Світло й тіні моральної казуїстики

В 1972 році в США вибухнув скандал: виявилося, що Служба охорони здоров’я США протягом сорока років проводила експеримент із дослідження сифілісу над кількома сотнями представників бідного чорношкірого населення в місті Таскігі. Науковці продовжували експеримент навіть після того, як сифіліс почали лікувати пеніциліном, і стежили за тим, щоб учасники не отримали лікування в іншому місці.

Одним із наслідків скандалу стало створення Конгресом США Національної комісії із захисту добровольців у біомедичних та поведінкових дослідженях. Члени комісії належали до різних традицій і професій — рабин, католицький священник і атеїст, медик, юрист і теолог тощо. Це викликало сумніви у їхній здатності дійти між собою згоди й виробити етичні рекомендації, що регулювали б медичні дослідження.

Досить швидко комісія перейшла від постановки загальних питань на кшталт «Чи можуть діти коли-небудь бути учасниками досліджень?» до аналізу конкретних випадків з урахуванням мети дослідження, стану дитини, ризиків для здоров’я, компетенції батьків та інших обставин. І тут раптом виявилося, що члени комісії могли доволі легко дійти згоди в практичних рекомендаціях у якомусь конкретному випадку, але коли хтось із них пропонував певний принцип на обґрунтування їхнього рішення, то думки розходились. Тому комісія пішла шляхом аналізу й порівняння випадків та виведення з них загальних рекомендацій, завдяки чому їхня діяльність була успішною (Jonsen & Toulmin 1988: 16–19).

Постраждалі внаслідок експерименту в Таскігі чоловіки

В якийсь момент у члена комісії Альберта Джонсена та спеціального консультанта Стівена Тулміна виникло питання: чи не схожий застосований ними підхід на давнє мистецтво римо-католицьких теологів, що мало погану репутацію, — казуїстику? Коли комісія закінчила роботу, Джонсен і Тулмін взялися досліджувати це питання, що увінчалося спільною книжкою «Зловживання казуїстикою: історія морального обґрунтування» (Jonsen & Toulmin 1988). В ній вони не лише розповідали історію підйому й занепаду казуїстики, але й спробували критично переглянути розвиток моральної філософії за останні століття й закликали до відродження казуїстики.

Єзуїти, Паскаль і казуїстика

В реальному світі між різними моральними нормами часто виникає конфлікт, і тоді доводиться між ними обирати. Наприклад, говорити правду — правильно, але й дотримуватися свого слова й зберігати таємниці — також. Що робити, коли виконувати всі обов’язки неможливо? За яких обставин допустимий виняток із того чи іншого правила? Саме для аналізу подібних «випадків совісті» (casus conscientiae), або моральних дилем, як ми їх називаємо сьогодні, в епоху Високого Середньовіччя в римо-католицькій теології виникла казуїстика.

Казуїстика — це метод практичних моральних міркувань, що базується на аналізі випадків (казусів). Замість дедуктивного виведення конкретних висновків із загальних правил, казуїстика починає «знизу», з конкретного випадку. Вона передбачає детальний аналіз усіх обставин, проведення аналогій, порівняння з іншими подібними прикладами, пошук оптимального рішення та формування на основі типових випадків парадигм.

Творці римо-католицької казуїстики спиралися на філософію Арістотеля й Цицерона, римське право та юдейську традицію рабинських дебатів (Jonsen & Toulmin 1988: 47). Як відзначав історик Карло Гінзбург, подібний метод можна зустріти в багатьох культурних традиціях, але «три релігії Книги — юдаїзм, християнство та іслам — виявилися особливо благодатним ґрунтом для казуїзму» (Ginzburg 2019: xiii). Найбільшого розквіту казуїстика досягла в 1550–1650 роках завдяки діяльності єзуїтів. Підґрунтям для цього було поєднання високого рівня освіти та світського способу життя, завдяки якому вони безпосередньо стикалися з проблемами мирян. Але водночас єзуїти стали й однією з причин занепаду казуїстики.

Навчання єзуїтів

1656 року в полеміку між єзуїтами та янсеністами, яких перші звинувачували в єресі, несподівано втрутився Блез Паскаль. В анонімних «Листах до провінціала» він став на захист янсеністів і піддав гострій критиці моральну теологію єзуїтів. Головним об’єктом критики Паскаля була не казуїстика в цілому, а її радикальна версія — лаксизм, що характеризувалася великою поблажливістю до людської недосконалості. Але завдяки полемічному таланту Паскаля «Листи» мали величезний вплив на громадськість і надовго дискредитували весь орден єзуїтів та казуїстику як таку (Jonsen & Toulmin 1988: 231–249).

Зараз можна довго дискутувати, які звинувачення Паскаля були справедливі, а які — ні. Насправді навіть деякі найяскравіші приклади, завдяки яким казуїстика отримала погану славу, мали пояснення. Наприклад, доктрина «ментального приховування», згідно з якою брехня не була брехнею, якщо під час її промовляння доповнити речення подумки так, щоб воно виходило правдивим. Причиною появи цієї доктрини було те, що казуїсти не наважилися кинути виклик авторитету Августина, який стверджував, що брехня ніколи не може бути морально виправданою. Виходила парадоксальна ситуація: щоб урятувати своє життя можна було вбити (в ситуації самооборони), вкрасти (коли загрожував голод), але тільки не збрехати. Тому як вихід у тих ситуаціях, у яких зараз чимало людей вважали б виправданою брехню, казуїсти вважали доцільними різні «фокуси» (Sommerville 1988).

Далеко не всі казуїсти були прихильниками доктрини «ментального приховування». Водночас посібниками казуїстів іноді користувалися навіть янсеністи. Крім того, протягом XVI–XVII століть казуїстика активно розвивалася в лютеранській Німеччині (Leites 1988: 119). Та це не заважало протестантам долучитися до кампанії, розпочатої «Листами до провінціала». Причому деякі звинувачення на адресу казуїстики зараз звучать доволі смішно. Наприклад, ще на початку XIX століття протестантський богослов Карл Фрідріх Штайдлін в «Історії християнської етики» закидав єзуїтам, що для них молоді жінки мали право «розпоряджатися своєю незайманістю проти волі батьків», а ті, хто спить із ними, «не грішать проти справедливості, якщо дівчата дали свою згоду» (Kittsteiner 1988: 186). 

Обкладинка «Листів до провінціала» 1657 року

Та головне в цій історії інше: підхід, що відкидає універсальні відповіді та передбачає ухвалення рішення в кожному конкретному випадку залежно від обставин, справді дає можливості для маніпуляцій. Але чиїсь зловживання — це ще не достатня причина, щоб відмовлятися від методу. Попри сформований завдяки «Листам» Паскаля стереотип, мета казуїстики — не обхід правил чи послаблення моральних норм, а їхнє практичне застосування у світі, де часто доводиться робити складний моральний вибір. Проблеми починаються тоді, коли казуїстика використовується не для чесного пошуку оптимальних рішень, а для раціоналізації вибору, зробленого з інших міркувань.

Звісно, «Листи» Паскаля були не єдиною причиною занепаду казуїстики. Її поява була викликана потребою священників давати відповідь на нові реалії життя (наприклад, розвиток лихварства) в умовах, коли Ватикан був далеко й мав досить обмежені можливості для допомоги та контролю. Протягом століть видатні теологи багатьох європейських університетів шукали відповіді на моральні питання суспільства, дискутуючи між собою на рівних, а не покладаючись на авторитет папи римського. Але у відповідь на Реформацію почалась поступова централізація Римо-католицької церкви, що підірвала автономію роботи богословів. На зміну вільним дискусіям прийшли офіційно затверджені посібники з теології (Jonsen & Toulmin 1988: 273). Втім, це не пояснює одночасний занепад протестантської казуїстики.

"Мета казуїстики — не обхід правил чи послаблення моральних норм, а їхнє практичне застосування у світі, де часто доводиться робити складний моральний вибір."

Протягом другої половини XVII століття в Англії змінилося розуміння того, що таке «совість» і якою є її роль. Переконання, що людина в багатьох випадках має шукати допомоги інших у моральних питаннях, поступилося думці, що люди мають бути самостійними у таких справах. Стали популярними ідеї моральної автономії людини та раціональної моральної волі. Все це підірвало претензії протестантської казуїстики (Leites 1974; Leites 1988). У наступному XVIII столітті подібні процеси відбулися у й західноєвропейській філософії загалом. Як проголосив Руссо, «совість — це найкращий казуїст» (Kittsteiner 1988: 187).

Паралельно із занепадом казуїстики відбувалося поступове звільнення суспільної моралі, філософії та науки від впливу релігії. Філософи взялися обґрунтовувати нові, раціональні та світські основи моралі. Але ключова відмінність нової моральної філософії була не в цьому, а в зміні акценту з питань, як правильно діяти в реальному світі, на питання, яким цей світ має бути (Kittsteiner 1988: 212–213).

Читання трагедії Вольтера «Китайський сирота» в салоні мадам Марії Терези Жофрен. Художник: Анісе Шарль Габріель Лемоньє

То була героїчна епоха в історії ліберальної політичної філософії, коли вона була інтелектуальною зброєю в боротьбі проти монархії та станового суспільства. Та коли цей період закінчився, моральна філософія далеко не одразу звернулася до проблем реального світу. Ба більше, з другої половини XIX століття вона все більше відходила від практичних питань і замикалася у світі абстрактних конструкцій, до чого прямо закликав один із найвидатніших моральних філософів цього періоду Генрі Сіджвік. А після Другої світової війни філософи ще далі відійшли від конкретних випадків, захопившись метаетикою, яка займалася питанням значення етичних слів, таких як «справедливість» чи «правильно». Але на початку 1970-х років ситуація раптом почала змінюватися (Jonsen 1995).

Біоетика й відродження казуїстики

Розвиток медичних технологій і поява пов’язаних із цим нових етичних питань зумовили в 1970 році формування нової дисципліни — біоетики. А невдовзі після цього сталися дві важливі події, що додатково підштовхнули до її розвитку. Першою був згаданий на початку статті скандал з експериментом у Таскігі, а другою — рішення Верховного суду США у справі Ро проти Вейда щодо права на аборт, яке викликало гострі дискусії в американському суспільстві на цю тему. До цього ми ще повернемось.

Перший етап розвитку біоетики полягав у спробах безпосередньо застосувати моральні теорії високого рівня до медичної практики. Але, як відзначали згодом деякі автори, цей проєкт прикладної етики виявився мертвонародженим (Arras 2016). По-перше, було неможливо дійти згоди, яка саме з високих теорій правильна. І якщо для академічних філософів це не було проблемою, адже їхня діяльність якраз і полягає у нескінченних дискусіях, то для біоетики як практичної дисципліни це був провал. По-друге, теорії про те, якими мають бути принципи ідеального суспільства, такі як теорія справедливості Джона Ролза, погано допомагали в пошуку відповідей, як діяти в реальному світі, далекому від ідеалу.

Альберт Джонсен — один із засновників біоетики

Однією з відповідей на цю проблему став розвиток моральних теорій середнього рівня (найвідомішою з таких спроб є принциплізм). Іншою — поява антитеоретичних рухів у біоетиці, головним із яких було відродження казуїстики. Джонсен і Тулмін були не єдиними, хто доклався до цієї справи, але їхній внесок був найбільшим. Завдяки тому, що Тулмін був відомим філософом, а Джонсен відіграв важливу роль у появі та розвитку біоетики (і був єзуїтом), їхня книжка отримала неабиякий резонанс. Через понад триста років після «Листів» Паскаля їм вдалося реабілітувати казуїстику в моральній філософії.

"Джонсен і Тулмін сподівалися, що казуїстика може допомогти з вирішенням моральних конфліктів у суспільстві."

Втім, на відміну від часів Середньовіччя, зараз можна говорити радше про казуїстики в множині: вони відрізняються за методом і взаєминами з моральними теоріями. Найвпливовішою з практикованих у біоетиці є версія Джонсена, який спробував реконструювати метод класичної римо-католицької казуїстики, заснований на античній риториці. З часом відбулося взаємне зближення цієї версії казуїстики та принциплізму. Натомість його співавтор Стівен Тулмін зайняв більш скептичну позицію щодо практичності будь-яких моральних теорій і стверджував, що принципи мають виконувати лише евристичну функцію, тобто нагадувати про характерні риси минулих рішень (Arras 2016). Паралельно з ними, але спираючись на юдейську, а не римо-католицьку традицію, Барух Броди розвивав свою версію плюралістичної казуїстики, спрямовану на поєднання різних типів моральних теорій високого рівня (Cherry & Iltis 2007).

Натхненні успіхом американської комісії з біоетики, члени якої могли дійти згоди попри різні погляди на моральні принципи, Джонсен і Тулмін сподівалися, що казуїстика може допомогти з вирішенням моральних конфліктів у суспільстві. Але як бути з питаннями, що глибоко розколюють суспільство? Саме з одного із таких питань — абортів — починається їхня книжка.

Стівен Тулмін, 1997 рік

Під час виборів 1984 року Джеральдіна Феррано, яка балотувалася на посаду віцепрезидента від Демократичної партії заявила, що вона сама проти абортів, але це має бути питанням вибору. Після цього деякі американські архієпископи заявили, що католики не можуть голосувати за кандидата, який підтримує легальний статус абортів. У відповідь група католицьких священників, теологів та черниць опублікувала заяву в New York Times, у якій стверджували, що попри офіційну позицію церкви чимало католицьких богословів вважає, що за певних обставин аборт може бути моральним вибором. На захист своєї позиції вони вказали на те, що аборт далеко не завжди трактувався як вбивство у канонічній історії, а також послалися на принципи моральної теології — пробабілізм (один із принципів казуїстики, не згаданої в заяві, який критикував Паскаль), релігійна свобода й центральне місце поінформованої совісті. Ця заява, зі свого боку, викликала гнівну реакцію Ватикану (Jonsen & Toulmin 1988: 1–2).

Джонсен і Тулмін спробували дистанціюватися від обох таборів, що декларували абсолютні моральні принципи — «право на життя» ембріона й «право на вибір» жінки. Натомість вони висловилися за більш нюансований підхід, який полягав би в тому, що тут, як і у випадку з іншими моральними дилемами, «слід дотримуватися справедливого, навіть якщо іноді й болісного, балансу між різними правами та вимогами, інтересами та обов'язками». Водночас вони підтримали рішення Верховного суду США у справі Ро проти Вейда, що закріпило право на аборт, стверджуючи, що саме такий підхід суд і застосував. А також, що таким був і підхід англосаксонського загального права до запровадження на початку XIX століття у Британії та США перших законодавчих обмежень абортів (Jonsen & Toulmin 1988: 3–4). Тут варто зауважити, що протягом XVI–XVII століть римо-католицька казуїстика суттєво вплинула на англосаксонське загальне право (Sampson 1988).

"Для казуїстики важлива неоднозначність ситуацій та ступінь гріха."

Позицію Джонсена і Тулміна критикувала феміністична філософиня Люсінда Джой Піч. Відзначивши певну подібність казуїстики до феміністичних методологій, які наголошують на важливості контексту в прийнятті рішень, вона поставила під сумнів послідовність їхньої позиції в питанні абортів. На її думку, підхід Верховного суду США у справі Ро проти Вейда не відповідав казуїстичному методу. Якби Верховний суд США керувався ним, то рішення про дозвіл чи заборону аборту в кожному конкретному випадку мав би ухвалювати суддя (Peach 1994).

Але казуїстика оперує не простою бінарною системою правильно/неправильно, для неї важлива неоднозначність ситуацій та ступінь гріха. І в тих випадках, коли гріх не є тяжким, правові обмеження зайві. Щодо абортів Джонсен і Тулмін посилалися на Тому Аквінського, який вважав, що баланс моральних міркувань неодмінно нахиляється в різні боки на різних етапах вагітності жінки (Jonsen & Toulmin 1988: 4). Якщо я правильно розумію, вони вважали, що на ранніх стадіях аборт може бути хибним рішенням, але це питання особистої совісті жінки. Навіть якщо якась жінка згодом буде шкодувати про аборт, зроблений на ранній стадії, держава має регулювати аборти лише на більш пізніх стадіях.

Норма Маккорві, відома під псевдонімом Джейн Ро, разом із своєю адвокаткою Глорією Оллред біля будівлі Верховного суду

Варто зауважити, що не всі католики, які користуються казуїстикою, дотримуються такої позиції — деякі вважають аборти допустимими лише у виняткових ситуаціях. Але і їхній підхід відрізняється від позиції категоричних противників будь-яких абортів. Наприклад, під час виборів 2004 року в США дві групи підготували різні посібники для католиків, що намагалися вплинути на їхнє голосування. Перший стверджував, що є низка питань, які не підлягають обговоренню, зокрема аборти й одностатеві шлюби, і на цій підставі закликав голосувати за Буша. Натомість другий, казуїстичний, порівнював позиції кандидатів з понад шістдесяти питань, зокрема соціальної справедливості та війни в Іраку, а також імовірність тих чи інших дій кандидатів на посту президента. Щодо абортів його автори вважали, що перемога Буша все одно не призведе до скасування рішення у справі Ро проти Вейда (і як виявилося, мали рацію), натомість сподівалися, що соціальна політика Керрі зменшила б кількість абортів серед бідних жінок (Kaveny 2006: 531–534). По суті, вони застосували щодо виборів знайомий нам усім принцип, який католицькі казуїсти колись давно запозичили в Арістотеля — вибір меншого зла.

* * *

Протягом останніх кількох десятиліть моральна казуїстика бурхливо розвивалася на Заході. Біоетика лишається головною сферою її застосування, але вона вже вийшла далеко за ці межі. Є навіть докторська дисертація, у якій казуїстика й теорія справедливості Джона Ролза застосовуються до питання розміщення зброї в космосі (McPherson 2010).

Попри відмінності між різними версіями казуїстики, вони всі мають спільні риси. Як відзначав Річард Міллер^[1], який спробував поєднати казуїстику та ліберальну політичну філософію, «казуїстика є… діалектичною, йде від припущень і парадигм до випадків і повертається назад» (Miller 1996: 12).

Біоетика — головна сфера застосування казуїстики

Як показав розвиток казуїстики, її можна поєднувати з різними нормативними моральними теоріями, але водночас історія її своєрідного перевинайдення комісією з біоетики дає можливість переглянути цінність самих цих теорій. Класична казуїстика була створена для вирішення суперечностей між різними релігійними моральними принципами. Перевинайдення методу було відповіддю на практичну необхідність у ситуації, коли впевненість у правильності конкретних рішень виявилася значно більшою, ніж у доречності абстрактних моральних принципів, які начебто мали б слугувати підґрунтям для цих рішень.

Окрім того, казуїстика допомагає глянути з іншої перспективи на дискусії між прихильниками різних моральних теорій. Деонтологічні теорії вимагають дотримання прав і обов’язків, консеквенціалістські критерієм моральності наших дій вважають їхні наслідки. Головний закид до останніх — вони допускають грубе порушення прав людини заради загального блага. Критика деонтології протилежна — суворе дотримання правил може призводити до жахливих наслідків. Але ніщо нам не заважає поєднувати їх на практиці й застосовувати різні принципи залежно від обставин (а разом із ними й етику чесноти, яка занепала паралельно з казуїстикою та паралельно з нею ж відродилася). Зрештою, цінності найвищого рівня абстракції, такі як свобода, рівність, солідарність, на менш абстрактному рівні можуть бути сформульовані і як чеснота, і як право/обов’язок, і як мета. Солідарність — це і християнське милосердя, і право на соціальний захист, і глобальна солідарність людства у боротьбі з екологічною катастрофою.

"Казуїстика допомагає пройти між Сциллою морального абсолютизму й Харібдою морального релятивізму."

Насправді, застосування різних принципів залежно від обставин — це те, що люди роблять постійно. Але, як писав Альберт Джонсен, моральна філософія чомусь лише недавно звернула свою увагу на те, що повсякденне моральне мислення людей є казуїстичним у широкому сенсі цього слова (Jonsen 1995: 237). Хоча ті самі люди у своїх судженнях про інших можуть забувати, що будь-які дії треба оцінювати в їхньому контексті. Казуїстика допомагає пройти між Сциллою морального абсолютизму (який вимагає дотримання правил незалежно від обставин) і Харібдою морального релятивізму (згідно з яким немає об’єктивних критеріїв для етичних оцінок), не відмовляючись від універсалізму (в сенсі однакового підходу для оцінки дій усіх людей, незалежно від їхньої культури, національності тощо).

Водночас, якщо повернутися до періоду занепаду римо-католицької казуїстики, її нинішнє відродження викликає і критичні запитання. Класична казуїстика «діяла в рамках статичного погляду на світ і намагалася привести світові реалії в гармонію з релігійними вимогами». На противагу їй буржуазна філософія взагалі не бажала лишати світ таким, яким він є (Kittsteiner 1988: 212). Тож чи не є нинішній розвиток казуїстики консервативною тенденцією — відмовою від зміни світу й бажанням лише трохи покращити й упорядкувати суспільство? Можливо, якоюсь мірою це справді так, але ніщо не заважає поєднувати казуїстичний метод із прагненням до соціальних змін та увагою до нерівності, експлуатації та пригноблення.

Мабуть, деякі читачі цієї статті могли помітити подібність казуїстики не лише до прецедентного права, але й до марксизму в його недогматичних формах. Істина завжди конкретна, а спосіб її встановити — аналіз конкретних обставин і порівняння. Реальний світ зітканий із суперечностей, а критерій істини — практика. Звісно, є й важливі відмінності, і марксизм має доволі непрості взаємини з етикою. Але це тема для окремої статті.

Важливо інше — в центрі етики мають бути не якісь абстрактні принципи, а людина як творча соціальна істота, її потреби, інтереси та емоції, відносини між людьми та з іншими живими істотами. А для тих, хто прагне більш егалітарної, демократичної та екологічної альтернативи капіталізму, моральна й політична філософія має поєднувати візію кращого майбутнього з практичним підходом і спиратися на конкретний аналіз дійсності та досягнення соціальних наук.

Посилання:

Arras, J., 2016. “Theory and Bioethics”, In: The Stanford Encyclopedia of Philosophy, Edward N. Zalta (ed.), [link]

Cherry, M. J. & Iltis, S. A. (eds.), 2007. Pluralistic Casuistry: Moral Arguments, Economic Realities, and Political Theory. Dordrecht: Springer.

Ginzburg, C., 2019. “Preface”. In: Ginzburg, C. & Biasiori, L. (eds). A Historical Approach to Casuistry: Norms and Exceptions in a Comparative Perspective. London: Bloomsbury.

Jonsen, A. R. & Toulmin, S., 1988. The Abuse of Casuistry: A History of Moral Reasoning. Berkeley: University of California Press.

Jonsen, A. R., 1995. “Casuistry: An Alternative or Complement to Principles?” In: Kennedy Institute of Ethics Journal, 5(3), 237–251.

Kaveny, M. C., 2006. “Prophecy and Casuistry: Abortion, Torture and Moral Discourse”. In: Villanova Law Review, 51(3), 499–579.

Kittsteiner, H.-D., 1988. “Kant and casuistry”. In: Leites, E. (ed.). Conscience and Casuistry in Early Modern Europe. Cambridge: Cambridge University Press, 185–213.

Leites, E., 1974. “Conscience, Casuistry, and Moral Decision: Some Historical Perspectives”.  In: Journal of Chinese Philosophy, 2(1), 41–58.

Leites, E., 1988. “Casuistry and character”. In: Leites, E. (ed.). Conscience and Casuistry in Early Modern Europe. Cambridge: Cambridge University Press, 119–133.

McPherson, J. S., 2010. Space weapons, moral casuistry, and Rawls: Moving the debate forward. Doctoral Dissertations. AAI3485034. [link]

Miller, R. B., 1996. Casuistry and Modern Ethics: A Poetics of Practical Reasoning. Chicago, London: University of Chicago Press.

Peach, L. J., 1994. “Feminist Cautions about Casuistry: The Supreme Court's Abortion Decisions as Paradigms”. In: Policy Sciences, 27, 143–160.

Sampson, M., 1988. “Laxity and liberty in seventeenth-century English political thought”. In: Leites, E. (ed.). Conscience and Casuistry in Early Modern Europe. Cambridge: Cambridge University Press, 72–118.

Sommerville, J. P., 1988. “The 'new art of lying': equivocation, mental reservation, and casuistry”. In: Leites, E. (ed.). Conscience and Casuistry in Early Modern Europe. Cambridge: Cambridge University Press, 159–184.