Ця стаття є другою частиною міркувань британського троцькістського активіста та робітника Боба Маєрса про своє активістське минуле у Робітничій революційній партії. Першу частину українською мовою читайте за посиланням.
Людське суспільство як процес еволюції
Книга Дарвіна «Походження видів» постала на основі даних, зібраних під час його подорожі на кораблі «Бігль». Глибоко релігійний учений був майже доведений до нервового зриву, адже його вірування не узгоджувалися з накопиченими доказами. Ця праця стала такою ж революційною, як і твердження про те, що Земля кругла і не перебуває в центрі Всесвіту.
Міф про створення світу з Книги Буття разом з іншими релігійними оповідями зазнали нищівного удару. Життя еволюціонувало, люди еволюціонували — так само, як і планети та породи, на яких ми стоїмо. А якщо еволюціонували люди, то змінювалися і їхні мізки, їхні ідеї та їхні суспільства. Відтепер праця археологів, антропологів та істориків могла давати інформацію, здатну пролити світло на справжню, мінливу історію людства й підказати щось про сучасність.
Я не маю наміру заглиблюватися в тривалу історію міркувань про природу людського суспільства. Достатньо зазначити, що більшість таких роздумів була створена представниками привілейованої еліти, сліпої до діяльності, яка лежить в основі будь-якого суспільства: до того, як виробляють і розподіляють необхідні для виживання речі, а також як контролюють та використовують потрібні для виробництва інструменти й обладнання.
Крім того, уявлення про людське суспільство майже завжди формулювалися у межах ідеологічних понять про богів і магічних істот, а також у межах систем цінностей — добра і зла, — які ці уявлення закріплювали.
Маркс та Енгельс були серед перших, хто систематично намагалися зрозуміти історію людського суспільства без упереджень, і зробити це так, щоб уся історична та сучасна інформація складалися в цілісну картину. Висновки їхніх зрілих праць були сформульовані не відразу: їхні власні ідеї розвивалися завдяки співпраці, дискусіям між собою та з іншими мислителями. Їм довелося одночасно засвоїти, розкритикувати й відкинути попередні теорії, які не могли збагнути суті процесів, що визначали розвиток або занепад суспільств.
Дослідження еволюції людського суспільства, якому вони присвятили все своє життя, було зумовлене не просто бажанням запропонувати пояснення, досконаліше за попередні. Вони прагнули зрозуміти суспільство, щоб побачити, як його можна змінити.
Суспільство досягло точки, коли створило умови, за яких людський мозок зміг сприймати все людство як братів і сестер та водночас усвідомити, що більшість із них живе в нелюдських умовах. Маркс та Енгельс були не першими, хто це помітив, але стали першими, хто зрозумів — зміни не відбудуться внаслідок наївних сподівань або зображення утопічної картини майбутнього. Зміни стануть можливими лише тоді, коли люди масово усвідомлять справжню динаміку суспільства, у якому вони живуть, і вживуть заходів, щоб узяти під контроль ці механізми та звільнити їх від панування «капіталу».
Капітал для Маркса — це не просто гроші чи прибутки. Це сукупність людських відносин, що за його життя ставала панівною формою суспільства і яка сьогодні охоплює більшість людства. Це форма людського суспільства, що еволюціонувала з попередніх форм, які самі по собі були тісно пов’язані з еволюцією технологій виробництва.
Ви можете прочитати власні праці Маркса або чимало пізніших викладів його ідей. Утім, повторюся: це не є темою цього есею. Мене цікавить те, як Маркс та Енгельс дійшли до власного опису суспільства, в якому ми всі живемо, а також те, як їхні ідеї згодом використовували — і як ними зловживали.
Я вже згадував про греків, які по-новому дивилися на світ, не намагаючись накласти старі вірування на нові міркування, що виникали в їхній голові. Але це не так просто, як здається. Ніхто не може підійти до світу або його окремого аспекту з порожнечею в голові. Ми дивимося на реальність і намагаємося її аналізувати, спираючись на весь попередній досвід, усі наявні теорії і концепції. Анаксімандр не просто очистив свій розум від старих забобонів, сів і сказав: «О! Мабуть, життя зародилося в океані». Так само Маркс не «видав результат» раптово.
Старі ідеї потрібно було перевіряти. Як вони співвідносилися з наявними доказами? Чи вписувався окремий фрагмент у загальну картину? А якщо інші фрагменти не пасували, то ними просто нехтували? Якщо так, то якими були наслідки? Чи нове пояснення краще виявляло подібність і охоплювало всі спостережувані явища?
Спочатку Маркс був послідовником утопічних соціалістів, які бачили біди, що їх несе життя за капіталізму, але не пропонували переконливого пояснення, як можуть відбутися будь-які зміни, окрім як через проповідування піднесених ідей. (Що трохи нагадує риторику деяких сучасних екоактивістів.) Такий підхід був безглуздим, адже самі ці люди були безпосередньо зацікавлені у збереженні статусу-кво.
Маркс та Енгельс дійшли висновку, що саме пригноблені виробники, якими раніше нехтували всі «мислителі», сприймаючи їх майже як тупу худобу, були потенційними рушіями змін. (Слід зазначити, що тодішні робітники доходили подібних висновків самостійно, хоча й без переваг освіти та знань Маркса, які дозволили йому обґрунтувати ці висновки шляхом розкриття історії людства). У цьому сенсі праці Маркса стали також продовженням світоглядної лінії, започаткованої Анаксімандром і Демокрітом, і були не менш значущими, ніж революції в розумінні світу, спричинені Ньютоном, Дарвіном чи Айнштайном.
Усі накопичені людством знання про світ були використані Марксом у його розгадуванні «секретів» людського суспільства. І, як і в інших сферах знання, він користався поглядом, що речі перебувають у русі, змінюються, еволюціонують. Спільним з іншими сферами пізнання було й те, що розуміння здобувалося шляхом виходу за межі зовнішньої видимості речей, аби побачити те, що ховається під поверхнею. Інші історики переважно розглядали суспільство з точки зору ідей, зіткнення ідей та розвитку суспільства завдяки ідеям. Звісно, ці ідеї незмінно залишалися власністю еліт. «Тупа худоба» була надто зайнята викопуванням картоплі, аби мати час ними цікавитися.
Люди повинні їсти, знаходити прихисток і виховувати своє потомство. Ці потреби накладають обмеження й задають динаміку усім сферам життя. Коли суспільство розшарувалося на класи з різними формами власності на засоби, за допомогою яких здійснювалася ця основоположна діяльність, базові динаміки почали диктувати форми поведінки, культури, політики та ідеології — з їхньою власною логікою.
Наприклад, у період повоєнного активізму, про який я вже згадував, було цілком передбачувано, що капітал прагнутиме обійти та подолати опір з боку експлуатованих. Усі ліві групи у Великій Британії постійно випускали свої «глобальні політекономічні аналізи». Вони були настільки зайняті пошуком доказів, які б підтвердили їхні величні теорії, і так захоплені передбаченням майбутнього — нібито неминучого класового зіткнення, — що не помітили головного: капітал тихо залишав Велику Британію й розгортав свою діяльність в Азії, насамперед у Китаї.
У 1985 році я працював на фабриці з виробництва протезів, де їх вручну виготовляли з металу за старими моделями. Компанію заснував американський полковник, який втратив ногу під час Громадянської війни. Відтоді виробництво повільно, але впевнено розвивалося. Ми були однією з найбільш кваліфікованих і високооплачуваних фабрик у Лондоні. Згодом компанію продали міжнародному конгломерату, що швидко розробив новий тип протеза із щойно винайденого вуглецевого волокна. Ці нові протези могли виробляти некваліфіковані працівники після 16-тижневого навчання.
Компанія спровокувала страйк, і поки всі пікетували ворота фабрики, виробництво вивозили на Філіппіни — здається, саме туди, — де на той час тихо відкрили нову фабрику. Протягом багатьох тижнів лондонські робітники стояли біля свого вже порожнього робочого місця, тоді як нові працівники виконували їхню роботу за мізерну платню. Капіталізм продемонстрував свій інтернаціоналізм, сповна скориставшись стрімким розвитком транспортної та комунікаційної систем. Тим часом британські профспілкові активісти повільно потяглися до біржі праці, не маючи жодного каналу спілкування чи співпраці між старими й новими робочими колективами.
