ЦЕ ТАКОЖ ПРАВДА ПРО НОВУ ГУТУ

  • 19 грудня 2012
  • 1918
ЦЕ ТАКОЖ ПРАВДА ПРО НОВУ ГУТУ

 

Переклав Іван Гісем, вступ та редакція Галини Герасим

Ришард Капусцінський (1932-2007) — відомий польський журналіст та публіцист, репортажі якого з країн Африки, Азії та Латинської Америки шануються у всьому світі та вважаються класикою. Переклав польською мовою болівійський щоденник Че Гевари, приятелював з Сальвадором Альєнде. Нарівні з нобелівською лауреаткою Віславою Шимборською є одним із найбільш перекладених польських авторів.

На жаль, сьогодні залишаються маловідомими широкому загалу його ранні репортажі, коли Капусцінський працював у газеті «Стяг молоді». А між тим, ці репортажі не дуже відрізняються від того, що він писав пізніше — вони так само викривають несправедливість, гноблення, бідність і байдужість. Вони так само критичні і суб’єктивні. Капусцінський не апелює до розумних книг, науковців, не посилається на слова чиновників та владної верхівки. У своїй книзі «Футбольна війна» він так описує своє ремесло: «Ким я є? Репортером. Для чого їду? Дивитися, питати, ходити, слухати, нюхати, думати, писати».

Так він і працював — дивився, широко розплющивши очі, питав — у простих людей, ходив — вулицями міст і сіл, слухав, що говорять на базарних площах і у дешевих готелях, думав і писав — так, як відчував, і не замовчував того, що вважав правдою.

За репортаж «Це також правда про Нову Гуту» 1 Ришарда Капусцінського було нагороджено польським «Золотим хрестом заслуги», хоч спочатку його піддали нещадній критиці. У ньому автор звертає увагу на те, що з приходом радянської влади до Польщі проблеми робітників, ширше – соціальна несправедливість, нікуди не зникли, а лише набули нових форм. Пов’язані з процесами соціалістичної модернізації, вони потребують рішучого розв’язання, яке можливе, говорить Капусцінський, лише за тісного співробітництва як робітників, так і зацікавленого керівництва.

І

Придивіться уважніше до Нової Гути, уважніше! Це буде повчальний урок. Кривди, свинства, безсердечності, брехні.

Нарешті приїхав. Вітаєшся з цим містом, як з другом, якого надовго мусив покинути.

Ходиш вулицями, яких не було, серед невідомих будинків, минаєш людей, здивований від того, що їх не пам’ятаєш. А між тим, час, коли заливали тут перший фундамент і відчиняли двері першого будинку, — недалеке минуле. Тоді тут все було вперше. Люди теж. Зрештою, сьогодні на них можеш натрапити. Багато виїхало, але стільки ж знайомих і знайдеш! Мають, де жити, фах, родину, а приїхали з голими руками, з нічим. Зв’язали себе з цією землею. Владек мені розповідає: «Живу тут два роки і ні за які гроші звідси б не поїхав».

Не треба спеціально шукати таких людей, запитувати адреси, дізнаватися прізвища. Вони тут усюди. Крізь їхнє життя прочитаєш історію Гути. Цей зв’язок з містом має досить тепла, аби залишитися тривалим.

ІІ

Проте в образі Гути, у її середині, справи тривожні та погані. Багато є цих справ. Надто багато.

Приглядаєшся до них, заглиблюєшся, з’ясовуєш, і ось нагромаджуються запитання без відповіді, росте обурення, пробуджується протест. Гукаєш: придивіться уважніше до Нової Гути, уважніше! Це буде повчальний урок. Кривди, свинства, безсердечності, брехні. Людей, залишених напризволяще, ран, яких ніхто не лікує. Таку Гуту також побачиш.

ІІІ

Послухай: недавно одна чотирнадцятирічна заразила вісьмох хлопців. Коли ми з нею говорили, розповідала про свої походеньки настільки вульгарно, що хотілося блювати. Вона не єдина така. Молодь не вся така, але її багато. А іди-но до Могильського Ліску, іди до «Тайваню», до «Кожеда». Це все назви плешівського мікрорайону. Самі про себе говорять.

У Новій Гуті знають квартиру, де у першій кімнаті мати отримує від незнайомих типів валюту, а у другій дочка повертає гостям борг. Це не єдина така квартира.

Ці всі історії перенеслися зараз з вулиць і підворіть – до домівок. Важче з цим боротися, бо воно стало більш замаскованим, прихованим. Зрештою, хто ще, крім міліції, займається цими справами?

Знаєш, що тут регулює моральні норми? Бабло. Дослівно! Один товариш мені розповів: «З моральністю краще, коли нема за що». Ліки? Адміністративні розпорядження! Не все вдається вилікувати адміністративними вказівками.

Зрештою, і тут нічого досконалого. Адже не раз бюрократизм досягає у Гуті рівня варварства.

Ось жінка – мешканка робітничого гуртожитку – буде народжувати дитину. У її кімнаті проживає ще шестеро дівчат. Минуло три місяці, як вона мусила була повернутися до праці. Не вертається: працює у Гуті, кілька кілометрів від гуртожитку, а мусить годувати дитятко чотири рази на день. Кажуть принести їй довідку про те, що працює. Так, але вона не може її дістати. Тоді приходить адміністрація, забирає її постіль, забирає все, що не є її власністю: жінка з дитятком залишається спати на голій підлозі.

А зараз візьми кількасот молодих подружніх пар, які у Новій Гуті не мають, де жити. Спробуй відгадати думки молодої дівчини, яка чекає на дитину. Не важко буде здогадатися.

Знаєш, де тут молоді подружжя проводять свої ночі? У підворіттях або по канавах. Стефек С. завжди мені говорить: «Не буду женитися, не оженюся, бо за цих умов я мусив би не поважати свою майбутню дружину».

Поговори тут з дівчатами. Багато таких, що тобі розкажуть: «Вийти заміж? Коли і так не дають жити разом, нащо ще створювати додаткові клопоти? Треба самому якось обходитися».

А між тим це дівчата винятково добрі, працьовиті, і нелегко їм доводиться зрікатися свого щастя.

Так народжується цинізм, так забирається у кохання багато краси. Але вони такими не народжуються, вони не є такими своїм нутром – це ми не можемо їх нічому навчити, не вміємо подати руки.

Чи думаєш, що тут хтось рішуче розв’язує квартирне питання? Загалом, відбулася нарада. На результати треба довго чекати. Ми знаємо: житло не можна дати відразу всім, але хто погодиться з тим, щоби його сімейне щастя залежало від безглуздих параграфів розпорядку? Кому ж прийшла до голови геніальна думка про те, що подружжя можуть перебувати разом у кімнаті гуртожитку тільки до восьмої години вечора? Чому не виділили хоча б один гуртожиток для молодих пар?

А тепер, коли твоя ласка, придивися до життя молодої людини тут, у Гуті. Прокидається рано, їде на роботу. Повертається, рівно третя година. Це все. О третій її день закінчується. Я ходив по таких гуртожитках. Заглядаю до кімнати: сидять. Власне, це єдине, чим займаються: сидять. Навіть не розмовляють, про що безперервно розмовляти? Могли б читати – не призвичаєні, могли б співати – це заважає іншим, могли би битися – не хочуть. Лише – сидять.

Активніші без мети валандаються по вулицях. До чорта – може, є де піти, заповнити чимось півдня? Є повно шинків. Але туди одні не хочуть іти – інші не мають грошей.

Крім цього, нічого нема. Будинки культури, якщо є, то пусті, два маленькі кінотеатри (у сумі близько 400 місць на 80 000 мешканців), ані басейну, ані футбольних майданчиків, словом, щонайменше нудьга.

А потім одні пишуть заспокійливі заяви, що відбулося «енне» число зібрань (згідно з інструкцією), а другі з презирством плюють на банду, що «виє» з нудьги у грудневі вечори.

Але де поділися ті треті, які розповіли б цим хлопцям, як боротися за свої права, як упорядкувати собі день, чим зайнятися, до чого прагнути?

Мій дорогий – через те, що ми постійно бачимо тільки частину людини, тільки тієї хвилі, коли вона працює. Якщо вона працює добре, хвалимо її: ось дивіться, з кого брати приклад. Якщо погано працює – сваримо. Ми вже витворили такі собі норми соціалістичної моральності у роботі. Це великий наш здобуток. Що ж, однак, ми робимо, щоби навчити цим нормам поза працею? Кому потрібен цей хлопець після того, як він вийшов за ворота підприємства? Секретарю партії? Голові профспілки? Активістам? Якщо поводить себе, як належить, — нікому, якщо небезпечно – міліції.

Я знаю тут, у Гуті, таких секретарів, які несли відповідальність за поганий стан продукції. Так само знаю таких же голів СПМ (Союз польської молоді – прим. перекладача). Важко, бувало, відповідали. Але хто поніс відповідальність за те, що люди просто не уміли жити, а він їм не допоміг, хоч це його обов’язок?

Вони прийшли з села, принесли з собою солом’яну мораль, яка тут перестала зобов’язувати. Але ми не дали їм вихователя, суворої колективної думки, живої людської традиції. Звідки взялася нахабність повертатися спиною до цих людей або не помічати цього всього?

IV

Люди якось втрачають дихання, гасне їхній запал, зникає бажання боротися. Наші люди. Не ті, що нарікають, недовірливі та неідейні, але ті, які йшли попереду, звикли до сутичок, надійні.

Я знаю їх, вони мене надихали, з ними я відчував себе сильнішим. Пам’ятаєш Квятковського? Прекрасний хлопець. Молодий робітник, любить читати, відважний, розсудливий. Не міг перенести цього всього неподобства – критикував, обурювався, писав. Знайшли на нього управу: не дали йому квартири, хоч має хвору матір і дружину у селі. Нехай не критикує!

Чи знаєш Мікоша? Також не зрікся своїх поглядів, також боровся за права робітників. Знайшли на нього управу: звільнили з роботи. Хлопець три місяці вештався без роботи. Нехай не критикує!

А Якус, той непоступливий, сміливий Якус? Не можуть його звільнити, він надто відомий, тому пліткують про нього, що він прогульник та бешкетник. Це теж не найгірший метод. Нехай не критикує!

Квятковський розповів: «Я вже переконався, що не варто битися за щось».

Чи знаєш, до чого доходить? Люди прямо говорять: «Якби тут був товариш Дзержинський!» Такий один вислів більше значить, ніж тисяча фактів.

Люди спостерігають, люди багато бачать. Це вони спорудили Гуту, вони є її господарями, які дбають про її добро. Дуже красивий прояв. Люди піклуються про багатство Гути, люди усвідомлюють, що це їхня Гута.

А зараз поглянь: ми говоримо – робітнику, бережи кожну копійку. Робітник будує, наприклад, новий мікрорайон і заощаджує злоті. Коли він добудовує вже до другого поверху, трапляється, що надходить зміна проекту, і будинок перероблюється, частково розбирається, розбиваються стіни і так далі. Робітник зберіг копійку, проектант змарнував тисячі. Хто за це відповість? Ніхто.

Недавно сталася аварія на мартенівській печі. Говорять, що збитків на півмільйона. Хто за це відповість? Ніхто. Хоча людям добре відомо, чия то провина. А ми говоримо: робітнику, бережи кожну копійку.

Замовили костюми для гурту пісні і танцю. Говорять, що на це витратили півмільйона. Тепер гурт розпався, бо не вдається його виховати (!), а вбрання гниє. Хто за це відповість? Ніхто. А ми говоримо: робітнику, бережи кожну копійку. Говоримо, без сумніву, слушно. Але тільки приборкання подібних практик може уберегти нас від розмови німого зі сліпим.

Наслухався тих історій, кожен може їх тут наслухатися. Ні, я не перевірив з абсолютною скрупульозністю, чи саме так, власне, все виглядає, чи нема у тому якоїсь неточності.

Але я кажу – бо тут всі про це говорять, зрештою, не тільки про це, але так само і про сотні інших справ із цієї ж серії. Одна людина, причому не фахівець, не здатна самотужки дійти до чогось, щось довести. Це надто важко для одного, це навіть неможливо. Але думки десятків щось значать. Вони мають свій голос, який не можна залишити поза увагою, хтось має їх зібрати, повторити, витягти на світло.

Не йдеться про те, щоби множити приклади. Важливо те, що люди добре бачать. Складається враження, що тут наріс якийсь потворний гриб бюрократизму, який все розростається і пригнічує, але ніхто цим не цікавиться, нема нікому до того діла.

Часто сюди навідується хтось із ЦК або з міністерств. Бачимо, як приїжджають, бачимо, як від’їжджають. Лише не бачимо, щоб після такого візиту щось змінювалося. Хто тут, приїжджаючи з Варшави, розмовляє з робітниками, з молоддю? Ніхто. За одним винятком: розмовляв з ними товариш Хрущов, коли був у Новій Гуті. Тому згадують його робітники, ніби це було вчора.

Я думаю, що люди мають право питати, думаю, що мають право запитувати, хто відповідатиме за мільйони, кинуті у прірву, марно витрачені або, врешті, украдені. Кому болить стан справ у Гуті, заподіяні робітникам кривди? Хто затвердив план забудови міста, відповідно до якого звели лише два маленькі кінотеатри, зате нескінченну кількість генделів?

Люди мають право питати, і якщо не знаходять відповіді тут, на місці, то вважають, що хтось їм мусить відповісти з Варшави, хтось з вищого керівництва.

За нашого устрою жодне запитання людини праці не може залишитися без відповіді. Ми не повинні мати справ, про які говоримо пошепки, по кутках. Давайте говорити про все на весь голос.

Адже замало намовляти до низової критики. Треба заохочувати до неї не тільки словами, але і власним прикладом: покарати кілька таких, які хотіли б жити не з робітником, але на робітнику. Чи не запізно їх перевиховувати, може, краще їх поставити перед людським судом? Прикро, але у нас шкодять не лише диверсанти.

Тут людина віддана лише на ласку начальника. Якщо ти не сподобаєшся, ти – програв. Поки доб’єшся своїх прав, спливе багато води.

V

Ми не хочемо, щоби люди на своєму шляху не змогли зустріти справедливості. Не той час, щоби миритися з кривдниками.

У Новій Гуті живуть справжні люди. Чесні, працьовиті і витривалі. Люди, які вчаться жити, яким треба допомогти. Тут також можна писати оповідання про справжню людину. Таких оповідань точно можна було би написати безліч.

Бо Нова Гута є місцем безупинних змагань і запеклих сутичок. Невидимі зовні, тим не менш, вони повсюди. Невдоволення людини знаходить свій вияв не лише у прихованих плітках, кухонних розмовах. Звільняють його також і бурхливі наради, дратівливі дискусії під час зібрань, листи до Варшави. І дивіться: незважаючи на те, що критикам все гірше живеться, не всі з них капітулюють, ба, з’являється багато інших, зі свіжим запасом сил. Зрештою, це не є жодним відкриттям: це закон боротьби.

Безліч разів той же Якус приїздив до Варшави, доповідав у Головному Управлінні про ситуацію, що склалася у Гуті, – без наслідків. У тій же Варшаві лежать документи про тяжкий стан справ у Новій Гуті – без відповіді.

Це свідчить про те, що ми не завжди пильно дослухаємося до тих голосів, але перш за все це свідчить і про те, що люди не втомлюються прагнути до кращого, сваряться за нього, борються, щоби добитися змін, покращення.

Добре і погане у Новій Гуті стирається щоденно, людське піклування і мужність перемагають, здобувають нові території, зміцнюють свої позиції. Нова Гута дорога її жителям, і вони не погоджуються з тим, щоби плутати їй ноги. Хто знає, скільки, дякуючи саме повсякденному труду, усунено перешкод, заощаджено коштів, покращено умов праці.

VI

Жоден з жителів Нової Гути не є легендарним героєм, всі є звичайними, часто непоказними. Ба, скільки ж разів вони ходять по кривих дорогах. Але вони не є «бандою», «напівбожевільною душею», «нелюдською Польщею», точно не є «кашею»!

Ці визначення, взяті з поеми Важика 2, «Поеми для дорослих», їх кривдять, оббріхують, ображають. Ми повинні шанувати їхні зусилля, тому жаль, що поет побачив у їхніх постатях «кашу», а не гарячі серця і бажання, варті того, щоб їх визнати.

Вони розповіли під час дискусії: «Це нас обурює. Ми не такі, як у «Поемі…». Ми просто люди».

«Поема…» не зверталася до їхнього досвіду, вони зрозуміли її у такий спосіб, що не потрібні нікому, що їх ніхто не помічає. Рядки віршу не зазвучали для них, як заклик до боротьби, навпаки, лише поглибили гіркоту.

Але вони визнали правдивість багатьох образів поеми, тим більше, що занадто рідко читають про себе всю правду. Але також тому, що їм якнайближчі до серця тривожні справи у Гуті. Вони є силою, про яку не можна забувати. Вона достатньо велика, аби вимести сміття та цвіль, якщо хтось прийде їй допомогти. У цьому бою вони вирішать!

У Новій Гуті мусять побачити, що кожен день ми боронимо людину праці, що сягаємо своєю думкою туди, куди сам робітник ніколи не сягає, бо далеко ще нам до того, щоб місцевий князьок відчував себе відповідальним перед масами. Не дайте ввести себе в оману!

У Новій Гуті люди чекають на справедливість. Вони не можуть чекати довго. Туди треба поїхати, розкопати те, що старанно заховане від людського ока, і відповісти на багато, багато гірких питань.

Нова Гута чекає. Нетерпляче чекає. Там ці люди багато розкажуть, якщо побачать, що хтось їх захищає, допоможуть, допоможуть від усього серця, зі всіх сил. Це достатня гарантія і опора у боротьбі за краще життя Нової Гути. У боротьбі, яка триває, яка мусить набратися сили.

Ми ще будемо повертатися до цієї боротьби, будемо про неї писати. Писати, тобто брати у ній участь – більшу і повнішу, ніж до цих пір.

 

 

 

 

 

 

 

 

 Читайте також:

 

 ТУРИСТИ ТУТ НЕ ХОДЯТЬ (Тамара ЗЛОБІНА і Анастасія РЯБЧУК)

ПЕРЕГОРІЛІ ЛІХТАРІ: Невиконання батьківських обов’язків чи невиконання обов’язків держави?  (Анастасія РЯБЧУК)

 

Notes:

  1. Цей текст вперше побачив світ 30 вересня 1955 року (№234) у «Стягу молоді»(«Sztandar Młodych»)
  2. Адам Важик (справжнє ім’я Адам Вагман) – польський поет єврейського походження доби Польської Народної Республіки. Відомий пропагандист соцреалізму у польській повоєнній культурі під час перших років існування радянської влади. Після розвінчання культу Сталіна – активний учасник опозиційного руху.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери