ЛІС ЗА ДЕРЕВАМИ. Рух «Зеленого фронту» від локального протесту до широкої платформи

  • 01 грудня 2010
  • 1565
ЛІС ЗА ДЕРЕВАМИ. Рух «Зеленого фронту» від локального протесту до широкої платформи

Виразна і складно пояснювана особливість 2010 року: багато визначних політичних конфліктів розгортаються навколо лісів і парків. Локальна суперечка щодо Хімкінського лісу поділила російські ЗМІ, політикум, навіть рок-співаків і реперів на два табори, вивела на поверхню наявність суперечностей у кремлівських коридорах і закінчилася відставкою всемогутнього, як здавалося, московського мера. Рубка парку під вокзал у Штутґарті та неадекватна реакція поліції на громадський протест опинилися на передніх шпальтах німецьких газет, викликавши багатотисячні демонстрації, і правляча партія нині стрімко втрачає позиції в регіоні, який досі вважався її бастіоном. У Харкові будівництво дороги крізь парк Горького, підкріплене, м’яко кажучи, сумнівними аргументами, позбавлене підтримки з боку більшості харків’ян(ок) та проведене з застосуванням силових методів, стало головною перед- і післявиборчою темою, а навколо «Зеленого фронту», низового руху за збереження парку, сьогодні гуртуються міські громадські організації та активіст(к)и найрізноманітніших спрямувань. У всіх цих випадках сама вирубка та насамперед мотиви, що стоять за нею, виявили низку багатьох конфліктних ліній, що в конкретній ситуації перетинаються в одній точці, протесті проти знищення зелених насаджень, і далі спиралеподібно розкручуються, захоплюючи все більше людей і дратівливих соціальних питань. У випадку історії з харківським парком Горького я виділив боротьбу за збереження природного середовища, класове протистояння, боротьбу проти виникнення поліцейської держави, поділ міського громадського простору, конфлікт поміж «біло-блакитним» та «помаранчевим» таборами, намагання створити «ефективну вертикаль» влади на міському рівні та опір цим спробам. При цьому я припустив, що центральним із цих конфліктів є конфлікт класовий, навіть якщо більшість учасниць та учасників конкретного локального протистояння цього не усвідомлюють.

Московська історія закінчилася локальною перемогою без подальшого соціального вибуху, штутґартська все ще триває, проте схоже, що вокзал таки буде побудовано. У Харкові новою дорогою вже інтенсивно їздять машини, а табір на центральній площі проти фальсифікації результатів виборів згорнуто. Кернес переміг у конкретній ситуації, та чи убезпечив себе від масштабнішого вибуху?

Дорога, як і очікували експерти, не розвантажила рух на інших дорогах міста. Натомість є – крім вирубки парку, яка є негативом сама по собі, – очевидні негативні наслідки. По-перше, шосе будували під популярною серед харків’ян канатною дорогою, що суперечить правилам техніки безпеки. По-друге, дитяча залізниця в парку Горького втрачає своє навчальне призначення: шосе перетинає залізницю, і машиніст(ка) мусить реагувати на шлагбаум. Зрозуміло, що тепер дитині ніхто не довірить керувати потягом, як це було раніше. По-третє, немає більше  цілісного парку: його розбито на кілька острівців, а підлісок у ході будівництва вирубали начисто.

Тим часом активіст(к)и мусять перемкнутися на інші проблеми. У селищі П’ятихатки, мешканці якого виявляють чи не найбільшу в Харкові активність у справах захисту громадського простору і де відгородив свою садибу кількаметровим дубовим парканом губернатор Михайло Добкін, начебто збираються вирубувати березовий гай під будівництво котеджів і автостоянки. Очікують, що в самому парку Горького біля дороги почнуть будувати апартаменти і торгівельно-розважальні центри. Ще від початку протистояння харків’ян(к)и підозрювали, що саме заради них, а не з метою боротьби з заторами, прокладали дорогу.

Зіткнення з цими новими старими проблемами, а також нещодавні вибори поставили перед активістами «Зеленого фронту» питання про методи подальших дій. Але саме ця рефлексія про методи змусила замислитися і про те, що робити в більш далекій перспективі, яка, власне, є мета руху, чого його учасники та учасниці хочуть? Насамперед таким питанням, щодо якого аж ніяк не існувало єдності серед них, стало питання про те, чи має рух політизуватися (де під політизацією розуміють боротьбу за крісла в органах влади). Нарешті, аби мати якісь важелі впливу на кшталт хоча б депутатського запиту, таки вирішили балотуватися на місцеві вибори, попри підозри деяких членів, що дехто з «Зеленого фронту» захотів просто зробити політичну кар’єру. Проблему з неможливістю реєстрації нових партій, передбачену змінами до виборчого законодавства, вирішили в хитрий і несподіваний спосіб. У Харкові знайшлася нікому не відома партія з назвою «Зелена планета», що її заснувала 2005-го року народна цілителька Наталя Петрівна Зубицька (Земна). Поспівчувавши деревам, вона запропонувала зеленофронтівцям і зеленофронтівкам балотуватися від своєї політичної сили. Цю платформу «Зелений фронт» заповнив своїм власним змістом, який тепер став політичним. Політичним, але не ідеологічним. Рух принципово відмежовується від ідеологічних компонентів та концентрується на питаннях локальної політики: його цікавлять планування міста, комунальне господарство, екологічні та житлові проблеми. Такий поворот від «великої політики» до локальних, але реальних проблем міста протягом останніх виборів став трендовим не лише в Харкові. Наприклад, таким самим питанням приділяли увагу учасники політичних перегонів у Полтаві, де переміг місцевий олійний магнат від нерозкрученої партії «Совість України», а сама партія також набрала більшість голосів. В обох випадках люди втомилися від нескінченних міжпартійних суперечок, що найбільшу увагу приділяють питанням, найбільше відірваним від умов життя людей. Тільки у випадку «Зеленого фронту» їм намагаються протиставити низову альтернативу, а у випадку «Совісті України» ці правильно схоплені настрої інструменталізувала найбільш далекоглядна частина економічного та політичного істеблішменту.

Та попри постульовану позаідеологічність «Зеленого фронту», програму його політичного інструменту, партії «Зелена планета», можна назвати якоюсь стихійно-соціалістичною. У цьому може переконатися сам(а) читач(ка) – ось вона, програма:

  • Ввести мораторий на любые виды отчуждения территорий с зелеными насаждениями общего пользования, изменение их целевого назначения.
  • Обеспечить экологический контроль над уровнем вредных выбросов в атмосферу, загрязнения почвы и водной среды.
  • Благоустроить город, начиная с окраин: отремонтировать дороги, дома, решить проблему освещения и вывоза мусора.
  • Обеспечить приоритетную поддержку развитию экологически чистых видов транспорта
  • Обеспечить прозрачность в поступлении коммунальных платежей и любых доходов коммунальных предприятий. Ликвидировать все посреднические фирмы, паразитирующие на нашей коммунальной собственности.
  • Увеличить доходную часть местного бюджета за счет рационального ведения хозяйства. Взять под общественный контроль тарифы в жилищно-коммунальном хозяйстве и деятельность предприятий-монополистов.
  • Пересмотреть городской бюджет с ориентацией на нужды медицинских и образовательных учреждений.
  • Восстановить организацию детского и молодежного досуга, работу клубов по интересам, физкультурно-спортивную работу.
  • Организовать контроль за историческими памятниками и обеспечить восстановление культурного наследия.
  • Мы ставим своей первоочередной задачей развитие гражданского общества, создание механизмов реального народовластия на уровне дома, улицы, микрорайона.

Загальний курс на громадський контроль, низову політику та перерозподіл ресурсів на користь спільних потреб громади очевидний. Ідеологія все ж вимальовується сама собою – за деревами стає видно ліс! Зі свідчень активісток і активістів складається враження, що серед людей, які входять до офіційних обойм політичних партій, найбільшу позитивну цікавість до ініціатив зеленого фронту виявляли саме члени й депутати ідеологічних партій. А що переважна більшість українських партій, до яких усе ще входять ідеологічно налаштовані члени, консервативні (у харківській ситуації йдеться про КПУ, ПСПУ та «Свободу»), то виходить, що вони підтримували «Зелений фронт» більше за респектабельні «помірні» партії. Зовсім інше питання, як їхня участь могла вплинути на імідж руху: зараз ідеться суто про взаємне відношення політики, ідеології та низових прагматичних рухів в Україні. Натомість названа закономірність не простежується серед рядових прихильників різних політичних сил: у протесті брали участь люди геть різних симпатій, включно з виборцями чи виборчинями Партії регіонів.

На жаль, політична розкрутка в Україні все-таки вимагає суттєвого доступу до ЗМІ, насамперед до телеканалів (усупереч тезі, що на останніх виборах могли перемагати найменш відомі кандидат(к)и саме завдяки своїй невідомості – своєрідна форма протестного голосування), а це до снаги тільки тим, у кого достатньо грошей та/або влади. «Зеленій планеті» вдалося набрати лише близько двох відсотків, і ніхто з активістів і активісток ЗФ не зміг пробитися в ради за мажоритарним округом. Не склалося й зі спробами пройти за списками популярніших партій – так, Вікторія Кравченко, третя в списку «Зеленої планети», мала балотуватися від «Батьківщини», та зрештою Арсен Аваков відмовив їй у мажоритарній підтримці, а запропоноване місце в партійному списку було фактично непрохідним. Проте після виборів люди, що протестували проти фальсифікацій (під час підрахунку голосів у тервиборчкомі згорів комп’ютер, потім рахувати почали за закритими дверима, потім у власних підрахунках знайшли «технічну помилку» та передумали пускати в облраду Соцпартію, яка, згідно з першими результатами підрахунку, набрала необхідні 3%), виявилися більш наполегливими у своєму протесті, ніж сам Аваков. Конкурент Кернеса поводився загалом досить в’яло. У власній поразці він звинуватив людей, що проігнорували вибори: «Две трети харьковчан не пришли на выборы и фактически выбрали для себя новую старую власть. И самое страшное – помогли этой власти победить,» – заявив він на мітингу на площі Свободи 17 листопада. На й без того невеликому місцевому майдані першими згорнула свої намети саме підаваковська група «Прорвемся!» – за день до судового позову харківської міськради до організаторів протесту, чим фактично підставила під удар безпартійного Дмитра Пилипця, який опинився єдиним відповідачем у судовому процесі. Не виключено, що кандидат від «Батьківщини» домовився про мінімізацію ризиків для власного бізнесу і не хоче піддавати його небезпеці, підтримуючи протести.

Тож наразі ситуація виглядає невесело. Дорогу збудовано, Кернес здобув посаду мера звичними для себе засобами, абсолютно не зважаючи ні на кого і ні на що, «Зелений фронт» не має своїх представниць чи представників у коридорах влади. Під час жодного протесту харків’ян(к)ам не вдалося зібрати таку кількість людей, якої принаймні теоретично можна було би злякатись. Говорять про все це в Харкові неохоче, а коли й згадують у публікаціях (як-от Сергій Жадан) чи розмовах, то лише розводять руками: мовляв, такі в нашому місті люди – пасивні, совкові, нічого не вдієш. Ніхто не може назвати причини ситуативної поразки, усі обмежуються її констатацією. Чи можна підійти до відповіді на питання про причини тимчасової поразки, не провівши комплексного соціологічного дослідження настанов і діяльності «Зеленого фронту» з урахуванням ситуації в місті? Одне цікаве спостереження може принаймні дати провідну нитку для такого дослідження. Помітили, що в протесті беруть участь насамперед ті, для кого проблема парку Горького стала власною проблемою, хто зміг усвідомити її як свою, як таку, що зачіпає особисто. Це або екологи, або мешканці П’ятихаток, які зазнають не вельми приємного сусідства місцевої еліти, або люди, що асоціюють свою біографію з парком Горького, де вони проводили вільні години ще з дитинства. Якщо інтеріоризація проблеми справді є лінією, що відділяє учасниць/учасників від неучасниць/неучасників протесту, то треба поставити питання, чому так мало людей спромоглися взяти вирубку близько до серця і за яких умов кількість небайдужих могла би бути більшою?

(Утім, припущення, на якому ґрунтується це питання, не є безсумнівним. Не тільки деякі з учасниць і учасників протести могли б сказати: «Ні, це не є моя особиста проблема, але я беру участь саме тому, що вона є спільною, тобто не моєю особистою проблемою», а й – насамперед – чимало небайдужих могли не доєднатися до протистояння. Причиною цього можуть бути обставини (сім’я, робота), страх, зневіра («вирубка – це, звісно, неподобство, але протести нічого не дадуть»), зрештою, проста інертність).

Першим серед чинників, що унеможливили інтеріоризацію проблеми харків’ян(к)ами, спадає на думку простий брак солідарності. У Харкові досить мало потужних розгалужених рухів, а ті, що є, здебільшого присвячені локальним питанням, і решта питань уже не розглядаються як точка обов’язкового чи бажаного прикладення їхніх зусиль. Останні роки не сприяли постанню традицій солідарності – події 2004 року були радше спалахом, що не стали підставою для достатньої рефлексії та не породили впливових рухів і організацій, які ставили б за мету тривалу боротьбу. Але цього року ситуація, схоже, почала змінюватися на краще – завдяки «Зеленому фронту».

Злий жарт грає з харків’ян(к)ами й завузьке розуміння політики. У звичному вузькому сенсі це є боротьба за владу в межах наявного політичного істеблішменту. Ця боротьба стає родом діяльності для «професійних політиків», тобто йдеться про політику не для всіх. І коли постають питання політичної боротьби в широкому сенсі, в уявленнях людей відбувається певний зсув: навіть вирішення проблем мого двору має бути справою фахових політиків, адже це – саме їхній, а не мій, хліб і завдання. (Звісно, я при цьому відмежовуюся від ідеологеми, згідно з якою комунальні чи міські проблеми люди мають вирішувати без допомоги «патерналістської держави»). Ось наочний приклад: мешканці та мешканки одного з робітничих районів Харкова, що також страждали від забудови, образилися на активісток і активістів «Зеленого фронту» за те, що вони, мовляв, стояли не там, де треба, – не в їхньому селищі, а в парку Горького, тому що в парку буцімто «плотять», а в селищі – «не плотять».

Не в останню чергу зменшив кількість потенційних протестувальниць і протестувальників недостатній доступ харків’ян(ок) до інформації. Згідно з опитуванням «Українського соціологічного стандарту», проведеним з 19 жовтня по 2 листопада 2010 р., 54% харків’ян(ок) узагалі не читають харківську пресу, а 45% взагалі не користуються інтернетом. Проте лише трохи більше, ніж 10% опитаних, ніколи не дивляться новин харківських телеканалів, причому рейтинг більш чи менш незалежного каналу А/ТВК дещо вищий за рейтинг провладного «7 каналу», а розрив між рейтингами новин на цих каналах дуже суттєвий – «Харьковские известия» 7-го каналу програють АТН більше ніж удвічі. При цьому протягом останнього року цікавість населення до місцевих ЗМІ зросла.

Нарешті, чинником, що не сприяє успіху подібних протестів, але не через вплив на суб’єктивну настанову (моя / не моя проблема), а через об’єктивні обмеження, є їхня тривалість і виснажливість. Чергування в лісі чи навіть на деревах протягом тижнів і місяців за постійної загрози з боку то т.зв. «муніципальної охорони», то міліції потребує куди більших зусиль, людей і фінансів, ніж проста демонстрація чи стояння на майдані. Це протест тривалий і виснажливий, часто такий, що потребує спеціальних навичок на кшталт альпінізму чи шипування дерев, контактування з найрізноманітнішими людьми, організаціями та муніципальними службами. Кількість присутніх на місці подій у кожен конкретний момент тут значно менше за загальну кількість протестувальниць і протестувальників, а це охолоджує медіа-ефект і, отже, зменшує суспільну увагу до проблеми.

«Зелений фронт», динаміка його розвитку ще чекає на фахове соціологічне дослідження. У разі опитування його учасниць і учасників небанальним було б навіть саме питання «що робить ЗФ?» Таке дослідження могло б виявитися не лише цікавим для соціологів чи соціологинь, а й корисним для самого «Зеленого фронту», тому що дало би простір для осмислення власної платформи і для корекції вимог, що їх висуває «Зелений фронт», відповідно до цього осмислення.

Час і можливість для цього ще є. Описана поразка є для «Зеленого фронту» тільки ситуативною: сам рух продовжує існувати та розширюватися. 18 листопада до нього влилися громадська організація «Ми – харків’яни» та правозахисна організація «Щит-520». Після завершення будівництва дороги й завершення виборів завдання руху не будуть сконцентровані навколо протидії будівництву дороги та закріпленню Кернеса в мерському кріслі, і зараз настає час осмислення тактики руху та обсягу його завдань. Скидається на те, що цей обсяг не буде вузьким, а якесь попереднє бачення альтернативи наявному станові справ – того, як має бути влаштована громада – було зафіксовано вже в програмі «Зеленої планети». Тож, ще раз, за деревами стає видно ліс. Шкода лише, що за вирубаними.

Крім харківських ЗМІ і веб-ресурсів громадських рухів і організацій Харкова, важливим джерелом інформації під час написання цієї статті було спілкування з Ганною Поляк і Артемом Поляком, які брали щонайактивнішу участь у подіях у парку Горького, яким я принагідно дякую за докладні розповіді, цікаві ідеї й іншу допомогу.

Читайте також:

ПАРК КОНФЛІКТІВ: Боротьба в парку Горького як дзеркало харківського суспільства (Олексій Вєдров)

Історична мить Контрактової (Ксенія Дмитренко)

Невидима реальність (рецензія на книгу: Майк Девіс. Планета нетрів) (Оксана Дутчак)

2009: Львів як завдання. Портрет міста на початку неоліберальної епохи (Юрій Грицина)

Рекомендовані

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери