Тоні Джадт: більш твереза оцінка. Частина ІІ

Ця стаття є перекладом розділів 3 та 4 статті соціолога Ділана Джона Райлі 'Tony Judt: A Cooler Look', вперше опублікованій у журналі «New Left Review» від вересня-жовтня 2011 року. Переклад розділів 1 та 2 можна знайти в першій частині перекладу на «Спільному» — «Тоні Джадт: більш твереза оцінка. Частина І».

3. ЄВРОПА

До середини 90-х років The New York Review of Books Джадту як публіцисту та коментатору надавало більш помітну платформу, аніж могла йому забезпечити наукова діяльність. Після його першого виступу в серпні 1993 року, коли він рецензував працю про долю французьких євреїв під час режиму Віші, Джадт став постійним автором, публікуючи три або чотири статті на рік, що продовжувалося протягом наступного десятиліття. Зрештою, він міг позмагатися, а можливо, навіть перевершив Ґартона Еша та Буруму за частотою публікацій у ролі квазіредактора, висловлюючи думки не лише про Францію, а й про Східну Європу, про уроки холодної війни та долю Заходу в цілому. 1993-й також став роком його першого внеску до The New Republic — атаки на Альтюссера, «паризького душителя» (англ. the Paris strangler). Таким чином, незабаром він приєднається до редакційної ради журналу^[1]. Позиція, яку Джадт розвинув у процесі своїх нападок на французьку лівицю, — волочитися за авангардом ліберального істеблішменту, водночас зображуючи себе сміливим винятком, одиноким моральним голосом — стала в пригоді й у цій ширшій сфері. У 1995–1996 роках, коли Клінтон і Олбрайт відсунули на другий план Коля та Міттерана, «зіштовхуючи лобами» лідерів колишньої Югославії, Джадт нарікав на провал європейського керівництва. У 1997 році, коли на Даунінґ-стріт оселилися пророки «третього шляху», він закликав до нової соціально-ліберальної програми. Він вихваляв «рішуче і чесне ставлення» Блера щодо Косова та підтримував Угоди в Осло щодо Палестини^[2]. У The New Republic він взяв участь у симпозіумі 1997 року «Сіонізму 100», аргументуючи, що цей рух слід розглядати не як етнонаціоналістичний, а як універсалістський просвітницький. Він також осудив критику Пітера Новіка щодо інструменталізації юдеоциду в «Голокості в американському житті»^[3].

У 2008 році Джадт опублікував добірку своїх творів у книзі «Переосмислення», призначивши себе «спогадувальником» (англ. memorializer) уроків «забутого XX століття» для сучасного світу: чільне місце у цьому займали такі теми, як настороженість стосовно комунізму та визнання Голокосту. У своїй передмові Джадт висловив жаль, що термін «інтелектуал» почав асоціюватися з «вузьким спектром лівоорієнтованих “прогресивістів”», на чолі з Сартром, а не з його власним пантеоном: Камю, Кестлером і Колаковським. У своєму панегірику останньому, в руслі свого загального підходу до історії ідей, він уникнув згадок про релігійне навернення Колаковського — незручний факт для Джадта, сурового критика папи римського Войтили^[4].

Не дивно, що історичні дослідження Джадта відступили на другий план у цей період. Його єдиною книгою між 1993 і 2005 роками була невелика праця, що містила три лекції, дві з яких вже були опубліковані в NYRB; вона вийшла під назвою «Велика ілюзія? Есе про Європу» (A Grand Illusion? An Essay on Europe) у 1996 році. Жодних обґрунтувань переходу від французького соціалізму до більшого, розмитішого предмету «Європи» як історичної теми автор не надав. У некролозі в NYRB Тімоті Снайдер, демонструючи приголомшливе незнання фактичної траєкторії свого колеги, зазначив, що саме «участь Джадта в середній період його життя в інтелектуальному житті Східної Європи» прискорила його розрив із марксизмом [sic] і відкрила йому шлях до більш об’ємного огляду континенту^[5]. І хоча Джадт любив називати себе «східноєвропейцем», він ніколи не написав жодної монографії про цей регіон; навіть його праця 1987 року «Політика безсилля?» залишалася лише технічними напрацюваннями.

Політичний тон «Великої ілюзії?» був виразно європесимістичним: «Справжнє об’єднання Європи є настільки малоймовірним, що наполягати на ньому було б нерозумно та контрпродуктивно». Винятковий сприятливий збіг, який штовхав європейську інтеграцію до 1980-х років, не повториться:

«Це були неповторні, одноразові трансформації. Іншими словами, Західна Європа, ймовірно, більше не буде змушена надолужувати тридцятирічну економічну стагнацію або півстолітню аграрну депресію, чи відбудовуватися після руйнівної війни. Також вона не буде об’єднана потребою це зробити, або збігом комуністичної загрози та американського сприяння»^[6].

Розширення на схід не могло відбутися на умовах, наданих існуючим державам-членам, оскільки це вимагало б величезних видатків з боку економік Західної Європи, які й так страждали від постійного безробіття та повільного зростання. Тривалі економічні розбіжності між двома половинами Європи, що виникли ще до 1914 року, становили серйозну перешкоду для об’єднання. Ба більше, уроки Югославії — цей текст було написано в момент підписання Дейтонських угод — ілюстрували «слабкість європейських ініціатив, примус уникати залучення та відсутність будь-якого визнаного колективного стратегічного інтересу, окрім підтримки статус-кво». «У своїй сильній формі, — підсумував Джадт, — ідея Європи віджила своє»^[7].

Тоні Джадт

Cause célèbre

На початку нового століття коментарі в The New York Review of Books та The New Republic продовжували займати більшість часу Джадта. У його реакції на теракти 11 вересня йшлося про те, що світ перейшов межу в новий морально-політичний всесвіт. Він одразу підтримав війну в Афганістані та організував конференцію в жовтні 2002 року на центральну тему війни з терором, «глобального антиамериканізму». Однак, як і мільйони інших, він був скептично налаштований щодо планів Буша та Чейні на вторгнення в Ірак, а також щодо засилля тематики поселенців в ізраїльській політиці. У липні 2002 року він написав статтю, в якій помірковано критикував «нетолерантних, ультрарелігійних» поселенців та антиарабських ізраїльтян мізрахі [вихідців з арабомовних країн] у The New Republic. Наступного року його стаття в The New York Review of Books під назвою «Ізраїль: Альтернатива» спричинила фурор у Нью-Йорку. Як згадує Джадт, «рабини Ріверсайду» пікетували його виступ у місцевій середній школі, вдягнувши протестувальників у роби в’язнів концентраційних таборів^[8]. Цей інцидент більше свідчить про навіженство радикальних американських сіоністів, ніж власне про есе Джадта, яке повторювало стару ідею про двонаціональну демократію для Ізраїлю та Палестини.

Домовленості Осло, за словами Джадта, завершилися: «Ізраїль продовжує знущатися зі свого американського патрона, будуючи незаконні поселення та загалом нехтуючи “дорожньою картою”». Президента США «перетворили на бовванчика», що жалюгідно повторює позицію влади Ізраїлю: «У всьому винен Арафат». Палестинці, «загнані в бантустани», виживали на дотації ЄС. Шарон, Арафат та жменька терористів усі могли «заявляти про перемогу». Відступаючи від своєї попередньої тези, що сіонізм був універсалістським рухом, він оголосив його типовим етнонаціоналістичним рухом кінця XIX століття, анахронізмом у «світі, який просунувся далі, у світі індивідуальних прав, відкритих кордонів та міжнародного права». Враховуючи демографічні тенденції до переважання палестинської більшості у «Великому Ізраїлі» [тобто з включенням окупованих територій], країні доведеться вибрати між шляхами недемократичної етнорелігійної держави зі зростаючою більшістю безправних неєвреїв або ж мультикультурною, багатонаціональною секулярною демократією. Ізраїль уже був «багатокультурним суспільством, нехай і неофіційно», але розділяв своїх громадян за етноконфесійними критеріями. Ба більше, «поведінка Ізраїлю стала катастрофою для американської зовнішньої політики» — «беззастережна підтримка Вашингтоном Ізраїлю, навіть незважаючи на (мовчазне) застереження, є основною причиною, чому більшість світу більше не вірить у нашу добросовісність»:

«Причини США для вторгнення в Ірак не обов’язково були тими, що заявлялися в той час — знаючі люди тепер негласно це визнають. Для багатьох у чинній адміністрації США важливо було дестабілізувати, а потім змінити конфігурацію на Близькому Сході у спосіб, який вважався би сприятливим для Ізраїлю»^[9].

Раніше існування Держави Ізраїль дозволяло євреям «ходити з високо піднятою головою». Однак тепер — щоправда, не уточняється, з якого моменту — її поведінка залишила неізраїльських євреїв «вразливими для критики та нападок за те, чого вони не робили»: «Гнітюча правда полягає в тому, що сьогодні Ізраїль шкодить євреям». Така ситуація підривала внутрішню дискусію в США: «Замість того, щоб адекватно осмислювати ситуацію на Близькому Сході, американські політики та коментатори обмовляють наших європейських союзників, коли ті не погоджуються з ними; легковажно і безвідповідально відповідають на всяку критику Ізраїлю розмовами про відродження антисемітизму, та гостро докоряють будь-якій публічній особі в Америці, яка намагається відійти від консенсусу», — при цьому, здається, Джадт забуває про свій власний осуд Новіка кілька років тому. Крутий розворот у питанні Ізраїлю призвів до виключення Джадта з редколегії The New Republic та різкої відповіді літературного редактора, його колишнього друга Леона Візельтіра, який доволі точно зазначив, що рішення «однієї держави» [для ізраїльтян і палестинців], замість того, аби закликати «думати про немислиме», про що раніше писав Джадт, є концепцією настільки ж старою, як і сам конфлікт довкола Палестини^[10].

Джадт не включив есе про Ізраїль у свій збірник «Переосмислення» 2008 року і, здається, майже не повертався до теми «однієї держави». Але безглуздий неоконсервативний інтервенціонізм та грубість правого американського сіонізму явно зіпсували його ставлення до суспільства, громадянином якого він тепер був. На початку 2005 року у The New York Review of Books була опублікована стаття Джадта «Добре суспільство: Європа проти Америки», в якій він явно віддавав перевагу першій. Через кілька місяців з’явилася його 900-сторінкова історія Європи з 1945 року — книга «Після війни» (Postwar). Ідея написати про період з 1945 по 1989 рік, як з’ясувалося, прийшла до Джадта в грудні 1989 року, через місяць після падіння Берлінського муру: «Історію повоєнної Європи слід було переписати», — в ретроспективі ця епоха здавалася б проміжним етапом, незавершеним ходом конфлікту, який закінчився в 1945 році, але залишив після себе післямову, що тривала ще півстоліття»^[11]. Проте «Недовершене минуле», «Велика ілюзія?» та рецензії на книги відсунули плани. Коли книга нарешті почала писатися, погляд Джадта на Європу різко змінився.

Жителі Східної та Західної Німеччини святкують закінчення холодної війни на вершині Берлінського муру, 10 листопада 1989 року. Фото: Peter Horvath / REX

Зразкова Європа  

У «Після війни» Джадт подає здебільшого традиційну історичну розповідь, яка місцями виглядає дещо розпорошеною за структурою та зосередженою головним чином на Західній Європі. Східна Європа, натомість, переважно виступає як похмурий контрапункт до головної мелодії на Заході. Книга починається з огляду стану Європи після Другої світової війни та охоплює ключові етапи: початок холодної війни; економічний підйом, що сприяв утвердженню «соціал-демократичного моменту»; культурні та політичні революції 1960-х років по обидва боки залізної завіси; економічні труднощі 1970-х, які призвели до прискореної інтеграції в рамках Європейської економічної спільноти (ЄЕС). Далі розповідь переходить до зростання неоліберального «реалізму» Гайєка 1980-х років — втіленого як у тетчеризмі, так і у розвороті Міттерана, — а потім до профспілки «Солідарність», реформ Горбачова та краху країн РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги) у 1989 році. Завершальні розділи охоплюють об’єднання Німеччини, підписання Маастрихтського договору, розпад Югославії та розширення Євросоюзу на схід. Проте в цій розлогій і часом одноманітній оповіді Джадт вставляє те, що він називає «неприховано особистим тлумаченням». Він стверджує, що повоєнна трансформація Європи стала чимось більшим, ніж просто інституційною інтеграцією через ЄС. Вона також створила унікальну соціальну модель, яка, за його словами, стала моральним «маяком» для країн, що прагнули приєднатися, та «глобальним викликом» американському способу життя. На початку XXI століття, як стверджує Джадт, Європа постала як «взірець міжнародних чеснот»:

«Європа постала як система міждержавних відносин і спільнота цінностей, які як європейці, так і неєвропейці вважали прикладом для загального наслідування. Частково це стало наслідком посилення розчарування американською альтернативою, однак репутацію Європа здобула цілком заслужено... Ані Америка, ані Китай не змогли запропонувати практичної моделі для всесвітнього наслідування. Незважаючи на жахи нещодавнього минулого — та значною мірою саме через ці уроки — саме європейці опинилися у винятковій позиції, що дозволяла їм запропонувати світу деякі скромні поради щодо того, як уникнути повторення їхніх помилок. Мало хто міг би передбачити це шістдесят років тому, але XXI століття все ще може належати Європі»^[12].

Аргумент Джадта можна розглядати як гранд наратив, призначений для сучасної євробюрократії, аналогічну до надихаючих національних оповідей початку ХХ століття, таких як «Італія в дорозі» (іт. L'Italia in cammino) Джоаккіно Вольпе чи «Історія нашого острова: історія Англії для дітей» (Our Island Story) Генріети Елізабет Маршалл. Метою Джадта, вочевидь, було створити синтез між його відновленим захопленням соціал-демократією та надіями на Європейський Союз як альтернативу Америці Буша. «Європейська соціальна модель» стала новим полюсом тяжіння для політичних поглядів Джадта: вона здавалася прийнятнішою за неоконсервативну модель США та менш застарілою, ніж сам робітничий рух. Однак спроба об’єднати європейську інтеграцію, повоєнну державу добробуту та спадок соціал-демократичних партій в ідеал для XXI століття закінчилася аналітичною непослідовністю. Книга «Після війни» постійно коливалася між твердженням, що «капіталізм добробуту» (welfare capitalism) був непартійним і «справді постідеологічним», та тим, що він був найсуттєвішим здобутком соціал-демократії. З одного боку, держава добробуту була результатом «глибокого прагнення до нормальності», викликаного міжвоєнною добою крайнощів та уроками Другої світової війни. Для покоління 1945 року «життєздатна рівновага між політичними свободами та раціональним справедливим перерозподілом, який здійснює держава-адміністратор, видавалася єдиним розумним шляхом виходу з безодні». Це передбачало «широкий консенсус не загострювати ідеологічні чи культурні розбіжності до стану політичної поляризації» та «деполітизоване громадянство», вінцем якого є «реформістські» християнсько-демократичні партії та «парламентська лівиця». З іншого боку, капіталізм добробуту був «відмінним баченням» соціал-демократії, згідно з яким «справжніх змін у добробуті всіх класів можна досягти поступовим і мирним шляхом»^[13].

Джадт наголошує на вирішальному значенні соціал-демократичної партії, порівнюючи Скандинавію та Східну Європу. На його думку, причина, чому, зокрема, Швеція не розвивалася подібно до «інших економічно депресивні суспільств на периферії Європи міжвоєнного періоду», полягала у впливі соціал-демократів. Відмовившись від «радикальних догм і стишивши революційний запал», шведська Соціал-демократична партія змогла інтегрувати дрібних землевласників і укласти угоду зі шведським капіталом у Сальтшебадені в 1938 році. Більш загально Джадт зазначає:

«Озлоблені та зубожілі селяни міжвоєнної Центральної та Південної Європи формували готовий електорат нацистів, фашистів й аграрних популістів. Але фермери, лісоруби й рибалки далекої європейської Півночі, які мали не менше проблем, дедалі масовіше приставали до соціал-демократів, що активно підтримували аграрні кооперативи. Останні активно підтримували аграрні кооперативи, …а відтак розмивали усталені в соціалістів розмежування між приватним виробництвом і колективістськими цілями, між “відсталим” селом і “модерним” містом — ці протиставлення так катастрофічно позначалися на їхніх рейтингах в інших країнах»^[14].

Ідея соціал-демократії з опорою на селянство як «нездійсненого шляху» для міжвоєнної Східної Європи, звісно, є абсолютно неісторичною. На той час сільське господарство тут було надзвичайно відсталим; коли народні повстання послаблювали позиції земельної еліти, як це сталося в Румунії, виробництво часто поверталося до натурального господарства. Аграрна економіка просто не генерувала достатніх надлишків для тривалого модернізаційного прориву. Це була одна з причин схожості модернізаційних політичних рухів у регіоні: ліберальні, фашистські чи комуністичні режими всі стикалися з базовою проблемою — необхідністю вилучати достатні надлишки із селянського сектору для індустріалізації. У Східній Європі вибір насправді ніколи не стояв між соціал-демократією та ленінізмом, а натомість лежав поміж структурно схожими модернізаційними режимами з різними ідеологічними означниками. Ситуація в Скандинавії, особливо у Швеції, була зовсім іншою: тут існував великий прошарок вільних селян-землевласників, рівень грамотності був високим, а аграрні надлишки — значно більшими. Скандинавські селяни ніколи не зазнавали настільки серйозних труднощів. Загалом, соціал-демократія в цьому регіоні функціонувала в унікально сприятливих умовах, які унеможливлювали її експорт як моделі, що визнавали й більшість її лідерів.

Аргументація Джадта у книзі «Після війни» продовжувала коливалася між твердженням, що з 1970-х років держава загального добробуту опинилася під серйозною загрозою, та заявами, що вона стала наріжним каменем європейської соціальної моделі ХХІ століття. Перше твердження, засноване на досить поверхневій політекономії (слабкому місці Джадта, як свідчить книга «Після війни»), полягало в тому, що до початку 1970-х років прибутковість, яка забезпечувала соціал-демократичний класовий компроміс, опинилася у вразливому становищі. Це сталося, коли «велика хвиля руху надлишкової сільської робочої сили до виробничої міської промисловості в Європі завершилася», а «темпи зростання продуктивності почали невпинно знижуватися»; кейнсіанські стимули викликали інфляцію, але не стимулювали зростання. Крім того, «робітничий клас, що складався з білих працевлаштованих чоловіків», чиї соціал-демократичні партії розбудували соціальну державу, почав скорочуватися. З іншого боку, Джадт стверджував, що держава добробуту пережила всі ідеологічні та політичні суперечки навколо неї. «Економічна лібералізація, попри сподівання її теоретиків, не була провісником ані стагнації держави добробуту, ані її остаточного занепаду. Однак вона проілюструвала, — досить дивний вибір дієслова, — про тектонічний зсув у розподілі ресурсів й ініціативи з державного сектору в приватний»^[15].

Похвала європейській соціальній моделі у книзі «Після війни» разюче контрастувала з похмурими перспективами, описаними у роботі «Велика ілюзія?», яка навіть не згадується в цій пізнішій праці. Обидві книги також давали різні інтерпретації поділу між Сходом і Заходом Європи. У 1995 році Джадт заперечував тезу, що цей поділ був «штучним утворенням холодної війни, залізною завісою, яку нещодавно й безпідставно провели через єдиний культурний простір». Навпаки, він стверджував, що ще у XV столітті існувала «невидима лінія, яка вже проходила з півночі на південь посеред Європи». Розширення членства в ЄС на посткомуністичні країни Європи, на його думку, було б «актом милосердя»^[16]. У «Після війни», однак, ці тези були без жодного пояснення переглянуті: поділ між Сходом і Заходом тепер повністю трактується як породження холодної війни. До Другої світової війни, як стверджує Джадт, «відмінності між Північчю та Півднем, між багатими й бідними, між містом і селом мали більше значення, ніж різниця між Сходом і Заходом». Проте після 1945 року:

«Наслідки радянізації Східної Європи мали поступово відтягнути її від західної частини континенту. Саме тоді, коли Західна Європа мала от-от увійти в добу карколомних змін і небаченого процвітання, Східна Європа впадала в кому: зиму інерції та покірності, перервану циклами протестів і гноблення – це тривало майже чотири десятиліття»^[17].

У цьому контексті просування радянського гласису заблокувало можливість регіону встановити власну державу добробуту. Протилежний аргумент Джадта в «Політиці безсильності?» — що центральноєвропейці були настільки прив’язані до соціальних програм своїх держав, що могли б негативно сприйняти реставрацію капіталізму — очевидно, був забутий.

Джадтове нахвалювання європейської соціальної моделі ще більше підривається другим, менш упередженим потоком його оповіді: досить буденним описом європейської інтеграції. Як історик, Джадт мав мало хисту до конструювання протагоністів — насправді, у нього було мало інтересу до особистостей як таких, — і у книзі «Після війни» не запропонував нових інтерпретацій чи архівних відкриттів. Однак ті прості факти, які він наводить щодо транснаціональних угод, які в кінцевому підсумку призвели до створення ЄС, показують: що не кажи про європейську соціальну модель, це та історична тема, яка є цілком незалежною від теми європейського союзу. Жоден із ключових етапів на шляху до інтеграції не мав багато спільного з державою добробуту; ці етапи в основному були результатом розрахунків геополітичного гатунку, а з кінця 1980-х — в основному неоліберального. План Шумана 1950 року дозволив Німеччині уникнути економічного контролю союзників, водночас надаючи французам гарантії проти переозброєння німців. Як зазначав сам Джадт, Європейське економічне співтовариство було спробою відкрити французькі та західнонімецькі ринки, знову ж таки, з політичних причин. Імпульс до створення європейської валютної системи виник унаслідок спроби стабілізувати курси валют після краху Бреттон-Вудської системи. Створення Європейського Союзу шляхом Єдиного європейського акту 1987 року та Маастрихтського договору 1992 року встановило вільний обіг товарів, послуг і капіталу серед його членів, але також наклало жорсткі, як у Німеччині, бюджетні вимоги. Як зазначено в «Після війни», міністри фінансів єврозони зв’язані, «наче Одіссей, щоб не піддатися закликам сирен — виборців та політиків — щодо одержання легких грошей і збільшення державних видатків»^[18].

Джадт намагався розв’язати цю напругу між реальними процесами європейської інтеграції та уявленою ним європейською соціальною моделлю за допомогою деяких малопереконливих риторичних зв’язків — наприклад:

«У відносних показниках так званий «соціальний» елемент у бюджеті ЄС був мізерним — менш ніж 1% ВНП країн Євросоюзу. Проте з кінця 1980-х років бюджети Європейської спільноти та Союзу набули виразної перерозподільчої спрямованості, перекачуючи ресурси з багатших регіонів до бідніших і сприяючи поступовому скороченню загального розриву між багатими та бідними, що, по суті, замінювало національні соціал-демократичні програми попереднього покоління».

Це було ототожнення бажаного з дійсним. Сам Джадт зазначав двадцять сторінок по тому, що регіональні та соціальні нерівності в Європі різко зросли з 1980-х років: тепер невелике надбагате ядро контрастувало з біднішими регіонами середземноморської зони та Східної Європи. Замість того щоб розширити модель соціального забезпечення, європейська інтеграція, якщо й на щось вплинула, то хіба що підривала її^[19].

А що ж стосовно «соціальної моделі» як такої? Джадт припускав, що разючою відмінністю від Сполучених Штатів європейських суспільств є високі податки, тривалі відпустки, безкоштовне медичне обслуговування, якісна державна освіта та висока тривалість життя. Але зв’язок між цим ідеалом і реально існуючими європейськими суспільствами залишався неясним. Джадт, здавалося, переважно уявляв собі радше умовний середній показник багатого північного заходу Європи — Бельгії, Данії, Великої Британії, Ірландії, Франції, Німеччини, Норвегії — ніж нерівномірну соціальну топографію континенту в цілому. Хоча про них побіжно згадувалося в «Після війни», нерівні суспільства півдня та сходу Європи — Португалії, Іспанії, Італії, Греції — так і не стали частиною його «соціальної моделі»^[20]. Нарешті, спроба Джадта протиставити «хорошу» європейську модель «поганій» американській теж не витримує критики. Як він сам розповідає, післявоєнна Європа була тісно пов’язана з інтервенціонізмом США; Вашингтон вживав надзвичайних заходів для відновлення економік Західної Європи і надавав їм гарантію безпеки, що зняло потребу в переозброєнні. Історично склалося так, що «європейська модель», як би її не визначали, ніколи не була альтернативою американській гегемонії, а радше її наслідком.

Жінка отримує порцію їжі у соціальній їдальні в Афінах. Фото: Marko Djurica / Reuters

4. СОЦІАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ?

Нетривка спроба Джадта створити у «Після війни» своєрідний синтез невдовзі розвалилася. До часу виходу його останньої книги «Нещасна земля» (Ill Fares the Land) автор уже пережив чергову зміну політичних поглядів. Книга виникла з прощальної лекції в Нью-Йоркському університеті у 2009 році, після того як у Джадта діагностували бічний аміотрофічний склероз. Транскрипт лекції було опубліковано в The New York Review of Books, що спричинило «хор вимог» розширити її у невелику книжку. Отриманий політичний заповіт звучав декларативно: «Із нашим способом життя щось дуже не так» нині — «однак уявити якісь альтернативи ми, схоже, неспроможні»^[21]. «Нещасна земля» прагнула запропонувати таку альтернативу у вигляді реабілітованої соціальної демократії. Однак, на жаль для його прихильників, результати суперечили або відверто спростовували багато з найупевненiших тверджень Джадта про соціальну державу та соціальну демократію, висунуті в «Після війни». Усі ці суперечності яскраво проявилися в його спробах дати відповідь на чотири ключові питання.

(i) Соціальна держава — хто її створив?

Джадт знову хотів довести, що соціальна держава була як продуктом міжпартійного «кейнсіанського консенсусу», так і історичним досягненням соціал-демократії. Але якщо в «Після війни» він вихваляв переваги європейської соціальної моделі, то в «Нещасній землі» зменшував значущість такого протиставлення, стверджуючи натомість, що «Новий курс» Рузвельта та «Велике суспільство» Джонсона на практиці були американськими версіями соціальної демократії^[22]. Те «бажання нормальності» після Другої світової, яке в «Після війни» пояснювало особливу схильність європейців до державного соціального забезпечення, тепер, здавалося, стосувалося і американців. Постійна невизначеність у використанні Джадтом терміна «соціальна демократія» іноді надавала йому значення геґелівської історичної раціональності — «об’єктивної» мети, яка виходить за межі «суб’єктивних» намірів тих, хто бере участь у процесі. Таким чином, будь-хто, хто підтримував післявоєнне кейнсіанське управління попитом, автоматично зараховувався до лав «об’єктивних» соціал-демократів і отримував відповідну похвалу, незалежно від своєї партійної приналежності:

«Соціал-демократи впродовж майже трьох десятиліть не лише утримували повну зайнятість, але й темпи зростання, більш ніж спроможні конкурувати з рівнями неконтрольованих ринкових економік минулого. На плечах цих економічних успіхів вони запровадили й радикально нові соціальні зміни, що за декілька років стали здаватися цілком нормальними. Коли Ліндон Джонсон говорив про побудову “великого суспільства” на основі широких державних витрат на різноманітні урядові програми та установи, проти цього майже ніхто не заперечував, а ще меншій кількості людей ця ідея здавалася дивною»^[23].

Прихильники Юджина Маккарті^[24] — та й сам Ліндон Джонсон — могли б здивуватися подібному ретроспективному піднесенню до статусу такого собі «Улофа Пальме янкі».

Аналогічно, якщо в «Після війни» автор відводив особливе місце скандинавській і британській соціал-демократії, то в «Нещасній землі» він стверджував, що «чиста» соціальна демократія за скандинавським зразком ніколи «не підлягала експорту», а соціальна держава, створена після війни британськими лейбористами, насправді не була соціал-демократичною, а лише «прагматичною». Разом із цим з’явився значно виразніший акцент на позбавленій радикалізму природі соціальної держави, яка тепер була не просто «постідеологічною», як у «Після війни», а творінням «інстинктивних консерваторів»^[25]. За критеріями Джадта, справді, Берлусконі, Саркозі та Меркель цілком могли б вважатися соціал-демократами:

«Соціал-демократія, в тій чи іншій формі — це проза сучасної європейської політики. Дуже небагато є політиків у Європі — а ще менше впливових, — які відступили б від основних соціал-демократичних уявлень про обов’язки держави, навіть якщо їхні погляди на обсяг тих обов’язків можуть різнитися»^[26].

Концептуальна заплутаність цього підходу, в якому майже всі політичні діячі постають як несвідомі інструменти соціал-демократичного Духу (Geist), лише затіняє ключові політичні та історичні питання: якою була фактична роль соціал-демократичних партій у створенні соціальної держави і яке значення відігравали ширші політико-економічні умови? Ці питання Джадт так і не порушував. Проте, аби знайти на них відповіді, можна виділити два ключових компоненти. По-перше, тривалий економічний бум післявоєнного періоду, який мало або й зовсім не був пов’язаний із силою соціал-демократичних партій, проте тісно корелював із розширенням соціальних програм. По-друге, існування конкуруючого комуністичного блоку, який проголошував себе «батьківщиною робітників». Перетворення соціал-демократичних партій на неоліберальні центристські ліві аналоги відбулося після занепаду й краху «державного соціалізму». Джадт, який усе життя був антикомуністом, у певний момент сам проговорюється про це:

«Ось чому так багато важило падіння комунізму. З його крахом розмотався і цілий клубок доктрин, які понад століття єднали ліві сили. Хай яким спотвореним був московський варіант, його раптове й цілковите зникнення не могло не похитнути будь-яку партію чи рух, що називали себе “соціал-демократичними”. … Для лівих відсутність історично обґрунтованого наративу залишає по собі порожнечу… політика перетворюється на своєрідний соціальний облік, своєрідне адміністрування людей і речей. Консерватор і таке може доволі спокійно пережити. Але для лівиці це катастрофа»^[27]. 

Як не визначати це співвідношення, емпірично здається очевидним, що соціальна демократія була глибоко залежною від свого революційного близнюка. Спроба сформулювати соціал-демократичну політику без соціалістичної виглядає історично малоімовірною.

Президент Франції Ніколя Саркозі та канцлер Німеччини Ангела Меркель на саміті Євросоюзу у Брюсселі, грудень 2010 рік. Фото: REUTERS

(ii) Соціальна держава — що пішло не так?

Без пояснень той оптимізм «Після війни», де європейська соціальна модель була маяком для всього світу, в «Нещасній землі» перетворився на песимізм провісниці Кассандри, що спостерігає за руйнівною ерозією соціальної держави через зростаючу нерівність і скорочення державних послуг. Джадт зосередився переважно на США та Великій Британії, але підкреслив, що навіть Швеція, Франція, Німеччина чи Нідерланди не були захищені від негативних тенденцій^[28]. Що пояснює це погіршення? Джадт, зокрема, стверджував, що це провина покоління, яке виросло під час післявоєнної соціальної держави і сприймало надану йому безпеку як належне, і замість вдячності відповіло невдоволенням: «нарцисизм студентських рухів, ідеологів нових лівих і популярної культури покоління 1960-х років спровокував консервативну реакцію», що дозволило правим просунути «інтелектуальну революцію», започатковану Гаєком і Фрідманом, наклавши догматизм вільного ринку на політичну сцену — результат, який «був далеко не неминучим»^[29].

Для Джадта криза держави загального добробуту здебільшого стосувалася ідей — егоїстичних з боку радикалів 1960-х років і контраргументів, які були «досить переконливими» з боку послідовників Гаєка^[30]. Якби все було інакше, поствоєнний консенсус, напевно, залишався би недоторканим. Вражає повна відсутність будь-якого економічного пояснення кризи в «кейнсіанському консенсусі» навколо держави загального добробуту. Коли економічні зміни і згадуються, це завжди відбувається мимоходом. Отже: «Коли післявоєнний бум закінчився» — без пояснення, чому це сталося — зросло безробіття, і податкова база держави була під загрозою. Або: «Лише коли соціальна держава почала стикатися з труднощами, — без пояснень, — ідеї неолібералізму закріпилися». Або: «Зростання безробіття в 1970-х роках і інфляція тих років, — знов без пояснень, — створили нові труднощі для казначейства»^[31]. Хоча криза велферизму (англ. welfarism) була центральною темою в «Нещасній землі», пояснень цієї кризи було навіть менше, ніж у «Після війни».

(iii) Соціальна демократія: успіх чи провал?

Виклад Джадта про велферизм перехрещується з його зображенням долі соціал-демократії — малися на увазі партії Соціалістичного Інтернаціоналу. Чи були вони інструментом для відновлення держави добробуту? Джадт мимохідь згадав різноманітні частково суперечливі причини їхньої «втрати сміливості»: скорочення робітничого класу; падіння комунізму; той факт, що соціальна демократія «в тій чи іншій формі» стала настільки узагальненою — «прозою сучасної європейської політики», як уже згадувалося — що самі партії тепер могли мало чого відмінного запропонувати^[32]. Але Джадт не міг дозволити таким похмурим роздумам зайти занадто далеко, щоб не підривати мету своєї книги — рішучий заклик відновити соціал-демократію як останню надію епохи. Проповідь, що постала в результаті, на кожному кроці сама собі суперечила. Таким чином, до кінця XX століття соціал-демократія не лише «виконала багато своїх давніх цілей», а й «досягла успіху понад усі найсміливіші мрії своїх засновників» — хоча, напевно, Джадт не мав на увазі тут Маркса, Енгельса, Бебеля, Бернштейна. Однак у такому випадку, чому ж земля тоді така нещасна? Або ж: «оборонна позиція мала сенс» для соціальної демократії, щоб «переконати виборців, що це поважний радикальний вибір у межах ліберальної політики». Але «соціальна демократія не може стосуватися лише збереження гідних установ як захисту від гірших варіантів»^[33].

(iv) Що робити?

На щастя чи на жаль, на сьогодні соціал-демократія «заблукала». Що потрібно, щоб повернути її на правильний шлях? Відповідь Джадта — крайня форма плаского ідеалізму: потрібен кращий вид мови, який змінить світ. Адже проблема сучасної соціал-демократії полягала не в тому, «що робити» [sic], а в тому, «як про це говорити» — «наш недолік у дискурсивності: ми просто не знаємо, як говорити про ці речі». У «Нещасній землі» увага одразу зосереджена на цій темі, коли Джадт розмірковував, як відповісти дванадцятирічному хлопчику, який попередив його, що слово «соціалізм» є токсичним у США; рішення Джадта полягало в тому, щоб сказати хлопцеві облишити термін «соціалізм» і натомість думати про «соціальну демократію», з її порядним «прийняттям капіталізму»^[34].

«Нова мова політики» була, звісно, тезою із «Переосмислення Французької революції» Фюре, в якій суспільство тією чи іншою мірою зрушується єдино магією слів. Але Джадт надав характерно британського звучання цій французькій концепції: дискурс, який врятує соціал-демократію, був «моральним наративом», хоча Джадт не пояснив, про що в цьому наративі може йтися. В поєднанні з цим прозвучав заклик до реабілітації держави як «єдиного інституту, що стоїть між індивідами та недержавними акторами, такими як банки чи міжнародні корпорації» — хоча, оскільки Джадт не конкретизував, що повинна робити держава, ефект був не більше ніж риторичним^[35]. Джадт, звісно, був у той час дуже хворий. Тим не менш, вражає думка про те, що серйозний спостерігач поточних подій, що живе в США, міг описати «державу» як нейтральну третю сторону, що стоїть між банками та індивідами у 2010 році — коли та саме соціалізувала величезні збитки, що їх понесли банки під час фінансової кризи 2008 року, перекладаючи цей тягар на населення на тлі широкого народного гніву. Неперервність стилю управління та кадрів між Бушем і Обамою лише підкреслила фундаментальну тяглість державної політики щодо банків. «Нещасна земля» завершується відчайдушно прісним набором політичних рецептів^[36]. «Якщо ХХ століття більше нічого нас не навчило, то принаймні ми мали би зрозуміти, що чим досконаліше рішення, тим жахливіші його наслідки. Поступові покращення незадовільних обставин — це найкраще, на що ми можемо сподіватися, і, мабуть, усе, чого нам варто добиватися»^[37]. З повним урахуванням умов, в яких він працював на цьому етапі — жахіття його прогресуючого паралічу, яскраво описаного на сторінках NYRB^[38] — у заповіті Джадта неосоціал-демократія залишається вкрай прісною.

Протести під час фінансової кризи в США, 2008 рік. Фото: Associated Press

Оцінка

Чи можу визнання Джадта як «великого історика», «безстрашного критика» та «блискучого політичного коментатора» витримати тверезу оцінку його праці? Як історіографія, навіть його ранні та найбільш ґрунтовні наукові праці про Францію — «Відновлення соціалістичної партії» та «Соціалізм у Провансі» — були ослаблені настирною тенденційністю його підходу. «Марксизм і французька лівиця» та «Недовершене минуле» були відкрито вибірковими та полемічними. Джадту бракувало ключової якості, притаманної будь-якому досліднику інтелектуальної історії: здатності зрозуміти і реконструювати ідею з філологічною точністю. Його байдужість до ідей виявляється в його численних працях про інтелектуалів: без серйозних спроб реконструювати позицію мислителя, щоб дослідити і поставити її під сумнів. Навіть переказ думок тих, до кого він був прихильний, був абияким; авторів, до яких він ставився ворожо, регулярно критикував за погляди, яких вони насправді не мали. Оцінюючи Джадта як інтелектуального історика, вердикт щодо нього виходить негативним. Його magnum opus, «Після війни», регулярно входить до курсів з європейської історії для студентів. Але ці 900 сторінок містять мало нового в плані доказів чи інтерпретацій — слабкість, підкреслена відсутністю навіть найменшого наукового апарату, окрім «загальної бібліографії», доступної з Нью-Йоркського університету.

Джадт сам зізнався в своєму останньому інтерв’ю, що в школі його вважали «кращим у літературі, ніж в історії». Він також хвалився: «Я був — і був свідомим цього — серед найкращих ораторів і письменників свого віку. Я не маю на увазі, що я був найкращим істориком»^[39]. Насправді, саме його талант, обмежений, але справжній, як полеміста і памфлетиста, дискваліфікував Джадта як історика ідей, хоч як він не любив би себе ним величати. Його діапазон як полеміста був відносно вузьким: є межа тому, що можна отримати, нападаючи на французьку лівицю або вихваляючи однодумців-захисників Вільного Світу. Його негативні судження про політичних лідерів — Тетчер, Буш, Клінтон, Блер — привнесли мало аналітичної ваги; а в його запізнілій критиці ізраїльських поселенців на Західному березі ніколи не йшлося про те, в який момент сіоністський проєкт пішов не так. Проте, оцінка Джадта як публіциста може бути більш позитивною, оскільки так він звільняється від власної недбалої непослідовності — як концептуальної, так і аналітичної — що псує його роботу як історика Європи та пізнішого поборника неосоціал-демократії. Памфлетисту можна дозволити, навіть очікувати від нього, швидко змінювати свої погляди. Якщо ЄС є моральним маяком для світу, а тепер — сумним прикладом проваленого лідерства; або якщо соціальна держава є спадщиною організованої праці, а тепер — здоровим глуздом капіталістичних політиків — то що далі? Це лише підливає воду на млин. Історик же буде притримуватися інших стандартів.