«Сталінські виконавці перед судом». Рецензія на книгу Лінн Віоли

«Такі порушення відбувалися в кожному відділі, в кожній ланці, серед усіх працівників. І нічого деяким товаришам виставляти себе Христом — “я не бив”, “у мене була вказівка” тощо. Кожен отримував зізнання в той самий спосіб». Це слова Іллі Клеймана, заступника начальника Третього відділення УНКВС у Київській області на суді. Він свідчив проти своїх колег із НКВС, яких звинувачували в порушенні соціалістичної законності.

Проте це не були московські показові суди-вистави, як над лідерами правої та лівої опозицій у 1936–1938 роках. Це й не були масові закриті швидкі процеси надзвичайних трійок, які виконували розстрільні накази, щоб швидко заповнити квоти, спущені згори. Це були доскіпливі суди, де підсудні мали час і можливість підготувати захист, а сторона обвинувачення ретельно збирала реальні докази. І їх навіть не зупинив напад Третього Рейху на Радянський Союз у 1941 році. Наприклад, останні вироки українським чекістам було винесено аж 1942 року в суді, евакуйованому з Києва на Урал. З цією відносно невідомою й незвичною сторінкою в радянській історії репресій розбирається канадська історикиня Лінн Віола в книзі «Сталінські виконавці перед судом: сцени Великого терору в Радянській Україні» (Stalinist Perpetrators on Trial: Scenes from the Great Terror in Soviet Ukraine)^[1].

Тема репресій кінця 1930-х років була однією з центральних серед дослідників Радянського Союзу, особливо в роки Холодної війни. Ще 1956 року на відомому ХХ з’їзді Микита Хрущов виголосив секретну промову про розвінчання культу особи Сталіна, яка одразу ж стала відомою на Заході. Тоді репресії покладалися на Сталіна та Берію, котрі використали репресивний апарат НКВС, щоб підкорити партію особистій волі Сталіна. Партію представили як головну жертву НКВС. 

1968 року Роберт Конквест видає книгу «Великий терор: сталінська чистка в 1930-х роках», де стверджує, що Сталін детально спланував терор проти всього радянського населення, щоб здобути абсолютну владу. Ця праця стала однією з основних для тоталітарної школи, яка розглядала Радянський Союз як політичну систему, де партія та її лідер мали абсолютний контроль над суспільством. Проте ідею, що такий контроль дійсно існував, критикували дослідники з різних боків. Усіх таких критиків називали ревізіоністами. 

"«Архівна революція» 1990-х відкрила дорогу багатьом новим дослідникам, які розкривають різні аспекти терору."

Одним з головних опонентів Конквеста став Джон Арчибальд Ґетті, який 1985 року опублікував «Джерела великих чисток: перегляд Радянської Комуністичної партії, 1933–1938» (Origins of the Great Purges: The Soviet Communist Party Reconsidered, 1933–1938). За версією цього дослідника, Сталін лише реагував на ініціативи з низів і репресії були колапсом радянської політичної системи, а не утвердженням тоталітаризму. Відкриття архівів після розпаду Радянського Союзу не змінило цих підходів, бо Ґетті й Конквест стверджували, що архівні документи підтверджують версію подій, яку вони запропонували до того^[2]. Проте «архівна революція» 1990-х відкрила дорогу багатьом новим дослідникам, які розкривають різні аспекти терору^[3].

Лінн Віола

Лінн Віола приходить в уже залюднене дослідницьке поле зі свіжою перспективою. Вона була ветеранкою радянських студій. Її попередні роботи були присвячені колективізації в Радянській Росії^[4]. Будучи ученицею однієї з головних ревізіоністок у радянських студіях Шейли Фітцпатрик, Віола розглядала колективізацію з позиції селян, їхніх форм опору й пристосування до жорстких політик. Про жоден абсолютний контроль з боку партії чи Сталіна в її роботах не йшлося. Натомість вона говорила про дисфункціональність радянської системи й те, як люди могли чинити організований колективний і щоденний індивідуальний опори. 

"Віола розглядала колективізацію з позиції селян, їхніх форм опору й пристосування до жорстких політик."

Книга про терор кінця 1930-х років продовжила її лінію про репресії, але тепер Лінн Віола вирішила поглянути не на жертв, а на виконавців. За винятком книги російського історика Олександра Ватліна «Террор районного масштаба: “Массовые операции” НКВД в Кунцевском районе Московской области 1937–1938 годов» 2004 року, книга Віоли представляє одну з перших серйозних спроб поглянути на репресії 1937–1938 років очима рядових виконавців. Проте як для дослідниці саме російської радянської історії перед нею стояла проблема закритості архівів Федеральної служби безпеки Російської Федерації^[5]. Саме тому 2011 року вона вирушила до архівів СБУ, які були відкритішими за російські ще навіть до законів про «декомунізацію». Результатом роботи Віоли у Києві стали дослідницький проєкт «Практика сталінського терору: документальна історія радянських виконавців» (The Practice of Stalin’s Terror: A Documentary History of Soviet Perpetrators), який об’єднав міжнародну команду дослідників^[6], та її книга на цю тему.

