Насильство та порубіжні ідентичності в Україні часів Другої світової війни: множинність життів Хаїма Сигала й пам'ять про нього

3221
Макбрайд Джаред
Статті автора

Після краху Третього Райху в травні 1945 року буцімто українець Кирило Сиголенко, який щойно закінчив три роки військової служби у нацистів, покинув Німеччину, переправився через річку Одер і опинився в маленькому непримітному містечку Ґрайфенгаґен [Ґрифіно, тепер територія Польщі — прим. пер.]. Тут Сиголенко осів на якийсь час під іменем польського єврея Карла Ковальські й заявив про себе як про жертву Голокосту. Потім він переїхав з українською дружиною та дитиною до старого поморського міста-фортеці Щецин.

Заробивши достатньо грошей на польському чорному ринку, Ковальські переїхав до Берліну. Прибувши туди, він відправився до центру єврейської громади (Jüdische Gemeinde). Там Ковальські зустрівся з представником центру, який допомагав уцілілим євреям. Ковальські — чоловік із круглим обличчям, лисиною, коротко стриженим світло-каштановим волоссям і густою темною неохайною бородою — сів заповнювати інформаційну картку, як це тоді робили сотні тисяч вцілілих.

 

Берлін 1945 року

Берлін, 1945 рік

 

Центр не мав жодних підстав ставити під сумнів інформацію, яку Карл зазначив у картці. Польський єврей Ковальські пережив війну та нацистський терор, і тепер, після звільнення, хотів покинути Європу. Його першим вибором стала Палестина, де мешкали родичі. Дружина Олена та дочка Наталія, обидві на той час буцімто польки, мали їхати з ним, щоби разом розпочати нове життя.

 

Серед брехні, яку Сиголенко нерозбірливо записав у своїй обліковій картці було правдивим одне: він справді був євреєм.

 

Врешті-решт, Олена та Наталія з’явилися в Берліні, і сім’я возз’єдналась. У 1951 році вони без батька й чоловіка залишили Європу й прибули до холодного й пронизливого Чикаго. В американській імміграційній картці Олена зазначила, що «її чоловіка депортували росіяни 11 травня 1951 року, і відтоді вона ніколи про нього не чула»[1]. У 1950 році Ковальські справді попрямував на Схід, а не на Захід, як його родина. У наручниках та під конвоєм радянської таємної поліції він опинився в Рівному.

Серед брехні, яку Сиголенко нерозбірливо записав у своїй обліковій картці, яка зараз зберігається в центрі єврейської громади Берліну, було правдивим одне: він справді був євреєм[2]. Як заявляла радянська влада, справжнє його ім’я було Хаїм Сигал, він був уродженцем Львова, а також військовим злочинцем в очах Радянського Союзу. 19 червня 1952 року його стратили органи МДБ за скоєне ним під час війни.

* * *

На перший погляд, історія Хаїма Сигала кидає виклик уяві. Він був галицьким євреєм, який до війни викладав їдиш, а з 1939 по 1941 рік працював у міліції. Під час війни він назвався українцем та примудрився служити праворадикальним українським націоналістам і нацистським окупантам. А потім він зробився польським євреєм та жертвою Голокосту. Якимось чином Сигал зумів пережити воєнне лихоліття: його оминув Голокост, політичні та міжетнічні конфлікти й громадянська війна в Західній Україні. За цими подіями він не просто спостерігав, а й нерідко брав у них безпосередню участь[3]. Тому не дивно, що ця історія привертає увагу як у публічному, так і науковому просторі.

У цій статті йтиметься про те, як специфічність цього випадку призвела до експлуатації цієї теми різними сторонами, що, зі свого боку, породило перекручення і, зокрема, проблематичне зображення німецької окупації Західної України.

Отже, мета статті подвійна: розкопати цю історію й зануритися в неї. Розкопування передбачає, по-перше, надання життєписові Сигала історичної основи, а по-друге, — встановлення походження наявних наративів про історію Сигала з наголосом на те, як і чому вони були створені та що вони кажуть нам про мотивацію їхніх авторів. Завданням занурення є деконструювати міфи та проєкти, вплетені в полотно біографії Сигала, і запропонувати правдивіші способи взаємодії з ним. Я розпочну з короткої біографії Сигала, не додаючи до неї вигадок, а потім обговорю, як його життя привернуло загальну увагу. Потому я проаналізую різні версії його біографії та завершу пропозиціями реалістичніших підходів до цього випадку.

 

Життя й часи Хаїма Сигала

Хаїм Ісаакович Сигал народився 1904 року в родині Ісаака та Дебори Сигалів у невеличкому селі Лещатів коло Львова[4]. Крім нього, родина мала ще восьмеро дітей. Сигали були бідною єврейською родиною кваліфікованих робітників[5]. Батько Ісаак час від часу працював на лікеро-горілчаному заводі в Лещатові; Дебора, ймовірніше за все, опікувалась домогосподарством. Як і мільйони інших чоловіків у Європі, Ісаак брав участь у Першій світовій війні, залишивши на Дебору піклування про родину. Ймовірно, він повернувся додому десь у 1918 році, але до 1919 року помер, після чого родина переїхала із села до Львова, до оселі Хаїмового дядька[6].

Інформації про дитинство Хаїма в Лещатові залишилось мало. Найімовірніше, до війни він отримав початкову освіту, а перебравшись до Львова, який невдовзі (1923 року) стане частиною Польщі, він удень працював, а вночі навчався[7]. У 20-х роках Хаїм встиг попрацювати на лакофарбовій фабриці на місцевого поляка, на складі фарби та в магазині технічних інструментів. З 1926 році, коли йому було 22 роки, він почав працювати вчителем їдишу в єврейській школі в Лодзькому воєводстві (до 1932 року), коли повернувся до Львова й продовжив викладати їдиш («сільську єврейську мову», як він казав) у місті та на його околицях до 1939 року[8].

 

Львів у 1930-х

Львів, 1930-ті роки

 

На початку Другої світової війни нацистська Німеччина та Радянський Союз розділили Польщу. Радянська окупація західного порубіжжя, зокрема Галичини, для когось означала депортації та масові репресії, а для когось підвищила соціальну мобільність та відкрила нові можливості. Сигалу пощастило саме з останнім сценарієм, коли він подав заяву на роботу в радянську міліцію В автобіографії він тоді писав, що, хоч і не був членом Комуністичної партії, «завжди співчував їй». Після короткого вишколу в міліцейській школі навесні 1940 року він почав службу в першому відділі кримінального розшуку помічником оперуповноваженого до червня 1941 року[9].

 

Сигал знав німецьку мову, і це було його перевагою.

 

Нова робота на радянську державу була не єдиною переміною в його житті: приблизно тоді ж за нього вийшла заміж галицька єврейка Циля Синклівна Лазерівна, на 18 років молодша за Хаїма. Про їхнє подружжя мало що відомо, крім того, що вони жили на вулиці Жовківській у Львові, а у березні 1941 року в них народилась донька Любов. Вторгнення Німеччини до СРСР 22 червня 1941 року зруйнувало сім’ю. Після нападу, завдяки роботі Хаїма в міліції, він сам, Циля, її сестра та Любов отримали перевагу при евакуації[10]. Поки нацисти стрімко просувалися Західною Україною, евакуйовані мчали на Схід, аж доки не зупинились у Вінниці. Не доїжджаючи до столиці УРСР, Хаїм посадив своїх близьких на поїзд, який завіз їх углиб Радянського Союзу. Не ясно, чи мав Хаїм офіційний дозвіл на цю евакуацію, чи діяв на власний розсуд. У будь-якому разі на початку липня вже без родини Сигал дістався Києва[11].

Опинившись у столиці, як Сигал пізніше стверджував, він мав завдання від радянської таємної міліції перейти лінію фронту, діяти в складі партизанського загону та робити напади в німецькому тилу. Історія правдоподібна, бо тисячі членів партії та міліції пережили такий жахливий досвід: розпорошившись під час наймасшабнішого вторгнення у військовій історії, вони мали погану підготовку, організацію чи підтримку[12]. Сигал знав німецьку мову, і це було його перевагою. Коли він опинився в партизанському загоні, його відправили на захід, впритул до лінії фронту. Проте його партизанські будні були нетривалими, як і для багатьох інших нашвидкуруч розгорнутих партизанських груп перших тижнів війни. Вже за два тижні німці схопили Сигала[13].

 

Евакуація в Другу світову війну

 Евакуація під час Другої світової війни

 

Перед тим, як його відправили до транзитного табору військовополонених у Новограді-Волинському, Сигал на допиті в німців пережив першу трансформацію ідентичності. Відповідаючи про свою національність, він розсудливо назвався українцем, а не євреєм, і стверджував, що його звати Кирило Миколайович Сиголенко й він із Чернігова. Його допитувачі дізналися, що новопосталий Сиголенко провів певний час до війни в Німеччині, — звідси й знання мови. Ця брехня приховувала справжню причину: він володів їдишем та викладав у школі[14]. Після переведення до транзитного табору німецька мова допомогла йому отримати вигідну посаду перекладача. Щойно німецькі лікарі повністю обстежили його, таємницю було викрито, але йому вдалося врятуватися якраз завдяки своїй посаді. На шляху до нового пункту призначення у Львові йому допомогло подружжя, якому він назвався поляком, що дезертирував із Червоної армії[15].

Але Сигал так і не повернувся у Львів: зупинка у волинському місті Корець виявилася доленосною для нього. Там він зміг переконати місцевого бургомістра, що він таки Кирило Сиголенко — українець із Чернігова. Сиголенко сказав бургомістру, що в 1920-х мешкав у Німеччині, а до Польщі повернувся напередодні війни. Опинившись під радянською окупацією, розповідав Сигал, його заарештували після спроби повернутися до Німеччини. Бургомістр, здавалося, радий був допомогти цій щирій жертві Радянського Союзу отримати нову посвідку. Його син навіть рекомендував Сигалові їхати до Рівного в пошуках роботи, що той, зрештою, й зробив[16].

У Рівному Сигал зв’язався з обласною управою ОУН. Там він запропонував свої послуги, зокрема, володіння німецькою мовою, і управа скерувала його перекладачем у Сарни на півночі Волині. Там Сигал познайомився з Тарасом Бульбою-Боровцем, лідером місцевих націоналістів[17].

 

В Олевську Сигал став редактором місцевої газети «Гайдамака» й швидко перетворився на одного з чільних лідерів «Січі».

 

Після вербування Бульбою-Боровцем та його керівною радою, яка складалася переважно з ветеранів УНР, Сигал переїхав до Олевська, де розташувалася «Поліська Січ» і був осідок керівної ради. Там Сигал став редактором місцевої газети «Гайдамака» й швидко перетворився на одного з чільних лідерів «Січі». Попри прикрашені післявоєнні розповіді про утопічну оазу в окупованій Німеччиною Україні, наведені в мемуарах Бульби-Боровця, січовики влітку 1941 року замордували й вбили євреїв Олевська та округи[18]. Сам Сигал ніколи не визнавав цього насильства, і, хоча немає жодних доказів того, що він сам безпосередньо брав у ньому участь, він, безумовно, мав би знати про нього[19].

Історія «Олевської республіки» була нетривалою. Восени 1941 року, після того, як німці розігнали її, Сигала сфотографували в Сарнах: у повному умундируванні, з картатою краваткою, погонах, у козацькій шапці, він тримається за портупею та нахиляється до об'єктива, самовдоволено посміхаючись. Пізніше він розкаже слідчому МДБ, що фотографом був місцевий сарненський єврей[20]. Ті світлини були зроблені в подарунок побратимам із «Січі». Через кілька днів після демобілізації «Січі» частина тих її вояків, які залишились, допомогли німцям стратити 500 олевських євреїв[21]. Сигал стверджував, що залишив місто за кілька днів до цієї різанини[22].

 

Кирило Сиголенко

Кирило Сиголенко в Сарнах

 

Попрацювавши з українськими націоналістами, Сигал повернувся в Сарни на посаду перекладача в місцевій німецькій адміністрації, що передбачала, зокрема, роботу з цивільними чиновниками, українською поліцією та СД[23]. Сигал також знайшов час, щоб влаштувати особисте життя. Під час перебування на «Січі» він познайомився із сестрою іншого січовика, Бориса Симоновича — Оленою, з якою зустрічався, поки жив і працював у Сарнах. На початку 1942 року вони побралися в церкві її рідного містечка Борове[24].

Наприкінці квітня 1942 року німці призначили Сигала комендантом української поліції в Дубровиці; поліцію було підпорядковано місцевій німецькій жандармерії. Проте Сигал все одно мав значну автономію в питаннях правопорядку. У серпні 1942 року на цій посаді він брав участь у ліквідації Дубровицького гетто, що передбачало переміщення 1500 євреїв із Дубровиці до Сарн, де їх було вбито на околиці міста. Ще 200 євреїв вбили в Дубровиці під час очищення гетто. Хоча Сигал заперечував свою активну участь у розстрілі, свідки зазначають, що він був там присутнім. У наступні дні після цієї акції поліціянти Сигала розшукали в Дубровиці ще 30 євреїв, яких убили на єврейському цвинтарі. Принаймні ще одне масове вбивство (70 євреїв) на цьому цвинтарі скоїли поліціянти Сигала[25]. Його дружина Олена на той час працювала шкільною вчителькою[26].

Коли Радянський Союз почав перемагати у війні, керований німцями геноцид пішов на спад. Сигал полишив свою посаду в Дубровиці на початку 1943 року і відтоді до своєї втечі з німцями працював перекладачем у СД в Сарнах. Загалом лише керівні місцеві колаборанти, начальники поліції, голови управ і співробітники СД мали змогу відступити разом зі своїм німецьким начальством, а низових чинів залишали, щоб вони долучалися до націоналістичних повстанців або чекали на кару з боку радянських органів безпеки[27]. До Генерал-губернаторства Сигал взяв із собою другу дружину, вагітну їхньою дочкою, а також невістку, свекруху та племінницю дружини Ірину. Короткий час він працював у СД Білостока та деінде, аж поки вони дісталися Райху наприкінці літа 1943 року[28].

Кінець війни Сигал і його сім’я зустріли неподалік Берліна, курсуючи між Потсдамом та Віттенберґом, де Сиголенко й завершив свою службу в СД. Коли Червона армія увійшла у Віттенберґ у квітні або травні 1945 року, він знову зголосився бути перекладачем — тепер уже як Сигал, польський єврей, тож радянська влада відправила його до містечка Киріц через те, що на тамтешньому блокпосту було багато польських євреїв. По дорозі до нового місця роботи вся родина Сигала перебралася через Одер на територію Польщі, щоб зареєструватися як польські євреї-біженці. У Ґрифіно Сигал уперше зареєструвався під іменем Карла або Кароля Ковальські, польського єврея зі Львова, який мешкав у Варшаві. Зрештою, родина залишалася в районі переселення, у польському місті Щецин із липня по жовтень 1945 року[29].

 

Карл Ковальскі

Спекулянт Карл Ковальскі. Фото: Архів СБУ

 

Тут Сигал, а тепер Ковальські, виявив у собі нахил до підприємництва, коли разом із кількома іншими біженцями почав займатися контрабандою дефіцитних товарів через кордон між окупованою Німеччиною та Польщею. Зрозумівши, що для єврейських біженців найкраще перебувати в Німеччині, він знову переїхав до Берліна, де зареєструвався в єврейському центрі (Gemeinde) під іменем Карла Ковальські, польського єврея, який пройшов концтабори. Там до нього доєдналася його друга родина. Враховуючи свій новий статус жертви нацистів, він також зареєструвався в управлінні жертв нацизму (Opfer des Faschismus або OdF)[30]. Його початковий план полягав у тому, щоб емігрувати до Бразилії, де мешкав його дядько, але зрештою родина обрала виїхати в Палестину, куди вже емігрували тітка й дядько Хаїма[31].

Ці плани були зірвані в січні 1947 року, коли радянська влада затримала Хаїма за нелегальну торгівлю між окупованими зонами. Саме тоді Сигал фактично вперше потрапив у табір Заксенхаузен, хоч і був дрібним злочинцем. У той час радянська влада гадки не мала про його справжню ідентичність. Тимчасом за кошт нажитого з контрабанди Олена придбала житло в американській зоні й чекала на повернення чоловіка. Сигал повернувся до дружини 1950 року, відбувши лише три роки ув'язнення з десяти. Після цього вони планували почати нове життя в Сполучених Штатах. Візова тяганина тривала протягом 1950–1951 років, але виявлений в Олени туберкульоз уповільнив справу[32].

11 травня 1951 року Сигалу подзвонили й запросили до радянської книгарні «Das Internationale Buch» («Міжнародна книга»), розташованої на Александерпляц. Десь між полицями з тисячами книг різними мовами, поліглота з багатьма біографіями схопили співробітники МДБ. Ця книгарня була останнім, що він бачив вільною людиною[33]. У наказі МДБ про його арешт національністю Сигала вказали «українець»[34].

 

Викриття Сигала, 1980–2000-ті роки

Створення цього біографічного нарису стало можливим завдяки доступу до архівно-слідчої справи Сигала в архіві КДБ (наразі Галузевий архів СБУ) у Києві, який я отримав 2011 року[35]. Однак мої пошуки справжнього Сигала розпочалися ще на десятиліття раніше, коли на початку 2000-х років я знайшов невідомого мені Сиголенка в післявоєнних слідчих справах у Російському державному архіві (ГАРФ) в Москві. Радянська Надзвичайна державна комісія провела 1944 року опитування жителів Олевська, міста, де дислокувалася згадана армія Бульби[36]. Крім виявлення раніше невідомого погрому, здійсненого січовиками та їхніми союзниками, свідчення євреїв та українців містили імена очільників, серед них Кирила Сиголенка, ще одного українця, як тоді здавалось[37].

 

Справа Хаїма Сигала

 

До середини 2000-х років було важко знайти яку-небудь згадку про Сиголенка в науковій літературі та в пострадянських матеріалах про націоналістичний рух, виданих українською мовою. Я знайшов тільки дві невеликі згадки: першу — на расистському російському інтернет-форумі з посиланням на газету ультраправої російської націоналістичної організації «Память» за 1990-ті роки, а другу — в статті Герберта Ромерстейна, колишнього співробітника адміністрації Рейгана, на вебсайті Інституту світової політики (спочатку опублікованій в Ukrainian Quarterly). Ромерстейн пропагував типову для української діаспори тезу про те, що КДБ безпідставно приписувало антисемітизм українському націоналістичному рухові, щоб забити клин між євреями та українцями[38]. Він навів приклад Сиголенка, щоб показати позитивну єврейсько-українську співпрацю — вражаючий, якщо не абсурдний приклад, з огляду на його справжню історію[39]. Хоча обидва ці тексти позначали Сиголенка як єврея, в жодному з них не було наведено посилань на джерела, які б це підтверджували[40].

Як з'ясувалося, джерелом і для порталу «Память», і для Ромерстейна були маловідомі радянські публікації 1970-х–1980-х. Починаючи з кінця 1970-х років, історія Сиголенка почала з'являтися в документальних публікаціях про радянські спецслужби (жанр «історії про чекістів»), що розійшлися буйним цвітом у Радянському Союзі від 1960-х років. Саме автори-ветерани цього жанру Теодор Гладков та Борис Стекляр запропонували вперше розлогу версію історії Сигала в стандартно-стилізованому викладі, що зосереджувався головним чином на успіхові агентів МДБ з викриття цієї підступної людини. Ці версії ми детально розглянемо нижче[41].

 

До середини 2000-х років було важко знайти яку-небудь згадку про Сиголенка в науковій літературі та в пострадянських матеріалах про націоналістичний рух, виданих українською мовою.

 

В період між першим публікаціями про нього й 2010 роком, коли інтерес до Сигала виник знову, з’явилося лише кілька невеликих тріщин у стіні мовчання довкола цієї історії. Наприклад, цікавим відступом від чекістського наративу стала публікація книги Семюела Ґіля «Їхня кров кличе донині», єврея з Волині, який пережив Голокост. У ній історія Сиголенка увійшла до серії нарисів про досвід євреїв Західної України в часи війни. Вигадливість цих оповідок перевершила навіть безпідставні дані, наведені Гладковим і Стекляром. У них розповідалися такі подробиці життя Сигала (романтичні зустрічі, історії з дитинства), які неможливо знайти[42]. На цю версію вплинула дружба між автором та провідним слідчим МДБ у справі Сигала, майором Миколою Дюкарєвим[43]. Ґіль опублікував книгу, емігрувавши до США після падіння Радянського Союзу.

 

Розстріл євреїв

Розстріл євреїв нацистами поблизу Києва, 1942 рік

 

Ще одна згадка з цього періоду походить із родинних спогадів. Племінник дружини Сигала, Євген Симонович, написав тритомник про історію своєї родини під назвою «Родинне дерево Симоновичів»[44]. До нього увійшли біографії Сигала та Олени. Симонович розповідає про єврейське походження Сигала, відкидаючи будь-які згадки про його участь у військових злочинах як «радянську пропаганду». У цій очевидній спробі реабілітувати історію Сигала, Симонович пише, що той врятував єврейку в Олевську, був «добрим сім’янином» і передовсім, «чесною та порядною людиною, нехай благословенним буде його ім’я!»[45]. Симонович перейшов межу настільки, що зробив запит на особову справу Сигала з України та вимагав «реабілітувати» його на законних підставах, але йому в цьому зрештою відмовили.

Намагаючись впродовж двох років отримати архівно-слідчу справу Сигала й знаючи, що вона існує вже понад п'ятдесят років, я нарешті отримав до неї доступ у лютому 2012 року, за часів Януковича. Справа Сигала складалася з чотирьох томів загальним обсягом 1420 сторінок, де йшлося про обставини арешту, слідства та суду над Сигалом. Цікаво, що буквально через два місяці після того, як я першим отримав доступ до цієї справи, про історію Сигала заговорили на великому українському вебсайті ТСН у квітні 2012 року[46]. Статтю написав Володомир В’ятрович.

І хоча раніше В’ятрович не виявляв зацікавленості до історії Сигала, він охоче використав цю історію як політично захопливу казку про «амбіційного» та «антисемітського» єврея, який співпрацював із німцями проти своїх «одноплемінників». Після скандальних статей в мережі В’ятрович опублікував їх як окремий розділ з абсурдним заголовком «Страшний маскарад Хаїма Сигала» у книзі «Історія під грифом “Секретно”»[47]. Сповнена виразного акценту на сенсаціях із раніше засекречених архівів та безрозсудно представлена як беззаперечна істина, книжка з легкістю оминала історіографічні дискусії. «Історія під грифом “Секретно”» посіла своє місце серед подібних пострадянських псевдонаукових праць, які наслідують радянську риторику, перефарбовуючи її політично, часто в націоналістичному дусі[48].

Будучи громадським діячем, В’ятрович запустив свою версію історії Сигала в український публічний простір (на Заході її проігнорували). Попри те, що ця історія не привернула значної уваги науковців, багато літераторів і журналістів написали чимало інтернет-текстів і навіть зняли короткометражний документальний фільм, доступний на YouTube[49]. Більшість авторів просто розповсюдили версію В’ятровича, ймовірніше за все, навіть не звертаючись до першоджерел[50]. Останніми роками спостерігається певна перепалка між авторами (ще більш) націоналістичного штибу, які критикують В’ятровича за його зображення Сигала колаборантом.

 

Біографія та міфографія

Виходячи за рамки питання, як побачила світ біографія Сигала, варто також дослідити підходи різних авторів до історії та зрозуміти, чому вони зосередились на певних аспектах, залишивши інші в тіні, а іноді зовсім створили новий зміст.

Почнемо з «чекістської» розповіді Гладкова та Стекляра про Сигала, у якій ми натрапляємо на вигадки, які повсякчас пронизують наратив. В одному випадку автори стверджують, що розслідування та викриття Сигала органами МДБ ґрунтувалося на свідченнях Теклії Семенюк. Нібито Сигал, коли працював начальником поліції, відправив Семенюк (та інших) до Німеччини як остарбайтерів. Згідно з цією версією, Семенюк випадково помітила Сиголенка в Берліні після війни. Повернувшись додому в Україну, вона розповіла про нього МДБ[51]. Попри те, що історія Семенюк вельми драматична, про неї немає жодної згадки у слідчій справі Сигала. Якби вона була ключовим свідком, МДБ зберегло б її показання, а інформацію було би додано до ордера на арешт[52].

 

Остарбайтери

Зганяння остарбайтерів на примусову роботу в Німеччину, липень 1943 року

 

Зважаючи на наявність розлогих подробиць, логічно припустити, що автори версії про Семенюк мали доступ до слідчої справи або принаймні до майора Дюкраєва. І все це робить їхні вигадки ще більш дивними. Попри ознайомленість зі справою, виклад їхньої історії видається глибоко залежним від геополітики «холодної війни», зокрема в радянському поєднанні антиамериканської та антисіоністської пропаганди[53]. Спроба пов’язати сіонізм із фашизмом чи загрозливим монстром «буржуазного націоналізму» була звичною справою для Радянського Союзу 70-х років. У цьому плані історію Сигала можна спотворити на догоду пропаганди, що проголошує зв'язок «між зіркою Давида, свастикою та американським орлом»[54]. Це формулювання повторювалося в іншій книзі подібного жанру, де автор написав, як «сіоніст Хаїм Сигал, відомий серед петлюрівських бандитів як Сиголенко, був правою рукою […] “Бульби” та учасником багатьох кровавих різанин українців, поляків та євреїв»[55].

Після розпаду Радянського Союзу, посилаючись на джерела Гладкова, ультраправа російська націоналістична організація «Память» опублікувала 1992 року статтю про Сигала, де його описували як виконавця Голокосту[56]. Її автор представив справу Сигала як «повчальну історію» й використав її як інструмент критики цілого спектру політиків та активістів, а також самої ідеї незалежної України. Згідно зі своїм расистським дискурсом, «Память» засуджувала євреїв, українських націоналістів та більшовиків за спільну змову проти росіян. Ця коротка кумедна публікація надала сюжету про Сигала ваги серед інших ультраправих російських груп.

Оповідь Самуїла Гіля представляє Сигала зовсім з іншого боку — як вцілілого у Голокості. Вона також містить низку анекдотів та сюжетів, які не зустрічаються більш ніде. Наприклад, Ґіль пише, що на початку війни Сигал разом зі своєю нібито подружкою Ґолдою якраз справляли весілля й одразу ж попрямували до Рівного. По дорозі вони зупинялись у жінки, яка мала сина на ім’я Кирило Сиголенко, документи якого Сигал тоді буцімто викрав. Проте це твердження більше ніде не з’являється[57].

Ґіль розповідає й про інший епізод, коли після вступу до «Січі» Сигал практикувався в стрільбі по мішенях, називаючи їх «комуністами», «москалями» і «жидюгами» — ще одне уявне, фактологічно не підтверджене доповнення. Ґіль навіть додав пікантності згадкою про сексуальну сцену, яка нагадувала сцену з фільму Аґнєшки Голланд «Європа, Європа». Після ночі погулянок із верхівкою «Січі» Сигал заночував у домовласниці. Прокинувшись оголеним, Сигал зрозумів, що тепер вона дізналась про його справжню ідентичність, і намагався виплутатися, стверджуючи, що йому видалили крайню плоть під час медичної операції. Можливо, Ґіля надихнув менш непристойний, хоч і реалістичніший, епізод із життя Сигала, коли німецький лікар оглянув його в транзитному таборі для військовополонених у Новограді-Волинському під час перших днів війни[58]. Історія цієї бурхливої ночі разом з іншими фрагментами розповіді Ґіля — чиста вигадка, написана задля розваги читачів. 

Сімейна історія Симоновича, на відміну від інших розповідей, більше симпатизує Сигалу, коли зображує його на службі в націоналістів та німців. Звеличуючи свого головного героя, Симонович писав, що «під час перебування на Поліській Січі й навіть у німецькому СД Сиголенко допомагав багатьом людям і врятував багато життів, зокрема єврейських»[59]. Ким були ці євреї, щоправда, нам не говорять. Так само Симонович стверджував, що Сигал координував зі своїм швагром (і за сумісністю батьком Симоновича) втечі українців із німецьких тюрем — знову ж таки бездоказова історія про безіменних людей. Він явно протиставляє свій образ Сигала тому «несправедливому», сконструйованому комуністичною пресою. Симонович також згадує єврейську дівчину, яку Сигал і Бульба-Боровець нібито врятували в Олевську, щоб ще раз підкріпити такий образ, але знову ж таки за допомогою свідчень, які ніяк не можна перевірити, а також повністю ігноруючи складні питання про його роль начальника Дубровицької поліції[60]. Натомість Симонович пояснює службу Сигала в німецькому СД лише як засіб, за допомогою якого Сигал зміг перевезти українську родину на Захід, — аргумент, яким навіть сам Сигал не скористався під час допиту МДБ. Хоча спроби Симоновича врятувати репутацію Сигала є глибоко суперечливими, вони також оприявлюють і стереотипні уявлення Симоновича. Так, коли під час інтерв'ю автора запитали, як Сигал зміг приховати єврейську ідентичність, він стереотипно відповів: «євреї хитрі і […] всюдисущі»[61].

 

Тарас Бульба-Боровець із частиною штабу, осінь 1942 року

 

Відкриття слідчої справи Сигала не поклало краю вигадкам та політизації його історії. Згаданий раніше воїн пам’яті В’ятрович давно цікавився використанням архівів таємної поліції в політичних цілях, розмиваючи вимоги наукових стандартів яскраво вираженою громадською активністю[62]. У своїй розповіді про Сигала В’ятрович не зобов’язується цитувати сторінки з його слідчої справи. Саме по собі це упущення може бути не надто важливим, але В’ятрович також додає інформацію з інших джерел, які так само не доповнює коректним цитуванням. Тож читачі не можуть зрозуміти, звідки походять ті чи інші твердження. З огляду на націоналістичну політику В’ятровича іронічно, що історія Семенюк, яка виникла в радянській «чекістській» літературі, вплетена в його версію без згадки, що ця історія походить не зі слідчої справи[63].

 

Бездоказове звинувачення в намірі — не єдина особливість наративу В’ятровича.

 

Оповідь В’ятровича має й глибші проблеми. Він починає з твердження, що хотів би уникнути бінарних опозицій на зразок «наші проти німців» і «жертви проти катів», але потім намагається представити Сигала не як єврея, що опинився в складних та небезпечних життєвих обставинах, а радше як егоїстичного кар’єриста, який продав «одноплемінників». Він постійно робить висновки зі слідчої справи Сигала про його наміри, не визнаючи, що це лише інтерпретації. Наприклад, він натякає, що Сигал був недостатньо сміливим, щоб приєднатися до УПА, бо це було «занадто ризиковано», й що його інтерес до Бульби-Боровця зник, щойно той втратив «владу»[64]. В інших місцях В’ятрович пише, що Сигал не «соромився» бути як на боці німців, так і на боці українських націоналістів, що він «повною мірою скористався своїм службовим становищем» начальника поліції, так ніби цю інформацію можна отримати зі слідчих матеріалів. Але це не так. Загалом Сигал, змальований В’ятровичем, постає владолюбним та боягузливим євреєм.

Бездоказове звинувачення в намірі — не єдина особливість наративу В’ятровича. Наприклад, В’ятрович майже не сумнівається, що Сигал брав участь у вбивствах, коли був начальником поліції в Дубровиці, посилаючись на свідчення євреїв, які побачили його на місці злочину[65]. Хоча це є цілком можливим, вражає те, як В’ятрович посилається на свідчення очевидців із радянської слідчої справи, не зіставляючи їх з іншими джерелами, особливо з огляду на його часті твердження про те, що в радянських архівах містяться сфабриковані свідчення, що безпідставно звинувачують українців у Голокості. Як тоді В’ятрович може бути певним, що ці свідчення є точними? Нам це не пояснюють. Але підтекст є очевидним: якщо єврея звинувачують у злочині, особливо в участі в Голокості, то допити радянськими «органами» стають достовірними. Але якщо в таких злочинах звинувачують українського націоналіста, таким свідченням довіряти не слід.

 

Контексти Сигала, Сиголенка та Ковальські

Так само як життя Сигала оберталося довкола катастрофічної загибелі імперій, появи агресивних національних держав та кривавих світових воєн, різні версії його біографії, розглянуті тут, пережили розпад Радянського Союзу, появу нових України та Росії, а згодом — суспільні та політичні зміни незалежної України. Різні автори корегували історію Сигала не тільки з огляду на свої політичні переконання, а й з огляду на свої поточні політичні побоювання, зробивши зі своїх версій історії Сигала на лише запис нібито його реального життя, а й свідчення про суспільно-політичні зміни за останні три десятиліття.

Попри різні цілі, автори оманливих наративів про Сигала поділяють дві тенденції: по-перше, готовність спотворювати до невпізнання, домислювати, дезінформувати та пропонувати фантастичні вигадки (або принаймні погоджуватися з ними). По-друге, вони зацікавлені судити Сигала за своїми моральними стандартами.

 

В'язничне фото Хаїма Сигала

 

Що стосується домислів та дезінформації, то нетиповість цього випадку викликала надмірну зосередженість на подробицях (фактичних і уявних) на шкоду контекстуалізації. Хоч історики мають реконструювати фактичні деталі, вони також повинні визнавати обмеження і змиритися з тим, що дещо залишається невідомим. Розглянемо роль Сигала як начальника поліції в Дубровиці. Попри те, що в аспекті наявних доказів ця історія залишається туманною, деякі розповіді бездоказово змальовують Сигала героєм, бо він рятував людей, тоді як у версії В’ятровича його зображено лиходієм тільки через його присутність на розстрілах. Водночас ніхто з авторів не доклав особливих зусиль для адекватної контекстуалізації випадку Сигала, використовуючи інші джерела та дослідження, особливо щодо Голокосту. Проте це не завадило їм зробити висновки.

 

Жодна з груп дослідників не поцікавилася обставинами, котрі потенційно привели до цих рішень.

 

Ситуація з моральними оцінками є ще гіршою. Тут переважає оманлива легкість того, як судять про вибір Сигала — без дослідження обмежень, у яких він діяв. Жодна з груп дослідників не поцікавилася обставинами, котрі потенційно привели до цих рішень.

Ще більш проблематичною тенденцію виносити судження робить те, що здебільшого такі оцінки, явно чи неявно, пов'язані з глибоко есенціалістським розумінням ідентичності та поведінки етнічних або національних груп. У Радянському Союзі часто поділяли ідею того, що уявлення про етнонаціональну групу в цілому можна скласти з підсумовування окремих випадків. Ця ідея досі потужно впливає на академічний та публіцистичний дискурс на пострадянському просторі[66]. Таким чином, підведення Сигала під категорію героя, лиходія чи колаборанта, зрештою, означає лише стереотипне коментування його єврейської ідентичності. Очевидно, що для В’ятровича мораль історії Сигала полягає в тому, що євреї також були «колаборантами»[67] й порушували моральні норми під час Голокосту, тоді як українців, яких, як відомо йому та його читачам, звинувачують у подібних та навіть масштабніших злочинах, він залишає поза обговоренням.

 

Депортація євреїв із Дрогобича у винищувальний табір Белжець, 1942 рік

 

Однак, якщо ми нарешті відійдемо від цих оповідей, переосмислити історію Сигала можна у два продуктивні способи. По-перше, потрібно демістифікувати його біографію, правильно її контекстуалізувавши. Безумовно, серед мільйонів євреїв, які жили та найчастіше вмирали у Східній Європі воєнної доби, ця біографія стала резонансною, бо сприймалася як виняткова. Але хоча, здається, всі погоджуються, що в ній є щось унікальне, немає єдиної думки про те, що ж саме і як його зафіксувати.

Справді, загалом щось неправильне є в цій біографії: як одна людина змогла за такий короткий час прийняти всі ці ідентичності та перетнути стільки меж, буквальних і абстрактних? Хай там як, навіть ця біографія, що колись вдало вигулькнула на тлі Східної Європи середини XX століття, втрачає сенсаційність. Наприклад, досвід Сигала впродовж радянської окупації відобразив ширшу радянську етнонаціональну стратегію, застосовану під час завоювання прикордонних територій та «революції з-за кордону»[68]. Сигал, як і багато людей із множиною національних ідентичностей, співпрацював із радянським режимом із багатьох причин. Згідно з наявними доказами, заледве якась із цих причин була ідеологічною. Подібним чином замість продовжувати марні дискусії про те, чи був Сигал ідеологічним прихильником націоналізму, слід помістити взаємодію Сигала з українськими націоналістами у ширший контекст, як і чому окремі люди приєднуються до повстанців[69]. Попри винятковість та суперечливість, навіть неправдиві повоєнні заяви Сигала про те, що він є жертвою, не зовсім позбавлені контексту, бо вигадувати певні елементи біографії задля отримання допомоги було тоді поширеною практикою багатьох вцілілих[70].

Що стосується некоректного тлумачення історії Сигала, то найважливішим питанням є його статус німецького «колаборанта». Явище колабораціонізму в Східній Європі було досить поширеним: українці, поляки, росіяни, фольксдойчі, балтійці — усі вони служили нацистам і брали участь у насильстві окупантів не лише проти інших етнічних груп, а й проти представників свого народу. Подібним чином в умовах облоги й загрози насильства деякі євреї також співпрацювали з поліцією порядку та юденратами в гетто, експлуатуючи їхніх мешканців та беручи участь у насильстві. Варто хоча б згадати горезвісні випадки голови Лодзинського юденрату Хаїма Румковського або поліцая з Варшавського гетто Юзефа Шеринського[71]. Оскільки колабораціонізм є невіддільною рисою війни на Сході, випадок Сигала виглядає не таким уже винятковим[72].

 

Більшість простих українців опинилися у нацистських поліцейських формуваннях не з ідеологічних причин, а тому що їх насильно рекрутували німці та місцеві ватажки, або тому що хотіли вижити.

 

Єврейська ідентичність Сигала робить його службу в українській поліції особливо прикметною, але й тут є аналогічні приклади. Більшість простих українців опинилися у нацистських поліцейських формуваннях не з ідеологічних причин, а тому що їх насильно рекрутували німці та місцеві ватажки, або тому що хотіли вижити. Хоча ми не дізнаємося про справжні мотиви Сигала, ми можемо розглянути умови, в яких він обирав стратегії виживання. Оскільки у Східній Європі розгортався Голокост, і євреїв убивали ледь не в кожному місті Західної України, то євреї, котрі уникли смерті, були змушені вдаватися до надзвичайних рішень, щоб вижити не лише серед нацистів, але й серед нерідко ворожого до них місцевого населення. Східноєвропейські євреї змінювали ідентичність, якщо могли, приєднувалися до різних повстанців, знаходили прихисток або просто переховувалися. Те, що Сигал сприймав колабораціонізм як спосіб виживання так само зрозуміло, як і те, що українець приєднувався до поліції, щоб уникнути відправки на роботу до Німеччини, а єврей служив у поліції ґетто, щоб отримати додатковий харч для родини. Особливо прикметним є те, що він зміг так хитрувати протягом усього періоду окупації. Проте є й інші приклади євреїв, які обрали подібний шлях: наприклад, відомий випадок Освальда Руфейзена, єврея, котрий видавав себе за фольксдойча й працював у німців перекладачем[73].

Це підводить нас до, можливо, єдиної справжньої аномалії цього випадку: Сигал, на відміну від інших євреїв в Україні, служив у поліції поза ґетто (або таборами смерті). Цілком можливо, що в цій ролі він також брав активну участь у насильстві проти інших євреїв. Тобто, на відміну від євреїв у ґетто, які співпрацювали за різних обставин, у Сигала (з огляду на його нову ідентичність), звісно, були альтернативи, але він все ж вирішив залишитися в поліції і, ймовірно, брати участь у вбивствах, щоб відвести від себе підозру й вижити. Серед мільйонів євреїв на східноєвропейському порубіжжі, котрі зіткнулися з винищенням, ми можемо на пальцях однієї руки порахувати тих, хто, намагаючись вижити, був готовий чи спроможний скоїти саме такий злочин. Тлумачити цей очевидно винятковий аспект історії Сигала можна по-різному, і це заслуговує окремого обговорення. Важливо те, що такий підхід дуже відрізняється від того, що роблять сучасні українські автори, котрі беруть дуже суперечливий аспект історії Сигала, щоб зробити висновок, що служити нацистам було типовою для євреїв справою, і замовчати співучасть українців у подібному насильстві[74].

По-друге, новий підхід мав би фокусуватися на мінливості етнонаціональної ідентичності, ключової в цій історії. Наталі Земон Дейвіс у книжці про іншого багатоликого самозванця, Мартина Ґерра (Guerre), якого, як і Сигала, засудили, стратили й чий використали образ для моральних уроків, порушує засадниче питання: «Чи було аж таким незвичним для людини XVI століття […] змінювати своє ім’я та створювати нову ідентичність?»[75]. Ми могли б поставити те саме питання про цю людину з порубіжжя першої половини ХХ століття, часу війни та конфліктів. Відповідь полягає в тому, що це було справді поширеним явищем. І, безумовно, так було в умовах, створених у східноєвропейському порубіжжі внаслідок проєктів з етнізації та геноциду, втілених у регіоні двома тоталітарними режимами й етнонаціоналістичними рухами, перш за все ОУН-УПА. Коли етнонаціональна ідентичність могла означати життя чи смерть, не дивно, що багато хто намагається зробити вибір, який врятував би їм життя.

Це дослідження мінливої ідентичності в умовах утисків заслуговує на більшу увагу. Попри те, що такі «амфібії» (як один історик назвав тих, хто змінював ідентичність у центрально- та східноєвропейському контексті) і досі перебувають у центрі уваги, цю категорія замало досліджують у регіонах на схід від Чехії[76]. Загальноприйнятим є припущення, що до початку війни ідентичності вже кристалізувалися в цьому багатомовному, багатоетнонаціональному та багатоконфесійному регіоні[77]. Проте, хоч і насильство, спричинене потрійною окупацією, однозначно гомогенізувало порубіжні території й виявилося вирішальним у зміцненні етнонаціональних ідентичностей, воно не виключало того факту, що багато людей, як і Сигал, змогли вижити або подеколи навіть досягти успіхів завдяки своїй мінливій порубіжній ідентичності[78]. Українці стають поляками, чехи стають поляками, євреї стають фольксдойчами тощо. Це було особливістю світу воєнної доби[79].

Ширше поняття homo borderlandus, багатомовної людини, добре обізнаної з мовою, культурою та релігією свого сусіда та спроможної поєднувати ідентичності, відкрило б корисніші порівняльні перспективи, ніж незграбні висновки щодо цілих етнонаціональних груп. Дотримуючись такої концепції, можна згадати багато схожих прикладів[80]. Є два приклади з того ж регіону: досить моторошною постає схожа історія «хамелеона» Джека Раймера, українського фольксдойча та учасника Голокосту, а також історія Івана Маринюка, російськомовного українського адвоката, який став фольксдойчем, будучи за часів німецької окупації бургомістром міста Сарни[81]. Таким чином порівняльний аспект, з погляду якого досліджуватимуть різноманітних homo borderlandus, має враховувати цілу матрицю факторів, таких як умови, в яких ці люди вирішили змінити ідентичність, можливі мотиви цих змін, реальність біографічного досвіду і, звісно ж, взаємозв’язок між подальшою поведінкою та новою ідентичністю. Можна розширити ці міркування за рахунок темпоральності, зважаючи на те, як люди могли змінювати ідентичності та поведінку під час такої події, як війна чи конфлікт, що підважило б статичну тріаду жертва-виконавець-свідок (victim-perpetrator-bystander)[82].

За допомогою фреймингу можна було би порівняти випадки й за межами Східної Європи, у ширшому, глобальнішому контексті, бо Східна Європа, безумовно, є не єдиною порубіжною територією й не єдиним місцем, де ми натрапляємо на таких людей[83]. Яскрава аналогія — історія японського солдата Мацусіти Казутоші, котрий у своїй «східноазійській одіссеї» 1944–1954 років опинявся по різні сторони війни на Тихому океані, Громадянської війни в Китаї та Корейської війни. Красномовно розповідаючи про Казутоші, історик Морріс-Сузукі міг би схожим чином описати його східноєвропейських «колег»: «Його одисея — дисонанс, який неможливо узгодити з основними наративами про війну. Вона безладно шириться національними та тимчасовими кордонами, вдаючись до яких ми приборкуємо та обмежуємо історію. Вона проливає тьмяне світло на ідеологічну визначеність середини ХХ століття… З цих підстав ця історія легко прослизає в шпарини національних спогадів про війну»[84].

* * *

Хотілось би вірити, що одисея та метаморфози Сигала скінчилися, коли його поховали десь поблизу Рівного. Але його дружина не хотіла відпускати його тінь і виплекала власну історію самозванства. В минулому житті по той бік океану вона була Оленою Симонович, українкою з невеликого волинського села Борове, але в Чикаго вона стала американською прибиральницею Гелен Ковальські, яка досі послуговувалася прізвищем вигаданої жертви Голокосту, заповіданим їй померлим чоловіком. Вона була в Дубровиці з ним, коли його товариші знищували справжніх євреїв, можливо, з його допомогою. У цьому сенсі Голокост не був для неї чимось чужим.

На початку березня 1965 року до берлінського урядового бюро з реституції німецький адвокат Ґюнтер Адлер надіслав листа від імені своєї клієнтки. Адлер звертався з клопотанням, щоб Гелен Ковальскі отримала від німецького уряду репараційні виплати за свого чоловіка Карла Ковальські, бо він, за її словами, був жертвою Голокосту. У заяві зберігся оригінальний запит на компенсацію, підписаний самим Ковальські-Сигалом 1951 року. Здавалося, що й з могили Сигалу уміло підтримував обман. Однак через три роки Гелен Ковальські/Олена Симонович отримала відповідь: «Der Anspruch ist […] nicht begründet» «Ваше прохання є необґрунтованим»[85].

 


Примітки

  1. ^ Див. звіт Комісії з питань переміщених осіб США, 16 листопада 1951 р., документ Гелен Ковальскі, USCIS, файл А-8,224,547, отриманий автором через FOIA, 28 березня 2013 р. 
  2. ^ Centrum Judaicum Archiv (далі CJA), 5 A 1, Nr. 141, BI. 6114, Fragebogen Kowalski, Carl, 27.03.1905. 
  3. ^ Огляд цих подій див. Alexander V. Prusin, “Lands Between: Conflict in Eastern European Border Countries”, 1870–1992 (Oxford: Oxford University Press, 2010).
  4. ^ Про його сімейне походження див. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі ГДА СБУ), спр.67436, Т1, арк.10-11, 20-1, 88; Т.2, стор.127-8, Т.4, стр.205-6.
  5. ^ Сигал використовує термін «служащий» — ГДА СБУ, спр.6746, Т.1, арк.10-11; Т.2, арк.127.
  6. ^ Для цього переходу вказано три дати: 1914–1915 рр., 1917–1918 рр. та 1920 р.
  7. ^ Основні деталі знаходимо в автобіографії, яку Сигал написав, коли прийшов до радянської міліції 1939 року, див. ГДА СБУ, спр. 67436, Т.4, арк. 205–6.
  8. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.2, арк.123-4.
  9. ^ ГДАСБУ, спр.67436, T.1, арк.91-8, T3, арк.87-87зв; Т4, арк.149-51, 153-4, 205-10. 
  10. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.93-5, 100-1.
  11. ^ ДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.95-105. 
  12. ^ Приклади див. у Jared McBride, “A Sea of Blood and Tears: Ethnic Diversity and Mass Violence in Nazi-Occupied Volhynia, Ukraine, 1941–1944.” (Doctor of Philosophy, UCLA, 2014), 426–37. 
  13. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.106-17, T2, арк.69-72. 
  14. ^ ГДА СБУ, спр.67436, Т.1, арк.112-24. 
  15. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.123-4. 
  16. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.60-6, 84-8, 130-6. 
  17. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.60-6, 137-52. 
  18. ^ Спогади див. Тарас Бульба-Боровець, «Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху: спогади» (Вініпег, Канада: Наклад т-ва Волинь, 1981). Про погромне насильство див. Jared McBride, “Ukrainian Holocaust Perpetrators Honoring Their Victims,” Tablet, July 20, 2015. 
  19. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.2, арк.75-106.
  20. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.158. 
  21. ^ Про вбивства див. Jared McBride, «Olevsk at the United States Holocaust Memorial Museum: Encyclopedia of Camps and Ghettos», 1933–1945, вип. 2. Martin Dean (Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press in collaboration with the United States Holocaust Memorial Museum, 2012), 1553–5. 
  22. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.2, арк.105-6.
  23. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.60-6, 80-3.
  24. ^ Євген Симонович, Родовід Симоновичів (Рівне: Рівненська друкарня, Азалія, 2004), 169; ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.67-71, 147.
  25. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.63-71, 215-26; Т.2, арк.129-39, 140-5, 184-226.
  26. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.3, арк.29.
  27. ^ Про це див. Martin Dean, “Where Did All the Employees Go?”, “Slavic Review” 64, No. 4 (Winter, 2005): 791–8. 
  28. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.80-3; Т.2, арк.227-230, 266-8зв.
  29. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.84-8; 271-88; Т.2, арк.227-230, 266-8зв. 
  30. ^ CJA, 4.1, Nr. 1, OdF-Kartei Kowalski, Carl, 23.03.1905.
  31. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.289-95, T.2, арк.18-31.
  32. ^ ДА СБУ, спр.67436, T.2, арк.1-12.
  33. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.4, арк.403.
  34. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.5.
  35. ^ Про радянські процеси як історичні документи: Franziska Exeler, “Nazi Atrocities, International Criminal Law, and Soviet War Crimes Trials: The Soviet Union and the Global Moment of Post-Second World War Justice,” у The New Histories of International Criminal Law: Retrials, ed. Immi Tallgren і Thomas Skouteris (Oxford: Oxford University Press, 2019), 189–219; Diana Dumitru, “An Analysis of Soviet Postwar Investigation and Trial Documents and Their Relevance for Holocaust Studies,” у The Holocaust in the East: Local Perpetrators and Soviet Responses, ed. Michael David-Fox, Peter Holquist, and Alexander Martin (Pittsburgh, PA: University of Pittsburgh Press, 2014), 142–57; Tanja Penter, “Local Collaborators on Trial. Soviet War Crimes Trials under Stalin (1943–1953),” Cahiers du monde russe 49, nos.2-3 (2008): 341–64.
  36. ^ Створена 1942 року радянським урядом, комісія зробила надзвичайні зусилля, щоб підрахувати шкоду німецької окупації. Цей проєкт передбачав отримання свідчень сотень тисяч радянських громадян. Для довідки див. Niels Bo Poulsen, “The Soviet Extraordinary State Commission on War Crimes: An Analysis of the Commission’s Investigate Work in War and Post-War Stalinist Society” (PhD diss., Copenhagen University, 2004).
  37. ^ Посилання на Сиголенка див. у Державному архіві Російської Федерації (ГАРФ), ф.7021, оп.149, д.31, л.3, 83, 176.
  38. ^ В’ятрович використовував цю тезу 2010-х років і далі. Див. Володимир В’ятрович, «Кухня антисемітизму від КДБ», у «Історія з грифом “Секретно”» (Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011), 239-55.
  39. ^ Herbert Romerstein, “Divide and Conquer: The KGB disinformation campaign against Ukrainians and Jews”, The Ukrainian Quarterly 58, no. 4 (2002): 349–60. Стаття також була опублікована на веб -сайті Інституту світової політики, але її було видалено. Для більш детального та продуманого аналізу цієї ситуації див. Yohanan Petrovsky-Shtern, The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew (New Haven, CT: Yale University Press, 2009).
  40. ^ Моє дослідження Сиголенка розпочалося 2003 року, перші результати я представив 2009 року. Див. Jared McBride, “The Life and Times of Khaim Sygal: A Story from Wartime Ukraine” (конференція AAASS, Бостон, штат Массачусетс, 15 листопада 2009 р.).
  41. ^ Перші згадки про історію трапляються у Теодора Гладкова та Бориса Стекляра, «Рассказы полковника Бондаря», в «Чекисты рассказывают»: книга 6, вид. В. Лістов (М.: Советская Россия, 1985), 146–54. Розділ знову з'являється у Теодора Гладкова та Бориса Стекляра у «…Все равно конец будет!» у «Со щитом и мечем» під ред. Кім Закалюк (Львів: Каменяр, 1988), 173–81, і знову згадується у Теодора Гладкова у «Кузнецов: легенда советской разведки» (Москва: Вече, 2004), 207–8. Раніше посилання на Сигала, що передує публікаціям Гладкова і Стекляра, можна знайти у Віталія Чередниченка в «Анатомія зради: український буржуазний націоналізм: знаряддя антирадянської політики імперіалізму» (Київ: Політвидав України, 1978), 304–5 (перекладено російською у 1983 р. та англійською в 1984 р.). Однак Чередниченко лише коротко згадує Сигала. Існують свідчення про те, що Радянський Союз використовув цю історію у власних інтересах і раніше, див. Андрій Усач «Щоб вони більше не ходили по нашій святій землі»: КДБ УРСР та політика пам'яті про місцеву колаборацію, 1960–1980-ті рр., «Проблеми історії Голокосту», 10 (2018), 55.
  42. ^ Самуил Гиль, «Кровь их и сегодня говорит», (New York: «Prime», 1995), 223–31.
  43. ^ Авторське інтерв’ю із Самуїлом та Віктором Ґілями, 26 вересня 2006 р. Автор також взяв інтерв’ю у Миколи Дюкарєва 8 серпня 2007 року в Рівному.
  44. ^ Симонович, «Родинне дерево Симоновичів», 168–73. 
  45. ^ Там само, 173.
  46. ^ Я був першою людиною, котра не була співробітником КДБ чи СБУ та переглянула цю справу в пострадянський період. Щодо першої статті В’ятровича на цю тему див. Володимир В’ятрович, «Хаїм Сигал: Вчитель, міліціонер, партизан», TSN.UA, 17 травня 2012 р. Ця стаття є першою з чотирьох частин циклу про Сигала з трьома подальшими статтями, опублікованими 24 травня 2012 року, 31 травня 2012 року та 8 червня 2012 року.
  47. ^ Володимир В’ятрович, «Історія з грифом “Секретно» (Львів: Часопис, 2012), 90–111. Для критичної оцінки серії книг В’ятровича про архіви КДБ див. Юрій Радченко, «Переспів без грифу “Секретно”», «Критика» 1-2, (2016): 8–17.
  48. ^ Для послідовної оцінки стану науки в пострадянській Україні див. Андрій Портнов, «Історія для домашнього вжитку» (Київ: Критика, 2013); Сергій Єкельчик, “Bridging the Past and the Future: Ukrainian History Writing Since Independence,” Canadian Slavonic Papers/Revue Canadienne des Slavistes 53, nos.2-3-4 (2011): 559–73; Georgiy Kasianov and Oleksii Tolochko, “National Histories and Contemporary Historiography: The Challenges and Risks of Writing a New History of Ukraine,” Harvard Ukrainian Studies 34 (nos.1-4) (2015-16): 79–104.
  49. ^ Олексій Бухало, «Так було: Хаїм Сигал», 3 квітня 2015 р.
  50. ^ Для конвенційних та часом суперечливих висновків див. Іван Капась, «Гетто в Дубровицях за матеріалами архівно-кримінальної справи Хаїма Сигала», «Голокост і сучасність» 1, № 1. 11 (2012): 78–103; Іван Капась, «Авантюрист Хаїм Сигал», Volonter № 8 (2012): 52–5; Ігор Марчук та Наталія Марчук, «Поліська Січ» (Рівне: О. Зень, 2016), 23–48.
  51. ^ Гладков та Стекляр, «Все равно конец будет!», 173–6.
  52. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.5. Хоча це не виключає існування цієї особи, МДБ опитало десятки дубровичан під час розслідування, а Семенюк серед них немає. Справжнім вихідним пунктом для розслідування, ймовірно, було повоєнне розслідування діяльності Бульби-Боровця або, можливо, допит племінниці Сигала Ірини Легкої у 1946 році. Див. ГДА СБУ, спр.67436, T.2, арк.266-268зв; Т.4, арк.311.
  53. ^ Про походження та використання радянського антисіонізму часів холодної війни див. Nati Cantorovich, “Soviet Reactions to the Eichmann Trial: A Preliminary Investigation 1960–1965,” Yad Vashem Studies 35, no. 2 (2007): 103–41; Andreas Umland, “Soviet Antisemitism after Stalin,” East European Jewish Affairs 29, nos.1-2 (1999): 159–68; Asmund Borgen Gjerde, “The Logic of anti-Zionism: Soviet Elites in the Aftermath of the Six-Day War,” Patterns of Prejudice 52, no. 4 (2018): 271–92.
  54. ^ Гладков і Стекляр, “Все равно конец будет!”, 181. Огляд цього конкретного напрямку антисіоністської кампанії див. у Izabella Tabarovsky, “Soviet Anti-Zionism and Contemporary Left Antisemitism,” fathom, May 2019, а про його використання у радянських виданнях у контексті колабораціонізму див. Усач «Щоб вони більше…», 54–60. Радянський Союз згадував США через їхню нібито зацікавленість у цій справі, хоч немає жодних доказів у фондах Корпусу контррозвідки армії США (або інших архівах США), що американська розвідка знала про Сигала.
  55. ^ Чередниченко, «Анатомія зради», 304–5. Весь розділ, де згадується Сигал, добре ілюструє те, як жанр намагається пов’язати між собою фашизм, націоналізм та сіонізм.
  56. ^ В. Л., «Воспоминания о будущем», «Память» (Санкт-Петербург), №. 2, 1992 р. Автори цієї газети зазвичай писали анонімно.
  57. ^ Навпаки, Сигал визнає, що повністю вигадав прізвище під час допиту німцями на початку війни, див. ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.128.
  58. ^ ГДА СБУ, спр.67436, T.1, арк.122-3.
  59. ^ Симонович, «Родинне дерево Симоновичів», 172.
  60. ^ Симонович цитує спогади Бульби-Боровця, див. Бульба-Боровець, «Армія без держави», 171. Під час допитів Сигал не згадував цю потенційно корисну ситуацію. У слідчій справі є дані про те, що Сигал врятував двох членів сім’ї Рейблатів не з доброзичливих причин, а тому, що хотів використати їх як працівників у газеті. Однак немає ніякого способу підтвердити це твердження, а спогади Сигала про цю подію є туманними, див. ГДА СБУ, спр.67436, T3, ark.45-60, T.4, арк.4-18.
  61. ^ Інтерв'ю автора з Євгеном Симоновичем, 12 серпня 2011 р. 
  62. ^ Про відповідну концепцію «memorian», див. leonora Narvselius, “Tragic Past, Agreeable Heritage: Post-Soviet Intellectual Discussions on the Polish Legacy in Western Ukraine,” The Carl Beck Papers no. 2403 (2015): 1–75. 
  63. ^ В’ятрович, «Історія з грифом “Секретно”», 109. В іншій версії історик відносить історію Семенюка до неправильного джерела (див. Aleksandr Gogun «Indifference, Suspicion, and Exploitation: Soviet Units Behind the Front Lines of the Wehrmacht and Holocaust in Ukraine, 1941–44», The Journal of Slavic Military Studies 28, no. 2 (April/June 2015), 396. 
  64. ^ В’ятрович, «Історія з грифом “Секретно”», 101. В’ятрович знову повторює радянські стереотипи, ставлячи під сумнів доблесть і сміливість радянських євреїв та їхню здатність боротися. Це була поширена тема в Радянському Союзі, див. Amir Weiner, Making Sense of War (Princeton: Princeton University Press, 2001), 217–35. 
  65. ^ В’ятрович, «Історія з грифом “Секретно”», 102-5. 
  66. ^ Для ознайомлення з проблематикою цих категорій див. Rogers Brubaker, Ethnicity Without Groups (Cambridge, M.A.: Harvard University Press, 2004). 
  67. ^ Термін «колаборант» є проблематичним через його аналітичні обмеження та політичні конотації, тому використання лапок довкола нього — певне обрамлення, яке використовувалося багатьма авторами, котрі досліджували цю історію. 
  68. ^ Jan Gross, Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia (Princeton: Princeton University Press, 1988). On Jewish life in L’viv, Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: A Borderland City Between Stalinists, Nazis, and Nationalists (Ithaca: Cornell University Press, 2015), 78–86. 
  69. ^ Про аналогічну історію радянського єврейського військовополоненого, який служив в УПА, див. Jared McBride, “Ukraine's Invented a ‘Jewish-Ukrainian Nationalist’ to Whitewash Its Nazi-era Past,” Haaretz, 9 November 2017. 
  70. ^ Ruth Balint, “The Use and Abuse of History: Displaced Persons in the ITS Archive,” in Freilegungen: Spiegelungen der NS-Verfolgung und ihrer Konsequenzen (Jahrbuch des International Tracing Service 4), eds. Rebecca Boehling and others (Bad Arlosen: Wallstein Verlag, 2015), 173–88. 
  71. ^ Doris Bergen, War & Genocide: A Concise History of the Holocaust, 3rd ed. (Lanham: Rowman & Littlefield, 2016), 152; Isaiah Trunk, Łódź Ghetto: A History, trans. and ed. Robert Moses Shapiro (Bloomington, IN: Indiana University Press, 2006).. 
  72. ^ Також суд над Сигалом як над єврейським «колаборантом» в Радянському Союзі не був унікальною подією. Про судові процеси над тими, хто працював у гетто, див. Diana Dumitru, “The Gordian Knot of Justice: Prosecuting Jewish Holocaust Survivors in Stalinist Courts for ‘Collaboration’ with the Enemy,” Kritika (forthcoming Fall 2021); Wolfgang Schneider, “From the Ghetto to the Gulag, from the Ghetto to Israel: Soviet Collaboration Trial against Shargorod Ghetto’s Jewish Council,” Journal of Modern European History 17, no. 1 (2019): 83–97; Vadim Altskan, “On the Other Side of the River: Dr. Adolph Herschmann and the Zhmerinka Ghetto, 1941–1944,” Holocaust and Genocide Studies 26, no. 1 (2012): 2–28. 
  73. ^ Про Руфейзена, див. Nechama Tec, In the Lion’s Den (New York: Oxford University Press, 1990). Історія Якова Інгермана є менш відомим прикладом, див. Яків Інгерман, «Еврей на “службе” в Райхе» (Киев: Оптима, 2008). 
  74. ^ Капась, «Гетто у Дубровиці», 82–3; Gogun, “Indifference, Suspicion, and Exploitation,” 393–6; Олександр Гогун, Іван Капась, “Кривавий слід по обидві боки фронту”, ZN, UA, 13 квітня 2012 р. Інші приклади єврейських «колаборантів» див. Илья Альтсман, «Жертвы ненависти: Холокост против России 1941–1945 гг. (Москва: Фонд Ковчег, 2002), 229–30.
  75. ^ Natalie Zemon Davis, The Return of Martin Guerre (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1983), 40. 
  76. ^ Chad Bryant, “Either German or Czech: Fixing Nationality in Bohemia and Moravia, 1939–1946,” Slavic Review 61, no. 4 (2002): 683–706. Також суд над Сигалом як над єврейським «колаборантом» в Радянському Союзі не був унікальною подією. Про судові процеси над тими, хто працював у гетто, див. Diana Dumitru, “The Gordian Knot of Justice: Prosecuting Jewish Holocaust Survivors in Stalinist Courts for ‘Collaboration’ with the Enemy,” Kritika (forthcoming Fall 2021); Wolfgang Schneider, “From the Ghetto to the Gulag, from the Ghetto to Israel: Soviet Collaboration Trial against Shargorod Ghetto’s Jewish Council,” Journal of Modern European History 17, no. 1 (2019): 83–97; Vadim Altskan, “On the Other Side of the River: Dr. Adolph Herschmann and the Zhmerinka Ghetto, 1941–1944,” Holocaust and Genocide Studies 26, no. 1 (2012): 2–28. 
  77. ^ Див. Tomasz Frydel, “The Ongoing Challenge of Producing an Integrated Microhistory of the Holocaust in East Central Europe,” review of Anatomy of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz, by Omer Bartov, Journal of Genocide Research 20, no. 4 (2018), 630; Raz Segal, “The Modern State, the Question of Genocide, and Holocaust Scholarship,” Journal of Genocide Research 20, no. 1 (2018), 118–9, 131. 
  78. ^ Існує багато досліджень того, як насильство породжує ідентичність. Див. Max Bergholz, Violence as a Generative Force: Identity, Nationalism, and Memory in a Balkan Community (Ithaca: Cornell University Press, 2016); Rebecca Littman, “Perpetrating Violence Increases Identification With Violent Groups: Survey Evidence From Former Combatants,” Personality and Social Psychology Bulletin 44, no. 7 (2018): 1077–1089; Mattias Smångs, “Doing Violence, Making Race: Southern Lynching and White Racial Group Formation,” American Journal of Sociology 121, no. 5 (2016): 1329–74. 
  79. ^ Наприклад, волинський поляк, який «став» українцем і приєднався до Української повстанської армії, щоб уникнути переслідування з боку українських націоналістів, див. McBride, “A Sea of Blood and Tears,” 309–10. 
  80. ^ Див. Frank Golczewski, “Civil War in Occupied Territories: The Polish-Ukrainian Conflict during the Interwar Years and the Second World War,” in Territorial Revisionism and the Allies of Germany in the Second World War: Goals, Expectations, Practices, ed. Marina Cattaruzza, Stefan Dyroff, and Dieter Langewiesche (New York: Berghahn, 2013), 147–8. 
  81. ^ Про Раймера див. Eric Steinhart, “The Chameleon of Trawniki: Jack Reimer, Soviet Volksdeutsche, and the Holocaust,” Holocaust and Genocide Studies 23, no. 2 (October 2009): 239–62; про Маринюка див. ГАРФ, ф.7021, оп.71, д.70, л.43-9. У контексті східноєвропейських порубіжних територій це поняття, безумовно, можна поширити ще на період громадянської війни. Наприклад, щодо аналізу Івана Майстренка, ще одного порубіжного персонажа з багатьма ідентичностями, див. Serhy Yekelchyk, “The Revolution at Eighty: Reconstructing Past Identities after the ‘Linguistic Turn,’” Journal of Ukrainian Studies 24, no. 1 (Summer 1999): 69–84; and on the same time period and similar themes, see also, Christopher Giley, “Fighters for Ukrainian Independence? Imposture and Identity among Ukrainian Warlords, 1917–22,” Historical Research 90, no. 247 (2017): 172–90. 
  82. ^ Про цю непросту амбівалентність див. Omar Bartov, “Wartime Lies and Other Testimonies: Jewish-Christian Relations in Buczacz, 1939–1944,” East European Politics and Societies 25, no. 3 (August 2011): 505–6. Щодо питання поведінкових варіацій та тимчасовості див. Aliza Luft, “Toward a Dynamic Theory of Action at the Micro-Level of Genocide: Killing, Desistance, and Saving in 1994 Rwanda,” Sociological Theory, 33 no. 2 (2015): 148–72; Aliza Luft, “Three Stories and Three Questions about Participation in Genocide,” Journal of Perpetrator Research 3, no. 1 (2019): 196–206. 
  83. ^  Див. розділ “Ritual, Symbolism, and Identity” in Shatterzone of Empires: Coexistence and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands, ed. Omer Bartov and Eric D. Weitz (Bloomington: Indiana University Press, 2013), 423–502.
  84. ^ Tessa Morris-Suzuki, “Prisoner Number 600,001: Rethinking Japan, China, and the Korean War 1950–1953,” The Journal of Asian Studies 74, no. 2 (2015), 428. Я вдячний Емілі Андерсон за те, що вона звернула мою увагу на цю статтю. 
  85. ^ Державне управління з питань громадян та регуляторних питань (LABO), Управління компенсацій у Берліні, J/K 25a 11 118/III F, Karl Kowalski.

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Автор: Джаред Макбрайд

Переклали: Дарина Подгорнова і Юлія Куліш

Редагували: В'ячеслав Циба і Стас Сергієнко

Перекладено зі скороченнями за публікацією: McBride, J., 2021. "The Many Lives and Afterlives of Khaim Sygal: Borderland Identities and Violence in Wartime Ukraine". In: Journal of Genocide Reseach. 

Поділитись