Маруся Нікіфорова — легенда громадянської війни

11704

Вперше опубліковано в: Спільне, №6, 2013: Гендер і праця

Марія Григорівна Нікіфорова, що була широко популярна як одна з лідерок анархістського руху в Росії на початку 20 ст., бойова командирка періоду громадянської війни, організаторка підпільної боротьби проти білих і диктатури більшовиків, привертає до себе увагу письменників та істориків. Двічі вона опинялася серед персонажів збірників історій про «авантюристів громадянської війни» (Савченко 2001).

Після лютого 1917 року Нікіфорова, як і багато політемігрантів, кинулася в революційну Росію. Колишня посудомийка, учасниця анархістських бойових акцій, вона була ув’язнена, але втекла і ховалася у Франції від царської поліції. Поки що про неї мало знали навіть анархісти. Події революції та громадянської війни зробили її однією з впливових політичних фігур України.

Деякий час вона брала участь у діяльності анархістських організацій Петрограда, в антиурядових демонстраціях, виступала на мітингах. Є свідчення, що саме вона організувала наліт революційних солдатів на в’язницю «Хрести», а також що її арештували під час подій навколо дачі Дурново (ЦГАМО 4613: 88). Під час липневих подій 1917 року вона виступала на мітингах кронштадтських матросів, агітуючи їх виступити на боці анархістів (Ермаков 1991: 91). Нічого не відомо про те, якими шляхами Маруся дісталася до рідних місць, але незабаром вона опинилася на станції Пологи Олександрівського повіту (Беленкин і Леонтьев 2002: 171).

Вже влітку вона бере активну участь у місцевій політиці — створює анархістські загони «Чорної гвардії» і починає експропріації. Представники Тимчасового уряду на місцях не могли впоратися з революційним насильством. У той же період Нікіфорова знайомиться з Нестором Махном. При чому в той час він займав у себе в Гуляйполі більш помірковану позицію, тоді як Нікіфорова, діючи в повітовому центрі Олександрівську, прагнула здійснювати революційні дії без урахування рішень Рад 1.

За деякими даними, у серпні загін Марусі на станції Оріхово роззброїв дві роти елітного Преображенського полку. Кількох офіцерів Маруся нібито розстріляла (Чоп 1998). Незабаром після цього її заарештовують за звинуваченням у пограбуванні місцевого заводчика, але звільняють під тиском анархістів, які загітували на свою користь солдатів і робітників (Чоп 1998). У грудні 1917 — січні 1918 разом із лівими есерами та більшовиками Нікіфорова бере участь у захопленні влади Радами. До того часу вона вже мала сформований в Олександрівську і Єлисаветграді загін Чорної гвардії, у складі якого була власна артилерійська батарея (Чоп 1998; Беленкин и Леонтьев 2002: 171). Це формування отримало досить гучну назву: «Перший Вільно-бойовий загін для боротьби з контрреволюцією» (ЦГАМО 4613: 13).

Зоряний час Марусі Нікіфорової настав у 1918 році, коли на владу на сході України претендували відразу кілька політичних сил: Українська Центральна Рада, Українська Радянська Соціалістична Республіка і більшовицька Донецько-Криворізька Радянська республіка (ДКСР), що діяла з нею в союзі, а також перші формування білих. Регіон, де діяли Нікіфорова і Махно, був не тільки стратегічно важливий через запаси вугілля, через нього ще й поверталися з фронтів Першої світової солдати й офіцери. Колишні фронтовики йшли зі зброєю, і для сторін протистояння було життєво важливо здобути якомога більше людей і озброєння чи бодай не допустити, щоб ними заволоділи супротивники. Оскільки сили всіх сторін були ще вельми аморфні, агітація мала вирішальне значення. В описі подій того часу часто зустрічається згадка про те, що вдалося «роззброїти» ті чи інші формування, з чого не завжди зрозуміло, чи ті взагалі чинили опір. До того ж, багато формувань сторін найбільше були схожі на загони добровільних ополченців, тож були погано навчені і недостатньо організовані. Так чи інакше, Нікіфорова неодноразово згадувала свою участь у взятті Катеринослава в грудні 1917, коли їй особисто вдалося роззброїти 48 осіб. Ще до цього більшовики та анархісти без бою захопили Харків. Анархісти і більшовики разом протистояли українським національним формуванням Центральної Ради. А ось у Єлисаветграді (сьогодні Кіровоград) Нікіфорова в березні 1918 воювала з помірковано соціалістичним крилом місцевих Рад (правими есерами і меншовиками), що об’єднали незадоволене анархістськими експропріаціями населення під гаслом «Вся влада — установчим зборам». Піднятий ними заколот мав антианархістське й антибільшовицьке забарвлення. Керівництво повсталих прийняло рішення приєднатися до сил Української Народної Республіки. Їх підтримали офіцери і генерали, що вийшли з підпілля, а також випущені із в’язниці юнкери. Повстання придушували об’єднані сили загону Нікіфорової, радянських військ і червоногвардійців з Кам’янки. На стороні ж Нікіфорової воювали єлисаветградці, які вступили до складу її загону (Чоп 1998).

Взагалі загін Нікіфорової тоді був широко відомий: в Україні та на півдні Росії були випадки появи «псевдо-Марусь» і загонів, які діяли від імені Марусиної Чорної гвардії, але не були з нею пов’язані. Вельми точно цю ситуацію характеризують дослідники Леонтьєв і Беленкін: «Приблизно в цей самий час на території Центральної і Південної Росії раз у раз почали з’являтися самозванки, що видавали себе за легендарну Марусю. Від Воронежа до Криму «Марусі» зі своїми ватагами безкарно грабували і вбивали. Розібратися, хто є хто у всіх цих історіях і легендах, неймовірно складно» (Беленкин и Леонтьев 2002: 173). Цю версію підтверджує і головком червоних військ в Україні Антонов-Овсієнко: «Йшли чутки, що реквізували широко… у Харкові, і мені приносили з магазинів рахунки на реквізовані Марією Нікіфоровою речі, але з’ясувалося, що ці реквізиції вироблені не нею, а особою, що йменувала себе її прізвищем» (ЦГАМО 4613: 18). Нікіфорова тоді була більш відома і впливова, ніж Махно. Ярослав Леонтьєв та Борис Беленкін пояснюють це в першу чергу тим, що вона контролювала великі міста, а Махно займав малозначне Гуляйполе. Але не варто забувати, що Махно з 1908 року перебував в ув’язненні, а Нікіфорова з еміграції мала можливість брати участь в актуальних політичних дебатах анархістів. Щоправда, Махно мав авторитет серед населення в своєму рідному Гуляйполі, а у загону Никифорової періодично виникали конфлікти з міським населенням на грунті «революційної практики» самозабезпечення.

Однак усупереч спробам деяких авторів оголосити дії Нікіфорової безсистемним грабунком, відзначимо, що вони мають власну логіку і єдину специфіку. Політичний курс Никифорової зводився до двох пунктів: по-перше, експропріація і розподіл багатств буржуазії, по-друге, терор (втім, застосовуваний досить вибірково) у формі розстрілів або погроз смертною карою проти тих, кого вона вважала прихильниками контрреволюції. При цьому важливо мати на увазі, що терор міг здійснюватися і за ініціативою місцевих жителів. Так, наприклад, Нікіфорову звинувачували в тому, що в кінці січня 1918 в Єлисаветграді вона на вимогу солдатів розстріляла начальника міського військкомату, колишнього полковника Владимирова. За версією Чопа, приводом стали скарги солдатів, які заявляли, що начальник не видає їм обмундирування з великих військових складів, що були в місті (Чоп 1998). Владимиров нібито був відомий тим, що ще в 1915 році розстріляв 7 солдатів за заклики «до повалення наявного ладу». Крім того, існували скарги підлеглих на рукоприкладство з його боку. При обшуку на складі Маруся виявила так і не отримані адресатами, а розкриті з відома начальника посилки для солдатів і полонених австро-угорської армії. Нікіфорова стверджувала: начальника до розстрілу засудили самі обурені солдати, а бійці «Вільно-бойового загону» лише виконали вирок (ЦГАМО 4613: 28об.-29).

Після приїзду в те чи інше місто Нікіфорова оподатковувала контрибуцією місцеву буржуазію і поміщиків. Зібрані кошти йшли на утримання її загону і іноді частково відходили до місцевої Ради. Потім бійці за її наказом експропріювали маєтки, магазини та склади товарів. При цьому було зовсім не важливо, які речі вилучати. Є свідчення про експропріацію магазинів кондитерських виробів та жіночої білизни чи гардероба поміщиці Фальц-Фейн. Експропрійоване роздавали місцевому населенню (ймовірно, за винятком тих, кого вважали «буржуями») і бійцям загону (Чоп 1998). Схоже, з точки зору Марусі це було своєрідною реалізацією програми, викладеної в «Хлібі і Волі» Кропоткіна. Відзначимо, що такі дії були характерні і для деяких більшовиків. Зокрема, легендарний Чапаєв на самому початку своєї військової кар’єри примусово створював комуни в селах, змушуючи селян складати гроші на загальний стіл (Симонов 2011: 7). Не варто відкидати й той факт, що серед хаосу відступу перед німцями весною 1917 постачання червоних загонів було досить поганим. У цих умовах багато з них змушені були займатися реквізиціями, вилучаючи все необхідне у населення

Для більшовиків анархісти були не тільки союзниками, але й тягарем, адже вони вважали, що Нікіфорова своїми діями дискредитує владу Рад (Беленкин и Леонтьев 2002: 172). Саме з цієї причини, як пише Чоп, Нікіфорову в підсумку і обрали «козлом відпущення» за ті дії, які вчиняли загони найрізноманітнішого політичного забарвлення. Адже в той час за реквізиції судили вкрай рідко: «Головним пунктом звинувачення, яке висунули більшовики, було розгарбування Єлисаветграда — як до, так і після повстання у місті. Ця звістка викликала у анархістів шквал обурення. По-перше, за грабежі ще нікого з революціонерів не судили, просто списуючи їх на примхливість надзвичайного часу. По-друге, якщо грабували, то грабували разом з більшовиками, а судили чомусь одну Марусю. Махно, наприклад, вбачав причину конфлікту у двоїстій політиці більшовицького командування щодо анархістів. Формально дотримуючись союзництва, більшовики намагалися максимально використати анархічні загони на фронті (“до останнього подиху”). Водночас у тилу починалася політика їх тихої ліквідації, яку й започаткував випадок Марусі. Остання провина Марусі, на думку більшовиків, полягала в самовільному відступі її загону, але і це звинувачення викликало обурення в опозиції, адже з фронту, знову-таки, втекли практично всі загони, в тому числі і загін Каскіна, що роззброїв “Вільну бойову дружину”, — але судили, знову-таки, тільки Нікіфорову» (Чоп 1998). Брав участь у першому суді над Нікіфоровою Лапчинський, на очах якого «розгорнулося згубне для престижу радянської влади хазяйнування в “завойованих” областях усіляких воєначальників, а потім їхній відступ». Він «посів виразно-тверде переконання, <…> що загін Нікіфорової за своїм ідейним і бойовому значенням був скоріше вище середнього (це, звісно, скромний рівень)…» На його думку, ставлення Нікіфорової до органів місцевої влади не вважалося чимось неприпустимим у той час: «Не було майже жодного вбогого командира, який би не кричав на місцевих агентів Радянської влади, не погрожував розстрілом за “контрреволюційність” і “буржуазність” тому чи іншому місцевому виконкому або ревкому, не паплюжив майданною лайкою радянських комісарів. Боротьба з “буржуазністю”, з “обивательським більшовизмом” була таким самим гаслом дня у цих “інструкторів Радянської влади”, <…> як і гасло “Всю владу Радам”» (ЦГАМО 4613: 24).

Ситуація кардинально змінилася, коли пізньою весною 1918-го на допомогу Центральній Раді прийшли регулярні німецькі частини. Більшовицький уряд Донецької республіки евакуювався на схід. Анархісти Нікіфорової відступали разом з ними. Золотий запас ДКСР захопив у Ростові есер Іван Петренко. Для Нікіфорової цей відступ ознаменувався низкою неприємних інцидентів. Спочатку її заарештували в Таганрозі. Загін роззброїли, а саму Нікіфорову судили за розгін Рад в Єлисаветграді та самовільне накладення контрибуцій на населення. Але вона була виправдана, бо здобула підтримку з боку командирів багатьох загонів, і з відновленим загоном далі просувалася по залізниці на південь. За свідченням головнокомандувача військами Кубано-Чорноморської радянської республіки Калніна, у травні 1919 в ході восьмиденних боїв з білими у станиці Кагальницкий її загін, що проявив «рідкісну самовідданість, мужність і геройство», був майже повністю знищений, а сама Маруся — важко поранена (ЦГАМО 4613: 71). Представник Царицинського губвоенкомата Усатов стверджував, що в ході боїв під станицею Іллінською вона навіть збила аероплан супротивника (ЦГАМО 4613: 91). Після цього Маруся відходить на Кубань, а потім — у район Єссентуки (Чоп 1998). Існує версія, що потім її загін рухається у напрямку до Царицина, де тим часом почалося роззброєння загонів, що прибували з України (Громадянська війна 1967: 135). Там вона нібито об’єдналася з загоном Петренка. Конфлікт через золото і відмінності у поглядах на подальші перспективи боротьби привів до триденного конфлікту між Царицинськой Радами, з одного боку, і загонами Нікіфорової і Петренка — з іншого. При цьому місцеві анархісти не виявляли особливого завзяття підтримати виступ Нікіфорової і Петренка (Ященко). Ліквідацією заколоту керував майбутній нарком Серго Орджонікідзе. Врешті загін Нікіфорової був роззброєний. Однак достовірність цієї історії викликає певні сумніви, адже про неї жодним словом не згадали в ході суду над Нікіфоровою, що відбувся у Москві 21-23 січня 1919 року, хоча зібрати свідчення проти Нікіфорової було би досить просто.

З’являється Маруся в Саратові 20 червня 1918 року. Тут її заарештували за підозрою у спробі організувати новий загін. Популярність Нікіфорової проявилася і в цьому випадку. На вокзалі якісь матроси навіть зробили спробу відбити її (ЦГАМО 4613: 15-16). До вересня 1918 вона перебувала у Бутирській в’язниці, але за неї поручилися більшовик Володимир Антонов-Овсієнко, який знав її по еміграції, і анархіст Аполлон Карелін, член ЦВК. Вирок, винесений у січні 1919, був дуже м’який — Марусі протягом півроку було заборонено обіймати керівні посади. Звинувачення в пограбуваннях і реквізиціях були визнані безпідставними. Довели лише «дискредитування» Радянської влади з боку Нікіфорової і її загону «в деяких випадках», а також її непокору «деяким» Радам на місцях «у сфері військових дій» (ЦГАМО 4613: 14). До того часу Нікіфорова поводилася цілком лояльно: працювала в Пролеткульті і відвідувала курси живопису. Художниця Маргарита Сабашникова (в минулому дружина поета Максиміліана Волошина) згадувала, що Маруся була вельми норовливою ​​ученицею, до того ж чинила на викладачів тиск щодо громадської роботи (Волошина-Сабашникова 1993: 270). Маруся вийшла заміж за польського анархіста Вітольда Бжостека, знайомого по еміграції, який брав участь у кампанії на її захист. Вона, як і раніше, була переконаною анархісткою, брала участь у Першому Всеросійському з’їзді анархістів-комуністів, виступала там із доповіддю про ситуацію в Україні.

Однак незабаром Маруся знову опинилася в рідних краях. Там тепер ситуація змінилася. Махно став незаперечним лідером і намагався уникати відкритих конфліктів із більшовиками, з якими уклав союз проти білих і Української Директорії. У той же час Нікіфорова після повернення з Москви ставилася до більшовиків більш вороже. У результаті вона була відсунута на другий план: їй доручили завідувати лазаретами і дитячими садками. І хоча більшовицькі вожді Лев Каменєв і Климент Ворошилов, що відвідували махновський район, у цілому позитивно відгукувалися про неї, Маруся жадала рішучих дій проти «зрадників революції». Більшовики також ставляться до неї з підозрою. Вже навесні 1919 року починаються репресії проти пов’язаних з нею анархістів в Олександрівську і Харкові. Ці події, як і кампанія проти Махна, що починалася в радянських газетах, ймовірно, змушують Нікіфорову знову взятися за зброю.

З травня 1919 можна виявити контакти Нікіфорової з організацією «анархістів підпілля». Ще під час її перебування в Москві організатори «підпільників» Бжостек і Ковалевич були помічені у висловленні намірів вести збройну боротьбу проти більшовицької диктатури. Створена ними «Всеросійська організація анархістів підпілля» працювала в союзі з лівоесерівськими бойовиками Черепанова. У травні 1919 Нікіфорова починає в Бердянську формування власного партизанського загону. Тут вона встановлює контакти з махновською контррозвідкою, проводить зустріч із Бжостеком і Ковалевичем і, судячи з усього, загальні збори анархістів-«підпільників». Ймовірно, в контакті з Нікіфоровою діяли Андрєєв і його дружина Гандлевска, що поїхали у червні до Криму, щоб створити підпільну групу для боротьби в тилу наступу денікінців. За планом Нікіфорової, частина бойовиків на чолі з нею і Бжостеком (близько 20 людей) мали виїхати у Крим, а потім, зміцнившись у тилу білих, перебратися в Ростов-на-Дону, щоб завдати удару по ставці командувача збройними силами півдня Росії Денікіна. Андрєєв згадував, що в червні 1919 Нікіфорова вела переговори з комендантом Бердянська, махновцем Михайлом Ураловим, одним із колишніх командирів московської Чорної гвардії і колишнім співредактором газети московських анархістів «Анархія». Він перебував у становищі переслідуваного більшовиками за звинуваченням у наклепі, але вчасно встиг утекти з Москви. Нікіфорова вимагала від нього зброї і спорядження, щоб створити партизанський загін для боротьби в тилу білих. Але, можливо, йшлося про іншу партизанську війну, міську?

Інша група (25 осіб), яку очолювали Ковалевич, Соболєв і Глагзон, мала організувати втечу махновців, заарештованих чекістами в Харкові. В її плани входило також підірвати будівлю ВНК у Москві. Саме ця група 25 вересня 1919 року на знак помсти проти розстрілу штабу бригади Махна організувала вибух у розташованій у Леонтійовському провулку будівлі Московського комітету РКП(б). Третя група на чолі з Черняком та Громовим відправилася у Сибір, щоб готувати вибух у ставці Колчака.

У кінці липня Нікіфорова і Бжостек прибули до Севастополя, де на конспіративній квартирі на них чекала група Гандлевської, до складу якої входили 5 людей. 29 липня подружжя анархістів арештували в магазині, коли вони купували краватку. На вулиці їх випадково впізнали двоє солдатів Добровольчої армії, що одного разу побували в полоні у бійців Нікіфорової, які їх відшмагали і відпустили за наказом командирки. Солдати вистежили її й повідомили владі адресу. Замість підготовки замаху на Денікіна група Гандлевської взялася готувати втечу Никифорової і Бжостека. Але безрезультатно. На це бракувало і грошей, і людей. У день, коли Марію і Вітольда засудили, Гандлевська була у натовпі біля будівлі суду. Вона згадувала, як їх вивели з будівлі у кайданах і посадили у вантажівку під охороною офіцерів. «Хай живе анархія! — кричала Маруся. — Хай живе свобода! Геть тиранів! Геть білогвардійців!» (РГАЛИ 2175: 152-154). Білі посилили охорону в’язниці, щоб попередити спробу втечі. Навколо будівлі були розставлені пости з кулеметами. У ніч з 3 на 4 вересня 1919 Бжостек і Нікіфорова були розстріляні у тюремному дворі, якщо вірити розповіді дочки тюремної наглядачки. За багатьма свідченнями, перед смертю Нікіфорова трималася стійко, кричала «Хай живе анархія!» і навіть сама скомандувала солдатам «Вогонь!».

Революційна активність Нікіфорової — не єдина причина, чому її особистість викликає інтерес істориків, письменників, журналістів. Вона належить до найбільш скандально відомих діячів того часу, за якими тягнеться шлейф різних історій. Одні з них міфічні, інші — цілком достовірні.

Перш за все, міфи покривають її походження. На думку Леонтьєва і Бєлєнкіна, історії ці придумували як її ідеологічні противники, так і сама Нікіфорова, «неабияка міфоманка» (Беленкин и Леонтьев 2002: 169). Міфи приписують їй «благородне» походження. Вона — дочка офіцера, що прославився в російсько-турецькій війні (Ермаков 1991: 91), «генеральська дочка, яка за щось мститься своєму колу» (Амфитеатров-Кадашев 1996: 552) і «недавня вихованка Смольного інституту» (Трифонов 1966). Набагато більшої довіри заслуговують інші версії, що в більш «простонародному» дусі трактують її походження. Так, у документах слідчої справи групи есерів і анархістів, винних у вбивстві пристава Тхоржевського у Стародубі, сказано, що вона селянка і її вік — 18 років (Беленкин и Леонтьев 2002: 169). В опитувальному аркуші слідчої справи Нікіфорової, відкритої в 1918 році Московським революційним трибуналом, вписані вік (28 років) і місце народження: «Катеринославська г[убернія], економія Левшин» (ЦГАМО 4613: 5). Це узгоджується з відомостями з деяких джерел, що в 1917 році її мати проживала на станції Пологи Олександрівського повіту тієї самої губернії. Відповідно, рік її народження можна визначити як 1889-1890. З наведеними даними цілком уживається й інформація про те, що в 1904 році вона працювала нянькою, торговкою, а потім — посудомийкою на горілчаному заводі в Олександрівську. Бо, як пише Чоп, «навіть у стані крайньої бідності шістнадцятирічній дочці офіцера навряд чи довелося б у 1904 році починати свою трудову діяльність у якості посудомийки олександрівського горілчаного заводу» (Чоп 1998).

Наступний суперечливий епізод з життя Нікіфорової — історія її інтерсексуальності. Вона починається у слідчій справі. У 1907 році Маруся фігурує як учасниця групи революційної молоді в Стародубі, що складалася з есерів і анархістів. Тут Нікіфорова бере участь у двох експропріаціях: у будинках священика і акцизного наглядача. Крім того, вона веде агітаційну роботу в Клинцях Брянської губернії, де організовує гуртки серед робітників і збирає пожертви на революційну діяльність (Беленкин и Леонтьев 2002: 170). Під час подій у Стародубі Нікіфорова діяла в чоловічому одязі і під псевдонімом «Володя» (Беленкин и Леонтьев 2002: 170). Вирок у її справі додав до вже відбутих трьох з половиною місяців попереднього ув’язнення п’ять років жіночої каторжної в’язниці. Тож історія ця триває у Москві, в Новинський жіночій в’язниці, куди була відправлена ​​Нікіфорова.

За описом Нікітіної, Маруся уникала роздягатися в присутності сусідок по камері: «І від нас вона явно ховалася: роздягалася під ковдрою, не милася, як усі ми, у вбиральні до пояса, в коридор вискакувала, обов’язково переконавшись, що всі сидять у камері…» (Никитина 1996: 581). Така поведінка викликала підозру, і в камері виникли чутки, що насправді Нікіфорова — чоловік, можливо навіть переодягнений у жіночий одяг провокатор. Крім того, вона закохалася в сусідку по камері, відому діячку Союзу соціалістів-революціонерів- максималістів, Наталю Сергіївну Климову. Вона весь час ходила за нею по камері, намагалася обіймати і часто плакала через те, що Климова не відповідала їй взаємністю (Кан 1932: 40-41, 43-45, 112). В розмові з сусідкою по камері Гервасій Нікіфорова визнала себе чоловіком: «Справді хлопчик, але історія зовсім особлива, і не провокатор зовсім, а брав участь у вбивстві пристава, потім переховувався в жіночому платті, був так заарештований і засуджений… загалом нещасний і просить, заради бога, зрозуміти і пошкодувати, плаче» (Никитина 1996: 582). Врешті сусідки по камері визнали її саме інтерсексуалом: «Це виявився не хлопчик і не дівчинка, а повного і рідкісного типу гермафродит. Більш грамотні з нас скоро про це здогадалися і звали його “Воно”» (Никитина 1996: 585). Про інтерсексуальність Нікіфорової у в’язниці ходили легенди: «По в’язниці поповзли чутки: у політичних сидить якась чудна: дівка — не дівка, мужик — не мужик» (Никитина 1996: 584).

Положення Нікіфорової в камері не можна назвати нестерпним. До неї хоч і поставилися з підозрою, але посвятили у план втечі і прийняли до гурту змовників. Їй надали окреме ліжко, заборонили відвідувати лазню, а також ходити до вбиральні без супроводу. Як бачимо, революціонерки виявилися готовими визнати автономність «третьої статі» у своєму середовищі, хоча і не приховували гидливо-негативного ставлення до цього, даючи негативні оцінки «гермафродитизму», який сприйняли як «потворність».

Цікаво також простежити трансформацію образу Марусі Нікіфорової в літературі. Тут унаочнено етапи створення міфу. У 1966 році Варлаам Шаламов пише оповідання «Рябоконь», головний герой якого, махновець, при смерті згадує: «Вона — анархістка, Маруська. Двадцять років була на каторзі. Тікала з московської Новинської в’язниці. Її Слащев розстріляв у Криму. “Хай живе анархія!” — крикнула й померла. Знаєш, хто вона була? Нікіфорова її прізвище. Гермафродит справжнісінький» (Шаламов 1998: 146-150). Якщо врахувати, що розповіді Шаламова написані на основі його табірних спогадів, то це важливе свідчення того, що і після повернення з еміграції ходили чутки про інтерсексуальність Нікіфорової.

У тому ж році Юрій Трифонов напише в повісті про свого батька, червоного командира Валентина Трифонова: «На тому ж паротязі виявилася “знаменита” Маруся Нікіфорова, начальниця загону анархістів, молода п’яничка і психопатка. Ще недавно вихованка Смольного інституту, а нині прославлена ​​отаманша любила роз’їжджати по Ростову у білій черкесці з газирями і білій кудлатій папасі — їхала тиха, твереза, в солдатській шинельці. Загін її розшарпали німці, разом з нею їхали лише кілька солдатів. Однак через тиждень, діставшись до Царицина, Маруся взяла участь у скаженому анархістському бунті, який підняв Петренко» (Трифонов 1987: 78-79). Вже в 1997 Едвард Радзинський у біографії Сталіна практично повністю сплагіатить цей уривок (Радзинский 1997: 152). Цікаво відзначити, що спогади вдови Серго Орджонікідзе, Зінаїди Орджонікідзе (Павлуцької), в яких Маруся «в супроводі п’яних грабіжників роз’їжджала по місту в білій черкесці і білій кудлатій папасі», вийшли ще в 1956 році, так що, можливо, Трифонов запозичив звідти ряд деталей (Орджонікідзе 1967: 222; Трифонов 1987: 81). Після виходу в світ книги Трифонова до нього зверталися колишні анархісти, незадоволені спотворенням біографії Нікіфорової. Трифонов збирався внести відповідні зміни, але з цензурних міркувань перевидання повісті не відбулося.

 


Джерела:

Амфитеатров-Кадашев, В., 1996. Страницы из дневника в Минувшее: Исторический альманах. Т. 20. М.; СПб.

Беленкин, Б., 2001. Авантюристы великой Смуты. Россия, XX век: Революция. Гражданская война. 20-е годы. Москва: ОЛМА-ПРЕСС.

Беленкин, Б. и Леонтьев, Я., 2002. Чёрная тень революции: атаманша Маруся Никифорова в Отечественная история, № 4.

Волошина-Сабашникова, М., 1993. Зеленая змея. Мемуары художницы. СПб.

Гражданская война на Украине: сборник документов и материалов, 1967. Том 1, кн. 1. Киев.

Ермаков, В., 1991. Маруся. Портрет анархистки в Социологические исследования, № 3.

Кан, Г., 2012. Наталья Климова. Жизнь и борьба. СПб.

Никитина, Е., 1932. Новинское освобождение. Побег 13-ти каторжанок из Московской женской тюрьмы. М.

Никитина, Е., 1996. Наш побег в Женщины-террористки в России. Ростов-на-Дону.

Орджоникидзе, З., 1967. Путь большевика. Страницы из жизни Г.К. Орджоникидзе. М.

Радзинский, Э., 1997. Сталин. М.

Савченко, В., 2000. Авантюристы гражданской войны: историческое расследование. Харьков.

Симонов, А., 2011. Первый отряд Чапаева в Родина, № 2, 2001.

Чоп, В., 1998. Маруся Никифорова. Запорожье: РА «Тандем-У».

Трифонов, Ю., 1966. Отблеск костра. М.: Советский писатель.

ЦГАМО. Ф. 4613. Оп. 1. Д. 135.

Шаламов, В., 1998. Рябоконь в Собрание сочинений в 4. т. Т. 2. М.

Ященко, В. Разгром анархистов в Царицыне (апрель 1918 г.).


Notes:

  1. Нагадаємо, що Махно в той час сам був делегатом губернського з’їзду Рад.
Поділитись