Пропаганда підписки на журнали й газети видавництва «Правда», Київ, 1937 рік

Що ж собою являє ця книга? Це низка пов’язаних між собою історій про терор у Радянській Україні, де описується робота працівників НКВС на різних рівнях: від уманського водія Миколи Зудіна, якого використали як допоміжну робочу силу для виконання смертних вироків, до голови комісаріату в Україні Олександра Успенського, який керував масовими операціями в Україні, а після їхнього завершення сам переховувався від радянських органів безпеки. Хоча Віола говорить, що її книга не є вичерпним дослідженням виконавців сталінського терору, окремі епізоди розкривають різні аспекти роботи репресивних органів. Загалом це мікроісторія репресій, яка намагається відповісти на широкі питання, розглядаючи деталі окремих випадків^[7].

"Дослідниця стверджує, що таким чином радянське керівництво намагалося завершити громадянську війну 1918–1923 років."

Радянські репресії другої половини 1930-х років зачіпали різні верстви суспільства. Часто їх початок пов’язують з убивством близького соратника Сталіна й голови Ленінградського обкому партії Сергія Кірова. Саме тоді почалися розслідування й кримінальні справи проти членів Комуністичної партії, яких слідство зробило винуватими в цьому вбивстві. Потім відбулися Московські процеси над лідерами партійних опозицій і чистки в Червоній армії. Проте Віолу цікавлять пізніші репресії, які виходили поза межі партії та армії — так звані масові операції. Дослідниця стверджує, що таким чином радянське керівництво намагалося завершити громадянську війну 1918–1923 років, позбувшись повністю давніх ворогів. 

30 липня 1937 року НКВС видав наказ №000447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». Наркомат навіть встановив квоту у 268 950 арештів, проте петиції від місцевих органів збільшили квоту до 555 641 станом на грудень 1937 року. Паралельно пішли накази проти певних етнічних груп (поляків, німців, фінів, естонців, китайців тощо), у яких йшлося не про арешти цілої групи, а про національні елементи, які могли бути причетними до шпигунства. На практиці це була атака на всіх, хто міг належати до національності, згаданої в указі. Найпомітнішою, особливо в контексті репресій в Україні, була польська операція (наказ №00485), жертвами якої стали 105 485 радянських громадян. Національні й антикуркульські операції часто накладалися, й під них підпадали ті самі люди. Загалом у Радянському Союзі кількість арештів значно перевищила початково встановлені квоти й становила 1 420 711 людей на 1 липня 1938 року.

"На суді чекісти жалілися на надмірну роботу, яка виснажувала їх фізично й психологічно."
 

НКВС не був бездоганною машиною, що, як молох, перемелювала сотні тисяч людей. Працівникам наркомату постійно не вистачало ресурсів для роботи, яку від них вимагало керівництво. В’язниці не були розраховані на таку величезну кількість людей, і для виконання арештів, допитів і страт постійно треба було залучати людей іззовні (міліцію, водіїв, пожежників, поштарів тощо). На суді чекісти жалілися на надмірну роботу, яка виснажувала їх фізично й психологічно. 

Ситуацію ще більш дестабілізувало те, що в самому НКВС постійно відбувалися чистки, які зачіпали всі рівні кадрів. Так, в Україні за другу половину 1930-х років працівників комісаріату репресували тричі: «групи» Всеволода Балицького (1937 рік), Ізраїля Леплевського (початок 1938 року) і Олександра Успенського (кінець 1938 року). Це призвело до відкриття вакансій для нової, молодшої генерації працівників, більшість з яких приєдналися до роботи в накроматі в 1930-х роки й не мали значного досвіду (станом на липень 1939 року лише 5% співробітників працювали в каральній системі з часу революції та громадянської війни). Така ситуація всередині могла лише призвести до хаотичного розгортання репресій.

Ізраїль Леплевський (ліворуч) та Олександр Успенський (праворуч)

17 листопада 1938 року вийшла постанова Раднаркому та ЦК Компартії «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства», яка поклала край масовим операціям. Тепер настала черга відповідати виконавцям попередніх репресій за свої дії. Колишній голова наркомату Микола Єжов і пов’язані з ним чекісти (в Україні це був голова НКВС Олександр Успенський) невдовзі потрапили під слідство. Важливо, що, на відміну від попередніх хвиль чисток, цього разу підсудних переважно звинувачували в порушенні соціалістичної законності, а не в антирадянських змовах (крім найвищих чинів як Єжова) і троцькізмі. Навіть більше, справи проти них не фабрикувалися, а ґрунтувалися на реальних доказах порушення радянського законодавства. 

"Книга Віоли показує перехід у радянському судочинстві до більш професіоналізованого ведення справ."

Німецька історикиня Таня Пентер стверджує, що книга Віоли показує перехід у радянському судочинстві до більш професіоналізованого ведення справ, що можна побачити, наприклад, у судах над колаборантами з нацистами після Другої світової війни. Як і суди над виконавцями масових операцій, процеси над колаборантами не лише виконували ідеологічну й повчальну роль для публіки. Під час них професійно ставились до збору доказів, складання справ і ведення засідання^[8]. Суди над працівниками НКВС були закритими, але їхньою аудиторією було нове покоління працівників органів безпеки й підтримання правопорядку, які на прикладі попередників мали зрозуміти, як не треба працювати.

Що ж розповідали сталінські виконавці на суді? Справа Олексія Долгушева, голови НКВС у Київській області, страченого у 1942 році, показує ситуацію на вищих щаблях влади в Україні, коли Олександр Успенський очолив наркомат як людина Єжова. Одразу впадає в око антисемітизм нових призначенців^[9]. Показовий тут епізод, який розповів заступник Єжова Михайло Фріновський. Коли Єжов збирався поїхати на інспекцію в Київ, то запитав у підлеглих, чи знає хтось українську. Усвідомлюючи, що це жарт, Фріновський відповів сміючись, що там і так усі євреї. На що Єжов сказав, що потрібно їх усіх позбутися. У цьому йому допоміг Долгушев в Україні, фабрикуючи справи про сіоністських агентів і змови бундівців. На суді він заперечував, що отримував будь-які антисемітські накази, хоча інші співробітники стверджували, що Успенський прямо наказував очистити органи безпеки від євреїв. Долгушев виправдовувався тим, що вони до революції займалися торгівлею й він мав завдання лишити в органах безпеки лише кришталево чистих працівників, якими євреї не могли бути. Загалом вони не були ціллю національних масових операцій, але антисемітизм міг найти місце в логіці репресій. Віола пов’язує антисемітський вимір чисток саме з кланом Успенського в Україні, а не політикою Сталіна чи ЦК. Про більш системний офіційний антисемітизм у Радянському Союзі можна говорити після Другої світової війни.

Сталін та Єжов, Москва, 1937 рік

Антисемітизм був далеко не основним звинуваченням, і справи проти працівників НКВС об’єднувала стаття про порушення соціалістичної законності. Передусім це стосувалося застосування тортур для отримання зізнань, які часто були єдиною доказовою базою. Працівники НКВС не були за замовчуванням садистами, які одразу зверталися до тортур^[10]. У жодному разі не виправдовуючи їх, Віола показує, як потреба виконати квоту з арештами тиснула на чекістів, які мусили в короткі терміни знайти величезну кількість злочинців. До того ж Долгушев говорив про особливу культуру в НКВС: «вважалося ганьбою, коли когось звільняли з-під арешту» та «коли ти арештував когось, значить він винний». Варто також відзначити, що вище керівництво в усній формі дозволяло «фізичні методи» для здобуття зізнань, які врешті й стали єдиними доказами в майже всіх справах^[11]. Тому Долгушев визнавав, що катування були системною рисою роботи НКВС. 

"Вище керівництво в усній формі дозволяло «фізичні методи» для здобуття зізнань."

Спускаючись різними рівнями НКВС в українські провінційні міста, Віола демонструє ієрархію терору. Так, у суді над запорізькими чекістами особливо відзначалася роль правої руки Успенського Василя Грабаря, який виконував роль гастролера. Він приїжджав у регіони й вимагав продуктивнішої роботи, показуючи своїм прикладом, що катування й фальсифікація справ дозволені. Отримавши інструкції від таких гастролерів, місцеві чекісти розуміли, що дозволено майже все задля виконання поставлених квот, які також можна й збільшити. І тут мотивація рядових виконавців могла різнитися, чому вони облаштовували спеціальні кімнати для тортур і починали фабрикувати різноманітні антирадянські змови. 

Двоє уманських чекістів Соломон Борисов і Олександр Томін по-різному уявляли ситуацію. Борисов на суді говорив, що він розумів, що такі дії йдуть проти соціалістичної законності, хоча і дозволені вищими чинами, такими як Грабар. Але він боявся за власне життя й кар’єру, якщо не буде виконувати накази. Томін навпаки щиро вірив, що навколо вороги й вони діють у надзвичайних обставинах. Обоє чекістів не визнавали своєї вини, але їх засудили за порушення соціалістичної законності.

Список розстріляних комендантом НКВС у Харківській області Артемом Зеленим, 1938 рік

Масові операції в провінціях відбувалися хаотично й виходили за межі, які встановлював центр. У Запоріжжі місцеві співробітники НКВС розцінювали грабунок розстріляних як плату за важку роботу. Віола підкреслює, що це говорить не лише про кризу етичних норм серед чекістів, але й про бідність радянського суспільства. Грабунки також були звичайною практикою в Умані. Після страт арештантів начальник в’язниці Мойсей Абрамович обкрадав тіла розстріляних, а потім продавав їхні речі на місцевому ринку. Допоміжним силам, таким як водію Зубіну, також могло щось перепасти за допомогу зі стратами. Віола називає це (а)моральною економікою, яка просочувалася в решту суспільства й підривала легітимність органів безпеки в очах радянських громадян. Партійне керівництво хвилювалося, коли такі епізоди ставали відомими.

"Ризик війни з усім світом або лише з нацистами без союзників вимагав стабілізації всередині країни."

Завершення терору й суди над чекістами Віола пов’язує із зовнішніми викликами — наближенням Другої світової війни та з внутрішньою нестабільністю, що могла й далі поглибитися через поширення чуток про репресії та зростання незадоволення. Так, у жовтні 1938 року відбулася Мюнхенська конференція, яка показала Радянському Союзу можливість кооперації між західними демократіями й нацистською Німеччиною. Ризик війни з усім світом або лише з нацистами без союзників вимагав стабілізації всередині країни. Проте навіть для мирного часу ситуація виходила з-під контролю. Все більше чуток поширювалося серед населення про катування й масові страти в застінках НКВС. До того ж радянську прокуратуру завалювали листами з апеляціями вироків. Лише за 1938 рік надійшло близько 600 тисяч таких листів, з чим радянські чиновники просто фізично не могли впоратися. Тому в листопаді Сталін вирішив використати кланові протистояння всередині НКВС і замінив Миколу Єжова Лаврентієм Берією. Невдовзі люди Берії з’явилися в усій ієрархії наркомату за звичною для радянських органів схемою, коли членів попереднього клану арештовували. Так поступово й закінчився Великий терор. 

Співробітники НКВС, 1930-ті роки

Попри переконливу емпіричну базу й обережний аналіз, книга Віоли не позбавлена слабких місць. Напевно, найбільш спекулятивним моментом у її аналізі є пояснення терору як завершення громадянської війни^[12]. Хоча ця логіка є справедливою для «колишніх людей», які були одними з основних цілей репресій, проте національні меншини важко укладаються в цю логіку. До того ж дослідниця сама зазначає, що великі квоти знищили картотеки чекістів на місцях. Тому вони мусили часто вигадувати ворогів радянської влади. Кращим поясненням виглядає теза Ґетті й Олега Наумова про наростання загальної параної, яка підштовхувала центральне керівництво й органи безпеки до нових репресій на місцях. 

"Кропітка робота істориків з кривавими сторінками радянського минулого повинна утримувати їхнє публічне обговорення від відбілювання чи надмірної демонізації."
 

Звідси постає другий недолік аргументації: не зрозуміло, наскільки відповідальний центр за хід і планування репресій. Віола сама відзначає, що покладання відповідальності на накази згори було поширеною стратегією серед арештованих чекістів на судах, щоб уникнути сурового покарання. Зрозуміло, що Сталін направляв розгортання репресій, як найвпливовіша фігура в радянській політичній системі, яка могла врешті їх зупинити й перекласти провину на виконавців. Віола схильна більше погоджуватися з такими істориками, як Олег Хлевнюк, які підкреслюють центральну роль Сталіна в ініціативі й динаміці протікання терору. Проте вона не звертається до дослідників, таких як Ґолдман або Ґетті, які підкреслюють вплив низів. Складається враження, що Віола уникає дискусії з іншими істориками.

Таким чином, «Сталінські виконавці перед судом» — важлива книга для кращого розуміння логіки репресій 1930-х років. Перед читачем постають живі люди, а не гротескні карикатури кривавих чекістів. Віола показує, як тиск згори, брак вакансій, бідність, наростання параної й особлива «культура праці» в НКВС підштовхували рядових співробітників до тортур, крадіжок і фабрикування справ. Це в жодному разі не виправдання їхніх дій, а лише спроба зрозуміти, що рухало сталінськими виконавцями. Кропітка робота істориків з кривавими сторінками радянського минулого повинна утримувати їхнє публічне обговорення від відбілювання чи надмірної демонізації. Історія про суди над сталінськими виконавцями є водночас історією про репресивність радянської політичної системи та її еволюцію в бік більш легалістського підходу. Ця книга може правити за приклад того, що для історика важливо передусім розуміти минуле, а не бездумно засуджувати його.