РЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ

  • 25 липня 2012
  • 1464
РЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ

В сучасній східноєвропейській урбаністиці як на державному, так і на громадському рівнях почав панувати дискурс ревіталізації, накинутий згори Євросоюзом в т.ч. в контексті проведення Євро-2012. Про яку політичність свідчить сьогодні риторика ревіталізації чи регенерації міського простору? Який ідеологічний комплекс спонукає говорити в такому словнику?

Ідея «ревіталізації» або відновлення економічного, фізичного, суспільного простору передбачає холістичний підхід, при якому залучення урбаністики, економіки та менеджменту культури до міської трансформації зможе оживити проблемні постіндустріальні райони. Основною моделлю цього процесу виступає balance development, хоча його задекларована демократичність не пояснює, що і кого саме прагнуть «оживити». Замінивши «незручний» термін «джентрифікація», «ревіталізація» представляє soft power, яка потребує змазки для дикої інвестиційної модернізації, – соціально-терапевтичний підхід a la Дейл Карнеґі, щоб стати «своїм» для мешканців міста, залучення мистецтва, яке таким чином служить знаряддям влади… Нью-ейджівський принцип think globally, act locally, на якому ґрунтується політика ревіталізації, насправді виключає універсальність, будучи чисто (дрібно)буржуазним ідеалом антисолідарної локальності – облаштувати певне місце, аби там жилося добре, безпечно і без соціальних девіацій. «Ревіталізувати» район означає позбавити його радикальної іншості, депролетаризувати, зробити іншого таким, як ми. Це точно відповідає визначенню буржуазності Флобером – нездатність уявити інше; для буржуа іншого не існує. В той же час цілі марґіналізовані міські райони залишаються поза процесом «ревіталізації»: в цій оптиці їх взагалі не існує, бо при такому підході найважливіше, щоб середній клас не відчував загрози. Poor but sexy як слоґан ревіталізації у вимірі Realpolitik означає насамперед витіснення і переміщення бідних, виключення міґрантів, безробіття. «Ревіталізація» є свого роду намаганням оживити мертвого, це десоціалізація, капіталізація і корпоративізація міського простору, урбаністичний менеджмент, спрямований проти альтернативної соціальної культури. Долаємо кордони – культурні, релігійні, етнічні – які завгодно, тільки не економічні.

«Ревіталізація» є ідеологічною спробою реанімувати труп європейської соціал-демократії з її головним здобутком у вигляді «держави добробуту», що зазнала краху в 1980-90-х роках через капіталізацію цію всіх соціальних сфер. Це втрачене досягнення 68-го сьогодні використовується Євросоюзом для автолеґітимації в очах європейців, які, особливо після останньої економічної кризи, перестали вірити в наївний міф вільного ринку і прагнуть повернутися до його контролю з боку суспільства. Як казав Качинський, «ми постліві, а не посткомуністи». «Ревіталізація» – це і є «постлівиця», лівиця без лівизни – м’який спосіб впустити капітал, натужна спроба довести, що попри все капіталізм має людське обличчя. Трансформація міст і регіонів, які «постраждали від комуни», є намаганням зачистити всі сліди «тоталітаризму», все, що пов’язане з «комунізмом» як в публічному, так і в ідеологічному просторі, аби ніщо про нього не нагадувало, щоб не соромити благопристойне європейське обличчя.

Недарма верф у Ґданську, де у 1980-му зародився рух «Солідарності», є одним із головних об’єктів «ревіталізації» – капітал активно розчищає територію від старих будівель, її публічний контекст десоціалізується, мистецькі спільноти занепадають. Солідарність деградувала, залишилось лише місце. Але локусу для солідарності замало – потрібне спільне бачення, ідеологічна перспектива, адже і сама «Солідарність» ідентифікувалася не з місцем, а професійно, була, власне, рухом пролетарським. Те, що «Солідарність» ґрунтувалася на глибоко комуністичній ідеї, як це чудово продемонстрував Ален Бадью, була в класичному значенні марксистським рухом, оскільки політично утворилася в подіях за участю мас (Бадью, 2005: 38), витісняється в пануючому тепер дискурсі. «Солідарність» націоналізується, католизується і депролетаризується, постає в сьогоднішній репрезентації націоналістичним повстанням «проти комуни». Це «Солідарність» без солідарності, як Жижекові кава без кофеїну і безалкогольне пиво. Хочемо ревіталізації, але без субверсивної трансформації, хочемо лівиці, але без ідеї комунізму, хочемо Маркса, але без революції.

Процеси «ревіталізації» в сучасному урбаністичному просторі обумовлені ренаціоналізацією в ідеологічній сфері, оскільки йдеться про візуальну репрезентацію влади на різних соціальних рівнях. Міська ревіталізація – це видима ідеологія, тому важливо визначити способи, якими влада сьогодні себе проявляє, та політичний характер її видимості. Ревіталізація виступає урбаністичною біополітикою неоліберального капіталізму і щільно пов’язана із наступом націоналізму. В сучасній політиці національна ідентичність знову стала головним адресатом і постійно реактивується як дискурсивно, так і архітектурно. Але націоналізм сьогодні перетворюється на «новий хороший» націоналізм, виступаючи під виглядом невинного політкоректного патріотизму. Такий ідеологічний контекст у Європі постав після падіння Берлінського муру, що подається як доказ провалу соціальної утопії. 1989-й був роком остаточного занепаду лівих рухів, які походили із революційного імпульсу 68-го, ідею соціальних трансформацій було полишено за межами Realpolitik як «теоретичну» – її субститутом стала екологізація, зелена ідея, яка часто скеровує ліву справу у право-ліберальний бік. Простежується тенденція націоналізації лівиці – повертається ідея свого роду націонал-комунізму: після лівого універсалістського проекту 2-ї пол. ХХ ст. сьогодні нація-держава багатьма лівими угрупуваннями у Східній Європі розглядається як найважливіша мета і рамка активістської діяльності.

Падіння Берлінського муру використовується Німеччиною як потужний аргумент на користь подолання нацистського минулого, бо до 1989 р. бути німцем було все-таки соромно. Політична ревіталізація Німеччини у формі маніакально швидкого об’єднання була спрямована на конструювання наративу тріумфу економічно-політичної культури Заходу над «східним» соціалізмом. Як відзначав Ерік Сантнер, продукування дискурсу «перемоги над марксизмом-ленінізмом» мало на меті вигнати із європейської історії травму нацистського насильства і закрити концептуальний та етичний простір її осмислення (Сантнер, 2009: 406). Чемпіонат світу з футболу в Німеччині у 2006 р. був апофеозом multi-culti націоналізму, коли стало можливо відчувати гордість за приналежність до Deutschland, намаганням повністю змити запах концтабірного диму. Відбулася ренаціоналізація культури, в якій Голокост використовується як капітал: відштовхуючись від нього, Німеччина і вся Європа рухалися до «нормальності» під гаслом «never again». Такий неоліберальний «постнаціоналізм» є одним із модусів теперішньої цинічної ідеології.

Сьогодні Берлінський мур – це найвідоміше туристичне антикомуністичне місце у світі. «Ревіталізація» досягла тут свого піку: стіна активно комерціалізувалася, в сувенірному магазині біля її залишків продають «оригінальні» шматки руїн. Мур розбирається і роздається іншим містам, як от Ґданську чи Києву. У київському випадку на шматку Берлінського муру завбачливо розміщено табличку з написом «not for sale». Поширюється не ідея звільнення від системного гніту – несвідомим непристойним симптомом цієї ситуації є розповсюдження муру на інші території, помноження стін. Сучасний світ, попри свою хвалену глобалізованість, є світом нових стін – між США і Мексикою, між Ізраїлем і Палестиною, навколо Євросоюзу. Творення нових соціальних, економічних, географічних кордонів якраз і є істиною глобалізації. Стіна пересунулася – шматок Берлінського муру в Києві біля німецького консульства дає зрозуміти, що стіна між простором, вільним від «тоталітаризму», і тим, де залишились його рештки, проходить по східномукордону ЄС. Візовий режим як продовження Берлінського муру в епоху глобального капіталізму яскраво свідчить про різницю між т.зв. соцтабором і територією СРСР, що на Заході часто не береться до уваги, зокрема, в дискурсі-89, який експортується в пострадянські країни без розуміння того, що для них цей рік не був ключовим, як, натомість, розпад Радянського Союзу в 1991-му.

В цьому контексті симптоматична ідеологічно домінуюча риторика в теперішній Польщі, яка ратує за те, щоб саме рух «Солідарності», а не падіння Берлінського муру, вважався причиною занепаду комунізму. Відбувається змагання за те, хто насправді вбив комунізм, символічна боротьба ґданської верфі проти Берлінського муру за бренд вбивці «комуни». Це головна ідеологічна суперечка сьогодні, оскільки ставкою в ній є можливість альтернативного капіталізму соціального порядку. Вона особливо прикметна в контексті сучасної «конкуренції жертв», стратегії (авто)віктимізації, коли основним засобом політичної дії стає виборювання статусу найбільшої жертви, чиї страждання найтравматичніші (євреїв, українців, курдів, вірменів…). Берлін з моменту падіння муру володіє статусом визволителя від комунізму, а Ґданськ наразі прагне зайняти його місце – недарма це місто кандидує на звання європейської столиці культури в 2016 р. – за іронією долі, за рік до сторіччя Жовтневої революції. Польща веде ідеологічну боротьбу за те, щоб 30-та річниця «Солідарності» у 2010 р. перекрила 20-ту річницю падіння Берлінського муру в 2009-му. І «Солідарність», і оксамитові революції 89-го були антисистемними, антибюрократичними рухами, але сьогодні вони репрезентуються у націоналістичній прокапіталістичній обгортці і виглядають як ідеологічні зомбі. Тому важлива 20-та річниця розвалу СРСР у 2011 р.: на комуністичній ідеї поставили хрест не зі зникненням соцтабору, а саме із крахом СРСР, коли настав «кінець історії» (Фукуяма), яка знову раптом «почалася» через десять років 11 вересня 2001 р.

Яскравим прикладом дискурсу «ревіталізації» є конструювання національної пам’яті в Німеччині, в якому НДР розглядається як неприємна історична випадковість, а ФРН постає «справжньою» німецькою традицією. «НДР не існувало», – твердить ґрафіті на рештках Палацу республіки в Берліні, порожнє зруйноване місце якого в центрі німецької столиці політично, ідеологічно та архітектурно виступає травматичною точкою сучасної трансформації. Палац республіки або Народний дім, збудований владою НДР в 1976 р., закрили в 90-му одразу після падіння муру. До 2002 р. його знесли і німецький парламент прийняв рішення відбудувати Берлінський міський замок, що був закладений в середині ХV ст. і перемодельований на поч. ХVІІІ-го ґданським (sic!) архітектором Андреасом Шлютером. Замок став символом абсолютизму і пруської влади, за часів нацизму в ньому влаштовували виставки «недегенеративного», догідливого режиму мистецтва, а в 1950 р. влада НДР його зруйнувала. Палац республіки було знищено, оскільки він репрезентував НДР, натомість пруський замок втілює німецьку тяглість, «німецькість» як таку. Соціальний ідеал владної реконструкції Берліна скеровується ретро-ідеєю повернення до комфортної фігури бюрґера ХІХ ст. Прикметно, що спочатку в новозбудованому замку збиралися розмістити готель або торгівельний центр, сьогодні ж в ньому планується етнографічна колекція, очевидно, симулюючи імперський статус Німеччини в минулому. Націоналізм завжди копає, щоб ревіталізувати «корені», і в цьому випадку відкопує пруський мілітаризм, освячений світською релігією державної влади. Розритий центр Берліна – пульсуючий нерв антикомуністичної істерії, розкопана могила, з якої вилазять поховані монстри.

Як альтернативу пруському замку берлінський архітектор Роберт Буркхардт розробив для цього місця проект «Пам’ятника модернізму» (http://www.monument-for-modernism.com), спрямований на те, щоб пов’язати архітектуру з ідеєю соціальності, що було властиво модерністичним концепціям. Ідеологія Модерну полягає в тому, що ми живемо не в природному світі, що його можна змінити, – побудова нового суспільства можлива в т.ч. через будівництво нових споруд. «Пам’ятник модернізму» є колажем із модерністських архітектурних цитат, критеріями відбору яких було обрано реалізм та ідею соціальних перетворень. Робота Буркхардта – конструкція із нереалізованим потенціалом: вона може функціонувати і використовуватися (в т.ч. для проживання), але принципово має залишатися порожньою. Це переосмислення історії модернізму, концепції Модерну як «незавершеного проекту» (Хабермас) є свого роду архітектурним поворотом до критичної теорії.

Одним із історичних символів на території ґданської верфі виступає монументальний об’єкт польського художника Ґжеґожа Кламана – з виразними алюзіями на Вежу Третього Інтернаціоналу Татліна, він складається із взаємосуперечливих елементів, які принципово не утворюють єдиний гармонічний образ, та інтерпретується як пам’ятник комунізму, в якому ніщо ні до чого не пасує. Насправді ж ця робота є «пам’ятником комунізму» хіба що в іншому значенні – як нагадування про неминучість і сьогодні в капіталістичному суспільстві класової боротьби і соціального антагонізму. Якщо пам’ятник комунізму Кламана – це понищена Вежа Татліна, а розритий центр Берліна є, власне, пам’ятником неоліберальному капіталізму, який викопує стару монструозну націоналістичну зброю, то «Пам’ятник модернізму» Буркхардта – це повернення повного революційної потенції Левіафана.

Надруковано у: Спільне, №2, 2010. – С. 26-29.

Читайте також:

Право на місто (Девід Гарві)

Неолібералізм в містах: множинність проявів та можливі альтернативи (інтерв’ю з Владом Міхненком)

Політика житлового будівництва в пострадянській Україні (Віталій Атанасов)

Хто побудує ковчег? (Майк Девіс)

Право на місто чи креативна економіка? Випадок аеропорту Берлін-Темпельгоф (Apelianer)

Посилання

Бадью А., 2005. Мета/Политика: Можно ли мыслить политику? Краткий трактат по метаполитике. Москва: Логос.

Сантнер Э., 2009. История по ту сторону принципа наслаждения: размышления о репрезентации травмы. В: Травма:пункты: Сб.ст. / Сост. С.Ушакин и Е.Трубина. Москва: НЛО.

Текст написано в рамках спільного проекту «Місця трансформації» Науково-дослідного центру візуальної культури НаУКМА (Україна), Krytyka Polityczna (Польща) і Kolonie Wedding (Німеччина), серпень-вересень 2010 р.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери