СТИХІЙНЕ ЗАСМІЧЕННЯ У КИЄВІ: соціальний аспект проблеми

  • 28 січня 2011
  • 6544
СТИХІЙНЕ ЗАСМІЧЕННЯ У КИЄВІ: соціальний аспект проблеми

Серед резонансних проблем міста та публічного простору одній приділяється менше уваги, аніж вона заслуговує, – проблемі сміття та його утилізації. Стихійні сміттєзвалища час від часу згадуються у публічниму дискурсі в ряду інших негараздів, пов’язаних з благоустроєм, і знову випадають з уваги, як щось постійне, самоочевидне, неуникне. Зазвичай їх залишають на відкуп екологів, рідше – правознавців, що займаються аспектами місцевого управління, проте проблема засмічення ширша за екологічну чи юридичну. Вона торкається самих основ людського співжиття: відповідальності кожної людини за колективну власність, прав та обов’язків щодо публічного простору, проблеми суспільного блага і „дилеми безбілетного пасажира”. Стихійне засмічення – це біда не приватних земель, а тих зон, що відкриті для всіх, а тому воно так чи інакше стосується також всіх. Сміття не береться нізвідки, його хтось викидає, а хтось інший не перешкоджає цьому. Іншими словами, сміття – це не елемент природи, це продукт людської діяльності. Чому так відбувається і чи задіяні у цьому, окрім психологічних, певні соціальні механізми – питання, що заслуговує окремої дослідницької уваги.

У рамках нашого дослідження, проведеного у червні 2010 року, було проведено 15 інтерв’ю щодо проблеми стихійного засмічення з різними категоріями користувачів публічного простору: місцевими мешканцями, відпочивальниками та активістами з прибирання засмічених територій. Окрім цього, ми використовували результати власних спостережень та аналіз вторинних джерел, дотичних до проблеми. У цьому дослідженні ми намагаємось проаналізувати сприйняття та соціальні причини появи стихійних сміттєзвалищ на прикладі міста Києва та описати способи розв’язання проблеми.

Попередні дослідження

Проблема сміття та відходів у міському просторі періодично привертає до себе увагу журналістів, що пишуть на злободенну тематику, проте займає другорядне місце в соціологічному аналізі. Загалом можна виділити кілька підходів до проблеми, що зустрічаються в дослідженнях з цієї тематики, в тому числі, в журналістських розслідуваннях.

Один з можливих підходів до аналізу міських екологічних проблем викладено в книзі Айеро та Свістун “Flammable”. У книзі йдеться про аргентинське містечко для бідняків, розташоване поблизу нафтопереробного заводу компанії Shell. Через несприятливе сусідство з заводом мешканці поселення постійно перебувають у зоні небезпечного екологічного забруднення. Окрім того, саме поселення не відрізняється особливою чистотою та прибраністю, що типово для нетрів. В поселенні дорослі та їх діти часто хворіють, але не завжди отримують належне лікування; питання про переселення стоїть на порядку денному постійно, але поки що проблеми не вирішуються. Автори зосереджуються на питанні, яким чином люди сприймають забрудення, як взаємодіють з ним у повсякденному житті, як осмислюють своє становище. Їх переживанням дається назва – екологічне страждання, „особливий вид соціального страждання, викликаний конкретними забруднюючими діями певних акторів” [1]. В поле зору попадають також інституції, що формують сприйняття мешканцями ситуації: наприклад, через постійні візити журналістів, юристів, політиків та посадовців люди навчаються бачити свою ситуацію в проблемному, навіть трагічному світлі, тобто стають ззовні залученими у дискурс екологічного лиха. Таким чином, Айеро та Свістун аналізують проблему забруднення, по-перше, зосереджуючись на суб’єктивних аспектах несприятливої екологічної ситуації, по-друге, в контексті бідності та незахищеності мешканців небезпечних територій, котрі не мають змоги просто купити житло в благополучному районі.

Зв’язок соціальної нерівності та проживання на екологічно небезпечних територіях розкритий в соціології досить непогано. Можна пригадати хоча б класичну роботу Ульріха Бека „Суспільство ризику”, де розповідається про те, як стратифікаційна структура, хоча й не цілковито, відбивається в способі розподілу цивілізаційних ризиків між людьми [2]. Наприклад, багатші мають більше можливостей обирати місце проживання і споживати продукти кращої якості, лікуватись від викликаних забруднням хвороб; освічені краще знають, чого слід остерігатись і де криються ризики тощо. В міжсуспільному масштабі нерівність також дається взнаки: багатші країни, наприклад, вивозять токсичні та радіоактивні відходи в бідніші країни, або ж переносять шкідливі виробництва подалі від своїх територій. Екологічна чистота стає цінністю, доступною не кожному: наприклад, в рекламі елітного житла нерідко згадується близькість до природи і екологічність як особлива перевага недешевого помешкання. Етнографічні дослідження в Третьому світі підтверджують спостереження Бека: там, де більше сміття, брудніша вода та повітря, – там більше ймовірності зустріти бідність. Майк Девіс у книзі „Планета нетрів” свідчить: „За закономірністю, що нагадує порядок пекельних зон у Данте, щільна забудова нетрів оточує небезпечні промислові виробництва та об’єкти транспортної інфраструкутри. Майже кожне велике місто Третього світу (щонайменше ті, що індустріалізовані) має район нетрів, похований у відходах і розміщений поруч з трубопроводами, хімічними та нафтопереробними заводами” [3].

Що ж стосується суб’єктивного досвіду проживання на забруднених територіях, ця тема, окрім етнографів, привертає також увагу журналістів, котрі збирають громадську думку з проблемних питань з метою дискредитації влади чи просто з метою показати проблему у всіх фарбах. Діалоги з місцевими мешканцями з приводу їх сприйняття ситуації показують, з одного боку, передбачуване незадоволення населення засміченням, з іншого, різноманітні стратегії боротьби та адаптації – наприклад, звернення до влади чи розведення рослин, що б покращили оточення, без ліквідації самої проблеми [4]. Трапляється, що незадоволення переростає в боротьбу та протести (в основному навколо об’єктів утилізації сміття – сміттєспалювальних заводів та сміттєвих полігонів, котрі часто застарілі, не відповідають екологічним нормам і псують життя оточенню): наприклад, в Україні декілька разів траплялись блокування сміттєзвалищ населенням поблизу розташованих селищ [5].

Відходи можна оцінювати з точки зору владної політики щодо них, прийнятої в тому чи іншому суспільстві. Майк Кранг згадує термін „waste regime”, що стосується способу, котрим суспільство позбувається свого сміття[6]. Наприклад, у багатьох країнах першого світу прийняте роздільне сортування сміття, а також використовуються технології переробки. Інші більше спалюють чи закопують. Інша різниця полягає в тому, розглядається сміття як непотріб чи як ресурс. Наприклад, переробка створює новий продукт, а спалювання можна поєднати з обігрівом міст та постачанням гарячої води. Для України характерне абсолютне переважання рішення цієї проблеми за допомогою звалищ. Потенційна цінність сміття абсолютно ігнорується (аналіз в цьому ключі представлений, наприклад, у статтях Хмеля [7]; Grover [8]; Moore [9]). Власне, зміна „сміттєвого режиму” принципово залежить від централізованої політики на державному рівні, від фінансування та відповідного законодавства, тобто від системних чиників. Задача дослідників у такому випадку – з’ясувати причини існуючого „сміттєвого режиму”, оцінити його переваги та недоліки, окреслити способи розв’язання наявних недоліків. Причина забрудення, з точки зору такої концепції, – недосконалість місцевої та державної політики, екологічна недбалість тих, хто може вплинути на вирішення проблеми.

На наш погляд, цікавим може бути підхід до проблеми, що передбачає просторовий аналіз в рамках соціології. Адже для українських реалій через історичні особливості містобудови менш характерне відбиття соціальної структури в просторовому розселенні людей, аніж для країн Третього світу, приклад котрих ліг в основу вищезгаданих досліджень на межі екології та соціології стратифікації. Так, у містах немає сегрегованих районів гетто чи нетрів: старі будівлі межують з новобудовами, де живуть заможні мешканці, а у передмісті палаци багатих знаходяться по сусідству з простими помешканнями бідніших, котрим ця територія дісталась ще тоді, коли вона розподілялась державою чи була дуже дешева. Так само і в центрі в одному домі, де квадратний метр зараз коштує дуже дорого, можуь проживати як багаті, котрі купили квартиру, так і нащадки тих, хто проживав у цьому домі за часів комуналок. Хоча не можна заперечувати, що у заможних людей набагато більше можливостей відмежуватись від проблеми засмічення і не стикатись з нею якомога довше: оплачувати проживання у більш чистому місці, наприклад, у приватних котеджах за високим парканом, відпочивати де-інде, аніж у зелених зонах поблизу житла тощо. Тим не менш, локалізацію стихійних сміттєзвалищ та об’єктів утилізації сміття не можна однозначно пов’язати з нерівністю, вираженою в особливостях розселення різних прошарків населення. Навпаки, як заміські помешкання багатших осіб, так і масштабні смітники тяжіють до одного й того ж – до зелених зон та подібних природних об’єктів.

Така локалізація сміття в міському просторі наштовхує на гіпотезу, що у стихійні сміттєзвалища перетворюються території, котрі належать всім і водночас нікому і за які не почувають відповідальності певні громади: почасти тому, що ці території не мають чіткої функції у житті міста (окрім рекреаційної), почасти тому, що вони символічно маргіналізовані (не мають конкретної назви, територіально важкодоступні чи приховані від очей перехожих). Теоретичним підгрунтям цього підходу є роботи класиків: наприклад, Еміль Дюркгайм стверджує, що простір сам по собі нічого не значить, але його структурують суспільні уявлення про нього. „Простір має бути розподілений і класифікований, і ці класифікації мають бути відомими членам суспільства” [10]. Або ж можна процитувати Зіммеля: „Взаємодія між людьми сприймається – крім усього іншого – також як і наповнення простору. Якщо певна кількість людей селиться ізольовано поруч, то тим самим кожен з них наповнює своєю субстанцією та своєю діяльністю безпосередньо йому приналежне місце, а між цим місцем та місцем іншої особи простір є незаповненим, тобто практично нічим. В той момент, коли обидва вступають у взаємодію, простір між ними стає наповненим та ожилим” [11]. Таким чином, маргіналізацію сміття варто розглядати не з точки зору звичайного географічного сприйняття простору, але в контексті простору соціального.

Отже, ми припускаємо, що сміття концентрується там, де простір є „нічим”; точніше, де мережа взаємодій, інтересів, діяльності є менш просторово концентрована. З цієї концепції випливає, що проблема засмічення виникає тоді, коли за публічний простір ніхто не почувається відповідальним, чи то з міркувань власності та матеріальних інтересів, чи естетики свого життєвого простору, чи суспільного блага, чи з екологічних міркувань. На наш погляд, ця концепція найкраще застосована до емпіричних реалій Києва у порівнянні з іншими. По-перше, як вже зазначалось, бракує очевидних свідчень на користь того, що серед сміття живуть саме бідніші люди. Власне, люди в принципі не живуть посеред смітників: відходи зазвичай тою чи іншою мірою дистанційовані від людей. По-друге, якщо існує епізодичне екологічне страждання, якого зазнають ті, хто зіткається з купами непотребу, важко розмежувати жертву та винуватця, оскільки смітники – це діло рук таких самих людей, котрі класифікують цю територію як „нічийну” чи „не використовувану”. По-третє, політичний аспект засмічення – чи дбає влада про своєчасний вивіз відходів, чи штрафує порушників, чи прибирає території – акутальний, але непогано досліджений і звужує наше розуміння причин проблеми, адже смітить не влада. Отже, доцільним видається аналіз просторових уявлень про оточуючий простір, його функції та про зони відповідальності у поєднанні з дослідженням суб’єктивного сприйняття стихійних сміттєзвалищ в повсякденному житті.

Варто зазначити, що в процесі проведення дослідження ми зустрілись з прикладом подібної розвідки на ту ж тему у виконанні донецьких журналістів [12]. Інформація ілюструє, що висновки нашого дослідження слід з обережністю розповсюджувати на інші міста та зони, оскільки там можуть мати значення й інші фактори, як то економічний чи організаційний. Наприклад, у випадку Донецької області, громадська пасивність, невтручання влади та безвідповідальність окремих осіб, що позбавляються від сміття у своїх помешканнях, залишаючи його поруч з чужими, доповнюються тим фактом, що у проблемних районах міст (зазвичай, віддалених від центру та багатоповерхової забудови) не налагоджений централізований вивіз сміття: місцевим жителям потрібно укладати окремий договір з відповідними службами, що потребує певних зусиль та деякої витрати коштів. Звісно, локальне звалище є найпростішим рішенням для тих, хто не бажає укладати договір. Небайдужі до проблеми громадяни не завжди можуть вирішити проблему самотужки, оскільки для ліквідації звалища потрібен спеціальний, найнятий або комунальний транспорт, якому треба ще й компенсувати витрати на пальне. Таким чином, проблему стихійного засмічення простіше ігнорувати, аніж боротися з нею.

Кейс-стаді: Позняки, Петропавлівська Борщагівка, парк Партизанської слави

Для дослідження було обрано три локації у м. Києві, де знаходяться стихійні сміттєзвалища: спальний масив Позняки, зелена зона в селищі Петорпавлівська Борщагівка на західній околиці міста, парк Партизанської слави на південно-східній околиці.

Петропавлівська Борщагівка – село на західній околиці Києва, що межує з Великою Кільцевою дорогою. Формально ця територія належить до Києво-Святошинського району та підпорядкована відповідній сільській раді, хоча фактично від решти міста її відділяє лише умовна межа по Кільцевій. Це село, як і сусідні, є привабливим для елітної котеджної забудови через близькість до міста і водночас до зелених зон. Проте серед будинків заможних власників трапляються і простіші будівлі.

В центр нашої уваги потрапив невеликий ліс, не просто засмічений, а такий, що явно не перший рік слугує звалищем для побутових відходів. Ліс межує з адміністративною будівлею МВС, заводом „Електронмаш”, кількома гіпермаркетами та багатоквартирним будинком з одного боку, приватною забудовою з другого, із ставком – з третього боку. Вздовж доріжок і на галявинках – викинуті пляшки, обгортки споживчих товарів, пакети; в западинах – те саме, але у більших кількостях, а подекуди трапляється будівельне сміття: „У лісі – „авгієві конюшні” (С., Петропавлівська Борщагівка).

Ставок також був включений до нашого дослідження як частина місцевої зеленої зони. Ставок, як зазначає одна з респонденток, дуже брудний: „Калюжі бензину плавають, якісь пацюки навіть… Потрібно багато випити, щоб полізти туди” (С., Петропавлівська Борщагівка).

І все-таки він є доволі чистим у порівнянні з надзвичайно забрудненим лісом, хоча подекуди на березі трапляються рештки пікніків, у воді – автомобільні покришки, а далі вздовж річки, що живить ставок, – купа мішків з будівельними відходами. Це заслуговує на окрему увагу, оскільки незрозуміло, чому одна частина території засмічена, а друга – ні, хоча вони знаходяться поруч і обидві відкриті для вільного пересування.

Раніше зелена зона на Петропавлівській Борщагівці належала заводу „Електронмаш”, побудованому за радянських часів. Тоді вона була прибрана і доглянута, а в ставку можна було спокійно купатись. Тепер завод закритий, а на його території побудовані гіпермаркети, які не надто зацікавлені у чистоті ділянок за парадним фасадом – покупцям все одно, що там діється. Ні ліс, ні озеро не мають певної назви, як і функцій, окрім рекреаційної – для тих, хто не гребує відпочивати серед звалища. Насправді територія не обладнана відповідним чином: немає ні пляжу, ні місцин для пікніків, ні лавочок, щоб посидіти, – жодних ознак, що вказували б на її призначення як зони відпочинку. Окрім того, неподалік встановлені опори лінії електропередач, тому ця місцевість „відчужена”. В будь-якому разі, безпосередньо поруч з лінією намагаються нічого не будувати: „Люди… вони ж під тими проводами безпосередньо не живуть” (С., Петропавлівська Борщагівка).

Другий район, який привабив нашу увагу, – Позняки. Навідміну від Петропавлівської Борщагівки, Позняки – це район багатоповерхових забудов з добре розвиненою інфраструктурою, котрий почав розбудовуватись у 70х і продовжує розширюватись і дотепер. Раніше це була болотиста місцевість, але на неї намили пісок і почали зводити багатоповерхівки. Цей район міста – для середнього класу, що може дозволити собі нові квартири, хоч і не в елітних будинках. Зелених зон тут бракує; втім, є декілька озер і мальовничий краєвид на Дніпро та правий берег для тих, хто проживає у західній частині району. Натомість трапляються піщані пустирі та пусті ділянки, покинуті для подальшої забудови чи озеленення. Вони використовуються як звалища для будівельного сміття, оскільки вивіз побутових відходів на Позняках налагоджений добре.

В ході опитування ми намагались дізнатись ставлення людей до цих пустирів, що розташовані зовсім поруч від їх помешкань. На вулиці Драгоманова сміття зосереджене передусім в невеликому озері за Слов’янською гімназією, котре межує з чисто прибраними подвір’ями. На вулиці Княжий Затон сміття накопичується на піщаному пустирі між забудованими ділянками. Ступінь забрудення на Позняках помітно менша, аніж на інших локаціях; у дворах чисто та прибрано.

Назви ці місця не мають та певних функцій не виконують. Зокрема залите водою урочище, що могло б слугувати місцем для прогулянок та відпочинку, як таке не сприймається: „Це взагалі не озеро” (В., мешканець вул. Драгоманова).

Не будучи озером, воно не має жодного сенсу і нікого не цікавить. Окрім того, на цьому місці мають побудувати парковку для машин, тому його доля вже вирішена. Там, де пустир – „вулиця закінчується, адреса закінчується” (О., мешканка вул. Княжий Затон), а тому це місце виявляється викресленим зі сфери будь-чиєї відповідальності.

Останнє місце, де проводилось дослідження, – парк Партизанської слави. Парк знаходиться в Дарницькому районі, оточений з трьох сторін житловою забудовою, а з четвертої межує з лісом, котрий простягається далеко за межі Києва. Він був заснований в 1970 як зона відпочинку і відповідним чином облаштований доріжками, лавками, атракціонами, закладами громадського харчування. Відпочивальники полюбляють це місце, проте не кожен з них так само охоче прибирає за собою сліди свого відпочинку. Через це в парку де-не-де трапляються купи непотребу. Хоча парк знаходиться у відповідальності міських служб з благоустрою – комунальних підприємств „Київзеленбуд” та „Дарницьке лісопаркове господарство” – ліквідувати засмічення вони не в змозі, оскільки це потребує постійного нагляду, а не епізодичних сезонних акцій з прибирання. Тому в проміжках між акціями з благоустрою парк відданий волі його відвідувачів, котрі заїжджають в зелену зону на автомобілях, купаються в озерах, ламають зелені насадження та смітять, незважаючи на формальні заборони.

На відміну від інших двох зон, парк Партизанської слави – функціональна територія, призначення якої – забезпечувати мешканцям міста спілкування з природою, що передбачає також і чистоту місцевості. Окрім того, у цьому зацікавлені не лише мешканці прилеглих житлових масивів, але й інші кияни, що цінують його як місце відпочинку. Проте більша публічність території, як показує спостереження, не ліквідує цілком проблему стихійних сміттєзвалищ.

Отже, забруднені піщані пустирі на Позняках – це зона, що лишилась після забудови і потребує подальшого благоустрою. Досліджувана частина Петропавлівської Борщагівки – незабудована територія без особливого призначення між Кільцевою дорогою та приватним сектором. Парк Партизанської слави вважається місцем відпочинку киян; частина парку облаштована як рекреаційна зона. Таким чином, локації достатньо відмінні між собою за наближеністю до помешкань та своїми функціями у міському просторі, що дозволяє поширювати узагальнення, отримані в ході дослідження, на різні типи територій м. Києва.

Разом з тим, ці території об’єднує спільна риса. По-перше, юридично вони перебувають у власності громади; по-друге, виконують рекреаційну функцію або жодної; по-третє, вони тим дистанційно або символічно відокремлені від місць, де люди живуть. Як з’ясувалось у ході попередніх розвідок, саме такі місця стають сховищами для сміття. Як ми могли спостерігати, локалізація сміття та інтенсивність забруднення пов’язана з призначенням території. У тому разі, якщо це – прибудинкова територія, чи місце, що виконує певні офіційно визнані функції – вулиця, сквер, площа, парковка, дитячий майданчик – ймовірність зустріти там купи непотребу зменшується. Проте цього не скажеш про „дикі” зелені зони чи місця без чіткого призначення, до котрих належать і наші локації. Не потрібно довго шукати, аби знайти там хоча б одну велику купу непотребу. Причина, вочевидь, полягає в тому, що ці зони не підлягають систематичному прибиранню комунальними службами м. Києва, які працюють більш-менш добре (тут варто зазначити, що зі зменшенням фінансування комунальних служб, з усією очевидністю, зменшуватиметься і радіус їх фактичної відповідальності, але проте так само, починаючи з зелених зон, нефункціональних територій та околиць). Окрім того, як докладніше йтиметься нижче, чим далі від постійного місця перебування людей, тим менше вони готові діяти, щоб ліквідувати засмічення. Це підтверджує нашу гіпотезу про те, що смітники виникають там, де соціальні прив’язки до простору (місцевих мешканців, організацій, комунальних служб чи інших зацікавлених осіб) слабнуть.

Сприйняття проблеми стихійного засмічення

Під час інтерв’ю респондентів спочатку запитували, які проблеми благоустрою району їх турбують, і лише тоді – чи хвилює їх проблема сміття. Таким чином ми намагались з’ясувати, чи згадають респонденти цю проблему спонтанно, що свідчило б про те, що вона перебуває на поверхні їх свідомості, насправді турбує їх.

Більшість респондентів називали будь-які інші проблеми, що турбують їх, окрім засмічення. Наступна реакція залежала від локації, де проводилось інтерв’ю. Мешканцям Позняків властива байдужість. Дехто зізнався, що турбується через несприятливу екологію, але там, де відпочиває. Інші стверджували, що проблема відсутня: „Нема, немає, усе в нас в порядку!” (Д., вул. Драгоманова) „У нас возле дома всегда чистота” (М., вул. Драгоманова)

Перша реакція мешканців Петропавлівської Борщагівки, коли запитувати їх про сміття, – здивування, наче питання самоочевидне, а потім вияв обурення з приводу засмічення:

А що сказать, що мусорять кругом?” (Б., Петропавлівська Борщагівка),

А что тут можно сказать, народ у нас такой!” (К., Петропавлівська Борщагівка),

Тут посмотреть просто – и все!” (учні ПТУ, Петропавлівська Борщагівка).

Як і можна було очікувати, жодного з респондентів ця ситуація не тішить, проте перша реакція певною мірою показова: люди реагують на згадку про сміття так, наче йдеться про щось настільки самозрозуміле, що й не варте обговорення, немов воно настільки ж звичне, як і трава під ногами. Це може свідчити про те, що проблема витісняється з буденної свідомості. Це почасти підтверджують і стратегії пересування респондентів по території: ті, хто мають змогу оминати її, так і чинять. Вільний час вони звикли проводити де-небудь поза забрудненим районом і на засмічені території не заглядати:

Я б ходила туди гуляти, там симпатичне місце, але просто надто вже… настільки вже захаращено…” (С., Петропавлівська Борщагівка)

(на питання, чи постійно вони проводять тут свій вільний час) „Раз в пятилетку…”; „Раз в год – контрольные, выпускной…” (учні ПТУ, Петропавлівська Борщагівка).

Мы там мало ходим. Мы знаем только площадку и школу, в принципе, возле базара…а если что, то мы в центр ездим” (М., вул. Драгоманова).

Порівнюючи локації та респондентів, можна припустити, що на ставлення до засмічення впливають певні системні чинники. Зокрема, мешканці приватних будинків більш схильні до турботи про прилеглу територію, ніж мешканці багатоквартирних, особливо якщо вони самі платять за вивіз та прибирання,тобто чим менше плечей, на які можна перекласти відповідальність, тим більш уважне ставлення до питання благоустрою. Також впливає перспектива вирішення проблеми: якщо є надія, що вона розв’яжеться сама собою, тим більша пасивність населення. Хоча загалом наші респонденти сприймають сміття як щось самоочевидне і самозрозуміле, настільки звичне, що не варте й розмови,тобто проблема в повсякденній свідомості маргіналізується.

Соціальні причини стихійного засмічення

Передусім має значення, хто саме є винуватцем забрудення громадських земель. Як з’ясувалось, всі користувачі територій були так чи інакше причетні до цього.

В зонах відпочинку найбільш часто винуватцями проблеми люди називають відпочивальників: „У вихідні дні тут пляжників хватає, викидають все” (В., Петропавлівська Борщагівка). „Люди забирають за собою, але не завжди” (Л., парк Партизанської слави).

Друге джерело засмічення – місцеві мешканці і цілі організації, що залишають будівельні відходи. Особливо ця проблема характерна для Позняків.

Може з прицепу бах-бах-бах-бах – повикидав оце після ремонту квартири і уїхав” (В., вул. Драгоманова)

Машини привозять, забрасують… буває навіть, що самосвали, Камази” (В., вул. Драгоманова)

Кругом всі виносять свої мішки Церезіту. Це будівельні речі, як правило, або якість меблеві відходи: поламані тумбочки, чи якісь матраци…” (О., вул. Княжий Затон)

Там будували на початку 90х багато таких будиночків в стилі замків, в стилі маєтків, і частина з них добудована, а частина недобудована, і все це будівельне сміття теж такими купами лежало. Будівельне сміття більш-менш поприбирали, але воно теж дуже довго там було” (С., Петропавлівська Борщагівка).

Причини, окрім соціально-психологічних особливостей тих, хто смітить, – бажання заощадити гроші:

В основному гадять з училища. Там ото 33 училище, там вони ремонти роблять, своїх контейнерів у них нема, я так поняв, бо там у них тяжело с заєздом, плюс оплата! І вони все пруть туди в ліс. Там ото в яр…” (В., Петропавлівська Борщагівка)

Частково це продукт тих, хто там відпочиває… а частково, я так розумію, туди просто звозять, щоб не везти на якийсь платний смітник, бо там є такі яри, і в них просто дуже багато…” (С., Петропавлівська Борщагівка)

Що стосується діагнозу, що його ставлять респонденти, він напрочуд одностайний – менталітет, байдужість, індивідуалізм та колективна безвідповідальність:

Люди в нас такі!” (Б., Петропавлівська Борщагівка).

Люди наші” (А., вул. Драгоманова).

Не Президент, сами нагадили”, „Образ жизни такой” (К., Петропавлівська Борщагівка).

Кожен сам за себе” (В., вул. Драгоманова).

Кожен думає, що це стосується не тільки мене, а й наступні двори” (О., вул. Княжий Затон).

Люди, які там живуть… В них немає відчуття якогось публічного простору, що це щось, що належить їм. Ці маєточки, ті, хто може собі дозволити їх побудувати, – вони будують величезні-величезні паркани, з відеоспостереженням, ковані огорожі, і собаки, і відеоспостереження, і охорона – і от те, що всередині, а те, що навколо, їх не стосується” (С., Петропавлівська Борщагівка).

Як говорять, чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Два основих джерела забруднення на досліджуваних локаціях – відпочивальники, котрі смітять там, де самі не живуть, та невідомі, котрі не бажають чи не мають змоги платити за вивіз та утилізацію відходів, тому також переносять їх подалі від свого житла. Отже, наявні два аспекти проблеми. Один – це вже згаданий поділ за зони відповідальності та безвідповідальності. Відпочивальники – гості на тій території, де вони перебувають, тому їх менше турбує доля того місця, звідки вони підуть. Другий аспект – економічний. Йдеться не про економічну нерівність, а про економічну доцільність. Ті, хто робить ремонт в квартирі, а потім викидають рештки на пустир, – навряд чи дуже бідні люди. Тим більше, навряд чи організовані структури по вивозу сміття, котрі беруть плату за утилізацію з людей, а потім звозять його у ліс, потерпають від бідності. Проте цей спосіб дешевший і простіший, оскільки витрати по вивозу та утилізації таким способом перекладаються на плечі невідомого „когось іще”.

Вирішення проблеми

Як з’ясувалось, на досліджуваних ділянках не лише смітять, але й прибирають. Нам вдалось зібрати чимало спостережень, що вказують на людську ініціативу з підтримання чистоти. На Позняках ініціатива йде від влади:

Зараз почали вирівнювати, тому що хочуть щось будувати. Постійно приносять землю, такі… бульдозери… приносять землю, навалюють-навалюють і зверху на ці відходи” (А., мешканка вул. Княжий Затон).

Як начальство нажме – приходить, бульдозером загорне, прикриє…” (В., мешканець вул. Драгоманова).

В Петропавлівській Борщагівці ініціатива переважно індивідуальна, хоча трапляється, що об’єднуються сусіди. Чоловік, котрий живе на березі ставка, прибирає ділянку по периметру своєї садиби:

Віник, совочок, пробіг, собрав. Буває, шлянки, банки, такеє. І внуки приходять до мене, в мене двоє внучат маленьких, 2 года і 4 года, не дай бог щось поріже” (В., Петропавлівська Борщагівка).

У нас по вулиці нашій живе депутат, Віктор Григорович, фамілія – Братина. Він наймає, я так поняв, частним образом – мужчина убирає. Убирає вже, по-моєму, года два… Я не знаю, скільки він йому платить, який договор, але каждий день він бігає!” (В., Петропавлівська Борщагівка).

Бігає найнятий депутатом робітник вздовж берега ставка і прибирає водойму з однієї сторони. Ліс та решта берега – пока його зоною відповідальності.

Мешканці багатоповерхового будинку також влаштували в травні прибирання прилеглої території:

Суботник був у нас оце в маю, ми отут напротив свого дома… там уже було так, извіні, засрато, що вже дальше нельзя було. То ми якось вийшли, собрали туди його… так що його скинули туди в яр, то яка разніца” (Б., місцева мешканка).

Слід зазначити, що яр знаходиться в 50 метрах від будинку, тобто сміття, замість утилізувати, просто зібрали докупи і перенесли подалі, де його не так видно. Спостереження дуже виразно показує межі людської зацікавленості, коли доходить до діла. Чим далі від порогу – тим легше насмітити.

Окрім того, місцеві сваряться з тими, хто смітить. На дереві поруч з озером прибиті таблички наступного змісту: „Півні – не кидайте сміття (мусор), будете по ньому лазити і їсти”, „Для тупих – викидати мусор заборонено”.

В парку Партизанської слави ініціатива переважно організована:

„ – Чи проводяться в парку якісь акції, що стосуються прибирання сміття?

 – Я трохи чув. Але досить рідко” (Л., парк Партизанської слави).

З часом стане краще. Це однозначно. Тому що під час акції („Зроби Київ чистим” – авт.) до нас з радістю долучались люди до тих, хто прибирав. У нас було в парку Партизанської слави 30 прибираючих, до них долучилися ще 10 (Ю., парк Партизанської слави).

Намагаються… Часто це люди у віці, і вони не мають доступу в Інтернет. Вони намагаються обдзвонвати різні установи державні, але нормальних результатів потужних не мають” (Ю., парк Партизанської слави).

Спільна риса, що об’єднує всіх без винятку респондентів – переконання, що за громадську територію відповідальна влада, хоч на неї марно покладатись: „Звичайно, є місцева влада. Ми платимо податки владі, на те, щоб вона тримала ці території в якісному стані” (Ю., парк Партизанської слави).

У кращому випадку скептичне ставлення до влади, що не виконує свої обов’язки, супроводжується наголошенням на особистій відповідальності за ситуацію:

Люди ленивые стали. Не надо ни к кому обращаться, надо рукава закатывать и самому…” (К., Петропавлівська Борщагівка).

Я хотіла і сама організувати якусь таку ініціативу… але це якісь такі авгієві конюшні, тобто нас, по-перше, мало…” (С., Петропавлівська Борщагівка).

Знали бы, кто мусорит, – сами бы прибили” (учні ПТУ, Петропавлівська Борщагівка).

Кожна людина персональну відповідальність несе перед своєю совістю, перед знайомими, що поруч мешкають” (Ю., парк Партизанської слави).

В гіршому випадку, зберігається пасивне ставлення до ситуації, покладання на зовнішій авторитет разом зі зневірою у можливість вирішення проблеми: „Треба поставити кого-то з нагайкою… якого-то дядька, да… і так воно сидить, гуляє – і так його по спині тією нагайкою, щоб забрав” (Б., Петропавлівська Борщагівка).

Отже, ми з’ясували, що людям властиво перекладати вирішення проблем прибирання на владу. У випадку Позняків, місцеві комунальні служби час від часу ліквідують засмічення, тому мешканці цих районів відрізняються пасивністю та безініціативністю. Коли влада не втручається абл робить це недостатньо, мешканці забруднених територій намагаються потурбуватись про них самостійно. В Петропавлівській Борщагівці люди дбають про прилеглі до помешкань ділянки переважно в індивідуальному порядку. В парку Партизанської слави мобілізація активістів здійснюється організовано зацікавленими особами. Тим не менше, цих зусиль поки що недостатньо, аби розв’язати проблему цілком. Одна з причин – схильність людей займатись благоустроєм території тим менша, чим далі ця територія від їх порогу.

Чи може нічийне стати спільним?

Наші висновки та людські спостереження підтверджують один одного. Проблема стихійного засмічення в м. Києві – це передусім прояв суспільної „дилеми безбілетного пасажира”, коли кожен хоче перекласти свої витрати на іншого, а в результаті потерпають всі. По старій пам’яті люди перекладають відповідальність за благоустрій на державу, хоча невтіший досвід підказує їм, що сподіватись на владу марно. Якщо людям властиво турбуватися за „своє”, як показало дослідження, логічною альтернативою була б приватизація. Проте вона означала б для громади втрату публічного простору, що породжує нові проблеми. Третім способом подолання проблеми було б перетворення „нічийних” земель на спільні, тобто на зони колективної відповідальності. В 2008 році економіст Елеонор Остром отримала Нобелевську премію за доведення тези, що колективне користування ресурсами здатне бути не менш ефективним, аніж приватне, за логікою ринку, чи централізоване державне [13]. Спільнота схильна регулювати користування спільними благами з огляду на далекосяжні перспективи, а не миттєву вигоду [14].

Досвід м. Києва показує, що „нічийне” здатне ставати спільним за певних обставин.

Боротьба за долю Пейзажної алеї в історичному центрі м. Києва – яскравий приклад того, як громада бере на себе відповідальність за долю території, коли їй загрожує приватизація, що означає її втрату для спільноти. Боротьба за шматок землі, котрий за рішенням влади мали намір забудувати, ведеться з 2004 року, а в 2007 вона перейшла у гостру форму силового протистояння. Початок будівельних робіт ознаменувався опором активістів, що руйнували паркан, блокували роботу будівельної техніки. Кульмінацією стала акція власноручного засипання котловану піском та землею. Протести виявились успішними: територія була залишена у власності громади, а на місці конфлікту зведено ландшафтний парк [15].

Протестні акції були не єдиним способом показати, хто на цій землі хазяїн. Місцеві мешканці та активісти взяли за правило час від часу прибирати Пейзажну алею від сміття, спочатку від будівельного, а згодом – від того, що залишилося після відвідувачів мальовничого скверу. Акції відбувалися й після того, як конфлікт було врегульовано [16].

Ризик втратити територію спільного користування – не єдиний спосіб змусити громадськість до добровільного власноручного благоустрою. Інший приклад показує чимале значення ініціативи та організації небайдужих до справи на користь спільноти. Йдеться про цьогорічну акцію „Зроби Київ чистим”, що відбулась 5 червня в зелених зонах Києва. В ході акції вдалось прибрати 20 зелених зон міста, сортувати зібрані відходи та передати їх на утилізацію і переробку відповідним міським службам. За словами організатора, заклик допомогти у прибиранні зібрав від 500 до 700 осіб, значну частину яких складали представники організацій та об’єднань екологічного чи іншого благодійного спрямування. Участь брали і зацікавлені люди, не причетні до організацій чи мереж активістів: „Основа – це організації, а місцевих справді менше” (Ю., організатор акції ЗКЧ)

„Зроби Київ чистим” – не єдиний приклад подібних ініціатив. Локальні точки мають свої спільноти небайдужих. Наприклад, у парку „Дубки” започатковані щомісячні прибирання, Солом’янський парк знаходиться під наглядом молодіжної організації „Нова Атлантида”, парк Партизанської слави також має свій колектив „прибиральників” [17]. Ключову роль у виникненні таких проектів та їх успіхові відіграє взаємодія людей, готових до волонтерської діяльності.

Врешті, одноосібні ініціативи, хай маловідомі, також є частиною дійсності. Ми вже згадували, як частина зеленої зони на Петропавлівській Борщагівці підтримується в порядку особистими коштами одного з заможних місцевих мешканців. Нижче – розповідь жінки, що прибирає засмічені ділянки усюди, де їх знаходить:

Що я роблю – я щоразу з кульочком їду в Київ і залишаю на Житомирській біля сміття, потім його забирають. І навіть на зупинці часто питали: „А де ваше сміття, а де ваше сміття?”. Щоб все-таки у людей десь там щось відкладалося, щоб не тільки ти робив якусь дію. Все-таки треба інших своїм прикладом трішки виховувати”.

(про прибирання автобусної зупинки) „Ми так це натхненно робили, що зупинялись машини, ми в них просили бензин, пробували палити це сміття зразу на місці… І підійшов чоловік і питає: „Це що, ваша територія?” – маючи на увазі, що ось дачі, і це за парканом наша дача, і я підчищаю те, що, грубо кажучи, в мене під носом. І я, абсолютно щиро, розвертаюся і кажу: „Да, це моя територія. І вона називається Україна”. Він так аж сів”.

Таких людей багато, нам треба об’єднуватися, нам треба прибирати, нам треба щось робити”. (І., активістка прибирання)

Як бачимо, спільна відповідальність за колективне благо, чисті прибрані території, – не утопія, а реальна можливість змінити ситуацію на краще. Для цього потрібні ініціативні люди, мережі соціальних зв’язків між ними та привід для дії. Позитивні прецеденти самоорганізації навколо проблем публічного простору вже є. Ми сподіваємося, що вони свідчать про можливість позитивних соціальних зрушень, що подолають крайнощі вкорінених у суспільстві ідеологій патерналізму та індивідуалізму та уможливлять вирішення колективних проблем зусиллями спільноти.

Надруковано в: Спільне: журнал соціальної критики. – 2010. – №2. – С. 58-67.

Abstract: Among the problems of post-soviet settlements one is often neglected as self-evident and daily: the problem of spontaneous dumps in public space. While the impact of dumps on the environment is a naturalistic matter, the reasons for their appearance are social and require special attention. The study, conducted in June, 2010, consists of 15 interviews with different categories of public space users: local dwellers, holidaymakers, green activists. Moreover, an overview of current research on the topic, including journalist investigations, was made. The study focuses on perception and social causes of spontaneous dumps, by example of 3 districts of Kyiv: recreation zone, residential area and “nameless green zone”. The research demonstrates that the problem of spontaneous dumps is being marginalized in everyday consciousness. If the community services have enough resources, as is the case in Kyiv, spontaneous dumps are the manifestation of social irresponsibility, when citizens try to put costs of collective good on somebody else, uppermost the state. Nevertheless, successful examples of collective and individual responsibility for public space exist, which means that such problems can have a constructive solution.

Читайте також:

Хто побудує ковчег? (Майк Девіс)

Социализм может работать (Джон Молинекс)

Парк конфліктів: Боротьба в парку Горького як дзеркало харківського суспільства (Олексій Вєдров)

Ліс за деревами. Рух “Зеленого фронту” від локального протесту до широкої платформи (Олексій Вєдров)

Экосоциализм или масло масляное? (Дмитрий Колесник)


Примітки

1. Auyero, J. and Swistun, D.A., 2009. Flammable: environmental suffering in an Argentine shantytown. – New York: Oxford University Press. – p.17.

2. Бек, У., 2000. Общество риска: на пути к другому модерну. М.: Прогресс-Традиция.

3. Davis, M., 2007. Planet of Slums. – New York: Verso. – p.129.

4. Крикунова, В., 2009. Башмаки на проводах. Киевские ведомости, 3-4 июля, с. 20-21.

5. Тарапата, Ю., 2008. Селяни заблокували проїзд до сміттєзвалища. http://www.ecoport.org.ua/ekostatti/?pid=5452&print=1. Тарнавська, Н., 2009. Тернопіль дихає сміттям. http://vn.20minut.ua/news/155360.

6. Crang, Mike A., 2009. “Waste.” Encyclopedia of Urban Studies. SAGE Publications [e-database].

7. Хмель, В., 2009. Массовая интоксикация: Нелегальные свалки отравляют людей. http://www.delfi.ua/news/exclusive/trash/massovaya-intoksikaciya-nelegalnye-svalki-otravlyayut-lyudej.d?id=469944.

8. Grover, Velma I., 2007. “Waste, Solid.” Encyclopedia of Environment and Society. SAGE Publications [e-database].

9. Moore, S., 2007. “Garbage.” Encyclopedia of Environment and Society. SAGE Publications [e-database].

10. Филиппов, А.Ф., 1995. Элементарная социология пространства. Социологический журнал, 1, с. 45-69.

11. ibid.

12. Викторова, Е., Постнова, В., Маринцев, С., Коженцова, И., Самара, М., 2010. Объявляем бой свалочной стихии! http://donbass.ua/news/region/2010/06/09/objavljaem-boi-svalochnoi-stihii.html.

13. Ostrom, E., Walker, J. and Gardner, R., 1992. Covenants With and Without a Sword: Self-Governance is Possible. The American Political Science Review, 86 (2), pp. 404-417.

14. Волджаспер, Д., 2009. Перемога спільного. http://commons.com.ua/?p=7782. Колесник, Д., 2009. Мое, государственное, общее. http://commons.com.ua/?p=7842.

15. З хронікою подій навколо Пейзажної алеї можна ознайомитись на сайті „Системний дерибан” http://derybanu.net/deriban-v-stolitsi/peyzazhna-aleya/.

16. З анонсами та репортажами з акцій можна ознайомитись за посиланнями: Чапай, А. Повстанський суботник. http://derybanu.net/2008/04/06/povstanskiy-subotnik/#more-55, Прибирання біля Пейзажної алеї. http://derybanu.net/2008/05/12/pribirannya-bilya-peyzazhnoyi-aleyi/#more-329.

17. Анонс: Суботник на Пейзажці. http://derybanu.net/2010/04/14/anons-subotnik-na-peyzazhtsi/. Детальніша інформація про акцію „Зроби Київ чистим” та локальні ініціативи – за посиланнями: http://letsdoit.org.ua, http://newatlantida.org.ua/ViewContent.aspx?id=129

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери