В жіночій історії ми часто стикаємося з відсутністю архівних джерел, особливо якщо мова йде про жінок з сіл чи робітничого класу. Жіночі досвіди минулого часто доводиться віднаходити інакше — збирати з фрагментів, шукати у неочікуваних місцях, читати між рядками. Одним із таких джерел є рукоділля, зокрема вишивка. У цьому тексті я пропоную подивитися на вишивку, українську і не лише, як на спосіб створення знання про себе, минуле, про окупацію і насильство; простір політичної взаємодії; інструмент феміністичного спротиву та висловлювання.
У квітні 2022 року моя палестинська подруга запросила мене на майстер-клас з татрізу, традиції палестинської вишивки хрестиком. Він проходив у Відні, у приміщенні школи з партами і просторими, сонячними кімнатами. Цей захід відбувався одразу після Рамадану, тож жінки з палестинської діаспори ділилися їжею та солодощами, а ще варили каву та чай. Майстер-клас проводила сирійсько-палестинська мисткиня та феміністка Нур Шантут. Спершу вона поставила на стіл низку книг з детальним тлумаченням символів та патернів, а згодом почала вчити нас робити перші стібки. Вона вдало вплітала ширший політичний та історичний контексти, історію Накби, окупації та насилля, у, здавалося б, простий і механічний процес вишивання. Найбільше ж мене вразив посил майстер-класу: вишивка як форма феміністичного та жіночого спротиву окупації та епістемологічному стиранню. Адже вишивку не сприймали як серйозну загрозу, як і жінок не вважали повноцінними політичними суб’єктами.
Процес вишивання хрестиком, як і деякі з орнаментів, насправді був мені знайомим. Палестинська і українська вишивки є схожими і за технікою виконання, і за виглядом. Коли ми говоримо про «традиційні» ремесла, ми часто схильні зосереджуватися на їхній етнічній винятковості — так, наче саме унікальність визначає їхню цінність. Однак нитки уяви можуть привести нас в інше місце: до оповідей про взаємозв’язок і спільність. Але що саме робить текстиль політичним? Як текстиль може стати нашою ниткою феміністичного (і не тільки) спротиву?
Я свідомо вживаю термін «фемінізми» у множині, оскільки не існує єдиного, всеосяжного фемінізму, а є безліч світоглядів і практик. Моє власне розуміння і практика фемінізму ґрунтуються на інтерсекційності, демократичному соціалізмі та екології. Ці перспективи визначають мій підхід до читання і тлумачення документів та текстів з минулого. Проте протягом багатьох років я відокремлювала свою «політичну та наукову» ідентичність від «мистецької та рукодільної». Мені не дуже виходило помирити ці світи. Я навіть відчувала певну провину за те, що мені подобалася «традиційна культура», зважаючи на те, як її привласнили прихильники ультраправих ідеологій. З 2016 року я не могла носити вишиванку, оскільки вона набула важкого етнонаціоналістичного відтінку. Гасла на кшталт «Вишиванка — код нації» є антиісторичними та антинауковими; вони підживлюють расизм і ксенофобію, розділяючи нас на «чистих» і «нечистих». Водночас вишивка та рукоділля довгий час здавалися мені питомо антифеміністичними. Ще в школі на уроках трудового навчання нас навчали, як бути «справжньою жінкою»: хорошою дружиною, вишивальницею, «берегинею роду». Тоді я не думала, що через довгий час відчуватиму необхідність переосмислити ці значення і звернутися до довгої, складної історії вишивки, укорінення в довкіллі та практиках турботи, а не в первісних фантазіях про багатовікову націю.
Я далеко не самотня у цих роздумах. Є безліч ініціатив, які переосмислюють текстиль як форму феміністичного висловлювання. Однією з таких спільнот є колектив Stitched Voices — «Стібкові голоси», якщо перекладати буквально, — який виник у валійському місті Абериствіт. Зараз він функціонує у формі блогу, об’єднуючи голоси жінок із місць, сформованих роками насильства та збройних втручань: Чилі, Північної Ірландії, Каталонії, Аргентини, Колумбії та інших. «Коли суспільство доводять до межі, де від болю відбирає мову, ми віднаходимо силу в голках і нитках», — пише у своєму есеї дослідниця Андреа Ліу (2020), рефлексуючи про силу чилійських арпіллерас (ісп. arpilleras), які стали символом жіночого спротиву проти режиму чилійського диктатора Августо Піночета (1973–1989). Колажі з клаптиків тканин створювали жінки з економічно вразливих регіонів. Вони ставали свідченнями для зовнішнього світу про насильства режиму: викрадення та вбивства людей та екстремальний рівень бідності (Діллон, 2018).
Чи не наймасштабнішим висловлюванням про текстиль та феміністичний спротив була виставка, курована мисткинею Оксаною Брюховецькою у Центрі візуальної культури у 2017 році, «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм». Ця виставка зробила важливий жест перепривласнення і субверсії вишивки як інструменту пізнання себе й критики патріархального упокорення, побутового насильства, сексуальності, невидимої репродуктивної праці. Після російського вторгнення в Україну Оксана Брюховецька використовує текстиль, щоб ословлювати щоденний досвід проживання війни, трансгенераційної пам’яті та міжнародної солідарності з Україною у форматі текстильних колажів, натхненних чилійськими арпіллерас. В останні десятиліття шиття та вишивка стали не лише висловлюванням, а й способом низової економічної самоорганізації та турботи. Прикладом є швейний кооператив ReSew, який з 2016 року працює зі вразливими групами, базуючись на принципах фемінізму, екологізму й протидії трудовій експлуатації та швидкій моді.
Сьюзен Джонс, британська дослідниця ремесел, зазначає, що слова «текст» і «текстиль» мають спільне латинське коріння, повʼязане зі значеннями «тканина», «зв’язок» і «сплетіння». На думку Джонс (2022), історична маргіналізація текстилю парадоксальним чином посилила його комунікативну силу, зробивши текстиль важливим і часто єдиним джерелом для гендерних та соціальних істориків та історикинь. У такому розрізі вишивка, як і інші форми текстилю, стає інструментом збереження жіночого досвіду, який інакше міг би зникнути.
У ранньому українському феміністичному русі вишивка та ширше створення текстилю відігравали важливу роль. Цей період також ознаменувався міцним союзом між фемінізмом і соціалізмом, який стрімко набирав обертів по всьому європейському континенту. Леся Українка та Наталія Кобринська добре відомі українським читачам і читачкам. Сьогодні ж я б хотіла виділити жінку з мого рідного міста Косів — Анну Павлик (1855–1928), соціалістичну феміністку і активну учасницю раннього феміністичного руху в Галичині. Анна не мала вищої освіти, однак брат, Михайло Павлик, всіляко підтримував її в самоосвіті. Феміністичні твори Анни Павлик мали міцне соціалістичне підґрунтя. Чого тільки варта її коротка зарисовка «Зарібниця» (1887), опублікована у «Першому вінку», що розповідає про труднощі, з якими стикалися міські робітниці. Почасти цей текст був також автоетнографічним, адже й сама Анна працювала служницею і швачкою.
Гендерна історикиня Алла Швець у своїй лекції розповідає історію про швейну машинку, яку Михайло Драгоманов подарував Анні Павлик. Саме ця машинка ще довго «годувала» саму Анну, яка також навчала шиттю молодих жінок у Косівському районі. У 1878 році львівська поліція заарештувала Анну за те, що вона збирала дівчат із Косова та сусідніх сіл «під приводом навчання їх шиттю», нібито для «поширення соціалістичної пропаганди» (Химка, 1983). Вона була ув’язнена на місяць. Ця історія добре ілюструє, що шиття, окрім того, що давало жінкам мінімальну фінансову незалежність, ставало також інструментом для створення простору просвіти й політизації, сприяючи усвідомленню соціальної та національної свободи — питань, тісно пов’язаних наприкінці ХІХ століття.
Колективні практики вишивання також відігравали важливу роль у сталінських таборах ГУЛАГу, де ув’язнені українські жінки були позбавлені своєї автономії та ідентичності. Там вишивка, знову ж таки, стала у пригоді через нібито аполітичність. У своїй книзі «Вижити значить перемогти» гендерна історикиня та антропологиня Оксана Кісь (2021) стверджує, що в сталінських таборах ГУЛАГу вишивка стала важливим інструментом спротиву щоденній дегуманізації та терору. Жінки в ГУЛАГу та тюрмах часто вишивали колективні полотна, поєднуючи гасла та символи. Вони вишивали риб’ячими кістками або сірниками, оскільки доступу до голок не було (Kis 2021, 293). На відміну від письма, вишиті полотна вважалися наївними і менш загрозливими за слова, написані на папері, тому не піддавалися такій же цензурі.
Схожим чином палестинські жінки вишивали на своєму традиційному вбранні заборонений палестинський прапор, оскільки вишивку цензурували менше, ніж інші форми висловлювання (Khurana, 17). Татріз знають за його самоназвою — фалахі (فلاحي), що позначає фермера або ж людину, тісно пов’язану зі землею. Текстиль також є важливим документом довкіллєвого знання про ландшафт, клімат, флору і фауну. У контексті окупованої Палестини це набуває особливого значення, адже ізраїльські політики поселенського колоніалізму часто змінюють корінний ландшафт — «щоб пустеля зацвіла». Палестинська вишивка задокументувала види рослин і дерев, які вже опинилися на межі зникнення. Замість оливкових дерев та кипарисів з’являлися європейські кедри та дуби. Викорінення оливкових дерев нині вважають одним із символів витіснення палестинців зі Західного берега. У своїй мистецькій практиці Нур Шантут використовує вишивку як феміністичну стратегію спротиву ізраїльській окупації, яку вона успадкувала від своєї бабусі. Вона вишиває ті самі квіти, які палестинські жінки вишивали поколіннями поруч із забороненим прапором Палестини:
«У випадку палестинської діяспорної спільноти вишивка є однією з форм оповідання історій, яка збереглася до сьогодні. Вишивка завжди була у полі мого зору, навіть до того, коли я почала мислити про неї як про форму творення знання. Моя бабуся носила вишиту сукню як висловлювання проти ізраїльської колонізації. Вона вишивала доколонізаційну мапу Палестини як форму спротиву, в той час коли мій дідусь займався військовою і політичною роботою».
Вишивка, якщо відв’язати її від логік націоналізму, винятковості та капіталістичної модерності, стає практикою радикального творення світу, що протистоїть поділу між естетичним і політичним, між одомашненим та публічним, між ручною роботою та інтелектуальним виробництвом. Як контрархів, вишивка зберігає історії спротиву, стійкості й стирання — ті, які імперські та національні архіви, зациклені на владі логоцентризму, не зберегли. Текстиль підхоплює розмову там, де мова стає безсилою. Голка й нитка здатні зшити розкидані клаптики спротивів у єдине полотно феміністичної солідарності — те, що виходить за межі кордонів.
