вже про повну соціальну рівність. Проте без певного рівня класової свідомості їм навіть не потрібно враховувати цю альтернативу: в безпосередньому контексті своєї ситуації така позиція, яка шкодить інтересам робітничого класу в цілому, може мати сенс для окремих робітників.

Перемоги неолібералізму все більше поділили та дезорганізували західний робітничий клас, а для деяких робітників звернення до крові та нації є єдиною досі доступною та життєздатною формою колективності, особливо в умовах, коли будь-яка системна альтернатива капіталізму, хоч якою помилковою вона не була, була зруйнована в 1989-1991-х роках. Відхилення їхніх поглядів на підставі ірраціональності — це звичайна втеча. Як пишуть Берлет і Лайонс, «праві популістські заяви є не більше та менше ірраціональними, ніж звичайні заяви, що президентські вибори виражають волю народу, що економічне здоров’я може вимірюватися прибутком багатомільйонних корпорацій або що військове втручання США до Гаїті, Сомалі, Косово чи кудись ще спрямоване на зміцнення демократії та прав людини» (Berlet and Lyons 2000: 348). Однак ці переконання, які розділяє більше число людей, ніж кількість тих, хто вірить, скажімо, у буквальну правдивість Книги Буття, не розглядають як ознаки божевілля. Питання, як стверджував Берлет в іншому місці, не в особистій патології, а в колективному відчаї (Berlet 1995: 285).

Все більша взаємозамінність основних політичних партій, зокрема соціал-демократичних лівих, дає доступ до виборців ультраправим, що ставлять себе поза консенсусом щодо соціальної політики (Cole 2005: 222–223). Майкл Кіммел вказує на те, що, хоча було б абсурдним стверджувати, що «до жінок, геїв чи людей з іншим кольором шкіри ставляться однаково», це правда, що «ми ще ніколи не були більш рівними, ніж сьогодні», але «водночас... економічно ми є найбільш нерівними за приблизно сторічний період»:

Тому легко сприймати ці явища як пов’язані між собою: більша класова нерівність якось супроводжується, навіть викликається більшою соціальною рівністю. Можливо, ми можемо бути впевнені, що причиною драматичного зсуву багатств нашої країни якимось чином є те, що ці новоприбулі групи отримують прибутки, які мали б переходити до білих чоловіків із середнього та нижчого класу.

Кіммел дотримується типового американського повсякденного дискурсу, в якому робітники описуються або містяться в категоріях «середнього та нижчого класів», але його висновок доречний: «Віра в те, що більша соціальна рівність є причиною вашої економічної катастрофи, потребує значної кількості маніпуляцій, можливо, найбільшого рекламного ходу, які коли-небудь увіковічувалися серед американців середнього та нижчого класів» (Kimmel 2013: 281).

Більшість людей, залучених до правих суспільних рухів, роблять це через основні економічні проблеми; то, мабуть, більш актуальним є питання, чи вимагатимуть вони за відсутності жодного лівого розв’язання цих проблем здійснення своєї соціальної програми як умову підтримки політиків, що претендують на те, щоб представляти їх У цих умовах більш глибокою проблемою стабільності капіталістичної системи, ніж можливість приходу до влади ультраправих партій із програмою, шкідливою для потреб капіталістів, може бути їхній вплив на мейнстримні праві партії, коли переконання їхніх прибічників можуть випадково спричинити труднощі процесу накопичення, як пише Мюллер, з погляду лівих лібералів:

...Важко заперечувати, що деякі політики, яких виправдовують посиланням на «людей», дійсно можуть виявитися безвідповідальними: ті, хто ухвалював таку політику, не роздумували достатньо; їм не вдалося зібрати всі відповідні докази; або, що найбільш ймовірно, їхні знання про ймовірні довгострокові наслідки мали б змусити їх утримуватися від політики з лише короткостроковими вигодами для самих себе. Немає потреби бути неоліберальним технократом, щоб судити про певну політику як явно ірраціональну (Müller 2016: 13).

Найбільш яскраві приклади цього виду ірраціональності можна знайти в англосаксонських осередках неолібералізму — США та Британії. Погляньте на важливу сферу підтримки Республіканської партії в США. З кінця 1960-х років республіканці все більше спираються на громади фундаменталістських християнських вірян, чия активність дозволяє їм мобілізуватися для голосування. Проблема, і не тільки для республіканців, полягає в тому, що екстремізм фундаменталістського християнства може відчути електоральна «золота середина», від якої все більше залежить результат американських виборів, і в тому, що політиків обмежують в ухваленні заходів, що можуть бути необхідними для американського капіталізму. Небажані наслідки для капіталу не повинні бути результатом незрозумілого релігійного світогляду, того, що не вірить у щось поза межами власного досвіду, або способу, у який цей досвід інтерпретують їхні надійні джерела інформації.

Але не тільки релігійна віра може спричинити труднощі для американського капіталу, це може зробити й відкритий антиміграційний расизм. Одним із конкретних прикладів цього є натхненний Рухом Чаювання закон про захист прав громадян і платників податків штату Алабама — загально відомий за назвою HB56 — ухвалений законодавчою владою штату у червні 2011 року. Він забороняє не носити імміграційні документи та залишає людей, що не отримали документів, без державного забезпечення, зокрема водопостачання. Мета цього закону полягала в запобіганні нелегальній імміграції латиноамериканців, але в результаті він спричинив масовий відтік від багатьох сільськогосподарських підприємств, які покладались на цих працівників як на основну частину своєї робочої сили: «На півночі штату гострий запах пойнятих гниттям помідорів стоїть у повітрі над величезними траншами землі, практично покинутої робітниками, які через страх або гнів більше не будуть збирати врожай» (Pilkington 2011). Але наслідки стають більш глибокими. Перед ухваленням закону оцінили, що 4,2% робочої сили чи 95 тисяч осіб не мали документів, але сплатили 130,3 мільйона доларів державних та місцевих податків. Їхній виїзд із держави або відхід у чорну економіку загрожували зменшенням обсягу місцевої економіки на 40 мільйонів доларів. Ба більше, роботодавці мали витрачати більше грошей на перевірку майбутніх працівників, на рекрутерів для перевірки документообігу і на страхування потенційних юридичних зобов’язань від непередбачених порушень законодавства.

 

"Правий популізм завжди протистоїть дійсним інтересам робітничого класу, але іноді також підриває, хоч і ненавмисно, інтереси капіталу."

 

Ці результати не є рівноцінними типу політики, якою соціал-демократія часом (і поступово) намагається пом’якшити непоміркованість капіталізму. З одного боку, соціал-демократичні реформи, як правило, призначені для того, щоб система загалом могла функціонувати більш ефективно для капіталістів і більш рівноправно для більшості, якими б суперечливими не були ці цілі. Але ультраправі реформи такого типу, про які згадувалось раніше, не покликані навіть працювати в інтересах капіталістів, вони цього й не роблять, а дійсно втілюють ірраціональні расистські переконання, які переважають над усім іншим.
Підсумовуючи аргументи, я спробував тут висунути узагальнену тезу про природу ультраправого популізму і, зокрема, показати, що він відіграє суперечливу роль: завжди протистоїть дійсним інтересам робітничого класу, але іноді також підриває, хоч і ненавмисно, інтереси капіталу. Зараз я буду використовувати це обговорення як основу для аналізу однієї з двох ситуацій, з яких я почав цю статтю — референдуму у Великій Британії про припинення членства в Європейському Союзі й обрання Трампа президентом США. Кожна ситуація вимагає різних відповідей: вибір у першій і відмова вибирати в другій, незважаючи на присутність ультраправих в обох випадках. В одній ситуації соціалісти зіштовхнулися з певним підсумком, вихід Великої Британії з ЄС, наслідки якого невизначені (причини для виходу є як у правого, так і у лівого крила), і у якому групи буржуазії, що підтримували вихід, помилились (згідно з Грамші) щодо значення цього виходу для британського капіталу. В іншому випадку соціалістів попросили підтримати партію (демократичну), яка спричинила виключення з виборчого бюлетеня єдиного справжнього лівого кандидата, і конкретного кандидата (Клінтон), що підтримує дуже неоліберальну політику, якій протистоять ліві. Я стверджую, що це різниця між ситуацією, в якій соціалісти можуть принаймні спробувати формувати події, та ситуацією, в якій вони фактично є їхніми в’язнями. Суть у тому, щоб визначити яка з них яка.

Я зосереджуся тут на першій ситуації. 23 червня 2016 року 17,5 мільйонів британських громадян (51,9% явки) проголосували за вихід країни з ЄС. Велика Британія стала першою в цьому. Більшість прогнозувала обмежену перемогу вибору за те, щоб залишитися. Результат, здається, здивував усіх, зокрема й лідерів кампанії за вихід з ЄС. У випадках як США, так і Франції обвинувачення лівих полягали в тому, що вони не підтримали менше зло. Тут обвинувачення було ще серйознішими: соціалісти, які проголосували за вихід, фактично підтримали більше зло у вигляді місцевих проявів ультраправого популізму. Враховуючи крайність цього твердження, відправною точкою будь-якої дискусії має бути питання про те, чим є ЄС і що він робить.

 

Європейський Союз: походження, розвиток, структура

ЄС виріс з післявоєнної Європейської спільноти вугілля та сталі (ЄОВС), але вирішальним поворотним моментом у його розвитку був Римський договір 1958 року, який заснував Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Гільєрмо Карчеді стверджує, що існувало чотири взаємозалежних чинники, які призвели до цього результату.

Перший полягав у необхідності припинення вкоріненого геополітичного суперництва між Францією та Німеччиною, що призвело до трьох воєн за попередні 80 років. Після Другої світової війни серед більшості західних панівних класів існувала загальна згода про те, що це суперництво, яке спричинило таке спустошення в Європі, не може продовжуватись. Цей висновок з очевидних причин французи особливо прагнули підтримати. Навіть якби Німеччина бажала б чинити опір, вона не змогла б цього зробити після катастрофічної поразки в Другій світовій війні та подальшого поділу. ФРН спочатку знаходилася під владою західних держав, і політики не мали вибору, окрім як погодитися на членство спочатку в ЄОВС, а потім і в ЄЕС. (До речі, що це говорить про європейські цінності, якщо провідні політики та бюрократи по всьому континенті вважали, що Франція і Західна Німеччина вкотре будуть воювати без взаємної інтеграції в ці наддержавні інститути?)

Другим фактором був ширший контекст холодної війни. Американська гегемонія залучила як НАТО, так і ЄЕС, і зміцнення останнього передбачало певну самопожертву панівного класу США задля забезпечення більшого успіху системи. США взялися за відновлення економічного здоров’я Західної Європи (і Японії), частково щоб зробити їх споживачами американських товарів й учасниками придушення сталінських режимів на Сході. Тому США сприяли виникненню ЄЕС, знаючи, що воно зрештою стане економічним конкурентом, але залишатиметься політично підпорядкованим. Проте відносини між ЄС та геополітичною стратегією США не закінчилися з падінням СРСР: не випадково, що для отримання дозволу вступити в ЄС східноєвропейські держави за вимогою США мають вступити в НАТО.

Третім визначальним фактором була потреба західноєвропейського капіталу шукати ринки та джерела інвестицій за межами територіальних кордонів окремих національних держав протягом періоду (приблизно 1948-1973 роки) найбільшого і найстрімкішого зростання, що колись зазнала система й, імовірно, зазнає. І це розширення, звичайно, відбувалося в той час, як західні держави втрачали колонії, а це означало, що класична імперіалістична стратегія вивезення капіталу в Індію чи Алжир вже не була можливою. Перші шість держав ЄЕС стали початковим місцем для інвестицій та розширення капіталу, що потребував батьківщини. ЄЕС розширювалося все далі з приєднанням нових членів.

Четвертий фактор полягав у необхідності уникати протекціонізму, який, як вважали, значно, а то й цілком продовжив кризу 1930-х років. Але, хоча ЄЕС і скасувало протекціоністські тарифні бар’єри в Європі, воно підтримувало їх проти Глобального Півдня, держави ЄЕС продовжували викидати товари з високим рівнем субсидування й знищувати промислові підприємства. Ця стратегія закріплена в Спільній сільськогосподарській політиці, яку колись Найджел Гарріс незабутньо назвав «злочинною змовою проти людства» (Harris 1987: 7).

Створення ЄЕС залежало від однієї умови: фактичні або потенційні держави-члени мали приблизно однаковий рівень капіталістичного розвитку, переважно ті ж соціал- чи християнсько-демократичні режими загального добробуту. Тож не дивно, що спочатку ЄЕС втілило на наддержавному рівні кейнсіанську ліберальну демократичну політику, характерну для більшості держав-членів того часу. Але, як показує ця близькість, ЄЕС не було суб’єктом, відокремленим від капіталістичної системи, і з початком неоліберального переходу наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років воно почало відбивати ці зміни. Неоліберальний перехід відбувся у два етапи.

 

 

Перший етап був на початку 1980-х років. Велика Британія приєдналася 1973 року й проголосувала за те, щоб залишитися, в 1975 році, змінивши баланс сил в ЄЕС. Наступні вибори в 1979 році стали успішною спробою Тетчер схилити політику ЄЕС вправо. З моменту публікації Комісією «Білої книги про завершення формування внутрішнього ринку» 1985 року напрямок дедалі більше трансформувався в те, що ми тепер розглядаємо як неоліберальний напрямок: «Національні ринки повинні бути не регульованими та лібералізованими; національні компанії потрібно приватизувати. Початкова спільна конкурентна політика полягала в тому, щоб гарантувати те, що ринку не будуть перешкоджати державне втручання або власність навіть у таких сферах, як телекомунікації, державні закупівлі та енергетика» (Bieler and Schulen 2008: 233). Проте зміни в робітничому русі та його реформістських представниках на тлі того, чим зараз є ЄС, саме зараз поєдналися, посилюючись після 1987 року та ухвалення Єдиного європейського закону.

Більшість британських лівих спочатку були ворожими до ЄС, а в 1975 році революціонери та більшість лівих реформістів висловилися за те, щоб Велика Британія вийшла звідти. Після електорального укріплення режиму Тетчер в 1980-х роках відбулася помітна зміна ставлення. У Британії це явно була відповідь на поразки профспілок, перш за все під час страйку шахтарів (1984-1985). Але це був і символ ширшого процесу. Приклад Франції особливо важливий, оскільки уряд Соціалістичної партії, який прийшов до влади в 1981 році, був останнім серйозним реформаторським експериментом у Європі аж до СІРІЗИ у 2015 році. Через два роки він відмовився від усіх своїх обіцянок досягти позитивних реформ для робітничого класу й почав впроваджувати неоліберальну політику. Основну відповідальність за це ніс Жак Делор, міністр фінансів, який пізніше став президентом Європейської комісії. Бувши несправжнім соціалістом, він зміг вселити дивне уявлення про ЄС як про суто соціал-демократичну, солідарну інституцію Британському конгресу тред-юніонів і Лейбористській партії наприкінці 1980-х. У цьому контексті варто відзначити, наскільки мінімальними насправді є більшість так званих захисних заходів, пропонованих ЄС:

ЄС ухвалив низку директив щодо питань соціальної політики. Але ці директиви навряд чи гармонізують нинішнє соціально-політичне законодавство: замість цього вони вводять абсолютний мінімальний рівень, який не має результатів у більшості держав-членів, оскільки він значно нижчий від національних стандартів. А у випадку більш амбітних політичних ініціатив, як, наприклад, ті, що стосуються зайнятості, невиконання їхніх відповідних цілей не загрожує санкціями, якими загрожувало невиконання критеріїв зближення (Hermann and Hofbauer 2007: 132).

Другий етап неоліберального переходу розпочався у 1991 році і поставив ЄС на шлях до нинішнього режиму жорсткої економії. Тут були три складові, дві з яких були безпосередніми наслідками падіння сталінських режимів. Першою й найбільш вирішальною було возз’єднання Німеччини, постання нової масивної держави посеред Європи, найбільшої як за територією, так і за населенням. Іншими словами, результат, якого від самого початку намагалися уникнути при створенні європейського проекту. Другий компонент був ключовим для всього проекту — це впровадження євро. Французи наполягали на цьому як на відплаті за дозвіл Німеччині возз’єднатися, граючи на припущенні, що єдиним способом обмеження німецьких амбіцій буде заохочення її приєднання до нової валюти разом з усіма іншими державами-членами. Це було величезним прорахунком, оскільки Німеччина має набагато більшу економічну силу, ніж будь-яка інша держава-учасниця. Третім компонентом стало приєднання більшості країн Східної Європи, що принципово змінило склад Європейського Союзу — від групки змовників багатих країн з більш-менш однаковим рівнем розвитку до утворення з набагато вищим рівнем нерівності, але в якому всі члени повинні були дотримуватися тих самих правил. Після Маастрихтського договору 1991 року критерії об’єднання вимагали від країн-членів контролю інфляції, підтримання дефіциту в розмірі не більше 3% від ВВП та обмеження державного боргу до 60% від ВВП. Для тих, хто планував запровадити євро, процентні ставки не повинні перевищувати 2% від середніх показників трьох країн з найнижчими темпами інфляції (Elliott and Atkinson 2016: 93–94). Окремі держави-учасниці не можуть збільшити грошову масу («валютне стимулювання») у відповідь на тиск кризи, але вони також не можуть змінити процентні ставки або проводити девальвацію. Єдиними способами досягнення конкурентоспроможності є безробіття і/або зменшення заробітної плати, що веде до постійно низького рівня зростання та масового безробіття. Саме тому, як відзначають два критики, критерії зближення «не містять критерій безробіття», поняття, що розглядається як «другорядне» (Bieler and Schulen 2008: 233). Вплив на молодь, зокрема, був руйнівним, а рівень безробіття серед молоді в деяких районах складав 50%. Масова еміграція була неминучим результатом.

Окрім збереження неоліберального ладу, є, як мінімум, ще три аспекти ЄС, що унеможливлюють його підтримку соціалістами. По-перше, ЄС покликаний підтримувати структуру нинішньої нерівності між європейськими державами, хоча це стало цілком очевидним лише після процесу розширення 1992 року, коли дозволили вступити біднішим територіям Східної Європи та Середземномор’я. Як пише Майкл Робертс, «країни Єврозони відрізняються одна від одної значно сильніше, ніж країни, що знаходяться практично в будь-якому іншому валютному союзі» (Roberts 2016: 169). Поза усіма розмовами про «солідарність» це неминуче, оскільки в ЄС є фінансова та промислова структури, призначені для задоволення потреб найвпливовіших економік — Франції та Німеччини — все більше й більше з моменту появи євро. Це проміжний пункт між початковим спільним ринком та «ще ближчим» політичним союзом, який передбачали договори. Тут є найгірше з обох світів: примус слабких членів грати за тими ж правилами, що і сильніші, а це завжди буде згубним для них; відсутність механізму переказу коштів або ресурсів в межах ЄС таким же чином, як це можна зробити в межах реальних національних держав (Roberts 2016: 167–172).

По-друге, хоча ЄС не є власне імперіалістичною владою, як колективний орган він все більше функціонує як доповнення до НАТО і, як наслідок, він підтримує геополітичні інтереси США[5]. Я вже зазначив, що спочатку США спонукали та підтримували формування попередників ЄС як частину цитаделі холодної війни проти російського імперського суперника. Це основна причина того, чому між 1945 та 1991 роками не було жодної війни у (Західній) Європі. Хоча країни-учасниці ЄС були залучені до економічної конкуренції одна з одною, вони водночас об’єднувалися за інтереси США. Але якщо сам ЄС не діє як імперська сила, це все частіше роблять основні складові національні держави, і вони ні в якому разі не підпорядковані бажанням Вашингтону. Тут знову ми бачимо, що власні інтереси мають більше значення, ніж ймовірні інтереси ЄС. У деяких випадках це відбувається за межами ЄС, як у випадку постійно недооціненої присутності Франції в Центральній Африці, але в інших — це проявляється в самому серці Європи — найбільш очевидно — у випадку Німеччини, чиє визнання хорватської незалежності в 1992 році сприяло подальшій югославській кривавій бійні.

По-третє, ЄС є структурно расистським. Сама ідея «Європи» обов’язково обмежена. Важко зараз згадати як Марокко подавали заявку на членство в ЄС у вересні 1987 року, можна уявити собі веселість комісарів, які відхилили її на тій підставі, що Марокко «не відповідав критеріям членства» (Haynes 1999: 18). Сумнозвісна свобода пересування в межах ЄС заснована на перешкоджанні пересування тих, хто не має цієї свободи — зараз це відчувають на собі десятки тисяч відчайдушних біженців. «Хоча ЄС скасовує внутрішні кордони для заохочення вільного потоку людей, товарів і послуг, він споруджує більш широкі кордони навколо своїх зовнішніх країв, щоб ще більше відділити Європу від природних мереж та транснаціональних потоків, які сформувалися протягом історії» (Baban 2013: 229). Крім того, як зазначає Філіп Кенліф, існують наслідки для людей, які намагаються подолати ці перешкоди: «ЄС потопив десятки тисяч африканців у Середземному морі — рекорд расистських масових вбивств, що перевершує будь-які вбивства ультраправими популістськими партіями, які ніколи не мали національної влади, незалежно від того, де це — в Австрії, Великобританії, Франції чи Німеччині» (Cunliffe 2016). Видовище людей, утримуваних в таборах, оточених колючими дротами, тих, що стикаються з поліцейськими собаками й сльозогінним газом на кордонах європейської цивілізації, є досить непристойним, але ситуація погіршується через ставлення самих держав. Оскільки їхні індивідуальні інтереси мають перевагу над колективним варварство і Шенгенська угода занепадає в масовий балаган, де кожен має свободу захищати власні кордони від чужих орд. Це, безсумнівно, зло, але я не бачу, що воно «менше».
Чи може Євросоюз змінитися, як про це стверджують ліві, які підтримують кампанію за те, щоб залишитися? Чи «можливий інший Європейський Союз»? Насправді ЄС створений так, що його неможливо серйозно та значно реформувати. Як зазначив соціолог Колін Крауч, «ЄС навряд чи є яскравим прикладом демократії»:

Хоча початкове ЄЕС з’явилось протягом пікового періоду післявоєнної демократії, його задумували як технократичний інститут. Внутрішня демократія розвивалась з 1980-х років, коли серед еліт переважали постдемократичні підходи до управління... Ці елементи, а також той факт, що більшість національних урядів стурбовані тим, що європейська демократія не може конкурувати з національними державами, створили надзвичайно слабкі парламентські структури, ізольовані від реального життя більшості населення (Crouch 2004: 107–108).

Крауч визначає центральний парадокс: протягом усього періоду післявоєнного буму, коли участь народу в політиці була найвищою, попередники ЄС не претендували на те, щоб бути чимось іншим, окрім технократії; «демократія» ЄС є продуктом неоліберальної ери — вона насправді багато в чому була першим проявом соціального неолібералізму, який ми пов’язуємо спочатку з Біллом Клінтоном у США, а потім із Тоні Блером у Великій Британії. І, як у цих національних випадках, демократія слугує прикриттям для неолібералізму. У 1939 році найбільший теоретичний попередник неолібералізму Фрідріх фон Гайєк написав статтю, в якій стверджував, що на європейському рівні буде бажаним міждержавний федералізм. Чому? Головно тому, що завдяки йому економічна діяльність буде максимально віддалена від обов’язкового втручання політиків, які заважали ринковому ладу задля того, щоби отримати електоральну підтримку необізнаних виборців (Hayek 1939)[6]. З огляду на це ЄС намагався реалізувати свою програму, централізуючи владу в руках призначених посадових осіб. Бо, як вказує Клаус Оффе, «саме ті інституції ЄС, які найбільше впливають на повсякденне життя людей, є найбільш далекими від демократичної підзвітності: Європейський центральний банк, Європейський суд і Європейська комісія» (Offe 2015: 114)[7]. Три установи, на які вказав Оффе, варто описати трохи докладніше.

Європейським центральним банком (ЄЦБ) керують невиборні банкіри. Консервативний, але в цьому питанні дуже кмітливий коментатор, Едвард Люттвак, за три роки до появи ЄЦБ в січні 1999 року зробив декілька надзвичайно чітких прогнозів про те, як він працюватиме:

...Він не повинен отримувати жодних вказівок ні від країн-учасниць, ні від будь-якої інституції Європейського Союзу. Таким є суверенний статус інституції... Окрім величезного важеля інтересів у всьому спектрі економічного життя, окрім його контролю за кредитами в цілому, ЄЦБ буде мати повноваження застосовувати безліч конкретних правил, включаючи три священні заборони: жодного фінансування державних боргів центральними банками... жодного фінансування позик на вигідних умовах для будь-якого державного органу або державної компанії... жодних гарантій жодною державою-членом щодо боргу будь-якої іншої держави-члена, правило про відмову надання екстреної фінансової допомоги (Luttwak 1997: 231–232).

Так і сталося. Європейський центральний банк створили за прикладом Німецького федерального банку — навіть його одержимості боротьбою з інфляцією. В наш час інфляція не є загальною проблемою для капіталізму протягом понад двадцяти років, а протягом останніх 7 років, за окремими винятками пального й енергетики, дефляція є більшою проблемою; однак ця нереальна небезпека використовується для обмеження державних витрат, а з 2008 року — для сприяння порядку денному щодо жорсткої економії. Політика ЄЦБ, мабуть, є найбільш екстремальним прикладом того, що Люттвак називає «центристським тіньовим депозитуванням», але з тою різницею, що, на відміну від Німецького федерального банку або будь-якого аналогічного національного органу, ЄЦБ не є частиною державного апарату і — навіть більше — не бере на себе ніяку форму демократичної підзвітності.

Європейський суд часто — й цілком навмисне у Великій Британії — плутають із Європейським судом з прав людини, хоча це абсолютно різні інституції. Європейський суд складається (читачі тут зможуть простежити певний лейтмотив) з невиборних суддів, які мають право тлумачити законодавство ЄС та забезпечувати відповідність ухваленого в окремих країнах законодавства із загальними позиціями ЄС. Вольфганг Штреєк визначив функцію, яку ця інституція виконує зараз:

Головним гравцем у цій інтеграції через наддержавну лібералізацію або лібералізацію шляхом міжнародної інтеграції був Європейський суд, чиї рішення ставали дедалі все більш беззаперечними для держав-учасниць та їхніх громадян, особливо тому, що більшість заходів із соціального захисту перестала існувати після входження Східної Європи. Якщо в 1990-х роках переважно саме Комісія успішно стимулювала приватизацію великих частин державного сектора, використовуючи закони про конкуренцію, у наступному десятилітті Європейський Суд виніс рішення на користь вільного пересування послуг і капіталу, яке поставило під сумнів право працівників на страйк і погрожувало обмежити участь робочої сили (Streeck 2014: 105).

Європейська комісія є центром ЄС. Зрозуміло, вона також невиборна. Члени призначаються національними урядами окремих держав-учасниць на певний період часу. Типовими призначеними представниками є творець нового лібералізму Пітер Мандельсон і Жан-Клод Юнкер, який впродовж 20 років був президентом Люксембургу, який зараз є найбільшою податковою гаванню світу. Тільки Комісія має повноваження ініціювати законодавство, три типи якого — нормативні акти, директиви та рішення — є обов’язковими. Вона виступає посередником між державами-членами, підтримує договори проти спроб будь-яких держав-членів розірвати їх і представляє так звані колективні інтереси країн-членів ззовні. Іноді у відповідь на критику «бюрократії» стверджують, що співробітників у Комісії відносно мало у порівнянні з більшістю національних держав. Це правда, але не має значення, оскільки питання, яке стоїть на карті, — це не кількість посадових осіб, а безперешкодна влада, якою вона володіє.

Слід зазначити, що ці інститути так само приділяють мало уваги зазіханням на демократію в державах-учасницях, як і щодо їхньої власної практики. Агата Пизік зазначає, що Угорщина «зіштовхнулася з критикою з боку ЄС не тоді, коли порушували права людини», а «коли уряд Віктора Орбана погрожував ЄС заборонити імпорт»:

Європейський Союз не протидіяв президенту Орбану, який не надавав ваги законним правам опозиції. Він не реагував на недавні расистські коментарі уряду міністра про євреїв та ромів, коли їх порівнювали з тваринами та воскрешали нацистську риторику. Проте ЄС втрутився, коли Угорщина почала обмежувати вільну торгівлю. Висновок такий: нам не цікава ваша політика до того часу, поки ви не зачіпаєте наші економічні потреби (Pyzik 2014: 23, 38).

Чи має будь-яка з цих інституцій демократичну легітимність? Європейська Рада була затверджена як демократичний орган, але при уважному розгляді помітна ілюзорність такого судження. Якщо Комісія є наднаціональним органом, Рада — міжурядовим. Вона складається з глав держав або глав урядів держав-участниць, які, звичайно, обираються у своїх країнах, але, як пише Оффе, «її демократична легітимність обмежується тим, що члени, яких, безумовно, обрали на посаду прем’єр-міністра тощо, уповноважені служити інтересам добробуту своєї країни, а не ЄС. Таким чином, члени ЄС керують та ухвалюють рішення, що зобов’язують населення, яке не обирало їх і не може зняти їх із посади» (Offe 2015: 111). Проте вони збираються разом як керівний орган Європи. Це виходить із «консенсусу» — іншими словами, того, що прийнятне для осі Франції та Німеччини, все більше й більше — суто для Німеччини. Не відбуваються голосування, не пишуться протоколи, а рішення ухвалює президент, який робить «висновок».

Але можна хоча б Європарламент назвати по-справжньому демократичним? До нього, звичайно, входять обрані представники, але їхня влада сильно обмежена. Короткий виклад Перрі Андерсона про недостатню силу цього органу закінчується відповідно зневажливою аналогією:

...формально «народний елемент» в цьому інституційному комплексі, його єдиний виборчий орган. Проте, незважаючи на Римський договір, він не має жодної загальної виборчої системи: немає постійного місця.. обмежується простими голосами «так/ні» за спільний бюджет; немає згадок про призначення на посади в органи виконавчої влади, про виконавчі призначення, окрім загрози в крайньому відкиданні всієї Комісії; немає права ініціювати законодавство, лише можливість змінювати або накладати вето. З огляду на це він функціонує менше як законодавчий, більше як церемоніальний апарат уряду, що забезпечує символічний фасад, не зовсім відмінний від, скажімо, монархії у Великій Британії (Anderson 2009: 23).

Ці структури є однією з причин того, чому ми повинні відкинути твердження, що ЄС можна реформувати, як і будь-яку національну державу. Насправді це далеко не так. Це, як іноді стверджують, не є аргументом за британську або будь-яку іншу форму націоналізму (Cooper 2017: 64–70). Це аргумент за демократію або принаймні за найвищий рівень демократії, якого можна досягти за панування буржуазії. Капіталістичні держави — це незмінні структури, доки вони не будуть скинуті, хоча вони можуть засвоювати різні політичні стратегії щодо політичних партій чи коаліцій, які контролюють апарат у будь-який час, і вони можуть бути більш-менш — як правило, менш — корисними для робітничого класу та пригноблених груп. Щодо ЄС, то баланс між невиборними державними управлінцями та обраними представниками ще більше схиляється на користь перших. Не можна легко досягнути реформ, особливо в умовах неолібералізму, оскільки він усунув кілька механізмів контролю над державами. Однак це неможливо навіть у Британії. Принаймні можна припустити, що Берні Сандерс міг би стати президентом США і що Джеремі Корбін ще може стати прем’єр-міністром Великої Британії. Важко уявити, що будь-які аналогічні фігури могли б відігравати аналогічну роль в ЄС, не в останню чергу через те, що таких посад там не існує. У будь-якому разі, було б легше досягти реформ у Вашингтоні або Вестмінстері, аніж в ЄС, де необхідна одностайність у Раді й існує більша ймовірність, що одночасно у всіх, незабаром 27 країнах-учасницях відбудуться одночасні революції, ніж реформи.

Зважаючи на жорсткий обов’язок підтримувати капіталістичний лад, не дивно, що переважна більшість британських капіталістів хотіла залишитися в ЄС. 85% членів Конфедерації британської промисловості проголосували за те, щоб залишитись, тоді як 5% — за вихід. «Британія вже давно дотримується середньоатлантичної політики», — зауважив Тоні Норфілд до референдуму, — «наблизившись до Європи значною частиною власного бізнесу, але підтримуюючи значну кількість неєвропейських інтересів, зокрема політичні, військові та шпигунські домовленості із США». Його висновок полягав у тому, що "останнє, чого хотіли б великі корпорації Великобританії, так це виходу з ЄС з ризиком негативного впливу на торговельні та інвестиційні відносини та ланцюговим ефектом для міського бізнесу (Norfield 2015: 218)[8]. Британські компанії в цей час є часткою так званої системи паспортизації, за допомогою якої банку або іншій фінансовій установі, яка, як вважають, дотримується європейських регуляційних стандартів, дозволено торгувати в одній державі-учасниці ЄС або Європейського економічного простору (ЄЕП — а саме ЄС плюс Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн), а тим самим уповноважені торгувати у будь-якій іншій державі. Якщо відібрати це — що абсолютно точно відбудеться, коли почнеться Брексіт, — то доведеться перейти на інші опорні пункти на європейському континенті. Аналогічно, Великобританія наразі має 1 трильйон доларів цінних паперів в іноземних прямих інвестиціях і є місцем майже 500 багатонаціональних штабів, переважно в Лондоні і на південному сході Англії: значною мірою це пов’язано з легким доступом до Європи.

 

Соціальний неолібералізм проти правого популізму: складові частини одної і тієї ж системи

З огляду на характер ЄС, окреслений вище, що могло б переконати соціалістів захищати його? Яніс Варуфакіс незадовго до президентських виборів у Франції написав, що «рішення багатьох лівих підтримувати однакову дистанцію між Макроном і Ле Пен непрощенне. Необхідність протидіяти расизму є більш значущою, ніж протидія неоліберальній політиці» (Varoufakis 2017). Залишаючи осторонь явлення про те, що неолібералізм сам по собі не породжує расизм, ми повинні бути вдячні колишньому міністру фінансів Греції за чітке й однозначне викладання позиції: наш обов’язок — захищати основні позиції капіталістичного панівного класу. І він застосовує ту ж логіку до самого ЄС навіть після того, як Греція потрапила під вплив Трійки, сперечаючись у вступі до нещодавнього проєвропейського збірника статей, що «розпад цього прикрого альянсу (тобто ЄС) спричинить вир, який знищить нас усіх — таке собі постмодерністське повторення 1930-х років» (Varoufakis 2016: 24). Тепер ставки збільшились: загроза — це не просто расизм, а фашизм.

Ці аргументи не обов’язково передбачають фантазії, що ЄС — це інституція, здатна просувати інтереси робітничого класу, або що він може сам стати таким інтересом. Насправді, дехто немає жодних ілюзій про ЄС. Наприклад, принциповий лівий лейборист Ед Руксбі зміг сформулювати дуже сильні аргументи за те, щоб залишитися в ЄС, саме тому, що він сприймає серйозно слово «зло» у фразі «менше зло» та уникає претензій на прогресивність, як, наприклад, ті, що стали вболівальниками Клінтон або Макрона. Він стверджує, що лише тому, що альтернатива була ще гіршою, ми повинні були проголосувати за те, щоб залишитися в ЄС:

Будь-яка реалістична оцінка з боку ультралівих можливих наслідків перемоги будь-якого з рішень повинна прийти до висновку, що ані рішення залишитись, ані рішення вийти не матимуть позитивного результату. Реальне питання полягало не в тому, перемоги якої сторони ми хотіли б більше, а в тому, чиєї поразки ми бажали. Для багатьох з нас, крім невеликої групи лівих прибічників виходу («Lexit»), було дуже чітко зрозуміло, який із двох варіантів є менш гіршим. Оскільки прихильники рішення залишитись обіцяли не набагато більше за звичайний бізнес (неолібералізм, жорстка економія, «відчутний контроль за імміграцією») під егідою постійного членства в ЄС, прихильники виходу значно темніші й небезпечніші. Врешті-решт, найгірший гірший варіант переміг. Ми повинні бути абсолютно обізнаними щодо того наскільки все зараз погано. Голос за Брексіт — це великий тріумф для сил національного шовінізму, ксенофобії, расизму та жорстоких законів. Це катастрофа для робітників, особливо мігрантів, і лівих (Rooksby 2016).

Інші пішли далі, сперечаючись про наслідки відмови від голосування. Редакція журналу Salvage має стільки ж ілюзій про ЄС, як і Руксбі, і більша частина їхніх заяв напередодні референдуму була обтяжена докладними поясненнями того, чому лівим не слід підтримувати цей ЄС, перш ніж викласти, які наслідки — по-різному негативні — вони бачать для лівих прихильників та противників виходу з ЄС: «Будь-який лівий прихильник Брексіт, який вважає, що голос за Брексіт є тріумфом для них, вводить себе з оману: це стане початком кричущої реакції. Будь-який радикальний противник Брексіт, який відзначає майбутню перемогу, відзначає успіх стратегії Камерона загальноєвропейського неолібералізму на службі британського капіталу та держави» (Allinson, Mieville, Seymour and Warren 2016). Однак ідеально збалансоване судження, яке міститься у цих двох реченнях, вказує на те, що я розглядаю як проблему підходу журналу — помилкової рівнозначності.

 

Візьміть сам заголовок журналу, який є варіантом гасла «ні Вашингтон, ні Москва», вперше проголошений робітничою партією Макса Шехтмана, а пізніше засвоєний міжнародною соціалістичною традицією. «Ні Вестмінстер, ні Брюссель» насправді злегка відрізняється від первинної відмови брати участь у холодній війні. У британському контексті останнє означало протидію Заходу, де панували США, і відмову від тверджень, що Схід, де панував СРСР, є кращою альтернативою: вихід з одного табору не означав входження до іншого. Але це не те, про що йдеться у переробленому гаслі Salvage. Якщо вам не пощастило жити в Шотландії, немає жодного механізму, за допомогою якого можна відхилити як Вестмінстеру, так і Брюссель: чи хтось утримався, чи ні, завжди існуватиме результат, що стосуватиметься одного або іншого — залишатись чи вийти. Отож, що саме? На відміну від Руксбі, редактори не підтримуватимуть залишення в ЄС, але їхні причини відмови в підтримці виходу такі ж, як і його, — переважання кампанії ультраправих:

Якщо ліві згуртуються навколо Брексіт, беручи до уваги величезний і гнітючий центр тяжіння дискусії, то те, що вони підтримають є фактичний Брексіт, детермінований расистськими, націоналістичними правими. У випадку перемоги цього Брексіту існують ті сили, які виграли, і ті сили, які можуть виграти. Це не означає, що рух за лівий Брексіт ніколи не може бути побудованим. Навпаки, є твердження, що це завдання треба виконувати з великою турботою. Проте, щоправда, зараз за умови публічних дебатів, в яких за вихід в ЄС активно виступають праві єврофоби, радикальна позиція не може бути ніякою, окрім як маргінальною. Приєднання до такої кампанії за Брексіт надасть довічний безкоштовний пропуск на Карнавал реакції. Якщо Британія проголосує за вихід, світ не буде знати або цікавитися бездоганною аргументацією соціалістів, після невеликої частки радикальних голосів за Брексіт. Він знатиме, що Фарадж, Іан Данкан Сміт та ультраправі прибічники кордонів досягли, чого хотіли (Allinson, Mieville, Seymour and Warren 2016: 16)[9].

У цьому абзаці є багато хитрощів. Ніхто з лівих не виступав за приєднання до правої кампанії за Брексіт, радше навпаки — організували власну. Акцент на сприйнятті та викладенні фактів незручно наближається до постмодерних тверджень про те, що реальність не існує поза власною репрезентацією в засобах масової інформації або, що ще гірше, ця реальність насправді створюється ними. Проте, залишаючи осторонь ці перебільшення, Руксбі та редактори Salvage є наймогутнішими випадками підтримки меншого зла та відмови від голосування, попри рівнозначність зла. Однак, якщо ми розглянемо ряд аргументів для залишення в ЄС або принаймні небажання виходу від тих, хто має ілюзії щодо ЄС, до тих, хто є войовничо ворожим до нього, то існує низка причин, чому вони помиляються.

 

Непорозуміння та невизначеність

Першим і найбільш важким для розуміння моментом у голосуванні за представника правого крила, наприклад Трампа, або партії, наприклад Партії незалежності Сполученого Королівства, є фактично підтримка всієї програми, якою б непослідовною вона не була. Ніхто з лівих не може серйозно виступати за те, що ніколи не було серйозною стратегічною орієнтацією: «що гірше, то краще». Але голосування за вимоги, які підтримує представник чи партія правого крила, не те ж саме. Цілком можливо, що дві ці групи сприяють тому ж результату, сподіваючись, що він матиме не просто різні, а й діаметрально протилежні наслідки. Для цього є, як правило, одна або дві причини: або одна з груп неправильно зрозуміла ситуацію — іншими словами, дві протилежні групи не можуть бути одночасно правими, а результат буде відрізнятися від того, що очікує одна з них; або тому, що ситуація справді невизначена, — іншими словами, результат буде визначатися тим, що роблять різні групи як у процесі, що спричиняють його, так і після завершення. Я проілюструю це на прикладі з історії російської революції, що стала нещодавно предметом цілої книги, в якій поєдналися й непорозуміння, й невизначеність.

Коли спалахнула Лютнева революція, Ленін і кілька людей з його найближчого кола були емігрантами в Швейцарії. Відчайдушно стривожений тим, що революційна криза завершиться створенням Тимчасового уряду, який прагнув продовження війни, Ленін хотів повернутися до Росії, щоб довести, що тоді на порядку денному стояла соціалістична революція. Але він не зміг цього зробити через перешкоди на шляху перетину кордонів, спричинені конфліктом. Існував лише один реалістичний спосіб приїхати в Росію, але для цього треба було попросити допомогу, а потім прийняти її від однієї з імперіалістичних держав, що спустошували Європу, — Німеччини.

Кетрін Меррідейл зазначає, що, коли ця думка вперше пролунала, «Ленін спочатку зневажливо відреагував на неї», оскільки «прийняти допомогу ворога під час війни значило б піддавати себе звинуваченням у зраді» (Merridale 2016: 136). Ці звинувачення були справді висунуті в липні 1917 року, але в остаточному підсумку Ленін не мав вибору. Єдиним можливим рішенням Леніна було звернення до посольства Німеччини. Генеральний штаб, здається, раніше не розглядав можливість вирядження Леніна до Росії, але погодився, як тільки він зробив свою пропозицію. В результаті більшовицького лідера та тридцять одного його товариша спорядили знаменитим «бронепотягом», який відвіз їх зі Швейцарії через Німеччину й Швецію до Фінляндії, а потім до Петрограда, де незабаром після цього, він виголосив Квітневі тези. Бувши в Стокгольмі, Ленін розповів людям, у яких він зупинився:

...це імперіалістична Британія, грубо блокуючи всі відкриті шляхи зі Швейцарії, несе відповідальність за те, що він був змушенийпройти через Німеччину. Це правда, він допускав, що німці сподівалися отримати вигоду з його повернення, але вони помиляються. «Більшовицьке керівництво революції» — він зробив висновок, — «набагато більш небезпечне для німецької імперської влади та капіталізму, ніж уряд Керенського та Мілюкова» (Merridale 2016: 195).

Але наступного дня після прибуття Леніна на Фінляндський вокзал, співробітник відділу зв’язку Міністерства закордонних справ Німеччини в імперському дворі Грюнау, передав записку від політичного відділу Генерального штабу у Стокгольмі: «В’їзд Леніна до Росії успішний. Він працює точно так, як ми хочемо» (Merridale 2016: 241). Нерозуміння чи невизначеність?

 

"Для Леніна короткострокова перевага Німеччини була прийнятною, оскільки його аналіз привів його до думки, що вся Європа опинилася на межі революції, незалежно від того, який імперіалізм став панівним на короткий час."
 

Еріх Людендорф та інші члени вищого командування Німеччини сприяли поверненню Леніна до Росії, знаючи, що це, ймовірно, спричинить більшу радикалізацію революційного процесу. По суті, вони готувалися побачити соціалістичну революцію в Росії, бо це означало б вихід із війни однієї з частин Антанти, що б звільнило військові ресурси, прив’язані до Східного фронту, й дозволило б перерозподілити їх на боротьбу з Англією та Францією. Подальші міркування полягали в тому, що Німеччина зможе скористатися російською слабкістю, щоб захопити частину колишньої царської імперії, що вона й зробила, на короткий час отримавши контроль над балтійськими державами у березні 1918 року, згідно з Брест-Литовськом договором. Як пише С. А. Сміт у недавньому дослідженні з історії революції, остаточні умови були «штрафними» і означали, що «країни Балтії, більша частина Білорусі та всієї України були відрізані від колишньої імперії, внаслідок чого Росія втратила одну третину сільського господарства та залізниць, практично все виробництво нафти та бавовни, три чверті вугілля та заліза. Договір фактично зробив Німеччину панівною у всій Східній та Центральній Європі» (Smith 2017: 157). Німецький статс-секретар Хінц написав незабаром після підписання договору:

Чого ми хочемо на Сході? Військового паралічу Росії. Більшовики дбають про це краще, ніж будь-яка інша російська партія, а ми не пожертвували ані людиною, ані пенні. Ми не можемо вимагати, щоб вони... любили нас за те, що ми вичавлюємо країну, як апельсин... Ми не співпрацюємо з більшовиками, ми їх експлуатуємо. Ось що таке політика (Merridale 2016: 253).

Зрозуміло, чому Ленін прийняв допомогу від військового крила німецького панівного класу: у нього не було ніякої іншої реальної перспективи повернення до Росії і, отже, впливу на події. Звичайно, він не підтримував політично цілі Німеччини у війні, але чи не сприяло повалення Тимчасового уряду «об’єктивно» зміцненню одного імперіалістичного альянсу перед іншим? Чи Ленін не «підігрував» німецькому верховному командуванню? Для Леніна короткострокова перевага Німеччини була прийнятною, оскільки його аналіз привів його до думки, що вся Європа опинилася на межі революції, незалежно від того, який імперіалізм став панівним на короткий час. У цих умовах перевагу мали створення, виживання та приклад радянської республіки. Тарік Алі підсумував як очікування німецьких мілітаристів, так і російських революціонерів: «Навіть якщо ці божевільні зможуть досягти успіху (сказав Кайзер), як тільки ми виграємо війну, ми їх розгромимо». Відповідь Леніна на це зауваження була швидкою: «Німецька революція була на шляху, що назавжди би звів рахунки з Гогенцоллернами» (Ali 2017: 159). В «Історії російської революції» Троцький записав остаточне судження Людендорфа про рішення дозволити Леніну повернутися в Росію: «Я не міг припустити», виправдовує він себе, говорячи про російську революцію, «що вона стане могилою нашої власної могутності». Це лише означає, що з двох стратегів, Людендорфа, який дозволив Леніну поїхати, і Леніна, який прийняв його дозвіл, Ленін бачив далі й краще (Trotsky 1977: 619, 596–623).

Тут Троцький наголошує на нерозумінні Людендорфа того, яким буде результат (революційний вихід Росії з війни); але більш правильно було б наголосити на невизначеності цього результату. Російська революція спочатку дозволила Німеччині перемістити війська з колишнього Східного фронту на Західний фронт. Хоча повна перемога не була можлива після того, що її не досягли на початку конфлікту, можна було б досягти миру, і тоді Німеччина залишилася сильнішою, ніж перед серпнем 1914 року. Військові дії підводного флоту зробили це неможливим і спричинила поразку Німеччини, яка призвела також до затоплення американських кораблів, що, зі свого боку, стало приводом для вступу США у війну (Mann 2012: 144–145). Сміт пише, що «розрахунок Леніна про те, що договір (Брест-Литовський) буде короткочасним, виявився правильним, хоч і не з причини соціалістичної революції в Німеччині, на яку він покладався» (Smith 2017: 157). Під цим він розумів, що німецькі нові території були втрачені внаслідок поразки на полі бою, а не повалені революцією вдома; але це надзвичайно раціональний аналіз. Німецька революція, яку передбачав Ленін, формувалась на більш пізніх етапах війни й вибухнула 6 листопада з бунтом матросів, які відмовилися відправлятися на самогубну спробу відвернути наближення військової поразки Німеччини (Broué 2005:89–149). І як стверджував справедливо Ленін, якщо не ця конкретна подія, то щось подібне мало б відбутися.

Я, звісно ж, не порівнюю російську революцію з референдумом у Великій Британії про вихід із ЄС, але в обох випадках виникла проблема непорозуміння та невизначеності. Дійсно, можна було б стверджувати, що німецьке командування мало набагато більш правдоподібний аргумент на підтримку російської революції, аніж праві прибічники Брексіт мають для виходу з ЄС, оскільки перша подія принаймні мала можливість досягти своїх геополітичних цілей, але остання ніколи не збиралася працювати на користь британського капіталізму.

 

Менше зло та безпосередні небезпеки

У певному сенсі аргумент Дрейпера про те, що соціал-демократичне прийняття доктрини про менше зло в Німеччині на початку 30-х років призвело до катастрофи, недостатньо розвинений. Роботи Троцького про Німеччину є основними для будь-якої дискусії з цього питання, але він відкидав поняття меншого зла:

Ми, марксисти, вважаємо Брюнінга та Гітлера... складовими однієї й тієї ж системи. Питання про те, який з них є «меншим злом», не має сенсу, бо система, проти якої ми боремося, потребує всіх цих елементів. Але ці елементи миттєво втягуються в конфлікт один з одним, і партія пролетаріату повинна скористатися цими конфліктами в інтересах революції... Коли один із моїх ворогів ставить переді мною невеликі щоденні порції отрути, а другий, навпаки, збирається стріляти прямо в мене, то я спочатку виб’ю револьвер з руки другого ворога, бо це дасть мені можливість позбутися першого. Але це зовсі не означає, що отрута є «меншим злом» у порівнянні з револьвером (Trotsky 1975: 103).

Троцький робить тут два висновки. Один полягає у зв’язку фашизму з представниками «повсякденної» капіталістичної експлуатації — питання, що має найбільше значення для цієї дискусії. Як зазначає Ліз Фекете:

Неолібералізм — це не просто економічний проект. Це також глибоко політична спроба перетворити державу зсередини, об’єднуючи національні держави у взаємопов’язані ринкові держави. На сьогодні наднаціональна організація ЄС з її слабким парламентом та неприйнятною Європейською комісією була в центрі цього процесу. Завдяки підпорядкуванню «соціальної Європи» (соціальний захист та рівність) інтересам глобальних корпорацій та світових фінансів (конкурентне право та ефективність ринку), ті, хто керує Європейською комісією, можливо, створили умови для заклятого ворога ЄС — націоналізму і потенційного розпаду після Брексіту (Fekete 2017: 18).

Фекете виявляє тут симбіотичні зв’язки між соціальним неолібералізмом і новими ультраправими, зокрема те, яким чином перший створює умови для виникнення останніх. «Космополітичний ідентитаризм лідерів неоліберальної епохи... приводиться в дію реакцією національного ідентитаризму», — стверджує Штреєк, — «тоді як антинародне перевиховання зверху створює антиелітарний націоналізм знизу» (Streek 2017: 18). Сам Варуфакіс вбачає зв’язки, як він згадує в своїх мемуарах:

У своїй дискусії я часто застерігав їх, що розчавити нас не в їхніх інтересах. Якщо наш демократичний, проінтеграційний, прогресивний виклик задушити, поглиблення кризи приведе до ксенофобного, неліберального, антиєвропейського націоналістичного інтернаціоналу. Саме це й відбулося після розгрому грецької весни (Varoufakis 2017).

Трагедія тут полягає в тому, що Варуфакіс досі уявляє, що його противники роблять вибір, а не дотримуються логіки їхньої позиції. Тут є справжня паралель з підйомом фашизму, але не так, як зазвичай уявляють. У своєму класичному викладі Роберт Пекстон зазначає одну з передумов появи фашизму:

Ліві... мали втратити свою позицію як автоматичного представника для всіх партизанів змін — мрійників та розлючених, середнього класу, так само як і робітничого класу... Дійсно, фашисти можуть знайти свій простір лише після того, як соціалізм став достатньо потужним, щоб мати певну частку в уряді, і, таким чином, розчарувати частину своєї традиційної робітничої та інтелектуальної клієнтури (Paxton 2015: 43).

Паралель полягає в тому, що ліберальні та реформістські ліві до певної міри відносно недавно «розділяли управління» соціальним неоліберальним порядком. Це не був просто розподіл влади. Як я стверджував раніше, відповідальними за нав’язування цього ладу були значною мірою ЄС, Клінтон і Блер. Таким чином, популістська протидія — це не просто протидія спустошенню капіталізму взагалі, а капіталізму, яким керували та який захищали політики та їхні ідеологічні прибічники, які претендували на те, щоби бути лівими. Однак продовжувати підтримувати ці сили «критично» або неохоче — просто закріпити цей танець смерті, як пояснює Ненсі Фрейзер:

Хоча (неолібералізм та реакційний популізм) у жодному разі не є нормативно рівнозначними, обидва є продуктом нестримного капіталізму, який скрізь дестабілізує життєві сфери та природні середовища, завдяки чому виявляється як індивідуальне визволення, так і невимовне страждання. Лібералізм виражає першу, визвольну сторону цього процесу, тоді як пояснення гніву й болю пов’язують з іншим. Ці настрої, полишені гноїтися за відсутності іншої альтернативи, підігрівають авторитарність будь-якого типу... Таким чином, (нео)лібералізм, що є далеко не антидотом проти фашизму, є його партнером у злочині.

Висновок Фрейзер полягає в тому, що «ліві повинні відмовитися від вибору між прогресивним неолібералізмом та реакційним популізмом» (Fraser 2017; 46–47). Настільки важливою є ця думка, що я зроблю незвичний крок і погоджусь зі Славоєм Жижеком, який пише про те, як «загроза нового фашизму, втілена в антиміграційному правому популізмі», сприймається «як головний ворог, проти якого всі ми повинні об’єднатися — від радикальних лівих (того, що від нас залишилося) до мейнстримних ліберальних демократів (зокрема управителів ЄС)». На цьому тлі він пише, що ми повинні «зберігати основне марксистське розуміння: цей „фашизм“ — суто вторинний феномен, породжений його безспірною протилежністю, „відкритим“ ліберально-демократичним світом, таким чином, єдиний спосіб по-справжньому перемогти — подолати іманентні обмеження останнього» (Žižek 2017: 249). Але що, коли фашизм не є «вторинним» явищем?

Це питання підводить нас до другого висновку, який зробив Троцький: необхідність відчуття пріоритету. Якщо ви знаходитесь у безпосередній небезпеці, ви повинні подолати її, перш ніж займатися іншими, які можуть бути також смертельними, але менш суттєвими: як-от необхідність розгромити фашистів, перш ніж перейти до повалення нинішньої буржуазної державної машини. Ніхто не міг би не погодитися з цим, але через переконливість паралелі з Німеччиною 1930-х років ми повинні визнати, що загроза фашизму або принаймні ультраправий популізм є безпосередньою небезпекою. Як ми бачили, Варуфакіс натякає на це, але цей висновок більш конкретно висловлює марксистський історик Ніл Фолкнер. Фашизм тут є не можливим ризиком, а неминучою загрозою: ми живемо у часи повтору останніх днів Веймару:

...Порівняння з Веймарською Німеччиною не є випадковим. Цей приклад є більш крайнім, але дозволяє нам більш чітко бачити основні тенденції. Німецькі комуністи схвалювали серйозну кризу Веймарської Німеччини 1932 року, висуваючи гасло «Після Гітлера наша черга». Вони не змогли визначити головну загрозу і нагальну потребу об’єднаного робітничого класу оборонятися. Криза ще не є такою, але помилка догматичних прибічників виходу Британії з ЄС та ж: нездатність зрозуміти, що підйом ультраправих у всій Європі є очевидною та дійсною небезпекою і що Брексіт — проект, керований правими, а не лівими.

Фолкнер не бачить такої небезпеки, що настає внаслідок класичних фашистських рухів, які більше не потрібні через слабкість робітничого руху та лівих:

Гітлер та Франко (?) зіткнулися з масовим робітничим рухом, створеним під час революційного підйому 1917-1923 років. На противагу цьому, сучасні профашистські політики, такі як Дональд Трамп, Найджел Фарадж, Марін Ле Пен, Віктор Орбан, Мілош Земан та інші, стикаються з робітничим рухом, виснаженим 30 роками поразки й відступу... ультраправі не потребують армії фашистів, щоб досягти успіху на початку ХХІ століття в Європі (або Америці) (Faulkner 2017: 131).

Є велика спокуса перефразувати письменника-фантаста Кіма Стенлі Робінсона й сказати, що аналогії з Веймарською республікою стали останнім порятунком людей, нездатних зрозуміти нинішню ситуацію (Robinson 2009: 543). У випадку з Британією в 2016 році ці порівняння смішні.

З одного боку, їм бракує всієї історичної перспективи. Було серйозне збільшення як фізичних, так і словесних нападів на групи меншин у Британії, зокрема й білих іммігрантів із ЄС, безпосередньо після голосування. Проте расизм та ксенофобія, продемонстровані в той час, не були викликані результатом виборів. Ці явища були й до цих подій, і зараз вони стали легітимними через демагогію офіційної кампанії за вихід з ЄС. Проте навіть якщо б результат був іншим, я вважаю, що подібні атаки все одно відбувались би. Ці расисти, як і раніше, вважали свої дії виправданими, але при поразці були б мстивими, а не тріумфуючими. Ми повинні поглянути цій расистській реальності в обличчя, але й бути тверезими щодо її масштабу. Більшість порушників будуть серйозними расистами та фашистами, а не основними виборцями за вихід. У будь-якому разі це був сплеск расистського насильства, а не нова норма. Порівняйте це із ситуацією сорок років тому.

Будь-хто, хто був політично активним у кінці 1970-х або на початку 1980-х років, пам’ятатиме справжні закриті райони, які контролювали фашистські праві, у Бірмінгемі та Лондоні, регулярні напади на людей азіатського, африканського й карибського походження, що часто призводили до смертельних випадків, репресивних та відкрито расистських дій поліції, нападів справжніх нацистів на антифашистські мітинги та концерти[10]. Ось свідчення одного письменника азіатського походження, який жив у цей період:

Расизм у 1970-х роках був вшитий у тканину британського суспільства таким чином, що зараз неможливо уявити. «Побиття пакистанця» — це національний вид спорту. Була поширена різанина, пожежі в азіатських будинках відбувалися майже щотижня, не рідкими були й вбивства. Я відвідував переважно білі школи. Я згадую переважно про участь у майже щоденних бійках із расистами і про те, що нормальним здавалося прийти додому з розбитою губою чи підбитим оком. І якщо ви повідомили про расистський напад поліції, вони, ймовірніше, заарештовували вас, оскільки й вони були расистами. Від профспілкових лідерів, які змовилися з керівництвом, щоб утримувати чорних та азійських робітників, до імміграційних службовців, що проводили «тести на цнотливість» серед азіатських жінок, расизм був відкритим, порочним і неочищеним (Malik 2008).

Сьогодні такого немає, принаймні в тому ж масштабі.

 

"Якщо антимігрантський та антиісламський расизм справді б змітав усе на своєму шляху, панівний наратив про наслідки терористичних атак у Манчестері та Лондоні не був би солідарністю, єдністю й високою якістю наших державних послуг."

 

З іншого боку, можна припустити, оскільки в «панівному медіа-наративі» Брексіт керований расизмом та антимігранськими настроями, то це й відбувається насправді. Як я стверджував в іншому місці, існує низка складних та часто суперечливих мотивів для голосування за вихід (Davidson 2016). Один журналіст розповідає про різноманітні причини, про які йому розказали в містечку Західний Мідленд, де більшість населення проголосувала за вихід:

Розмовляючи зі своїми друзями зі Сметвіка — білими британцями та другим поколінням іммігрантів, ви чуєте підтримку Брексіту з різноманітних поглядів: існує аргумент про «Фортецю Європу» (люди зі Співдружності не можуть переїхати до Великої Британії, тому що перевага надається громадянам ЄС). Британські азійські крамарі не люблять польські крамниці, що обкрадують їхній бізнес. Є неприязнь до тетчерської капіталістичної структури, збереженої в ЄС. В основі всіх цих причин є могутній бунт проти того, що сприймається як політична еліта, яка піклується лише про себе (Crooks 2017).

Однак Сметвік— це частина парламентського виборчого округу Уорлі, де депутати парламенту від Лейбористської партії в червні 2017 року отримали понад 67 відсотків голосів. Іншими словами, це просто не той випадок, коли кожен, хто голосував за вихід, купився на популістську праву програму. Участь Партії незалежності Сполученого Королівства демонструє це. В очікуванні на результати Брексіту було повно прогнозів, що Партія незалежності Сполученого Королівства змете все на своєму шляху разом із Найджелом Фараджем, який, імовірно, буде віце-прем’єр-міністром від торі за Брексіт. У наступні 12 місяців Партія незалежності Сполученого Королівства втратила всі 145 місць на муніципальних виборах у травні 2017 року, втратила своє єдине місце в парламенті в червні 2017 року та побачила як її частка голосів знизилася з 13% 2015 року до 2% сьогодні. Виборці Партії незалежності Сполученого Королівства просто не стали підтримувати торі: деякі, звичайно, підтримують (і багато з них — торі з робітничого класу, котрі повертаються), але багато хто перейшов до лейбористів. У більш загальному плані, якщо антимігрантський та антиісламський расизм справді б змітав усе на своєму шляху, панівний наратив про наслідки терористичних атак у Манчестері та Лондоні не був би солідарністю, єдністю й високою якістю наших державних послуг. Якщо політика так рішуче змістилася вправо, то підтримка Лейбористської партії під час загальної виборчої кампанії не повинна була б неминуче зрости, як це відбулося, зокрема в тих регіонах, що проголосували за залишення до того моменту, коли Корбіна серйозно розглянули як кандидата на посаду прем’єр-міністра. Велика Британія схиляється перед численними кризами, як ми побачимо зараз, але неминуча загроза фашизму не є однією з них.

 

Потрійна криза

Як ми побачили, Брексіт містить як непорозуміння з боку своїх правих прихильників, так і невизначеності щодо результатів, а після загальних виборів у Великій Британії 2017 року цей результат все ще визначається. Класова боротьба — це не антагоністична гра, в якій слабкість однієї сторони автоматично перетворюється на силу іншої. Якщо ліві розділені й робітничий клас слабо організований, то це, очевидно, є перевагою панівного класу; але жодна з цих умов не означає, що всі їхні інші ідеологічні, геополітичні або економічні проблеми просто зникли. Нам треба починати з цього, а не викликати нездоланного ворога, який існує в нашій уяві й вимагає від нас схвалення нібито «меншого зла», — це просто повторення помилок британських лівих упродовж 1980-х років, коли вважалося, що Тетчер та її уряди підтримує переважна частина народу, чого насправді не було. Нинішній уряд торі набагато слабший, ніж будь-який з тих урядів.

Брексіт є одночасно продуктом і каталізатором трьох конкретних криз, які зараз стоять перед британським панівним класом. За порядком зростання серйозності — це кризи партії, стратегії та держави. Історично склалося так, що ці кризи відбувалися окремо. Щодо стратегії, очевидними прикладами можуть бути хибні розрахунки британського панівного класу стосовно Суецу в 1956 році або Іраку в 2003 році. Щодо партії, ми думаємо про поділ у Консервативної партії через Хлібні закони 1846 року чи в Ліберальної партії через ірландський Гомрул у 1880-х роках. Але ці кризи є досить загальними; державні кризи відносно рідкісні і, як правило, є локальними проявами більш широкого глобального потрясіння. І в минулому столітті їх було лише три. Перша тривала з 1916 по 1921 рік, від Великоднього повстання в Ірландії до розгрому Троїстого Союзу, де ключовим роком був 1919. Друга криза тривала з 1968 по 1975 рік. Відбувалися також масові повстання робітничого класу та війна в Ірландії, а також кампанія проти В’єтнамської війни, жіночий визвольний рух та інші види боротьби з пригнобленням. Тут вирішальним роком був 1972. Третя державна криза почалася у 2011 році, і про це свідчила низка неоднорідних проявів, які в кінцевому підсумку були пов’язані з протидією режиму жорсткої влади тодішньої панівної коаліції: внутрішні заворушення в Лондоні викликані поліцейськими розстрілами чорної молоді, студентські демонстрації й заворушення проти плати за навчання, масові страйки в державному секторі та обрання більшістю Шотландської національної партії (ШНП) до Шотландського парламенту. Певною мірою остання криза була найменш відкрито радикальною, але зробила проведення референдуму про шотландську незалежність неминучим і, отже, поставила під загрозу територіальну цілісність британської держави так, як це не робили інші.

 

 

Візьмемо для початку кризу стратегії. Нездатність політичного керівництва британського панівного класу мислити стратегічно була чітко продемонстрована рішенням Терези Мей провести поспішні загальні вибори. Це, безсумнівно, третя велика афера, яку керівництво партії торі провернуло за п’ять років, після шотландського референдуму про незалежність, де воно ледве досягло успіху, і референдуму про ЄС, де воно ще ледь-ледь не провалилось. Проблему, що стоїть перед торі після голосування за Брексіт, можна описати досить просто: вони були головною партією панівного класу Великої Британії протягом понад сто п’ятдесят років, проте через ухвалення рішення у зв’язку з внутрішніми партійними міркуваннями — позбавитися від загрози від Партії незалежності Сполученого Королівства й усунути розбіжності між ними щодо ЄС — тепер вони відповідальні за реалізацію політики, проти якої виступає переважна більшість цього класу. Це один бік дилеми торі. Деякі аналітики стверджують, що така ворожість із боку бізнесу спричинить зрив процесу Брексіту. У висновках корисного звіту про відносини британського капіталу та ЄС Крістакіс Георгіу пише:

Керівники цього найбільшого бізнесу, а також найважливіші державні відомства, включно зі скарбницею євроскептиків (не кажучи вже про Міністерство закордонних справ, незважаючи на його послаблену позицію), не лише вказують на те, що результат простого референдуму буде недостатнім для реалізації стратегії, а й на те, що британський панівний клас усвідомлює свої обмеження. Британський капіталізм став більш залежним від членства в ЄС, а останній не збирається нікуди зникати (Georgiou 2017: 124).

Але незрозуміло, що голосування можна просто проігнорувати. Одним зі способів розв’язання ситуації була б спроба узгодити те, що іноді називають «м’яким» Брексітом, — іншими словами, коли відносини Великої Британії з ЄС настільки близькі до статусу членства, наскільки це можливо, насамперед через доступ до єдиного ринку. Решта держав-учасниць та установ надаватимуть таку угоду, лише якщо Велика Британія допустить у відповідь вільне пересування людей. Британська столиця може схвалити це рішення, але це негативно позначиться на уряді в іншому боці цієї дилеми. М’який Брексіт зробив би консерваторів неспроможними зупинити імміграцію або навіть «контролювати» її. Прем’єр-міністр Німеччини Ангела Меркель дала чітко зрозуміти, що якщо Британія після Брексіту хоче бути частиною єдиного ринку, вона повинна буде дозволити вільне пересування людей: кампанія за вихід висунула вимоги, які зараз неможливо задовольнити.

Рішення Мей зібрати дострокові вибори було відчайдушною спробою розв’язати цю суперечність і містить, мабуть, чотири розрахунки. Певною мірою Мей усвідомлювала, що, незалежно від того, яку зрештою форму матиме Брексіт, який вона (на час написання) буде очолювати, він не принесе користі більшості британців, зокрема й тим, хто голосував за нього. Тому перед розгортанням катастрофи в інтересах партії торі буде забезпечити ще п’ять років перебування при владі, інакше цей процес буде невдало синхронізований із наступними запланованими виборами у 2020 році. Спокуса обійти цей результат була б посилена шансом скористатися Лейбористською партією з теоретично непопулярним лідером, яка страждає історично низьким рівнем народної підтримки і так погано підтримується в країні, що навіть претензії на єдність розвалюються під тиском кампанії.
Обидва ці припущення, вочевидь, не заявляли відкрито, але інші два сформували офіційні міркування. Таким чином, перемога у виборах може бути заявлена невиправданою, як попереднє схвалення будь-якої домовленості чи недомовленості, які Мей або може досягти, або змушена прийняти. Іншими словами, це буде використовуватися для заперечення будь-яких вимог щодо подальшого референдуму для ратифікації можливої ​​угоди між Лондоном та Брюсселем. Мей також стверджувала, що більша кількість торі посилить її свободу маневру на переговорах: але щодо кого? Голова делегації з перемовин Європейського парламенту Гі Вергофстадт заявив, що його команда вважає, що масштаби мандату Мей є несуттєвими. Хоча його погляд був відхилений ліберальними коментаторами, у чомусь він має рацію. ЄС хотів би, щоб Британія залишилась, і представники раніше натякнули, що сама вузькість перемоги кампанії за вихід може передбачати можливість переосмислення референдуму. Врешті-решт, рішення в державах-учасницях знову розглядаються або в кількох інших ситуаціях ігноруються.

Проте будь-яке прийнятне збільшення підтримки Брексіту, як це відбулось під час обвалу торі, дозволило б усунути будь-які шанси зміни в результатах Брексіту, а отже, будь-які заохочені учасники переговорного процесу мали б піти на поступки. (Однак ми можемо тільки захоплюватися сміливістю і, можливо, дивуватись наївності тих прихильників Брексіту серед торі, котрі борються проти невиборних бюрократів Брюсселя, але зараз очікують, що вони повинні поважати результати виборів, навіть якщо вони цього раніше ніколи не робили, за винятком тих випадків, коли вони узгоджувалися з цілями ЄС). Ні, основна група, проти якої Мей потрібно зміцнити свою підтримку, — це ультраправі прихильники Брексіту з її власної партії, чия непримиренність загрожує перетворити кризу британського капіталізму в катастрофу. Мей, очевидно, вважала, що більша кількість учасників зменшить її залежність від них. Іншими словами, вона шукала не мандату для жорсткого Брексіту, а мандату, щоб уникнути останнього: ось що насправді означає «зміцнення її руки». Але навряд чи це той випадок, коли кандидати торі обиратимуться саме тому, що вони приєднуються до позиції жорсткого Брексіту, хіба лише задля залучення голосів колишніх прихильників Партії незалежності Сполученого Королівства, що свідчить про певний відчай.

Афери 2014 і 2016 років призвели до одного непрямого й одного конкретного результатів. Вочевидь, Мей не думала, що ці поспішні вибори стануть причиною ризику подібних масштабів. Проголосивши необхідність перемоги, будь-що менше передбачалося як катастрофа для торі. Але ця спекуляція, як і референдум про ЄС, також зазнала поразки, і в той час, коли я пишу, стихійна лихоманка розгортається, як любила говорити Роза Люксембург, з усією неминучість природного права.

Це підводить нас до кризи партії. Ще до загальних виборів було очевидно, що торі не мають уявлення про те, як діяти. Деталі, які потрапили до Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung про вечерю на Даунінг-стрит, організовану для президента Європейської комісії Жан-Клода Юнкера та його переговорної команди, розкривають британську сторону, яка очевидно не розуміє технічних аспектів процесу виходу, є надто оптимістичною щодо швидкості, з якою різні аспекти можуть бути узгоджені, і помиляється щодо умов, які можуть бути запропоновані Великій Британії. Якість керівництва британського панівного класу, безумовно, жахливо знизилась протягом останніх сімдесяти років, але його недієздатність полягає не в тому, що залучені політики надто нерозумні — у будь-якому разі завжди залишається Ліам Фокс — а радше в ситуації, яка зробила їх такими. Я раніше цитував Адорно, що дурість не є природною якістю, а соціально виробленою та посиленою, як це в цьому разі стосується сучасної партії торі. Іншими словами, ми стикаємось не з керівною групою, яка очевидно налаштована на потреби свого класу та реалізує ретельно продуману стратегію їхнього задоволення, а з тою, яка відчайдушно й хаотично намагається вибрати найменш поганий із можливих варіантів.

У цих умовах вирази безтурботності, які залишаються на обличчях Дейвіса, Фокса та Джонсона, і те, як вони плутаються від одної дипломатичної помилки до іншої, не від того, що вони володіють чудовим планом, невідомим решті з нас, а саме тому, що в них його немає. Як зауважив Алан Фінлейсон, за «культом Брексіту» ховається «незвична політична філософія»: «"Ви не знаєте, що трапиться", — скажуть ці прихильники Брексіту, якщо вони спіймають вас на міркуваннях про можливу переговорну позицію Естонії або перспективи продовження паспортних прав банкам, що базуються в Лондоні. "Ніхто не може знати майбутнє"» (Finlayson 2017: 22). Але, мабуть, тут менше йдеться про неможливість прогнозування, ніж про відмову розглянути те, що це може спричинити. «Вони... бачать кольорові сни, поки тонуть», — писав Троцький про інший панівний клас, який аналогічним чином сліпо рухався до руйнування практично сто років тому (Trotsky 1977: 113).

Проблема британського капіталізму ускладнена тим, що немає жодної очевидної альтернативи «партії капіталу», на яку вона може розраховувати. Принаймні на цей момент Лейбористська партія не може відігравати таку роль — вже не через внутрішні розбіжності, а тому, що вона рішуче рушила ліворуч — у напрям, який виявився популярним серед виборців. Продовження нестримної ворожнечі більшості парламентської Лейбористської партії до Корбіна полягає не в тому, що, як вони стверджували раніше, вони бояться, що він неминуче програє загальні вибори, а саме тому, що після результату 2017 року вони тепер бояться, що він виграє і цей момент не за горами. Лейбористська партія може або залишитися в її нинішньому розділеному стані, або перетворитися на організацію, близьку до нових реформістських утворень, що виникли на півдні Європи, або може бути цілком подрібненою. Але партійна криза ширша, ніж зміни в Лейбористській партії — справді, в деяких випадках це переходить межі окремих організацій, щоб загрожувати самій партійній системі. Торі є найбільшою партією в Англії, але більше не є панівною через відродження лейбористів; Лейбористська партія є панівною в Уельсі, Шотландська національна партія, хоч і ослаблена, залишається найбільшою партією в шотландському парламенті й має найбільшу кількість шотландських депутатів у Вестмінстері, а Демократична юніоністська партія і Шинн Фейн зараз майже рівномірно розподілені в Північній Ірландії. Більше не існує жодної партії, котра має підтримку в усій Великій Британії — безпрецедентний розвиток подій в історії британської держави.

Нарешті ми підходимо до кризи держави. Як зазначалося раніше, це почалося 2011 року в ситуації тривалої депресії, яка розпочалася на три роки раніше, коли Шотландську національну партію було вперше обрано більшістю уряду в Шотландії. Наступний референдум, який відбувся 2014 року, був складним випадком, але те, що Брексіт виніс на порядок денний, звичайно, є можливістю проведення другого шотландського референдуму швидше, ніж я чи більшість інших людей вважали можливим у 2014 році. Втрата Шотландії буде набагато більш значущою для британської держави, ніж втрата частини Ірландії, бо, якщо Шотландія вийде, Сполученому Королівству прийде кінець. І тут також вплинуло питання про ЄС. Шотландська національна партія відповіла на голосування за вихід з ЄС суперечкою про другий референдум про незалежність на підставі того, що більшість шотландців проголосували за залишення в ЄС і саме це коштувало їй голосів та місць на загальних виборах. Шотландія залишається слабкою ланкою у структурі британської держави. Одним із ключових питань, що стоять перед лівими в Шотландії, є суперечка з Шотландською національною партією (і Шотландської партії зелених), що питання про незалежність Шотландії від Великої Британії та членство Шотландії в ЄС — цілком різні питання.

 

Висновок

Завдання лівих полягає в тому, щоб створити альтернативу різним політичним крилам капіталу: сьогоднішнє формулювання ані/ані є ні соціальний неолібералізм, ні правий популізм, а міжнародний соціалізм. І якщо ліві ще не можуть запропонувати альтернативну конкретну організаційну форму, вони все одно мають виступати проти капітуляції перед капіталом, інакше альтернативу ніколи не буде побудовано, ухиляння ніколи не припиняться, тому що реакційний популізм нікуди не зникне: завжди будуть Трамп, Ле Пен або Фарадж, чия поразка вимагає від нас підтримки Клінтон, Макрона або Юнкера. У цьому сценарії нам ще раз скажуть, що наш обов’язок — підтримка панівної фракції панівного класу капіталістів. І як тільки підтримку буде надано, неоліберальні рятівники продовжуватимуть ту ж саму політику, яка передусім сприяла расизму. Відродження Лейбористської партії у Великій Британії під керівництвом Корбіна означає, що досить несподівано зараз з’явилась альтернатива. Вона не революційна, і ніхто не повинен удавати, що структурні перешкоди парламентському соціалізму магічно зникли: але це означає, що ми вже не просто стикаємося з вибором зла. Це може показати, що, коли це можливо у Великій Британії, місці народження неолібералізму, це також ймовірно в будь-якому іншому місці. У будь-якому разі, безсумнівно, прийшов час позбавити поняття «меншого зла» мук і поховати його, як воно цього й заслуговує.

 

Переклала Ірина Цюпа за публікацією: Davidson, N., 2017. Choosing or Refusing to Take Sides in an Era of Right-Wing Populism. Available 10.01.2018 at: [link]

 


 

Примітки

1. Наступні три розділи спираються на сьому та восьму глави моєї книги "Nation-States: Consciousness and Competition«.

2. Див., наприклад, Mark Lilla, The Once and Future Liberal: After Identity Politics (New York: Harper Collins, 2017).↩

3. Причини цього надто складні для обговорення тут. Тому дивіться Davidson 2015.↩

4. Каллінікос зараз приписує цю думку Джоелу Геєру, який висловив її під час дискусій у Marxism 1993 року. Див. Callinikos 2001.↩

5. Такою мірою, як ЄС намагався діяти у власних інтересах, наприклад, в Україні, він виявився неефективним. Між іншим, я вважаю головною загрозою для України не ЄС, а Росію.↩

6. Гасло про іншу Європу, можливо, повністю стирає різницю між континентом та Європейським Союзом.↩

7. Дивіться обговорення в Anderson 1996: 30-32, Anderson 2007: 64-66, Streeck 2014: 97-103.↩

8. Як і більшість людей лівих поглядів Норфілд вважав, що «вихід... здається малоймовірним», але «ця розв’язка далеко не безсумнівна».↩

9. Задля повного розкриття інформації, я маю відзначити, що цей аргумент спрямований проти моєї статті Davidson 2016. Дивіться Allinson, Mieville, Seymour and Warren 2016: 17.↩

10. Атмосфера того часу добре передана у Widgery 1986 та у більш недавніх спогадах ери RAR/ANL; див., наприклад, Rachel 2016: 96—113.↩

 

Источники

Adorno, T., 1978 [1951]. Minima Moralia: Reflections from Damaged Life. London: Verso.

Albertazzi, D. and McDonnell, D., 2008. “Introduction: the Sceptre and the Specter”, In: Twenty-First Century Populism: The Spectre of Western Democracy. London: Palgrave Macmillan.

Allinson, J., Mieville, Ch., Seymour R. and Warren, R. 2016. “Neither Westminster nor Brussels”. In: Salvage 3 (May 2016), 17.

Ali, T., 2017. The Dilemmas of Lenin: Terrorism, War, Empire, Love, Revolution. London: Verso.

Aly, G., 2006. Hitler’s Beneficiaries: Plunder, Racial War, and the Nazi Welfare State. New York: Metropolitan Books.

Anderson, P., 2009 [1996]. “Origins”. In: The New Old World. London: Verso.

Anderson, P., 2009 [2007]. “Outcomes”. In: The New Old World. London: Verso.

Baban, F., 2013. “Cosmopolitan Europe: Border Crossings and Transnationalism in Europe”. In: Global Society, vol. 27, no. 2 (2013), p. 229.

Berlet, C., 1995. "The Violence of Right-wing Populism”. In: Peace Review, vol. 7, nos 3/4.

Berlet, C. and Lyons, M. N., 2000. Right-Wing Populism in America: Too Close for Comfort. New York: The Guilford Press.

Bieler, A. and Schulen, T., 2008. “European Integration: A Strategic Level for Trade Union Resistance to Neoliberal Restructuring and for the Promotion of Political Alternatives?”. In: Bieler, A., Lindberg, I. and Pilay, D. (eds.). Labour and the Challenges of Globalization: What Prospects for Transnational Solidarity?

Block, F., 1987 [1977]. “The Ruling Class Does Not Rule: Notes on the Marxist Theory of the State”. In: Revising State Theory: Essays in Politics and Postindustrialisation. Philadelphia: Temple University Press.

Broué, P., 2005 [1971]. The German Revolution, 1917-1923. Leiden: E.J. Brill.

Callinicos, A., 2001. “Plumbing the Depths: Marxism and the Holocaust”. In: Yale Journal of Criticism, vol. 14, no. 2 (June).

Carchedi, G., 2001. For another Europe: A Class Analysis of European Economic Integration. London: Verso.

Chang, H.—J., 2014. Economics: the User’s Guide. Harmondsworth: Penguin Books.

Davidson, N., 2010. “What was Neolberalism?”. In: Davidson, N., Mccafferty, P., Miller, D. (eds.). Neoliberal Scotland: Class and Society in a Stateless Nation. Newcastle: Cambridge Scholars Press.

Cole, A., 2005. “Old Right or New Right? The Ideological Positioning of Parties of the Far Right”. In: European Journal of Political Research, vol. 44, no. 2, pp. 222—223.

Cooper, L., 2917. “Europe’s Problem with Nationalism”. In: Hudson, K. (ed.) Free Movement and Beyond: Agenda Setting for Brexit Britain. London: Public Reading Rooms.

Crouch, C., 2004. Post-Democracy. Cambridge: Polity Press.

Crooks, H., 2017. “Love Thy Neighbour”. In: The Guardian, (Weekend) (18 March). Available 03.12.2017 at: [link].

Cunliffe, Ph., 2016. “After Brexit: Ending Out-Sourced Anti-racism”. In: The Current Moment. Available 03.12.2017 at: [link].

Davidson, N., 2012. How Revolutionary were the Bourgeois Revolutions? Chicago: Haymarket Books, 2012.

Davidson, N., 2015. “Neoliberalism as the Agent of Capitalist SelfDestruction”. In: Salvage, 1 (July), pp. 81—96.

Davidson, N., 2016. “After Brexit”. In: International Socialist Review. Available 03.12.2017 at: [link].

Davidson, N., 2017. “Crisis Neoliberalism and Regimes of Permanent Exception”. In: Critical Sociology, vol. 43, no. 4-5 (July 2017).

Diamond, S., 1995. Roads to Dominion: Right-Wing Movements and Political Power in the United States. New-York: The Guilford Press.

Draper, H., 1978. Karl Marx’s Theory of Revolution, vol. 1, State and Bureaucracy. New York: Monthly ReviewPress.

Draper, H., 2004 [1967]. “Who’s Going to be the Lesser Evil in 1968?”. In: International Socialist Review. Available 03.12.2017 at: [link].

Elliott, L. and Atkinson, D., 2016. Europe Isn’t Working. New Haven: Yale University Press.

Evans, R., 2007. The Coming of the Third Reich. London: Allen Lane.

Georgiou, Ch., 2017. “British Capitalism and European Unification: From Ottawa to the Brexit Referendum”. In: Historical Materialism, vol. 25, no.1.

Gluckstein, D., 1999. The Nazis, Capitalism, and the Working Class. London: Bookmarks.

Faulkner, N., 2017. “Brexit, Racism, and the Crisis of European Capitalism”. In: Free Movement and Beyond.

Fekete, L., 2017. “Flying the Flag for Neoliberalism”. In: Race and Class, vol. 58, no. 3 (January-March ).

Finlayson, A., 2017. “Brexitism”. In: London Review of Books, vol. 39, no. 10 (18 May).

Fraser, N., 2017. “Progressive Neoliberalism versus Reactionary Populism”. In: Geiselberger, H. (ed.). The Great Regression. Cambridge: Polity Press. 

Gramsci, A., 1971 [1929-1934]. Selections from the Prison Notebooks. London: Lawrence and Wishart, 211.

Griffin, R., 2000. “Revolution from the Right: Fascism”. In: Parker, D. (ed.). Revolutions and Revolutionary Traditions in the West, 1560-1991. London: Routledge.

Harris, N., 1971 [1968]. Beliefs in Society: the Problem of Ideology. Harmondsworth: Penguin Books.

Harris, N., 1987. “The Mountains of Profit”. In: Socialist Worker Review.

Hayek von, F., 1939. “The Economic Conditions of Interstate Federalism”. In: New Commonwealth Quarterly, vol. 5, no. 2 (1939).

Haynes, M., 1999. “Setting the Limits to Europe as an “Imagined Community”’. In: Dale, G. and Cole, M. (eds.). The European Union and Migrant Labour. Oxford: Berg.

Herbert, U., 1993. “Labor and Extermination: Economic Interest and the Primacy of Weltanschauung in National Socialism”. In: Past and Present, 138 (February 1993), p. 195.

Hermann, C. and Hofbauer, I., 2007. “The European Social Model: Between Competitive Modernisation and Neoliberal Resistance”. In: Capital and Class 93, special issue on The Left and Europe (Autumn).

Hobsbawm, E. J., 1986. “Revolution”. In: Porter, R. and Teich, M. (eds.). Revolution in History. Cambridge: Cambridge University Press, 27.

Hutton, W., 2013. “Power is Fragmenting. But what is the True Cost to Democracy?”. In: The Observer, 25 August, p. 36.

Lilla, M., 2017. The Once and Future Liberal: After Identity Politics. New York: Harper.

Kershaw, I., 1998. Hitler, 1889-1936: Hubris. London: Allen Lane.

Kershaw, I., 2007. Fateful Choices: Ten Decisions that Changed the World, 1940-1941. London: Allen Lane.

Kimmel, M., 2013. Angry White Men: American Masculinity at the End of an Era. New York: Nation Books.

Lukács, G., 1971 [1923]. “Class Consciousness”. In: History and Class Consciousness: Essays on Marxist Dialectics. London: Merlin Press.

Luttwak, L., 1997 [1996]. “Central Bankism”. InL Gowan, P. and Anderson, P. (eds.). The Question of Europe. London: Verso.

Malik, K., 2008. “How did the left radicalism of my Manchester youth give way to Islamism?”. In: The Observer, (28 May).

Mann, M., 2004. Fascists. Cambridge: Cambridge University Press.

Mann, M., 2012. The Sources of Social Power, vol. 3, Global Empires and Revolution, 1890-1945. Cambridge: Cambridge University Press.

Marx, K., 1976 [1867]. Capital: A Critique of Political Economy, vol. 1. Harmondsworth: Penguin Books/New Left Review, 1976).

Mason, T., 1995 [1975]. “The Primacy of Politics: Politics and Economics in National Socialist Germany”. In: Caplan, J. (ed.). Nazism, Fascism and the Working Class. Cambridge: Cambridge University Press.

Meiksins Wood, E., 1981. “The Separation of the Economic and Political under Capitalism”. In: New Left Review, I/127.

Merridale, C., 2016. Lenin on the Train. London: Allen Lane.

Miller, D. (eds.). Neoliberal Scotland: Class and Society in a Stateless Nation. Newcastle: Cambridge Scholars Press.

Müller, J.—W., 2016. What is Populism? Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Norfield, T., 2015. The City: London and the Global Power of Finance. London: Verso.

Nougayrède, N., 2017. “The Nightmare of a Le Pen win could still come true”. In: The Guardian.

Offe, C., 2015. Europe Entrapped. Cambridge: Polity.

Paxton, R. O., 2015. The Anatomy of Fascism. Harmondsworth: Penguin Books.

Penny, L., 2017. “The Backlash to Donald Trump’s ‘Muslim Ban’ is Bathing America in Anger. What Comes Next?”. In: New Statesman, 3-9 February, 38.

Peukert, D., 1989 [1982]. Inside Nazi Germany: Conformity, Opposition and Racism in Everyday Life. Harmondsworth: Penguin Books.

Pilkington, E., 2011. “Immigrants go into hiding as Alabama rules that lookingillegal is enough”. In: The Guardian.

Porter, B., 2006. Empire and Superempire: Britain, America and the World. New Haven: Yale University Press.

Post, C., 2017. “We’ve been Trumped”. In: International Socialist Review, 104, pp. 45-46.

Pyzik, A., 2014. Poor but Sexy: Culture Clashes in Europe East and West. Winchester UK: Zero Books.

Rachel, D., 2016. Walls Come Tumbling Down: The Music and Politics of Rock against Racism, 2 Tone and Red Wedge. London: Picador.

Robinson, K. S., 2009 [1993]. Red Mars. London: Harper Voyager.

Rooksby, E., 2016. The Brexit Disaster.

Roberts, M., 2016. The Long Depression: How it Happened, Why it Happened, and What Happens Next. Chicago: Haymarket Books.

Sagall, S., 2013. Final Solutions: Human Nature, Capitalism, and Genocide. London: Pluto Press.

Schmitt, C., 2007 [1932]. “The Concept of the Political”. In: The Concept of the Political. Chicago: University of Chicago Press.

Schumpeter, J., 1994 [1944]. Capitalism, Socialism and Democracy. London: Routledge, 1994).

Sedgwick, P., 1970. “The Problem of Fascism”. In: International Socialism, first series, 42 (February/March), 34.

Smith, A., 1976 [1776]. An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations. Chicago: University of Chicago Press.

Smith, S. A., 2017. Russia in Revolution: An Empire in Crisis, 1890-1928. Oxford: Oxford University Press.

Streeck, W., 2014. Buying Time: The Delayed Crisis of Democratic Capitalism. London: Verso.

Streek, W., 2017. “The Return of the Repressed”. In: New Left Review II/104 (March/April), 18.

Tooze, A., 2006. The Wages of Destruction: the Making and Breaking of the Nazi Economy. New York: Viking.

Trotsky, L. D., 1975 [1931]. “For a Workers’ United Front against Fascism”. In: The Struggle against Fascism in Germany.

Trotsky, L., 1975 [1932]. “What Next? Vital Questions for the German Proletariat”. In: The Struggle against Fascism in Germany. Harmondsworth: Penguin Books.

Trotsky, L. D., 1977. The History of the Russian Revolution. Pluto Press.

Varoufakis, Y., 2016. “Why we must save the EU”. In: Free Movement and Beyond.

Varoufakis, Y., 2017. Adults in the Room: My Battle with Europe’s Deep Establishment. London: Bodley Head.

Varoufakis, Y., 2017. “Macron backed my nation: the French Left should back him”. In: The Guardian

Žižek, Sl., 2017. The Courage of Hopelessness: Chronicles of a Year of Acting Dangerously. London: Allen Lane.

Залишити коментар