В контексті останніх подій, пов’язаних як із розгортанням антифашистської кампанії по висвітленню вуличного ультраправого насилля, так і з доповіддю FARE про нацизм на українських стадіонах серед радикальних лівих (фактично, стрижня антифашизму як такого) в Україні наново актуалізувалася дискусія на тему: Якою має бути дієва антифашистська стратегія в цілому? В цій ситуації я наштовхнувся на її три основні можливі варіанти. Міркуваннями про переваги та недоліки цих варіантів я й хочу тут поділитися.
1
Перший варіант антифашистської стратегії орієнтується на пресловуте «громадянське суспільство», саме з апеляції до нього він і черпає свою основну силу. Мовляв, фашизм — це загальна загроза для свободи і демократії, а тому нам — лівим, лібералам і просто аполітичним громадянам слід об’єднатися в одній антифашистській колоні супроти нього. Саме через такі особливості цей варіант є особливо прийнятним і поширеним у буржуазних (власне, західних) демократіях. Там лібералам неповадно водитися з фашистськими, ультраправими політиканами — інакше вони себе просто дискредитують в очах громадськості. До аналогічної стратегії апелюють і в нас. От тільки в Україні, на відміну від «цивілізованих» країн, у великій політиці не вироблена антифашистська культура, тому закиди про співпрацю нічого не коштують. А отже, доводиться орієнтуватися на західні політичні інституції. Слід визнати, ця тактика має певний потенціал, особливо в світлі вразливості України перед потенційним майбутнім підписанням договору про асоціацію з ЄС. Наприклад, прикрою несподіванкою для української «демократичної опозиції» став закид Європарламенту щодо їхньої співпраці з ультраправими з ВО «Свободи». До цих самих спроб варто віднести і вже згадану доповідь FARE про використання нацистської символіки на стадіонах, яка викликала чималий резонанс (як негативний, так і позитивний) в українському суспільстві — призвела до численних дискусій на, здавалось би, безнадійну антифашистську тематику.
Тим не менше, такі методи (як і породжені ними скарги) зостаються принципово зовнішніми щодо українського суспільства. Вони мало можуть вплинути на мізки якогось пересічного «свідомого українця» (як це, власне, і трапилося із доповіддю FARE). Він і далі буде вважати вояків СС «Галичина» — «героями», ультраправих із ВОС — «борцями за демократію», а тих, хто подає ці скарги — «комуняками» і «агентами Москви». Звісно, під тиском європейського лібералізму можуть змінитися декорації, і свободівці одягнуться в респектабельні маски євроконсерваторів, а нацистські історії не так випинатимуть, от тільки на місцях це нічого не змінить. Бажане «громадянське суспільство» з антифашистським ухилом від цього так і не з’явиться.
Ще більше сумнівів у радикальних лівих викликає сама метода антифашистського апелювання до громадянського суспільства. Адже разом із ним доводиться апелювати і до всіх інших елементів капіталістичної держави: до пенітенціарної структури (що мала би ефективно саджати всіх фашистів за ґрати), до мас-медіа (що мали би чесно висвітлювати в своїх сюжетах випадки ультраправого насилля) і, врешті, до парламенту (в якому сил типу ВОС не мало би бути). І це в той час як на словах усі ліві радикали буцімто антисистемні і антикапіталістичні, тобто проти пенітенціарної структури (приспішниці карної держави), проти мас-медіа (елементу культуріндустрії і суспільства спектаклю), врешті, проти продажної парламентської Realpolitik 1. Де ж тут радикалізм? Очевидно, що ніде. Така стратегія виявляється засадничо ліберальною. Виходить, що антифашизм тут підміняє майже всю антисистемність і антикапіталізм, будучи так чи інакше втягнутим у буржуазну політику. А нижчі соціально-економічні класи (безпосередня соціальна база радикальних лівих) лишаються покинуть напризволяще перед ультраправою ідеологією — єдиною, що масово працює в цьому напрямку в Україні (наприклад, виступаючи на прес-конференції «за робочі місця та продовження виробництва хліба» або просуваючи «Український клуб Криворіжжя» та інтегруючи туди активістів вільних профспілок).
2
Другий варіант антифашистської стратегії, по суті, виявляється дзеркальним відображенням першого. Йому байдуже до «громадянського суспільства», і він залишається вірним своїм принципам неспівпраці з буржуазними інституціями до кінця. Натомість у його рамках пропонується розгорнути дієву вуличну контрборотьбу проти засилля ультраправого насильства. Мовляв, «добро має бути з кулаками», «фашистам треба давати здачі» тощо. Тобто основний акцент тут робиться на тому, що ультраправих агресорів треба тримати в страху зворотними силовими контрзаходами, аби їм було неповадно чинити своє насильство. Власне, така стратегія повністю випадає зі схеми буржуазних демократій, котрі право на насильство зберігають виключно за державою, репресії якої змушують толерувати. Тому прихильники цього варіанту, в принципі, мусять бути контркультурними і антисистемними (що, однак, не заважає їм час від часу звертатися до першої, ліберальної стратегії). І саме за прикметну ідеологічну послідовність і намагання витворити низову радикально ліву альтернативу фашизму цю стратегію і варто поважати.
Разом з тим, і така позиція має ряд істотних недоліків. Зокрема, із першим же встановленням себе у рамки вуличного протистояння з фашистами, такі вуличні антифа опиняються в нерівних умовах. Адже на відміну від достатньо примітивних ультраправих ідей, які тримаються на харизмі і банальній системі координат «свій»-«чужий», радикально ліві ідеї досить наукоємні і для адекватного розуміння вимагають хорошої освіти. Все це ніяк не говорить, що воістину лівими можуть стати тільки інтелектуальні сноби, а тільки те, що в наші часи комерціалізації хорошої освіти ліве ангажування має йти поряд із просвітництвом у цілому, в чому вуличний варіант антифашистської стратегії не дуже успішний. Ось і виходить, що перед цією стратегією постають дві виразні перспективи: або замкнутися в ідеологічному гетто якоїсь активістської секти, або популяризувати свої вуличні антифашистські ідеї за рахунок їхнього спрощення, де вони під дією силової маскулінної інтенції антифа фактично зводяться до рівня фашистських ідеологій, тільки зі знаком мінус.
Іще жалюгідніший потенціал такої стратегії на пострадянському просторі, де через довге панування псевдосоціалізму СРСР на низовому рівні витворилася доволі стійка (ультра)права (о)позиція, з якою вуличні антифашистські ідеали, в принципі, не сумісні. Тобто проблема знову ж таки впирається в те саме «громадянське суспільство», яке в нас рясно просякнуте профашистськими орієнтаціями. І хоч вуличний антифашизм ставить більш адекватну мету — переконати (хоч би й силою) самих членів цього суспільства, а не ліберально уповати на перевиховання чиновництва, політикуму та ЗМІ — для її реалізації в нього реально бракує потуг. Та й спектр тих, кого вони збираються переконувати, в нас надто вузький і обмежується здебільшого членами (в т.ч. потенційними) субкультури, яку частіше цікавить ствердження свого контркультурного «жаргону справжності» (часто з досить комерціоналізованої атрибутикою), ніж реальна соціальна боротьба.
Як результат, за умов чинного правого консенсусу при першому ж конфронтаційному чи (контр)насильницькому випаді ліворадикальних вуличних антифа скоріше залишать напризволяще перед карною державною машиною, ярликувавши їх в очах суспільства як «таких самих екстремістів, як і фашисти». І все, на що вони потім можуть розраховувати — це вбогі малочисельні пікети солідарності таких самих маргіналів, як і вони, на фоні тотальної байдужості беззахисних перед подальшою фашизацією суспільних мас.
3
Звісно, можна пропонувати комбіновані варіанти першої і другої стратегій. Намагатися почергово то вдаряти фашистам у публічний фронт, то у вуличний тил, вправно балансуючи поміж стигматизацією себе і скочування до ліберального проекту. Однак і таке рішення не є чимсь кращим. Воно принципово продовжує ігнорувати радикально ліву соціально-економічну програму, фактично, економлячи на ній на користь антифашистського активізму в «громадянському суспільстві». Все це оголяє власний тил лівих — нижчі класи, чим і користаються ультраправі сили, переводячи дедалі більше голосів бідних (і не тільки) прошарків на свою сторону під час виборів. Тому альтернативу такому активному антифашизму в обох описаних варіантах я вбачаю в пасивній антифашистській стратегії.
Що це означає? Насамперед, відмову від чистої антифашистської діяльності, оскільки сама по собі вона, як уже було показано, не має достатніх ресурсних підстав і скочується то в ліберальний консенсус, то в маргінальність. Ніяких чистих антифашистських акцій, принаймні зараз. Натомість, аби в подальшому мати успіх на розлогому антифашистському фронті, потрібно розширювати активістську і соціальну базу шляхом активної профспілкової діяльності та емансипативним і політичним просвітництвом. Все це, однак, потрібно робити непретензійно і без зайвих дражливих для ультраправих публічних тем (типу надмірного акценту на правах ЛГБТ чи закидів свободівцям у парламенті). Звісно, навіть на цьому шляху фашисти можуть чинити нам перешкоди, але саме тут, перейнявши стратегію від вуличних антифа, і необхідно давати їм здачі, відстоюючи простір своєї діяльності та своїх активістів — але не виходити при цьому за межі. Наприклад, якщо ультраправі зривають польову агітацію в студмістечку вишу чи на прохідній заводу, на наступний день потрібно просто мобілізуватися і прийти великим гуртом, проводячи агітацію далі, а в разі потреби (якщо вони й далі нариватимуться) дати їм відсіч, зірвавши якийсь захід їхнього місцевого осередку. Головне — не задиратися просто так, поза межами тих наших просторів активізму, де ми справді переважаємо, і невпинно розширювати їх. Крім того, значну роль в такому пасивному антифашизмі повинні відіграти банальні превентивні заходи, взяті від інших двох стратегій антифашизму, що мінімізують ризик ультраправих нападів — організованість активістів, грамотна дорога до/з акції. Для цього потрібні попередні регулярні вишколи активу. Врешті, створення хорошої бази фашистських активістів та їхніх нападів також би посприяло справі.
Саме така стратегія бачиться мені оптимальною у нинішній ситуації для радикальних лівих в Україні. Не володіючи ані суттєвим активістським потенціалом, ані соціальною базою, ми маємо впевнено міцнішати, а не ставати в нерівний, героїчний, але цілком безглуздий бій із фашизмом на вулиці чи заручатися сумнівною підтримкою лібералів. Зрештою, хто як не ліворадикали мають розуміти всю структурну обумовленість фашизму капіталізмом і те, що саме останній і є нашим головним ворогом, перший же — лиш химерна популістична форма, якої набуває капіталістична ідеологія для мас там, де бракує лівацької іскри. Тому, щоб не перетворюватися на борців із млинами, не варто лізти чимдуж мститися ультраправим, хай навіть як (за себе, за друзів, задля умовної «колективної безпеки») це питання не стояло би. Тут краще згадати філософію французьких атеїстичних екзистенціалістів, ідеологів Опору, члени якого в набагато складніших за теперішні умовах знаходили в собі сили вести майже безглузду організовану боротьбу з фашистською машиною, а не згоряти в швидкому одиничному бунті чи співпрацювати з нею як колабраціоністи — адже тільки перший варіант (організований Опір) означав зоставатися людиною. Ризики ж, на які йдемо ми (синці, забої, можливо, струс мозку чи переломи), — ніщо порівняно з тим, що загрожувало їм під час Другої світової. Тим не менше, ми намагаємося кричати про це на кожному кроці, не звертаючи уваги, відволікаючись від найбільш потрібного в цій ситуації антикапіталістичного активізму. А тем для цього активізму предостатньо — як в тому-таки Києві (де, наприклад, робітникам «Київпастрансу» з травня не виплачують зарплати або хочуть майже в 2 рази підвищити ціну на громадський транспорт), так і в цілому по Україні (проведення «під євроінтеграцію» законопроекту нового «доопрацьованого» Трудового кодексу, лобіювання «антипіратських» постанов). Ну, і залишається лише гадати, скільки майже середньовічних соціально-економічних несправедливостей заховано по провінційних закутках… Зайнявшися бодай одною з них та успішно розгорнувши навколо неї автономний простір лівого антикапіталістичного активізму, ми би набагато більше підважили фашизм (починаючи з його капіталістичних засновків!), ніж низкою сумнівних антифашистських акцій.
Звісно, є в такої стратегії і свої недоліки. Зокрема, їй чи не найбільше з-поміж інших для повноцінної реалізації потрібна пресловута «ліва єдність», тобто ефективна кооперація лівих активістів різних спрямувань для спільного проведення скоординованої діяльності. А таке поміж крайніми лівими не часто спостерігається. Навпаки, «ліва єдність» слугує об’єктом різкої критики: мовляв, це союз лебедя, рака і щуки, оскільки кожен рух — анархісти, марксисти, ліволіберали чи інші — переслідує свої цілі, а їхня єдність лиш позірна, зумовлена їхнім зародковим станом. Тим не менше, навіть деякі найзатятіші критики «лівої єдності» забувають про свій скепсис, щойно починає йтися про «антифашистську ліву єдність», тобто скоординовані дії ліворадикалів різних спрямувань для протистояння з міркувань безпеки конкретній фашистській загрозі. І саме на це варто сподіватися як на вихідну точну майбутньої ширшої співпраці. Звісно, до розуміння її необхідності тут ще далеко, але достатньо довести суперечності попередніх антифашистських стратегій до кінця, щоб побачити необхідність ліворадикалам тактично об’єднатися, аби вирватись із зародкового стану і стати реальною суспільною силою, що може протистояти фашизму сама. Питання тільки, як швидко ліві це збагнуть, якщо взагалі колись збагнуть.
