Червоне і чорне: як вийти за рамки капіталістичної економіки

Радикальні ліві^[1] полюбляють умовний спосіб. Усі їхні розмови про зміни пронизує незручне усвідомлення того, що сучасна соціальна система жорстко обмежує обсяг таких змін. «Після революції...» — сповнений зажури й іронії зачин до багатьох сподівань лівих, висловлених із трепетом у серці.

Чому ж тоді ліворадикали так неохоче говорять про те, якою має бути альтернативна система? Один із найперших і найвпливовіших несхвальних відгуків на подібні розмови належить Карлу Марксу: часто наводять його глузливе зауваження про утопічні «рецепти... для кухні майбутнього»^[2]. Вважається, що мораль цих слів у тому, що майбутнє суспільство повинно постати зі стихійного ходу історії, а не з відірваних від дійсності мрій якогось писаки. Хай як іронічно, та за два роки писака Маркс у «Критиці Ґотської програми»^[3] запропонував свій «кулінарний» рецепт, інгредієнтами якого були трудові талони, склади з товаром і система обліку, котра має визначати, скільки отримуватимуть робітники.

Це зауваження, цілком у дусі Маркса, було миттєвою уїдливою відповіддю на негативну рецензію в одній з паризьких газет^[4], яку видавали послідовники філософа Оґюста Конта. У ній Маркса критикували за відсутність чіткої альтернативи суспільній системі, яку той викривав. (Саме тому він одразу насмішкувато питається, чи ці рецепти, які хотіли побачити рецензенти, бува не контівські.) Щоб краще зрозуміти контекст, слід усвідомити, що Конт, як і інші утопісти доби, пропонував сценарії для майбутнього суспільства, які вирізнялися просто-таки схибленою грандіозністю та супроводжувалися скрупульозними й навдивовижу детальними інструкціями ледь не з кожного аспекту повсякдення. І саме таке одержиме вимальовування майбутнього Маркс обрав за мішень для своїх нападок.

Стриманість пов’язана і з відчуттям того, що викладати ідеї про майбутні соціальні інституції рівнозначне прояву технократичного елітизму, що послаблює утопічний порив народу-в-дії. Значні соціальні зміни ніколи не відбуваються без мас, які надихаються на піднесені подвиги. Одна з найдавніших оман лівиці — ілюзія, що зміни настають, коли хтось пропонує блискучий план із десяти пунктів і йому вдається переконати всіх у його геніальності.

Найбільш вагомою причиною, чому ліві настільки підозрілі до подібних уявлень, є те, що їх часто представляли як кінцеві історичні пункти, а кінцеві пункти завжди викликатимуть розчарування. Ідея про те, що історія досягне кінцевої мети, коли соціальні протиріччя зникнуть і політика відійде в небуття, була лиш фантазією, яка від самих початків збила лівих на манівці. Сценарії майбутнього не варто розглядати як остаточні і навіть як необоротні. Краще мислити їх як всього лиш дороговкази з можливими шляхами виходу з лабіринту. І от як ми виберемося з цього лабіринту — тоді нам і вирішувати, що робити далі.

Спочатку я розгляну поширене серед соціалістів припущення, що головні вади капіталізму походять із суперечності між гонитвою за особистим прибутком і задоволенням людських потреб. Потім я запропоную декілька міркувань, які варто брати до уваги щоразу, коли коли хтось братиметься виправити ці вади.

Про що мені тут не йдеться, так це про досягнення якоїсь остаточної та абсолютної гармонії між інтересами кожного й інтересами всіх та очищення людства від суперечностей і егоїзму. Я шукаю найкоротший можливий шлях для переходу від нинішнього суспільства до суспільства, де засоби виробництва перебувають у спільній власності. Моя мета — не виключити радикальніші зміни, а добитися їх.

***

Було дві реакції радикальних лівих на кінець «реального соціалізму». Більшість облишили говорити про світ після капіталізму, відступивши на позиції поміркованої політики поступових реформ, локалізму чи особистого розвитку.

Реакція решти була цілком протилежною — повне занурення в найбездоганніші й найбезкомпромісніші бачення соціальних перетворень. Останнім часом в окремих ліворадикальних колах цей порив посилив привабливість ідеї стрибка до світу без держав і ринків, а отже, і без грошей, зарплатні й цін, до системи, у якій товари будуть вільно вироблятися й вільно отримуватися, а економіка керуватиметься винятково принципом «від кожного за здібностями, кожному за потребами»^[5].

«Революція», Давид Альфаро Сікейрос 

Щоразу, як обговорюються такі уявлення про майбутнє, дискусії одразу зосереджуються навколо великих філософських питань про природу людини. Скептики глузливо відзначають, що люди занадто егоїстичні, а отже, така система не буде дієвою. Оптимісти твердять, що людям як виду притаманна співпраця. Докази наводяться на користь кожної з думок. Однак краще облишити ці дебати. Можна з упевненістю припустити, що люди схильні до співпраці й егоїзму залежно від обставин. На заваді піднесеним уявленням про бездержавний і безринковий світ стоять радше не моральні, а технічні перепони, і важливо зрозуміти, якими вони є насправді.

Треба визнати, що ми не хочемо в майбутньому відкотитися до суттєво нижчої стадії економічного розвитку, а бажаємо мати принаймні той самий рівень матеріального комфорту, який є за капіталізму. На якісному рівні, звісно, все мало б змінитися так, щоб виробництво якнайкраще відповідало справжнім потребам людей та довкілля.

Проте сучасне виробництво вимагає значного й комплексного поділу праці. Погляньте-но лишень на вашу кімнату й подумайте про предмети, що вас оточують. А тепер спробуйте вгадати, скільки людей безпосередньо були залучені до їхнього виробництва. Наприклад, ноутбук, на якому я зараз набираю цей текст, складається з монітора, корпусу, оптичного приводу й мікропроцесора. Не так уже й важко уявити мільйони людей, що доклалися до виробництва лише тих предметів, що зараз переді мною на столі. І з мільйонів завдань кожна людина виконала незначний набір окремих дій.

Як кожен із них дізнався, що треба робити? Зрозуміло, що більшість із цих людей — наймані працівники, і їхні начальники сказали, що їм треба робити. Та як керівники з’ясували, скільки пластику необхідно виробити? І як вони довідались, що більш податливий, гнучкіший пластик треба відправити комп’ютерній компанії, хоч та залюбки взяла би високоякісний жорсткіший пластик, призначений для медичного обладнання?

Кількість таких дилем у сучасній економіці з мільйонами різноманітних товарів та мільярдами працівників і споживачів незліченна. І їх треба вирішувати узгоджено на глобальному рівні, адже в конкретний момент у розпорядженні є лише певна кількість робітників і машин, тому виробництво більшої кількості одного товару означатиме, що менше буде іншого товару. Ресурси можна комбінувати в незліченній кількості можливих варіацій. Якісь із них доволі непогано зможуть задовольнити матеріальні потреби й очікування суспільства, інші ж будуть катастрофічними — з величезною кількістю непотрібних товарів і дефіцитом потрібних речей.

Джерело: Jacobin

У цьому й полягає проблема економічних розрахунків. У ринковій економіці цю функцію виконують ціни. Вони можуть бути дієвим механізмом тому, що передають систематичну інформацію: скільки одних речей люди готові віддати в обмін на якісь інші речі за наявних умов. Лише готовність людей у певній пропорції відмовитися від однієї речі на користь іншої дозволяє з’явитися кількісній інформації про те, як відносно люди оцінюють ці речі. І лише знання про те, якою відносною вартістю люди наділяють мільйони різних предметів, дозволяє виробникам у цій величезній мережі ухвалювати раціональні рішення про свій незначний внесок до всієї системи.

Однак все це не означає, що розрахунки можна виконати винятково за допомогою цін і що ціни, сформовані на ринку, ідеальні чи оптимальні. Водночас децентралізована система не має іншої можливості постійно генерувати й передавати настільки значні обсяги кількісної інформації, не спираючись на ціни у тій чи тій формі. Звісно, не конче мати децентралізовану систему. Це може бути й централізована планова економіка, у якій всі чи майже всі рішення суспільства про виробництво делеговані професійним планувальникам із комп’ютерами. Їхнє завдання буде вкрай складним, а ефективність — непевна. Втім, така система принаймні привнесе хоч якийсь порядок в економічні розрахунки.

Отже, щось має виконувати функцію економічних розрахунків, яку в ринковій системі виконує ціна, а у централізованій плановій системі — планувальники. Взагалі-то спроба детально пояснити, що са́ме знадобиться для економічних розрахунків у світі без держав і ринків, вже була зроблена. Анархістський активіст Майкл Альберт і економіст Робін Ганел розробили систему, яку вони назвали «партисипативна економіка»^[6].

Більш відома як «парекон», така система є цікавим прикладом, оскільки вона ретельно розписує, що са́ме буде необхідно для того, щоб управляти «анархістською» економікою. І відповідь приблизно така: на початку року кожен має скласти список усіх видів продукції, які він/вона планує спожити протягом року, зазначивши і кількість кожної одиниці товару. Складаючи такий список, кожен бере до уваги орієнтовний прейскурант для кожного продукту, наявного в економіці. Загальна вартість заявки особи не може перевищувати його/її особистого «бюджету», який визначається відповідно до того, скільки він/вона обіцяє працювати цього року.

Оскільки початкові ціни — лише приблизні, ра́ди прямої демократії повинні внести в комп’ютери списки споживання й зобов’язання по роботі, щоб підготувати вдосконалений перелік цін, що наблизить заплановані обсяги споживання й виробництва — попит і пропозицію — до рівноваги. Потім цей вдосконалений перелік цін публікується, і це запускає весь процес по другому колу: тепер всі мають переписати заявки на споживання й зобов’язання по роботі з урахуванням нових цін. Вся процедура повторюється декілька разів, доки попит і пропозиція нарешті не будуть врівноважені. Нарешті з-поміж кількох варіантів загальним голосуванням обирають остаточний план.

У своїх текстах і промовах Альберт і Ганел описують цей дивовижний процес, щоб показати, наскільки привабливою й реалістичною може бути їхня система. Однак на багатьох, зокрема й на мене, це справляє цілком протилежний ефект. Складається враження, що це радше яскрава демонстрація того, чому так важко уявити, як будуть діяти економічні розрахунки за відсутності ринків чи державного планування.

І річ не в тім, що широкомасштабна бездержавна й безринкова економіка «не працюватиме», насамперед вона попросту не зможе існувати без хоча б якогось механізму координації на зразок Альбертового й Ганелевого. Тому ми повинні серйозно сприймати проблему економічного розрахунку, якщо хочемо побачити щось більше за статус-кво.

***

А як же щодо іншої альтернативи? Скажімо, централізованої планової економіки, де завдання економічного розрахунку довірено, будемо сподіватися, демократично підзвітним фахівцям зі збору даних? В історії були приклади такої системи, хоча, звісно, вони були далекими від демократії. Централізовані планові економіки мали певні досягнення: коли комунізм приходив до бідних сільськогосподарських країн, наприклад Болгарії чи Румунії, там вдавалося швидко провести індустріалізацію, ліквідувати безграмотність, підвищити рівень освіти, модернізувати гендерні ролі і, зрештою, вирішити першочергові житлові потреби й гарантувати первинну медичну допомогу для більшості населення. Ця система також допомагала досить швидко підвищити показники виробництва на душу населення.

Але далі система натрапила на труднощі. Тут саме час зробити одне застереження: оскільки неоліберальні праві звикли оцінювати успішність суспільства за багатством споживчих товарів, радикальні ліві, як правило, стають у позу та заперечують будь-яку політичну значущість таких речей. Це — помилка. Проблема з повними полицями супермаркетів в тому, що їх одних недостатньо, а не в тому, що вони небажані чи несуттєві. Населення комуністичних країн пережило дефіцит, погану якість і одноманітність товарів не просто як незручність, люди сприйняли це як порушення основних прав і свобод. Насправді маси вважали постійні проблеми із забезпеченням зрадою гуманістичної місії соціалізму.

У цілому комуністичні країни незмінно відставали від Західної Європи: дохід на душу населення в Східній Німеччині, який до Другої світової війни був дещо вищий за відповідний показник на західнонімецьких землях, у відносному вираженні ніколи не відновився після повоєнних окупаційних років^[7] і постійно знижувався починаючи з 1960-х років. Наприкінці 1980-х років він становив менше ніж 40% від показника Західної Німеччини.

Робітники Німецької Демократичної Республіки

На відміну від уявної економіки без держав і ринків, комуністичні економіки мали механізм економічних розрахунків. Він просто працював не так, як проголошувалося. У чому ж була проблема?

На думку багатьох західних економістів, відповідь проста: механізм був занадто неповороткий. Проблему пов’язали з «невидимою рукою» — виразом Адама Сміта, який він вжив мимохідь. Однак пізніше інші автори привласнили цей вираз для переосмислення Смітового розуміння ролі цін, попиту й пропозиції в розподілі товарів. Спочатку Сміт звернувся до системи цін, щоб пояснити, чому ринкові економіки взагалі демонструють подобу порядку, а не хаос.

Проте наприкінці XIX століття Смітові ідеї були формалізовані творцями неокласичної економіки — школи з винятково грандіозними амбіціями пояснити все. Вони складали рівняння, у яких покупці й продавці виступали як вектори попиту та пропозиції: коли пропозиція перевищувала попит на конкретному ринку, ціна знижувалася, коли попит перевищував пропозицію, вона росла. А коли попит і пропозиція були однакові, то ринок був у «рівновазі» та ціна була «рівноважною».

Що ж до економіки в цілому з її незліченними взаємопов’язаними ринками, то лише 1954 року майбутні Нобелівські лауреати Кеннет Ерроу й Жерар Дебре^[8] зробили відкриття, яке назвали доленосним для теорії загальної рівноваги та яке, за словами Джеймса Тобіна, «лежить в осерді наукової основи економічної теорії»^[9]. Вони довели математично, що за точно визначених засновків вільні ринки гарантовано формуватимуть набір потенційно рівноважних цін, який збалансує попит і пропозицію на всіх ринках одночасно. В результаті розподіл благ буде «оптимальним» в одному важливому аспекті: ніхто не зможе покращити свій достаток без погіршення добробуту когось іншого.

Мораль цього висновку полягала не лише в тому, що ціни слугували інструментом, який ринкові економіки використовували для забезпечення певного рівня порядку й раціональності. А радше в тому, що ціни, сформовані ринками, коли вони вільні й позбавлені обмежень — оптимальні, а отже, забезпечують максимально ефективний розподіл ресурсів. І якщо комуністична система не працювала, то через те, що неповороткий і ненадійний механізм планування не міг досягти цього оптимального розподілу.

Збиральний цех Автомобільного заводу імені Лихачова, 1959 рік

Тому коли після 1989 року західні економісти прибули в колишній соцтабір, щоб допомогти в переході від соціалізму, вони невтомно повторювали мантру: «Встановіть правильні ціни».

Однак на той час вже назбиралося багато доказів проти такої теорії. Коли радянська система вже фактично розвалилася, економіст Пітер Мюррелл опублікував статтю в журналі «Journal of Economic Perspectives» з оглядом емпіричних досліджень ефективності в соціалістичних планових економіках^[10]. Ці дослідження не містили доказів на підтвердження неокласичного аналізу. Фактично всі вони дійшли висновку, що за стандартними неокласичними мірками ефективності планові економіки показували такі самі чи навіть кращі результати, ніж ринкові.

Мюррелл закликав читачів утриматися від упереджених суджень:

Логічність і загальний зміст результатів здивують багатьох читачів. Смисл цих результатів вразив мене, і я досі під цим враженням. Зважаючи на те, що вони суперечать загальновизнаним теоріям, прослідковується тенденція нехтувати ними з методологічних міркувань. Однак нехтувати ними стає вкрай важко, коли на власні очі бачиш несуперечливі результати, зібрані з різних джерел.^[11]

Спочатку він робить огляд 18 досліджень про технічну ефективність підприємств. Використовуючи однакову методологію, зіставивши дослідження підприємств планової економіки з дослідженнями капіталістичних підприємств, він порівняв результати. Наприклад, в одній зі статей було показано, що технічна ефективність капіталістичних підприємств становила 90%, в іншій, за тим самим методом, було підраховано, що цей показник на радянських підприємствах становив 93%. Результати й у інших випадках були подібні: 84% проти 86%, 87% проти 95% і так далі.

В лабораторії Куйбишевського металургічного заводу, 1961 рік

Потім Мюррелл розглядає дослідження ефективності розподілу: наскільки фактори виробництва розподілені між підприємствами так, щоб максимізувати випуск продукції. В одній зі статей було виявлено, що абсолютно оптимальний перерозподіл факторів виробництва міг би збільшити загальний випуск радянської продукції лише на 3–4%. У другій показано, що підвищення радянської ефективності до американських стандартів збільшило б ВНП Союзу всього лиш на 2%. У третій статті це підвищення могло б сягнути лише 1,5%. Найвищий показник потенційного підвищення ефективності, виявлений у дослідженнях радянської економіки, становив 10%. Як зазначає Мюррелл, це навряд були ті величини, які «могли би стати поштовхом для повалення всієї соціально-економічної системи»^[12]. Мюррелл був не єдиним економістом, який помітив цю аномалію: приблизно в той самий час у журналі «Soviet Studies» з’явилася стаття «Чому радянська економіка алокативно ефективна?»^[13].

Два німецькі мікроекономісти перевірили^[14] «загальноприйняту» гіпотезу, що «ціни в плановій економіці — це довільно встановлені мінові відношення без будь-якої прив’язки до відносного дефіциту чи економічних оцінок, [тоді як] ціни капіталістичного ринку близькі до рівноваги». Вони використали методику, що аналізує розподіл факторів виробництва між галузями промисловості, щоб виміряти, наскільки модель відрізняється від очікувань за умови повністю оптимальних неокласичних цін. Вивчивши східно- і західнонімецькі дані за 1987 рік, вони отримали «разючі результати»: відхилення становило 16,1% на заході й 16,5% на сході. Це незначне відхилення. Розрив на користь заходу, зазначили вони, був найбільший в обробній промисловості, там, де могло існувати щось на зразок конкурентних умов. Однак в основному монополії, податки, субсидії й інші складові західнонімецької економіки, яка на той час зажила у світі доброї слави як Modell Deutschland^[15], залишили її цінову структуру далі від «ефективного» оптимуму, ніж в агонізуючій комуністичній системі за Берлінським муром.

Неокласична модель також була підважена здебільшого провальними експериментами з більш ринковими версіями соціалізму у Східній Європі. Від середини 1950-х років місцеві реформатори з-поміж економістів й інтелектуалів просували впровадження ринкових механізмів для раціоналізації виробництва. Більш чи менш серйозні спроби реформування були зроблені в кількох країнах, зокрема під час придушеної Празької весни. Та країною, що пішла найдалі в цьому напрямку, стала Угорщина, яка запровадила «новий економічний механізм» у 1968 році. Підприємства перебували у державній власності, але відтепер очікувалося, що вони торгуватимуть на відкритому ринку й максимізуватимуть свої прибутки. Результати не справдили сподівань. Незважаючи на звання «найщасливішого барака соціалістичного табору»^[16], яким один з іноземних кореспондентів нагородив у 1970-ті роки хитку споживацьку економіку Угорщини, ріст продуктивності в країні не покращився, а дефіцит залишився звичним явищем.

Угорська реклама періоду «гуляш-комунізму». Джерело: bcmagazin.hu

Ці факти й висновки були однією з причин для сумнівів у неокласичному наративі; але була ще більш вагома причина: економісти знайшли серйозні пробіли в самій теорії. Від часів, коли Ерроу й Дебре довели, що за належних умов вільні ринки можуть формувати оптимальні ціни, теоретики (включно із самим Дебре) виявили низку тривожних властивостей цієї моделі. З’ясувалося, що подібні гіпотетичні економіки формують численні набори можливих рівноважних цін і немає механізму, який гарантував би, що економіка вибере один із них без тривалих і, скоріш за все, нескінченно повторюваних хаотичних проб і помилок. Що гірше, результати пропонованої моделі не витримували відчутного послаблення своїх відверто нереалістичних першопочаткових засновків: наприклад, без абсолютно конкурентних ринків, яких не існує в реальному світі, не було жодних підстав сподіватися на хоч яку рівновагу.

Навіть ліберальне кліше, що державне втручання виправдане «недоліками ринку» — специфічними аномаліями, що відступають від засновку моделі Ерроу – Дебре про ідеальний ринок, — було підважене іншим відкриттям 1950-х років — «загальною теорією другого найкращого»^[17]. Запропонована Річардом Ліпсі й Кельвіном Ланкастером теорема доводить, що навіть якщо ідеалізовані припущення стандартної моделі прийнятні, спроби виправити «недоліки ринку» і його «викривлення» (як-от тарифи, регулювання цін, монополії й екстерналії) можуть справити як позитивний, так і негативний ефект, тоді як інші недоліки ринку залишатимуться невиправленими. І так буде завжди у світі з повсюдною недосконалою конкуренцією й обмеженою інформацією.

В розлогому огляді «недоліків теорії загальної рівноваги» економіст Френк Акерман^[18] доходить такого висновку:

Історія про Адама Сміта, невидиму руку й переваги ринків заполонила підручники, аудиторії й сучасний політичний дискурс. Інтелектуальні підвалини цієї історії тримаються на загальній рівновазі... Якщо підвалини всіма улюбленої економічної історії, як нині вже відомо, ненадійні... то економісти повинні пояснити це.^[19]

Якщо детерміністична історія про формування вільними ринками оптимальних цін, що веде до максимального випуску продукції, більше нежиттєздатна, тоді недоліки планових економік навряд можна пояснити відсутністю цих рис. Тоді як комуністичні системи розвалювалися, економісти, які втратили віру в неокласичний наратив, почали наполягати на необхідності альтернативного пояснення. Найпомітнішим теоретиком з цього кола був Джозеф Стіґліц, який прославився роботами з економіки інформації. Його аргументи були суголосні позиції інших розкольників, котрі відійшли від неокласичного напряму, як-от видатний угорський дослідник планової економіки Янош Корнаї та фахівець з еволюційної економіки Пітер Мюррелл.

Всі вони вказували на низку ознак, які неокласична школа переважно ігнорувала, але які краще пояснювали здатність ринкових економік уникати проблем, від яких потерпали централізовані планові системи. Аспекти, на яких вони наголошували, були різними, однак мали спільну рису — усі вони були наслідком однієї досить простої обставини: в ринкових системах підприємства самостійні.

Судноремонтний цех, 1997 рік

Це означає, що в дозволених законом рамках підприємство може заходити на ринок, обирати свою продукцію й методи виробництва, взаємодіяти з іншими підприємствами й особами, а також воно має припинити існування, якщо неспроможне обходитися власними ресурсами. Як зазначено в одному з підручників з централізованого планування, у ринкових системах виходять з презумпції, «що діяльність можлива, якщо це прямо не заборонено», тоді як у планових системах «у більшості сфер економічного життя домінує презумпція, що діяльність неможлива, доки не отримано дозвіл відповідної інстанції»^[20].

Отже, вільний вхід і різноманіття незалежних джерел капіталу означають, що будь-хто з новими ідеями може шукати ресурси для їх втілення й не наражатися на можливу заборону з боку державних органів планування. Як наслідок, вони мають значно кращі можливості отримати ресурси, щоб випробувати свої ідеї. Це, ймовірно, веде до зростання непотрібних витрат, пов’язаних із невдалими експериментами, але також і до більших можливостей вдосконалити продукцію й процеси, а також до постійного підвищення показників технічного розвитку й росту продуктивності.

Свобода вибору підприємствами продукції й методів виробництва означає, що вони можуть напряму контактувати зі споживачами й підлаштовувати випуск товарів під їхні потреби, а завдяки вільному виходу на ринок споживачі можуть обирати між продукцією різних виробників. І не потрібна ніяка установа для того, щоб визначати, що саме потрібно виробляти.

Тим часом східноєвропейські економісти усвідомили, що необхідна передумова справжньої самостійності — наявність ринку капіталу, і це допомогло пояснити недоліки ринкоорієнтованих угорських реформ. Намагаючись пояснити постійний дефіцит за нової ринкової системи, угорський економіст Янош Корнаї виявив феномен, який він назвав «м’яке бюджетне обмеження»^[21]. Це ситуація, коли держава постійно передає ресурси збитковим підприємствам, щоб убезпечити їх від банкрутства. Цей феномен, як він стверджував, і був причиною дефіциту в Угорщині: розраховуючи на захист від краху, підприємства на практиці діяли без бюджетних обмежень і цим провокували необмежений попит на сировину й засоби виробництва, що призводило до появи хронічних «вузьких місць» (bottleneck) у виробництві.

Остаточна відповідь полягала у відсутності ринку капіталу. У ринковій економіці проблемне підприємство може продати частину чи й усе своє виробництво іншому підприємству. Або ж підприємство може звернутися по капітал до кредиторів чи інвесторів, якщо їх вдасться переконати, що воно має потенціал покращити показники своєї діяльності. Однак за відсутності ринку капіталу існує лише два можливі виходи: банкрутство або порятунок від банкрутства державним коштом. Постнійні порятунки від банкрутства — такою була ціна, яку угорське керівництво змушене було платити, щоб уникнути надзвичайно високих і спустошливих показників банкрутств підприємств. Інакше кажучи, ринки капіталу забезпечують раціональний спосіб вирішення проблеми економічної нестабільності, спричиненої жорсткою бюджетною політикою ринкових систем: якщо підприємству потрібно витратити понад власний дохід, воно може звернутися до кредиторів чи інвесторів. Без ринку капіталу така можливість виключена.

Тоді як антикомуністичні настрої у Східній Європі росли, ті, хто хотів уникнути навернення у капіталізм, зробили правильні висновки. У 1989 році польські дисиденти, економісти-реформатори Влодзімеж Брус і Казимир Ласький, обидвоє переконані соціалісти й учні визначного марксиста-кейнсіанця Міхала Калецького, видали книжку, у якій розглядали перспективи східноєвропейських реформ^[22]. Вони ще з 1950-х років були впливовими прихильниками демократичних перетворень і механізмів соціалістичного ринку.

ГУМ: черга за телевізорами, 1988 рік

Тепер вони дійшли висновку, що для побудови раціонального ринкового соціалізму треба, щоб державні підприємства стали самостійними, а це потребуватиме усуспільненого ринку капіталу. Пишучи напередодні зрушень, що призведуть до повалення комунізму, вони виклали своє бачення: «Роль держави-власника повинна бути відокремлена від держави як органа, відповідального за управління. [...] Підприємства... повинні бути відокремлені не лише від держави у її ширшій ролі, але й одне від одного»^[23].

Окреслені Брусом і Лаським ідеї було новаторськими: сукупність самостійних підприємств, фінансованих численними самостійними банками й інвестиційними фондами, підприємств, які конкурують і взаємодіють на ринку, але все ж знаходяться в суспільній власності.

***

Усе це підводить до вкрай важливого питання про прибуток. Існує два погляди на призначення прибутків за капіталізму. За марксистським уявленням, невгамовна гонитва капіталістів за прибутком визначає темп і обриси економічного розвитку, перетворюючи цю гонитву на основного «рушія системи»: непередбачуваного й свавільного, якого необхідно змінити на щось більш раціональне й гуманне. З іншого боку, мейнстрімна економіка розуміє прибутки як просто координувальний сигнал, який передає інформацію підприємствам і підприємцям про те, як найефективніше задовольнити суспільні потреби.

У кожній версії є частка істини. Подивімося на панівну думку. Її логіка прямолінійна: прибуток підприємства — це ринкова вартість продукції, яку воно реалізує, мінус ринкова вартість факторів виробництва, які воно купує. Тому прагнення до прибутку змушує підприємства максимізувати виробництво товарів, яких потребує суспільство, та водночас економити на використанні обмежених факторів виробництва. За цією логікою прибутки — ідеальний координувальний механізм.

Проте така логіка тримається купи лише якщо припустити, що ринкова вартість товару є хорошим мірилом його суспільної вартості. Чи є таке припущення обґрунтованим? Ліві знають достатньо, щоб взяти на кпини таку ідею. Історія капіталізму — це цілий фоліант неадекватно оцінених речей. Капіталісти не лише повсякчас вдаються до хитрощів і вивертів, щоб накрутити ринкову вартість своїх товарів (наприклад, завдяки рекламі) і знизити вартість факторів виробництва, які вони змушені купувати (наприклад, шляхом декваліфікації робітників). На найважливіші блага той-таки капіталізм послідовно встановлює ціни, які дуже мало пов’язані з їхньою граничною суспільною вартістю: досить згадати медичне страхування, природні ресурси, відсоткові ставки, заробітну плату...

Тому якщо прибуток і є сигналом, то він постійно надходить зі значними перешкодами. Однак певний важливий сигнал тут все-таки є. В економіці мільйони товарів не схожі на медичне страхування чи природні ресурси, вони більш банальні — як-от канцелярська гумка, листовий метал чи телевізори з плоским екраном. Відносні ціни на такі товари, здається, слугують прийнятними орієнтирами для визначення їх відносних граничних суспільних вартостей. Але все-таки саме найважливіші неадекватно оцінені товари — праця, природа, інформація, фінанси, ризики тощо — породжують нераціональність прибутку.

Інакше кажучи, за капіталізму підприємства можуть збільшити свої прибутки, ефективно виробляючи речі, які хочуть отримати люди. Однак вони також можуть збільшити їх, доводячи своїх робітників до зубожіння, шкодячи довкіллю, обдурюючи споживачів і заганяючи населення в борги. Як же досягти першого і уникнути другого?

Стандартна відповідь на цю дилему — те, що можна було б назвати соціал-демократичним підходом: нехай підприємства прагнуть до особистого прибутку, але держава втручатиметься в кожному окремому випадку, щоб вони не шкодили суспільству. Заборонятиме забруднювати довкілля, надаватиме права робітникам, не дозволятиме обманювати споживачів, приборкуватиме спекуляцію. Такою програмою не варто нехтувати. Соціальний теоретик Карл Поланьї розглядав її як складову того, що він назвав довгим «подвійним рухом» (double movement), який триває ще від початку промислової революції. Поланьї стверджував, що ліберальним капіталізмом завжди рухало прагнення перетворити все на товар. Оскільки для цього необхідна організація виробництва «через саморегулювальний механізм обміну», то неодмінно «людина й природа повинні бути включені до його сфери, їх необхідно підпорядкувати механізму попиту і пропозиції, інакше кажучи, обходитися з ними як з товарами, як із тим, що вироблено для продажу»^[24].

Проте таке прагнення до комодифікації (перетворення всього на товар.— прим. ред.) завжди породжувало свою діалектичну протилежність — контррух знизу суспільства, яке прагло декомодифікації. Після Другої світової війни контррух зробив декомодифікацію негласним рушієм внутрішньої політики всіх промислово розвинених країн. У повоєнні десятиліття партії робітничого класу, надзвичайно чутливі до тиску знизу, були при владі понад 40% часу, тоді як у міжвоєнні роки близько 10% і майже ніколи до того, і «зараження зліва»^[25] змусило праві партії до захисної покірності. Шкільна освіта, медичні послуги, житлове питання, вихід на пенсію, дозвілля, догляд за дітьми, прожиток як такий, а найголовніше — наймана праця — все це було поступово виведене з-під впливу ринку, перетворене з товарів на соціальні права й сферу демократичних рішень.

Принаймні такою була програма-максимум соціал-демократів, і у повоєнну добу в певних місцях і в окремі періоди її здобутки були дивовижними.

Проте соціал-демократичне вирішення нестабільне, тому на перший план виходить марксистське уявлення про прагнення до прибутку як про рушій капіталістичної системи. Існує засаднича суперечність між прийняттям того, що прагнення капіталістів до прибутку буде рушієм системи, і вірою в те, що за допомогою політики й приписів його вдасться систематично приборкувати й вгамовувати. У класичному марксистському розумінні це протиріччя лежить безпосередньо в економічній площині: політика, яка занадто сильно знизить норми прибутку, призведе до нестачі інвестицій і економічної кризи. Однак ця суперечність може бути й політичною: спраглі до прибутку капіталісти використовуватимуть соціальну владу, щоб перешкоджати необхідній політиці. То хіба за системи, керованої індивідами, котрі максимізують свої прибутки, все ще можна сподіватися зберегти норми, правила, закони й приписи, які обмежують прибуток і водночас необхідні для підтримки загального добробуту?

Для цього необхідна структура, яка дозволила б самостійним підприємствам, які залишалися б у державній власності, виробляти й продавати товари на ринку з метою перевищити доходи над витратами, запобігаючи при цьому привласненню цих надлишків невеликим класом капіталістів. У такій системі робітники зможуть взяти на себе стільки управлінських повноважень на своїх підприємствах, скільки забажають, і будь-який «прибуток» може бути усуспільнений, тобто він зможе справді виконувати функцію сигналу, а не бути рушійною силою. Однак передумовою такої системи є усуспільнення засобів виробництва, влаштоване так, щоб зберегти ринок капіталу. Як же це все можна зробити?

Розпочнімо з основ. Приватне управління виробничою інфраструктурою суспільства є, зрештою, явищем фінансовим. Саме через фінансування засобів виробництва капіталісти здійснюють контроль — як клас і як індивіди. За таких умов потрібне усуспільнення фінансів, тобто впровадження системи загального, колективного фінансування засобів виробництва і кредиту. Що це означає на практиці?

«Боротьба за визволення», Давид Альфаро Сікейрос 

Можна сказати, що люди володіють двома видами активів. До «особистих» активів належать будинки, машини чи комп’ютери. Проте саме фінансові активи — права на грошові потоки, як-от акції, облігації та інвестиційні фонди — забезпечують коштами виробничу інфраструктуру. Припустімо, що створено загальний суспільний фонд, який, евфемістично кажучи, має «обов’язково викупити» всі приватні фінансові активи. Наприклад, він «купить» частку особи в пайовому інвестиційному фонді за ринковою ціною й перекаже гроші на її банківський рахунок. Після завершення процесу суспільний фонд володітиме всіма активами, що раніше були у приватній власності, тоді як фінансове багатство індивідів буде конвертоване в банківські депозити (однак у банках, що знаходяться в суспільній власності, оскільки всі акції відтепер належить суспільному фонду).

Ніхто не втратить своє багатство, акції й облігації будуть просто переведені у готівку. Проте в цьому криються далекосяжні наслідки. Суспільні засоби виробництва і кредит відтепер становитимуть активи державного фонду, тоді як індивідуальні фінансові статки перетвориться на його пасиви. Інакше кажучи, посередницька функція між грошовими накопиченнями індивідів та виробничими матеріальними активами, яку раніше виконували капіталістичні банки, пайові інвестиційні фонди тощо, буде усуспільнена. За таких умов суспільний фонд зможе відновити «приборканий» ринок капіталу на усуспільненій основі, з великою кількістю усуспільнених банків та інвестиційних фондів, які володітимуть капіталом і розподілятимуть його між засобами виробництва.

Сіль тут в тому, що перехід до іншої системи не обов’язково має бути катастрофічним. Звісно, описана мною ситуація революційна, однак вона не повинна призвести до цілковитого краху старого суспільства і замінити його якоюсь небаченою прометеївською фантасмагорією.

Після завершення процесу підприємства більше не перебуватимуть у власності осіб, які прагнуть максимізувати свої прибутки. Натомість вони стануть власністю суспільства в цілому, як і весь профіцит («прибутки»), який ці підприємства зможуть отримати. Оскільки підприємства і далі купуватимуть і продаватимуть на ринку, вони так само зможуть отримати профіцит (чи дефіцит), за яким можна буде судити про їх ефективність. Але вже ніякий індивідуальний власник не прибиратиме собі до кишені ці надлишки, а отже, ніхто жодним чином не буде зацікавлений у збереженні і використанні у своїх інтересах повсюдного за капіталізму явища — неадекватної оцінки товарів, орієнтованої на отримання прибутку. Тепер можливо буде розв’язати суперечність «соціал-демократичного підходу» — з його вибірковим перешкоджанням гонитві за прибутком (задля захисту спільного блага) і одночасним послідовним розрахунком на прибуток як на рушій системи.

З цією самою метою нарахування процентів на приватні депозити може бути обмежене певним рівнем, а в разі перевищення цієї межі таке нарахування може бути зведене до простої компенсації інфляції. (Або ж суспільний профіцит може бути розподілений порівну між усіма й просто виплачуватися як соціальні дивіденди.) Це приведе до легкої безболісної смерті не так рантьє, як його «інтересу» до суспільства. І хоча індивіди так само матимуть змогу розпочати власну справу, їхні підприємства, досягнувши певних розмірів, віку і значення, повинні будуть «стати надбанням громадськості»: власники будуть зобов’язані продати їх на усуспільненому ринку капіталу.

Описане мною, певною мірою, є кульмінацією загальної тенденції, яка століттями викристалізовувалася за капіталізму: все більше відокремлення володіння від управління. Ще в середині XIX століття Маркс дивувався швидкому поширенню того, що зараз ми називаємо корпораціями. Маркс вважав цю еволюцію надзвичайно важливою: «Це — скасування капіталу як приватної власності в межах самого капіталістичного способу виробництва»^[26].

Як показали Адольф Берлі й Ґардінер Мінз у книжці «Сучасна корпорація та приватна власність»^[27], на 1930-ті роки така «усуспільнена приватна власність» перетворилася на панівну форму виробництва американського капіталізму.

Тож як же все-таки має відбуватися управління цими усуспільненими підприємствами? Вичерпна відповідь на це питання виходить далеко за межі такого есе; а скрупульозний опис установчих документів і статутів уявних компаній дуже нагадуватиме контівський «кулінарний» рецепт, який так слушно висміював Маркс. Втім, основний момент очевидний: оскільки ці підприємства будуть купувати й продавати на ринку, їх успішність можна буде раціонально оцінити. Підприємством можуть повністю управляти його ж робітники, у такому разі вони просто зможуть отримувати весь чистий дохід після виплат за користування капіталом^[28]. Або ж воно може перебувати у «власності» суб’єкта господарювання на усуспільненому ринку капіталу, сам цей суб’єкт і обиратиме керівництво, а на підприємстві його контролюватиме сильна система участі робітників у прийнятті рішень. Цих керівників і «власників» можна буде оцінити за відносною прибутковістю підприємства, однак вони не матимуть жодних прав приватної власності на абсолютну масу прибутку^[29]. Якщо потрібно буде якимось чином «об’єктивно» оцінити очікувану майбутню ефективність, це зможуть зробити усуспільнені ринки капіталу.

Така програма не чергова утопія: вона не проголошує нульовий рік і не розглядає суспільство як чистий аркуш. Вона лиш прагне описати в загальних рисах раціональний економічний механізм, який відкидає пріоритет накопичення прибутку над задоволенням людських потреб. І не тільки не виключає можливість у майбутньому більш засадничих змін у взаємодії людей між собою і з довкіллям, а навпаки, сприяє усуненню перешкод для змін.

Віддаючи шану Ісааку Дойчеру, історикиня Елен Мейксінз-Вуд^[30] відзначила його «виважене розуміння соціалізму, яке визнавало обіцянку людської емансипації, але не тішило себе романтичними ілюзіями, що [соціалізм] зцілить усі людські біди, дивом зробивши людей “вільними”, за словами Шеллі, “від болю й провини”»^[31]. Соціалізм, як писав Дойчер, не «останній і довершений продукт еволюції чи кінець історії, а в певному сенсі лише початок історії»^[32]. Допоки лівиця триматиметься цих елементарних основ надії, горизонт після капіталізму буде в її полі зору.

Післямова редакції

Ми згодні з автором, що необхідно шукати шляхи виходу за межі капіталізму та реалістичні перехідні моделі. А також вважаємо вартим уваги огляд ролі ринку в капіталістичній економіці та уроків, які можна винести з досвіду «реального соціалізму». Водночас автор, на нашу думку, недооцінює розвиток інформаційних технологій, які можуть суттєво спростити проблему економічних розрахунків у посткапіталістичній економіці. Радимо ознайомитися зі статтею Ніка Даєр-Візфорда, присвяченою цьому питанню. Окрім того, в оцінці успіхів та невдач «реального соціалізму» важливо враховувати його місце у світ-системі. А в моделях майбутньої економічної системи — ті обмеження, які на неї накладатиме екологічна криза. Ці питання добре розглянуті у статті Лі Мінці.