«Психотерапія для всіх». Ця чарівна фраза, яку Фройд промовив у 1918 році на П’ятому міжнародному психоаналітичному конгресі, вказувала шлях, яким психоаналізу слідувало рухатися після війни. Це була зухвала заява. Фройд нагадав своїм слухачам, що неврози — це повсюдне явище, і нікому не вдасться їх уникнути. Чому тоді психоаналіз має бути монополізований «заможними класами»? Чому не використовувати його за потреби? Зруйнована війною Європа потребувала того, що психоаналітики могли їй дати — амбулаторій з безоплатною психологічною допомогою. Фройд вважав, що інституційне майбутнє психоаналізу може належати до сфери спільного.
У наступні роки психоаналітики по всій Європі почали імпровізувати на тему «психотерапії для всіх». Учні Фройда в Берліні, Відні, Парижі, Будапешті та Франкфурті відкрили клініки, які передбачали безкоштовне лікування для частини пацієнтів. У соціалістичних містах ці установи втілювали стару, але важливу ідею лівого руху: для народу нічого не шкода. Ані розкішного соціального житла, ані пишного культурного життя, ані дозвілля чи пляжів — а психоаналізу і поготів.
Клініка Лафарга в Гарлемі постала з цієї традиції безкоштовних психоаналітичних установ. Вона працювала в підвалі парафіяльного будинку в Нью-Йорку на 133-й вулиці з 1946 по 1958 рік. Персонал клініки вірив, що кожен, покалічений «лінією кольору», та кожен, хто зазнав злиднів, заслуговує на лікування. Сеанс коштував 25 центів ($3.90 у 2023 році), але цей символічний внесок скасовували, якщо він був обтяжливим. Персонал працював безоплатно. Єпископальна церква святого Пилипа безкоштовно обладнала підвал. Пацієнтам оплачували таксі, якщо їм було складно діставатися додому. Стіни клініки та буклети прикрашали портрети людини, на честь якої її було названо: Поль Лафарг — народжений в Кубі лікар, який став комуністичним органайзером та зятем Карла Маркса. Клініка Лафарга була визначним, хоч і своєрідним, прикладом фройдо-марксизму середини XX століття в США. Її персонал однаковою мірою присвятив себе дослідженню матеріальних основ психічних розладів та полегшенню невротичних страждань.
Клініка здобула славу та популярність, нетипові для маленької психіатричної установи того часу. Як плід самовідданої праці, вона завоювала повагу серед лівих інтелектуалів Гарлему. Річард Райт у статті «Психіатрія прийшла в Гарлем» (англ. Psychiatry Comes to Harlem) (1946) писав, що клініка принесла «психоаналіз в маси та перевернула Фройда з ніг на голову». Ральф Еллісон у чернетці до «Гарлем знаходиться ніде» (англ. Harlem Is Nowhere) назвав її «найуспішнішою в країні спробою зробити психотерапію для пригнічених доступною». Оцінка Ерла Брауна, журналіста Time, вражала ще більше: він назвав клініку «найдемократичнішим місцем на Землі. І це не перебільшення». До цієї похвали додавалися щотижневі мікропожертви від прихильників з усієї країни — людей, які знали, як це бути бідними. Спостерігачі розуміли: в клініці розгортався далекосяжний експеримент, і стосувався він не тільки психотерапії. Зокрема, дослідження расового відчуження сприяло рішенню Верховного суду США про десегрегацію шкіл. «Сподіваюся, ви та працівники вашої клініки будете раді знати, що ваші зусилля суттєво посприяли кінцевому результату», — писав адвокат Тергуд Маршалл директору клініки стосовно рішення у справі «Браун проти Ради з питань освіти»1 Рішення у справі «Браун проти Ради з питань освіти», ухвалене Верховним судом США у 1954 році, постановило, що закони штатів, які встановлюють расову сегрегацію в державних школах, є неконституційними (прим. перекладача)..
Сьогодні про колись відому клініку забули. Про неї забули навіть парафіяни та паства церкви святого Пилипа. Коли я відвідав церкву минулої весни, щоб розшукати вцілілі документи, органіст Чарльз провів мені екскурсію. Лагідний лисіючий чоловік з обережною ходою; він показав розкішні вітражі, а потім зіграв персонально для мене на органі: «Я його обожнюю, але йому потрібен ремонт». Коли я розповів про мету свого приїзду, він задумався: «Пам’ятаю, мені колись про це розповідали. Клініка, так? Це було дуже давно». Чарльз мав добру пам’ять — він міг згадати, хто оплатив вітраж над вівтарем (хтось із сім’ї Асторів). Однак колишні мешканці підвалу під його ногами залишалися для нього недосяжними — ніби напівстерті імена на надгробку.
Можливо, не варто дивуватися, що клініка Лафарга стерлася з пам’яті навіть тих, хто мав би пишатися її історією. Як писав Рассел Якобі у книзі «Витіснення психоаналізу» (англ. The Repression of Psychoanalysis), «передача знань від одного покоління до іншого — це більш делікатна справа, ніж може здатися. Відкрите одним поколінням забувається іншим». Передача знань, мрій, колективних надбань наступним поколінням (а це, на мою думку, необхідний вимір демократичної політики) потребує тривалого «людського контакту» — відчутного запалу між друзями, студентами, активістами, коханцями, вчителями та товаришами. Без цього контакту, без цього соціального зв’язку досягнення одного покоління не стільки забуваються, скільки стають неактуальними для наступного, втрачаючи здатність «і переконувати, і привертати увагу». Вони стають антикваріатом. Якобі писав про зв’язок психоаналізу з радикальною політикою, але це стосується і тієї його історії, що існувала поза офіційними інститутами та сертифікованими аналітиками. Клініки на кшталт Лафаргової стали малопомітними курйозами в епоху, коли механізми, відповідальні за перетворення історії психоаналізу на живу памʼять, були приватизовані та обмежені професійними спільнотами.
Перетворення витісненого на памʼять — це не завжди суть лікування. Але Фройд наполягав, що це — відправна точка, можливість набрати обертів. «Набрати обертів» — це, власне, непоганий опис того, що намагаються зробити ліві останніми десятиліттями, принаймні в англомовному світі. Можливо, настав час віднайти шлях назад до історичного бажання лівих — психотерапії для всіх. Працівники та пацієнти клініки Лафарга дали обіцянку, якої ми досі намагаємося дотримуватися: психоаналіз заслуговує того, щоб стати спільною розкішшю. Він ніколи не мав бути монополізований жодною окремою групою. Заклик Фройда до «психотерапії для всіх» в 1918 році показав його найбільш утопічну сторону, а для працівників клініки Лафарга цей утопізм — єдине правильне мірило того, чим психоаналіз має бути і що він буде здатен колись здійснити.
***
Ідея клініки Лафарга виникла під час розмови між Фредріком Вертамом та його друзями Річардом Райтом й Ерлом Брауном в 1945 році. Вертам навчався в клініці Крепеліна в Мюнхені на психіатра, він емігрував з Німеччини до США в 1922 році — працював спочатку в Массачусетській лікарні, а пізніше в Психіатричній клініці Фіппса в Балтиморі під керівництвом Адольфа Маєра. В 1932 році він переїхав в Нью-Йорк, де влаштувався до лікарні Белв’ю, і зрештою став головним психіатром Нью-Йоркського міського департаменту лікарень. Вертам познайомився з Райтом в 1941 році, коли його двоюрідна сестра Елла Вінтер заохотила його надіслати свою книгу «Темна Легенда» (англ. Dark Legend) — витончений психоаналітичний портрет італійського іммігранта, який вбив свою матір. Райт зацікавився книгою, і вони почали обмінюватися нотатками щодо психоаналізу насилля — це стало початком близької дружби. На думку Райта та Вертама, чорношкірі американці, пригнічені расовою дискримінацією, інтенсивною тривогою та обмеженими можливостями лібідальної сублімації, були вразливими до «кататимних криз». Вони включали спалахи насильства, які могли бути заздалегідь сплановані, однак їхні мотиви залишалися несвідомими. Атмосфера Гарлему сприяла таким кризам. Як писав Райт, на його вулицях панувала «атмосфера тривоги та напруженості, яка легко зміщувала нормальні емоційні терези в бік неврозу».
Вертам витратив десять років, щоб відкрити психіатричну клініку в Гарлемі. Район гостро цього потребував. До появи клініки Лафарга в Гарлемі не було власного психіатричного закладу: місцевих з гострими психологічними станами зазвичай проти їхньої волі відправляли до лікарні Белв’ю, де панувала жорстка дискримінація. У міській лікарні Гарлему психіатричне відділення з’явилося лише в 1962 році. Лікування було доступнішим для дітей, ніж для дорослих, однак і воно часто надавалося за рішенням суду через систему нагляду за неповнолітніми правопорушниками. Попри це, благодійні організації на кшталт Благодійного фонду Маршала Філда відхиляли запити Вертама про фінансовову підтримку. «Це були нескінченні виправдання пасивності», — пізніше жалівся Еллісон: або чорношкірих американців вважали негідними психоаналізу, або ж пропозицію Вертама сприймали як приклад «особливого ставлення». Ральф Мартін пізніше писав для New Republic: «Один заможний донор вислухав [Вертама], посміхнувся поблажливо і запитав: чи не займаєтесь ви расовою сегрегацією, відкриваючи клініку в Гарлемі?» Вертам був збитий з пантелику байдужістю благодійників. Браун, який працював в New York Amsterdam News, підозрював, що ворожість міської ліберальної еліти подолати не вдасться. Тому восени 1945 року Райт запропонував Вертаму: «Чому б не почати без грошей?… Можливо, ми зможемо прискорити довгі й затяжні процеси психотерапії». Іншими словами — спробувати пристосувати психоаналіз до умов злиднів.
Як відбувається психоаналіз, коли ні у клініки, ні у пацієнтів немає грошей? Як виглядає психічна робота — не кажучи вже про відновлення, — коли бідність є нормою? Це не ті питання, що мають вагу у внутрішніх суперечках психоаналітичної теорії. На відміну від дискусій про аналітичну нейтральність та «невимовне», цензуру та acting-out, питання «що робити, коли ти живеш в злиднях?» навряд чи взагалі можна назвати психоаналітичним. Але воно є справді значущим. Воно неминуче постає — у примусовому порядку — в умовах соціальної покинутості. Кожен і кожна, хто вірить у психотерапію для всіх, повинні дати на нього відповідь. Це стосується як аналізантів, так і аналітиків. Вертам та Райт пропонували лікувати жителів Гарлему, у яких не було грошей, хоча самі не мали зайвого капіталу. Вони не могли розраховувати ні на державну підтримку, ні на благодійника на кшталт Фрідріха Енгельса, готового стати класовим та расовим зрадником. Вертама ніколи не навчали «злиденному психоаналізу», проте йому довелося зʼясувати, як втілити цей підхід на практиці. Це питання було важливим у Гарлемі 1950-х років — і залишається важливим сьогодні.
Прорив для Вертама стався, коли преподобний Шелтон Хейл Бішоп — настоятель церкви святого Пилипа — запропонував йому безкоштовно користуватися підвалом парафіяльного будинку. Отримавши цей простір, Вертам зібрав команду волонтерів із друзів, колишніх учнів та колег з Белв’ю та Головного госпіталю Квінс. Найважливішою постаттю була Гільде Моссе — дитяча психіатриня і троцькістка, яка стала головною лікаркою клініки Лафарга. Також допомагали психоаналітики у вигнанні, які втекли від нацистів. Серед них — Ернст Йолович, спеціаліст з «особистісного аналізу», який у 1936–1939 роках створював антинацистську пропаганду для радіовідділу французького Міністерства зв’язку, допоки його не відправили в концентраційний табір. У червні 1941 року він був вимушений покинути Францію за терміновою візою, а у 1947 році доєднався до клініки Лафарга. Броніслава Лангрод, уродженка Варшави, пройшла психоаналітичне навчання в Кракові, доєдналася до польських антифашистів, була заарештована ґестапо, а після війни переїхала до Нью-Йорку та влаштувалася в клініку Лафарга. Цей список можна продовжувати: до нього входять, зокрема, Андре Твід та Чарльз Коллінз — одні з перших афроамериканських психіатрів, які отримали постійні посади в психіатричних установах США. Це була горда, багатонаціональна група фахівців у галузях психіатрії, психоаналізу, соціальної та адміністративної роботи. Преподобний Бішоп був у захваті від цієї спільноти, яка втілювала інтернаціональні амбіції та антифашистські надії психоаналізу. 15 березня 1946 року, за декілька днів після відкриття клініки, церковна газета відзначила появу цієї «клініки» як експерименту «величезної значущості» для району, міста і, можливо, всього світу.
***
Зацікавлені особи, потрапляючи в клініку Лафарга, швидко зʼясовували, що там немає кушетки. Замість неї людей зустрічали столи, стільці, декілька ламп та дерев’яні перегородки. Також там стояв столик, який пожертвував Еллісон. У 1952 році дерев’яні перегородки ділили простір на дванадцять кабінок, у восьми з яких проводили аналіз. У центрі приміщення був спільний простір, де відвідувачі збиралися в очікуванні прийому. Після восьмої години персонал переплановував цю частину для семінарів, щоб кожен міг обговорити складні кейси та поділитися дослідженнями. «Кожен» означає справді кожен. Як зазначалося у внутрішньому меморандумі, «кожен член персоналу має знатися на всіх рівнях психотерапії» — від аналітиків та соціальних робітників до психологів і навіть іноді церковних працівників. Зухвало, але «кожен» стосувалося і пацієнтів: майже щотижня один чи двоє з них приходили на ці зустрічі, слухали, а за можливості й презентували власні випадки.
Деяких аналітиків така ситуація могла б обурити. Класична клінічна сесія — делікатна й цінна річ, і відмовитися від неї — непросте рішення. Її сила постає з очевидної несумісності з повсякденним життям, із «радикальної несхожості», як писала Джанет Малкольм у «Неможливій професії» (англ. The Impossible Profession). Існує низка причин, чому аналітики наполягали на сесії віч-на-віч відтоді, як Фройд її канонізував. Працівникам клініки Лафарга не треба було нагадувати, що їхній підвал не відповідав базовим психотерапевтичним очікуванням.
Однак у церкві святого Пилипа не могло бути й мови про окремі кімнати для аналізу віч-на-віч. Психоаналітикам доводилося буквально йти до людей; або психоаналітична психотерапія «набиратиме обертів» за будь-яких умов, або всі розмови про «психотерапію для всіх» — це просто пусті балачки. Просторова організація клініки була компромісом — половинчастим рішенням, продиктованим обставинами, які неможливо було змінити. Працівники клініки не могли оглядати свій підвал так, як король оглядає свої володіння. Психотерапія для всіх — це не державне управління. Вона не питає, як можна змінити наявні умови — наприклад, країну та її населення — згідно з всеохопним задумом законодавця. Її перспектива радше ближча до політичного органайзера: що можна зробити, зважаючи на наявний стан речей? Якщо умови саме такі, то на умови для чого ми можемо їх перетворити?
На правду, психоаналітична психіатрія в цьому вогкому підвалі не була половинчастим рішенням, адже сам сетинг підвалу мав власне мірило і власні іманентні можливості для терапії. Подобалося це персоналу чи ні, тісний простір множив можливості переносу — і для пацієнтів, і для лікарів. Нестача місця призвела до демонополізації стосунків: між пацієнтами та лікарями, аналітиками і їхніми випадками, персоналом і простором клініки, а також це стосувалося монополії університетів та психоаналітичних інститутів на фахову освіту — і передусім на клінічний авторитет. Працівники Лафарга були свідомими того, що психоаналітична психіатрія вимагає непохитного клінічного авторитету. Їхня установа не була антиавторитарним експериментом, адже психоаналіз так не працює. Аналізант має бути обмежений певним авторитетом, щоб зайняти незвичну позицію вільного говоріння та почати перетворення невротичного повторення на пригадування. Водночас це аж ніяк не означає монополії на клінічний авторитет однієї особи чи класу. У клініці Лафарга кожен міг наділяти авторитетом іншого й сам отримувати його — по черзі. Будь-хто міг раптово опинитися в ситуації клінічної взаємодії. Вертам помічав, що іноді, чекаючи в коридорі, пацієнти формували перенос на інших відвідувачів, які могли «розвінчати … хибні уявлення краще, ніж це міг би зробити психіатр». Будь-хто може допомогти нам «набрати обертів». Ми не знаємо заздалегідь, на кого спрямується перенос. Нетерпляча полька на церковній лавці — чудова кандидатка для переносу, так само як і домініканський хлопчик, який проходить обстеження, чи терапевт з нотатником в руках. Якщо Моссе чи Йоловичу здавалося, що відвідувач не підходить для аналізу, то, можливо, працівники рецепції мали більше шансів встановити з ним контакт; зрештою, з огляду на тісний простір, вони перебували за кілька метрів. Не скасування авторитету, а його множення — ба більше, неймовірне розмаїття можливостей для переносу, які виникають в будь-якому клінічному просторі: саме цьому їх навчив тісний підвал, навіть якщо класична підготовка про це мовчала.
***
З роками керувати клінікою ставало дедалі важче, і водночас зростало навантаження. У 1947–1952 роках Бюро ветеранів призначило клініку офіційним надавачем послуг для ветеранів незалежно від кольору шкіри. У 1950 році вона отримала ліцензію від державного Департаменту ментальної гігієни. Невдовзі працівники клініки долучилися до резонансних публічних протистоянь: десегрегації шкіл, справи «трентонської шістки»2 «Трентонська шістка» — група з шістьох афроамериканців, заарештованих у 1948 році у Трентоні (штат Нью-Джерсі) за звинуваченням у вбивстві білого власника крамниці. Того ж року суд присяжних, до якого увійшли лише білошкірі люди, засудив усіх шістьох до смертної кари. Протягом наступних трьох років правозахисні організації, пов’язані з рухом за права афроамериканців, домоглися скасування вироків: четверо чоловіків вийшли на волю, а двоє були виправдані під час повторного розгляду справи (прим. перекладача). (1951), а також до сумнозвісної кампанії проти насильства в коміксах після виходу книжки Вертама «Зваблення невинних»3 Книга Фредріка Вертама, у якій автор стверджував, що американські комікси небезпечні для дітей та призводять до підліткової злочинності. Книга стала бестселером і спонукала Конгрес США розпочати розслідування в індустрії коміксів у 1954 році, що призвело до запровадження суворої цензури (прим. перекладача). (англ. Seduction of the Innocent) (1954). Повсякчас вони намагалися пояснити, як психодинамічні процеси витіснення поєднуються з соціальними процесами експропріації — інакше кажучи, як Фройд перетинається з Марксом.
