ЖУРНАЛ


 

Журнал соціальної критики «Спільне» — колективний некомерційний проект. Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.

Разом з тим, ми не маємо на меті накопичувати знання заради знання, позбавленого живого зв’язку з суспільною практикою. Наша позиція не «нейтральна», оскільки ми вважаємо, що суспільство потребує не лише вивчення, але й змін. Ми усвідомлюємо, якою великою може бути прірва між теорією та практикою, тому намагатимемося не відриватися від повсякденного життя та бути зрозумілими.

До колективу часопису належать представники та представниці академічного середовища та низових активістських рухів, журналістики та мистецтва.

Журнал «Спільне» виходитиме у світ двічі на рік. Кожен випуск журналу буде присвячений розгляду певної актуальної теми; він щоразу включатиме ексклюзивні вітчизняні матеріали та переклади зарубіжних досліджень, інтерв’ю з науковцями й активістами, рецензії актуальних видань.

Нашу роботу в теоретичній сфері ми розглядаємо як складову ширших практик, що мають на меті змінити суспільство на краще. Наша позиція — ліва та антикапіталістична. Це не означає, що ми буцімто за «повернення назад до СРСР» — минулого, яке вже ніколи не повториться, незалежно від того, як ми до нього ставимося. Так само ми не «проти демократії» — якщо, звісно, розуміти під нею владу всього народу, а не лише привілейованої його частини.

Незалежно від політичних мотивів, наше видання є передусім аналітичним, а не пропагандистським. Аналізуючи певні соціальні проблеми, ми не завжди матимемо готові рецепти їх розв’язання, тому принципово не прикриватимемо потребу вироблення нового знання заскорузлими кліше і беззмістовними гаслами. Наше завдання — аналіз та критика: увиразнення соціальних проблем, визначення їхніх причин і пошуки засобів для їх вирішення, а також — проблематизація панівних стосунків та порушення status quo.

Колектив журналу відкритий до співпраці!

Що можна зробити, щоб підтримати журнал?

  • Надіслати власні статті, рецензії, переклади, фото для публікації в тематичних випусках або на сайті commons.com.ua;
  • Долучитися до роботи над перекладами, редагуванням чи коригуванням матеріалів;
  • Допомогти у вдосконаленні дизайну та функціональності сайту commons.com.ua;
  • Допомогти поширити журнал у своєму місті, університеті, серед колег та друзів;
  • Передплатити журнал: вартість передплати — 60 гривень на рік, пересилання поштою в межах України безкоштовне;
  • Зробити благодійний внесок на розвиток журналу: будь-яка, навіть незначна сума допоможе в роботі над журналом, немає жодної комісії за перерахунок коштів.

Будемо вдячні також за будь-які інші пропозиції щодо співпраці та підтримки.

Пишіть нам: [email protected]

ДЕ МОЖНА ЗНАЙТИ ЖУРНАЛ «СПІЛЬНЕ»?

 

№10, 2015: ВІЙНА І НАЦІОНАЛІЗМ

 

Відповідальний редактор випуску: Тідва Артем

Війна на сході України не лише погіршила й без того непросте становище обтяженої тиском зовнішнього боргу та неоліберальними реформами української економіки — вона призвела до оголення нервових рецепторів суспільства.

Пересічний українець не бачить безпосередніх військових дій, тим не менше війна на нього впливає та підштовхує ставати на одну з двох радикальних антагоністичних мілітаристських позицій. Антивоєнна позиція з обох боків лінії розмежування часто прирівнюється до «колаборантської», а люди, що її озвучують, нерідко зазнають репресій та цькування з боку ЗМІ та громадянського суспільства.

У нашому ураженому війною суспільстві ультраправі легітимізували себе як «захисники Вітчизни». Чимало політиків роблять ставку на мілітаристську риторику «зовнішньої загрози», під час якої нібито не час для соціальних вимог, та риторику «зради», що заздалегідь зводить протест проти неоліберальних реформ до реалізації підривних планів зовнішнього ворога. Лояльні до нинішньої влади ультраправі групи безкарно порушують закони та людські права.

За цих умов, що є як ніколи важкими для прогресивної політики, необхідно з усією серйозністю дослідити феномени націоналізму та війни, адже не розуміючи цих явищ, ми не можемо побудувати ефективні стратегії опору політиці панівних класів, яка загрожує гуманізму, демократії та рівності. Якою є соціальна природа націоналізму? Як критичні соціальні теорії аналізують війни та конкретно війну в Україні? Які є світові практики вирішення схожих конфліктів? Як війна вплинула на українську політику та як змінилося життя пересічних громадян унаслідок війни? Саме про це новий випуск «Спільного».

 

№9, 2015: МАЙДАН: ПОГЛЯД ЗЛІВА

 

titleВідповідальний редактор випуску: Тарас Саламанюк

Протестні феномени (Євро)Майдану і Антимайдану так чи інакше зачепили вельми багатьох людей в Україні та світі. Водночас про них є вкрай мало об’єктивної та, тим паче, наукової інформації. Як результат, думка щодо Майдану схиляється до вияву себе у двох екстремумах: або цілковитому його виправданні як народного повстання із закриттям очей на всі вади, або ж тотальній його демонізації як наскрізь фашистського дійства. Те саме стосується і Антимайдану. А особливо все це посилюється на фоні драматичного військового протистояння на Сході України, що окропило ці чвари людською кров’ю.

У цій ситуації вкрай важливою є вибудова певної незалежної лівої оптики на Майдан і Антимайдан. Вона не повинна підмінятися полемікою між про- та антизахідними позиціями, а оперувати в поясненнях реальною структурою та практиками політичних суб’єктів, що були представлені там.

І саме спробою розробки такої оптики і є цей випуск «Спільного». Наша мета — означити певний діалог між критично налаштованими представниками обох таборів щодо їхніх бачень феномену Майдану й Антимайдану та лівих альтернатив їм. Для реалізації цього задуму ми залучили волонтерів і волонтерок із різних середовищ: академічних та лівоактивістських, учасників та скептиків (Анти)Майдану, з Києва та з інших міст і країн. Таким чином, ми отримали достатньо збалансовану серію матеріалів, що намагаються з різних сторін розкрити феномен Майдану.

Сподіваємося, що наші читачі, незалежно від того, по яку зі сторін геополітичних барикад вони зараз знаходяться, разом з нами спробують уникнути ролі войовничих прихильників того чи іншого табору і знайдуть для себе в цьому випуску щось спільне. Адже ліва емансипативна оптика на явища Майдану та Антимайдану, яку ми тут пропонуємо, в принципі чужа якомусь про- і антизахідному дуалізму, натомість вона послідовно відстоює єдиний інтерес — на жаль, так і не сформований ясно ніде під час цих подій, — інтерес пригноблених, тобто всіх нас.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

№8, 2014: РЕЛІГІЯ: МІЖ ЕКСПЛУАТАЦІЄЮ І ЕМАНСИПАЦІЄЮ

 

релігіяРедактори випуску: Альона Ляшева і Тарас Саламанюк

Релігійна тематика часто оминається в лівих колах, бо питання, що стосуються існування метафізичного, є нібито самозрозумілими. Такий однобокий підхід може призвести до оминання важливих тем і тому потребує розширення. Тож цей номер якраз ставить за ціль підняти і проаналізувати питання перетину релігії з політикою, економікою і мистецтвом. При погляді на соціальний інститут релігії в різноманітних його формах ми нагамаємося вийти за шаблони однозначних трактувань і натомість виокремити і проаналізувати позитивні (емансипативні) й негативні (експлуатаційні) прояви релігії.

Зокрема, в першому розділі ми зібрали соціологічні та філософські тексти, де переосмислюється значення релігії в сучасному суспільстві і співставляється з тим суспільством, в якому були написані класичні марксистські тексти про аналіз релігійних явищ. Міхаель Леві пояснює, чому релігія не є простим запитанням для марксистських мислителів. Альберто Тоскано показує, яким чином релігія трансформується за сучасного капіталістичного устрою. У двох тестах Ален Бадью дискутує про відому фразу «Бог помер» та поняття Іншого. Ренделл Коллінз демонструє застосування методології мікросоціології для аналізу релігійних практик. Тері Іглтон критикує Ніцше і показує, яким чином вчення Христа було прогресивнішим за підхід філософа. Загалом, мислителі представлені в цьому розіділі наголошують на тому, що питання релігійного не можуть ігноруватися або спрощуватися. В їхніх текстах показано, як, спираючись на класичні роботи критиків релігії, сучасні дослідники можуть описувати та пояснювати релігійне.

Перетин релігійного з політичним, соціальним і економічним є дуже багатограним. У другому розділі номеру ми наводимо тексти, що показують, яким чином емансипативні суспільні рухи перетинаються з релігійними віруваннями. Прикладами такого перетину є прогресивний християнський рух у Латинській Америці, описаний Леві, або підняття питань ґендерної рівності у християнських громадах, проаналізоване Єлєною Дудко. Продовжуючи ґендерну тематику, Марцела Косьцяньчук зображує, яким чином релігійне пов’язане з гомосексуальністю в іудейській традиції. З іншого боку до іудаїзму підходить Ольга Шевченко у своєму репортажі про паломництво хасидів до Умані. На останок ми наводимо статтю Ковалевскі про феномен чорного (інтер)націоналізму серед мусульман з американських гетто. В цілому, в описі та поясненні поєднання релігійного і політичного у сфері суспільних рухів автор(к)и цього розділу демонструюють, яким прогресивним чином може трансформуватися інститут релігії в умовах соціального пригноблення певних груп віруючих.

У третьому розділі ми пропонуємо читачам погляд на релігію крізь призму мистецтва. Тут представлені фототвори Констянтина Сміляніков, на яких автору вдалося впіймати моменти яскравого прояву релігійного в буденному просторі. Крім цього, тут представлені роботи та інтерв’ю польських художниць-феміністок, які піднімають питання жіночого в релігії. Всі ці матеріали підготовлені й споряджені концептуальними коментарями мистестецтвознавиці Тамари Злобіної.

Хоч, як показано в попередніх розділах, релігія може сполучатися з прогресивними суспільними рухами, вона досі залишається інститутом, що легітимує суспільну нерівність. Питання екслюзії, дискримінації, пов’язані із релігійною сферою, обговорюються в четвертому розділі. Етьєн Балібар дискутує на тему секуляризації і критикує сучасний контр-релігійний дискурс. Славой Жижек пов’язує питання міграції з дискримінацією за релігійними переконаннями, а активістка Хаджра Чіма розповідає, яким чином християни є ексклюзованими з економічного і соціального життя ісламського Пакистану. Врешті, переходячи до вітчизняного контексту, Катерина Диса розповідає про чари і відьомство в українській історії. Продовжуючи цю тематику, Іван-Павло Химка пише про відносини між митрополитом Андреєм Шептицьким і бандерівстким рухом. На останок, Альона Ляшева аналізує співпрацю релігійних і політичних організацій в сучасній Україні на основі аналізу даних моніторингу протестів Центу соціальних і трудових досліджень.

В останньому розділі рецензій представлені відгуки на тематичні книги і фільми. Зокрема, рецензія на фільми «Сестри Магдалини» і «Філомена» піднімає тему засилля ірландської католицької церкви. Інша рецензія — на книгу Катерити Диси «Історія з відьмами» — доповнює власну статтю цієї авторки, представлену в попередньому розділі. Врешті, рецензія на книгу «Притулок» — про антропологічне дослідження методистської церки в ПАР — не лише розкриває прогресивні прояви цієї південно-африканської церкви, але й порівнює її з українською церковною ситуацією.

Безсумнівно, представлена тут підбірка — лише початок на шляху до різностороннього вивчення релігійного. В той же час, обопільну розвідку проведену в цьому випуску складно недооцінити. Адже вона демонструє нам, як соціальний інститут релігії та пов’язані з ним групи і рухи можуть як набувати ролі консервативного елемента, так і трансформуватися з розвитком суспільства й суперечити чинному соціальному порядку. В будь-якому разі, запрошуємо наших читачів до дискусії та подальшого дослідження поставлених запитань.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

№7, 2014: ДРУГИЙ СВІТ

 

second_worldРедактори випуску: Денис Горбач і Тарас Саламанюк

Одна з примітних рис соціально-критичної літератури в Україні та інших східноєвропейських країнах — катастрофічно недостатній рівень «колективної саморефлексії». Описуючи місцеві реалії, тутешні автори зазвичай порівнюють їх із реаліями найрозвиненіших, найбагатших країн Західної Європи та Північної Америки, або ж «глобальної Півночі» — того, що називають Першим світом. Порівняння закономірно виходять не на користь України, і звідси «логічно» випливають прості рецепти. Взяти і скопіювати соціальні інститути та механізми, притаманні країнам, де, як ми бачимо, начебто добре живуть, щоб зажити так само добре, — без огляду на фундаментальні розбіжності в історичній траєкторії цих суспільств, на тисячі важливих соціальних та політекономічних обставин, без яких неможливий справжній аналіз.

Інші крайнощі — проводити аналогії не з розкрученим Першим, а з менш відомим Третім світом (або ж «глобальним Півднем»). Аналогії виходять не менш механістичні, тому що сумлінного соціально-критичного аналізу і тут немає: є готові штампи, які зазвичай підганяють під певну політичну позицію. Ліві радять переймати досвід прогресивних «народних демократій», праві — досвід репресивних диктатур, ліберали носяться з окремими дріб’язковими ідеями-фікс на кшталт формалізації майнових прав, реформи виборчого законодавства або зміни валютно-кредитної політики. При цьому підстави для цих порівнянь зазвичай не надаються: вважається, що вони самоочевидні.

 

Водночас, те, що називалося Другим світом — колишній «соціалістичний табір» — здається, нікуди не ділося. В усякому разі, ті, хто поспішає попрощатися з цим поняттям, мають спочатку аргументовано довести, чому воно перестало описувати дійсність. А для цього потрібно поглянути на цей регіон (насамперед, на Центральну та Східну Європу і країни колишнього СРСР) з висоти «пташиного польоту», спробувати виокремити та проаналізувати спільні тенденції для всіх країн, які в нього входять (а також класифікувати їхні внутрішні відмінності), визначити, чим Другий світ відрізняється від Першого та Третього (і в чому є схожість), побачити його в історичній динаміці (й окреслити перспективи цього регіону). Саме таке завдання ми ставили перед собою, готуючи випуск «Спільного», присвячений Другому світу.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

№6, 2013: ГЕНДЕР І ПРАЦЯ

 

OBKLAD_SPILNE_6_tolik_1

Редакторки випуску: Анастасія Рябчук і Тамара Марценюк

Шостий випуск журналу соціальної критики «Спільне» на тему «Гендер і праця» пропонує увазі читачів і читачок соціалістичний аналіз гендерних питань — альтернативу як ліберальному, так і радикальному фемінізму. Ми прагнемо не просто звернути увагу на гендерну дискримінацію на ринку праці, але й показати, як вона вплетена в капіталізм, як взаємодіють класова експлуатація та гендер.

Хоча в сучасному українському суспільстві проводять чимало наукових досліджень на перетині гендеру і праці, а також ведуть жваві публічні дискусії на цю тематику, проте далеко не завжди у них жінок і чоловіків розглядають як гетерогенні групи, які характеризуються класовими, етнічними, віковими особливостями, відмінними сексуальними ідентичностями та регіоном походження. Тому в цьому номері ми не говоримо про жінок (у тому числі жінок України) як гомогенну групу. Авторки і автори статей розглядають конкретні соціальні категорії жінок, надаючи голос чи то шахтаркам-активісткам профспілкового руху, чи працівницям секс-індустрії, чи ісламським феміністкам. Читачка має можливість почути соціальні групи, часто маргіналізовані та невидимі у загальному неоліберальному дискурсі про «рівні права та можливості жінок і чоловіків». Адже виконання феміністичного гасла «Жінок до влади!» хоч і надасть можливість жінкам з привілейованих класів займати керівні та лідерські посади нарівні з чоловіками, але не вирішить проблем більшості жінок — найманих працівниць, селянок чи домогосподарок, чиї вимоги соціальної справедливості лежать в іншій площині.

Особливість номеру — критичне переосмислення праці з точки зору неомарксизму, лівої та феміністичної теорій. Що таке праця? Чи це лише оплачувана робота? Чому важливо в дискусіях про працю брати до уваги неоплачувану хатню роботу, доглядову та репродуктивну працю? Хто її переважно виконує і чому? Яка роль держави у забезпеченні гендерної рівності? Чию працю найбільш вигідно експлуатувати роботодавцям і чому? Коли слід говорити про клас, етнічність, сексуальну орієнтацію пригноблених? Чи можливо і яким чином зробити суспільство більш справедливим? Ці та інші питання запропоновані до роздумів читачкам і читачам журналу.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

№5, 2012: ПОЛІТЕКОНОМІЯ РАСИЗМУ

 

Редакторки випуску: Ніна Потарська й Анастасія Рябчук

Хоча сьогодні ідеологію расизму засуджують, але це не заважає його розвитку й широкому розповсюдженню. Чим є расизм сьогодні, чим він живиться, на які настрої спирається і якими політичними силами підтримується? Редакторська група «Спільного» запрошує читачів і читачок до дискусії навколо запропонованих матеріалів. Маємо надію, що цей номер розкриє багатоплановість феномену расизму сьогодні.

Напередодні виборів різні політичні сили традиційно загострюють проблеми ідентичностей, територіальної та культурної приналежності. У статті Віталія Дудіна, присвяченій аналізу правої риторики, згадуються вимоги, озвучені одним із лідерів ВО «Свобода»: «Національно однорідна, соціально справедлива держава без олігархів і злидарів, яка забезпечуватиме кожному українцеві життєвий рівень європейського середнього класу, націоналізує незаконно приватизовані виробничі потужності». На перший погляд, абсолютно соціальні вимоги. Радикальні праві партії, що закріплюються у політичному житті багатьох європейських країн (Бельгія, Нідерланди, Італія, Франція, Польща, Угорщина та ін.) безжально експлуатують соціальну риторику, ідею солідарності. Навіть профспілки, які згадуються у матеріалах Марека Чанека та Кім Вос, нерідко пропагують антимігрантські настрої у боротьбі за збереження робочих місць для місцевих робітників. Або звинувачують мігрантів у тому, що вони не поділяють «європейських цінностей» (скажімо, підозрюючи мусульман у гомофобії та сексизмі, про що розповідає в інтерв’ю Ерік Фасен).

Повний текст вступу і зміст випуску 

 

№4, 2012: КЛАСОВА ЕКСПЛУАТАЦІЯ ТА КЛАСОВА БОРОТЬБА

 

Редактор випуску: Володимир Іщенко

Ще кілька років тому спробу заговорити про класову експлуатацію і класову боротьбу в інтелектуальному середовищі України, швидше за все, підняли б на сміх як прояв твердолобого догматизму або ж інфантильного епатажу. Коли ж науковці, публіцисти і політики заводили мову про клас, то ледь не завжди це був «середній клас», якого бракувало для становлення демократії і «громадянського суспільства». Або ж, рідше, згадувався «олігархічний клас», який стоїть на заваді втілення в життя цього омріяного кінця історії. Про робітників згадували хіба що в контексті шахтарських страйків. Українську інтелігенцію захопила неоліберальна утопія індивідуального успіху та стурбованість національною свідомістю, які витісняли за рамки гідного уваги антагоністичні класові відносини і класові конфлікти.

Розуміючи потребу в базовому лікнепі, ми відкриваємо випуск запальним текстом Майкла Швальбе, який доводить, що класова боротьба має місце всюди, де стикаються антагоністичні інтереси власників капіталу та найманої праці. Ерік Олін Райт пропонує переконливі відповіді на «вічні питання» про «середній клас», класові позиції дітей та дружин, зміну класових позицій протягом життєвого шляху, елегантно вдосконалюючи марксистський класовий аналіз. А Майкл Буравой звертає увагу на діалектику боротьби проти експлуатації та виключення в сучасному світі. Усупереч постмодерністам, що раді волати про «зникнення класів» через тимчасову слабкість класової свідомості, Михайло Собуцький обстоює політекономічну природу класу, що не зводиться до ідентичності, водночас наголошуючи, що наймана праця лишається універсальним класом.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

№3, 2011: ПОЛІТИКА ОСВІТИ

 

Редактор випуску: Ігор Самохін

Питання освіти знову на порядку денному. Воно викликає дедалі більше суспільного резонансу, примушує кожного стати на певну позицію і відстоювати її. В Україні цьому посприяв галас навколо особи міністра Табачника, але невдовзі наголос на «українофобії» змінився широкомасштабними протестами студентів та вчителів, що висувають соціальні та системні вимоги. На Заході студенти вже кілька років чинять опір неоліберальним реформам, через які університет, одна з найстійкіших інституцій європейської «соціальної держави», стає дедалі більш подібним на бізнес-корпорацію. На можливе спрямування подальших реформ натякають плани російського уряду зробити платною ще й середню школу.

Освітні інституції змінюються вже давно, але тривалий час ніхто не хотів цього помічати – на це жаліється, зокрема, Крейґ Калхун, чия стаття відкриває випуск. Трансформація університету відбулась поступово і далеко не завжди можна було передбачити наслідки змін. Хороші, на перший погляд, наміри – патентування результатів досліджень, студентська мобільність – обернулись протоптуванням стежок для злиття освіти і бізнесу, на користь останнього, безумовно. Не всі зміни, що стались, можна звести до загальників на зразок «комерціалізація» чи «корпоратизація», але саме ці два слова чи не найкраще вказують на панівні тенденції. Деякі заклади навіть успішно «глобалізуються» цілком у стилі транснаціональних корпорацій: це засвідчує приклад Нью-Йоркського університету, описаний Ендрю Россом.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

№2, 2010: ТРАНСФОРМАЦІЇ МІСЬКОГО ПРОСТОРУ

 

Редакторки випуску: Наталя Онищенка й Ірина Когут

Природа великих міст динамічна, вони перебувають у стані постійної зміни. Однак за останні кілька десятиліть міста світу трансформувались особливо помітно. Більше того, ми можемо назвати основну рушійну силу цих трансформацій – неоліберальна реструктуризація. Результати переходу до постіндустріальної постфордистської економіки, за словами Девіда Гарві, «відображені в просторових формах наших міст, в яких зростає питома частка фортифікованих територій, закритих спільнот і приватизованих публічних просторів, що перебувають під постійним наглядом». Гарві пише про перехід до «підприємницької» (entrepreneurial) моделі управління містом. Ця модель передбачає конкуренцію між містами та партнерство між місцевою владою і бізнесом (private-public partnership), в результаті якого прибутки отримують приватні компанії, а видатки стають суспільними. Це тільки деякі з рис нового обличчя міста.

На початку 90-х років ці глобальні процеси набули актуальності і для Східної Європи та зокрема України. Наші міста так само зіткнулися з проблемами деіндустріалізації, приватизації і комерціалізації публічного простору і намагаються влитися в світову міжміську конкуренцію, хоча, безперечно, пострадянський простір має свою специфіку.

Станом на 2008 рік уже половина населення світу проживає у містах. Стрімку урбанізацію вважають одним з основних соціальних процесів сучасності, а самі міста відіграють ключову роль у неоліберальній реструктуризації. Урбанізація настільки пов’язана з капіталістичним розвитком, що зрозуміти місто великою мірою означає зрозуміти неолібералізм – і навпаки. Тому таким важливим є «урбаністичний фокус» досліджень. Однак є ще один аспект важливості цієї теми: як показує Майк Девіс, міста сьогодні є не лише центром руйнівних процесів, але й зосередженням потенційних можливостей для сталого розвитку, що дають надію на краще спільне майбутнє.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

№ 1, 2010: КРИМІНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

 

Головна редакторка випуску – Анастасія Рябчук

Розмаїття контекстів, у якому спостерігаємо криміналізацію соціальних проблем, вказує на важливість і актуальність цієї теми в сучасному українському суспільстві. Адже коли політики подають питання безпеки і «боротьби зі злочинністю» як державний пріоритет і пропагують ідею «сильної руки» у стримуванні соціального невдоволення, вони роблять це «з метою подолати дефіцит легітимності, який оточує їх щоразу при скороченні економічної підтримки і соціального захисту» (бо у сфері соціального захисту, як ми знаємо, «сильної руки» держави вже давно немає).

Червоною ниткою через усе число проходить теза про зростання ролі каральної держави за неолібералізму як реакції на поглиблення нерівностей та соціального неспокою. «Скупе крило соціального захистута щедро фінансоване каральне крило, очолювані моралізмом, змінили композицію бюрократичного поля в страшенно згубний для демократії спосіб», — підсумовуємо ми слідом за Лоїком Ваканом.

Редакційна колегія журналу соціальної критики «Спільне» наголошує публічну роль суспільних наук і сподівається, що заторкнуті в цьому числі питання зумовлять публічну дискусію і сприятимуть пошуку рішення соціальних проблем шляхом структурних змін, а не покарання бідних.

Повний текст вступу і зміст випуску

 

 

 


Website Security Test