Борис Буден: «Альтернативу формулюють не інтелектуали, а люди в ході політичної боротьби»

  • 10 грудня 2013
  • 1664
Борис Буден: «Альтернативу формулюють не інтелектуали, а люди в ході політичної боротьби»

Інтерв'ю з Борисом Буденом

Минуло вже більше двадцяти років з того часу, як комуністичні режими зазнали краху. Що, власне, відбулося? Що сталося з «посткомуністичною» частиною світу?

Що сталося? Отже, йдеться передусім не про те, що ми віримо, що відбулося те й те, або можемо уявити це тим чи іншим чином. Передусім ідеться про готові ідеологічні парадигми, в межах яких відбувається інтерпретація. Пояснення вже задане наперед. І це пояснення називається «процес посткомуністичної трансформації», або transition to democracy, як це називається англійською. Чого не відбулося після падіння комуністичних режимів, так це приходу демократії, розширення свобод, стабілізації економіки. Натомість відбувся процес посткомуністичної трансформації. І цей процес за своєю природою нескінченний. Ніхто не знає, які критерії його визначають і скільки цей процес іще триватиме. Так, є зовнішні політичні критерії, які визначають, чи має право претендувати на членство в Європейському Союзі, скажімо, Польща, Чеська Республіка або Угорщина. Але процес трансформації — це зовсім інша річ. Бо коли розглядають сучасну Угорщину, то кажуть, що в її випадку процес трансформації ще далекий від завершення. Моя теза полягає в тому, що цей процес є ідеологією, що втратила сенс. Процес «наздоганяння Заходу» більше не має раціонального обґрунтування.

Але ж усе одно Вас можна проінтерпретувати в тому дусі, що, мовляв, історична реальність відповідає тій ідеології, яку Ви критикуєте, мовляв, спроби реалізації демократичного проекту, впровадження ринкових інститутів тощо справді мали місце.

Ні. Цей процес є телеологічним, він визначає певну мету. Згідно з ним, метою посткомуністичної Східної Європи є стати такою, як Захід.

Але візьмімо, для прикладу, Польщу. Невже вона не досягнула цієї мети?

Нехай. Але коли саме вона досягнула цієї мети? Проблема в тому, що ті хто оцінюють результати трансформації, також встановлюють ці ефемерні критерії, згідно з якими вони виносять наділені легітимністю судження. Повернімося до прикладу Угорщини, в якій зараз панує справжній авторитарний праворадикальний режим. І хто в цьому винен? Згідно з ідеологією трансформації, вся відповідальність тут лежить на комуністичному минулому — мовляв, угорське суспільство, виявляється, все ще незріле, демократія та політичні інститути в Угорщині все ще не стабілізувалися. Ніхто не каже, що в правому авторитарному повороті в Угорщині винний капіталізм — винуватцем називають «комуністичну спадщину». При цьому внутрішні суперечності капіталістичної системи проектують у минулі історичні обставини, в гадану відсталість угорського суспільства.

Але чи справді такі пояснення можна застосовувати універсально? Скажімо, невже за їхньою допомогою можна пояснити війни в Югославії?

Звичайно, ні. І не лише війни в колишній Югославії. Розпад Радянського Союзу теж не обійшовся без етнічних конфліктів. В обох випадках ідеться про аналогічні процеси, що супроводжували крах комуністичних режимів — на зміну комунізму приходила націоналістична ідеологія та обумовлена нею політика. Це відбувалося повсюди — чи то в мирній формі, як у випадку розпаду Чехословаччини, чи то в формі військових конфліктів, як у випадку Югославії. Але націоналістична політика поширилася в усіх посткомуністичних країнах.

Ми з Вами зараз весь час говоримо про «процеси», так що можна навіть подумати, ніби в цьому разі хід історії вирішували якісь анонімні сили. Яку роль у цих процесах відіграли прості люди, народ? Хіба не правда, що люди самі, з власної волі повалили комуністичні режими? Хіба народи комуністичних країн не були в цьому разі суб’єктами історії? Чого саме вони при цьому домагалися?

Я гадаю, що люди хотіли того, чого вони завжди хочуть: кращого життя, більше свободи, розвитку. Звичайно, вони хотіли демократії, хотіли покласти край авторитаризму, прагнули вищого рівня добробуту. Тому вони й виступили проти комуністичних режимів. Але про що вони при цьому мріяли — це інше питання. В усякому разі, вони боролися не за капіталізм. Люди керувалися певною наївною, позбавленою суперечностей ілюзією «кращого життя», яке видавалося їм втіленим на Заході. Цікаво, як була задіяна західна ідеологія трансформації. Візьмімо для прикладу Юрґена Габермаса. Згідно з Габермасом, події 1989 року є «революцією навздогін» (nachholende Revolution). Що він має на увазі? Комунізм оголошують винним у затримці розвитку Східної Європи — він буцімто став на заваді модернізації цих суспільств. Поки Захід розвивався «нормально», Східна Європа «відставала». Отже, за Габермасом, Східна Європа має «наздогнати» Захід, у цьому й полягає його ідея «революції навздогін». І тут ми стикаємося з надзвичайно цікавим моментом. Тієї миті, коли люди в 1989 році здобули свободу — адже свободу їм ніхто не подарував, вони самі вибороли її — саме цієї миті їм кажуть: «Ні, ви ще недостатньо зрілі для свободи, ви ще недостатньо зрілі для демократії, ви ще недостатньо зрілі, щоб вирішувати щось самостійно. Є масштаби, є критерії, є схеми, як вам слід цього досягти. Якщо ви взагалі хочете вийти на якийсь рівень демократії, ринкової економіки тощо, то спочатку вам слід пройти процес трансформації». Що ми бачимо в цій ідеологічній картині? Тут присутня «нормальна» ринкова економіка, досконала демократія та дуже своєрідне уявлення про історію: на Заході, власне, немає історичного розвитку, Захід, як то кажуть англійською, завжди on time, завжди на рівні поступу та прогресу. Бо саме Захід і є шкалою, за допомогою якої оцінюється історія решти світу, за допомогою якої вимірюються простори «відставання», які відділяють решту світу від Заходу. Власне, тут задіяна стара колоніальна парадигма — «відсталі» суспільства буцімто потребують західної допомоги та мають сформувати власну компрадорську буржуазію («еліту»), яка очолюватиме вестернізацію.

Отже, посткомуністичні суспільства все ще не on time? Як це пов’язане з Вашою тезою про те, що «перехідний період» не має завершення?

Слід уточнити: моя теза полягає в тому, що посткомунізм завершиться тоді, коли люди зрозуміють, що трансформація не є процесом, який має початок і кінець, процесом, у ході якого треба докласти певних зусиль, щоб досягти бажаної мети. Посткомунізм завершиться лише тоді, коли люди зрозуміють, що вони рухаються в зачарованому колі, яке є інструментом домінування, ярмом. Цьому замкнутому колу слід сказати рішуче «ні»: «Ні, ми не зобов’язані проходити якісь процеси дозрівання, щоб нарешті зрозуміти, що таке свобода і демократія. Ми можемо реалізувати наше прагнення свободи та демократії прямо тут і зараз». І це «ні» треба сказати не лише решткам авторитарного минулого, але й капіталістичній системі, яка панує над нами зараз, яка й нав’язує нам ідеологію трансформації.

Але чи не можна стверджувати, що ідеологічний клімат уже дещо змінився? Капіталізм, який ще на початку дев’яностих виглядав настільки тріумфуючою та безальтернативною системою, напевно, вже не виглядає так після початку світової економічної кризи в 2008 році? Як би Ви оцінили наслідки 2008 року порівняно з 1989?

2008 рік можна схарактеризувати як момент «перевірки реальністю», або reality check, як це називається в психоаналізі. Йдеться про момент, коли відбувається усвідомлення реальності. Уся капіталістична утопія виявляє себе тим, чим вона насправді є — утопією. Люди, так би мовити, виходять зі сну і стикаються з реальністю пригноблення, реальністю радикально обмежених можливостей, реальністю несвободи, реальністю нових відносин панування. Іншими словами, люди усвідомлюють, що трансформація привела не до якоїсь омріяної мети, а до такої от реальності.

Одна утопія зазнала краху, інша теж делегітимується на наших очах. На що ж тоді людям залишається сподіватися?

Надія не є чимось сталим, якоюсь постійною даністю. Надія прив’язана до реальності. Надії плекають завжди в рамках певної ідеології. Якоїсь абстрактної надії не існує. І якщо правда, що обидві утопії зазнали краху, то так само правда, що для надії від них нічого не залишилося. Але йдеться не про те, чи залишилося від них щось, чи ні. Важливо, що постає усвідомлення реальності — це щось абсолютно нове, щось, що досі, по суті, не сформулювало політичних вимог. Тобто надія все ще замкнена в межах недійсної ідеології, в межах очікування капіталістичного розвитку. І це стосується не лише посткомуністичних країн, це глобальна ситуація. Адже криза має глобальні масштаби і є настільки потужною, що ідеологія трансформації просто блякне перед новою соціально-економічною та політичною реальністю. Подивіться на Грецію та Іспанію, де більше 60% молоді — безробітні, а борги настільки величезні, що їх уже ніхто ніколи не виплатить. Європейський Союз буквально розпадається на наших очах, в його межах постає нове розмежування між Північчю та Півднем — як в економічному, так і в ідеологічному плані. Двадцять років тому таке було неможливо уявити. І політична реальність, яка постала після кризи, — і це найважливіше — функціонує за межами посткомуністичної ідеології. Це означає, що в цій новій реальності капіталізму розмежування між «старою Європою» та країнами колишнього соцтабору більше не є чинним.

Ви дійсно вважаєте, що політична альтернатива досі не артикульована?

Звичайно, в цьому сенсі альтернативи не існує, надії нема. Тут також ідеться про те, чого ми не знаємо. На різних рівнях відбувається політична боротьба, яку ми навіть не в змозі помітити. Скільки було протестів проти приватизації в країнах колишнього соцтабору? Скільки насилля було застосовано в процесі приватизації? Такі питання навіть не мають місця в межах панівної ідеології, тож відповідна реальність просто залишається не поміченою. По суті, ми не маємо жодного уявлення про боротьбу, яка супроводжувала реставрацію капіталізму, про боротьбу, яка відбувається зараз.

У Вашому викладі ситуація виглядає не надто обнадійливою. Невже Ви особисто схиляєтеся до думки, що альтернативи не існує?

Поточна ситуація насправді значно гірша, ніж у моєму викладі. Щодо альтернативи: якби я знав, у чому саме вона полягає, я би залюбки розповів про неї. Але питання альтернативи є питанням політичним, а не теоретичним. Альтернативу формулюють не інтелектуали, які теоретизують про альтернативи, а люди в ході політичної боротьби.

Розмовляв і переклав Кирило Ткаченко

Берлін, 14 вересня 2013

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РЕВОЛЮЦІЙНА ПРИТЧА ПРО РІВНІСТЬ ЛЮДЕЙ (Роман Роздольський)

НОВА ВЛАДА, СТАРИЙ КОНФОРМІЗМ (Олексій Вєдров)

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери