Чекали листоношу між боями
Щоб передать трикутнички малі.
Своїм близьким, свої старенькій мамі
Писали немало ніжних слів.
Та пролунали звуки канонади
І земля перетворилася на прах.
Упав солдат від вибуху снаряда
Тримаючи трикутничок в руках.
Привіт Кохана! Зі мною все добре, пишу тобі після шаленого протистояння, що тоненькою ниткою кольору крові прошило центр Києва і розділило його на дві воюючі сторони. Сьогодні вже ранок, 20 січня, і я нарешті маю змогу трошки перепочити від нічного побоїща.
Вчора ввечері почалася бійня між протестувальниками і «правоохоронцями». Полетіло каміння, загорілися міліцейські автобуси. Небачене тут досі видовище: вулиця Грушевського, внизу натовп махається з правоохоронцями, а на пагорбах розмістилися зіваки. Вони, як відвідувачі театру, спостерігають за видовищем, яке забезпечують їм актори… І ніхто не збирається йти додому. Так само ніхто не збирається спускатися вниз. Страшно.
А внизу… Гранати канонадою вибухають, ранять та глушать людей. Багато постраждалих. Майже все залито газом! Натовп шаленіє і йде у чергову атаку, розвертається сутичка із спецпризначенцями. Результат: бійці «беркуту» відступають. Ситуація змінюється щомиті. Після хвилинного затишшя знову полетіли гранати. Одна з них, упавши на землю, вибухає не одразу — і хлопчина пробує повернути її назад до міліції… Він лишився без кисті руки. І такий жах твориться на всій передовій. Я розумію, що краще не писати всього, що я тут встиг побачити і пережити, але й мовчати — не варіант. Ти маєш право знати, що тут відбувається.
Не хвилюйся Сонечко. Зі мною все гаразд. Я цілий і неушкоджений. Щоправда, у вухах дзвенить після численних вибухів світло-шумових гранат, та то таке, пройде. Я записався у бригаду медиків-волонтерів. Цілий вечір та цілу ніч ми витягували з-під гранат поранених, промивали очі та обличчя потерпілим від дії газу… Доправляли «важких» постраждалих до нашого опорного пункту, який розмістився на прохідній у корпусі Національної академії наук України. Роботи вистачало. Працювали на ізнос. Спочатку здавалося, що там одні націоналісти, ультраправі. Та ти не уявляєш наскільки це помилкова думка! Особливо медики… Тут всі аполітичні.
Ми працюємо групами. Поки одні на передовій, інші відпочивають. І так постінйо. Аптечка з перев’язочними через плече, на голову каска, респіратор чи протигаз і вперед. За кілька хвилин на передовій звикаєш до галасу, шуму, вибухів та пострілів. Постраждалих ми перестали відпавляти до лікарень. Звідти їх одразу ж забирають правоохоронці і везуть у невідомому напрямку. Що, де і як далі — писати не буду, адже листа можуть перехопити.
Знаєш, кицю, я ніколи не думав, що за один день можна так багато пережити! І вибухи, і постраждалі, і кулі з осколками… Та найжахливіше, що я побачив — це шалена жорстокість беркутівців. Ми стояли біля входу, на перекур вийшли… Попереду йшов бій. І раптом я помітив, як до нас наближаються два абсолютно голі й окровавлені тіла! Ми їх завели до медичного пункту. Там всі завмерли від побаченого. Лише хірург не розгубився і взявся одразу ж надавати допомогу цим двом бідолагам. Він зі спини одного з них витяг більше п’ятнадцяти гумових куль. Виявилося, що це були двоє будівельників, які приїхали на заробітки. Вони робили ремонт у будівлі трошки далі, за кордоном і барикадами. Там само і жили. До них увірвалися беркутівці, побили, роздягли, вигнали на мороз і почали розстрілювати. Так і погнали до в нашу сторону. Вони дивом врятувалися.
Я тебе кохаю і не хочу щоб ми жили в таких умовах, коли до нас можуть вломитися «правоохоронці», зґвалтувати, розстріляти, а потім звинуватити у чому-небудь. А це, нажаль, вже реалії нашого часу. Що буде далі? Навряд чи хтось знає. Тут все змінюється щохвилини. Та я впевнений, що все буде добре і я повернуся з цієї м’ясорубки. Диктатуру буде повалено і настане добре життя. Я в це вірю. Вір і ти у це.
Бережи себе,
Твій Ігор
