Які перспективи у реформи вищої освіти?

Богдан Білецький

Вчора прийняли законопроект про вищу освіту, що врахував частину вимог, за які боролися студенти протягом останніх чотирьох років. Однозначно, це перемога і свято — шкода, здоров’я не дозволяє напитися. Однак я оцінюю прийняття закону лише як перемогу в битві — до перемоги у війні ще дуже далеко. За чотири роки боротьби з міністерством освіти та адміністрацією університету мені випала нагода повною мірою осягнути, наскільки наша система освіти гнила. З іншого боку, чітке розуміння проблем та досвід спротиву сприяв формуванню позитивного образу вищої освіти: університет, яким на рівних засадах керує спільнота викладачів та студентів. На жаль, законопроект обіцяє зробити хіба косметичний ремонт (що теж непогано), а не революційно змінити формат та принципи освіти.

Дозволю собі зробити кілька коментарів щодо найбільших переваг закону, які виділили аналітики Центру дослідження суспільства (див. графік). Однозначними плюсами закону є зниження навантаження на викладачів та студентів, прив’язка стипендії до прожиткового мінімуму, дозвіл на роботу викладачам з іноземними дипломами та поява повноцінних PhD-програм. А от розраховувати, що трудові колективи матимуть якийсь реальний вплив на розподіл майна, за наявних обставин не бачу фактичних підстав. Так само «більш демократичні» вибори ректора не зроблять погоди. Фінансова автономія університетів радше просто сконцентрує всю повноту влади у руках університетських князьків. Прозорі державно-громадські органи оцінювання якості освіти найшвидше стануть пекельними установами, де громадськість зав’язне в нескінченній демагогії з чиновниками. 25% вибіркових дисциплін — це вже щось, але, наприклад, у Києво-Могилянській академії адміністрація скорочує перелік вибіркових курсів як хоче. Окрім того, траплялися непоодинокі випадки, коли замість студентів вибір предмету автоматично робили на кафедрі. Дані про бюджет та інші важливі документи у відкритому доступі не обов’язково будуть інформативними та корисними.

Очевидно, я не пропоную детального аналізу слабких та сильних місць у законі. Я хотів би привернути увагу студентів, викладачів та всіх зацікавлених в освіті до іншого. Практика показує, що депутатам, міністрам, ректорам, деканам та десяткам видів-підвидів чиновників абсолютно плювати на букву закону. Вони використовують закон винятково для того, щоб підкріпити свою владу над університетами. Якщо ж нормативні акти якимось чином обмежують сваволю посадовців, їх банально ігнорують або перекручують. Навіть у Могилянці, «найбільш демократичному та прогресивному навчальному закладі країни», адміністрація систематично порушувала норми статуту та зловживала повноваженнями. Мовчу вже про інші університети.

Треба бути дуже короткозорим, щоб не бачити, що після Майдану більшість чиновників залишилися на своїх місцях. Нова ж влада нічим принципово не відрізняється від старої. Після втечі Януковича та розпуску «Беркута» контрреволюціонери почали використовувати тактику тихого саботування ініціатив та відтягування суспільних змін усіма можливими способами. Основну загрозу від нового законопроекту я бачу в тому, що його будуть використовувати як привід знизити протестні настрої майбутньої та теперішньої студентської боротьби. Мовляв, «закон уже прийняли, але майте терпіння: потрібен час, щоб система запрацювала “по-новому”. Все обов’язково буде добре через рік/два/три/п’ять». Нових «студентських лідерів» будуть запрошувати на безліч беззмістовних громадських комісій, переговорів, слухань, зустрічей та конференцій. Солодкими обіцянками, визнанням та маленькими поступками влада виховає нове покоління слухняних «покемонів»^[1] з рядів колишніх революціонерів. Перед усіма учасниками революції стоїть величезна спокуса піддатися впливу влади. Нагадаю, що багато помітних учасників студентських бунтів 68-го поступово відцуралися від ідеалів протестувальників та влилися у владний істеблішмент Франції.

Щиро кажучи, саме підпорядкування університетів державним законам суперечить ідеї автономії: адже за справжнього самоврядування форму та зміст освіти повністю визначають не депутати та міністри, а студенти та викладачі. Повністю та на власний розсуд! Звучить, може, утопічно, але десятки університетів світу працюють саме за такими принципами. Більше того, так організовані численні добровільні дослідницькі гуртки та товариства в Україні.

Тож як я пропоную на практиці реалізувати нові вольності для студентів та продовжити справу революції? Залиште захопливу «кабінетну кропітку роботу» експертам. У період тимчасової слабкості уряду студентам потрібно радикалізувати низовий спротив! Гідним наступним кроком після окупації міністерства освіти будуть окупації та блокування університетів. Хочу зауважити, що такі методи прямої дії зарекомендували себе як у десятки (сотні?) разів ефективніші, ніж похмурі пікетики — мовчу вже про, заяви, скарги, переговори з владою чи балотування у виборні органи. Тим більше, що в університети тепер міліції зась (згадайте «дорожню карту»), і нас ніхто не вижене силою. Так само перед собою потрібно ставити радикальну ціль — повне студентсько-викладацьке самоврядування. З чиновниками не варто домовлятися, чиновників потрібно позбуватися. Не чекайте законодавчого закріплення нового формату освіти — просто починайте вчитись так, як хочете. Нехай закони приймають post factum, якщо від цього комусь буде легше. Необхідно збільшити фінансування на нові проекти/зарплати/стипендії/гуртожитки? Не просіть подачок, змусьте державу виділити кошти без посередників або зберіть гроші через краудфандинг. Автономія — це коли береш своє життя у власні руки, а не чекаєш, поки хтось все зробить за тебе.

І наостанок хочу всім побажати: будьте творчими та агресивними, не терпіть утисків та несправедливості. Кооперуйтеся з друзями та колегами, не зволікайте з діями, будьте рішучими! Під час Майдану ми всі побачили, якою потужною є самоорганізація та солідарність, як швидко знаходиться підтримка, коли борешся за справедливість і свободу. Якщо ми змогли скинути режим Януковича, то перед нами не встоять різноманітні міні-режими в університетах. Ця система не працює. Анархія працює.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЧИ МОЖЛИВА В УКРАЇНІ СТУДЕНТСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ? (Інна Совсун)

МО ШМІДТ: «Кожен студентський протест — частина глобальної боротьби» (інтерв’ю Ігоря Самохіна)

НОВИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ (Інна Совсун)

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ЗАХОПЛЕННЯ «АУДІМАКС» (Якоб Арнім-Елісен, Барбара Маєр)

НАУКА УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО ПРОТЕСТУ (Олексій Вєдров)

СТУДЕНТСЬКИЙ ПРОТЕСТ — ЦЕ НЕ ДЛЯ ДВІЄЧНИКІВ (Олександ Бікбов)

УНІВЕРСИТЕТ НА БАРИКАДАХ: СТУДЕНТСЬКИЙ ПРОТЕСТ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ (Дарина Коркач)