Як сучасні марксисти бачать Середньовіччя

Паоло Тедеско — марксистський історик пізньої античності, який викладає в Тюбінгенському університеті та займається історичними дослідженнями в рамках проєкту Deutsche Forschungsgemeinschaft: «Хліб насущний: християнська економіка на ранньосередньовічному Заході». Його основні наукові інтереси включають соціальну та економічну історію пізньої античності та раннього середньовіччя, порівняльну аграрну історію, долю селянства в різних типах суспільств та історичний матеріалізм. У своїй статті «Як сучасні марксисти бачать Середньовіччя» він пояснює, чому вивчення докапіталістичних форм виробництва є важливим для істориків і який внесок марксистський методологічний підхід може зробити в дослідження як домодерного, так і капіталістичного світу.

Тоді як у сучасній Україні здебільшого уникають марксистського методу в історичних дослідженнях, оскільки його часто уявляють як догматичну схему п’яти суспільних формацій («п’ятичленка»), сучасні міжнародні науковці розвивають нюансовану критику лінійного та «прогресивістського» розуміння історії. Сучасні марксистські історики античності та середньовіччя ставлять під сумнів саму ідею послідовного переходу від одного, менш прогресивного, способу виробництва до іншого, більш прогресивного. Вони вказують на нелінійність і нерівномірність розвитку соціальних відносин докапіталістичних суспільств, відкидаючи як європоцентричний погляд на їхню історію, так і тенденції до осучаснення минулого, характерні для старого марксистського історіописання.

Мар’яна Боднарук, історикиня, дослідниця пізньої античності

 

Класові суспільства не розпочалися з капіталізму: античні та середньовічні світи мали власні системи експлуатації. Історики-марксисти пояснюють, як працювали ці системи та що їхній кінцевий занепад може розповісти нам про ймовірні події майбутнього.

Як знавці історії, Карл Маркс та послідовники його ідей передовсім були занепокоєні виникненням капіталізму, його світовим поширенням і сценаріями його закінчення. Але вони також намагались пояснити розвиток суспільств, які існували до капіталізму, використовуючи історичний матеріалізм Маркса та його основні ідеї. Таким чином вони сподівалися визначити умови, що дозволили класовим суспільствам сформуватися до того, як внутрішні суперечності прискорили їхній розпад.

Система, яку розвинули ті вчені, була дуже впливовою й ініціювала важливі історичні дослідження, але також містила деякі фундаментальні недоліки. За останні десятиліття історики, що працюють у марксистській традиції, визначили ті недоліки і запропонували альтернативні методи розуміння античного та середньовічного світів.

Творчі доопрацювання марксистської теорії уможливили дослідження цих захопливих історичних подій з огляду на властиві їм тенденції, замість представлення їх лише як підготовчих етапів до піднесення капіталізму. Останній підхід, на думку марксистів, мав парадоксальний ефект: створилося враження, що капіталізм — природна стадія соціального розвитку.

У цій статті я спочатку розгляну традиційний марксистський погляд на докапіталістичний світ і його недоліки. Потім коротко представлю альтернативні погляди, які сформулювали три найважливіші сучасні історики-марксисти — Кріс Вікхем (Chris Wickham), Джон Гелдон (John Haldon) та Джайрус Банаджі (Jairus Banaji).

Маркс і Середньовіччя

Основна зацікавленість Маркса тодішніми суспільствами випливала з його потреби встановити загальний механізм для усіх процесів суспільних перетворень, який допоміг би пояснити і початок капіталізму, і його передбачуваний занепад. Він зобразив історію як розвиток етапів від античності, через феодалізм до капіталізму і відтак до соціалізму.

Для Маркса перехід від одного етапу до іншого відбувався через зміни у способі виробництва, які випливали з технологічних перетворень та інших факторів, а також через боротьбу між тими соціальними класами, які формувалися за кожного способу виробництва (пани і раби, поміщики і кріпаки, буржуазія та пролетаріат).

Іншими словами, Маркс охарактеризував окремі епохи історії (первіснообщинна, антична, феодальна) або окремі типи економічних відносин (які він подеколи описував, використовуючи різні терміни, як-от «германські», «слов’янські», або «азійські») як способи виробництва^[1]. Однак його праці на ці теми досить поверхові, і більшість подальшої марксистської літератури відбиває його невпевненість та неоднозначність^[2].

1974 року британський історик Перрі Андерсон опублікував засадничу працю «Переходи від античності до феодалізму». Це була найбільш систематична спроба проаналізувати історичні етапи, які передували капіталізму, та інтегрувати їх в загальний дискурс марксистської теорії^[3]. Андерсон ретельно дотримувався послідовності європейської історії Маркса. Однак він доводив, що «справжній механізм», який пояснював зростання та падіння класичної античності, — це не сама класова боротьба, а радше суперечність, що розвивалась між «виробничими силами і виробничими відносинами».

 

Перрі Андерсон. Фото: Wikimedia Commons

 

У класичній античності (період, що тривав від 500 р. до н.е. до 500 р. н.е.) співіснували дві форми економічної організації. Андерсон назвав ці форми рабовласницьким способом виробництва та «розширеними й викривленими примітивними (первісними) способами виробництва». Він сприймав ці способи як прояви двох протилежних політичних сил: давні імперії (особливо Римська імперія від 200 р. до н.е. до 200 р. н.е.) та суспільства, що жили на межі цих політичних утворень (кочові племена або «германські» народи): 

«Катастрофічне зіткнення цих двох попередніх способів виробництва — первісного та античного, зрештою породило феодальний лад, який поширився середньовічною Європою»^[4].

Існував розрив між кінцем класичної античності та повноцінним кріпацтвом, яке характеризувало феодальний спосіб виробництва пізнього середньовіччя. Андерсон ввів поняття гібридної форми організації праці, пізньоримського колонату, щоб охопити приблизно шість століть між розпадом античного рабства і появою середньовічного кріпацтва.

З огляду на батьківщину феодалізму і кріпацтва, Андерсон окреслив різницю між траєкторіями розвитку Західної та Східної Європи. У західній половині континенту до початку XV століття відбувався глибокий процес соціально-економічної дезінтеграції та мутації феодальних структур. У східній половині, з іншого боку, феодалізм досяг вихідної точки західноєвропейських феодальних суспільств, але потім застиг на цій точці, не повторюючи досвіду середнього чи пізнього етапів розвитку цих суспільств^[5].

Обмеження традиційного марксизму

«Переходи» Андерсона є найбільш сміливою спробою створення марксистського ґранд-наративу світової історії. Він вирізняється беззаперечною ясністю викладу та всебічним охопленням. Однак, найбільше досягнення Андерсона полягає саме в тому, що він висвітлив обмеженість універсальної послідовності історичного розвитку, яку запропонував Маркс. Ця схема була помилковою у двох основних аспектах.

 

Обкладинка книги Перрі Андерсона «Переходи від античності до феодалізму». Фото: з відкритих джерел

 

По-перше, вона представляла Європу як лідерку на шляху розвитку всієї світової історії. Це означало надання універсального «еволюційного» значення переходу від античності до феодалізму, а потім до капіталізму. Згідно зі схемою Маркса, якщо решта світу не пройшла етап феодалізму, ми повинні розглядати це як виняток із правила, а прикладом цього правила нібито є Європа.

Відтоді історики довели, що феодалізм можна знайти в ширшому спектрі неєвропейських суспільств, всупереч тому, як вважалося раніше. Вони також показали, що способи виробництва по всій Євразії, зокрема, так звані азійські деспотії Індії, Китаю та інших регіонів, мали спільне коріння в Бронзовій добі та її міській революції. Як на Сході, так і на Заході, такі способи виробництва були варіантами системи, яку ми можемо назвати трибутарною (данинною)^[6].

Якщо торговельне багатство і грошовий обмін забезпечували кредитоспроможність західного феодалізму, те ж саме мало бути правильним і для способів виробництва решти Євразії. Купецькі спільноти були багатонаціональними. Скрізь, де вони прагнули досягти престижу і культурного впливу, вони набували дуже схожих організаційних форм і стикалися зі схожими труднощами^[7].

По-друге, оманливість марксистської системи також проявляється в тому, що вона зображує історичні переходи так, ніби вони характеризуються послідовними, чітко розмежованими способами привласнення надлишків: від рабства в античному світі через кріпацтво в середньовіччі до найманої праці в капіталістичному суспільстві.

Насправді способи, якими класи власників вилучали надлишок у безпосередніх виробників, були набагато більш мінливими і відносними, ніж передбачає ця модель. Ми не знайдемо доказів на підтримку такої традиційної картини, якщо перейдемо від абстрактних моделей до детального вивчення стародавніх і середньовічних джерел у певному регіоні.

Наприклад, уявлення про рабство як економічну основу античних суспільств є просто помилковим. Рабська праця, особливо в сільському господарстві, відігравала другорядну роль у стародавньому світі, за винятком обмежених географічних територій і коротких періодів часу (наприклад, пізньої Римської республіки і ранньої імперії, 200 р. до н.е. — 100 р. н.е.)^[8].

З іншого боку, сільське рабство продовжувало бути економічним явищем у середньовічній Європі та на Близькому Сході^[9]. Його види варіювалися від повсюдних рабовласницьких господарств у середземноморському регіоні до рідкісного, проте надзвичайно суворого плантаційного рабства в Іраку X століття чи Ірані XIII століття^[10].

Так само помилково припускати, що між кріпацтвом і феодальною системою існує обов’язковий зв’язок. Феодальні системи існували у Західній Європі й поза її межами, і кріпацтво не було визначальною соціальною структурою в кожному такому суспільстві — наприклад, Індія та Китай були примітними винятками^[11].

Нарешті, наймана праця не є унікальною для капіталістичних суспільств — вона була поширена також в античному та середньовічному світі. Водночас ми можемо знайти багато прикладів рабства та кабальної праці за капіталізму, від величезних плантацій дореволюційного Гаїті чи півдня Сполучених Штатів до дикої експлуатації робітників-мігрантів у монархіях Перської затоки сьогодні.

Кріс Вікхем та інший перехід

Визнаючи обмеження традиційної марксистської схеми, історики взялися за створення нових рамок інтерпретації, які можуть допомогти нам зрозуміти соціальні відносини докапіталістичних суспільств. Троє сучасних вчених-марксистів зробили особливо важливий внесок у наше розуміння світової історії до приходу капіталізму.

Перший, про якого я розповім, це Кріс Вікхем, історик, який вивчає середньовічну Європу та Середземномор’я. Вікхем почав сумніватися у догматичному марксистському підході до історії у визначній статті 1984 року «Інший перехід. Від античного світу до феодалізму»^[12]. Нещодавно він написав одну з найвпливовіших книг про перехід від античності до середньовіччя «Окреслюючи раннє Середньовіччя. Європа та Середземномор’я у 400-800 роках» (2005)^[13].

 

Кріс Вікхем. Фото: Wikimedia Commons

 

У своїй праці Вікхем відкидає спрощену ідею дихотомії між рабством і кріпацтвом, яка знаменує перехід від стародавнього світу до середньовічного. Натомість він пропонує інше протиставлення між двома способами виробництва, які він відповідно називає «античним» (або «трибутарним») та «феодальним». У першому влада була зосереджена переважно в руках правлячої еліти, яка перебувала на вершині владної системи; у другому — владу здебільшого утримували місцеві володарі з нестійким правлінням на верхіці.

До історичних утворень «античного» або «трибутарного» («данинного») роду належать Римська, Візантійська, Абасидська і Каролінґська імперії. Правлячі еліти на вершині цих систем були сильними, оскільки контролювали принаймні два важливі інституційні механізми.

По-перше, вони контролювали стратегічний елемент виробничого процесу: збір і управління стандартизованою інформацією. Ця наглядова роль дозволила їм вести сукупну статистику про майно, доходи, демографію та продуктивність на територіях, якими вони керували. Ці форми інформаційної грамотності забезпечили ефективне збирання данини з боку держави.

По-друге, панівні еліти контролювали стратегічний елемент примусу, а саме постійну армію, оснащену вищим військовим потенціалом. Завдяки владі примусу правителі мали змогу надсилати власних збирачів данини без допомоги тих, хто здійснював владу на місцевому рівні. Вони змогли послабити контроль місцевих володарів над ресурсами й, отже, над основними виробниками економічного надлишку, зробивши цих володарів залежними від доходів, які їм спрямовує правляча еліта.

Трибутарна економіка та селянський спосіб виробництва

Такі політичні структури зрештою залежали від здатності отримувати доходи від сільського населення для фінансування свого централізованого механізму влади (судів, бюрократичного апарату та найманої армії). Збір і розподіл данини також мали два важливі супутні наслідки для економіки.

По-перше, це змушувало селян виробляти більший аграрний надлишок (а іноді й промислові товари) для сплати державних зборів. По-друге, це спонукало купців отримувати прибуток, використовуючи далекі торгові шляхи, які були встановлені для переказу державних доходів. Розпад трибутарних імперій прискорив кінець економічної інтеграції. Згодом економіка стала локалізованою, або, за термінологією Вікхема, «феодальною».

 

Обкладинка книги Кріса Вікхема «Окреслюючи раннє Середньовіччя. Європа та Середземномор’я у 400-800 роках». Фото: з відкритих джерел

 

Натомість визначальними характеристиками феодальних суспільств були примат «земельної політики» та децентралізація засобів примусу в руках місцевих землевласницьких еліт. Вирішальним чинником здійснення влади в таких політичних утвореннях було безпосереднє володіння та розпорядження землею. Король або місцевий магнат були би найвпливовішими фігурами на цій території, оскільки володіли найбільшими земельними володіннями та здійснювали потужний контроль над жителями, а не через їхню офіційну державну роль та інституційні повноваження.

Такі суспільства виникли в Європі після падіння Риму, в Азії — після розпаду держав Аббасидів і династії Тан або в Африці — після занепаду Аксума чи Імперії Гани. Відсутність систематичного оподаткування не дозволяла правителям здійснювати прямий контроль над землею. Так контроль над землею та рентою став головним джерелом багатства та влади для всіх королів, аристократів і лордів^[14].

У межах цих широких параметрів феодального суспільства став можливим (але не неминучим) розвиток політичного і суспільного устрою, подібного до того, який було встановлено у регіонах післякаролінґської Європи, заснований на кріпацтві в прямому сенсі цього слова. Інститут феоду (лену) як форми умовного земельного володіння, наданого сеньйором своїм васалам, передбачав владу над залежним селянством^[15].

Між цими двома способами виробництва може бути кілька проміжних конфігурацій. Вікхем додає до них третій стандартний варіант, який називає «селянським способом виробництва». Маються на увазі різні форми селянського господарства, які можна зустріти, коли поміщики чи держава не здійснюють систематичного привласнення надлишків. Ми можемо знайти багато прикладів таких спільнот, від італійських Апенін у VII столітті та середньовічної Ісландії до високогір’їв Південно-Східної Азії сучасності^[16].

Джон Гелдон і трибутарний спосіб виробництва

Джон Гелдон — досвідчений дослідник Візантійської імперії, який також цікавиться порівняльним аналізом Османської імперії та Імперії Великих Моголів. Як і Кріс Вікхем, Гелдон був учнем Родні Гілтона, одного з батьків-засновників британської традиції марксистської історіографії, яка розвивалася від початку 1950-х років. Тоді як такі діячі, як Ерік Гобсбаум, Крістофер Гіл, Джордж Руде та Едвард Палмер Томпсон, зосереджувалися на сучасному або ранньомодерному періодах європейської історії, Гілтон присвятив своє наукове життя вивченню середньовічної Європи, зокрема селянські повстання, які він досліджував у своїй книзі 1973 року «Звільнення кріпаків» (Bond Men Made Free).

 

Джон Гелдон. Фото: з відкритих джерел

 

Гелдон пропонує дещо відмінний від Вікхема погляд на способи виробництва, коли обговорює перехід від античного світу до середньовіччя. Він стверджує, що за позірним розривом між цими двома історичними періодами приховується істотна тяглість. Для Гелдона їх визначав єдиний панівний спосіб виробництва — трибутарний.

У своєму теоретичному шедеврі «Держава та трибутарний спосіб виробництва» (1993) Гелдон використовує концепцію трибутарного способу^[17]. Єгипетський вчений-марксист Самір Амін раніше визначив цей спосіб, щоби замінити ним заплутаний та непопулярний концепт «азійського» способу виробництва, який у своїх працях вживав Маркс^[18]. Проте визначення з боку Гелдона трибутарного способу виробництва більше завдячує загальному формулюванню Еріка Вульфа в його праці 1982 року «Європа та народи без історії»^[19].

Гелдон стверджує, що в обох способах виробництва, трибутарному і феодальному, основний процес привласнення надлишків є однаковим. Також тут існують ті самі економічні відносини між виробниками та засобами виробництва, незалежно від того, як ці відносини можуть бути визначені в юридичних термінах. Селяни були економічною основою трибутарного світу, незалежно від того, чи була верхівкою структури влади панівна кочова еліта, група феодалів або держава.

Різниця між трибутарним і феодальним способами виробництва полягає у ступені контролю, який здійснює над громадою панівний клас. Це впливає на рівень експлуатації, але не впливає на сутність того, як привласнюють надлишки.

Різновиди данини 

Однак недоречно було би розглядати трибутарний спосіб виробництва за Гелдоном як єдиний історичний період чи еру, що охоплює більше тисячоліття. Якщо розуміти його в такому контексті, від концепції Гелдона було би мало користі у вивченні виникнення держави чи політичної влади, яка конкретно виражалася, скажімо, через фіскальні структури та конфлікти між елітами й центральною владою. Ця рамка занадто широка для відстеження поступових змін і трансформацій у підструктурах держави та суспільства. Також вона не була би дуже корисною для розуміння економічних відносин^[20].

Гелдон не задумував, щоби цю інтерпретаційну концепцію використовували таким чином. Він використовує терміни «трибутарний спосіб виробництва» чи «трибутарні виробничі відносини» замість термінології феодального, кочового чи селянського способів виробництва. Це дозволяє обмежити використання таких термінів, як «феодальний», «кочовий» чи «селянський», до конкретних соціальних формацій.

 

Обкладинка книги Джона Гелдона «Держава та трибутарний спосіб виробництва». Фото: з відкритих джерел

 

Хоча всі ці формації базуються на трибутарних виробничих відносинах, конкретні історичні обставини та правові відносини відрізняють їх одне від одного. Це не означає, що кожна історична конфігурація є окремим способом виробництва^[21].

Суспільства минулого, що ґрунтувалися на трибутарному способі виробництва, могли схилятися до централізації або фрагментації. Також вони могли коливатися між цими двома полюсами або різнитися у методах збирання, обігу та розподілу данини.

Джайрус Банаджі та комерційний капіталізм

Хоча Кріс Вікхем і Джон Гелдон мають різні думки щодо того, що можна визначити як спосіб виробництва, вони обидва переслідують однакову основну мету: зрозуміти, як різні види панівної еліти підкорювали селян, над якими вони владарювали, і як вони продовжували використовувати надлишки, котрі їм вдавалося отримати від населення, яке їх виробляло.

Як концепції, трибутарний та феодальний способи виробництва вказують на ключові соціальні відносини, через які політична влада на конкретній території отримувала та розподіляла надлишки. Однак також слід визнати, що частина цих надлишків не використовувалась безпосередньо виробниками і не розподілялася після збирання данини. Практично в усіх випадках якусь частину надлишків направляли для обігу та обміну^[22].

Основним об’єктом дослідження Джайруса Банаджі є сфера обігу. Уродженець Індії, Банаджі є істориком середньовічного Середземномор’я та Близького Сходу, який також цікавиться довгою історією капіталізму. Засадничі ідеї в марксистській традиції, на які він спирається, відрізняються від тих, що використовують Вікхем і Гелдон: Банаджі покликається на праці двох російських вчених початку XX століття, історика Михайла Покровського та економіста Євгенія Преображенського^[23].

 

Джайрус Банаджі. Фото з Facebook: Jnanapravaha Mumbai  

 

У своїй праці 2020 року «Коротка історія комерційного капіталізму» Банаджі вбачає теоретичну відмінність між тим, що Маркс називав «капіталістичним способом виробництва» — революційним новим соціальним устроєм, що існує лише протягом останніх двох століть, і «капіталізмом» у більш загальному сенсі. Останній термін також може описувати комерційний («торговий» у термінології Покровського — Прим. ред.) капіталізм, який існував у певних регіонах від XII до XVIII століття^[24].

На основі цієї відмінності Банаджі виступає проти ортодоксального марксистського погляду. Згідно з цим поглядом, торговельне багатство не становить «капітал» у розумінні Маркса, поки це багатство залишається зовнішнім стосовно процесу виробництва. Таке багатство відрізняється від того, що Маркс називав реальним підпорядкуванням праці капіталу, оскільки його накопичують, просто збираючи прибутки від продажу продуктів первинних виробників^[25].

Купці та виробництво

Банаджі пропонує інший погляд, який Маркс висловив у третьому томі «Капіталу», де він стверджує, що виробник може стати як купцем, так і капіталістом, або «з іншого боку, купець може самостійно взяти під контроль процес виробництва»^[26]. Маркс розглядав другий варіант як менш прогресивну форму переходу до капіталізму, оскільки вона залишала «спосіб виробництва» — тобто трудовий процес — незмінним.

Комерційний капітал об’єднував сферу виробництва та сферу обігу за допомогою різних механізмів в різні періоди. Його багата історія включала міжнародні грошові ринки, мережі виробництв, вертикальну інтеграцію сільськогосподарського виробництва та плантаційні підприємства^[27]. Банаджі вбачає паростки комерційного капіталізму ще в епосі пізньої античності та на початку ісламу, хоча відзначає, що точно визначити початок цього явища неможливо, як і початок будь-якої іншої епохальної зміни^[28].

У X столітті торговці в ісламському світі формували комерційні партнерства, фінансували експедиції, транспортували товари та володіли або контролювали судноплавство вздовж всього Середземного моря, Близького Сходу та Індійського океану. У XI столітті в Китаї династії Сун відбувався постійний розвиток капіталістичної діяльності у сферах видобутку корисних копалин та виробництва заліза, а також значне зростання зовнішньої торгівлі та грошового ринку^[29].

Капіталістичні групи, які домінували в економіках італійських торговельних міст, виконували різні функції. У Флоренції вони організовували виробників на рівні окремих домогосподарств у мережі; в Болонії — інвестували у створення нових виробничих моделей; тоді як у Генуї та Венеції — фінансували та керували торгівлею за допомогою векселів та торговельних банків^[30].

Продуктивна основа для більшості торговельних операцій з продуктами ґрунтувалася на праці сільських родин. Формальне підпорядкування їхньої праці комерційному капіталу через описані вище канали обігу передбачало привласнення значних обсягів неоплаченої сімейної праці на користь купців-капіталістів. Модель комерційного капіталізму Банаджі характеризується комбінованим розвитком, а не лінійною послідовністю між різними способами виробництва^[31].

 

Картина Сано ді П’єтро (1405–1481) «Історія святого Єроніма та лева»

 

Неприродність капіталізму

Моделі, які розробили Вікхем і Гелдон, вказують на те, що вирішальним чинником є не те, чи ідентифікуємо ми один, два чи три способи виробництва, або характеризуємо певний спосіб виробництва як трибутарний чи феодальний. Корисність концепції слід вимірювати за її здатністю розкривати історичні конфігурації соціальних змін.

Розвиток суспільств відбувається через реальну та уявну взаємодію між людьми. Поняття «спосіб виробництва» вказує на політичні та економічні відносини, які зумовлюють та обмежують цю взаємодію.

У суспільствах, що базуються на трибутарному/феодальному способі виробництва, еліти не лише збирають надлишки, але також передають та обмінюють їх через транзакції комерційних посередників. Праця Банаджі присвячена вивченню обставин, за яких торговці стимулювали комерційне розширення, та періодів, коли вплив інших соціальних груп обмежував чи підтримував їх.

Розбіжності між цими концепціями є суттєвими, оскільки вони відбивають різноманітні історії людства. Залежно від часу та обставин, як відзначав Маркс, виробник може перетворитися на торговця, а торговець — на виробника. Коли реалізується одна з цих альтернатив, починає вибухати процес розширення капіталу.

Однак розширення такого роду відбувалося різноманітними шляхами — від трансформацій в аграрних відносинах до змін у сфері торгівлі. Роль, яку відігравала держава, могла бути вирішальною у цьому процесі. Вона може виступати як рушій економіки, який спрямовує розширення капіталу, як у випадку загальної ролі системи оподаткування у пізній Римській імперії. Також вона може бути каталізатором перетворення комерційного капіталізму в капіталістичний спосіб виробництва: наприкінці XIX століття спостерігається стрімке зростання національних економік, які спирались на масштабне промислове виробництво та «великий бізнес», а не на торгівлю саму по собі.

За тривалий історичний проміжок часу між цими двома далекими історичними конфігураціями існувало безліч траєкторій експансії капіталу. На відміну від нового типу капіталізму, який повністю став ототожнюватися з національною державою, комерційно організовані капіталізми до ХІХ століття характеризувалися надзвичайним розмаїттям і гнучкістю форм виробництва, а також надзвичайною багатогранністю відносин між капіталом і політичною владою^[32]. Вони варіювалися від симбіозу між трибутарними мусульманськими державами та комерційним капіталом^[33], діалектики між китайськими трибутарними державами та дрібнотоварним капіталізмом^[34], середньовічними торговельними державами Середземномор'я та Індійського океану, де панували капіталістичні інтереси еліти^[35], до монархічного капіталізму трансатлантичних іберійських імперій^[36].

Сильна сторона описаних мною марксистських течій полягає саме в їхньому визнанні різноманітності. Вони також відзначаються здатністю уявляти історичні переходи як вищий і складніший набір траєкторій, ніж традиційна ідея про перехід від одного способу виробництва до іншого.

Шляхом розвитку соціального аналізу матеріальних структур та історичних процесів вони сформували низку базових концепцій, які відкидають лінійний погляд на історію як на прогресивний розвиток стадій і відмовляються від властивого цьому погляду євроцентризму. Передусім вони відкидають ідею про те, що капіталізм є природним втіленням наперед визначеного ходу історії^[37].

Розширений переклад статті з Jacobin, узгоджений з автором

Примітки

1. ^{^}  Karl Marx, Pre-Capitalist Economic Formations (1857-8), New York: Lawrence and Wishart, 1964, pp. 67-120, p. 95; Preface to the Critique of Political Economy (1859), in Early Writings, Harmondsworth: Penguin, 1975, pp. 424-428, at p. 426; Eric Hobsbawm, “Introduction”, Karl Marx, Pre-Capitalist Economic Formations, pp. 9-65, at pp. 19, 35-37, 51, 58, 61.  
2. ^{^}  John Haldon, “Mode of Production”, in The Sage Handbook of Marxism, eds. Beverly Skeggs – Sara Farris – Alberto Toscano – Svenja Bromberg, vol. I, London: Sage, 2021, pp. 24-44, at p. 28. 
3. ^{^}  Paul Blackledge, Perry Anderson, Marxism and the New Left, London: Merlin Press, pp. 69-76. 
4. ^{^}  Perry Anderson, Passage from Antiquity to Feudalism, London: Verso, 1974, p. 128. (рос. перекл. Перри Андерсон, Переходы от античности к феодализму, Москва: Территория будущего, 2007). 
5. ^{^}  Perry Anderson, Passage, p. 293. 
6. ^{^}  Eric Wolf, Europe and the People without History, Berkeley: University of California Press, 1982, pp. 81-82 (український переклад з помилками: Ерік Вульф, Європа і народи без історії, Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2004); Jack Goody, Capitalism and Modernity: The Great Debate, Cambridge: Polity, 2004, pp. 131-132; The Theft of History, Cambridge: Cambridge University Press, 2006, p. 299 (російський переклад: Джек Гуди, Похищение истории, Москва: Весь Мир, 2015). 
7. ^{^}  Timothy Brook, The Confusion of Pleasure: Commerce and Culture in Ming China, Berkeley: University of California Press, pp. 199-200; Jack Goody, Capitalism and Modernity, p. 138.  
8. ^{^}  Noel Lenski, “Framing the Question: What is a Slave Society?” in What is a Slave Society? The Practice in Global Perspective, eds. Noel Lenski – Catherine M. Cameron, Cambridge: Cambridge University Press, 2018, pp. 15-57.  
9. ^{^}  Pierre Bonnassie, “Survie et extinction du régime esclavagiste dans l’Occident du haut Moyen Age (IVe-XIe siècles)”, in Cahiers de civilisation médiévale (1985), pp. 307-343; Guy Bois, La mutation de l’an mil. Lournand, village mâconnais de l’Antiquité au féodalisme, Paris: Fayard, 1989, pp. 31-61.  
10. ^{^}  Adriaan Verhulst, “The Decline of Slavery and the Economic Expansion of the Early Middle Ages”, in Past and Present 133 (1991), pp. 195-203; Alice Rio, Slavery after Rome, 500-1100, Oxford: Oxford University Press, 2017, p. 16; Alessandro Stanziani, After Oriental Despotism: Eurasian Growth in a Global Perspective, London: Bloomsbury Academic, 2014, pp. 61-90; Jeff Eden, Slavery and Empire in Central Asia, Cambridge: Cambridge University Press, 2018, p. 35. 
11. ^{^}  Chao Kang, Man and Land in Chinese History: An Economic Analysis, Stanford: Stanford University Press, 1986, p. 222; Irfan Habib, Essays in Indian History: Towards a Marxist Perception, pp. 109-160, at pp. 140-155. 
12. ^{^}  Chris Wickham, “The Other Transition: From the Ancient World to Feudalism”, in Past and Present 103, 1 (1984), pp. 3-36. (є переклад його іншої роботи рос.: Крис Уикхем, Средневековая Европа. От падения Рима до Реформации, Москва: Альпина Нон-фикшн, 2018). 
13. ^{^}  Chris Wickham, Framing the Early Middle Ages: Europe and the Mediterranean, 400-800, Oxford: Oxford University Press, 2005. 
14. ^{^}  Chris Wickham, “Historical Transitions: A Comparative Approach”, in The Medieval History Journal, 13,1 (2010), pp. 1-21; “Tributary Empires: Late Rome and the Arab Caliphate”, in Tributary Empires in Global History, eds. Peter B. Bang – C.A. Bayly, Cambridge: Cambridge University Press, pp. 205-213; David W. Phillipson, Foundations of an African Civilisation: Aksum and the Northern Horn 1000 BC – AD 1300, Addis Ababa: Addis Ababa University Press, 2012, pp. 227-243; Donald Crummey, “Abyssinian Feudalism”, in Past and Present 89 (1980), 115-138; Land and Society in the Christian Kingdom of Ethiopia: from the Thirteenth to the Twentieth Century, Oxford: James Currey, pp. 50-72. 
15. ^{^}  Chris Wickham, “Le forme del feudalesimo”, in Il feudalesimo nell’alto Medioevo, Centro italiano di studi sull’alto Medioevo: Spoleto, 2000, pp. 15-46. 
16. ^{^}  Chris Wickham, Framing the Early Middle Ages, pp. 531-547; “Passages to Feudalism in Medieval Scandinavia”, in Studies on Pre-Capitalist Modes of Production, eds. Laura da Graca – Andrea Zingarelli, Leiden: Brill, 2015, pp. 112-124. Про селян Південно-Східної Азії див. James Scott, The Moral Economy of the Peasant: Rebellion and Subsistence in Southeast Asia, New Haven: Yale University Press, 1977; The Art of Not Being Governed: An Anarchist History of Upland Southeast Asia, New Haven: Yale University Press, 2010 (рос. переклад: Джеймс Скотт, Искусство быть неподвластным. Анархическая история высокогорной Юго-Восточной Азии, Москва: Новое издательство, 2017. — 564). 
17. ^{^}  John Haldon, The State and Tributary Mode of Production, London: Verso, 1993. 
18. ^{^}  Samir Amin, Unequal Development, New York: Monthly Review Press, 1976. Щодо критики, див Stanziani, After Oriental Despotism, pp. 17-34. 
19. ^{^}  Eric Wolf, Europe and the People without History, pp. 79-88. 
20. ^{^}  John Haldon, “Problems with Periodization?”, Millennium 13 (2016), pp. 37-39, at p. 39. 
21. ^{^}  John Haldon, “Mode of Production”, p. 32; The State and Tributary Mode of Production, pp. 63-109, contra Chris Wickham, “How did the Feudal Economy work? The economic logic of medieval societies”, in Past and Present 251 (2021), pp. 3-40, at p. 30, 33-35. 
22. ^{^}  Eric Wolf, Europe and the People without History, pp. 83-84. 
23. ^{^}  Marcel van der Linden, “Foreword”, Jairus Banaji, Theory as History: Essays in modes of production and exploitation, Leiden-Boston: Brill, 2010, pp. xi-xv. 
24. ^{^}  Jairus Banaji, A Brief History of Commercial Capitalism, Chicago: Haymarket, 2020, p. 28. 
25. ^{^}  Eric Wolf, Europe and the People without History, p. 79. 
26. ^{^}  Karl Marx, Capital, III, Harmondsworth: Penguin, 1981, p. 452. 
27. ^{^}  Jairus Banaji, A Brief History of Commercial Capitalism, p. 3. 
28. ^{^}  Jairus Banaji, Exploring the Economy of Late Antiquity: Selected Essays, Cambridge: Cambridge University Press, 2016, p. 19-27; Paolo Tedesco, “Late Antiquity, Early Islam, and the Emergence of a Precocious Capitalism: A Review Essay”, in Journal of European Economic History 47,3 (2018), pp. 115-151, at pp. 117-119.  
29. ^{^}  Jairus Banaji, Theory as History, p. 357. 
30. ^{^}  Sergio Tognetti, Un’industria di lusso al servizio del grande commercio, Firenze: Olschki, 2002; Carlo Poni, “All’origine del sistema fabbrica: tecnologia e organizzazione produttiva dei mulini da seta nell’Italia settentrionale (secoli XVII-XVIII)”, in Rivista Storica Italiana 88,3 (1976), 444-497. 
31. ^{^}  Jairus Banaji, A Brief History of Commercial Capitalism, p. 110. 
32. ^{^}  Jairus Banaji, “Merchant Capitalism”, in The Sage Handbook of Marxism, eds. Beverly Skeggs – Sara Farris – Alberto Toscano – Svenja Bromberg, vol. I, London: Sage, 2021, pp. 3-23, at p. 9. 
33. ^{^}  Maxime Rodinson, Islam and Capitalism, London: Saqi, 2007 (or. ed. 1966), pp. 34-36, 58-66; Mahmood Ibrahim, Merchant Capital and Islam, Austin: University of Texas Press, p. 56; Lorenzo Bondioli, Peasants, Merchants, and Caliphs: Capital and Empire in Fatimid Egypt, PhD Dissertation: Princeton University, 2021, pp. 105-106.  
34. ^{^}  Philip Huang, The Peasant Economy and Social Change in North China, Stanford: Stanford University Press,1985, p. 78; Hill Gates, China’s Motor: A Thousand of Year of Petty Capitalism, Ithaca: Cornell University Press, 1996, p. 7. 
35. ^{^}  Giorgio Cracco, Società e stato nel Medioevo veneziano (secoli XII-XV), Firenze: Olschki, 1967; Fernand Braudel, The Mediterranean and the Mediterranean World in the Age of Philip II, I, London: Fontana Press, pp. 509-510. 
36. ^{^}  Jairus Banaji, A Brief History of Commercial Capitalism, pp. 41-46. 
37. ^{^}  Chris Wickham, Medieval Europe, New Haven: Yale University Press, 2016, p. 1; “Historical Transitions: A Comparative Approach”, p. 4, and 18-19; “How did the Feudal Economy work?”, p. 39.