Інтерв’ю з Владом ГОЛДАКОВСЬКИМ Андрія МОВЧАНА
«Група предметів» – чи не єдина формація сучасних українських архітекторів, що продукує критичний погляд на міський простір та його філософію. Про місто майбутнього, архітектурну утопію і простір гри розповідає ідеолог групи Влад Голдаковський.
Андрій Мовчан: Що зараз прийнято називати сучасною архітектурою?
Влад Голдаковський: Те, що зараз вважається «хорошою», «прогресивною» сучасною архітектурою – це мистецтво, яке має прямий зв’язок із модернізмом 20-х років. Якщо ми візьмемо найяскравіших архітектурних зірок сьогодення, це люди, які виросли на традиції модернізму. У них на полицях стоять книжки з радянського авангарду – Татлін, Родченко, Малевич.
Батьки сучасної архітектури – це Міс ван дер Рое, Вальтер Гропіус, Ле Корбюзьє. Всі вони – прихильники інтернаціонального стилю, модернізму. Чіткі геометричні лінії, максимальна практичність, гладкі поверхні, ліквідація національних мотивів і надлишкового декору. Словом, архітектура індустріальної епохи, яка має повністю відповідати потребам реальності. В результаті вони визначили стиль архітектури на багато десятків років вперед.
А.М.: Але ж за 90 років архітектура змінилася.
В.Г.: На Заході модернізм тимчасово відступив лише у 70-х, під натиском постмодернізму. Те, що сьогодні будується в Києві – помпезні гіпермаркети, мультиплекси, торгівельно-розважальні центри – Європа пройшла іще 40 років назад. В чому була ідея постмодернізму? Промислова індустрія здає свої позиції на користь індустрії розваг. Втікаючи від реального світу, архітектори створюють казку. Причому казку, яка вигідно продається.
Першим великим постмодерним проектом став Діснейленд, побудований іще в 1955 році. Такий собі ембріон постмодерної архітектури. Це вигаданий світ диснеївських мультиків. Будиночок Міккі Мауса, тропа Індіана Джонса, замок Попелюшки (імітація «казкового палацу» в Баварії), дерева з гуми, які здаються справжніми… Ти потрапляєш всередину і відчуваєш себе в ілюзорному просторі, в іншому світі.
До нас ця архітектура дійшла пізніше, в 90-х, разом із капіталізмом. Можна сказати, ми перейняли постмодернізм разом з кока-колою і «ніжками Буша».
Подивіться на новітні будівлі в Києві й побачите те ж саме: псевдоісторизм, простір, вирваний з реальності. Поштова площа – це той же Діснейленд. Поруч із фунікулером – і МакДональдз, і новітні банки, й готелі. Начебто і не до місця, і не до часу, але чомусь воно виростає посеред столиці. Ніхто не задає собі питання «звідки?», «навіщо?», «чому саме так?». Просто еклектичний пластмасовий продукт, цілковито комерційний.
А.М.: Як зараз оцінюють радянську архітектуру?
В.Г.: Слід сказати, що в СРСР тенденція модерну на певний час була перервана при Сталіні. В 30-х відновлюється бароковість, що, між іншим, завжди знаменує занепад. З’являється так званий «сталінський ампір». Це було пов’язано з приходом в міста великих селянських мас. Режим мусив донести до них свої догми зрозумілою селянину мовою. Їм складно було пояснювати чисту мову інтернаціонального мистецтва, де всі є рівними. Потрібно було інше – намалювати картину ситого життя, достатку в голодний час. Тому відбулося повернення до античної знакової системи: класичний ордер, фронтони, колонада, пишне колосся, скульптури робітника і колгоспниці. Модернізм на довгий час опиняється поза законом.
Насправді в післясталінському Союзі закон про заборону надлишків в архітектурі, якому ми зобов’язані хрущовками, дозволив ще довгий час зберігати модернізм в чистому вигляді. І тому у нас є маса класних прикладів радянської модерної архітектури. Це і столичний Палац дітей та юнацтва (колишній Палац піонерів), і Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського, і кінотеатр «Київська Русь», і чимало іншого. Вихідці з СРСР трохи бояться такої архітектури (як і всього радянського), але це дійсно дуже хороші зразки.
А.М.: Що відбувається на Заході сьогодні?
В.Г.: Колосальний внесок в сучасну архітектуру зробив Рем Кулхас. Це людина лівих поглядів, яка в певний момент вирішила погратися з капіталізмом на території архітектури. Спочатку він був журналістом, знімав порнофільми зі своїм другом-художником Джефом Кунсом і його дружиною порнозіркою Чічоліною. В 1978 році Кулхас пише книгу «Нью-Йорк у мареві», де у формі авантюрного роману викладає історію Манхеттена. Це маніфест по архітектурі, який вбив один зі цвяхів у труну постмодернізму. Словами Кулхаса, «найбільша вимога до архітектури – не відставати від суспільства, що стрімко змінюється». Відтоді в архітектуру приходить хвиля суспільних досліджень: міського простору, форм взаємодії між людьми, культурного контексту.
А.М.: І що ж досліджують сучасні архітектори?
В.Г.: Сам Кулхас досліджував торгівельно-розважальні центри. Це ілюзорний простір, що живе окремо від світу. Простір з окремим кліматом, куди майже не проникають сонячні промені, де не відчувається час. Провідна роль тут належить ескалаторам – «машині по виробництву грошей». Мандруючи між поверхами ТРЦ, ти можеш провести там вічність (звісно, доки є гроші). На ескалаторах ти не докладаєш зусиль для пересування. Якщо ж втомився, зголоднів – зайшов поїсти і мандруєш собі далі. Цей простір може нескінченно народжуватись і помирати: один орендатор виїхав, на його місці з’являється новий магазин. Згадайте київський ТРЦ «Dream Town», і все стане очевидним.
Кулхас дійшов до висновку, що сьогодні зник суспільний запит на унікальний витвір. Зовнішня форма об’єкта, інтер’єр, декорації можуть бути будь-якими. Архітектор може спроектувати все, що йому заманеться, найвигадливіший космічний проект. І це побудують! Немає перешкод. Але в твоїй формі немає жодної цінності – таку ж може побудувати хтось інший. Цінністю є ідеї, програма, яку ти пропонуєш. Тому архітектор знімає з себе авторський почерк. Сучасні комп’ютерні програми спроектують будівлі краще за нього. Вводиш вихідні дані, задаєш обмеження, і програма все робить сама.
А.М.: Якщо все може зробити програма, яка тоді роль архітектора?
В.Г.: Коли я останнього разу шукав роботу, вирішив подивитись вакансії в інтернеті. На десять пропозицій роботи архітектором, зустрічається спеціальність «архітектор систем». Йдеться про бази даних. Тобто цей термін поступово перекочовує в сферу інформаційних технологій. І якщо казати про архітектуру майбутнього, роль автора зводиться саме до цього. Проектувати системи задач і зв’язків. Систему цінностей, якщо хочете. Річард Фулер, автор «геодезичного куполу», казав: «Архітектура – це мистецтво зведення всіх з усіма». Форма вже не є самоцінністю. Важливіше, що ти хочеш цим сказати і для чого.
Сьогодні хороший архітектор – це той, хто працює не стільки з формою, скільки з культурним контекстом, з теорією, з прогнозуванням. Він досліджує довколишній світ, виробляє архітектуру цінностей. Головне в сучасній архітектурі – гра ідей.
Візьмемо голландську студію MVRDV. Вони займаються утопічними проектами. Скажімо, влада Амстердаму замовляє їм проект «Місто через 100 років». З цілком практичними задачами: як збільшити комерційні площі, не чіпаючи історичний центр міста, як розширити житлову забудову? Архітектори починають експериментувати. Опускають дороги на 200 метрів під землю, якісь комунікації виносять в повітряний простір тощо. Зараз цей проект ніхто не втілюватиме. Але він вартісний тим, що задає тон майбутнього, закладає певні цінності розвитку міста.
Кажуть, навколо сучасної архітектури забагато балаканини. Але сучасна архітектура – це культура дискусії. Крім будинків, які ми всі можемо бачити, не менш цінним результатом роботи стають книжки, наукові роботи, концепції. Правда, в Україні цим майже ніхто не займається.
А.М.: Чи можна сьогодні говорити про якісь архітектурні канони?
В.Г.: В античній культурі існувала «фронтонність композиції». Фронтон був не просто елементом будівель, по якому зручно стікала вода. Це і структура фасаду, і схема літературного твору, і навіть структура мислення. Фронтон був вписаний у світогляд греків як територія божественного. Він стає суспільним каноном. Ним задавалась система ієрархій, де посередині – центральний образ (найголовніші боги), далі другорядні образи і сцени, по краях – іще менш значущі. Ця система проіснувала 3-4 тисячі років.
Коли в 20-х роках прийшов модернізм, він вирішив здати канон в утиль. Демократизувати мистецтво. Але виникла проблема. Раніше канон виправдовував роботу архітектора, художника та їх «високе мистецтво». Уявіть, весь цей час споруди будувались за одним каноном. Тепер його немає. Очевидно, сьогоднішній канон – це медіа. Фронтоном в наш час я бачу екран комп’ютера. Про що говорять ці форми? Проблема архітектури сьогодення – нічого сказати. Немає куди розвиватись. Архітектура майбутнього буде такою, яка зможе відповісти на це питання.
А.М.: Назви кілька трендів сучасної архітектури?
В.Г.: Архітектори не люблять слово «тренд», але вони є. І їх небагато. Насамперед, популярним є тренд екологічних будівель. 70% всіх світових енергозатрат йде на обслуговування об’єктів архітектури. Тому екологічне будівництво вважають перспективним.
А, наприклад, стиль хай-тек з його естетизацією конструкцій – це вже вважається вчорашнім днем. Автором стилю вважається італієць Ренцо Піано. Із найвідоміших об’єктів у хай-тек можна назвати Центр Помпіду в Парижі, подивитись на який зараз водять усіх туристів. Тут був застосований дуже сміливий хід. Майже всі інженерні системи винесені на фасад. Сьогодні із «зірок» архітектури в стилі хай-тек працюють тільки Сантьяго Калатрава і Норман Фостер.
Інша гілка архітектури – деконструктивізм та дігітальна архітектура. Це Рем Кулхас і його послідовники, в тому числі й знаменита Заха Хадид. Сам архітектор вибудовує комп’ютерну програму, пише скрипти, які дозволять йому створювати ті чи інші форми. Тобто знову ж таки – архітектор-програміст. Діє принцип фрактальної геометрії – принцип подібності собі. Дрібні елементи, з яких складається об’єкт, схожі на будинок в цілому. Останні роботи Захи Хадід виконані за принципами фракталів.
Ще в моді міждисциплінарність – коли архітектор співпрацює з художниками, письменниками, філософами. Приміром, виносить на фасад якусь поему, написану спеціально для цього будинку. Проїжджаючи такий будинок, людина вже по-іншому сприймає простір.
Також є тренд медіа-фасаду. Тобто живий, інтерактивний фасад. На ньому може розміщуватись екран або рухоме освітлення. Уявіть, як би змінився простір, якщо, припустимо, на будинках Троєщини онлайн транслювали середовище Парижу або якогось виставкового центру – показати людям можливість Іншого. Тут великий потенціал для експериментів.
А.М.: Де найбільші майданчики експериментів для архітекторів?
В.Г.: Перше, що приходить на думку – Дубай. Там прекрасно розуміють, що не зможуть постійно торгувати нафтою, тому заманюють у Дубай глобальний фінансовий капітал і натовпи туристів із Європи й Америки. Зараз це найбільше будівництво після Шанхаю. Там творять найбільш «брендові» архітектори, чиї імена вже стали елементом ринку. Оренда в будівлі авторства Захи Хадід в рази дорожча за «безіменні» хмарочоси.
Дубай іде на рекорд. Вони хочуть зробити щось таке, чого немає ніде, щоби туди прийшов інвестор. Тут і перший гірськолижний курорт в пустелі, і три штучних «острова пальм», і штучний архіпелаг «The World» у формі мініатюрних континентів. Зараз американське бюро SOM побудувало найвищий хмарочос у світі Бурдж-Халіфа – все це без малого утопічні проекти. А в результаті виходить досить-таки монструозний частокіл із хмарочосів.
А.М.: Футурологи часто пророкують смерть хмарочосів…
В.Г.: Недавно я був у Детройті. Зараз це місто-привид, бо автопром у глибокій кризі. Ще в 60-х білі залишили центр міста, де зараз живуть переважно чорношкірі. Ходиш центром і бачиш хмарочоси із забитими вікнами, а навколо тиняються безробітні чорні. Довершує пейзаж хмарочос із центральним офісом General Motors. Нагадаю, зараз ця корпорація – банкрот. Для чого будувався такий помпезний офіс? Все просто: для репрезентації. Щоби показати власну економічну потужність, щоби потішити его керівників корпорації і втерти носа конкурентам. Гіганти в Дубаї або скандальний проект Газпром-Сіті у Пітері повинні говорити нам про фінансову міць, про необмежені можливості інвесторів. Але вже всі чудово розуміють, що фінанси вичерпуються, як це було з General Motors. Хмарочоси помиратимуть разом із корпораціями.
А.М.: Що зараз відбувається з приватним будівництвом?
В.Г.: Ті ж самі «фішки» екологічності. Зараз будують так звані «пасивні будинки», які майже не споживають електрики з мереж і знаходяться на самозабезпеченні. Мені цікава ідея дешевого житла. Зараз допомагаю другу спроектувати будинок з пластикових плит. Але тут мова йде швидше про підбір дешевих матеріалів. Це поширено у всьому світі, крім України.
А.М.: Серед яких будівель людина почувається найкомфортніше?
В.Г.: Людям приємно перебувати в місцях соціальної активності. Там, де відбувається комунікація, в живих місцях. Іншими словами, це простір гри, так званий urban space, де людям цікаво. Це можуть бути парки, площі, виставкові центри, книгарні. Хороша західна архітектура обов’язково враховує момент відносин між людьми. Яким би комерційним не був архітектурний проект, там завжди знайдеться середовище для комунікації.
У нас же в Україні навпаки: весь суспільний простір – сквери, дитячі і спортивні майданчики, набережні – вважають зайвим, невигідним. За останні роки в Києві знищено цілі квартали соціальної сфери. Для вітчизняного забудовника важлива лише кількість квадратних метрів, а це дикість. Купуючи квартиру в Києві, ти платиш великі гроші, але не купуєш середовище. Купуєш тільки житлову площу, під’їзд і, можливо, паркінг. Зазвичай, навіть нормального благоустрою двору немає.
Якщо в Європі площі – це місце для колективного висловлювання, суспільної маніфестації, то у нас їх так ніхто не розглядає і не проектує так. Дуже показовим є будівля Рейхстагу. Візьміть хоча б Майдан Незалежності. Сьогодні це не Майдан, а майданчик… торгівельний. Він більше пристосований для телепузиків з фотоапаратом, ніж для колективного висловлювання. Там відчуваєш дискомфорт, і кияни оминають його десятою дорогою.
А.М.: Як ти уявляєш архітектуру майбутнього?
В.Г.: Ми вже дві тисячі років знаємо, як будувати зручні і теплі будинки. Решта – балаканина про модернізм і постмодернізм, тренди – все це не потрібно людині. Потрібне просто нормальне середовище. А всі ці дискусії – через відсутність зрозумілої функції архітектури. Люди придумали для себе культурний атракціон мистецтва й архітектури, щоб він розважав. Здавалось би, важливо знати, хто такий Міс ван дер Рое, купувати дизайнерські меблі та бути в курсі останніх тенденцій. Хоча насправді це абсолютно не потрібно.
Архітектуру майбутнього я бачу у вигляді соціальної мережі, побудованій на горизонтальних зв’язках. Це буде інформаційне середовище, архітектура зв’язків. Іншими словами, модель гри. Людина зможе формувати свій простір, своє віртуальне місто, де їй цікаво і комфортно перебувати. Місто обростатиме величезною кількістю інформації про тебе й про інших людей. Для чого? Для того, щоби позбавити поняття архітектури функції комерційної репрезентації. Звільнити її від брендів та корпоративного пафосу.
Я цілком серйозно стверджую: суспільний простір майбутнього – віртуальні мережі. Те, як люди зможуть зорганізуватися в мережі. Раніше місто передбачало прив’язку до підприємств і ресурсів. Зараз, з поширенням інтернету, можна працювати у будь-якій точці Землі. Місто не потрібне. Руйнуються засади державності. Навіщо нам держава? Навіщо місто? Для роботи, комунікації, політики буде мережа.
А.М.: А що буде з будинками?
В.Г.: Сьогодні найбільші гроші в архітектурі витрачаються на репрезентацію. Щоб замовити не просто архітектора, а Заху Хадід, яка коштує в десять разів більше. А її авторський будинок обійдеться в сто разів дорожче, ніж звичайний. Навіщо? Бо Заха Хадід – це «круто», це бренд.
В майбутньому залишиться тільки утилітарне, практичне. Уявіть собі середовище, де стоять прості, скромні, чисті і світлі будиночки, оточені природою. Більше від них нічого не треба вимагати. Все найцікавіше буде в мережі. Відпаде сама потреба в атракціоні «реальної» архітектури. І справжнє середовище від цього тільки виграє: воно буде більш екологічним, не потребуватиме зайвих площ, зайвих енергозатрат. Хороший архітектор займається формуванням ієрархії цінностей. Це не той, хто робить будинки, а той, хто займається суспільним простором.
Джерело: Коридор
Редакція «Спільного» хоче зауважити, що не поділяє нестримного інтернет-оптимізму архітектора. Більшість людства проживає в містах і частка міського населення лише зростає. З одного боку, до колосальних розмірів розростаються мегаполіси Третього світу слід за перенесенням туди індустріального виробництва. З іншого боку, деіндустріалізація в містах Першого світу – це не стільки яскраві перспективи для мережної «інтернет-економіки», скільки великий комплекс соціальних проблем безробіття, бідності і занедбання міської інфраструктури.
Читайте також:
Журнал «Спільне», №2 – Трансформації міського простору
Міський неолібералізм: різноманіття та альтернативи (Інтерв’ю з Владом Михненком)
Хто побудує ковчег? (Майк Девіс)
Політика житлового будівництва в пострадянській Україні (Віталій Атанасов)
«Право на місто» або точкові протести проти точкових забудов? Дилеми міського руху на прикладі ініціативи «Збережи старий Київ» (Оксана Дутчак, Володимир Іщенко)
Парк конфліктів: Боротьба в парку Горького як дзеркало харківського суспільства (Олексій Вєдров)
2009: Львів як завдання. Портрет міста на початку неоліберальної епохи (Юрій Грицина)