На днях мені довелося відвідати одне із чудових невеликих бельгійських міст — Ґент. Нам як студентам урбаністичних студій показували місто не ззовні, а зсередини — тобто, окрім популярних серед туристів місць, ми побачили, як у місті функціонують громадські організації, як державні органи сприяють їхній діяльності. Наш гід, Стеф, — активіст, який зараз працює у міській раді та курує багато проектів у місті, — розповідав нам, що декілька років тому місто мало багато проблем, серед яких: велика кількість мігрантів, що становлять частину робітничого класу, через що були виключені; а також брак зелених парків та іншої інфраструктури. Після окреслення проблем Стеф почав розповідати, що в місті виникли багато громадських організацій, що вже більш ніж десять років успішно долають ці проблеми. Ми відвідали прекрасні зелені вільні простори, що їх відбудували волонтери; безкоштовну бібліотеку, де європейки поряд із африканками беруть книжки для своїх дітей, спілкуючись про фестивалі, що проходять у місті; театр, у якому люди займаються самодіяльністю. Те, що здивувало найбільше, — це відповідь на запитання: «Звідки ви берете гроші на ці проекти?» Вона була така: «Усе фінансує держава». У місті керують не чиновники, а звичайні люди — переважно освічені, ліві та екологічно мислячі. Словом, реальна утопія на реальній утопії. Як сказала моя одногрупниця, Ґент схожий на бульбашку з різнокольоровими метеликами.
Залишилось лише радіти, що інше суспільство із наближеним до справедливого перерозподілом ресурсів, із прямою демократією можливе. Але все було би добре, якби не інша частина світу, із якою тісно поєднана Європа, в якій Європа домінує економічно, яку вона експлуатує. Сучасна капіталістична економіка є глобальною — тобто від рішень, що приймають у Європейському парламенті або в правлінні транснаціональної корпорації в Токіо залежить, чи будуть працевлаштовані робітники Чилі та Індії. Велика частина власників світового капіталу зосереджена саме в Європі, що дає можливість локальній європейській економіці розвиватися більш ефективно, ніж економікам інших регіонів. Це вможливлює існування сильних міждержавних структур, таких як Євросоюз. У таких умовах європейський «середній клас» може реалізовувати соціальні проекти, направлені на досягнення справедливості в конкретному місті, бо ці люди мають соціально-економічну базу для цього. Вони справді працюють 8 годин на добу, 5 днів на тиждень. Саме через спостережену тут наявність надлишкового капіталу, на думку Девіда Гарві, й розбудовувалися такі мегаполіси як Париж і Нью-Йорк. Акумуляція капіталу в певних місцях призводить до того, що світ урбанізується вражаюче швидкими темпами. Якщо у 1950 році кількість міських жителів по всьому світу становила лише 738 мільйонів, то, за прогнозами, у 2025 році ця цифра становитиме 5.1 мільярду. Але всі ці згустки капіталу неймовірно різні. Ми маємо містечко-утопію Ґент, але й маємо містечко Петропавлівськ на півночі Казахстану, де держава не виділятиме жодних коштів на самоорганізований театр або притулок для тварин, де нерівність можна побачити неозброєним оком, пройшовшись вулицями.
Не хочу звучати цинічно, але активізм у Європі, лівий активізм, існує за рахунок 12-годинного робочого дня дітей у Китаї. Класова нерівність є глобальною, боротьба з нею на локальному рівні — це чудово, але не варто захоплюватися європейською соціал-демократією, копіювати її. Комунізм на чужому горі не побудуєш.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЗАПАКОВАНІ (Стефан Йонсон)
CHINA BLUE (Ігор Самохін)
ЕКОНОМІЧНА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ПОЛІТИЧНИЙ УНВЕРСАЛІЗМ: ЧИ СУПЕРЕЧАТЬ ВОНИ ОДНЕ ОДНОМУ? (Самір Амін)