ПЕРЕГОРІЛІ ЛІХТАРІ: Невиконання батьківських обов’язків чи невиконання обов’язків держави?

  • 03 червня 2010
  • 7710
ПЕРЕГОРІЛІ ЛІХТАРІ: Невиконання батьківських обов’язків чи невиконання обов’язків держави?

«Почекаєш тут?», запитує мене Катя, коли ми підіймаємося ліфтом гуртожитку на поверх, де знаходиться її кімната. Я ствердно киваю – Каті соромно показувати мені свою кімнату, де крім неї і батьків живе три молодші сестри, а найменшого брата забрали в інтернат, бо для нього у кімнаті не було місця. Їй соромно теж, що її мама п’є (хоча п’є не вона одна, а більшість колишніх робітників, яких звільнили ще на початку дев’яностих, а не виселили з гуртожитку лише тому, що не знають, що з ними робити).

Чому вона соромиться? – не розумію я, але несподівано згадую, як і мені в дитинстві було соромно, що нам не вистачило шпалер, щоб доклеїти частину стіни у моїй кімнаті – я заклеювала ту голу стіну своїми малюнками, щоб не було видно.

В молодості та впродовж моєї соціальної траєкторії, коли я (як і всі люди із вертикальною соціальною мобільністю) пройшов через дуже різні соціальні умови, я зняв цілу серію уявних фотографій, які зараз містять мої соціологічні праці. Флобер казав: «Я хотів би прожити всі життя». Це те, чого я теж хотів би – пережити всі людські досвіди. Я помітив, що однією з найбільших винагород, яку дає професія соціолога, є можливість проникати в життя інших людей. (…) У буденному житті, я не постійно займаюсь соціологією, а просто між іншим роблю соціальні «знімки», які використовую та розвиваю згодом. Думаю, що частина з того, що називають «інтуїцією» (яка слугує фундаментом для багатьох гіпотез та аналізів), формується на тих світлинах, часто на дуже старих. З цього огляду, робота соціолога подібна до роботи письменника (особисто мені на думку спадає Пруст). Наше завдання полягає у створенні доступу до життєвих досвідів та їх поясненні; доступу до тих досвідів – загальних чи конкретних – які зазвичай залишаються поза увагою. [1]

Саме такі «уявні фотографії», про які говорить П’єр Бурдьє, виринають одна за одною і у моїй голові, поки я чекаю на Катю у коридорі.

А у тебе нема якихось лишніх одіял чи простиней?

– питають мене Алла і Аліна. Вони живуть біля Коростеня і підчас літніх канікул їздять до Києва електричкою продавати квіти. Сплять вони в одному ліжку, накриваються старими пальтами, бо не мають ковдр і постелі. Їхню маму вже декілька разів позбавляли батьківських прав за «залучення дітей до бродяжництва і жебрацтва», проте щоразу вона їздила до Києва і відвойовувала їх назад.

Ко мне когда-то пришла подруга из моего класса. Спрашивает: “а где у тебя можно руки помыть?” Мне так стыдно было, что у меня даже ванной комнаты нет, что руки надо мыть на кухне, подогрев перед этим в кастрюле воду. Я вообще друзей к себе почти не вожу, кроме двух-трех самих близких, потому что стыдно…

– жаліється Жанна, що живе в аварійному будинку у центрі Києва. Її старша сестра щойно вийшла заміж і питає нас, як у таких умовах можна дітей народжувати. “Слава Богу, что у нее детей нет!” – підхоплює розмову батько. На 32 квадратних метрах у їхній квартирі живе шестеро людей.

У моей дочери в школе мальчик был, первая любовь… Она его как-то к нам домой привела, мальчик спрашивает: “А где туалет?” А туалета-то нет! А моя дочь боялась ему это сказать – знаешь, какие эти подростки, засмеют в школе… стыдно… Так она ему что-то выдумывать начала “Ой, там надо через комнату бабушки идти, а бабушка сейчас спит…

– розповідає Світлана, мешканка аварійного будинку по вул. Дмитрівській. Торік у неї на кухні впала стеля і було видно небо через дірки в даху. “Хорошо, что это случилось ночью и никого на кухне не было!”

Наш дом вообще с баланса сняли. Я пошла ребенка в школу записывать, а мне говорят, что такого дома нет. Я спрашиваю: “как это нет? а где же мы живем? или мы вообще не живем?” Спасло только то, что в нашем доме жила девочка на три года старше нашей. Когда ее брали в школу, дом еще был на балансе ЖЕКа. И мы сказали: “Вот она в этом доме живет и учится в вашей школе, значит и наша дочь имеет право здесь учится

– донька Марини постійно хворіла у школі через грибок і вологість у їхньому будинку, який було визнано аварійним і непридатним для проживання ще двадцять років тому.

Напевно кожен другий чи кожен третій українець має досвід проживання у неадекватному житлі. Згідно з даними Державного комітету статистики у 2008 році 42,2% домогосподарств не мали водопроводу, 44,4% жили без каналізації, 47,6% без ванних кімнат, 40,4% без центрального опалення і 16,9% без газу, причому за останнє десятиліття за цими показниками не більше п’яти відсотків населення змогли покращити свої житлові умови [2]. За даними Соціального моніторингу ІС НАНУ кожне п’яте домогосподарство живе з частими перебоями в електропостачанні, кожне десяте у зимові місяці мало температуру в помешканні нижче допустимої і стільки ж жило в умовах перенаселення, де на одну кімнату припадало більше трьох осіб, а 16% респондентів повідомили про протікання стін чи стелі [3]. Чимало з цих домогосподарств має дітей, які хворіють і навіть помирають у аварійних будинках, не мають не те що власної кімнати, а власного ліжка, над умовами життя яких сміються більш забезпечені однолітки. Чому ми самі віримо у міф індивідуальної відповідальності за проблеми, які мають економічне коріння, і вчимо наших дітей, що бідні самі винні у своєму становищі і що їм має бути соромно?

Покладаючи провину за житлові умови дітей на батьків, ми знімаємо з держави відповідальність за забезпечення кожної родини адекватними житловими умовами. Це призводить до такої поширеної сьогодні практики як позбавлення батьківських прав через “невиконання батьківських обов’язків”. Цю практику ще наприкінці шістдесятих критикував британський соціолог Кен Лоуч в одному зі своїх перших фільмів “Кеті, повернись додому”. У фільмі змальовано історію родини, яка, не маючи власного житла, мусила шукати притулку у родичів, у аварійному будинку, у циганському таборі, у нічліжці, на вокзалі… Фільм у прайм тайм побачила третина британців і він набув неабиякого розголосу і навіть призвів до створення благодійної організації “Shelter”. Історія Кеті (яку після поневірянь було позбавлено батьківських прав) була правдивою, а у місцях, де Лоуч знімав фільм (нелегально, оскільки міська влада не надала дозволу знімати, побоюючись, щоб молодий режисер із БіБіСі не зробив медіа-скандалу), справді жили люди. Періодично голос за кадром переривав розповідь про Кеті і називав цифри: наскільки скоротилося будівництво соціального житла, скільки необхідно чекати, щоб отримати житло від держави… Власне, нам теж варто перервати цитовані вище історії такою статистикою: в Україні кількість соціального житла з 1990 по 2008 роки скоротилася в 14 разів (причому, загальний житловий фонд зростав), а для того, щоб забезпечити житлом людей, які сьогодні перебувають у квартирній черзі, необхідно майже 74 роки (за нинішніх темпів надання соціального житла і за умови, що до черги не додаватимуться нові люди) [4].

В Україні я, на жаль, не натрапляла на медіа-сюжети, подібні до історії Кеті, тому далі слідуватимуть знайдені мною в мережі приклади з Росії (хоч немає сумніву, що й в Україні подібні історії є цілком ймовірними). На початку цього року медіа-розголосу набула історія матері чотирьох дітей Вєри Камкіної з містечка Кольпіно біля Санкт-Петербурга, яку позбавили батьківських прав за борги за комунальні послуги розміром понад чотири тисячі доларів. У Камкіної помер чоловік, а її родичі жили надто далеко, щоб допомогти з опікою дітей, тож вона не могла працювати, а державної допомоги не вистачало. Матір з дітьми жила в кімнаті на вісімнадцять квадратних метрів у комунальній квартирі. І хоча вона не стояла на обліку у соціальних службах, не вживала алкоголю і наркотиків, 28 грудня 2009 року до неї несподівано завітала інспектор з соціального захисту дітей і попросила свідоцтва про народження дітей. Вона забрала і свідоцтва, і дітей, мотивуючи це тим, що «матір занадто бідна, щоб їх виховувати» [5].

Подібну історію читаємо на сайті Інституту «Колективное действие». Мешканку Ставрополя Сніжану, матір шести дітей, котра працювала на двох роботах (двірником і прибиральницею) і мала дві невеличкі кімнати у напівпідвальному приміщенні і без зручностей на всю родину, також позбавили батьківських прав через бідність.

Два года органы опеки наблюдали за тем, как, спасая свою семью, буквально разрывается на части Снежана Данилова. Наблюдали отстраненно, никакой материальной помощи, только давали советы, когда её дети прогуливали уроки, строго предупреждали. (…) Пока государство давало эти советы, благотворительная организация пристроила в хижине Снежаны туалет, ванную, провела воду. (…) Мать не пьёт, с места работы характеризуется положительно. Соседи подтверждают, что у них нормальная семья.[6]

Якщо у 2000 році в Росії за «невиконання батьківських обов’язків» до інтернатів забрали 2,557 дітей, то у 2008 ця цифра сягнула 5,877. Держдума пропонує у законі «Про основні гарантії прав дитини в РФ» додатково прописати, що під невиконанням батьківських обов’язків слід розуміти також і обов’язок «матеріального утримання, в тому числі їжею, одягом і взуттям, житлом». Якщо цю поправку буде прийнято, то «таких випадків, як історія Камкіної суттєво побільшає» – переконані журналісти і правозахисники. Адже «80% багатодітних сімей в Росії живуть за межею бідності, багатьом за борги з квартплати відключають газ і електроенергію». Двоє багатодітних татусів у Костромі покінчили життя самогубством після того як втратили роботу й органи опіки погрожували відібрати в них дітей [7]. У Білорусі «гроші, які держава потратила на утримання дітей з неблагополучних родин, автоматично стають батьківським обов’язком, щоб сплатити цей борг, необхідно або віддавати більшу частину зарплати, або прощатися з житлом». [8] Актуальна проблема позбавлення батьківських прав через «невиконання батьківських обов’язків» і для України, де багатодітні сім’ї за даними Світового Банку є у найбільшому ризику бідності [9]. Згідно зі статтею 164 (пункт 2) Сімейного кодексу України батьків можна позбавити батьківських прав, якщо вони «ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини» (деталі, що саме вважається ухилянням від виконання обов’язків, не прописані) і подібно до Білорусі, «Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини» (стаття 166, пункт 2).

Відомі також приклади позбавлення батьківських прав під приводом «неадекватних житлових умов» у ситуаціях, коли державні бюрократи «відпрацьовують замовлення» – карають батьків, які осмілюються заявити про незадовільні умови життя і вимагати від держави виконання її зобовязань. У м.Красавино Вологодської області з сімї Черногорцевих-Баєвих забрали трьох дітей, після того як ті почали вимагати у міської влади покращення житлових умов [10]. Москвичка Ольга Пузанова відмовилася сплачувати благодійні внески у школі, де навчався її син, і школа відразу попросила органи опіки «покарати» матір [11]. Позбавляють батьківських прав і активістів суспільних рухів – таким чином залякували батька трьох дітей Сєргєя Пчєлінцева, що протестував проти безробіття, бідності і незаконних звільнень робітників Нижегородського ГАЗу [12], родину Лапіних – московських активістів Комуністичної партії [13], Євгенія Іванова, керівника профспілки ВАТ «Джи Эм Авто» у Санкт-Петербурзі [14], а буквально на днях за «антисанітарні умови» відібрали двох дітей у активістки «Революційної робітничої партії» Галини Дмитрієвой з м.Тольятті [15].Ось що розповідає Сєргєй Пчєлінцев:

Комиссия, осматривая комнату, обратила внимание на то, что в комнате отсутствует ремонт. Я дал по этому поводу пояснение, что данную комнату нам выделила администрация по ходотайству органов опеки и депутата городской Думы г.Дзержинска Лескова Сергея Александровича. Договор социального найма № 888 от 11.01.2010 г . (…) Комната нам предоставлена в очень ужасном виде: нет окон, нет двери, на полу линолеум в плохом состоянии, ободранные старые обои, нет батареи отопления. Водопроводная и канализационные системы в плохом состоянии. Хотя по договору социального найма нам должны предоставить в надлежащем виде жилое помещение. Мы въехали в комнату примерно после 20 января, и 12 февраля к нам уже приехала инспекция, не уведомив ни о чем заранее и непонятно откуда вообще про нас узнавшая. И они предъявили нам претензии по жилому состоянию помещения. Но за тот короткий срок, что мы находились в комнате, мы просто материально не можем осуществить то, что они просят. На основании того, что у нас не хватает некоторого перечня детских вещей, у нас и забрали детей. [16]

Але писати про неадекватні умови життя дітей необхідно не лише у цих шокуючих випадках. Писати потрібно і для того, щоб подолати поширену нині медіа-практику оминати увагою буденні проблеми, звертаючи увагу лише на “екстраординарні події”. Патрік Шампань зазначає, що ми звикли очікувати від журналістів опису чогось надзвичайного, що виходить за рамки нашого повсякденного досвіду [17]. Нас може зацікавити матеріал, де аварійний будинок завалюється чи згорає, залишаючи людей на вулиці, чи коли відбирають дітей через скрутні матеріальні умови батьків, але монотонне буденне життя цих людей нас цікавить мало, у ньому ми не знаходимо нічого «скандального» чи «шокуючого».

Коли я була маленькою, мої батьки жили у комунальній квартирі, де в кімнаті не було місця навіть щоб поставити два дитячі ліжка, тож ми з братом жили у бабусі. Мама приїжджала до нас ввечері після роботи і то була моя найулюбленіша пора дня – надворі починало темніти, загоралися ліхтарі… Ми просили маму піти з нами “на ліхтарики” – тобто на вечірню прогулянку нашим райцентром – від шкірзаводу навпроти нашого будинку, до “райради” і редакції районної газети, через невеличкий сквер до будинку культури і назад. Під одним із ліхтарів біля шкірзаводу ми знайшли їжачка, якого принесли додому у братовій синій шапці і замкнули на веранді, залишивши йому миску з молоком на ніч. Вночі їжачок втік, але не повернувся під свій ліхтар, а оселився у нас на городі, і ми іноді бачили його під старими яблунями.

Я не пам’ятаю того дня, коли ми востаннє ходили “на ліхтарики”, але добре пам’ятаю як один за одним вони перестали горіти. Лампочки і дроти покрали колишні працівники шкірзаводу, який саме збанкрутував, а потім у нашому райцентрі взагалі почали вимикати електрику вечорами. Бабуся запалювала свічку щоб доробити розпочату роботу чи вмикала “радіоточку”, ми ж перебиралися на ліжко до дідуся, який наспівував нам пісні з репертуару сільського хору.

Після того як погасли ліхтарі, все почало занепадати. Зникла вода в будинку, яку нашій вулиці постачали водогоном від шкірзаводу. Відтоді бабуся носила воду у відрах від качалки біля дитсадка і просила нас її економити, що, втім, було складно, бо вечорами ми приходили додому замурзані і доводилося діставати ночви і гріти воду у каструлях, щоб нас покупати. Зникло і центральне опалення. В найхолоднішу пору воно періодично з’являлося, але графіку роботи котельні ніхто не знав. Тож на всяк випадок ми запаслися брикетом, а дідусь хвалився, як мудро він зробив, що не розібрав печі у 1985му році – наче передчував, що вона ще у пригоді стане. Потріскався асфальт, і після дощу на вулицях стояли величезні калюжі, у які ми скидали сміття. Наша сусідка Клавдія Йосипівна, яка раніше працювала сторожем на шкірзаводі, почала гнати самогон для таких же колишніх робітників, а згодом і сама запила. Вона часто приходила до нас по “ложку олії” чи “стакан муки”, а одного разу по дорозі назад спіткнулася у темряві і впала до калюжі разом зі склянкою позиченого у нас цукру, і ми на неї сердилися, бо цукор тоді був «дефіцитом»…

Для нашої родини “житлові проблеми” перейшли у минуле, але для багатьох вони і досі лишаються банальною буденною реальністю. П’єр Бурдьє додає, що увага до буденних проявів соціального страждання є дуже рідкісним явищем, оскільки зображувати її неймовірно складно:

Ніщо не є таким складним для відтворення як реальність у всій своїй буденності. Флобер захоплено казав, що для того, щоб зобразити посередність, потрібно дуже багато тяжкої праці. Соціолог постійно стикається з цією проблемою: як зробити буденне екстраорднарним і як показати, наскільки неймовірним воно є?

Чи не є стратегії виживання бідних родин не менш вражаючими і «екстраординарними», ніж історії, коли позбавляють батьківських прав? Можливо, якби ми більше писали про умови життя цих людей, ми би всі, включно з соціальними працівниками, які приходять “виконувати свої службові обов’язки”, розуміли, що для вирішення проблеми краще не відбирати дітей, а створити для їхніх родин нормальні умови життя.

У дослідженні соціальної політики Угорщини у сфері материнства і дитинства періоду переходу від планової до ринкової економіки, Лін Хені зазначає, що на початку 1990-х бідність батьків стала основною причиною позбавлення батьківських прав: “З 1990 по 1995 роки кількість “дітей у загрозливому становищі” майже подвоїлася і серед цих нових дітей у списках 94% визначали як “дітей у загрозливому матеріальному становищі”. Якщо у 1984 році лише 29% дітей, яких розміщали в державних закладах опіки були у “загрозливому матеріальному становищі”, то вже у 1992 році ця цифра сягнула 87%” Серед тих прикладів інституціоналізації дітей, які аналізувала Хені, 41% батьків було позбавлено прав на дитину через “неадекватні житлові умови”, а 39% – через “занизькі зарплати” [18].

Водночас, як показує Хені, соціальні працівники оминали увагою той факт, що багатьом батькам, незважаючи на матеріальну скруту, вдавалося забезпечити добробут дітей. Пані Лакатош орендувала частину квартири (разом з двома іншими родинами) і всіма силами збирала додаткові кошти на оренду окремого ліжка для доньки. Пані Ковач не вистачало державної допомоги на утримання трьох дітей, тож вона мусила влаштуватися на роботу і запросила до своєї й без того перенаселеної квартири двох тіток, щоб ті допомагали по догляду за дітьми (після чого квартира стала “перенаселеною” і “непридатною” для проживання дітей). Пані Алма втратила опіку над сином через те, що у перенаселеній кімнаті було дві собаки, хоч вона вирішила залишити собак саме тому, що її син їх дуже любив. А пані Кемень, не маючи фінансової можливості покинути чоловіка, котрий знущався над нею і дітьми, на заощадження самостійно звела у квартирі стіну, щоб захистити від нього себе і дітей.

Сусідка написали листа меру, що у неї обвалився балкон. Знаєте, що їй відповіли? Порекомендували не виходити на балкон! Потім прийшли з перевіркою і сказали, що у нас не так уже й погано, що є люди, яким живеться значно гірше. Я розумію, що десь у Мозамбіку значно гірше, але чому ми маємо прагнути, щоб нам було гірше? Чому вони не розказують нам, що комусь живеться краще? Чому ми не маємо права хотіти кращого?

– мешканка аварійного будинку по вул. Дмитрівській втомлено зітхає, показуючи нам папку з листуванням “з владою”. Але цієї весни вона незважаючи на «рекомендації влади» таки вийшла на балкон (якому теж загрожує обвал) і посадила на ньому квіти. А мешканці аварійного будинку по пров. Алли Тарасової, навпроти розкішного готелю Хаят, уже декілька років самостійно замінюють перегорілі лампочки у ліхтарі, відмовляючись жити у темряві. Можливо, для їхніх дітей вечірні години також асоціюватимуться з «ліхтариками».

Фото Євгенії Бєлорусець


Примітки

1. Bourdieu, Pierre and Wacquant, Loic. An invitation to reflexive sociology. University of Chicago press. 1992. – p.204.

2. Розділ «Житловий фонд» на сайті Державного комітету статистики: http://ukrstat.gov.ua

3. Щорічний соціологічний моніторинг Інституту Соціології Академії Наук України, дані за 2006 рік.

4. Розділ «Житловий фонд» на сайті Державного комітету статистики: http://ukrstat.gov.ua

5. Stolyarova, Galina. Mother Separated From Children Due to Debts. 16.02.10. http://www.sptimes.ru/index.php?story_id=30813&action_id=2

6. Сперанский, Альберт. Слеза ребенка на груди бюрократа. 16.12.09. http://www.ikd.ru/node/11996

7. Многодетную маму из Санкт-Петербурга лишили детей из-за долгов по квартплате. 15.02.10. http://www.newsru.com/russia/15feb2010/deti.html

8. Белецкая, Инна и Василюк, Николай. В Беларуси карают штрафами и тюрьмой нерадивых родителей. 24.04.10. http://podrobnosti.ua/print/podrobnosti/2010/04/24/681707.html

9. Ukraine: Poverty Update. 20.06.07. World Bank. Report No.39887-UA. http://siteresources.worldbank.org/INTUKRAINE/Resources/poverty_update_200707_eng.pdf

10. Овсянников, Иван. Карательная опека. 27.05.10. http://www.rabkor.ru/authored/7229.html

11. Сперанский, Альберт. Слеза ребенка на груди бюрократа. 16.12.09. http://www.ikd.ru/node/11996

12. Участника акций протеста в Нижегородской области лишили троих детей “из-за бедности” его семьи 17.02.10. http://www.newsru.com/russia/17feb2010/pchelincev_print.html

13. Зимбовский, А. Дело Лапиных. Мыльный язик подвел опеку! 02.12.2009 http://www.ikd.ru/node/11841

14. У профлидера отбирают ребенка. 16.03.2010. http://www.rabkor.ru/news/5509.html

15. У независимой журналистки отобрали детей. 30.05.10 http://www.rabkor.ru/news/7197.html

16. Левый активист Сергей Пчелинцев, у которого отбирают детей, призывает общественность не верить властям 22.02.10. http://www.ikd.ru/node/12577

17. Champagne, P. The View from the Media. Bourdieu, P. et al. (eds) The Weight of the World: Social Suffering in Contemporary Society. Cambridge: Polity. 1999. pp. 46-59.

18. Haney, Lynn. Inventing the needy. Gender and the politics of welfare in Hungary. University of California press. 2002. pp.198-199.

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери