Тоні Джадт: більш твереза оцінка. Частина І

Слідом за передчасною смертю в серпні 2010 року, у бік історика Тоні Джадта продовжують сипатися похвали. Для The Guardian він був «безстрашним критиком вузьколобих догматиків», «великим істориком», «блискучим політичним коментатором». Для The New York Review of Books — «джерелом натхнення», тим, хто прагнув «вітати відмінності» — «як Ісая Берлін» — в історичних наративах, які були «злагодженими, переконливими та правдивими»; як Камю, Блюм і Арон, Джадт знав, що таке нести «тягар відповідальності» інтелектуала. Для The Economist він був «ерудованим і далекоглядним», «скрупульозним інтелектом» — «інтелектуалом з великої літери». Більш обережно The New York Times відзначила його «глибоку підозру до лівих ідеологів»^[1]. У червні 2011 року в Парижі відбулася конференція, спільно організована The New York Review of Books і Міжнародним дослідницьким центром (CERI) Інституту політичних досліджень (SciencesPo), де відзначили «наукову строгість, елегантність стилю та гостроту судження» Джадта. Морально він був «безстрашним», «пророчим», новим Орвеллом; а інтелектуально — «вражаючим», наділеним «переконливою ясністю»; як історик французького політичного життя благополучно «щеплений проти впливу революційних ідей, які були невід’ємною частиною діяльності ангажованих інтелектуалів»^[2]. Наскільки ця хваленість підтверджується тверезим аналізом роботи Джадта, проведеним відповідно до звичних наукових стандартів інтелектуальної узгодженості та емпіричної правдоподібності? Нижче буде запропоновано аналіз його доробку, що є необхідною передумовою для належної оцінки його внеску як історика, публіциста та вченого.

Тоні Джадт народився в 1948 році в родині єврейських іммігрантів і виріс у середовищі нижнього середнього класу в південно-західних передмістях Лондона. «Оскільки я походив з тої гілки східноєвропейського єврейства, яке прийняло соціал-демократію, — пояснював він, — моя родина була інтуїтивно антикомуністичною»^[3]. Освіту здобув у невеличкій приватній школі на півдні Лондона, а потім обіймав посаду національного секретаря молодіжної організації соціалістичних сіоністів (Habonim Dror), перш ніж у 1967 році вступити до Королівського коледжу в Кембриджі. Подальше навчання привело його до Вищої нормальної школи у Парижі (École normale supérieure), де він, здається, і набув на все життя неприязнь до марксистських інтелектуалів; а потім до південної Франції, де він працював над докторським дослідженням з історії французького соціалізму у Варі. Його перші дві книги значною мірою базувалися на цьому дослідженні: «Відновлення Соціалістичної партії, 1921–1926» (La Reconstruction du Parti Socialiste, 1921–1926) була опублікована в Парижі в 1976 році; «Соціалізм у Провансі, 1871–1914: дослідження витоків французької лівиці» (Socialism in Provence, 1871–1914) з’явилося через три роки^[4]. Середина 70-х років була часом підвищеного занепокоєння еліт у Франції через перспективи спільної перемоги соціалістів і компартії на виборах на хвилі португальської революції. Це пояснює ключову проблематику обох книг Джадта: чому Франція не змогла створити надійну соціал-демократичну партію за англо-скандинавським зразком. На відміну від своїх категорично антикомуністичних аналогів, британської Лейбористської партії чи німецької СДП, Французька секція Робітничого Інтернаціоналу (СФІО) ніколи повністю не відмовилася від термінології марксизму та продовжувала апелювати до поняття соціалізму — навіть після 1945 року, коли її політична практика була досить «поміркованою». Теми докторського дослідження Джадта виявилися центральними для чималої частини його подальшої кар’єри.

Тоні Джадт у парку Вашингтон-Сквер, 2001 рік

1. Французька лівиця

Перша книга Джадта «Відновлення соціалістичної партії» розглядала відновлення СФІО після його історичного розколу на Конгресі в Турі 1920 року, де переважна більшість делегатів вибрали приєднання до Третього Інтернаціоналу та заснувати Французьку комуністичну партію (ФКП). На думку Джадта, саме наявність ФКП на лівому фланзі змушувала керівництво СФІО компенсувати свою реформістську політичну практику риторичною відданістю соціалізмові. Рядові члени СФІО наполягали на тому, щоб партія «залишалася такою, якою вони її створили»; будь-які спроби пом’якшити її позиціонування лише зіграли б на руку ФКП. Як формулював Джадт:

«Шлях був вузьким: надто явне зближення з ФКП могло дозволити більш радикальній та непохитній партії знищити СФІО, але надто різкий розрив з комуністами міг призвести до втрати тих елементів, які залишалися в партії лише за умови збереження нею революційної марксистської позиції»^[5].

Розкол 1920 року не розмежував реформістів і революціонерів так чітко, як це сталося в інших північноєвропейських соціалістичних партіях після більшовицької революції; частина лівих залишилася в рештках СФІО під керівництвом Леона Блюма, складаючи більшість її членів. Окрім невеликої правої фракції, всі делегати СФІО відкидали співпрацю з буржуазними урядами та виступали за диктатуру пролетаріату. Джадт описував, як мери-соціалісти були зобов’язані отримувати схвалення партії перед відкриттям пам’ятників полеглим у Першій світовій війні — питання, яке гостро розділяло партію після війни. Керівництво СФІО спочатку утримувалося від повернення до відновленого Другого інтернаціоналу, віддаючи перевагу Віденському («2½-нному інтернаціоналу») Інтернаціоналу, заснованому австромарксистами, хоча врешті приєдналася до першого у 1923 році. Позиції рядових членів партії накладали суттєві обмеження на парламентське керівництво СФІО: у 1924 році Блюм та його колеги-депутати були змушені надавати лише зовнішню підтримку радикальному уряду Едуара Ерріо — оскільки той реалізовував програму жорсткої економії всередині країни, вів імперіалістичну війну в Марокко та здійснював військову окупацію Руру — адже партійці не погоджувалися на повноцінну участь. Це був приклад тієї високої ціни, яку СФІО заплатила за ідеологічну «непохитність», необхідну для її виживання під постійним тиском зліва з боку ФКП^[6].

«Відновлення соціалістичної партії» була із захопленням сприйнята в ліберально-атлантистських колах у Франції, де її видала Національна фундація політичних наук з розлогим вступом від колишньої комуністки Анні Крiґель, яку навіть сам Джадт пізніше охарактеризував як особу, що пройшла шлях від «палкої прихильниці партійної догми до консервативного антикомунізму»^[7]. Викладені в книзі застереження про згубний вплив ФКП мали очевидні уроки для тих, кого у середині 1970-х вабила ідея «Союзу лівих». Антикомунізм був домінуючою ідеологією в англомовному світі протягом усієї холодної війни, але у Франції він став панівною рамкою лише у середині 1970-х років. «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина був перекладений у 1974 році, а впливова праця Франсуа Фюре «Переосмислення Французької революції» побачила світ у 1978 році. У цьому контексті неприязний опис Джадтом впливу ФКП у 1920-х роках став ідеальною візитівкою; давній англо-американський антикомунізм вдало збігся із тим, що зароджувався у Франції.

Фото з Конгресу в Турі 1920 року, на якому від СФІО відкололося ліве крило, яке пізніше утворить Французьку комуністичну партію

Друга книга Джадта, «Соціалізм у Провансі, 1871–1914», зосереджується на періоді, коли згубний вплив Комінтерну ще не давався взнаки, і має на меті відновити бачення сучасної французької лівиці як такої, що є «ні жертвою марксизму, ані черговим перевтіленням криптоякобінців»^[8]. Знову спираючись на свої докторські дослідження у Варі, Джадт стверджував, що успіх соціалістів наприкінці XIX століття був найбільшим у тих округах, де переважали дрібні землевласники, а не наймити чи поденні працівники. Обвал цін на сільськогосподарську продукцію в останні десятиліття XIX століття радикалізував цей прошарок. Спираючись на ідею «середняка» (middle peasant) Еріка Вульфа, Джадт припустив, що їхня відносна економічна автономія давала дрібним власникам здатність до незалежних дій, а вразливість до ринкових коливань, особливо після переходу до виноробства, робила їх прихильниками державного захисту сільського господарства. Ранні соціалістичні програми безпосередньо відповідали інтересам дрібних власників; спочатку селяни Вару підтримували партію, «схвально реагуючи на ідеологію, яка апелювала до них у класових термінах». Згодом ця прихильність перетворилася на непорушну політичну традицію: «Голосування за соціалістів стало частиною “історичного” характеру провансальського життя, задовго після того, як СФІО перестала виконувати якусь очевидну функцію для місцевого населення і справді втратила значну частину свого революційного характеру та програми»^[9]. Отже, матеріальні інтереси пояснюють піднесення соціалізму, а культура — його збереження.

Як емпіричне дослідження, «Соціалізм у Провансі» перевершує пізніші праці Джадта. Детально задокументований аналіз свідчить про його майстерність як обачного соціального історика. Останні розділи книги переходять до ширшого розгляду французької політики та селянства. Аргумент Джадта є досить знайомим: стійкість головно марксистського соціалізму у Франції пояснюється подвійною спадщиною Французької революції — великою кількістю дрібних земельних власників у поєднанні з раннім запровадженням загального виборчого права^[10]. Відсталість Франції, замість того щоб бути перешкодою для соціалізму, пояснює, чому він досяг відносного успіху. Джадт також звертається до теорії модернізації, погоджуючись, що «потенціал для революції» найбільший «у ранні роки капіталістичного розвитку». Втім, таке пояснення мало обмежену силу у випадку Франції, оскільки соціалізм не зник, навіть коли країна модернізувалася^[11]. Однак загальний висновок зрозумілий: французький соціалізм спирався насамперед на селянську базу та був наслідком економічної відсталості.

Слідами Фюре

В одному необачному моменті Джадт зауважив: «Десь між 1973 і 1978 роками марксизм, як і вивчення його теоретичних висновків і впливів, втратив свою міцну хватку в інтелектуальній уяві Франції, яку він безперервно здійснював протягом покоління. За менш ніж десятиліття стало модно бути не просто немарксистом, але й антимарксистом»^[12]. Дійсно, його ранні праці прекрасно узгоджувалися з панівними настроями в Парижі. Наступна книга Джадта — опублікована у 1986 році, коли він працював викладачем філософії, політики та економіки у коледжі Святої Анни в Оксфорді з 1980 по 1987 рік — також була підлаштована, аби впіймати цей попутний вітер. «Марксизм і французька лівиця» (Marxism and the French Left) стала його першим кроком у галузі інтелектуальної історії. Структура книги була щонайменше незвичною: щільні розділи про робітничий рух XIX століття та успіхи СФІО з 1920 по 1936 роки доповнювались украй полемічним оглядом французького марксизму в роки «славного тридцятиріччя» (1945–1975), увінчаний одою перемозі Міттерана у 1981 році.

Пов’язуючи ці, на перший погляд, розрізнені теми, Джадт подає вкрай вибіркову розповідь про французьку лівицю, оминаючи антинацистський Рух Опору та не аналізуючи роль Французької комуністичної партії. Відкрито упереджений тон і помітне зниження наукової якості відрізняють «Марксизм і французьку лівицю» від попередніх праць Джадта. У книзі простежується помітна внутрішня непослідовність, оскільки Джадт намагається одночасно висунути дві несумісні тези. З одного боку, у цій праці він слідом за Фюре стверджує, що французькі ліві були історично обтяжені «революційними доктринами», яким бракувало противаги у вигляді досвіду англосаксонських свобод. Республіканські традиції після 1789 року поступово перетворилися на марксистські, особливо через їхній перетин у період між 1860-ми та 1930-ми роками. З іншого боку, Джадт сповіщає читачам, що «послідовно критичне ставлення до капіталізму» захопило французьку лівицю лише після 1945 року. Проте, на щастя, «його гегемонія була нетривалою: у 1980-х роках ліві вже більше не вважали за необхідне засуджувати прибуток, економічну експлуатацію та багатство», як це показало президентство Міттерана^[13].

Франсуа Фюре

Пояснення, які так впевнено пропонував Джадт у своїх попередніх роботах для тлумачення стійкості революційної традиції, так само впевнено, але повністю перевернуто та без будь-яких пояснень, він подає у праці «Марксизм і французька лівиця». У «Соціалізмі в Провансі» (1979) Джадт описував Францію XIX століття як економічно відстале суспільство, але високорозвинену державу. Проте в «Марксизмі і французькій лівиці» (1986) Франція тепер зображена як розвинена економіка, але відстала та «неліберальна» держава:

«У Франції було індустріальне суспільство з усіма характерними йому ознаками — великі агломерації (Лілль-Рубе-Туркуан, Сент-Етьєн), швидкорослі мегаполіси (передусім ​​Париж, але також і Марсель, де населення під час правління Наполеона ІІІ Бонапарта зросло зі 185 тис. до 315 тис.), крайнє багатство та крайня бідність»^[14].

У своїй новій інтерпретації, де Франція середини XIX століття підноситься до рівня повністю індустріалізованого суспільства, Джадт прямо суперечив своєму попередньому тлумаченню про те, що сила французького соціалізму полягала в його вкоріненості в доіндустріальному ґрунті. Без жодної згадки цього він запропонував нове — репресивний характер Другої імперії. Після розправи над робітниками у 1848 році французький робітничий рух більше не розглядав державу як нейтрального арбітра у класових конфліктах, а бачив у ній інструмент, що «завжди використовуватиметься проти трудового люду». Таким чином, французи так ніколи і не відчули «тієї політичної лібералізації, яка після 1848 року викликала подив як у спостерігачів, так і в учасників подій в інших країнах»^[15].

Розділ про міжвоєнний досвід СФІО у «Марксизмі і французькій лівиці» так само без жодного пояснення переосмислює попередній аналіз Джадта у «Відновлення Соціалістичної партії». Навіть після розколу на Конгресі в Турі, коли більшість представників індустріального робітничого класу перейшла до ФКП, залишивши СФІО регіональною партією з міжкласовою підтримкою, лідери соціалістів продовжували наголошувати на позапарламентській агітації. Як зазначає Джадт: «Для Блюма, майже так само як і для лівого крила партії, вибори були передусім засобом для поширення соціалістичних ідей, а вже по-друге, слугували для обрання депутатів у парламент чи навіть до місцевих рад». Якщо раніше Джадт припускав, що СФІО так і не стала відповідальною соціал-демократичною партією саме через існування ФКП, то тепер він стверджував, що обидві партії мали спільну політичну культуру, пронизану «революційною доктриною» — погляд, який значно ближче відповідає думкам Фюре^[16].

Обговорення інтелектуального середовища післявоєнної Франції в «Марксизмі і французькій лівиці» — перший натяк Джадта на Сартра — дивним чином розташоване між розділом про СФІО та іншим, присвяченим Міттерану. У ньому порушується питання, чому французький марксизм, який до 1930-х років був відсталий у порівнянні зі своїми німецькими та італійськими аналогами, розквітнув у післявоєнний період, а потім колапсував. На думку Джадта, ця своєрідна парабола відображає політичну міць ФКП, привабливість якої для інтелігенції просто відбивала престиж Сталіна. Джадт стверджував: «Як теорія радикальної політики, марксизм помер зі Сталіним»^[17]. Проте ця аргументація не витримує елементарної перевірки хронології: два найзначніші продукти післявоєнного французького марксизму, «Критика діалектичного розуму» Сартра та «Читати “Капітал”» Альтюссера, були опубліковані у 1960 та 1968 роках відповідно^[18]. Як інтелектуальна історія, це вийшло грубо і низькопробно, не в останню чергу через наполегливий полемічний намір Джадта — комунізм, марксизм і сталінізм передбачувано подані як взаємозамінні терміни. Джадт не намагався відтворити ідеї післявоєнних французьких мислителів, натомість демонструючи «вибірковість» свого підходу, який ще й заперечував будь-яку «інтелектуальну автономію» цих авторів: чому комусь взагалі спаде на думку сприймати, наприклад, Сартра «всерйоз»^[19]? З такими настановами не дивно, що аналіз Джадта не лише ряснів гротеском холодної війни — Сартр і Бовуар нібито «робили щоденний внесок» у  «закріпачення держав-сателітів» СРСР — але й містив дивовижні філологічні хиби: Альтюссер, радикальний критик Геґеля, обернувся в «палкого геґельянця»; Режіс Дебре був названий однодумцем Леві та Глюксмана як теоретик «тоталітаризму», тоді як насправді було добре відомо, що він зневажав обох «нових філософів» (фр. nouveaux philosophes) і їхні теорії^[20]. 

Жан-Поль Сартр

Звичайно, «Марксизм і французька лівиця» має щасливий кінець. Джадт захоплено писав про те, що він називав «електоральною революцією» Міттерана 1981 року: після більше ніж століття французька політика нарешті була «нормалізована». Нова Соціалістична партія вирвалася з класових, регіональних та релігійних гетто; тепер, ставши відповідальною реформістською силою, її єдиним незавершеним завданням було «набути політичну культуру провладної партії», як шведські чи австрійські соціал-демократи. Перемога Міттерана стала «важливим поворотним моментом у французькій політичній історії, з якісно більшою значущістю, аніж будь-який донині» — «для соціалістів 1981 рік був їхнім зірковим часом». Міттеран і його партія не тільки «трансформували національну політику у Франції» — вони чітко відмежували лівицю від «інтернаціоналізму та антимілітаризму» і тепер у питаннях «оборони» їм можна було довіряти^[21].

Французький історик

Перший цикл робіт Джадта, зосереджений на Франції, завершується «Марксизмом і французькою лівицею». Як оцінювати цю працю? Із погляду історіографії, аргумент «Соціалізму в Провансі» очевидно добірніший за свого наступника. Індустріалізація Франції у XIX столітті проходила відносно повільно; у країні існував великий сектор ремісників і селян — вони становили майже половину населення в 1945 році; проте фактичне виборче право для чоловіків було запроваджене ще в 1848 році. Але такий підхід, який пов’язує політичну свідомість із класовою структурою, створив проблему для Джадта: він був занадто марксистським. Дійсно, ця незручність була очевидною навіть у «Соціалізмі в Провансі», де після ретельного встановлення зв’язку між економічними інтересами селянства та підйомом соціалізму автор раптово, без теоретичного чи емпіричного обґрунтування, полишає цю ідею та приймає культурне пояснення тривалої привабливості руху. Незважаючи на ризик концептуальної непослідовності, цей перехід виявився ефективним як своєрідний історіографічний «санітарний кордон», що ізолює Францію XX століття від класового аналізу.

Навіть з огляду на виваженість та стерильність, спроба «Соціалізму в Провансі» пов’язати політику з класовими інтересами видавалася неприпустимою в середині 1980-х років, коли гегемонію здобули Фюре та його прихильники. Саме це, а не будь-яка глибша інтелектуальна проблема, напевно, пояснює мовчазну зміну інтерпретації Джадта в «Марксизмі і французькій лівиці», яка так різко контрастувала з його першим тлумаченням. Проте центральне припущення, на якому базувалася ця нова версія, що Франція кінця XIX століття була політично відсталою, є явно хибним. Джадт намагався асимілювати французьку, італійську й іспанську держави цього періоду в один тип^[22], але це завдало серйозної шкоди їхнім відповідним політичним історіям. До прикладу, загальне виборче право для чоловіків не запроваджувалося в Італії аж до 1912 року, а в Іспанії до 1931 року; у Франції воно було остаточно встановлене вже в 1880-х роках. Що ще важливіше, Франція створила національні представницькі інститути до кінця XVIII століття, на відміну від будь-якої іншої великої держави на європейському континенті. 

«Загальне виборче право», літографія Марі-Сесіль Ґолдсмід 1850 року, на якій зображено політичну та соціальну утопію, уявлену після досвіду виборів 1848 року

Якщо Джадт не зміг надати переконливого історіографічного пояснення, чому марксизм приваблював значну частину французьких робітників, селян і інтелектуалів, то що можна сказати про його другий аргумент: що відповідальність за брак політичних успіхів у французької лівиці протягом більшої частини XX століття лежить на прихильності до марксистських принципів? Це складне питання, і міркування Джадта тут аж ніяк не можна назвати послідовними. Щоб досягти ясності, спочатку необхідно визначити, що означає «успіх». Для Джадта все достатньо очевидно: «нормальна» соціал-демократія. Але зі строго історичної точки зору незрозуміло, чому це має бути стандартом. Докторська дисертація Джадта ілюструє цю проблему. Однією з переваг «Відновлення Соціалістичної партії» було його документування широкої ідеологічної прихильності до революційного соціалізму в рамках СФІО; сам Блюм у 1920-х роках стверджував, що «безособова диктатура пролетаріату» є абсолютною необхідністю. Але в такому випадку історичне питання полягає не в тому, чому СФІО не вдалося діяти як реформістська соціал-демократична партія, а скоріше в тому, чому СФІО не вдалося відповідати власному самоусвідомленню і діяти як революційна партія? Джадт, безумовно, зафіксував цю проблему у своїй першій книзі, визнаючи, що в 1920-х роках програма революційної трансформації «не позбавлена правдоподібності»; але він характерно відхилив цю точку зору, стверджуючи, що навіть ставити такі запитання означало б застосовувати «логічний», а не історичний стандарт^[23]. З погляду історіографії, звичайно, ситуація протилежна: сам Джадт застосовував абстрактний «логічний» стандарт, оцінюючи міжвоєнну СФІО з перспективи післявоєнної соціал-демократії.

Політичний фінал десятирічного залучення Джадта до історії французької лівиці відзначався його святкуванням епохи Міттерана. Але й тут його аналіз виявився невдалим. Згідно з його — хоча й суперечливими — аргументами, «нормалізація» французької політики в 1980-х роках, з перемогою Міттерана та усуненням ФКП як електоральної сили, мала зрештою призвести до ефективної соціальної демократії. Проте насправді спадщина Міттерана полягала в запровадженні галлізованого тетчерівського неолібералізму та після 1990 року у відмові від останніх залишків голлістської зовнішньої політики на користь всесторонньої участі в новому атлантичному порядку. Однак, і хоча історіографічні й аналітичні результати кожної наступної праці Джадта в царині французької історії йшли по низхідній, його знайомство з методами Фюре та послідовників відіграло ключову роль у розширенні його репертуару як прозахідного полеміста. Він легко знайшов у «етичному повороті», популярному в Парижі часів пізньої холодної війни, риторичну позицію та повчальний тон, що ідеально поєднувалися з антикомуністичними проповідями. Тож у «Марксизмі і французькій лівиці» він писав:

«Бути соціалістом сьогодні означає опинитися в одній із двох позицій. З одного боку, ви можете підтримувати узагальнений моральний проєкт, який виражається у свідомій протидії капіталістичним (орієнтованим на інтерес) пріоритетам. Або ж ви повинні відстоювати низку положень, які все ще найкраще характеризуються як «марксизм» і які передбачають непохитну відданість тезам про життєвий цикл і самонищівні властивості капіталізму»^[24].

Джадт далі висловив жаль: «небажання більшості соціалістів у Франції думати про себе як про учасників проєкту, який є за своєю суттю невизначеним і фрагментарним, заважає їм прийняти перший з двох підходів». По-друге, будь-яка теорія капіталізму як системи з власними законами руху, за його словами, веде прямо до тоталітарного комунізму в стилі Радянського Союзу^[25].

2. Мангеттен

У кінці 1980-х років вочевидь стомившись від французької історії (і від своєї дружини)^[26], Джадт вирушив слідами Тімоті Ґартона Еша та багатьох інших до Східної Європи. Дипломатія Горбачова зняла всі перешкоди для гуманітарного туризму, і регіон тепер був наскрізь пронизаний місіонерами з ЄЕС та МВФ-Світового банку. Швидкий курс з чеської мови та зустрічі з Міхніком, Гавелом та Кішом надали Джадту небхідні регалії, аби він «представив у Вашингтоні вірчі грамоти» у формі доповіді, виголошеної в Центрі Вілсона в 1987 році, під назвою «Політика безсилля». У 2009 році Джадт пояснював, що Чехословаччина була його улюбленим напрямком у Центральній Європі через її вкрай гострий національно-культурний стереотип: «Це виразно польське (або російське) відчуття культурної величі було саме тим, чого я хотів уникнути, віддаючи перевагу характерним чеським якостям сумніву, культурної невпевненості та скептичної самоіронії»^[27]. Проте в той час його обґрунтування було прямо протилежним: для чехів, зазначав Джадт у 1987 році, «вся суть інтелектуального виробництва полягає в моральному свідченні». Звільнені — на що намагалося вказати іронічне запитання в заголовку — від будь-якої конкретної політичної залученості через силу обставин, інтелектуали на кшталт Гавела підкорялися вищій «моральній відповідальності», так само як Джадт закликав французьких соціалістів. У «Політиці безсилля?» повідомлялося, що з 1968 року опозиційний марксизм [у дисидентських колах] Східної Європи був замінений здоровим акцентом на «правах». Проте в ній застерігалося, що «наскільки соціалізм асоціюється з різноманітними соціальними благами, системами соціального забезпечення та гарантіями, остільки “повернення” до капіталізму не буде сприйматися більшістю людей прихильно»^[28].

Акторка та модель Полетт Годдар та Енді Воргол 1973 рік. Від знаменитої акторки Джадт отримав у спадок $20 млн

Перехід Джадта до Французького інституту при Нью-Йоркському університеті відбувся того ж 1987 року. Невдовзі після цього він отримав $20 мільйонів у спадок від 80-річної манхеттенської світської дами та колишньої зірки серії театральних постановок «Витівки Зіґфелда» (англ. Ziegfeld Follies) Полетт Годдар, яка накопичила статок у ході кількох шлюбів (з Чарлі Чапліном, Берджесом «Пінгвіном» Мередітом, Еріком Марією Ремарком). Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті відкриє свої двері наприкінці 1990-х років під керівництвом Джадта^[29]. Тим часом він опублікував ще одне переосмислення своїх думок про повоєнних французьких інтелектуалів — оприлюднена в 1993 році книга «Недовершене минуле. Французькі інтелектуали, 1944–1956» була прохолодно сприйнята спеціалізованими у галузі дослідниками, але директор Інституту Ремарка отримав захоплені рецензії у ключових впливових виданнях американської академії. Таким чином, Джадт достав своє перше замовлення від The New York Review of Books^[30].

Знову повертатися до теми повоєнної rive gauche^[31] могло би здатися марним заняттям, особливо з огляду на те, що холодна війна вже закінчилася. Але, схоже, Джадт вважав, що в роботі «Марксизм і французька лівиця» він занадто обмежив розгляд Сартра та його сучасників рамками французької політики. Тепер — не відчуваючи особливої потреби вчитатися глибше — він розгорнуто критикував їхню діяльність у ширшому глобальному протистоянні свободи проти комунізму, озброївшись високими, хоча й досі нечітко визначеними, поняттями: справедливість, відповідальність, мораль та етика. Берлінський мур упав, але потрібно було викорінити будь-який залишковий слід лівих ідей. У Франції з кінця 1970-х років накопичувалася запекла антисартрівська література, але мало що з неї було перекладено англійською. Представляючи себе як відважного мораліста, Джадт переробляв її мотиви — насамперед твердження про те, що Сартр і Бовуар були апологетами сталінізму — і відкидав будь-який «нейтральний історичний виклад». Він писав: «Намагаючись пояснити щось, що за своєю суттю викликає відразу й до чого читач зазвичай ставився би з огидою, автор не звільняється від обов’язку бути точним, але так само не зобов’язаний удавати нейтральність»^[32].

Тут, ще відвертіше, ніж у попередніх роботах, Джадт відкидав будь-яку серйозну дискусію щодо думок своїх персонажів: «Ця книга не є історією ідей чи соціальною історією французьких інтелектуалів»; вона присвячена «помітній відсутності турботи про публічну етику чи політичну мораль» у Франції. Джадт швидко інтерпретував це — ще до того, як читач встиг згадати Les Mains Sales [п’єсу Сартра «Нечисті руки»], яка широко була сприйнята як антикомуністична — як «чому реакція французів на тоталітаризм відрізнялася від реакції інтелектуалів в інших країнах»^[33]. Хоча книга була подана як вправа в «специфічно  англосаксонській традиції інтелектуальної історії», її зміст не мав нічого спільного з Кембриджською школою. Усе це радше нагадувало посмертний внесок у літературу Конгресу за культурну свободу. Джадт в основному спирався на незадокументовані твердження, анонімні посилання або кон’юнктивну асиміляцію — наприклад: «Як, перед обличчям усіх цих доказів, розумні люди могли свідомо захищати комунізм як надію на майбутнє та Сталіна як розгадку загадки історії?» — наче будь-який послідовний критик капіталізму був обов’язково й шанувальником Сталіна.

Реальні погляди Сартра щодо Радянського Союзу — критика сталінізму в «Що таке література?», засудження таборів і вторгнення в Угорщину на сторінках журналу «Нові часи» (Les Temps modernes) — просто проігноровані. «Філософські ідеї Сартра в 1930-х та на початку 1940-х років були цілком позбавлені політичних і соціальних висновків», пише Джадт — а «Щоденники війни»? А «Буття і ніщо»? «Нинішні погляди Сартра виключали будь-яку увагу до питань етики чи моралі», — а «Святий Жене», «Нотатки з етики»? Над французькою радикальною традицією «домінувало поєднання республіканських засад та марксистських прогнозів, що зливало докупи спроможності держави з інтересами індивіда», — але чи не був екзистенціалізм заснований саме на ідеї радикальної індивідуальної свободи? «Однією з особливих характеристик французького стилю мислення був акцент на “тотальності” чи абсолюті», — на відміну від німців? Існує галльська «неприязнь до інтелектуального сумніву, невизначеності або скептицизму» — а Декарт?^[34]

Основна теза «Недовершеного минулого», яку Джадт невпинно повторював, полягала в тому, що французькі ліві інтелектуали того часу не мали «жодного спільного ідеалу справедливості» — хоча він також зауважив, що у Франції загалом не існувало «консенсусу щодо справедливості»; до того ж, сам він не запропонував жодної концептуалізації цього поняття^[35]. Наслідком цієї моральної порожнечі, як стверджував Джадт, став підрив самого фундаменту французького лібералізму:

«Отже, в політичній мові сучасної Франції бракувало центральних засад, фундаментальних елементів ліберального політичного бачення... Повністю була відсутня ліберальна передумова про необхідний і бажаний простір між індивідом і колективом, приватним і публічним, суспільством і державою»^[36].

За будь-якими мірками, Токвіль, Констан і Ґізо видаються досить вагомими «цеглинками» французького лібералізму, що формують багатшу традицію, ніж британська XIX століття, яка, опріч Мілля, дала небагато чого. Однак Джадт оплакував відсутність не теоретичної традиції, а саме ліберального «політичного бачення». Як і французькі ліві, лібералізм у Франції також, на жаль, «історизував» моральну ідею прав, пов’язуючи їх із 1789 роком. У підсумку французькі ліберали не змогли усвідомити, що лібералізм — це не про якийсь ліберальний проєкт для суспільства: це про суспільство, в якому хаотичність і відкритість політики унеможливлюють застосування масштабних проєктів, якими б раціональними чи ідеальними вони не були^[37]. «Загальний моральний проєкт», який Джадт прославляв сім років тому в книзі «Марксизм і французька лівиця» як «проєкт, за своєю суттю невизначений і частковий», тепер був безцеремонно відкинутий у «Недовершеному минулому». Проєкти вийшли з моди; тепер цінувалося лише моральне «бачення»^[38]. (На цьому етапі Джадт, схоже, відмовився і від соціал-демократії, віддаючи перевагу ширшому «лібералізму»).

Ліберал-консерватор Жак Ширак 7 травня 1995 року після перемоги в другому турі президентських виборів, де він випередив кандидата від Соціалістичної партії Ліонеля Жоспена

Інтелектуальна конфігурація у Франції на початку 1990-х років, звісно ж, була цілковитою протилежністю тому, як її зобразив Джадт. Лібералізм Фюре та його прихильників безсумнівно став провідною ідеологією цього періоду. Проте в абсурдному спотворенні Джадт зобразив його як самотню, маргінальну течію невеликої меншості, що дало змогу представити свою власну цілком традиційну книгу як — неявно сміливий — внесок у гетеродоксію нарівні з їхнім^[39]. Але в політичному плані в «Недовершеному минулому» припускалося, що так само, як французька соціал-демократія, навіть після Міттерана, не змогла досягти британських чи північноєвропейських стандартів, французькі ліберали виявилися «нездатними взяти на себе зобов’язання щодо утилітарного чи етичного індивідуалізму своїх британських сучасників» у XIX столітті. І навіть сьогодні «мало хто у Франції наважився створити моральний словник для ліберальної політики — своєрідну етику демократії»^[40]. Навіть з витісненою на узбіччя компартією Франція залишалася недостатньо англосаксонською.

Пантеон  

У наступній книзі Джадт знову повернувся до теми французьких інтелектуалів, але цього разу зосередився не на її «лиходіях», а на її «героях». «Ноша відповідальності: Блюм, Камю, Арон та французьке XX сторіччя» вийшла у 1998 році та була присвячена, як і слід було очікувати, пам’яті Франсуа Фюре. І знову Джадт приділив мало уваги ідеям своїх персонажів: у книзі стверджується, що Блюм не зробив жодного внеску в соціалістичну теорію, Камю був аполітичним, а Арон переоцінював філософію^[41]. Джадт пояснив, що ця книга є дослідженням «політичної відповідальності» на противагу аналізу «безвідповідальності» в його попередній праці. Три його зразкові герої — Блюм, Камю й Арон — протистояли трьом «перехресним формам безвідповідальності» — політичній, моральній та інтелектуальній, — які, на думку Джадта, визначали французьке суспільне життя від кінця Першої світової війни до середини 1970-х років. Безвідповідальність французьких інтелектуалів, як зазначав автор, значно посилилася порівняно з тією, яку він описав у «Недовершеному минулому»: якщо раніше вони не відчували відповідальності перед іншими людьми, то принаймні — перед історією^[42]. Але що насправді означають ці два протилежні терміни? «Ноша відповідальності» дає вкрай непереконливе пояснення, перетворюючи «безвідповідальність» на тавтологію: це «схильність у різних сферах суспільного життя нехтувати або відмовлятися від інтелектуальної, моральної чи політичної відповідальність». Джадт уточнює: «На додаток до якостей сміливості та чесності, Блюма, Арона й Камю об’єднувало ще одне: усі вони були антикомуністами»^[43]. Як лаконічно зауважив рецензент The New York Times книги «Недовершене минуле», на думку Джадта, відповідальний інтелектуал — це просто той, чиї погляди він вважав прийнятними^[44].

Якщо Джадт без труднощів утвердив «абсолютну ясність» позицій свого тріо щодо комунізму, він водночас послідовно применшував їхню співучасть в імперіалізмі^[45]. Першим кроком Блюма як голови канцелярії в уряді «Священного союзу» 1914 року була зрада урочої довоєнної обіцянки соціалістів не брати участі в міжусобній бійні Великої війни. У 1925 році, в розпал колоніальної Іспано-франко-марокканської війни, він заявив у парламенті, що «так звані вищі раси мають не лише право, а й обов’язок вести за собою раси, які ще не досягли такого ж рівня культури й цивілізації». Повернувшись на посаду прем’єр-міністра в грудні 1945 року, за чотири тижні після бомбардування Хайфона, яке розпочало французьку війну в Індокитаї, він пояснив, що колоніальна місія Франції «ще не завершена». Камю, який майже нічого не сказав про війну в Індокитаї, був зневажений — як не більше ніж «доброзичливий колонізатор» в Алжирі — навіть Ароном^[46]. Обидвоє, Камю та Арон, схвалили англо-франко-ізраїльську агресію проти Єгипту в 1956 році: Арон попереджав про «фюрера на Нілі», а Камю — про загрозу підтримуваного Радянським Союзом «арабського імперіалізму». Сам Арон підтримав як французьку, так і американську війни в Індокитаї, а проти війни в Алжирі виступав не з етичних міркувань, а тому, що французька цивілізаційна місія, якою би похвальною вона не була, «була б надто дорогою»^[47]. На питання, чому він ніколи не виступав проти тортур, які застосовували французи в Алжирі, Арон відповів, що ніколи не чув, щоб хтось виступав за тортури, тож не бачив у цьому сенсу. Джадт, здається, цілком задоволений цим прикладом моральної відповідальності, логіка якого полягає в тому, що тему можна було просто не порушувати. 

Відсилання до класичних роздумів Вебера про етику відповідальності ілюструвало вкрай слабке розуміння Джадтом складних питань, які піднімалися цим вкрай навантаженим терміном. «Веберівський розрахунок», як він його охарактеризував, передбачав «усвідомлення того, що ми можемо діяти відповідально без партійної приналежності — або, навпаки, що партійна ангажованість може бути відповідальним вибором за певних обставин»^[48]. Реальна думка Вебера була дещо іншою. Для великого соціолога етика відповідальності втілюється в політичному діячеві, який б3ере на себе відповідальність за використання «легітимного насильства». Він попереджав у «Політиці як покликанні», що «кожен, хто вдавався б до цього засобу [насильства]  — а кожен політик це робить — завжди потрапляє під вплив його специфічних наслідків». Врешті-решт, політична постать стоїть перед вибором між одним способом використання насильства й іншим, без адекватного стандарту для їх розрізнення; отже, щоб діяти політично, необхідно мати абсолютну віру у правомірність власної справи, щоб подолати прірву між політичними цілями та засобами. Етика переконання та етика відповідальності не були «абсолютними протилежностями, а швидше доповнювали одна одну»^[49]. Насправді, концепція політичної відповідальності Вебера тут є не такою вже й далекою від поглядів Сартра, з чим Джадт, звичайно ж, не сперечається. Як зазначив Сартр у своїй довгій статті в журналі «Нові часи» після Угорської революції:

«У найгіршому випадку вдавання моральної позиції маскує дії політика; в найкращому — воно не впливає на факти, а мораліст б’є мимо. Але політика, незалежно від її форми, є дією, що здійснюється спільно з певними людьми проти інших людей»^[50].

І Сартр, і Вебер відмовилися від зручної позиції мораліста, оскільки знали про напругу між етикою та політикою і не намагалися замаскувати її пишномовними банальностями.