До 100-річчя Едварда Палмера Томпсона: Робітники як творці історії

Передмова до передмови

Денис Пілаш

3 лютого виповнилося 100 років з дня народження одного з провідних соціальних істориків минулого століття — Едварда Палмера Томпсона (1924-1993). Автор знакової праці «Making of the English Working Class» відіграв величезну роль у становленні «нової соціальної історії» та ширших «нової історичної науки» й «історії знизу», яка остаточно зробила предметом свого інтересу не діяння «великих людей», «еліт» чи знеособлених «мас», а життя й боротьбу людей, яких звикли називати «пересічними», у всій їхній розмаїтості.

Народжений у родині методистських місіонерів (методизму ще перепаде на горіхи у творах цього історика), які щойно повернулися до Оксфорда з Індії, де його батько-поет товаришував із Джавахарлалом Неру, Махатмою Ґанді та Рабіндранатом Таґором, Едвард Томпсон 17-річним полишив навчання й відправився воювати з фашистськими державами «Осі», пішовши стопами старшого брата Френка. Той ще напередодні війни під впливом своєї подруги ірландської письменниці Айріс Мердок приєднався до Комуністичної партії Великої Британії, але не прийняв виправдання останньою пакту Молотова-Ріббентропа й записався добровольцем до армії. Загибель брата на війні^[1] справила велике враження на Едварда, який саме воював у танковому підрозділі в Італії.

Е. П. Томпсон належав до тієї ж плеяди британських дослідників історії, які виходили з марксистської методології, що й такі відомі фігури, як Ерік Гобсбаум, Крістофер Гілл, Родні Гілтон, Джон Савіль, Джефрі де Сент-Круа, Віктор Кьєрнан, Джордж Рюде, Моріс Добб, дещо молодші брати Перрі та Бенедикт Андерсони, Едвардова дружина Дороті Томпсон і майже тезка Едвард Артур Томпсон. Як і багато хто з них, Е. П. Томпсон покинув Компартію Великої Британії^[2] на знак протесту проти придушення Радянським Союзом Угорської революції 1956 року.

Едвард Палмер Томпсон. Фото: з відкритих джерел

Проте кістяк цієї групи продовжив видавати історичний часопис «Past & Present», заснований 1952 року з благословення відомого історика-марксиста попереднього покоління й чи не ключової фігури археології ХХ століття Ґордона Чайлда. Досі діючий журнал, на шпальтах якого взаємодіяли марксистські й інші ліві історики, а також соціологи, антропологи й політекономи, був певною мірою аналогом знаменитих французьких «Анналів». Цікаво, що в опитуванні «History Today» щодо найвпливовішого історика після 1950 року Томпсон поступився лише представнику «Анналів» Фернану Броделю.

Як історичний матеріалізм цих авторів був нескінченно далеким від закостенілого й вульгаризованого радянського «істмату», так і їхня загальна політична позиція різко розійшлася з компартійним офіціозом. Коли в ХХІ столітті розсекретили документи британських спецслужб на Е. П. Томпсона, не стали подивом ні факт читання ними його кореспонденції (та ширшого шпигування за лівою інтелігенцією), ні висловлення в тій Томпсонового невдоволення сталіністськими практиками партійного керівництва.

Твердо стоячи на позиціях, які він сам визначав як марксистський гуманізм і демократичний соціалізм, критичний і до США з прокапіталістичною соціал-демократією, і до СРСР з промосковською компартійною ортодоксією, Е. П. Томпсон став одним із перших діячів руху, який стане відомим як «нова лівиця». Для нього, висловлюючись термінами Гела Дрейпера, ці течії втілювали дві протилежні «душі соціалізму» — авторитарний «згори» й емансипативний «знизу».

Видання «New Reasoner», засноване 1957 року Томпсоном й іншим «комуністом-дисидентом», його греко-англійським колегою Савілем, стало предтечею відповідно названого журналу «New Left Review», проте в 1962 році їх з ядра редакції відтіснила група довкола Перрі Андерсона. «Старі нові ліві» Томпсона й «нові» Андерсона зрештою так-сяк примиряться, але єдиним цілим не стануть — однак певною платформою для консолідації альтернативної лівиці у Британії 1967-1968 років стане складений подружжям Томпсонів з Реймондом Вільямсом і Стюартом Голлом «Першотравневий маніфест» («May Day Manifesto»).

Журнал «New Reasoner»

В академії Томпсон теж не відчував себе повністю «своїм», і, покинувши Ворицький університет через його комерціалізацію^[3] та з гордістю носив звання незалежного інтелектуала. Левову частку своїх зусиль він так само присвячував активізму, переважно антивоєнному та за ядерне роззброєння, критикуючи зліва не лише консервативні, але й лейбористські уряди: до прикладу, у збірці «Writing By Candlelight», куди увійшли і його роздуми про страйки гірників 1972 року, і невдоволення наступом влади на громадянські свободи.

Широке поширення отримав його памфлет «Протестуй і виживай» («Protest and Survive» — гра слів із урядовою брошурою «Protect and Survive») щодо неприпустимості нормалізації логіки ядерної війни. Його антитетчеристську промову 1983 року в Ґластонбері, де він протиставляє зібрану там «альтернативну націю винахідників і митців» «користолюбцям й імперіалістам», запам’ятали як найкращу, яку виголошували на цьому найзнанішому фестивалі Британії. Більш детальну критику ним консервативно-неоліберального повороту за Тетчер можна прослухати тут.

«Відозва за європейське ядерне роззброєння» 1980 року, складена Томпсоном разом із лівим лейбористом Кеном Коутсом і дослідницею міжнародних відносин і конфліктів Мері Калдор, знайшла підтримку по обидва боки «залізної завіси» — як серед справжніх пацифістів на Заході^[4], так і серед дисидентів на Сході на кшталт Яцека Куроня й Адама Міхніка, яких Томпсон незмінно підтримував. Так, видання української соціалістичної діаспори «Діялоґ» переклало наприкінці 1970-х його відгук на роботи східнонімецького дисидента Рудольфа Баро — «Утопія з-за ґратами», з яким можна ознайомитися на сайті «Вперед». Зрештою, Томпсон послідовно викривав обидві сторони «Холодної війни», як у «Double Exposure» (1985).

Написана ще в часи його відданості «партійній лінії» перша книга Томпсона «Вільям Морріс: Від романтика до революціонера» («William Morris: Romantic to Revolutionary», 1955), присвячена відомому митцю, поету й фундатору британського соціалістичного руху кінця ХІХ століття, мала підкреслити автентичність місцевої ліворадикальної традиції, але залишилася поза широкою увагою. Тож коли його «Створення англійського робітничого класу»^[5] виходило в 1963 році в лівому видавництві Віктора Голланца, що тоді саме перепрофільовувалося на наукову фантастику, було складно передбачити, що цей фоліант на більш ніж 800 сторінок вийде далеко за рамки суто академічних чи марксистських дискусій. А проте ця праця стане добре відомою загалу й для цілого напряму соціальної історії — основоположною.

Люди самі творять історію, але роблять це не свавільно, тобто не в обставинах, обраних ними самими: «Традиція всіх померлих поколінь давить, як мара, на мозок тих, що живуть», — ця максима з класичного трактату Карла Маркса «Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта» лягла в основу підходу Е. П. Томпсона і його однодумців. Усупереч поширеному уявленню про марксизм як одновимірно-детерміністську схему, що нібито зводиться суто до визначення надбудови базисом, для них марксистське розуміння історії було важливе саме тим, що давало суб’єктність, агентність, множинність самим людям. І «Створення англійського робітничого класу» саме про це.

Е. П. Томпсон виступає на мітингу проти ядерної зброї, Оксфорд, Англія, 1980 рік. Фото: Wikimedia

Ґрунтуючись на великому документальному матеріалі, Е. П. Томпсон зупиняється в ньому на періоді з 1780 по 1832 рік, оскільки тоді, в ранньоіндустріальній Англії з розгортанням промислової революції витворювались робітничі ідентичності, притаманні їм культурні практики та пролетарська солідарність. Саме в цей час більшість англійського робітництва почала відчувати єдність своїх інтересів, що дозволило їй у 1830-х з’явитися на політичній арені у якості самостійної сили — в особі чартистського руху, якому присвячено чимало досліджень лівих, у тому числі й Дороті Томпсон. Утім, попередній період робітничої історії був обділений увагою — а надто ті, хто були на узбіччі індустріалізації чи поза нею, «жертвами прогресу».

Томпсон дбайливо перелічує приклади таких неоднорідних складових тогочасного робочого люду: що спільного в «сандерлендського матроса, ірландського землекопа, єврейського рознощика, східноанглійського працівника сільської мануфактури, типографа журналу “Time”»? Форми їхньої колективної дії чи непокори видаються ще незвичнішими з точки зору уявлень про «правильний» робітничий рух: підпали збіжжя, луддитські напади на станки, «що відбирають нашу роботу», націоналістичні змови ірландських наймитів, революційно-релігійні пошуки, втілені в поезії Вільяма Блейка, а то й «хіліазмі відчаю» послідовників Джоанни Сауткотт — згаданої в передмові химерної містички, що оголосила себе «Жінкою, зодягненою в сонце» з Апокаліпсису Івана Богослова. Але твір Томпсона повертає всім їм голос і місце в історичному процесі, де підйому радикалізму й боротьби за загальне виборче право передують такі начебто приречені події, як луддитське Пінтрицьке повстання на чолі з безробітним панчішником Джеремі Брандретом. Зрештою, як не згадати настанову Вальтера Беньяміна щодо протистояння традиції, що бачить історію як «тріумфальний марш переможців».

Для Томпсона клас — це процес, відносини, а не «структури» — як у авторів на кшталт Ральфа Дарендорфа, якого він критикує у нижченаведеній передмові. Томпсон окремо пояснює важливість розрізнення між класовим досвідом, детермінованим економічними структурами, і класовою (само)свідомістю, яка формується завдяки осмисленню цього досвіду людьми, об’єднаними спільною діяльністю і боротьбою.

Слідом Томпсон засновує в 1968 році університетський Центр з дослідження соціальної історії, продовжує підняті ним теми наслідків промислового перевороту в праці «Час, робоча дисципліна й індустріальний капіталізм» («Time, Work-Discipline, and Industrial Capitalism», 1967) про те, як часовий нагляд став інструментом соціального контролю, та заглиблюється в ще ранішу історію XVIII століття в таких статтях, як «Моральна економіка англійської юрби у XVIII столітті» («The Moral Economy of the English Crowd», 1971).

Едвард Палмер Томпсон. Фото: Getty Images

Категорія «моральної економіки» — ще одна важлива концепція Томпсона, що розиватиметься наступними науковцями, зокрема анархістом Джеймсом Кемпбеллом Скоттом. Розглядаючи низові («плебейські») мобілізації доіндустріальної доби на кшталт голодних бунтів, їхні стихійність та організованість, історик збагнув, що ними керували уявлення про те, як має працювати господарство, щоб відповідати негласними очікуванням щодо справедливості й доцільності — так, економічні мотиви, але не у вузькому сенсі власної вигоди, а моральні вимоги до економіки. Подальші студії Томпсона з історії народної культури вилилися в своєрідне продовження його magnum opus — «Customs in Common: Studies in Traditional Popular Culture».

Звісно, політична й методологічна позиція гуманістичного марксизму Е. П. Томпсона та його товаришів конфронтувала з протилежною, структуралістською течією в західному марксизмі, що асоціювалася з колом Луї Альтюссера. Назва Томпсонової критики — «Злидні теорії» («The Poverty of Theory») — перегукується з антипрудонівськими «Злиднями філософії» Маркса та критикує не лише структуралістів, але й загальну (пост)сталіністську традицію, включно з єврокомуністичними партіями. Збірка 1978 року, до якої увійшла ця 200-сторінкова полеміка, включає ще і 100-сторінковий внесок Томпсона до обміну діатрибами з не менш уїдливим Лешеком Колаковським, у яких вони обоє^[6], м’яко кажучи, не завжди один до одного справедливі, а також додаткову дискусію з «товаришем Андерсоном» за слабкість його редакції до альтюссеріанства й «інтелектуальну агорафобію».

Прикметно, що у книзі «Суперечки всередині англійського марксизму» («Arguments Within English Marxism»), якою відповів Перрі Андерсон, той визнає свого візаві Томпсона «нашим найкращим соціалістичним автором — в Англії точно, а можливо й у всій Європі», але справедливо закидає йому брак інтересу до «небританських» соціалістичних учень, передовсім теоретиків із континентальної Європи, що їх Андерсон розбирав у своїх «Міркуваннях щодо західного марксизму».

Наприкінці життя Е. П. Томпсон встиг видати свій науково-фантастичний сатиричний роман «Документи Сікаоса» («The Sykaos Papers», 1988) з антропологічними й екологічними темами та, звісно, котами: чотирилапий улюбленець автора подекуди вигулькує в якості порадника навіть у його політичній публіцистиці. А до виходу своєї політичної й інтелектуальної біографії Вільяма Блейка («Witness Against the Beast: William Blake and the Moral Law», 1993) історик зовсім трохи не дожив. Посмертно було видано і збірку його віршів та інші неопубліковані твори.

Задня обкладинка «Злидні теорії» («The Poverty of Theory»)

Кинувши виклик традиційній консервативній історіографії, Едвард Томпсон з однодум(и)цями назавжди змінили поле історичних досліджень. Співзвучні їм ідеї висловлювалися тоді істориками і в інших країнах — скажімо, у Франції Люсьєн Февр, Альбер Матьєз і Жорж Лефевр закликали досліджувати «історію низів», у США Говард Зінн започаткував практику написання «народних історій»^[7]. Проте саме Е. П. Томпсон зробив термін «історія знизу» надбанням широкої громадськості завдяки своєму есею 1966 року «History from Below».

Соціальна історія, яка розглядає все розмаїття життя, побуту, праці, іншої діяльності та буденної культури найрізноманітніших прошарків і членів суспільства, розгорнулася в різних спрямуваннях — історії повсякденності, робітничої історії, жіночої історії^[8], історії маргіналізованих груп. Їхня головна спадщина — сприйняття людей як активних учасників і учасниць у формуванні своєї долі та суспільства загалом — нині незаперечна. Втім, багатьом наступним дослідженням «постмодерністської доби», на жаль, бракує уваги до того, що було в осерді наукового кредо британських історичних матеріалістів: класової історії та класової боротьби. Тож пропонуємо ознайомитися з українським перекладом передмови Едварда Томпсона до його «Створення англійського робітничого класу».

«Спільне» вже публікувало низку матеріалів, що дають уявлення про внесок Е. П. Томпсона до історичної науки: зокрема, передрук викладу його «Плебейської культури та моральної економії» та статтю нашої редакторки Анастасії Рябчук «"Формування" і "занепад" робітничого класу» з числа «Марксизм на сході Европи» журналу «Україна модерна». Продовження його методології й наукової тематики можна віднайти в таких наших статтях і перекладах про історію робтництва та протестні мобілізації, як «Безславні герої праці: закарпатські заробітчани в Радянському Союзі» Катерини Буркуш, «Жовті жилети, моральна економіка та влада» Самюеля Аята, «Зачарування й розчарування: радянський робітничий клас у західній історіографії» Льюїса Сіґельбаума.

Передмова до «Створення англійського робітничого класу»

Ця книга має незграбну назву, але вона відповідає її меті. Створення (Making), оскільки це дослідження активного процесу, який зобов'язаний як агентності, так і умовам. Робітничий клас не зійшов, як сонце, у призначений час. Він був присутній при своєму творенні.

Клас, а не класи, з причин, які є однією з цілей цієї книги. Різниця, звісно, є. «Робітничі класи»^[9] — це описовий термін, який настільки ж багато приховує, наскільки й визначає. Він нечітко пов'язує воєдино цілу низку розрізнених явищ. Тут були кравці, а там ткачі, і разом вони складають робітничі класи.

Під класом я розумію історичне явище, що поєднує низку розрізнених і, здавалося би, не пов'язаних між собою подій, як у сирому матеріалі досвіду, так і у свідомості. Я наголошую, що це історичний феномен. Я розглядаю клас не як «структуру» і навіть не як «категорію», а як те, що насправді відбувається (і можна показати, що відбулось) у людських відносинах.

Більше того, поняття класу тягне за собою поняття історичних відносин. Як і будь-які інші відносини, це плинність, яка вислизає від аналізу, якщо ми намагаємося зупинити її в будь-який момент і анатомізувати її структуру. Найдрібніша соціологічна сітка не може дати нам чистого зразку класу, так само як і відданості чи любові. Відносини завжди повинні бути втілені в реальних людях і в реальному контексті. Більше того, ми не можемо мати два різні класи, кожен з яких має незалежне буття, а потім поставити їх у відносини один з одним. Ми не можемо мати любові без коханців чи відданості без шляхтичів і трудящих. І клас відбувається тоді, коли деякі люди в результаті спільного досвіду (успадкованого або спільно набутого) відчувають і артикулюють ідентичність своїх інтересів як між собою, так і по відношенню до інших людей, чиї інтереси відрізняються від їхніх (і, як правило, протилежні). Класовий досвід значною мірою визначається виробничими відносинами, в яких люди народжуються — або вступають мимоволі. Класова свідомість — це спосіб, у який цей досвід обробляється в культурних термінах: втілюється в традиціях, системах цінностей, ідеях та інституційних формах. Якщо досвід постає як детермінований, то класова свідомість — ні. Ми можемо бачити логіку у реакціях схожих професійних груп, які переживають схожий досвід, але не можемо встановити жодного закону. Свідомість класу формується подібно у різні часи і в різних місцях, але ніколи не в однаковий спосіб.

Обкладинка «Створення англійського робітничого класу» Едварда Палмера Томпсона

Сьогодні існує постійна спокуса припустити, що клас — це річ. Маркс не мав цього на увазі в своїх історичних працях, але ця помилка пронизує багато сучасних «марксистських» праць. Вважається, що «він», робітничий клас, має реальне існування, яке можна визначити майже математично — стільки-то людей, які перебувають у певному відношенні до засобів виробництва. Як тільки це припускається, стає можливим вивести класову свідомість, яку «він» мав би мати (але рідко має), якби належним чином усвідомлював своє становище та реальні інтереси. Існує культурна надбудова, через яку це усвідомлення відбувається неефективно. Ці культурні «затримки» та викривлення є неприємністю, тому від них легко перейти до теорії заміщення: партією, сектою чи теоретиком, які розкривають класову свідомість не такою, якою вона є, а такою, якою вона має бути.

Але подібна помилка щодня робиться і по той бік ідеологічного розмежування. В одній формі, це відверте заперечення. Оскільки грубе поняття класу, приписуване Марксу, можна без проблем піддати сумніву, то вважається, що будь-яке поняття класу є пейоративною теоретичною конструкцією, натягнутою на реальність. Заперечується, що клас взагалі відбувся. В іншій формі, шляхом курйозної інверсії, можна перейти від динамічного до статичного погляду на клас. «Він» — робітничий клас — існує, і його можна з певною точністю визначити як компонент соціальної структури. Однак класова свідомість — це погана річ, вигадана інтелектуалами-вискочками, оскільки все, що порушує гармонійне співіснування груп, які виконують різні «соціальні ролі» (і тим самим гальмує економічне зростання), має бути засуджене як «невиправдане порушення-симптом [disturbance-symptom]»^[10]. Проблема полягає в тому, щоб визначити, як найкраще переконати «його» прийняти свою соціальну роль, і як найкраще «обробляти і спрямовувати» його невдоволення.

Якщо ми пам'ятаємо, що клас — це відносини, а не річ, ми не можемо мислити таким чином. «Він» не існує, щоб мати ідеальний інтерес чи свідомість, або щоб втиснутися до прокрустового ложа. Ми також не можемо перевернути все з ніг на голову, як це зробив один авторитет, який (у дослідженні класу, яке настільки переймалось методологією, що не містило вивчення жодної реальної класової конфігурації в реальному історичному контексті) повідомляє нам:

«Класи ґрунтуються на відмінностях у легітимній владі, пов'язаних із певними позиціями, тобто на структурі соціальних ролей щодо їхніх владних очікувань... Індивід стає членом класу, виконуючи соціальну роль, релевантну з точки зору влади... Він належить до класу, тому що займає певну позицію в соціальній організації, тобто класова приналежність є похідною від виконання соціальної ролі»^[11].

Питання, звичайно, полягає в тому, як індивід опинився в цій «соціальній ролі», і як конкретна соціальна організація (з її правами власності та структурою влади) з'явилась там. А це вже історичні питання. Якщо ми зупинимо історію в певний момент, то не буде ніяких класів, а просто безліч людей з безліччю досвідів. Але якщо ми спостерігаємо за цими людьми протягом відповідного періоду соціальних змін, ми бачимо закономірності в їхніх відносинах, ідеях та інституціях. Клас визначається людьми, оскільки вони живуть власною історією, і, зрештою, це єдине його визначення.

Молода жінка в ткацькому цеху на фабриці Blanket у Вітні, Оксфордшир, 1898 рік. Фото: історичний архів Англії

Навіть якщо я виявив недостатнє розуміння методологічних уподобань деяких соціологів, то все ж сподіваюся, що ця книга буде сприйнята як внесок у розуміння класу. Бо я переконаний, що ми не можемо зрозуміти клас, якщо не розглядатимемо його як соціальну та культурну формацію, що виникає в результаті процесів, які можна вивчати лише тоді, коли вони розвиваються впродовж значного історичного періоду. У період між 1780 і 1832 роками більшість англійських робітників почали відчувати спільність інтересів як між собою, так і проти своїх правителів і роботодавців. Цей правлячий клас сам був сильно розділений, і фактично сам набув згуртованості лише в ті ж роки, тому що певні антагонізми були вирішені (або відійшли на другий план) перед обличчям повсталого робітничого класу. Таким чином, у 1832 році присутність робітничого класу була найбільш значущим фактором у британському політичному житті.

Книга написана в наступний спосіб. У першій частині я розглядаю тривалі народні традиції у XVIII столітті, які вплинули на вкрай важливу якобінську агітацію 1790-х років. У другій частині я рухаюсь від суб'єктивних до об'єктивних впливів — досвідів груп робітників у період промислової революції, які видаються мені особливо важливими. Я також намагаюся оцінити характер нової індустріальної трудової дисципліни і вплив на неї методистської церкви. У третій частині я підхоплюю історію плебейського радикалізму і проводжу її через луддизм до героїчної епохи наприкінці наполеонівських війн. У кінці я обговорюю деякі аспекти політичної теорії та класової свідомості у 1820-х і 1830-х роках.

Це радше група досліджень на споріднені теми, аніж послідовна оповідь. Обираючи ці теми, я часом усвідомлював, що пишу всупереч домінуючим ортодоксальним поглядам. Існує фабіанська ортодоксія, в якій переважна більшість робітників розглядається як пасивні жертви laissez faire^[12], за винятком жменьки далекоглядних організаторів (зокрема, Френсіса Плейса). Існує ортодоксія емпіричних економічних істориків, які розглядають робітників як робочу силу, як мігрантів або як дані для статистичних рядів. Існує ортодоксія «поступу пілігримів» [’Pilgrim’s Progress’ orthodoxy], згідно з якою цей період прочісується в пошуках попередників-піонерів держави загального добробуту, предтеч соціалістичної співдружності або (останнім часом) перших зразків раціональних виробничих відносин. Кожна з цих ортодоксальних теорій має певну цінність. Всі вони поповнили наші знання. Моя суперечка з першою і другою полягає в тому, що вони мають тенденцію затушовувати агентність робітників, ступінь, до якого вони свідомими зусиллями зробили свій внесок у творення історії. З третім поглядом я сперечаюся через те, що він читає історію у світлі пізніших викликів, а не так, як вона відбувалася фактично. Пам'ятають лише успішних (в сенсі тих, чиї прагнення передбачили подальшу еволюцію). Глухі кути, програні справи і самі переможені забуваються.

Робітники млина у Вітні, Оксфордшир, між 1860 і 1922 роками. Фото: Історичний архів Англії

Я прагну врятувати бідного панчішника, закрійника-луддита, «застарілого» ткача ручного верстата, «утопічного» ремісника і навіть ошуканого послідовника Джоанни Сауткотт від непомірної зверхності нащадків. Їхні ремесла та традиції, можливо, вмирали. Можливо, їхня ворожість до нового індустріалізму була обернена в минуле. Їхні комунітарні ідеали, можливо, були фантазіями. Їхні повстанські заколоти могли бути нерозсудливими. Але вони пережили ті часи гострих соціальних потрясінь, а ми — ні. Їхні прагнення були виправданими з точки зору їхнього власного досвіду; і якщо вони були жертвами історії, вони залишаються жертвами, приреченими у власному житті.

Нашим єдиним критерієм судження не повинно бути те, чи є дії людини виправданими у світлі подальшої еволюції. Зрештою, ми самі не перебуваємо в кінці соціальної еволюції. У деяких програних справах людей епохи промислової революції ми можемо знайти розуміння соціальних лих, які нам ще належить побороти. Більше того, більша частина світу сьогодні все ще переживає проблеми індустріалізації та формування демократичних інститутів, багато в чому схожі на наш власний досвід часів промислової революції. Те, що було програне в Англії, може бути вигране в Азії чи Африці.

Наостанок, прошу вибачення у шотландських та валлійських читачів. Я знехтував історіями цих країв не через шовінізм, а з поваги. Саме тому, що клас є культурною, а не лише економічною формацією, я був обережним щодо узагальнень, які б виходили за межі англійського досвіду. (Я розглядав ірландців не в самій Ірландії, а як іммігрантів до Англії.) Шотландська історія, зокрема, така ж драматична і така ж багатостраждальна, як і наша власна. Шотландська якобінська агітація була більш інтенсивною і більш героїчною. Але шотландська історія суттєво відрізняється: кальвінізм — це не те саме, що методизм, хоча важко сказати, що з них на початку ХІХ століття було гірше. У нас в Англії не було селянства, яке можна було б порівняти з мігрантами з гірських районів. І народна культура була зовсім іншою. Можна, принаймні до 1820-х років, вважати англійський і шотландський досвід різними, оскільки профспілкові та політичні зв'язки були нестійкими і незрілими.

Книга була написана в Йоркширі, і подекуди в ній стирчать вуха джерел з Західного Райдингу. Я вдячний Лідському університету та професору С. Г. Рейбаулду за те, що кілька років тому вони дозволили мені розпочати дослідження, яке призвело до написання цієї книги, а також Фонду Ліверг’юма за надання дослідницької стипендії, яка дала мені змогу завершити роботу над книгою. Я також багато чому навчився від учасників моїх семінарських занять, з якими я обговорював багато тем, що розглядаються в цій книзі. Я також висловлюю подяку органам влади, які дозволили мені цитувати рукописи та джерела, захищені авторським правом: конкретні подяки можна знайти наприкінці першого видання.

Я також маю подякувати багатьом іншим. Пан Крістофер Гілл, професор Ейза Бріггс і пан Джон Савілль критикували окремі частини чернетки книги, хоча вони в жодному разі не несуть відповідальності за мої судження. Пан Р. В. Гарріс виявив велике редакторське терпіння, коли книга вийшла за межі серії, для якої вона була спочатку замовлена. Пан Перрі Андерсон, пан Деніс Батт, пан Річард Кобб, пан Генрі Коллінз, пан Деррік Кросслі, пан Тім Енрайт, доктор Е. П. Хеннок, пан Рекс Рассел, доктор Джон Рекс, доктор Е. Сігсворт і пан Г. О. Е. Свіфт допомагали мені на різних етапах. Я також маю подякувати пані Дороті Томпсон, історикині, з якою ми пов'язані шлюбом. Кожна глава обговорювалася з нею, і я мав змогу запозичити не лише її ідеї, але й матеріали з її записників. Її співпраця полягає не в тому чи іншому конкретному аспекті, а в тому, як розглядається проблема в цілому.

Галіфакс, серпень 1963

Перекладено за: E. P. Thompson, The Making of the English Working Class (Penguin 1991)