А чи можливо об’єднати Маркса та Фройда? Це питання стало нагальнішим під час Холодної війни. Бен Кафка в «Поверненні витісненого» (англ. Returning to the Repressed) (2019) пише про історичну гонитву лівого руху за «великою універсальною теорією нещастя». У цьому контексті спроба обʼєднати Фройда та Маркса обіцяла саме таку теорію. Істерія привела Фройда до психоаналізу, адже показала, що психічні розлади можуть існувати без органічних уражень. Психоаналіз став справжнім відкриттям, бо утвердив думку, що психічна реальність є такою ж реальною, як і практична, і що розум може завдавати шкоди самому собі, особливо у фантазії. Проте до середини XX століття тінь тотальної війни та глобальні виклики імперіалізму поставили під сумнів уявлення про суто психогенні витоки психічних розладів. Здавалося, що масова бідність і расова дискримінація спричиняли психічні розлади так само часто, як і класична внутрішньопсихічна драма присвоєння статті. Безумовно, соціальна покинутість та просторова сегрегація активовували, а іноді й породжували невротичне виснаження. Збіг обставин змусив аналітиків враховувати не лише психогенні та неврологічні причини, але й те, що Франц Фанон назвав соціогенними витоками божевілля.
Клініка Лафарга втілювала давню ціль Вертама: помислити Фройда разом із Марксом. Ще студентом під час Першої світової війни він зацікавився фабіанським соціалізмом. Згодом послідовно використовував ідеї Маркса та Фройда в полеміці з апологетами американської капіталістичної демократії — зокрема, в 1947 році на конференції у Вільямс-коледжі, де дискутував із «воїном Холодної війни», пропагандистом та розробником «доктрини Трумена» Джорджем Кеннаном. У 1960-х роках Вертам поєднував Фройда з ідеями Володимира Леніна, Дьйордя Лукача, Ганни Арендт та африканського соціаліста Секу Туре. В памʼять про близьку дружбу Вертама з Річардом Райтом, донька письменника Джулія Ерве надсилала йому з Аккри книги Кваме Нкруми — так само, як колись її батько надсилав із Парижа праці Поля Лафарга. Ерве наполягала, щоб Вертам звернув увагу на книгу «Неоколоніалізм: Остання стадія імперіалізму» (англ. Neo-Colonialism: The Last Stage of Imperialism) і концепцію «колонізації свідомості». Він дослухався до її поради: Нкрума згадується в його книзі про насильство 1966 року «Знак для Каїна» (англ. A Sign for Cain). Як і Райт, Вертам дійшов висновку, що Гарлем є внутрішньою колонією Сполучених Штатів — вітчизняною фабрикою з виробництва унікальних моделей психічних страждань серед «психічно переміщених осіб». Наприкінці життя Вертам зібрав сотні карток із нотатками та коментарями до незавершеної книги про Маркса і Фройда: свідчення тривалої спроби збагнути, як несвідомі психічні процеси можуть рухатися в унісон із несвідомими законами накопичення й суперечностей капіталізму. «За Марксом, людина творить свою історію, не знаючи про неї; за Фройдом, людина творить своє життя, не знаючи про нього», — записав Вертам.
Поєднуючи Фройда з Марксом, аналітики дійшли висновків, які кидали виклик популярній психіатрії. По-перше, в клініці визнали едіпів комплекс соціальним фактом4 В соціології Еміля Дюркгайма соціальний факт — спосіб дії та мислення, що має зовнішню примусову владу над індивідом (прим. перекладача).. Хоча сучасники вважали його внутрішньопсихічною драмою, Вертам наполягав на іншому: «Едіпів комплекс — це, звичайно, важлива проблема, — писав він у Scientific American, — можливо, навіть найважливіша. Це клин, що відчиняє двері психоаналізу до соціальних чинників психопатології». Відмова від бажання до матері на користь батька — кастрація, через яку ми стаємо тими, ким ми є, — це відмова, що вписує нас в суспільний та символічний порядок. Відмова від бажання стає тією точкою опори, завдяки якій психіка вбудовується в суспільство. Ми маємо інстинкти, бо є тваринами, але маємо й едіпів комплекс, бо є тваринами, що стають людьми, — істотами, чия психіка формується через зіткнення з сексуальними заборонами авторитету певного суспільства, його законом. Клод Леві-Строс писав, що едіпів комплекс, імовірно, структурує людську суб’єктивність, а отже, є істинним у будь-який час та в будь-якому місці, тобто позаісторичним. Водночас ця едіпальна структура гарантує, що всюди і завжди психоаналітичний суб’єкт повинен примиритися зі своїм місцем в історії та постати як суб’єкт історичний. Всюди і завжди ми всі стаємо конкретними через звичаї та сексуальні норми. Всюди і завжди ми всі стаємо конкретними через відмову від бажання перед обличчям конкретного суспільного авторитету.
У Scientific American Вертам пояснював, наскільки прикро, що «Фройд, відчинивши ці двері, вирішив піти іншим шляхом — шляхом строго біологічної інтерпретації психічних розладів», оминувши увагою «соціальне… навіть, можна було б сказати, витіснене». Чи правильно Вертам зрозумів Фройда — питання відкрите, але клініка Лафарга була спробою піти шляхом витісненого. Вертам і Моссе вчили, що розглядати едіпів комплекс як соціальний факт означає перечитувати «Тотем і табу» Фройда разом із працями на кшталт «Походження родини» Фрідріха Енгельса. У внутрішньому меморандумі клінічних семінарів було детально прописано, як враховувати «вплив соціальних сил на наших пацієнтів». Ба більше — і це викликало неабиякі суперечки — ці внутрішні інструкції наказували аналітикам «зважати на суб’єктивні бажання пацієнта, але надавати таку ж, а подекуди й більшу вагу його об’єктивному становищу». Якщо витіснення, що штовхає кожного з нас до буржуазної індивідуальності, є одночасно і психічним, і соціальним, тоді аналіз повинен враховувати обидва ці виміри. Його завдання — повернути матеріальні підвалини психічного життя в поле свідомого осмислення.
Працівники клініки Лафарга приділяли особливу увагу тому, що Йолович в одному з текстів назвав «ситуаційними неврозами». Йшлося про неврози, що зумовлені раптовими змінами в соціальному житті індивіда: поверненням додому після війни, народженням дітей, звільненням з роботи — змінами, що робили глибинну психологічну структуру пацієнта неадаптивною. Ситуаційні неврози не завжди вимагали багаторічного аналізу. Іноді людині був потрібен лише стабільний заробіток. Неврози зазвичай легше переносити, коли людина може працювати, насолоджуватися результатами своєї роботи та мати певний рівень самоорганізації. Йолович дійшов висновку, що у багатьох опублікованих випадках ситуаційні неврози можуть бути полегшені іншим видом самопізнання — тим, що надає соціальна теорія. У одній зі своїх робіт Моссе уточнила: «Ми повинні допомогти нашим пацієнтам зрозуміти, яке місце вони займають у суспільстві в його матеріальному вимірі». Пацієнтам потрібно було усвідомити своє місце в соціальній цілісності. Їм потрібна була допомога, щоб побачити своє страждання з матеріалістичної, а не лише з особистісної перспективи. «Раса» сама по собі не могла пояснити чийсь невроз — навіть в Гарлемі; але расова приписка [racial ascription] була екзистенційною ситуацією, що потребувала інтерпретації. Стверджувати протилежне — вірити в існування особливої сутності під назвою «чорна психіка» — означало б піддатися етнопсихіатрії, своєрідній «просвітленій» расовій науці, яку клініцисти Лафарга зневажали. Психіка чорних людей не відрізнялася від інших; невротичними їх робило життя у внутрішній колонії. Хоча цю позицію легко було б відкинути як прояв класового редукціонізму, така спокуса не витримує критики через власну спрощеність. «Не класова свідомість, а класове несвідоме» турбувало жителів Гарлему — писав Вертам у своїх особистих нотатках. «Чи можна зробити його свідомим? Так, в боротьбі». Важливо, що Вертам пише саме про класове несвідоме, а не про хибну свідомість. Перехід від класу в собі до класу для себе — це не про розрізнення правдивих і хибних переконань. Це також не про пошук прихованих істин. Це радше схоже на те, як прихований зміст сновидіння стає явним, на впізнавання завуальованого бажання через реорганізацію психічних та соціальних даних індивіда. З цієї точки зору політичний органайзинг нагадує інтерпретацію снів: діяльність, спрямовану на те, щоб врятувати витіснені бажання, на які наші щоденні неврози вже тихо натякають. Одне з перших завдань політичного органайзера — врятувати ці витіснені бажання; наполягати, що вони є потаємним мірилом того, на що обездолені заслуговують, але чого вони не отримують, бо історія їх зрадила.
***
Важко уникнути висновку: якщо жителі Гарлему страждали від соціогенних психічних захворювань, то єдиними справжніми «ліками» була соціальна революція. Щоб зцілити психіку, мають змінитися самі умови життя. Саме до такого теоретичного висновку дійшли співробітники клініки Лафарга. Один зі складних випадків у їхній практиці стосувався жінки, яку переслідували марення, ніби сусіди «труять її газом». Якби клініцисти взялися за аналіз, не враховуючи умов гарлемського побуту, вони б просто «пересували комплекси з місця на місце», як писав Вертам. Район був перенаселений: у будинках мешкало куди більше сімей, ніж передбачали архітектори.
Однак те, що істинне в теорії, часто виявляється безсилим в терапії. Соціальна революція могла бути реальними ліками, однак жодна клініка не могла будувати терапію навколо подібного очікування. «Ми не можемо чекати, поки соціальні та економічні умови зміняться, перш ніж почати лікувати наших пацієнтів», — писала Моссе в одній зі своїх статей. Аналітики та працівники клініки «не в змозі змінити соціальні умови», бо «цього неможливо досягти поодинці. Це результат лише злагодженої колективної роботи». Аналіз ніколи не замінить політичної боротьби. Він може створити умови для неї, його досягнення можуть залежати від неї, але терапія — це не політика, і було б обурливим симптомом плутати або змішувати їх докупи. Клініка Лафарга була приречена на невідповідність критеріям —власним критеріям — того, що означає зцілення. Вертам та Моссе були відвертими в цьому питанні. Найкраще, що вони могли зробити для своїх пацієнтів по цей бік соціальної революції, було значно скромнішим: вони прагнули захистити їхню «волю вижити у ворожому світі».
«Воля вижити» — цікавий вираз. Він декілька разів з’являється в службових записках та публічних заявах працівників клініки. Іноді Моссе уточнювала: не просто «у ворожому світі», а «у ворожому світі капіталістичної системи». Це цікавий вислів, тому що зазвичай «виживання» не є психоаналітичною категорією, хоча, звісно, воно ховається в тіні аналізу. Коли люди говорять про травму чи самосаботаж, про Ерос та потяг до смерті — вони говорять про виживання в ширшому сенсі.
Можна подумати, що «воля вижити» — це чергове розчарування, чергове половинчасте рішення. Однак працівники Лафарга аж ніяк не прославляли й не романтизували її. Для них захист цієї волі був найкращим з того, що можна було зробити замість істинного зцілення: тобто подолання опорів, які спершу виникають, а згодом розв’язуються в процесі переносу за умов соціального благополуччя. Не випадково Якобі наголошував на темі виживання у своїй книзі «Витіснення психоаналізу» (англ. The Repression of Psychoanalysis). Описуючи еміграцію Отто Фініхеля з Європи до Сполучених Штатів через загрозу нацизму, Якобі писав про цього радикального аналітика:
«Протягом багатьох років — зазначав Фініхель — він присвячував себе психоаналізу, який був чимось більшим, ніж приватна терапія; він працював над соціальною та політичною теорією. Тепер ці досягнення належали історії. “Минуле лишилося у минулому”. Він відчував, що непереборна загроза життю та свободі змушує до теоретичної скромності. Колишні сподівання та плани втратили свою нагальність, а подекуди навіть реальність. “Багато хто пригнічений; багато хто в скруті; і усякий, хто мислить, — у небезпеці”. Політичний психоаналіз більше неможливий; “виживання” стало гаслом часу. Найкраще, що можна було зробити, — говорив Фініхель — зберегти психоаналіз та чекати. Задача була “протриматися”».
Якобі вибудував сюжет політичного психоаналізу як трагедію. Радикальну політичну культуру, в якій корінився психоаналіз, довелося приглушити заради збереження самого методу та життя аналітиків-емігрантів у країні, ворожій і до Фройда, і до Маркса. Деякі з цих аналітиків, як-от Йолович, зрештою опинилися в клініці Лафарга. Якобі дійшов висновку, що деполітизувавши психоаналіз «заради власного виживання», Фініхель та його оточення вбили його у довгостроковій перспективі. Особисте виживання та політичний психоаналіз виявилися несумісними в часи війни; між ними доводилося обирати, хоча насправді вибору не існувало. Відтак, у безжальній діалектиці — хоча Фініхель та його оточення вижили — «сьогодні вже не очевидно, що психоаналіз був колись бунтівним або що він взагалі був чимось іншим, окрім як млявим та пихатим».
Ця трагедія нагадує: утопічні пориви міжвоєнного психоаналізу залежали від сприятливих умов, які дозволяли аналітикам та аналізантам сподіватися на дещо більше, ніж просто виживання. У таких місцях, як Гарлем — як і в часи війни, — ці надії згасали. Пацієнти Лафарга були строкатою сумішшю: мігранти, які втікали з імперій, що розпадалися, та місцеве сегреговане населення. Для них виживання теж стало гаслом. Саме таку обурливу умову їм було нав’язано — і саме з неї вони мали почати свій рух уперед.
Утім, озираючись назад, можна сказати, що особливе досягнення клініки Лафарга полягало якраз в тому, що їй вдалося трансформувати «волю вижити» у щось більше, ніж міг собі дозволити Фініхель. Адже що глибше занурюєшся в історії пацієнтів Лафарга, то очевиднішим стає: захист «волі вижити у ворожому світі» сам по собі був певним різновидом терапевтичної роботи — звісно, вона відрізнялася від того, чому вчили аналітиків клініки, але це все одно було лікування.
Щоб краще це зрозуміти, розгляньмо один із найскладніших випадків — пацієнта, якого ми назвемо «М.». М. багато разів відсидів за сексуальне насильство. Він лікувався в клініці впродовж 1955 року. Здавалося, М. робив значні успіхи. Однак у лютому 1956-го клініка отримала лист, у якому пацієнт просив «вибачити його за пропуски прийомів, оскільки він знову потрапив до в’язниці». Він зірвався та скоїв сексуальний злочин. М. писав:
«Будь ласка, не втрачайте надії. Це не значить, що я підвів вас. Це лише невеликий крок назад. У світі недостатньо подібних клінік. Я вірю, що був уже на порозі зцілення, якби не оступився. Колись я неодмінно повернуся, тож, будь ласка, не знищуйте мою особову справу — і не закривайте клінку! Ми не пропащі люди. Є ті, хто цінує вашу самопожертву й час — особливо зважаючи на те, що всі ви могли б присвятити його значно приємнішим речам. Суспільство виявляється не таким вже й поганим місцем, коли зустрічаєш таких людей, як ви. Якби я не був таким, як є, я б ніколи вас не зустрів. Хоча я б хотів не бути таким, як є. Я пам’ятатиму, що мені є куди прийти, що є місце, де мене чекатимуть».
Де тут одужання? Шкода, якої М. завдав (найімовірніше) жінкам, є незворотною. Ці жінки житимуть із наслідками злочину, і ніщо не здатне цей факт виправити. Психоаналіз не може полагодити минуле. М. не отримав того лікування, якого хотів, і тепер постраждалих стало ще більше. Це типовий випадок провалу в терапії. Що хорошого в підході до лікування, покликаному зміцнити «волю вижити», якщо він не є ані тим, на що М. розраховував, ані тим, що здатне виправити скоєне зло?
Однак психоаналіз спонукає аналітика прислуховуватися до мовлення пацієнта та дозволяти аналізанту привносити власні питання на сесію. Яке ж питання привносить пацієнт М.? Його не треба пробачати, він цього не просить. Натомість М. благає працівників Лафарга не відмовлятися від нього. «Я був уже на порозі зцілення», «ми не пропащі люди», тож не закривайте клініку. М. хоче мати місце, куди він зможе повернутися після в’язниці. Він просить про ще один шанс. Він прагне — ніби під дією навʼязливого повторення — спробувати ще раз після тюрми.
Нав’язливе повторення, як вчить Фройд, — це спосіб несвідомо пам’ятати. Ми повторюємо, бо не можемо згадати. Однак у повторенні завжди прихована мовчазна надія на зцілення: невротик повторює, сподіваючись, що колись зможе повторити інакше. Що саме цього разу все буде по-іншому. Це несвідоме підґрунтя компульсії, і саме в ньому криється терапевтичне бажання. Ми повторюємо, тому що хочемо змінитися.
Клініка Лафарга не могла виправити минуле та запобігти майбутній шкоді. Єдина реальна форма психологічної профілактики — це суспільство, де скасовані расова сегрегація та експлуатація. Те, що клініка могла зробити — і зробила для М., хоча це було й не зовсім те, чого він прагнув, — це вселила в нього «волю вижити», віру в те, що колись він зможе повторити інакше. Зміцнення «волі вижити» — не той тип одужання, на якому наполягав класичний аналіз. Проте це також і не половинчасте рішення, і не щось на кшталт зцілення, скомпрометованого самим світом, який воно прагне вилікувати. Можливо, саме таке визначення одужання найкраще відповідає «злиденному психоаналізу» — терапії для тих часів та місць, де всі доступні ресурси обмежені. Колись це був Гарлем 1950-х, а тепер це весь наш світ.
Вперше опубліковано: www.parapraxismagazine.com
