1939-1945: Пірати Едельвейса

Чому нацисти так легко могли контролювати Німеччину? Чому так мало людей активно їм протистояли? Чому старі ліві партії — Соціал-демократична партія Німеччини та Комуністична партія Німеччини — не змогли по-справжньому опиратися? Як тоталітарний режим зміг так легко завоювати німецький робітничий клас, що до того був найсильнішим у Європі?

Нас вчать, що нацисти обдурили німецьке населення, і що лише збройні потуги союзників звільнили Європу з рабства. Ця ж стаття написана, щоб показати, як нацисти намагалися підім’яти робітничий клас, і розповісти деякі справжні історії опору.

Як нацизм справлявся з опором

Насамперед нацисти заборонили партії своїх головних опонентів — соціал-демократів і комуністів. Для робітничого класу це було не просто забороною двох партій державного капіталізму, а чимось набагато серйознішим. Річ у тому, що до цих партій належали мільйони пролетарів, і саме за допомогою них вони стримували безмежні апетити німецького капіталу — тому зникнення цих партій означало знищення цілої області суспільного життя, що сформувалася навколо робітничих громад. Багато найзавзятіших робітничих активістів було заарештовано і відправлено до концтаборів.

Репресії проводилися цілком легально. Штурмові загони («коричневі сорочки») тепер співпрацювали з поліцією. Їхні жорстокі заходи — колись вони були незаконні, але на них закривали очі — стали частиною офіційної діяльності держави. У деяких випадках ішлося просто про побиття. В інших випадках штурмові загони захоплювали паби та інші робітничі центри. Задача була простою — ізолювати, залякати і знесилити робітничий клас.

Багато робітників вірили, що влада нацистів не вічна. Вони сподівалися, що на наступних виборах усунуть їх від влади, і повернуться робітничі партії. Мовляв, треба тільки почекати. Коли стало ясно, що цього не станеться, настрої змінилися. Завдянням опозиції стало збереження партійних структур, поки нацистів не буде скинуто. Без сумніву, навіть просте поширення соціалістичної (SPD) чи комуністичної (KPD) пропаганди вимагало неабиякого героїзму — адже всім було відомо, що в разі арешту на агітатора чекають побої, тортури і смерть. Це означало, що сім’ї залишаться без годувальників та під пильним наглядом поліції. Люди були залякані, тому переважно пасивні та бездіяльні.

Ще у 1935 році робітники знали, які наслідки «підривна» діяльність може мати для їхніх сімей. Один коваль у 1943 році пояснив проблему просто: «Моя дружина ще жива, от і все. Тільки заради неї я не кажу їм в очі все, що про них думаю… Знаєш, ці мерзотники можуть це все робити тільки тому, що в кожного з нас удома є дружина або мати, про яких ми мусимо думати… Людям просто надто багато про що треба турбуватися. Зрештою, нам треба думати не лише про себе. І ті чорти-есесівці цим користуються».

Протягом правління нацистів усе-таки були заворушення на виробництві — страйки, акти непокори і навіть саботаж. Втім, усе це привертало увагу Гестапо. Гестапо допомагали роботодавці та колаборанти з-поміж робітників. Найменше, чого міг очікувати страйкар — це арешт. Через це політичні опоненти нацистської держави трималися подалі від робітничої боротьби. Бути заарештованим означало не тільки пожертвувати собою, а й поставити під удар свою політичну організацію. Щоб донести це до робітників більш наочно, Гестапо влаштувало спеціальні робітничі концтабори при найбільших фабриках.

В результаті нацистських репресій з 1933 до 1945 року щонайменше 30 тисяч німців були страчені за опір державній владі. Ця цифра не включає незліченних загиблих у результаті побоїв, жорсткого поводження в концтаборах або державної політики евтаназії психічно хворих. Тисячі дітей були оголошені морально чи біологічно неповноцінними, бо не відповідали арійській «нормі» — і їх убили лікарі. Така ж доля спіткала молодих людей з розумовими чи фізичними вадами і навіть багатьох любителів «неправильного» стилю музики.

Втім, нацистське панування над робітничим класом трималося не лише на репресіях. Соціальна політика нацистів була спрямована на роздрібнення класу, щоб підмінити солідарність робітничого класу нацистським товариством і солідарністю з державою.

Насамперед було заборонено підвищувати заробітну плату. Щоб посилити конкуренцію, було скасовано погодинну оплату праці. Натомість нормою стала оплата за виробітком. Якщо робітники хотіли більше заробляти, вони мусили більше виробляти. Інтереси робітників мав би представляти Німецький робітничий фронт (DAF), до якого примушували вступати всіх — звісно, насправді він представляв інтереси виключно держави та роботодавців.

Не маючи змоги отримати підвищення заробітної плати у свого роботодавця, робітники навіть за повної зайнятості часто переходили з однієї фабрики на іншу в пошуках вищої плати. З одного боку, це заважало планам нацистів щодо обмеження доходів, а з іншого — послаблювало зв’язки солідарності між робітниками.

Усвідомлюючи, що вони не зможуть керувати тільки за допомогою залякування, нацисти навіть пішли на дрібні поступки робітничому класу. Вперше почали виплачувати допомогу сім’ям, організований відпочинок був доступний задешево. Багато робітників вперше в житті змогли з’їздити у відпустку. Соціалізацію і розваги забезпечували нацистські організації.

Мало що свідчить про ідеологічну підтримку нацистів серед робітничого класу. Тим не менш, це поєднання репресій і покращення заплутало багатьох із тих, хто в іншому разі став би прямим супротивником.

Той нацистський цирк, що його всі бачили, — мітинги, книгоспалення, паради і промови — не доводить беззастережної підтримки влади з боку робітників. Просто всі знали, чим загрожує відмова піти на парад поносити транспарант чи помахати прапорцем. Все це, звісно, поглиблювало відчуття ізольованості і безсилля у тих, хто хотів би протистояти режиму. Внаслідок цього дорослі робітники відкрито не повставали проти нацистів, коли ті були при владі.

Молодь

Тоді як нацистська політика щодо дорослих ґрунтувалася переважно на насильстві й утисках, політика щодо молоді була більш витонченою. Метою цієї політики було навернути кожну молоду людину, зробити з неї хорошого націонал-соціаліста, що гордо підносить ідеали партії. Як засіб досягти цього було обрано організацію «Молодь Гітлера» (Hitlerjugend, HJ).

До кінця 1933 року всі молодіжні організації крім «Гітлер’югенд» були заборонені (за винятком тих, які контролювала католицька церква, що тоді саме пристосовувалася до нацистів). Хлопці у віці від 10 до 14 років мусили належати до «Німецького юнацтва» (Deutches Jungvolk), а від 14 до 18, відповідно, — до «Гітлер’югенд». Ці дві організації швидко залучили десь 40% хлопців. Дівчата мали вступати до «Союзу німецьких дівчат» (Bund Deutsche Madel), але в їхньому залученні нацисти були зацікавлені значно менше. Головною метою було залучити всіх хлопців до «Гітлер’югенд», і коли це не вдалося зробити відразу, до 1939 року поступово впровадили закони про обов’язковість членства.

На початках існування «Гітлер’югенд» членство в цій організації було не таким уже й рутинним. Хлопці почали займатися спортом, ночувати в наметах, ходити в гори, брати участь у змаганнях — втім, доводилося також проходити муштру й політичне виховання. Членство в «Гітлер’югенд» давало шанс використовувати одну владу проти іншої: так, можна було уникнути шкільних занять під приводом нагальних справ у «Гітлер’югенд». «Гітлер’югенд» також міг бути виправданням перед іншими авторитетами — скажімо, батьками чи священиками. З іншого боку, можна було послатися на навантаження у школі, щоб уникнути неприємних завдань у «Гітлер’югенд»! У деких частинах країни «Гітлер’югенд» вперше давала шанс створити спортивний клуб, вирватися від батьків, відчути себе незалежним.

Але вже ближче до середини 1930-х років функції «Гітлер’югенд» і «Союзу німецьких дівчат» змінилися. Чіткіше окреслювалися військові та завойовницькі цілі режиму. «Гітлер’югенд» почали вважати організацією для призову і підготовки юнаків до вступу в збройні сили. І що ймовірнішою була війна, то більше акцент переносили з дозвілля на військовий вишкіл, а державною політикою стало змушувати всіх вступати до «Гітлер’югенд». Відтепер найневинніша дія, як-от провести вечір із друзями, була злочином, якщо відбувалася без участі «Гітлер’югенд».

«Гітлер’югенд» навіть створила свої поліцейські загони для нагляду за молоддю. Члени цих загонів були заледве старші за тих, кого вони мали контролювати.

У 1938 році соціал-демократи з Німеччини в доповідях своїм лідерам уже могли стверджувати: «…Молодь теж дедалі більше дратується через брак свободи і безглузду муштру, звичну в націонал-соціалістичних організаціях. Тож не дивно, що симптоми виснаження стають особливо помітні серед їхніх рядів…»

Початок війни ще чіткіше проявив справжню природу «Гітлер’югенд». Дедалі більше часу йшло на військовий вишкіл та політичне виховання. Бомбардування зруйнували багато спортивних майданчиків. «Гітлер’югенд» дедалі очевидніше ставала засобом гноблення.

Що більше зростав попит на новобранців, то більше загострювалися нерівності всередині «Гітлер’югенд». Німецька система освіти в той час різко розділилася за класовою ознакою. Більшість дітей із робітничого класу покидали школу у віці 14 років. Лише деякі з них потрапляли у середню школу з дітьми із середнього класу та сімей професіоналів. Коли старші члени «Гітлер’югенд» ішли на фронт, школярі з середнього класу займали вакансії лідерів. Основний же склад організації утворювали молоді робітники, яким навряд чи дуже подобалося підкорятися наказам на зборах «Гітлер’югенд»! Не важко уявити ситуацію: миршавий лікарський синок, ще школяр, намагається віддавати накази молодим робітникам із заводу, змушений погрожувати офіційним покаранням, щоб його слухалися.

Невдоволення зростало. Спершу гострий брак робочої сили на початку війни призводив до того, що нацисти не могли застосовувати проти робітників тієї тактики терору, до якої вони вдавалися з іншими дисидентами. Війна тривала, і багато батьків цих молодих людей загинули чи були на фронті. Декого взагалі бомбардування вигнали з власних домівок. Єдине майбутнє, яке вони бачили для себе, — одягти однострій і битися за наперед програну справу.

Один підліток у 1942 році сказав: «Усе, що проповідує “Гітлер’югенд” — обман. Я знаю це напевно, бо все, що я сам говорив у “Гітлер’югенд”, було обманом».

До кінця 1930-х тисячі молодих людей шукали шляхів вирватися із чіпких лап «Гітлер’югенд». Вони збиралися у власні угрупування і знову почали весело проводити час. Це перелякало нацистів, надто коли підлітки почали фізично захищати свій суспільний простір. Особливо жахало нацистів те, що ця молодь була продуктом їхньої власної системи освіти. Вони ніяк не були пов’язані зі старими соціал-демократичними чи комуністичними партіями, вони нічого не знали про марксизм і старий робітничий рух. Їх виховали нацисти в нацистських школах, їхній вільний час регламентувала «Гітлер’югенд», вони слухали нацистську пропаганду і брали участь в офіційно схваленому дозвіллі та спорті.

Ці угрупування називалися по-різному. Їхні вподобання в одязі також варіювалися від міста до міста, як і їхні значки. У Ессені вони називалися Farhtenstenze («Мандрівні чуваки»), в Оберхаузені і Дюссельдорфі — «Пірати Кіттельбаху», в Кельні вони були «Навахо». Але всі вважали себе «Піратами едельвейса» (назва з’явилася через значок із квіткою едельвейса).

У записах Гестапо Кельна є імена понад трьох тисяч підлітків, визначених як «Пірати едельвейса». Ясна річ, що по всій Німеччині їх було значно більше, і їхня кількість іще зросла, коли вони захопили всю Німеччину.

Спершу їхня діяльність була сама по собі невинна. Вони тусували у парках та на вулицях, створювали власний соціальний простір, як це роблять підлітки скрізь (зазвичай дратуючи дорослих). У вихідні вони ходили за місто в походи — ніби у кривому дзеркалі відбивали діяльність, що нею колись займалися в «Гітлер’югенд». Однак, на відміну від походів «Гітлер’югенд», тут дівчата та хлопці йшли разом, що додавало цим походам нового, нормальнішого виміру. Тоді як «Гітлер’югенд» водила молодих людей у походи, щоб ізолювати та виховувати їх, подорожі «Піратів едельвейса» дозволяли втекти від Партії і давали час і простір бути собою.

У таких походах зустрічалися «пірати» з різних міст. Деякі наважувалися подорожувати по всій Німеччині під час війни, коли пересуватися без відповідних паперів було заборонено.

Наважитися розважатися самостійно було кримінальним злочином. Молодь мала залишатися під контролем Партії. «Пірати» неминуче наштовхувалися на гітлер’югендівські патрулі. Замість тікати, «пірати» часто ставали до бійки. Рапорти до офіцерів Гестапо дають підстави припускати, що «Пірати едельвейса» перемагали в цих бійках так само часто, як і програвали. «Тому я прошу, щоб поліція розібралася із цим збіговиськом раз і назавжди. Гітлер’югендівці ризикують життям, коли вони виходять на вулиці».

Під час війни діяльність «Піратів едельвейса» ставала дедалі зухвалішою. Вони влаштовували витівки проти союзників, билися зі своїми ворогами, згодом перейшли до невеликих диверсій. Їх звинувачували в неробстві, називали соціальними паразитами. Вони почали допомагати євреям, дезертирам і військовополоненим. Вони писали антинацистські гасла на стінах. Дехто почав збирати пропагандистські листівки союзників та розкидати їх у поштові скриньки.

«Існує підозра, що саме ці молоді люди обписують стіни підземного переходу по Альтебберґштрассе гаслами “Геть Гітлера!”, “Військове командування бреше!”, “Медаль за вбивство”, “Геть нацистську жорстокість!” та іншими. І скільки би не стирали ці написи, через кілька днів на стінах з’являються нові» (1943, Дюссельдорф-Ґрафенберґ, звіт нацистської партії до Гестапо).

З часом деякі з «піратів» ставали дедалі відважнішими й героїчнішими. Вони здійснювали рейди на військові табори, щоб отримати зброю та вибухівку, нападали на німецьких високопосадовців (не лише на керівництво «Гітлер’югенд»), брали участь у партизанській діяльності. Так, голова Гестапо у Кельні став однією із жертв «Піратів едельвейса».

Влада застосовувала проти них повний арсенал репресивних заходів: від особистих попереджень, облав та ізоляторів тимчасового утримання (після якого хлопцям голили лоби) до позбавлення волі на вихідних, шкіл перевиховання, трудових таборів, молодіжних концтаборів, порушення кримінальної справи. Тисячі людей були спіймані в цьому полюванні. На багатьох чекала смерть. Так званих лідерів «Піратів едельвейса» в Кельні публічно повісили в листопаді 1944 року.

Однак поки нацистам були потрібні працівники на військових заводах і солдати на фронтах, вони не могли вдатися до фізичного винищення тисяч молодих німців. Понад те, можна сказати, що держава була спантеличена і не знала, що робити з цими повстанцями. Вони були німцями — тобто саме тими, хто мав би бути вдячний нацистам. Влада не бажала страчувати тисячі людей, була нездатна зрозуміти, що відбувається, але й не була в змозі стримувати їх.

Стіна мовчання

То чому ж ми так мало чули про «Піратів едельвейса»? Коли я почав шукати матеріали для цієї статті, то виявив, що інформацію на цю тему знайти дуже важко. Більшість відомостей про них виходили з дослідження німецького історика Детлева Пойкерта, а в інтернеті знайшлися лише дві статті.

На думку спадають кілька пояснень. Повоєнна союзницька влада хотіла модернізувати Німеччину. Для цього вони впровадили суворі закони про працю, в тому числі примусову. «Пірати едельвейса» мали сильну настанову проти праці, тож вони вступили в конфлікт і з новою владою. У доповіді 1949 року йшлося про «широко розповсюджений феномен небажання працювати — звички багатьох молодих людей». Переслідування так званих «молодих нероб» іноді було не менш суворим під час союзницької окупації, ніж за нацистів. Так, суд у 1947 році засудив одну молоду жінку до позбавлення волі строком у п’ять місяців за «відмову працювати». Молоді люди стали ворогами і нового порядку теж.

Політичні опоненти нацистів були або змушені піти у вигнання, або вбиті, або приховували свою політику. Підпільна діяльність зосереджувалася на збереженні партійних структур. Вони не могли визнати, що існував реальний фізичний опір нацистам, та ще й що його провадили вуличні банди! Для політиків Християнського демократичного союзу чи Соціал-демократичної партії «Пірати едельвейса» були таким самим збіговиськом бандитів, як і для нацистів. Міф союзників про справедливу війну залежав від уявлень, ніби прості німці принаймні пасивно мовчали, якщо не активно підтримували нацистський режим. Щоб підтримувати цей міф, «вуличних хуліганів», що боролися з нацистами, слід було забути.

Однак через десятиліття інтерес до «Піратів едельвейса» починає повертатися. Про них почали друкувати статті, не так давно вийшов кінофільм. Ми мусимо зробити так, щоб про цей рух не забули. Як кажуть виробники цього фільму: «”Пірати едельвейсу” — це не якісь герої, а звичайні люди, що робили незвичайні речі». Саме це дає нам надію на майбутнє.