Інтелектуали й антифашизм. За критичну історизацію

15566

Енцо Траверсо

Сьогодні ми спостерігаємо парадоксальне і тривожне явище: піднесення політичних рухів фашистського штибу на європейських просторах (від Франції до Італії, від Бельгії до Австрії і далі) супроводжується всередині інтелектуальних кіл широкою кампанією з дискредитації всієї традиції антифашизму. В Італії ЗМІ подають антифашизм як винуватця катастрофічних зсувів у історії «першої Республіки», а головний біограф Муссоліні Ренцо Де Феліче прагне подолати «антифашистську парадигму», що, на його погляд, була головним пороком післявоєнної історіографії 1. В об’єднаній Німеччині характеристика «антифашистський» вживається як образа, свідомо чи несвідомо забуваючи все, чим антифашизм був для німецьких вигнанців і активістів проти гітлерівського режиму перед тим, як перетворився на державну ідеологію за часів НДР 2. У Франції кампанія проти антифашизму була запущена кілька років тому статтею Анні Криґель в журналі «Commentaire» 3. Найбільш низький момент цієї кампанії настав із публікацією ганебного памфлету, який прагнув зобразити героя руху Опору Жана Мулена як радянського агента 4, а найвищим моментом був вихід набагато інтелектуальнішої книги Франсуа Фюре «Минуле однієї ілюзії», в якій антифашизм було зведено до грандіозної містифікації, яка дозволила радянському тоталітаризму розширити свій вплив на західну культуру 5.

Ставки доволі важливі: що залишається від антифашистської ангажованості інтелектуалів? Чи можемо ми сьогодні називати себе антифашистами? Ті, хто, як і я, переконані в історичній цінності й політичній актуальності антифашизму, а отже, необхідності боротися зі шкідливою формою ревізіонізму, не можуть дозволити собі відповісти на ці питання, ховаючись позаду апологетичної ідеалізації минулого. Хочеться відповісти так: позбуваючись антифашизму, ми ризикуємо стерти єдине гідне обличчя, яке Італія мала між 1922 і 1945 рр., Франція – між 1940 і 1944 рр., Іспанія і Португалія – протягом майже сорока років. Але, хоч така відповідь конче потрібна, її далеко не досить. Щоб відстояти антифашизм як «взірцеву» пам’ять, в найблагороднішому сенсі слова, і як ще живий урок минулого, треба перейти до його критичної історизації, розглянути слабкості й обмеження, котрі часто йдуть пліч-о-пліч із його величчю. І щоб зрозуміти зв’язок інтелектуалів із антифашизмом, треба глибше зануритись у витоки їхньої ангажованості.

Один із останніх есеїв Джорджа Орвелла «Письменники і Левіафан» присвячений зв’язкам, що склалися в Європі 1930-х років між інтелектуалами і політикою. В ньому він наголошує (відштовхуючись переважно від автобіографічних роздумів) на майже неминучій властивості політики втручатися в царину культури. Письменники більше не можуть зачинитися в світі естетичних цінностей, сховавшись від конфліктів, що роздирали старий світ. «У наш час, – пише він, – ніхто не зміг би так самозабутньо віддатися літературі, як Джойс або Генрі Джеймс» 6. До такого ж підсумку доходить ще десять років тому, саме напередодні війни, Вальтер Беньямін, стверджуючи необхідність протиставити політизацію мистецтва і культури – а отже, ангажованість митців та інтелектуалів – естетизації політики, яку здійснює фашизм:

«Fiat ars, pereat mundus, – виголошує фашизм, очікуючи від війни, як зізнавався Марінетті, мистецького задоволення, зміненого технікою сприйняття сенсу. Це очевидне звершення “мистецтва для мистецтва”. Людство, яке колись у часи Гомера віддавалося видовищу богів Олімпу, тепер саме перетворилося на власне видовище. Його самовідчуження досягло рівня, на якому воно зможе переживати власне знищення як найвищу естетичну насолоду. Ось такі справи з естетизацією політики, що здійснює фашизм. Комунізм же відповідає йому політизацією мистецтва» 7.

Інакше кажучи, інтелектуал має «встромляти носа», реагувати на негаразди теперішнього часу, ставати на свій лад «активістом», якщо не хоче запліснявіти, немов копалина, анахронічна й непотрібна постать ерудита, який живе поза своїм часом.

 

Інтелектуальна мобілізація

Поняття «інтелектуал» остаточно входить у західний словник під час справи Дрейфуса й позначає якраз цю взаємодію між літературою і політикою, що залишить глибокий відбиток на всій історії ХХ століття. Звичайно, цій фігурі не бракує відомих попередників, починаючи із філософів Просвітництва й до революцій 1848 року, в яких брали участь чимало літераторів. Але саме зі зміною століття це явище набуває нових вимірів, аж поки в міжвоєнний період не перетворюється на головну рису європейської та західної культури. В «Зраді інтелектуалів» Жульєн Бенда спробував передати цей образ ангажованого літератора в ідеал-типовому визначенні: «люди, чия функція полягає в обстоюванні вічних і незацікавлених цінностей, як от справедливість і розум» 8. Однак якщо придивитися пильніше, вступ інтелектуалів у політику не завжди ґрунтується на таких цінностях. Уже у справі Дрейфуса між інтелектуалами вибухнула суперечка: Морис Баррес проти Еміля Золя, Едуард Дрюмон проти Бернара Лазара. Іншими словами: націоналізм проти універсалізму, антисемітизм проти рівності, мілітаризм проти республіки. Протягом 1920–30-х років конфлікти загострилися: на противагу інтелектуалам, які мобілізувалися на захист демократії, інші прагнули її повалити. Значна частина європейської культури звернулася до цінностей, які виступають проти традиції 1789 року: націоналізм, антисемітизм, «консервативна революція», антидемократичний елітизм і фашизм виявилися неабияк привабливими в очах великої кількості інтелектуалів в Італії, Франції, Німеччині і навіть у традиційному осерді лібералізму – Англії 9. Часто через своєрідне ретроспективне накладання забувають про факт, що Ґрамші стає центральною фігурою італійської культури лише після війни і падіння фашизму, що Моррас і Дріє ла Рошель були настільки ж впливовими у Франції 30-х, як Мальро і Жид; за Ваймарської республіки Ернст Юнґер був не менш відомий, ніж Ерих Марія Ремарк, а Освальда Шпенґлера читали набагато більше, ніж Вальтера Беньяміна або Ернста Блоха.

На початку 1920-х років у романі «Зачарована гора» Томас Манн зробив літературне передбачення цієї дихотомії – з одного боку, інтелектуал-демократ із цінностями раціоналізму й антифашизму, з іншого – нігіліст-романтик, який марить апокаліпсисом і повстає проти модерності. Два герої цього роману Сеттембріні і Нафта були витлумачені як дві душі автора, який наприкінці Першої світової війни опублікував маніфест «консервативної революції» «Роздуми аполітичного», але потім утілив демократичну свідомість своєї країни, коли у вигнанні в Сполучених Штатах кинув «Заклик до німців», викриваючи злочини націонал-соціалізму. Інші вбачали в ньому літературний вияв діалогу, який Томас Манн розпочав зі своїм братом Генріхом, філософія якого нагадувала гуманістичний позитивізм Сеттембріні. Більш недавно цей романний конфлікт, який автор розгортає серед швейцарських Альп напередодні Першої світової війни, був витлумачений як прообраз іншого відомого філософського диспуту, цього разу абсолютно реального, що матиме місце в Давосі в 1929 році між останнім представником німецького Aufklarung неокантіанцем Ернстом Кассірером і Мартіном Гайдеґером, молодим автором «Буття і часу», засновником нової форми політичної онтології, що кілька років потому мала привести його до підтримки нацистського режиму 10.

Парабола європейської інтелігенції міжвоєнного періоду розгортається між цими двома (звісно, протилежними, але не без перекликів) філософськими і політичними полюсами. Деякі критики навіть припускали, що портрет нігіліста Нафти був навіяний Томасу Манну молодим Георгом Лукачем, автором «Душі і форми», який наприкінці війни був приваблений комунізмом аж настільки, що в 1919 році став народним комісаром освіти в нетривалій Угорській радянській республіці під керівництвом Бели Куна 11. Як романтик, Нафта – своєрідний двоголовий Янус, одне обличчя якого консервативне, навіть реакційне, інше – революційне. Ця метафорична фігура служить нам нагадуванням, що чимало інтелектуалів – часто євреїв і антифашистів, – яким випало відіграти відчутну роль у відновленні післявоєнної політичної філософії, були учнями Гайдеґера. Досить згадати лише Ханну Арендт і Ганса Йонаса або ж марксистів Герберта Маркузе і Ґюнтера Андерса. Фактично в 1930-х роках Нафта мав обирати: його відмова від Zivilisation могла б укритися в тевтонських міфологіях, культивованих націонал-соціалізмом, аж до прийняття містики крові та ґрунту, або в радикальній критиці модерності, втіленої у фашизмі 12.

Якщо «ангажований» інтелектуал, збунтований гуманіст, якого зобразив Бенда, розміщений «у ситуації» (за визначенням, яке дасть Сартр кількома роками пізніше), тобто далекий від того, щоб займати весь простір протягом першої половини століття, тим не менше в 1930-х роках він зазнає неабиякого зростання. Великий поворот, який позначає політичну ангажованість інтелектуалів, – не 1917 рік, Жовтнева революція, а прихід Гітлера до влади в Німеччині. Ця ангажованість, справді, часто збігається з їхнім потраплянням у магнітне поле комунізму, який, однак, не був точкою відліку, а лише результатом їхньої радикалізації. В 1917 році Джон Рід, для якого радянська революція «потрясла світ», залишався радше винятком. У 1934 році, навпаки, Генріх Манн був далеко не самотнім, коли опублікував збірку статей «Ненависть». Наприкінці Першої світової війни Луї Арагон, майбутній співець Сталіна й офіційний поет французької комуністичної партії, вбачав у Жовтневій революції лише «міністерську кризу». Ніхто не міг реагувати з такою ж легкістю на нацизм. Починаючи з 1933 року, антифашистська ангажованість інтелектуалів стає масовою. Багатьох тих, хто залишався байдужий або не приховував свого скептичного ставлення до повсталих робітників у Туріні, Берліні й Будапешті в 1919–20 рр., вона підштовхне зблизитися із Радянським Союзом, який став сприйматися як бастіон проти зростання коричневої чуми в Європі.

 

Антифашизм у вигнанні

Така антифашистська мобілізація буде відзначена між 1935 і 1937 рр. двома міжнародними конгресами на захист культури: перший у Парижі, другий у Валенсії, в республіканській Іспанії, в яких узяли участь чимало найпомітніших тогочасних культурних персоналій 13. Вона сягне свого піку під час іспанської громадянської війни, коли захист Республіки ототожнюватиметься із захистом європейської культури. Чимало письменників записалися в інтернаціональні бригади й вирушили до Іспанії, щоб підтримати Республіку – від Джорджа Орвелла до Ернеста Гемінґвея, від Андре Мальро до Артура Кестлера, від В.Г. Одена до Стівена Спендера, від Бенжамена Пере до Октавіо Паса. Зв’язок між антифашистською інтелігенцією та комунізмом триматиметься довгий час; його похитне радянсько-німецький пакт 1939 року, але він відновиться в 1941 році та скріпиться рухом Опору. У 1945 європейська культура значною мірою розташовуватиметься в горизонті антифашизму.

У витоках такого політичного повороту інтелектуалів лежало кілька причин 14. Насамперед прихід Гітлера до влади в Німеччині (після якого роком пізніше стався клерикально-фашистський державний переворот Дольфуса в Австрії, відтак військовий переворот (pronunciamiento) Франко в Іспанії) був пережитий, як справжня травма. Якщо італійський фашизм залишився національним явищем, відокремленим, маловідомим і погано зрозумілим, до якого приєднався відомий прошарок італійської культури – від д’Аннунціо до Джентіле і навіть його авангард (футуристи), – прихід до влади націонал-соціалізму в Німеччині раптово надав фашизму європейського виміру, витлумачивши його як страшну загрозу не тільки робітничому рухові, а, загальніше, демократії та культурі в масштабі всього континенту. Ця загроза не обмежувалася політичною сферою, адже вона зачіпала саму цивілізацію. Досить було послухати заяви нацистських лідерів, щоб зрозуміти, що спадщина Просвітництва була в небезпеці: Геббельс оголосив, що «1789 рік буде викреслений з історії» 15. Антифашизм ідентифікувався також із боротьбою за мир на континенті, де рани Першої світової війни ще не загоїлися і де політичні рівноваги виглядали дедалі хисткішими. Італійська агресія в Ефіопії, ремілітаризація Рейнської області, війна в Іспанії, японсько-китайська війна, потім Мюнхен і, нарешті, нова війна: ця ескалація викликала в Європі зростаюче занепокоєння, відлуння якого відбилося в мистецтві й культурі. Зрештою, фашизм перетворив інтелектуалів на свою привілейовану мішень, про що свідчать тисячі письменників, журналістів, науковців, університетських викладачів і художників, які були вимушені емігрувати. Антифашистська культура була також значною мірою культурою вигнання. Її єдність була злютована незліченною кількістю парій, що блукали від країни до країни, від одного континенту до іншого, мовби посли гуманістичної Європи, якій загрожувало знищення. Антифашизм промовляв завдяки плеяді німецькомовних часописів, які публікувалися в Парижі, Лондоні, Празі, Цюріху, Амстердамі, Москві та Нью-Йорку голосами вигнанців центральної Європи, в багатьох випадках євреями. Всі ці інтелектуали, як зазначив Пітер Ґей, дали духові Ваймару «його справжню домівку: вигнання» 16.

Багато критиків підкреслювали межі такої антифашистської ангажованості, часто як самовідданої, так і засліпленої. Далеко не тільки «органічні» інтелектуали і попутники комуністичних партій відмовлялися бачити тиранічні аспекти сталінізму. «Повернення з СРСР» Андре Жида, «Пам’яті Каталонії» Джорджа Орвелла, «Північ століття» Віктора Сержа і «Ніч ополудні» Артура Кестлера, опубліковані між 1936 і 1940 рр., були винятками: вони минули непоміченими в момент їхнього виходу або були швидко забуті (як книжка Жида) після нетривалого розголосу. Загальна тональність антифашизму щодо радянського режиму була радше тональністю певної поблажливості, якщо не відвертого захоплення. Під час паризького конгресу 1935 року для Мадлен Паз і Анрі Пулая виявилося проблематично прочитати заяву на підтримку письменника-анархіста Віктора Сержа, депортованого до Сибіру 17. Переважне ставлення до СРСР було схоже на ставлення не Жида чи Орвелла, а соціалістів-фабіанців Сіднея і Беатриси Вебб, двох інтелектуалів, зовсім чужих комунізму за традицією, культурою і темпераментом, але які, все-таки, опублікували твір під назвою «Soviet Communism: a New Civilization» (1935); або ж німецького письменника Ліона Фейхтвангера, який брав участь у московських процесах і натхненно підтримував їх у «Москві 1937». Але не обов’язково треба було навертатися до культу Сталіна після 1933 р., щоб захищати СРСР. Антифашизм не зводився до простого різновиду радянського комунізму. В «Минулому однієї ілюзії», натомість, Франсуа Фюре таврує «зовсім негативну ідею “антифашизму”» як продукт «великого комінтернівського повороту 1935 року», після якого російський тоталітаризм завдяки майстерній містифікації перерядився в оповісника демократії 18.

Ця теза спрощує історичну реальність принаймні з двох причин: з одного боку, вона стирає будь-які не-сталінські й навіть анти-сталінські тенденції, що діяли всередині антифашистської культури, а, з іншого боку, вона ігнорує той факт, що в західній Європі неможливо було боротися з фашизмом, оминаючи або засуджуючи підтримку комуністів і Радянського Союзу. Якщо відкинути ці факти, то це призводить до небезпечних поворотів, як нещодавно помітив відомий представник ліберального антифашизму Норберто Боббіо: «Протягом останніх років історичного ревізіонізму мені доводиться з гіркотою констатувати, що відмова від антифашизму в ім’я антикомунізму часто призводила до іншої форми рівновіддаленості, яка мені видається відразливою: рівновіддаленості між фашизмом і антифашизмом» 19.

Поворот Комінтерну в 1935 році не визначає, а пристосовується до повороту, що вже відбувся в робітничому русі, як і в інтелектуальному світі, починаючи з 1933 р. У Франції перший заклик до єдиних дій проти фашизму пролунав після кількаденних заворушень 6 лютого 1934 р. Заклик підписали сюрреалісти (Андре Бретон, Рене Кревель, Поль Елюар) і близькі до комуністів письменники Жан-Рішар Блок і Андре Мальро. Кількома днями потому аналогічний заклик зробили філософ Ален і етнологи Поль Ріве і Поль Ланжевен, під яким за декілька місяців зібрали кілька тисяч підписів. Так сформувався «Комітет пильності інтелектуалів-антифашистів» (CVIA) 20. Словом, далеко не будучи побічним продуктом, антифашизм інтелектуалів випередив політику Народного фронту з боку ФКП і СФІО.

Альянс між представниками європейської культури і комунізмом – продукт фашизму. Нездатність або небажання бачити справжнє обличчя сталінізму тим паче загострюється, коли загроза фашизму зростає, наближається, лякає. Серед антифашистів у Європі мало було таких, хто викривав злочини Сталіна або розумів, що навіть якщо комуністи були необхідними союзниками в боротьбі проти фашизму, їхня політика не має бути підтримана, що сама антифашистська боротьба ризикує бути дискваліфікована, якщо обходить мовчанкою радянський деспотизм, судові процеси, масові репресії, депортації, табори (не говорячи про примусову колективізацію, на яку тоді не звертала уваги навіть найзапекліша антикомуністична література). Таким шляхом пішли сюрреалісти, які в 1936 році засудили московські процеси як «відразливу поліційну постановку» та інтелектуальне середовище Нью-Йорка, що згуртувалося навколо «Partisan Review», на яке великий вплив справив Троцький. Останній співпрацює з комісію з розслідування під головуванням Джона Дьюї, яке мало на меті розвінчати ці фарсові процеси 21. Можна додати імена інтелектуалів-комуністів, які порвали зі сталінізмом: від Поля Нізана до Манеса Шпербера, від Артура Кестлера до Віллі Мюнценберга. Під час виступу на Конгресі за свободу культури в 1935 р. італійський антифашист Ґаетано Сальвеміні, який на той час переховувався в США, дуже чітко висловлює осуд великої частини аудиторії: «Я не мав би права протестувати проти Гестапо і фашистського ОВРА, – стверджує він, – якби я спробував забути, що є радянська політична поліція. В Німеччині є концентраційні табори, в Італії – острови, перетворені на в’язниці, а в радянській Росії є Сибір» 22.

До того ж теорія тоталітаризму (ототожнюючи сталінську Росію і гітлерівську Німеччину як дві форми нового абсолютизму), перші ідеї якої були висунуті кількома екс-комуністичними публіцистами (Франц Боркенау) або лібералами-консерваторами (Ерік Фьогелін і Вальдермар Гуріан, потім Фрідріх Гаєк та інші) сприймалася скоріше як симптом відступу інтелектуалів до позиції скептичної пасивності й безсилого песимізму, ніж як приклад ефективнішої і яснішої ангажованості. Теоретики тоталітаризму, звісно, усвідомили деспотичну природу режиму Сталіна, але імпліцитний логічний висновок в їхній тезі (неможливість альянсу з СРСР) після 1941 року став абсолютно нереальний. Вони самі, починаючи з Раймона Арона, відмовилися робити такий висновок. Ця інфернальна діалектика між фашизмом і сталінізмом пояснює в великій мірі, не виправдовуючи його, мовчання інтелектуалів щодо злочинів сталінізму. Спершу загроза фашизму, потім величезний престиж і історична легітимність, яку здобув СРСР під час Другої світової війни, мотивує значну частину західної культури не помічати, недооцінювати, виправдовувати, навіть легітимізувати радянський режим. Згадані вище приклади сюрреалістів, нью-йоркських інтелектуалів і інших незалежних соціалістів доводять, що можна було бути водночас антифашистом і антисталіністом і що захоплення сталінізмом антифашистською інтелігенцією не було неподоланним. Фюре, натомість, протиставляє доброчесність історично невинного і політично ясновидющого лібералізму (справжня антитеза тоталітаризмів) антифашизму інтелектуалів. Його бачення антифашизму настільки ж однобоке, наскільки апологія лібералізму неісторична. Одна з умов політичної радикалізації і прихильності інтелектуалів до комунізму, в контексті економічної депресії і піднесення фашизму, полягає власне в історичній кризі класичного лібералізму. Лівиця була розбита і послаблена після Першої світової війни, підірвана під націоналістичним тиском, тимчасом як ліберально-консервативні інституції були нездатні протистояти фашизму. Якщо фашизм був спричинений колапсом старого ліберально-консервативного ладу, як можна було ідентифікуватися з цим ладом, щоб побороти його страхітливий виплід? Якщо фашизм закопав ліберальну демократію, то зробив це атакуючи насамперед лівицю, робітничий рух, потім євреїв та інші «антинаціональні елементи», не ставлячи під питання традиційну еліту, що привела його до влади в рамках ліберальних інституцій. Чи можливо забути прихильне ставлення до фашизму всіх стовпів італійського лібералізму: монархії, буржуазії і навіть чималої частини інтелектуальної спільноти (Вільфредо Парето і Джованні Джентіле, включно з Бенедетто Кроче до 1925 року)? Чи можна забути захоплення Муссоліні з боку Вінстона Черчилля? Чи можна забути завзяття, з яким між 1930 і 1933 рр. прусські еліти звільнялися від свого удаваного лібералізму і знищували ваймарську демократію, готуючи прихід Гітлера? В такому контексті в західній Європі СРСР виглядав набагато більш спроможний дати відсіч фашизмові, ніж традиційні сили занепалого лібералізму 23. Звичайно, можна дорікнути інтелектуалам, які підтримували міф про СРСР, обманюючи себе й антифашистський рух, який би міг стати критичною свідомістю замість того, щоб перетворюватися на пропагандистів деспотичного режиму. Але можна бути певним, що жодна масова мобілізація проти нацистської загрози не могла відбутися під керівництвом старих ліберальних політиків. Боротьба проти фашизму мала потребу в надії, емансипативному та універсальному посланні, яке, здавалося, пропонувала країна революції 1917 року. Якщо тоталітарна диктатура, як диктатура Сталіна, могла втілити ці цінності в очах мільйонів чоловіків і жінок (якраз у цьому полягає трагедія комунізму в ХХ столітті), то власне тому, що його витоки і його природа були глибоко відмінні від витоків і природи фашизму. Ось що ліберальний антитоталітаризм здається взагалі не здатний збагнути.

 

Антифашизм і антисемітизм

Куди складніше, натомість, розгадати мовчанку інтелектуалів-антифашистів щодо іншого розриву ХХ століття –Аушвіця. Адже геноцид євреїв Європи (винищення, яке пригнуло бути тотальним, без винятків) було непередбачене. Більшість істориків радше схильна вважати, що Гітлер не діяв за наперед складеним планом і що його радикальний антисемітизм міг трансформуватися в геноцидний проект лише в жахливих умовах війни на Сході, яка була винищувальною і загарбницькою. Залишається факт, що з 1933 р. над євреями нависала страшна загроза, навіть якщо було ще неможливо передбачити її катастрофічне завершення. Еміграція близько 400 тис. євреїв центральної Європи, між приходом до влади Гітлера і початком війни, безсумнівно підтверджує вагомість загрози. Однак протягом всіх 1930-х років антисемітизм ніколи не сприймався антифашистською культурою як один із засадничих елементів або «фіксованою точкою» нацистської системи, а скоріше як простий пропагандистський супровід режиму, який визначав своїми ворогами демократію, лібералізм, марксизм, робітничий рух, придушення якого, до речі, було одним із перших його завдань, якщо не самою умовою існування. Небагато інтелектуалів володіло ясновидінням Гершома Шолема, який трьома місяцями після приходу Гітлера до влади написав з Палестини до друга Вальтера Беньяміна, який переховувався у Франції, лист, у якому він називав прихід нацизму «катастрофою світової історичної ваги»: «Розміри поразки соціалістичних і комуністичних рухів відкривають нашим очам похмурі й тривожні перспективи,– писав він, – але насправді її треба порівняти з поразкою німецького юдаїзму» 24. В іншому листі до Беньяміна від лютого 1940 року Шолем поставив питання руба: «Що станеться з Європою після знищення євреїв?» 25.

Відразу по війні «остаточне вирішення» виглядало як одна з трагічних сторінок серед багатьох інших і займала лише маргінальне місце в культурі та інтелектуальних дискусіях. Здебільшого панувала мовчанка. Аушвіц не був ані справою Дрейфуса, ані громадянською війною в Іспанії, ні війною у В’єтнамі, подіями, перед якими інтелектуали відчували потребу втрутитися й відреагувати, беручи на себе «відповідальність». «Роздуми про єврейське питання» Сартра в 1946 році є показовим прикладом такого «засліплення інтелектуалів» перед Аушвіцем. Сартр визначає євреїв як забутих жертв війни, але ніколи не ставить їхній геноцид в центр своєї рефлексії. Навіть після нацистських таборів смерті «єврейське питання» залишається в його очах французьким антисемітизмом Справи Дрейфуса і Третьої республіки. Це відоме есе, де газові камери згадуються лише побіжно, як щось маргінальне, могло б бути витлумачене як найбільш знакове свідоцтво засліплення європейської культури перед однією з найбільших трагедій століття. Але приклад Сартра далеко не поодинокий 26.

Це засліплення мало, звісно, глибокі причини, які випливали як із загального контексту війни (попри свої особливості, страждання євреїв було частиною великого знищення, яке не оминуло майже жодну націю, і воно менше кидалося в очі на тлі суцільних руїн), так і з більш старого уявлення про природу нацистського антисемітизму. Цей останній розглядався як обскурантистський і середньовічний залишок, а не як модерна доктрина, раціоналізована в Німеччині з поміччю юристів, етнологів, біологів і медиків. За стереотипом, що походив із соціалістичної культури ХІХ століття, це був «соціалізм дурнів і невігласів», тобто проста зброя пропаганди. Промисловий і бюрократичний геноцид був абсолютним нововведенням, можливість якого не вміщалася в категорії антифашистської культури 27.

Ця остання виділяє в режимах Муссоліні й Гітлера лише їхній «регресивний» і суто негативний характер: антилібералізм, антикомунізм, антиіндивідуалізм, антипарламентаризм, антираціоналізм. Так фашизм зводився суто до його реакційного аспекту. Мало тих, хто помічає коріння фашистських рухів у індустріальних суспільствах, у мобілізації мас, у культі техніки, словом, тих, хто розглядає фашизм як реакційний варіант модерності. Ніщо так не збиває з пантелику в ідеологічному плані, як фашистські рухи: різнорідне скупчення, в якому співіснують консерватизм і євгеніка, футуризм і неокласицизм, культурний песимізм і «консервативна революція», спіритуалізм і антисемітизм, регресивний романтизм і технократичний тоталітаризм; інакше кажучи, еклектична магма, в якій вирують Жорж Валуа і Альфред Розенберг, Філіппо Т. Марінетті й Арно Брекер, Юліус Евола й Альберт Шпеер, Освальд Шпенглер і Ернст Юнгер, Джованні Джентіле і Карл Шмітт. Таке громаддя суперечливих чуттєвостей приховує природу фашизмів як «революційних» режимів, чия відмова від ліберальної і демократичної модерності не ставила за мету повернення до віджилого минулого, а встановлення нового ладу, ієрархічного, авторитарного, неегалітарного, націоналістичного, навіть расистського, але не пасеїстичного: фашистський містицизм біологізований, його культ техніки естетизований, його зневага до демократії заснована на мобілізації мас, відмова від індивідуалізму проголошується в ім’я «спільноти народу», злютованого війною.

Втім, неможливо осягнути модерність фашизмів на основі філософії історії, яка постулювала еволюцію людства до неминучого тріумфу Розуму. Одна важлива характеристика антифашизму, яка допомагає пояснити його поблажливість до сталінізму і засліплення перед єврейським геноцидом, полягає в палкому захисті ідеї Прогресу, однієї з великих категорій, успадкованих європейською культурою ХІХ століття. «Чоловіки і жінки руху Опору, – писав Джеймс Д. Вілкінсон у «The Intellectual Resistence in Europe», – нагадують своїх духовних предтеч XVIII століття – філософів» 28. Плеяда часописів, що виникли або відновилися в 1945 році – Esprit, Les Temps modernes, Critique у Франції, Der Ruf і Der Anfang у Німеччині, Il Ponte, Belfagor і Nuovo Politecnico в Італії – відверто покликалися на цей гуманістичний раціоналізм, який утілювали Лессінг, Вольтер і Каттанео.

Повернення до свободи і демократії було пережите як новий тріумф Просвітництва, розуму і права, який зображає фашизм як відхилення Історії, тимчасовий регрес, анахронічне і абсурдне впадання в прадавнє варварство, невдала спроба зупинити хід людства до миру і прогресу. В цій атмосфері довіри до майбутнього, коли Історія, здавалося, знову стала на свої природні рейки, нікому немає діла до вцілілих від нацистських таборів смерті. Ніхто не має бажання дослухатися до їхніх розповідей, і Прімо Леві матиме неабиякі труднощі, щоб опублікувати «Se questo è un uomo», яке в 1947 році відхилило Einaudi, найпрестижніше з антифашистських видавництв в Італії. З іншого боку, Радянський Союз користає з данини, яку він заплатив у перемозі над Третім Райхом. Боротьба за прогрес була ототожнена з боротьбою за захист батьківщини соціалізму. Тодішній дух часу був добре передбачений ще напередодні війни філософом Александром Кожевим, якому в розмові з Роже Каюа здавалося, що він розгледів у Сталіні, як свого часу Геґель у Наполеоні в Єні, світовий дух, людину кінця Історії 29.

Натомість, для Теодора Адорно націонал-соціалізм був запереченням філософії історії Геґеля. В 1944 році йому своєю чергою здавалося, що він зустрів світовий дух (Weltgeist) не на коні, не в формі радянського танку, а в гітлерівських «Фау-2», ракетах-роботах, які на кшталт самого фашизму «поєднують найвищу технічну довершеність і повну сліпоту» 30. Філософська позиція Адорно відбилася в позиції Франкфуртської школи, яка згуртувала одну з найвидатніших течій німецької антифашистської еміграції. Євреї без дому і «без зв’язків», її члени брали участь у антифашистському русі, залишаючись на його маргінесі, свідомі того, що нацизм, попри свою поразку, вже змінив обличчя століття й образ Людини. Відчуття остаточного знищення, відчуття єврейського світу центральної Європи пронизує тексти єврейсько-німецької інтелігенції у вигнанні. Аушвіц здавався їм цезурою історії, «квазітотальним розривом, – як писала Ханна Арендт у «Джерелах тоталітаризму», – в безперервному потоці західної історії, якою її знала людина протягом двох тисячоліть» 31.

Для інтелектуалів Франкфуртської школи визнання Аушвіця як цивілізаційного розриву невіддільне від радикального перегляду ідеї прогресу. Якщо нацизм спробував знищити гуманістичний спадок Просвітництва, його також слід діалектично розуміти як витвір самої західної цивілізації, з її технічно-інструментальною раціональністю, що відтепер звільнена від будь-якої емансипативної мети і зводиться до проекту домінування. В цій перспективі Аушвіц не може розглядатися ані як «регрес», ані як відхилення, а радше як автентичне породження Заходу, як вияв його руйнівної суті. В 1944 році Адорно і Горкгаймер тлумачили Аушвіц як символ «саморуйнування розуму» 32. Вигнанець у Сполучених Штатах, Ґюнтер Андерс був одним з перших, разом із Альбером Камю і Жоржем Батаєм у Франції, хто сприйняв Хіросіму як засадничу подію нової ери, в якій людство стало на шлях до неминучого самознищення 33. Далекі від святкування нового тріумфу Просвітництва, ці самотні фігури не можуть мислити війну як переможну епопею Прогресу. Перед спектаклем цивілізації, яка трансформувала модерну техніку в «фетиш занепаду» (Беньямін), єдине можливе почуття – сором, «прометеївський сором» (Андерс), такий же великий, як сама катастрофа.

 

Підсумок

Якщо ми хочемо підбити критичний підсумок антифашистської ангажованості інтелектуалів у 1930–40 рр., то ця посутньо песимістична течія, зовсім маргінальна в європейській культурі, до якої вона внесла діалектичний, меланхолійний і безнадійний дисонанс, безперечно, мені видається сьогодні найцікавішою і найяснішою. Глибина погляду цих інтелектуалів пояснюється також їхньою ізоляцією, ціна якої була в майже повній непомітності й безсиллі, що тільки загострювали їхній відчай. Ця ясність, підсилена досвідом вигнання, передбачала певний відступ, критичне віддалення, яке не завжди було дане тим, хто в Європі був ангажований у боротьбу. Тут антифашистська боротьба ототожнювалася зі сподіваннями на новий світ, тому умонастрій інтелектуалів був інший. У цій боротьбі вони не були ні найбільш чисельні, ні найбільш віддані. Французькі партизани «макі» – чи треба нагадувати? – складалися з пролетарів, а не з письменників. Серед цих останніх деякі обрали колабораціонізм, інші – більш чи менш комфортні форми «пристосування» 34, але їхня участь в Опорі не була непомітною. Саме вони сформували культуру Опору, писали для її преси, задали її тональність і стиль. Певний час вони справді втілювали в очах світу універсальні цінності справедливості й розуму, про які говорив Бенда п’ятнадцять років до того. Ось чому пам’ять тих, хто обрав боротьбу проти фашизму зі своїм пером і часто зі зброєю в руках має бути збережена. Також дякуючи тисячам інтелектуалів, комуністів чи інших, безіменних чи відомих, які були розстріляні, загинули в сутичках, у в’язницях чи концентраційних таборах, ми дихаємо більш вільним повітрям, ніж повітрям Європи, яке їх поглинуло. Якщо ми не розглядаємо демократію просто як процедурну норму, а як історичне завоювання, то ми маємо виснувати, що неможливо бути демократом, не будучи водночас антифашистом. «Не-антифашистська» демократія була б доволі хиткою; це розкіш, яку континентальна Європа, що добре знала Гітлера, Муссоліні, Франко, не може собі дозволити 35. Саме такому уроку мала б навчити нас, ясно й остаточно, історія інтелектуального антифашистського опору.

Цей текст спершу був виголошений у формі лекції у Валенсії, Іспанія, 21 жовтня 1997 р. під час колоквіуму, присвяченому «ангажованості інтелектуалів», який організувала Fondació Ausias March.

Переклав Андрій Рєпа

Перекладено за: Traverso Enzo, «Les intellectuels et l’antifascisme. Pour une historisation critique», Lignes, 1998/2 N° 34, p. 119-137.

 

Читайте також:

Привиди фашизму (Енцо Траверсо)

Про антикомунізм. Історія ХХ століття в інтерпретації Нольте, Фюре і Куртуа (Енцо Траверсо)


Notes:

1. Див.: R. De Felice, Rosso e nero, Baldini & Castoldi, Torino, 1995.

2. У редакційній статті від 22 липня 1991 року Frankfurter Allgemeine Zeitung писав, «немає безневинного антифашизму» і оголошував 1990-ті рр. новою добою «анти-антифашизму» (див.: Wolfgang Schneider, «Deutschland erwacht», Konkret, 1991, n° 10, pp. 30-34). Також див.: Antonia Grünberg, Antifaschismus. Ein deutsches Mythos, Rowohlt, Hamburg, 1993.

3. A. Kriegel, «Sur l’antifascisme », Commentaire, 1990, no 50.

4. Thierry Wolton, Le grand recrutement, Grasset, Paris, 1993, чеснота цього памфлету хоча б у тому, що він спровокував відповідь П. Відаль-Наке: Pierre Vidal-Naquet, Le trait empoisonné. Réflexions sur l’affaire Jean Moulin, La Découverte, Paris, 1993.

5. F. Furet, Le passé d’une illusion. Essai sur l’idée communiste au XXe siècle, Laffont/Calmann-Lévy, Paris, 1995.

6. G. Orwell, Collected Essays, vol. 4, Penguin Books, London, 1986, p. 409.

7. Беньямін В. Вибране. – Львів: Літопис, 2002. – С. 81. [Переклад дещо змінено. – Пер.]

8. J. Benda, La trahison des clercs, Grasset, Paris, 1975.

9. Див.: Alistair Hamilton, L’illusion fasciste. Les intellectuels et le fascisme 1919-1945, Gallimard, Paris, 1973.

10. Див.: Rüdiger Safranski, Martin Heidegger, Grasset, Paris, 1996, pp. 197-202.

11. Ця гіпотеза висунута в другій частині книги: Judith Marcus, Georg Lukacs and Thomas Mann. A Study in the Sociology of Literature, The University of Massachussetts Press, Amherst, 1987. Про різноманітні течії романтизму: Michael Lowy, Robert Sayre, Révolte et mélancolie. le romantisme à contre-courant de la modernité, Payot, Paris, 1992.

12. Див.: Jeffrey Herf, Reactionary Modemism. Technology, Culture and Politics in Weimar and the Third Reich, Cambridge University Press, New York, 1984.

13. Про паризький конгрес 1935 р. див.: Michel Winock, Le siècle des intellectuels, Seuil, Paris, 1997, розд. 27; Herbert Lottman, La rive gauche. Du Front populaire à la guerre froide, Éditions du Seuil, Paris, 1981, Il, розд. 6; про конгрес у Валенсії див.: Andrés Trapiello, Las armas y las letras. Literatura y guerra civil (1936-1939), Planeta, Barcelona, 1994, ch. 10.

14. Див.: Eric J. Hobsbawm, « Gli intellettuali e l’antifascismo », Storia del marxismo, vol. 3, t. II, Einaudi, Torino, 1981, pp. 441-490.

15. Цит. за: Karl D. Bracher, La dictature allemande. Naissance, structure et conséquences du national-socialisme, Privat, Toulouse, 1986, p. 31.

16. P. Gay, Le suicide d’une république. Weimar 1918-1933, Calmann-Lévy, Paris, 1993, p. 180.

17. H. Lottman, La Rive gauche, op. cit., pp. 178-184

18. F. Furet, Le passé d’une illusion. op. cit., p. 193.

19. N. Bobbio, De Senectute, Einaudi, Torino, 1996, pp. 8-9.

20. Див.: Pascal Ory, Jean-François Sirinelli, Les intellectuels en France, de l’Affaire Dreyfus à nos jours, Armand Colin, Paris, 1986, pp. 98-99 ; Herbert R. Lottman, La Rive gauche. Du Front populaire à la guerre froide, op. cit., зокрема розд. 5 другої частини, pp. 148-158.

21. Див.: Alan Wald, The New York Intellectuals. The Rise and Decline of the Anti-Stalinist Left from the 1930s to the 1980s, The University of North Caroline Press, Chapell Hill & London, 1987, notamment le ch. 5, pp. 128-162.

22. Цит. за: Marcello Flores, L’immagine dell’ URSS. L’Occidente e la Russia di Stalin (1927 -1956 ), Il Saggiatore, Milano, 1990, p. 214.

23. Ліберали, які боролися з фашизмом, як от італійський рух Giustizia e libertà, обрали співпрацю з комуністами. Про це див. свідоцтва і роздуми Норберто Боббіо, який був один із його організаторів: (Dal fascismo alla democrazia, Baldini & Castoldi, Torino, 1997).

24. Лист від 13 квітня 1933 року: in G. Scholem, W. Benjamin, Briefwechsel, Suhrkamp, Frankfurt. 1980.

25. Ibidem, p. 319. Також див.: G. Scholem, Walter Benjamin. Histoire d’une amitié, Calmann-Lévy, Paris, 1981, p. 247.

26. На цю тему див.: E. Traverso, L’Histoire déchirée. Essai sur Auschwitz et les intellectuels, Éditions du Cerf, Paris, 1997, розд. 1.

27. Див.: Dan Diner, « Antifaschistische Weltanschauung. Ein Nachruf », Kreisläufe. Nationalsozialismus und Gedächtnis, Berlin Verlag, Berlin, 1995, p. 91.

28. J.D. Wilkinson, The Intellectual Resistence in Europe, Harvard University Press, Cambridge, 1981, p. 276.

29. Див.: Denis Hollier (éd.), Le collège de philosophie 1937-1939, Folio-Gallimard, Paris 1995, pp. 67-68. Також див.: Lutz Niethammer, Posthistoire. Ist die Geschichte zu Ende ?, Rowohlt, Hamburg, 1989, p. 77.

30. Th. Adorno, Minima moralia, Réflexions sur la vie mutilée, Payot, Paris, 1991, p. 53.

31. H. Arendt, Les Origines du totalitarisme. L’impérialisme, Fayard, Paris, 1982, p. 11.

32. M. Horkheimer, Th.W. Adorno, Dialectique de la raison, Gallimard, Paris, 1974, p. 15.

33. G. Anders, « Über die Bombe und die Wurzeln unserer Apokalypse-Blindheit », in Die Antiquiertheit des Menschen. I. Über die Seele im Zeitalter der zweiten industriellen Revolution, C.H. Beek, München, 1985. Також див.: A. Camus, « 8 août 1945 », Actuelles. Écrits politiques, Folio-Gallimard, Paris, 1997, pp. 67-69. Про думки Батая після Хіросіми див.: Michel Surya, Georges Bataille, la mort à l’œuvre, Gallimard, Paris, 1992, pp. 437-442.

34. Аналіз «пристосування» французьких інтелектуалів до німецької окупації див.: Ph. Burrin, La France à l’heure allemande 1940-1944, Seuil, Paris, 1995, (розд. XXI, pp. 321-345).

35. На думку Марко Ревеллі, «певною мірою антифашистська парадигма – це демократична парадигма, історія і контекст якої адаптований до епохи тоталітаризмів і масових диктатур» (G. De Luna, M. Revelli, Fascismo, antifascismo, La Nuova Italia, Firenze, 1995, p. 30).

Поділитись