Розвиток українських міст, принаймні формально, орієнтований на моделі, які використовуються у містах Європейського Союзу. Насправді ж, між західноєвропейським і пострадянськими містами і так є багато схожого. Капітал в обох регіонах комерціалізує міста, ринки житла так само відтворюють соціально-економічні нерівності, а громадський простір стає простором споживання, недоступним для всіх. Але є і важливі відмінності, основна з яких — у балансі сил між капіталом і міськими жителями. В ЄС громадам іноді вдається перемагати у цьому протистоянні.
Про те, якими можуть бути альтернативи ринковим відносинам на рівні міста, ми поговорили з Каталін Генбург, депутаткою Берлінського парламенту від партії Die Linke, яка займається житловою політикою.
Каталін Генбург
Як у Вас розвинувся інтерес до міської політики та який досвід допомагає Вам розробляти це питання? Що саме Ви робите у цій сфері як депутатка Берлінського парламенту?
Зараз мені 35 років. Я народилась ще в Німецькій Демократичній Республіці, в Саксонії-Ангальт, у так званому «хімічному трикутнику». Це місце було індустріальним серцем НДР. Після возз’єднання Німеччини там відбулися сильні зміни. Довкола було безробіття та бідність. Коли мені було 13 років, батьки переїхали до передмістя Берліна, до Фалькензе. Раптом я опинилась серед дітей, які живуть у великих сімейних будинках, чиї батьки були послами, дипломатами або мали дуже круту роботу у федеральному уряді. Цей контраст сформував мене. Тоді я зрозуміла, що умови життя дуже залежать від того, де ти живеш і дорослішаєш.
Cхідний Берлін, 1980-ті роки
У 18 років я приєдналась до Партії демократичного соціалізму й стала наймолодшою представницею муніципальної ради у Фалькензе, де розробляла питання містобудування. Потім я переїхала до Берліна й потрапила на курси із соціології міста в Технічному університеті. Мене це цілком захопило, бо все, що мене цікавило — розвиток та занепад міст — можна пояснити з погляду соціології й історії. Тому я вирішила продовжити навчання на магістратурі з історичної урбаністики. Я написала магістерську роботу на тему «Приватизація землі після 1990 року та матеріальність передмістя навколо Берліна» на прикладі околиці Фалькензе. Так виник зв’язок із моїм першим мандатом 18-річної політикині й науковою підготовкою у сфері дослідження міста.
У парламенті Ви відповідальна за розвиток міста, туризм та розумне місто. Розкажіть, що саме Ви робите як парламентарка в цих сферах?
Мої теми — це не лише політика міського розвитку, а й туристична політика, бо Берлін, як і багато інших міст, останні 20 років дуже сильно підлаштовує себе під вимоги туризму. Туристична політика втручається в процеси містобудування й змінює місто. Інфраструктура швидко перетворюється на туристичну, а тут вже виникають питання загальних благ та доступу до них місцевих жителів. Якщо люди відчувають, що на вулицях є лише нічні магазини, які є переважно туристичною інфраструктурою, то існує проблема. В мікрорайонах виникають конфлікти, і ми це відчуваємо. У Берліні вже 6 років дуже напружено обговорюють туристифікацію, яка є усталеним дискурсом у галузі міських досліджень. Для мене було цілком зрозуміло, що не можна залишати туристичну політику на поталу економістам. Вона має стати частиною міського розвитку. Як парламентарка, я активно виступаю за скасування міського маркетингу: кілька десятків мільйонів євро щороку вливають у рекламу міста як туристичного напрямку. Краще витратити ці гроші на соціальні проєкти в мікрорайонах чи фінансування в них мистецтва.
Проблема туристифікації набуває свого апогею з Airbnb. Це частина так званого нового туризму. Люди вже не їздять до Рив'єри, а більше люблять подорожувати містами. Потік туристів концентрується в містах, кварталах, де люди живуть, працюють і сплять, де існує жорстка конкуренція за простір. Airbnb — одна з причин такого стану речей. Ця платформа — один з основних опонентів для мене як антикапіталістки. Airbnb — явище цифрової економіки, так званого платформового капіталізму, що ставиться до міста як до джерела прибутку. Воно перетворює загальні блага на товар, якщо ми розглядаємо житло як частину загального блага.
"Airbnb перетворює загальні блага на товар, якщо ми розглядаємо житло як частину загального блага."
Airbnb пов’язана з темою розумного міста, яку найбільше просувають технологічні концерни, консервативні та ліберальні представники бізнесу. Я жорстко критикую концепт розумного міста, бо тут місто осмислюється як простір цифрової економіки. Люди мають купувати та використовувати різну цифрову продукцію. Коли ліві говорять про місто, то кажуть про емансипацію, обмін та технологічну участь. А розумне місто може бути лише цифровим базовим активізмом, інакше кажучи — публічною цифровою інфраструктурою, на якій технологічні компанії нічого не зароблятимуть. Ми протиставимо розумне місто як місце реалізації капіталу — місту для всіх та місцю участі.
Можливо, Ви можете навести позитивні приклади технологічних відповідей на урбаністичні проблеми. Що здатні зробити «ліві розумні міста», наприклад, для вирішення міських екологічних проблем?
Я хочу почати з протилежного прикладу. Парадигма розумного міста дуже активно «продається» по всьому світу вже протягом семи років. На самому початку ця тема була пов’язана з Глобальним Півднем — містами в Індії, Китаї, африканських країнах. Там часто планують розумні міста — побудовані з нуля, які використовуються як місця збуту великих концернів. Радіти місту в пустелі як прояву технологічних інновацій — жорстоко, особливо в часи кліматичних змін та нестачі ресурсів. Ми повинні серйозно говорити про те, як нам обходитись із ресурсами. Це питання та суперечки навколо розумних міст мають реальне кліматичне та глобально політичне ядро. Скільки планшетів ми можемо собі дозволити, зважаючи на те, як видобувають колтан у країнах Глобально Півдня? Коли «Сіменс» хоче побудувати місто, де своїм будинком з автоматичними жалюзі й розумним холодильником можна управляти за допомогою планшету, то ресурси для цього будуть забиратися в певної групи людей на іншому кінці світу. Для лівих дуже важливе питання: як взаємодіють кліматичні зміни та глобальна нерівність.
"Розвиток має відбуватися знизу, тоді як розумні міста технологічних концернів вигадуються на креслярській дошці."
До того ж ідея розумного міста пов’язана з авторитарним розвитком міст, з ідеалом Німецької імперії. На плани перебудови великих міст в Європі, як-от на план Османа в Парижі, завжди впливали гігантоманські ідеї: мовляв, структури міста можна заново підлаштувати під потреби влади. Ці ідеї планування міст із гори були викинуті на смітник історії в минулому столітті. Принаймні у Західній Європі. У Східній Європі та НДР все виглядало трохи інакше. Але відмінності існували між усіма країнами Східного блоку, тому взагалі важко порівнювати. Отже, у XX столітті стало зрозуміло, що будувати міста виключно «зверху» не можна, бо всі центральні плани не здатні зрозуміти їх як соціальні структури, створити їх у доконаному вигляді. Тому розвиток має відбуватися знизу, тоді як розумні міста технологічних концернів вигадуються на креслярській дошці. Потім у них в’їжджають люди. Найкраще для них, якщо вони мають багато грошей, щоб винайняти або купити дорогі квартири, їздити на дорогих електромобілях.
Бульвар Осман у Парижі названий на честь барона Османа, під керівництвом якого в середині XIX століття провели перепланування Парижа й створили паризькі бульвари.
На противагу цьому в Амстердамі, Барселоні й Каунасі виникають контррухи, які стверджують, що протягом останніх 20 років цифровізація була перш за все справою низових активістських ініціатив. Вона була пов’язана з ідеями децентралізації інтернету як засобу створення нових технологічних можливостей. Цифровізація розглядалась крізь призму загального добробуту — як засіб створення суспільних інновацій «знизу» по інший бік капіталізації. Тому в останні десять років різні люди виступають за те, щоб формувати альтернативу таким розумним містам. Барселона дуже відома тим, що там всі громадяни брали участь у розвитку стратегій цифровізації. Вони не полишили цифровізацію лише технологічним «гікам», бо вважали, що це стосується людей, які хочуть жити аналогово, тому їх також важливо залучити до цього процесу. Як на мене, це чудовий план дії. Спочатку треба поставити в центр питання класу: «Хто був частиною процесу? Хто мав доступ до цих речей, а хто — ні?». Потрібно будувати політику, перш за все звертаючи увагу на тих, хто був мало включений у ці процеси або взагалі не мав жодного доступу. В цьому для мене й полягає ліва перспектива.
В Барселоні та Амстердамі були побудовані для людей будь-якого віку так звані фаблаби, де є комп’ютери, 3д-принтери, станки числового програмного керування, багато різноманітних технологій. Вони мають велике значення для суспільного виробництва, бо дозволяють подолати монополію на засоби виробництва. Якщо ти робиш доступним для людей станок числового програмного керування, то відкриваєш для них засоби виробництва, за допомогою яких можна робити круті речі, які зазвичай виробляють лише великі концерни. Тому такі фаблаби відіграють ту ж роль, що й бібліотеки 200 років тому — це місця доступу до суспільних знань, участі та рівності можливостей.
Водночас зі стратегією цифровізації треба створити стратегію доступу до даних. Необхідно встановити чіткі рамки для всіх платформ, таких як Airbnb та Uber, які в цьому місті збирають інформацію й так заробляють гроші. У часи, коли дані — один із головних ресурсів, а міста — ландшафти концентрації цих ресурсів, потрібно ставити питання, які скарби дорогоцінних ресурсів міста віддають для розпорядження корпораціям. Тому для збору даних мають існувати певні умови: якщо ви хочете збирати дані в нашому місті, то маєте їх виконувати. Лише так у місті з’являться інструменти для протистояння нелегальній діяльності корпорацій у цій площині. Airbnb не переймається за всі нелегальні пропозиції, що мають місце на платформі, Uber не переймається демпінгом зарплат у сфері таксі. Щоб нарешті зупинити ці практики, необхідна ліва політика технологій та доступу до даних. На мою думку, зараз це одні з найбільш важливих областей політики. Громада кожного міста повинна почати думати, як по-новому організувати міський простір в умовах цифровізації.
На початку інтерв’ю Ви назвали житло суспільним благом. Це підводить нас до одного з найбільш важливих питань у сучасних дискусіях навколо міської політики, а саме закону «Про обмеження цін на оренду в житловому фонді в Берліні». Розкажіть, в чому суть цього закону та чому було необхідно вживати такі політичні заходи?
Житло — це базове право. Так написано і у Берлінській конституції. У часи капіталізму та неолібералізму ми звикли до того, що наші базові права більше не мають жодного значення. Багато з них, наприклад право на чисту воду, постійно порушуються. Ліві давно кажуть, що житло — це базове право. І що тепер? Як ми маємо його вимагати? У Берліні протягом десяти років відбувається щось ненормальне з цінами на оренду. Це добре відбиває вибухове зростання цін на житло. З 2010 року страшними темпами зростає оренда по всьому місту, зокрема й у тих районах із дуже дешевим житлом, де жили люди з низьким заробітком. З 2011 року ситуація почала різко змінюватись через політику економії червоно-зеленого сенату (сенат із представників Соціал-демократичної партії Німеччини та Союзу 90/Зелених. — прим. пер.). Берлін збанкрутував. У місті почали розпродавати комунальні блага, наприклад компанії електропостачання чи водопостачання. Це були великі помилки. Тоді Берлін почав розпродавати житло, яке належало федеративній землі. І саме цей процес призвів до того, що такі житлові корпорації, як Deutsche Wohnen та Vonovia, стали неймовірно великими та впливовими.
Вільна демократична партія та Християнсько-демократичний союз лібералізували федеральне законодавство про житло — підвищувати ціни на житло стало можливим набагато частіше. Ціни можна було підіймати за умови модернізації житла, щоб заохочувати власників до ремонту. Наслідки цього ми споглядаємо сьогодні, коли багато людей втратили житло через таку модернізацію. Неймовірна кількість людей по всій Німеччині більше не могли сплачувати оренду, бо їхні будинки частково відремонтували. Тут нічого спільного з відповідальним будівництвом. Мова йшла лише про те, щоб дозволить пізніше підняти ціни на житло. Це передусім робили великі корпорації, щоб кожні два роки підвищувати ціни на житло. І це повністю дозволяло федеральне законодавство про оренду.
У соціального житла своя історія. У 70-х роках у ФРН побудову соціального житла передали приватним компаніям. Влада давала трохи грошей — компанії будували житло, але за 20 років це житло більше не підпадало під соціальні зобов'язання. Тобто соціальне житло через декілька років мало стати неймовірно дорогим. Квартири, які раніше коштували 6 євро за квадратний метр, починають коштувати 16 євро за квадратний метр. В цих домах проживають люди, що отримують соціальну допомогу та мало заробляють, і в місті виникла вибухонебезпечна ситуація. Люди скаржаться, що їх витискають зі своїх домівок.
"85% мешканців Берліну винаймають житло."
Ніщо так сильно не впливає на життя в місті, як ціни на оренду. 85% мешканців Берліну винаймають житло. У місті з майже 4 мільйонами мешканців живе приблизно 1,4 мільйона людей, яким не пощастило жити в комунальному житлі, саме для цих людей і діє новий закон.
Новий закон з’явився завдяки юристу Петеру Веберу. Він подивився на розподіл прав між федеральним і земельним рівнем і сказав: якщо земля має право політично регулювати житло й на земельному рівні існує закон про ціни, то ми можемо ухвалити закон, що регулюватиме ціни на житло в межах нашої землі і так ми не порушимо конституцію чи федеральне законодавство. Рік тому ми прочитали цю статтю й вирішили, що можна спробувати. Тоді було вирішено, що можна й заморозити ціни на оренду, й встановити максимальний рівень ціни для оренди взагалі. Максимальна ціна залежить від року побудови будинку та внутрішнього облаштування. Можна знизити ціни на житло, якщо вони перевищують максимальний рівень, встановлений новим законом.
30 років в Німеччину прийшов неолібералізм, і з того часу існував лише один наратив: нам треба більше ринку. Держава не може регулювати більше, ніж зараз, вона може регулювати тільки менше. Цей наратив ми зруйнували. Наші опоненти кричать, що ми вводимо комунізм, але це зовсім не так (на жаль!). Ми впроваджуємо соціальне державне регулювання. Ринок дає збій: людей викидають зі своїх домівок, вони стають бездомними. Завдання політики — забезпечити соціальний порядок. Ми, як партія, слідкуємо за порядком, коли забезпечуємо умови, в яких громадяни можуть і далі сплачувати оренду.
Паралельно з кампанією за введення обмеження цін на оренду відбувалась кампанія за націоналізацію великих житлових корпорацій? Ви вже згадували проблеми, пов’язані з діяльністю таких корпорацій, як Deutsche Wohnen та Vonovia. Розкажіть більше про цю кампанію. Як ці корпорації на неї реагують та які засоби впливу на політику вони мають?
Ця кампанія була організована рухом орендарів та орендарок у Берліні. «Deutsche Wohnen und Co enteignen» («Колективізувати Deutsche Wohnen та інших») здивувала всіх, бо означала радикалізацію протистояння. Втім, це зрозуміло, тому що потреба в житлі дуже велика, а такі компанії, як Deutsche Wohnen та Vonovia, не роблять нічого для покращення ситуації. Вони цікавляться лише потребами своїх акціонерів. Берлінський уряд неодноразово намагався вказати цим корпораціям, що далі так продовжуватись не може. Ми запрошували їх до участі в комітетах, намагались вести діалог — це все їх просто не цікавило. Вони не заслуговують називати житло орендарів своєю власністю, бо просто не здатні працювати соціально. В їхніх будинках постійно зникає опалення взимку, вони не рятують людей, коли ламаються ліфти, водночас постійно піднімають ціни на житло. Тому по всьому місту почали виникати групи — цілі квартали організовувались проти цих корпорацій. Так почали з’являтись великі рухи орендарів та орендарок.
Паралельно відбувається кампанія будівельного лобі разом із Християнсько-демократичним союзом та Соціал-демократичною партією Німеччини, які не заперечують проблеми з житлом, але кажуть, що для їх подолання потрібно просто більше будувати. Нам, як лівим, зрозуміло, що це не спрацює. Бо в останні 20 років нові будинки зводились майже виключно в сегменті люкс-житла, і саме ці новобудови сильно посприяли підвищенню цін на оренду по всьому місту. Тут треба пояснити, що в Берліні існує так званий «рівень цін за оренду» (Mietspiegel), який має відображати поточну вартість оренди на ринку, завдяки чому орендатори можуть обґрунтовувати зростання цін на житло. Цей «рівень» вираховується лише через нові контракти на оренду, не старіші за 5 років. Якщо бабуся Ані живе у своїй квартирі 40 років і сплачує 3 євро за квадратний метр, то її ціна оренди не враховується, тоді як контракти за нове люкс-житло до нього входитимуть. Моя ж орендна плата постійно залежить від рівня ціни, встановленого «рівнем оренди». Таким чином, цей «рівень» дозволяв постійно піднімати ціни на оренду по всьому місту. Тож будування нового житла в Берліні не вирішує проблему. Звичайно, будувати нове житло — нормально. Але те, що нам необхідно лише більше будувати для подолання проблем, – це брехня, проти якої ми боремось.
Будівельному лобі це звичайно не до вподоби. Розгорнулася кампанія, яка стверджує, що ми не розуміємо, як працює економіка. Водночас новий уряд із нашою сенаторкою з будівництва — перший уряд із 1990 року, який дуже багато будує. Та це, звичайно, лобістам теж не до вподоби, бо ми зводимо комунальне житло. Ідея, яку ми просуваємо, як ліві, полягає в тому, що нам потрібне нове комунальне житло, яке забезпечуватиме загальний добробут. Бо ми вважаємо, що в цьому місті мають право жити люди, які небагато заробляють. Якщо люди, які добре заробляють, хочуть жити в недорогому житлі, то це теж нормально.
"В цьому місті мають право жити люди, які небагато заробляють."
Зараз ідуть дебати про те, що можна зробити для того, щоб люди знову могли жити на Курфюрстендамм (центр західного Берліна, елітна вулиця міста. — прим.пер.). Як на мене, ця дискусія добре вказує на проблему соціального шовінізму, яку я вважаю дуже серйозною. Ідея, що люди з невеликим доходом, не мають права жити в певних районах міста, зневажає людську гідність. Тому в нас часто виникають конфлікти із соціал-демократами, які вважають, що в деяких районах можуть бути високі ціни, а ринок все вирішить. Незважаючи на це, ми в коаліції погодились, що хочемо регулювати ціни на житло. Без кампанії за націоналізацію Deutsche Wohnen це було б, ймовірно, неможливо. Цей рух дуже суттєво вплинув на дискурс та схилив дискусію вліво. За опитуваннями, близько 50% мешканців підтримували вимоги руху. Якщо люди вже виступають за експропріацію, то це найкращий час для дій. Саме ця кампанія дала неймовірний поштовх для введення обмеження цін на оренду.
.jpg)
Курфюрстендамм — знаменита берлінська вулиця
Завдяки кампанії за націоналізацію великих житлових корпорацій будівельне лобі та його представники в парламенті, які раніше виступали з девізом «Будувати! Будувати! Будувати!», стали набагато менш активними. Бо обговорення навколо цієї кампанії порушили багато важливих питань про те, хто може здавати житло, кому воно має належати та як ним варто управляти.
Розкажіть, наскільки Берлін як місто має свободу на рівні законодавства впроваджувати справедливу житлову політику? Чи не виникають конфлікти між владою на земельному й федеральному рівні? Які ще зміни необхідні для подальшого розвитку міста?
Я вважаю, що ми в Берліні зараз робимо багато правильних речей. Я дуже рада бути частиною цієї правлячої коаліції. В першу чергу, нам потрібна нова більшість на федеральному рівні, бо зараз федеральна політика та політика Європейського Союзу часто ускладнюють нам життя. Дуже важко захищати себе в Берліні від агресивної політики ззовні й водночас ще ефективно робити щось своє. Тому нам дуже потрібна зміна інвестиційної та податкової політики. У нас великі проблеми з капіталом, бо через відсутність податку на статки та відсутність цифрового податку в наше місто приходить все більше корпорацій, які скуповують житло й викидають людей на вулицю. Це все дуже заважає розвитку соціальної структури. Втім, ми радіємо тому, що вже зараз можемо робити поштовхи в правильному напрямі — так нам це вдалося зробити з обмеженням цін на оренду.
Розмовляла і переклала Катерина Данілова
Читайте також:
Житлове – це політичне (Девід Мадден, Пітер Маркузе)
Джентрификация: красивое слово или реальный процесс? (Алёна Ляшева)
Жилье в Киеве: почему мне негде жить? (Алёна Ляшева)
Жилищный вопрос в Киеве и социальное неравенство: история проблемы (Семён Широчин)