Ідеї Маркса були революційними в усіх сенсах. Вони змінили те, як люди сприймали суспільство, в якому жили, та історію його розвитку. Це зруйнувало міфи про природність прибутків і заробітних плат, про відносини панів та підлеглих, а головне — продемонструвало знедоленим і пригнобленим, що вони мають засоби для змін.
Марксів «Комуністичний маніфест» читали тисячі людей саме тоді, коли робітники починали формуватися як клас — частину суспільства, яка усвідомлювала свої спільні інтереси. Вони випробовували різні форми організації задля захисту власних прав так само, як це століттями робили еліти. До 1917 року вплив цих ідей став настільки потужним, що вони відіграли ключову роль у Російській революції.
Але ще до революції з працями Маркса почало відбуватися дещо, що суперечило самому процесу, який призвів до появи «Маніфесту». Замість того щоб його нарис механізмів людського суспільства ставав путівником для подальшого розуміння суспільства в процесі його розвитку, день за днем він почав перетворюватися на набір правил.
Маркс був першим, хто спробував викласти рушійні механізми суспільства. Хіба міг його доробок бути чимось іншим, ніж першим кроком у цій «науці» (у цьому знанні)? Хіба міг його доробок не бути частковим, неповним та місцями хибним? Увесь розвиток людського знання відбувається саме так. Знання за своєю природою є еволюційним. Ми ніколи не досягаємо якоїсь абсолютної «істини» — лише поступово наближаємося до глибшого розуміння через повільне накопичення та величезні стрибки.
Для Маркса завдання «революціонера», який прагнув звільнити людство від нелюдяності капіталу, полягало в щоденному спостереженні за тим, що розгортається просто перед його очима. У Маркса немає плану революції чи схеми майбутнього саме тому, що лише у розвитку самого суспільства — а особливо у розвитку самоорганізації та ідей робітничого класу — можна було знайти єдиного потенційного суб’єкта радикальних перетворень, переходу від класового суспільства капіталу до майбутньої «вільної асоціації виробників». Водночас праця Маркса була лише фундаментом для будівлі, яку слід було день у день продовжувати зводити.
Навіть за життя Маркс зневірився у багатьох «марксистах», які вважали, що він створив остаточний підручник про те, як має розвиватися історія. Після Російської революції процес перетворення Маркса на нового бога лише прискорився.
Тут не варто заглиблюватися в перебіг самої революції; достатньо сказати, що вона не привела до «вільної асоціації виробників». Натомість постало нове ієрархічне суспільство. Цар і аристократія зникли, але поступово повернулися всі ключові риси старого царського ладу — тільки в іншій формі.
Кріпацтво скасували в 1860-х роках, але за Сталіна фактично відновили рабську працю. Табори для дисидентів були переповнені вщерть. До Сибіру було заслано більше людей, ніж будь-коли за часів царя, а найрадикальніших опонентів просто страчували. Червона армія поступово відтворювала стару Російську імперію, а робітничий клас знову опинився під тиском та експлуатацією.
І все це робили нібито в ім’я Маркса. Його праці перетворили на виправдання кожного аспекту «нової» Росії. Мільйони людей у різних країнах, натхненні революцією, вступали до комуністичних партій. Їх так само заохочували читати Маркса й сприймати його роботи як ідейну основу тієї жахливої тиранії, що постала в Росії.
Я добре пам’ятаю поїздку до Праги — столиці тодішньої Чехословаччини — відразу після падіння Радянської імперії. Вулиці були заповнені зібраннями: люди читали маніфести, розклеєні на стінах, ходили на мітинги. Я зустрівся з групою двадцятирічних політичних активістів, які намагалися уявити нове суспільство, поки старе буквально розсипалося навколо них. Усі вони називали себе анархістами.
Я спитав, що вони думають про Марксові ідеї. Вони розсміялися. Маркса вони знали краще за мене: їх змушували вивчати його у школі й університеті. Але це була частина державної ідеології — ідеології репресивного режиму, який забороняв слухати Rolling Stones, цензурував мистецтво та літературу, був націоналістичним і расистським. Передусім Маркс асоціювався в них із державою, що не дозволяла вільно мислити. Сам спосіб мислення цієї ідеології нагадував їм інквізиторів папської імперії. Тож для цих молодих людей Маркс, певно, був уособленням усього цього гівна.
Ідеї Маркса, покликані спонукати людей досліджувати власний світ і зрозуміти шляхи звільнення від класового суспільства, було перетворено на ідеологію, яка слугувала зміцненню влади еліт над пригнобленими. Радянські лідери не спалювали книжок Маркса, як це робили релігійні фанатики в Александрійській бібліотеці. Натомість вони перетворили його праці на свою державну біблію — значно ефективніший інструмент у час, коли зростаючу силу робітничого класу треба було стримувати. Адже який кращий спосіб зробити це, аніж вбрати тиранію в шати Маркса та Енгельса?
«Науковий соціалізм»
Невеликий відступ про «науку» та Маркса. Раніше я зауважував, що спочатку слово «наука» означало просто «знання», однак упродовж останніх століть його дедалі частіше вживають у контексті наукового методу — наприклад, у хімії чи фізиці, де можна визначити ті чи ті правила, а також провести й повторити експерименти. Очевидно, що розуміння еволюції людського суспільства потребує іншого підходу.
Усі історичні свідчення мають враховуватися, причому їхня кількість зростає щодня — разом із розвитком суспільства та відкриттям нових фактів про минуле. Усі аспекти писемної культури та думки повинні бути частиною цього пояснення. Всі різноманітні форми людської організації слід включати в нашу дедалі ширшу картину минулого, щоб краще зрозуміти сьогодення. Під «минулим» я маю на увазі буквально все — навіть події п’ятихвилинної давнини.
Людське суспільство, без сумніву, є однією з найскладніших частин Всесвіту. Організація людей, чиї дії керуються найскладнішою формою матерії — людським мозком, — настільки контингентна у своєму повсякденному розвитку, що, хоча ми й можемо помічати закономірності та глибинні структури, говорити про них як про закони на кшталт закону гравітації не можна — хоча навіть закони точних наук стають дедалі складнішими та непередбачуваними у міру поглиблення нашого знання про них.
Маркс, Енгельс та їхні ранні послідовники прагнули відмежувати свої погляди від соціалістів-утопістів, яким бракувало розробленого Марксом розуміння суспільства. Це відбувалося в епоху стрімкого відкриття нових наукових знань про всі процеси матерії. Тому виникла спокуса ставити відкриття Маркса в ряд з відкриттями в хімії чи фізиці. З погляду розвитку знання, а також раціональних і гуманістичних методів, така аналогія видавалася виправданою. Утім, розвиток суспільства і поведінка атомів — це таки принципово різні речі.
Навіть Маркс і Енгельс іноді нехтували цією відмінністю, коли говорили про «залізні закони історії», що під ними йшлося, наче капіталізм — так само як уран — «за законами історії» був приречений поступитися місцем соціалізму.
Та це попросту хибно. У людському суспільстві надто багато змінних, надто багато невідомих, надто багато «акцидентних можливостей», щоб точно передбачити, що трапиться завтра. У майбутньому ми можемо як трансформувати людське суспільство, так і рухатися до вимирання.
Утім, це жодним чином не змінює факту: дослідження, здійснене Марксом із метою зрозуміти зміни, робить такий самий внесок у наші знання про Всесвіт, як і відкриття у галузях праісторії людства, нейробіології чи квантовій теорії. Відмінність між цими сферами полягає всього-лиш в інструментах та методах.
Коли Айнштайн розмірковував над законами гравітації Ньютона, він зміг побачити їхні обмеження. Без жодних практичних доказів він стверджував, що час і простір викривляються в присутності масивних тіл. Багато років по тому люди справді виявили світло від джерел, розташованих за Сонцем — джерел, які, згідно з традиційними уявленнями, не мали бути видимими. Але маса Сонця деформує час і простір, тож світло огинає його.
Ми можемо досліджувати та намагатися зрозуміти динаміку й розвиток подій у суспільстві, однак наші розвідки ніколи не будуть «доведені» так само, як передбачення Айнштайна. Ми можемо виявити структуру та закономірності суспільства, але події завтрашнього дня завжди залишатимуться непередбачуваними.
Таке ототожнення законів фізики чи хімії з розвитком суспільства цілком влаштовувало нових керівників СРСР. Воно усувало роль індивіда, знецінювало значення думок трудящих та їхніх ідей як радикальної рушійної сили змін. Класову свідомість перетворили на механічний результат обставин — на «закон історії».
Вони гучно цитували Маркса: «Буття визначає свідомість», ігноруючи те, що людське «буття» — сукупність людського існування — вже включає свідомість. Ці «марксисти» наголошували на своєму «матеріалізмі» та «об’єктивізмі» у боротьбі з «ідеалізмом». Але їхній «матеріалізм» розглядав об’єктивний світ як щось таке, що існує поза людською думкою. Вони не усвідомлювали, що думка — продукт матеріального мозку — сама є частиною об’єктивного світу. Водночас вони применшували роль ідей у його формуванні. «Процеси» визначали все.
Подібним чином і відкриття Дарвіном еволюції — яким би революційним воно не було — тяжіло до однобічності: навколишнє середовище впливало на форми життя, але недостатньо визнавалося те, що всі форми життя змінюють своє середовище. Люди змінюють його власною практикою, керованою ідеями, проте ці ідеї не перебувають у якійсь прямій відповідності до обставин.
Сучасний матеріалізм має визнати, що не існує «спостерігача», який стоїть поза «спостережуваним». Те, що ми сприймаємо як «реальність», є набагато складнішим, аніж просте твердження, що це — щось, що об’єктивно існує поза думкою. На це усунення виробників як єдиного агента радикальних соціальних перетворень натякав Ленін у своїй відомій фразі: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни». Це непорозуміння стало фатальним, коли радянська влада перетворилася на свавільну й згубну примху Йосипа Сталіна…
Побудова авангардної партії революції?
Ще підлітком я вже сприймав Радянський Союз як оплот зашкарублих стариганів. Я був у молодіжному хостелі у Франції в 1968 році і дивився, як велика група чехословацьких підлітків сиділа за сніданком в онімілому мовчанні, прикипівши до новин про те, як російські танки вдираються в Прагу, щоб придушити рух за свободу — Празьку весну.
Я знав про російські ГУЛАГи з творів Солженіцина. Не треба було покладатися на західну пропаганду, аби скласти уявлення про тиранію. Можна було просто прочитати промову радянського лідера Хрущова перед урядом після смерті Сталіна. Сотні тисяч робітників, імовірно мільйони, загинули внаслідок державних репресій. Ні, їхня «революція» та їхній «Маркс» нічим не відрізнялися від того сірого й гнітючого суспільства, яке я бачив навколо.
Мене привабила «революційна» антисталінська партія, яка спиралася на праці Льва Троцького — одного з лідерів Російської революції, який критикував курс СРСР після смерті Леніна. Троцького вигнали, а згодом убили за наказом Сталіна. Протягом наступних років я читав Маркса, Леніна, Троцького та багатьох інших і працював не покладаючи рук, щоб побудувати «свою» партію.
Мій типовий день виглядав так: підйом о п’ятій ранку, щоб забрати примірники нашої щоденної газети і рознести їх постійним читачам, а потім продавати біля фабрики, на якій я працював. Далі — йти на роботу і у будь-який вільний час продавати газету на своєму місці, а також говорити з людьми. Після роботи я вирушав продавати газети у муніципальних житлових масивах — соціальне житло «новомовою», хоча я ніколи не бачив у ньому нічого соціального, — а потім по пабах і барах. А далі — сон. Прокинувся, (жодних розваг), повторив усе знову.
Звісно, відбувалося й інше. Я ставав старшим профоргом майже на кожному місці роботи: спочатку на будівельних майданчиках, а згодом — як робітник-металіст. Але ідея «побудови партії» домінувала в моєму житті роками.
Ця маніакальна активність здавалася необхідною в той час. Лише «ми» мали ключ до порятунку. Озираючись назад, розумієш, що справжнім результатом була не кількість нових учасників, продаж газет чи збір коштів, а відсутність мислення. Не залишалося часу, щоб дослідити світ, у якому ми жили, та ідеї, які нами керували. Кожен новий зигзаг партійної лінії слухняно сприймався вірними послідовниками.
У 1970-х Джеррі Гілі заявив, що ми живемо в революційній ситуації. Той, хто сумнівався, вважався «дрібнобуржуазним індивідуалістом». Після поразки шахтарів він оголосив, що Британія прямує до фашистської диктатури. Усі ці «оцінки» мали одну мету: змусити членів організації цілодобово гарувати, не залишаючи їм часу реально зрозуміти зміни у суспільстві.
Оригінал: hardcrackers.com
