ІСТОРИЧНА МИТЬ КОНТРАКТОВОЇ

  • 01 квітня 2010
  • 4354
ІСТОРИЧНА МИТЬ КОНТРАКТОВОЇ

Контрактова – другий Майдан?

«Є таке поняття — багатофункціональний громадський центр, до нього звикли вже в багатьох країнах і в багатьох містах світу. Він охоплює підприємства торгівлі, громадського харчування. Припустимо, тільки на підземній частині майдану працюватимуть 18 різноманітних кафе — американські, китайські, японські, мексиканські тощо. Я можу сказати навіть, що такого центру, як у Києві, останнім часом не побудували в жодній столиці, тобто певною мірою ми виявилися новаторами»

Олександр Комаровський,

головний архітектор Майдану [1]

Випадок із реконструкцією Контрактової площі, яка була оголошена минулого вересня й, згідно із планами муніципалітету, має бути завершена до 2011 року, несподіваним чином накладається на історичний поступ Києва, а, може, й усієї країни. Проект докорінної перебудови одного з найвідоміших історичних місць [2], начебто затверджений під Євро-2012, насправді, потрапляє в самісіньке сузір’я пам’ятних дат, припадаючи на 20-річчя Незалежності й 10-річчя від реконструкції Майдану. Якщо розглядати Контрактову з цієї перспективи, у факті її переробки одразу можна виокремити типові ознаки, що надають цій події смисл, вписуючи її у вже усталену для сучасного українського суспільства структуру. Умовно цей тип історичних явищ, що тягне за собою набагато ширші й складніші економіко-політичні й соціокультурні імплікації, можна означити як насильницьку, неоліберальну за своєю природою, колонізацію громадського простору міста під проводом машкари постісторії, а його інструменталістські інваріанти, що виявляють себе знову і знову,  – як корумпованість та безглуздя локальної влади, продажність еліт і професіоналів, неміч та розрізненість місцевих громад.

За зіркою Контрактової, що почала падати тільки-но восени, мов за кометою, тягнеться довгий і важкий шлейф попередників, найгучнішими з яких можна назвати Майдан Незалежності й Арсенал. Подібно до того як відбудовану церкву на Поштовій площі приречено поглинає тінь проекту багаторівневої розв’язки, а трохи далі, барокову двоповерхівку академічної Бурси от-от має розчавити одним зі своїх гігантських стовпів новий автоміст, так сьогодні і над Контрактовою дамокловим мечем нависає другий Майдан.

Питання в тому, наскільки ця загроза є невідворотною? Чи дає це привід поставити на місті хрест, а, чи, навпаки, перед нами нарешті майорить надія на щасливий виняток із правил, що дозволить перервати надзвичайно виснажливий, але, разом із тим, фатально-порожній туркіт історичного двигуна? І, якщо це справді так, то якими є підстави сподіватись на те, що Контрактова стане тією першою площею, яка обернеться справжньою, рішучою контратакою?

Для того, аби зрозуміти, якою мірою Контрактова є повторенням того, що вже не раз відбувалось із містом, достатньо лише на хвилю зазирнути у хроніки п’яти-десятирічної давнини, присвячені її попередникам і досі доступні в інтернет-виданнях. Так можна особисто досвідчитись, як згори пропонувався один і той самий варіант переробки громадського простору, і як – із деякими невеликими відмінностями – у відповідь на суспільній сцені розгорталось майже одне й те саме трагікомічне дійство. Із бундючними  чиновниками, що вражають безпросвітніми дикунством і тупістю, із сивочолими реконструкторами, чиї погони вкриває товстий шар пороху від знищених власноруч пам’яток історії, із прудкими стрибунцями-архітекторами, що вже давно перетворились на запроданців, утворивши один із найзаскорузліших міні-олігархічних щаблів, із жалюгідними музейщиками, цими жебраками від культури, що незбагненним чином готові впасти владі поперед ноги, щойно раз на п’ятирічку почують обіцянку про виділення коштів на новий музей, із не менш відразливими посіпаками-археологами, які починають дригати лопатами, щойно їх смикають за мотузки. І невгамовна критикантка-преса, що, мов те криве дзеркало з кімнати сміху, відображає події й діячів, розтягуючи найбільш осоружні гримаси в багато разів, вражаючи галасливою фригідністю своєї риторики, що перед невблаганним суддівським обличчям реальності з тріском лопається, мов та мильна бульбашка [3]. Начебто громадськість вирує, ворушиться – одна за одною створюються експертні ради, засідають комісії, проходять конкурси. І все одно, в результаті – вбивче в своїй застиглості видовище простору, розбитого, наче табір, на рівні клітинки, де люди туляться, немов мурахи, під невсипним наглядом розцяцькованих ідолів.

Протягом останнього десятиліття в Києві встигло накопичитись достатньо матеріалу для того, щоб почати складати мартирологи «полеглих» громадських місць, із детальними переліками жертв і виконавців [4]. Окрім Майдану, сюди справедливо зараховують Європейську, Михайлівську, Софійську та Поштову площі. Втім, у похоронному марші публічного чільну позицію продовжує займати Майдан, – він не тільки був першим, він і досі зберігає за собою роль передвісника, що провіщає майбутнє міста, вказуючи на начебто неминучі структурні перетворення. Так, менш, ніж півроку тому, північний кінець площі перерізав додатковий проїзд для автомобілів, а віднедавна значну її частину було перетворено на відкритий майданчик для паркування. Так само під Контрактовою обіцяють викопати кількаповерховий паркінг, паралельно до нього – прокласти підземний тунель, а нагорі відбудувати кілька історичних «перлин», перетворення яких на пластикові годівнички – неминуче.

Як і за радянських часів, якщо хочемо дізнатись про майбутнє Києва, – зорімо на Москву. Якщо будівничі Майдану й ТЦ «Глобус» краєм ока дивилися на Червону площу й ТЦ «Охотный ряд», то для облаштовувачів Контрактової взірцем може стати, скажімо, Пушкінська площа [5]. Під землею два торгові центри, паркінг і тунель, нагорі – «ландшафтний дизайн». Від бульвару – гм, можливо, щось і залишиться. Втім, пам’ятник Пушкіну, як і пам’ятник Сковороді на Контрактовій, по-піонерському чесно обіцяють зберегти. Москва – з її бізнес-центрами, що вже встигли густо порости хмарочосами, селищами для багатих, поголеними начисто хрущовськими мікрорайонами й всюдисущими проектами автострад, що в майбутньому мають пройти навіть по дахах житлових будинків [6], – і досі продовжує поставати в очах переважної більшості київського істеблішменту в ролі завше омріяної утопії, зреалізованої в дійсності.

Далі можна продовжити заглиблюватись у постколоніальні теорії, але нас тут із прагматичних міркувань цікавитиме дещо інше. Чи справді ситуація з Контрактовою в жоден спосіб не відрізняється від всіх решти? Чи, все ж таки, доклавши певних зусиль, між ними можливо провести низку розрізнень, слід яких дозволив би виокремити на одноманітному, всуціль похмурому тлі натяк на щось відмінне; вказати орієнтир, подальший рух в напрямку якого дозволив би переоцінити й значення самої події?

Відповідаючи на питання, чим реконструкція Контрактової відрізняється від, здавалось би, тожсамих процесів довкола Майдану та Арсеналу, в послідовності цих явищ все ж можна помітити позитивні зрушення. Справді, у всіх цих трьох випадках йшлося про проект реконструкції, ініційований згори державною чи муніципальною владою. Але вже на відтинку від Майдану до Арсеналу сталась якісна зміна, що пролягла помітним вододілом між першим і другим. Якщо Майдан являв собою суцільну бутафорію, в якій учасники конкурсних комісій разом із пересічними громадянами відтанцьовували під дудку чиновників перед настільки ж грандіозними, наскільки й безталанними макетами, наче не помічаючи того, що процес вже пішов, що на площі вже щодуху орудують трактори з екскаваторами, то в Арсеналі, незважаючи на не менш одіозний спектакль із багатьма експертними командами, що змінювали одна одну із кожним обертом «чортового» колеса управління, все ж спостерігаємо цілковито інакший результат – професійно зорганізований і зреалізований міжнародний архітектурний конкурс, який, якщо й не призвів до докорінних змін, то все ж серйозно сколихнув місцеве болото будівництва  й архітектури [7].

Застосовуючи метафору пробудження, можна говорити про те, що Контрактову від попередніх історій вирізняє саме те, що з точки зору громадськості, – це принципова ситуація неспання, ситуація помічання та дії. Ще в жовтні перша реакція міської громади на відповідне розпорядження мерії пролунала з боку Києво-Могилянської Академії (НаУКМА), що висловила незгоду із пропонованим концептом реконструкції. Того ж таки місяця, з ініціативи Центру візуальної культури НаУКМА було віддруковано перше число газети «Сковорода», великою мірою спрямованої проти реконструкції й за активізацію громадського спротиву. У листопаді біля пам’ятника Сковороді пройшла студентська акція «Вільний простір», учасники якої виступили проти облоги Контрактової кіосками, санкціонованої міською адміністрацією. В грудні, майже одразу потому як містобудівна рада ухвалила проект реконструкції, біля Сковороди, в рамках мистецького фестивалю «Революційні моменти», відбувались художні акції групи Р.Е.П., а наприкінці січня, з ініціативи НаУКМА, було створено Громадську раду з питання реконструкції Контрактової. На круглому столі, що мав місце в лютому, за участі адміністрації й викладачів академії, представників громадських організацій та архітекторів, було ухвалене рішення розробити альтернативний проект реконструкції Контрактової, виконання якого взяв на себе Архітектурний клуб, що діє при київському Будинку архітектора. Альтернативні візії площі можна буде побачити вже на початку травня, в результаті міжнародного проектного семінару «Київські схили як модель громадянського розвитку міського середовища», організованого Архітектурним клубом спільно із Інститутом архітектури в Десау. П’ять змішаних архітектурних команд, що включатимуть як іноземних, так і українських учасників (насамперед студентів), розроблятимуть відмінні від офіційних проектні пропозиції, відштовхуючись від ідей стійкого розвитку, збереження історичного й природного середовища, використання новітніх технологій проектування. Наступне завдання полягає в тому, як змусити владу реагувати на ці розробки, зробити їх політично-дієвими.

Незважаючи на незаперечні здобутки громадян у питанні Контрактової, слід, однак, утриматись від їх ідеалізації. Подібно до інших українських міст, ситуація довкола публічного простору в Києві залишається непростою, в тому числі і в середовищі тих, хто чинить спротив. Її невід’ємними характеристиками залишаються висока міра міжспільнотних конфліктів, низька скоординованість дій, недостатня щільність комунікації,  елементарна нестача ресурсів, часу та сил, і, як наслідок, поки що – відсутність реального політичного впливу. Головним питанням залишається те, наскільки всі ці допіру поодинокі, вельми розтягнені в часі й розрізнені в просторі акції непокори, мають шанси перерости на системні? Чи є щось у спостережуваній нами реальності, що б дозволило говорити про об’єктивні суспільні передумови можливих прийдешніх зламів у політиці управління публічним простором?

Спроба переозначення тілом

«Шановні пасажири! При перебуванні в метрополітені обов’язково користуйтесь марлевими пов’язками!»

Голос диктора на станціях пересадки

в київському метро,

взимку, 2009-2010

Кожному учаснику громадського руху відомо: коли безсилий зостаєшся наодинці й відчуваєш страшенну втому, але, разом із тим, цілковиту неможливість вийти з гри, незважаючи на повну неспроможність боротися далі, залишається тільки одне, –  спробувати віднайти точки зламу в самому панівному порядку. Якщо ми зробили все, що змогли, але все ще вкрай незадоволені результативністю власних дій, – наші сподівання може виправдати тільки одне – виявлення незароблюваної нічим тріщини, невиправної помилки, деякої фатальної вади в самій системі. І варто лише дійти такої думки  – як відповідь чи не одразу вихоплюється сама собою, адже щось вже давно озивається, постійно гукає до нас із самого осердя життєсвіту. Насправді, якщо прислухатись, то можна почути суцільний  хор голосів, тривожне лунання яких  зростає чим далі – тим більше.

При цьому не слід затуляти вуха; навпаки, слід ще більше прислухатись і домагатись щонайвиразнішого оприлюднення почутого для самого себе та інших. За наших часів життєсвіт досяг такого ступеня радикалізації, що вимагає життєпису, адже саме в ньому чи не найвиразніше постає зацькована й забита симуляціями й лицемірством правда суспільного існування. Сьогодні недарма подибуємо щільне переплетення соціології з літературою[8]: саме звичайне, повсякденне життя настільки вийшло поза будь-які усталені норми, що кордонів між ним та фантазією, здається, вже не залишилось. Доречним тут буде пригадати одну з головних методологічних настанов марксизму, налаштованого на радикальний емпіріокритицизм: замість того, щоб протирати сідниці в книгозбірнях, гайда до Манчестеру, писати нескінченні звіти про життя робітників, аби, врешті-решт, дістатися до самої дійсності, оприявнити її, як вона є. Подібно до промислових центрів XIX сторіччя, фавелізований мегаполіс сучасності несамовито прагне фабулізації. При цьому, однак, не слід забувати ще одного вкрай важливого принципу: показати саму дійсність як вона є – означає відкрити її для історії, проявити її конструкт, її штучні, соціальні передумови, які, як і все суспільне, не є чимось невідворотнім, встановленим наперед, але підлягають змінам та виправленню [9].

Пролити подібне світло на Контрактову означає не більше-не менше, як звернутись до особистого, безпосереднього досвіду перебування в міському просторі, намагаючись власним розумом (чи ж радше, глибоко промисленою тілесністю – прим. авт.) дійти до поки що теоретично ніяк не зафіксованих, але, з іншого боку, – цілком очевидних і незаперечних – точок переламу та біфуркації.

Отже, куди тягнеться, в який бік заломлюється й перехиляється Контрактова, – ця вересклива суміш зі здійнятими до виднокола трамвайними коліями, розбитими на друзки пляшками, метушливими, мов базарні тітки, маршрутками? Ця неосяжна жодним розумом просторова круговерть, де з повітряної кулі пластикового намету раптово вистромляється золотий хрест?

Контрактову можна зрозуміти краще, якщо брати до уваги не лише її будівлі, але намагатись осягнути соціальну природу простору, що конституюється, насамперед, новим типом мобільності. Ця площа отримує новий сенс, якщо розглянути її в сукупності усіх взаємозв’язків, які простягаються далеко за центр міста і навіть поза його межі. Переважна більшість мешканців Контрактової сьогодні – це ком’ютери, які щодня дістаються вранці сюди, аби вже ввечері роз’їхатись назад, по домівках. Побачена знизу, із самого підземелля, Контрактова постає перед нами в іншому вигляді. Її наземне обличчя раптово подвоюється, утворюючи другий, цілковито відмінний, підземний бік. Дедалі очевиднішим стає розподіл площі на два світи. Перший з них – це світ безпеки та світла, благополуччя й порядку, представлений новими елітними кав’ярнями, офісними й торгівельними центрами, приватними автомобілями. Другий – це світ задушливої буцегарні метро, тілесної каторги маршруток, вічно поламаних трамваїв й тісних пластикових шпаківень, де багато людей змушені днями й ночами відбувати своє життя; світ, напруга в якому за останній час різко зросла, і який, як це не дивно, безперервно продовжує розповсюджуватись. Це роздвоєння, щойно починаєш його помічати й осмислювати, підважує усталений кругозір, загрожуючи поставити під питання найелементарніші закони, що ними тримається дійсність.

…взяти хоча б кіоски в підземних переходах, або те «щось», нашвидкоруч змайстроване з пластику, що називається цим пристойним словом. Якою є внутрішня площа цих приміщень? Два квадратні метри? Два з половиною? І це не враховуючи, що десь половина підлоги захаращена підручним крамом. Один з найбільших парадоксів сучасності: сидячи на дзиґлику, в приміщенні площею 1 кв. м, жінка цілими днями збуває глянцеві журнали з рекламою апартаментів, площа найменшого з яких в шістдесят разів більша. Взагалі, викликає подив, як люди витримують цілими днями в цих нужниках? Як і де справляють вони елементарні потреби? Питання загострюється тим більше, чим більше стає в місті подібних просторів, а їх кількість таки, безперечно, зростає…

…молода мати надсаджується, аби завантажити коляску з дитиною у трамвай. Їй силкується допомогти якась бабуся в товстому кожусі. На дворі зима, вулиці й дороги позаносило снігом, тому на шляху в цих двох жінок самі кучугури, а східці, як і в усіх інших київських трамваях, надзвичайно круті й високі. Ці трамваї – прибульці з минулих часів, їм всім давно перекотило за півсотні років. Їх би давно вже мали списати на металобрухт, але трамваї продовжують мало-помалу кочувати київськими вулицями, хоча обабіч вже будують скляні хмарочоси, а щохвилини кремезного й полущеного з усіх боків червоного повзуна оминає диво сучасної техніки – японський джип. Майбутнє цього міста озивається всередині кадром зі стімпанкового роману: замість вулиці – вузький каньйон із хмарочосами; через страшенні затори, ті, хто може собі це дозволити, пересувається повітрям; десь дуже-дуже глибоко, на самому дні і досі чухає потороча-трамвай, це останнє видіння приреченого на нескінченне вмирання громадського…

…хто вони, люди в маршрутках, метро? Що змушує їх нескінченно пересуватись туди й назад, щоранку й щовечора, до країв виповнюючи своїми тілами тепер завше замалі місткості міських шляхопроводів? Як змінюється від цього нескінченного перекачування їх звичайна, людська подоба? Моє власне тіло, пробуджене о шостій ранку, ледь опритямлене душем і автоматично завантажене до автівки (там, де я мешкаю, в годину-пік до маршрутки потрапити неможливо, тому місцеві мешканці вже давно призвичаїлись щодня користуватись автостопом), аби потім листівкою ще на сорок хвилин бути вкинутим в метро. Каторга мого власного, щоденного існування, що вже радше нагадує служіння в армії, в якомусь полку. Мої нужденні перші пари і невигойні нічим, безпосередні, фізичні страждання, від грубої, нав’язливої, неуникненної близькості інших, від щоденної метушні й латентних образ, від постійної небезпеки бути пограбованою, від одчайдушного тупотіння у натовпі перед ескалатором, від голосу диктора, що дедалі більше нагадує вовкодава, який кидається на пасажирів, аби ті ще швидше розбігались по різних кінцях вагонів. Хіба тут можна продовжувати залишатись німим та байдужим? Хіба ненормальність тут не є очевидною, так само як і вигода для тих, хто залишається поза цим? Хіба можна продовжувати вважати це чимось випадковим, якоюсь невиправною необхідністю, а не добре, навіть надто добре усвідомлюваною й цілеспрямовано впроваджуваною політикою, що останнім часом перетворилась на відверте знущання?…

Все майбутнє маленької площі в центрі міста стиснуто у спружиненнях великого мегаполісу, в цій напрузі між низом та верхом, периферією й центром, громадським і приватним. Із подібних вільних розмірковувань випливає генеральний шлях до переосмислення Контрактової. Якщо цю площу слід врятувати від жерла реконструкції, якщо її слід вихопити з чіпких владних пазурів, то зробити це можна, передусім, відійшовши від розуміння її як виключно пасивного, конституйованого лише будинками, фізичного простору, що, не здатний чинити жодного спротиву, легко, мов той пластилін, підлягає будь-якій переробці. В на перший погляд порожній планувальній решітці Контрактової слід вгледіти струм соціального, чия напруга створює складні вузли й вихори, що, зчіпляючись один з одним, з історичною необхідністю протистоятимуть черговому кричуще несправедливому поневоленню міста.

По цей бік-1: діалектична утопія

«Heterotopians of all countries, unite!» [10]

Натяк на переозначення простору, кинутий із глибин життєсвіту, на рівні теорії був наприкінці 1960-х зафіксований Мішелем Фуко в його концепті «гетеротопії». Вперше Фуко вжив цей термін в «Словах і речах», але в 1967 році, під час читання лекції у паризькому Колі архітектурних штудій, термін був застосований  до реального простору. Втім, почасти через відсутність подальших розробок у самого Фуко, а почасти – через те, що текст промови був оприлюднений лише по смерті автора у 1984 році, гетеротопологія як окрема дескриптивна наука про простір тільки-но почала своє формування. Причому поки що важко оцінити, наскільки успішними були спроби адептів просунутися в цьому напрямку далі за самого Фуко, чий текст, безперечно, залишається основним джерелом натхнення для тих, хто хоче більше дізнатись про гетеротопію [11].

Витлумачуючи гетеротопію як концепт, що пропонує певне розуміння специфіки простору за сучасної доби, слід мати на увазі наступне. Фуко вдався до гетеротопії, насамперед, аби протиставити її класичному поняттю утопії як не-місця. Одна з основних характеристик гетеротопії позначається як emplacementрозстановка або умісцевлення безпосередньо поруч з іншими, змістовно визначеними елементами за рахунок розрізнення, що натякає на відмову від раціоналістичного бачення простору лише як формальної, порожньої екстенційності, яка простягається в нескінченність. Отже, на відміну від утопії, гетеротопія являє собою цілком конкретне, зовнішнє, а не внутрішнє місце, обмежене певними часом та простором, що, втім при цьому, сильно вирізняється від усіх решти. Містячи в своєму складі корінь «гетеро-», це слово вказує, передусім, на щось протилежне до уніфікувального «гомо-», на «інше». За рахунок чого гетеротопія отримує власну іншість?

Подібні топоси вирізняються від своїх безпосередніх сусідів тим, що вони підважують усталений лад. Втім, важливо усвідомлювати, що про жодне абсолютне протиставлення домінувальній нормі, жоден антиномічний дуалізм тут не йдеться. Якщо взяти до уваги застосування аналогічного терміну в медицині, то можна говорити про те, що гетеротопія позначає аномальне зміщення (диспозицію) та зміну складу тих чи інших тканин, яка лише наближає їх до патологічного стану, при цьому не призводячи до виведення з ладу організму в цілому [12].

Який потенціал гетеротопії, наскільки вона відповідає на заклики сьогодення? Це питання складне, й багато хто вже встиг його в різний спосіб порушити. Прикметною тут видається полемічна реакція Девіда Гарві, особливо з огляду на те, що його власне осмислення сучасного простору надзвичайно близьке до Фуко. В теорії нерівномірного розвитку цього відомого неомарксиста, з її наголосом на складності, різномасштабності просторових структур та їх вкрай нерівного наповнення, зумовленого неоліберальним розвитком, і, як наслідок, – необхідності застосування відмінних політичних та управлінських стратегій на кожному з цих рівнів, можна завбачити ту саму вимогу врахування гетерогенності, матеріальності й змістовності сучасного простору, що її висуває Фуко. На рівні цих узагальнень Гарві погоджується зі своїм опонентом, але при подальшому розгортанні поняття гетеротопії виявляється недостатнім. «Концепція «гетеротопії» отримує перевагу, забезпечуючи глибше гетерогенне осягнення простору, однак вона не містить в собі натяку на те, яким би міг бути утопізм, конкретизований в просторі й часі» [13].

Роз’яснюючи свою думку, Гарві вказує на два моменти. По-перше, – на нестачу в теорії Фуко дієвця. Гетеротопія описує вже існуючі явища, але не містить відповіді на те, яким чином стає можливим перетворення дійсності. По-друге, – на відсутність чітких категоріальних розрізнень. Адже постулюючи шість принципів гетеротопії й подаючи по декілька прикладів до кожного з них, теорія Фуко охоплює прямо протилежні явища (наприклад, такі як цвинтар і дім розпусти, корабель і джаз-клуб, музей або бібліотеку й заміське котеджне містечко для відпочинку), що природно викликає незгоду, особливо, з точки зору політ-економічно налаштованого спостерігача.

На відміну від Фуко, Гарві в його теорії «діалектичного утопізму», цікавить не стільки «що?», скільки «як?». В узагальненому вигляді його головне питання може бути порушене в такий спосіб: як можуть стати можливими дієві альтернативи існуючому режимові, за умови, що загальний план соціальних перетворень та масова інтеграція довкола єдиного соціального руху, який міг би боротись за втілення цього плану, фактично відсутні? За великим рахунком, теорія Гарві являє собою реалістичну спробу віднайти ресурси для змін в самій існуючій дійсності, після того, як стало очевидним, що краху зазнав не тільки комуністичний, а й неоліберальний утопічний проекти.

Точкою відліку тут стає індивід або людська особа, якій знову пропонується критично переоцінити власну природу. Йдеться про те, що кожен із нас, як біологічна й соціальна істота, володіє певним потенційним набором здатностей до дії, осягнення яких може сприяти розвиткові конструктивної діяльності, відповідно до власного місця перебування у світі. Тож праця Гарві слугує своєрідним нагадуванням про те, що існування людини, розглянуте з точки зору еволюційної теорії, тримається на шістьох базових здібностях: конкуренції й боротьбі за виживання; адаптації й диверсифікації з подальшим утворенням довкільних ніш; співпраці, кооперації та взаємодопомозі; трансформації природного середовища; створенні просторових та часових порядків[14]. Це теорія, спрямована передусім на те, аби активізувати самоусвідомлення суб’єкта, спровокувати його до конкретної дії задля продуктивного перетворення власного підручного.

Покладаючи в основу конкретного індивіда, Гарві далекий від того, щоб впасти у крайнощі атомізму. Насправді, головним об’єктом його зацікавлення продовжує залишатись ціле, яке, втім, зазнає специфічного переосмислення. Отже, приймаючи плюралізм та відмінність за аксіому сучасності, цей неомарксист, втім, продовжує залишатись на позиціях універсалізму, відмовляючись від догматичного марксистського витлумачення останнього як можливості одночасного, всеохопного й остаточного перетворення, що знаходить свою репрезентацію в явищі світової пролетарської революції. Відмежовуючись від розповсюджених сьогодні крайнощів партикуляризму й універсалізму, Гарві натякає на можливість цілого розмаїття позицій у проміжку між ними: «Між абсолютистським релятивізмом, який обстоює ту точку зору, що ніщо з того, що відбувається у Джакарті та В’єтнамі або, навіть, у Бульдері або передмісті Балтимора, не є предметом, вартим мого власного морального чи політичного розмірковування, та між абсолютизмом, що вбачає в універсалізації лише явище тотальної уніформізації й зрівняння  в правах та обов’язках, лежить цілий прошарок можливостей для досягнення домовленості» [15].

Одним із наслідків, що звідси випливають, постає переосмислення й операціоналізація універсальних прав людини в рамках теорії нерівномірного географічного розвитку. Так, Гарві пропонує цілу низку витлумачень абстрактних положень з Декларації прав людини ООН від 1948 року, з урахуванням конкретних політичних та соціально-економічних обставин.

Отже, основні умови можливості діалектичної утопії можна визначити як:

– наявність активних суб’єктів, що усвідомлюють свої здатності, володіють ними на належному рівні та готові взяти на себе відповідальність за їх наслідки;

–   покладення в основу дій конкретизованого, релевантного наявній ситуації витлумачення ідеї універсальних прав;

–   розробка альтернативних сценаріїв суспільно-просторового розвитку та їх подальше здійснення.

По цей бік-2: латиноамериканський досвід

«The capital owns the press; we own the streets!» [16]

Згадані вище приклади сучасних утопічних теорій неминуче порушують проблему їх практичного застосування. Особливе значення тут отримують дійсні історичні референції. Хоч Гарві й не заявляє про це відверто, усе ж його праця, безумовно, відштовхується від того, що вже відбулось, або, принаймні, від того, що безпосередньо відбувається зараз. Йдеться про такий поживний ґрунт для зростання нових радикальних політичних теорій, як розвиток латиноамериканських країн впродовж останніх 30-40 років. Варто одразу ж наголосити, що південний варіант політичного поступу приваблює саме за рахунок свого щільного переплетення з урбаністичною дійсністю. «Урбаністичний режим», що склався протягом другої половини ХХ сторіччя в Латинській Америці, найбільш яскраво виявляє свою жорстку соціальну сутність через статистичні показники: йдеться про збільшення втричі за останні п’ятдесят років кількості латиноамериканського населення з одночасним зростанням вп’ятеро його урбаністичної частки; про 32% мешканців латиноамериканських країн, що живуть у неформальних поселеннях; і нарешті, про вкрай нерівномірний розподіл прибутку між найбагатшою і найбіднішою десятими частинами населення континенту, що складає, відповідно, 48% і 1,6% національного валового продукту [17]. Як наслідок, історію країн Латинської Америки кількох останніх десятиліть можна уявити як безперервну низку страйків, заворушень, повстань і революцій, без яких дійсні сьогодні ліві політичні режими дев’яти з двадцятьох латиноамериканських країн були б неможливими.

Останнім часом при оцінці причин цих явищ та результатів їх перебігу дослідники дедалі більше звертають увагу на значення у політичних стратегіях такого елементу як публічний простір. У дієвій конфронтації з неолібералізмом низові вуличні рухи набувають дедалі більшої ваги; основним локусом, де концентрується політична напруга, від розв’язання якої залежать далекосяжні наслідки для всіх учасників боротьби, постають площі та вулиці міста. Аналізуючи значення акцій громадської непокори в публічному просторі як одну з неодмінних передумов сучасної латиноамериканської демократії, варто, з одного боку, звернути  увагу на їх всеохопність, себто дієвість як на вищих, так і на нижчих рівнях політики, а, з іншого, – вже на рівні теоретичному, на вплив цих практик на переосмислення ідеї громадянства та громадянських прав.

Однією з останніх найяскравіших політичних подій, що розгорнулась безпосередньо на підмостках міста, можна назвати спробу державного перевороту в Каракасі (Венесуела) 2002 року. Вигравши президентські вибори 1998 року, лідер лівих сил Гуґо Чавес завдяки змінам  Конституції, отримав можливість бути переобраним на посаду впродовж наступних дванадцяти років. В квітні 2002 року опозиційні сили оточили Урядовий палац з метою відсторонити Чавеса від виконання його обов’язків. У відповідь, вже за кілька днів, на вулицях міста завирували численні натовпи мешканців бідних районів, що вийшли на підтримку свого обранця. За окремими підрахунками, кількість людей, що заполонили місто тоді, оцінюється в три мільйони. Хоча Чавес та його команда повернулись на свої місця вже за кілька днів, боротьба продовжувала активно тривати впродовж ще двох років. Так, наприкінці 2002 та на початку 2003 року, під егідою опозиції відбувся Національний страйк, а лютий-березень 2004 року ознаменувала серія брутальних та насильницьких актів з боку правих сил з метою підірвати правопорядок й спровокувати мілітаристську реакцію. Правлячій партії вдалося утримати ситуацію в шорах завдяки організації в серпні того ж року Національного референдуму [18].

Однак поруч із цим набагато більш драматичнішими виглядають новітні історії громадського простору, пов’язані із рухами, спрямованими на захист людських прав. Так, в Буенос-Айресі (Аргентина) активна саморепрезентація в місті практикувалась об’єднанням матерів, чиї діти «зникли» впродовж диктаторського режиму 1976-83 років. Обравши в якості місця своєї дислокації одну з історичних площ в центрі міста Plaza de Mayo, матері загиблих та зниклих безвісти роками вдавалися до ефективних виражальних засобів та акцій як на знак протесту, так і задля того, щоб сам факт історичного злочину та імена їх загиблих дочок та синів назавжди закарбувались на скрижалях колективної пам’яті. Так, протягом однієї з акцій на будинках міста з’явились величезні постери з портретами та іменами загиблих та датою їх смерті. І досі, щочетверга на Plaza de Mayo можна спостерігати німий марш матерів у білих шарфах. Справу матерів в середині 90-х продовжили їх нащадки, представники руху під назвою HIJOS (Hijos por la Identidad y la contra el Olvido y el Silencio, в пер. з ісп. Дочки та сини за ідентичність та справедливість проти забуття й мовчання). Одна з незвичних тактик боротьби, до якої вдаються HIJOS, пов’язана із «викриттям»: escraches, як їх ще називають, походить від escrachar – «викривати», «виводити на світло».  Йдеться про гучні акції викриття несправедливо, на думку HIJOS, амністованих злочинців, що були зорганізовані безпосередньо в місці їх проживання й адресовані місцевим мешканцям. «Увага! Увага! Увага всім сусідам, біля вас живе справжній вбивця!», – зазвичай подібний слоган підкріплювався детальною інформацією юридичного змісту. Властиві escraches наголос на моральнісному аспекті та намагання звернутись безпосередньо до індивідуальної совісті й відповідальності кожного із членів суспільства, в свою чергу, вже у 2000-них, були підхоплені такими рухами опору як piqueteros (безробітні, що втратили роботу на нафтодобувних станціях півдня та північного сходу Аргентини), ahorristas (власники заморожених депозитів, переважно представники середнього класу) та cartoneros (збирачі  паперу та картону) [19].

Наслідки політизації міського фізичного простору, що спостерігається в Латинській Америці протягом останніх десятиріч, можна оцінювати по-різному. З одного боку, очевидно, що багатолітнє накопичення соціальної напруги на міській периферії стало одним із головних факторів перемоги  в низці країн континенту лівих сил; навіть більше, багато-хто з сучасних латиноамериканських лівих є безпосередніми виходцями з середовища фавел, що почало формуватись ще у 60-х роках внаслідок масового притоку до міських центрів різноробців із регіонів. З іншого, – варто зазначити, що хоча своєю демократизацією латиноамериканські міста й зобов’язані, насамперед, вуличним маніфестаціям, що тривали безперервно протягом кількох десятиліть, усе ж більшість сьогоднішніх оглядачів покладає свої очікування на вироблення більш зрілих, дискурсивних механізмів прийняття політичних рішень.

Незважаючи на неоднозначність та суперечливість низових рухів, важко переоцінити їх значення в трансформаціях як політичної свідомості мешканців латиноамериканських мегаполісів, так і їх життєвого середовища. Продуктивною в цьому сенсі видається позиція такого дослідника як Джеймс Голстон, що з кінця 70-х слідкує за урбаністичним поступом Сан-Пауло (Бразилія), і в своїх оцінках намагається відмежуватись від широко розповсюджених сьогодні апокаліптичних описів слам-сіті, міста бідняцьких нетрів[20]. На його думку, незаперечним є той факт, що за порівняно короткий час свого існування неформальні поселення Сан-Пауло зазнали неабияких позитивних перетворень, завдячуючи насамперед процесу політичної «автоконструкції», що знайшло свій відбиток у зменшенні випадків насильства, поширенні тенденції до мирного розв’язання конфліктів довкола земельної власності, створенні цілої мережі локальних громадських асоціацій з метою захисту прав місцевих мешканців. Водночас, ці явища мали своїм наслідком зміну самого уявлення про сучасний демократичний устрій в напрямку набуття ним ознак «повсталої демократії» (insurgent democracy), що імплікує як розширення, диференціацію та конкретизацію прав людини, так і необхідність їх активного обстоювання на місцях. Голстон формулює основні теоретичні висновки своїх досліджень таким чином: «Цей новий [політичний] досвід сприяв виробленню нової форми міського громадянства серед мешканців бідних околиць, в основі якої можна виокремити три основні процеси. Перший генерував новий тип участі в альтернативній публічній сфері, такий, що базувався на громадських організаціях, ініційованих знизу самими мешканцями, маючи на меті артикуляцію їхніх потреб у формі прав і, таким чином, сприяючи конституюванню ідеї громадянства. Другий полягав у формуванні нового розуміння засновків цих прав та гідності мешканців як суб’єктів цих прав. Третій – у перетворенні взаємин між державою та громадянами, створюючи нове легальне середовище взаємодії, інституції участі й політично-продуктивні практики. Я вважаю, що ці процеси конституюють міську громадськість за наявності чотирьох основних передумов, з яких всі пов’язані з містом: якщо міське житло становить основу мобілізації; якщо стратегія мобілізації пов’язана з «правами на місто»; якщо місто як політична спільнота отримує першість в порівнянні з усіма іншими; і якщо  мешканці легітимують ідею прав і партиципаційних практик, виходячи з їх власного внеску в розвиток міста» [21].

Право на контратаку

«On the 20 and 21, turn off our TV and take to the streets» [22]

Насамкінець, спробуємо ще раз повернутись до вихідного, найбільш болючого і, здавалось би, нерозв’язного на рівні тексту питання: якими є й від чого залежать шанси Контрактової, що так раптово, але воднораз, і напрочуд вчасно опинилась під загрозою реконструкції, зіграти роль однієї з переламних точок в історії? Підсумовуючи ідеї Голстона й Гарві, можемо говорити про те, що криза довкола публічного простору Києва вийшла на рівень системної. А це означає, що тискові, що найближчим часом буде тільки посилюватись, слід протиставити ще більш укріплену лінію оборони, що може стати можливим лише за рахунок гуртування рухів опору довкола більш загальних, ніж зараз, цінностей та ідей, пов’язаних із захистом прав на місто.

Якою б хиткою й примарною не здавалася б сьогодні реальність чогось на кшталт Народного фронту на захист найголовніших київських площ, хотілось би запропонувати початкові рядки прийдешнього маніфесту, породженого не суб’єктивним велінням, але принесеного крізь континенти на об’єктивних хвилях історії:

«Ми, громадяни Києва та України, висловлюємо своє крайнє обурення протиправними діями міської влади та ширшого кола бізнес-діячів, особливо в царині девелопменту й архітектури, пов’язаними із незаконною й несправедливою забудовою громадського простору. Звертаючись до органів влади та юридичних осіб, що мають безпосередній вплив на місто, насамперед наголошуємо на погіршенні повсякденних умов існування в Києві й кричущому порушенні базових людських прав, а саме [23]:

права на недоторканість та цілісність людського тіла (Декларація ООН з прав людини, ст. 1-10)

Це право, що передбачало захист політичного суб’єкта від тортур, фізичних знущань та вбивства, тепер охоплює набагато ширшу царину тілесних утисків, на рівнях повсякденності, культурного співіснування та соціальних інституцій. У випадку Києва йдеться про порушення цього права, насамперед, в царині громадського транспорту й вуличного пересування.

права на достатнє й нешкідливе середовище існування

Кожен має право на те, щоб жити в середовищі, що не становить загрози його здоров’ю та фізичному стану. В царині публічного простору це означає, що влада має, насамперед, сприяти оздоровленню міського середовища через зменшення кількості моторизованого приватного транспорту, розвиток місткого рельсового транспорту і/або автобусного сполучення. Сюди логічно приєднується вимога збереження в місті існуючих зелених насаджень.

права на здійснення колективного контролю над комунальною та державною власністю

Це право випливає з осмислення негативних наслідків, пов’язаних із безперешкодною приватизацією міського простору. В результаті площі та вулиці перетворюються на підконтрольні приватним корпораціям простори, потрапляючи до яких громадяни виявляються примусово втягнутими у стосунки споживання.

– права на виробництво простору

Простір міста не є просто пасивною, фізичною цариною; навпаки, він, в першу чергу, конституюється людьми, що проживають в ньому, та наявними формами соціальної взаємодії. Звідси випливає, що місцеві громади мають стати однією з обов’язкових рівноправних сторін містобудування.

– права на відмінність, включаючи ту, що пов’язана із нерівномірним географічним розвитком (Декларація ООН з прав людини, ст. 22, 27)

Останнім часом в Києві спостерігається тенденція до тотальної уніфікації простору. Міське планування, що здійснюється згори, повсюдно передбачає комерціалізацію наявних скверів та площ з метою отримання прибутку, не враховуючи соціальних і культурних потреб та розрізнень. В результаті можливості реалізації громадянами права на вільну участь в культурному житті громади, захист моральних та матеріальних інтересів, пов’язаних із науковою, художньою та літературною діяльністю, практично повністю нівелюються.

В разі відмови припинити протиправні діяння та стратегічно спрямувати ресурси на демократизацію міського середовища, що б мала виявлятися в конкретних планувальних та будівельних діях, орієнтованих на реалізацію вказаних вище прав, беремо на себе відповідальність оголосити безстроковий громадський страйк, що передбачатиме наступні дії:

– перекриття дорожнього руху на головних площах міста;

– знесення нелегальних пунктів роздрібної торгівлі та будівельних парканів;

– висадка дерев, облаштування нових зелених насаджень;

– прокладення велосипедних доріжок;

– організація перформансів, мистецьких акцій, фестивалів вуличної скульптури й ленд-арту, кінопоказів, поетичних читань…».

Джерело: АСС. Архітектура. Критика. Культура №1/2010


Примітки

1. Аристова, Наталія. Майдан Незалежності: все буде не так… Дзеркало тижня (ДТ), №22, 2002. <http://www.dt.ua/3000/3680/35063/>.

2. Згідно із Розпорядженням мера Києва № 955 від 28 серпня 2009 року, окрім реставрації будівель по вул. Сагайдачного, проект реконструкції Контрактової площі передбачає відновлення комплексу Гесте та будівлі магістрату (перший навіть ніколи не був збудований), а також спорудження пам’ятника Петру Могилі. <http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3576/doc/1252952368.html>. На круглому столі, організованому Києво-Могилянською академією 24 лютого, рецензент проекту Валерій Сопілка повідомив, що проект також передбачає масштабне підземне будівництво 2 або 4-поверхового паркінгу.

3. Так, в одній зі статей «ДТ» реконструкцію Майдану було оголошено “фрейдистським «ритуальним батьковбивством»” – Бурлака, Вікторія. Манія монументобудування. <http://www.dt.ua/3000/3680/29427/>.

4. Прикметними в цьому сенсі є публікації в «ДТ» Михайла Дегтярьова – див. напр. Дегтярьов, Михайло. Вони вже зробили свій «вибір». Історико-культурне обійстя Києва: хроніка нищення часів незалежності. ДТ, №16, 2008. <http://www.dt.ua/3000/3680/62871/>.

5. Історію публікацій про плани московської влади щодо цієї скандальної реконструкції див. на <http://www.archi.ru/events/news/theme_current.html?tid=29&fl=1&sl=5>.

6. Щодо проекту «Баварская миля» у Москві і характерного прикладу позірної інструменталістської риторики, що її виправдовує, див. напр. <http://www.strassenhaus.com/Docs/190208.pdf>.

7. див. Дмитренко, Ксенія. Конкурсні заручини з владою: можливості опору на рівні архітектури. АСС. Архітектура. Критика. Культура. №1, 2009. с. 44-53.

8. Тут варто, насамперед, згадати Сергія Жадана, який сам називає свою творчість народною, й Анастасію Рябчук, завдяки публікаціям якої на застиглих сторінках академічних видань раптом вибринює живий і проникливий голос робітника.

9. Для Маркса та Енгельса жодна чуттєва достовірність, жодне природне явище не може існувати поза суспільними стосунками. Навіть вишневе дерево, насправді, є лише продуктом соціального розвитку. – див. Маркс, Карл; Энгельс, Фридрих. Немецкая идеология. М.: Политиздат, 1988. с. 23.

10. “Гетеротопії всіх країн, єднайтесь!” – De Cauter, Lieven; Dehaene, Michiel. The space of play: towards a general theory of heterotopia // Heterotopia and the city: public space in a postcivil society. Ed. by Lieven De Cauter and Michiel Dehaene. London: Routledge, p. 100.

11. Тут і далі авторка послуговувалась одним із останніх перекладів лекції Фуко англійською – див. Foucault, Michel. Of other spaces (1967). Transl. by Lieven De Cauter and Michiel Dehaene // Heterotopia, pp. 13-27.

12. Heidi, Sohn. Heterotopia: anamnesis of a medical term // Heterotopia, pp. 41-42.

13. Harvey, David. Spaces of Hope. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2000. p. 185.

14. Harvey, p. 209.

15. Harvey, p. 93.

16. “Капітал володіє пресою; ми володіємо вулицями” – девіз під час громадських протестів на вулицях Буенос-Айресу на поч. 2000-х років. – Kaiser, Susana. The Struggle for urban territories: human rights activists in Buenos Aires // Ordinary places, extraordinary events: Citizenship, democracy and public space in Latin America. Ed. by Clara Irazabal. New York: Routledge, 2008. p. 191.

17. Irazabal, Clara. Citizenship, democracy, and public space in Latin America // Ordinary places, extraordinary events. pp. 12-13.

18. Ця історія в повному обсязі у Irazabal, Clara; Foley, John. Space, revolution and resistance: ordinary places and extraordinary events in Caracas // Ordinary places, extraordinary events. pp. 144-164.

19. Kaiser p.p. 170-194.

20. Відомим представником цього жанру є Майк Девіс.

21. Holston, James. “Insurgent Citizenship in an Era of Global Urban Peripheries.” <http://www.publicspace.org/en/text-library/eng/b001-insurgent-citizenship-in-an-era-of-global-urban-peripheries>.

22. “У 20-21 сторіччі вимикай телевізор, виходь на вулицю” – девіз під час громадських протестів на вулицях Буенос-Айресу на поч. 2000-х років. – Kaiser p. 191.

23. Подана нижче інтерпретація прав людини відштовхується від пропозицій Девіда Гарві – див. Harvey pp. 248-251.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери