ЖИТТЄЗДАТНІ УТОПІЇ


envisioningrealУривок із книги «Уявляючи реалістичні утопії»

Вперше опубліковано в: Спільне: журнал соціальної критики, №6, 2013: Гендер і праця. С. 199-201.

Переклала Дарина Коркач

Друге завдання емансипативної соціальної науки — розробити послідовні та надійні теоретичні альтернативи наявним інститутам та соціальним структурам, які б усунули чи суттєво пом’якшили шкоду та несправедливість, виявлені під час вивчення та критики цих інститутів. Соціальні альтернативи можна розробляти та оцінювати за трьома критеріями: бажаність, життєздатність та досяжність. …Ці критерії утворюють своєрідну ієрархію: не всі бажані альтернативи є життєздатними, і не всі життєздатні альтернативи є досяжними.

1. Бажаність Дослідження бажаних альтернатив, без обмеження за життєздатністю та досяжністю — це область утопічної соціальної теорії та нормативної політичної філософії. Як правило, в таких дискусіях критика інституцій дуже слабка, і акцент робиться радше на проголошенні абстрактних принципів, ніж на власне розробці нових інститутів. Так, наприклад, марксистський опис комунізму як безкласового суспільства, яке керується принципом «від кожного за здібностями, кожному за потребами», майже нічого не говорить про фактичні інституційні механізми, які б уможливили дію цього принципу. Ліберальні теорії справедливості так само розробляють та захищають принципи, що їх мали б реалізовувати інститути справедливого суспільства, без систематичного вивчення питання, чи можна витворити стійкі, стабільні інститути, аби застосувати ці принципи у чистому вигляді, як їх було сформульовано. Такі дискусії важливі, адже вони можуть суттєво сприяти кращому розумінню наших цінностей та зміцненню наших моральних переконань у складній справі зміни суспільства. Але чисте утопічне мислення про суспільні альтернативи може дати відносно мало практичної інформації, корисної для завдань інституційного будівництва чи для переконливості викликів наявним інститутам.

2. Життєздатність Вивчення життєздатних альтернатив потребує проектів зміни наявних соціальних структур та інститутів, які, у разі реалізації, справді могли би надійно та потужно втілити емансипативні принципи, що надихали на створення цих проектів. Зазвичай на радикальні егалітарні пропозиції заперечують аргументом: «Добре звучить на папері, але це ніколи не буде працювати в реальності». Найбільш відомим прикладом цієї проблеми є комплексне центральне планування – класична форма, у якій революціонери намагалися реалізувати соціалістичні принципи. Соціалісти різко критикували ринкову анархію та її руйнівні для суспільства наслідки, тому вважали, що планова економіка покращить життя людей. Здавалося, що через інститути можливо реалізувати комплексне центральне планування. Як з’ясувалося, існує цілий ряд спотворених, непередбачених наслідків комплексного центрального планування, які підривають поставлені цілі — як через перевантаженість складною інформацією, так і через цілу низку проблем, пов’язаних зі стимулами. Іншим прикладом проблеми життєздатності є пропозиція щедрого безумовного базового доходу. Припустімо, що кожному, без будь-яких додаткових умов чи обмежень, надано щомісячну стипендію, достатню для підтримання гідного життєвого рівня. Є багато причин, чому, згідно з моральним переконанням прихильників радикального егалітарного погляду на суспільну справедливість, базовий дохід був би бажаною альтернативою наявним процесам розподілу благ. Однак є і скептики, які стверджують, що щедрий безумовний дохід не є життєздатною альтернативою для сучасного світу: можливо, це спотворить мотивації, і люди стануть неробами. Можливо, податки доведеться настільки підвищити, що це придушить економічну активність. Можливо, це викличе таке обурення до тих, хто живе лише на кошти базового доходу, з боку тих, хто поєднує базовий дохід із заробітною платою, що безумовний базовий дохід викличе політичну нестабільність. Ці питання і слід розглядати в дискусії про життєздатність альтернатив. Життєздатність конкретного інституційного проекту досягнення емансипативних цілей може, звісно, дуже залежати від історичних та географічних умов. Наприклад, великий розмір безумовного базового доходу може бути життєздатною альтернативою в країнах, де трудова етика міцно вкорінена у культуру й існує почуття колективного обов’язку — адже у таких суспільствах порівняно мало людей вирішать користуватися основним доходом і не робити свого вкладу. Але ця альтернатива може виявитися нежиттєздатною в атомізованих егоїстичних споживацьких суспільствах. З іншого боку, ідея базового доходу може бути життєздатною в суспільстві, де протягом тривалого часу розвивалися міцні механізми перерозподілу благ у рамках держави загального добробуту на основі багатьох цільових програм, але не у суспільстві з обмеженим впливом соціальної держави. Тож до дискусій про життєздатність входить обговорення контекстуальних умов, за яких було б можливе нормальне функціонування конкретних проектів. Дослідження життєздатних альтернатив порушує питання їхньої практичної досяжності за наявних соціальних умов. Хтось може заперечити: який сенс говорити про певні теоретично життєздатні альтернативи, якщо у стратегічному вимірі вони недосяжні? Відповідь скептикам є такою: майбутнє настільки невизначене та непередбачуване, що ми не можемо знати зараз, якими будуть альтернативи, досяжні у майбутньому. Подумайте про Рядянський Союз у 1987 році. Ніхто не думав, що крах Радянського Союзу та перехід до капіталізму відбудеться за кілька років. Можливо, ми тепер можемо сказати, за які зміни можна боротися просто зараз, які об’єднання можливі, а які неможливі за сучасних умов, а також які політичні стратегії будуть ефективними, а які — неефективними у найближчому майбутньому. Але що далі ми дивимося у майбутнє, то менше ми можемо стверджувати про межі можливого. В умовах цієї невизначеності майбутнього є дві причини, чому важливо якнайясніше розуміти діапазон життєздатних альтернатив до світу, в якому ми живемо, — альтернатив, які у разі реалізації мали би хороші шанси на стабільність. По-перше, завдяки такому розумінню стане більш імовірно, що якщо за нових історичних умов межі можливого розширяться, то суспільні сили, які зараз прагнуть емансипативних змін, будуть у змозі формулювати практичні стратегії втілення альтернатив. Життєздатні альтернативи мають більше шансів урешті стати досяжними, якщо вони добре продумані та зрозумілі. По-друге, фактичні межі досяжного частково залежать від переконань людей про життєздатність тих чи інших альтернатив. Це ключовий момент і основний принцип соціологічного розуміння самої ідеї, що існують «межі можливостей» зміни суспільства: суспільні обмеження можливостей залежать від уявлень про ці межі. Коли фізик стверджує, що існує обмеження максимальної швидкості руху, це означає, що існують об’єктивні обмеження, незалежні від наших уявлень про швидкість. Так само, якщо біолог стверджує, що за відсутності певних умов життя не можливе, то йдеться про об’єктивні обмеження. Звісно, і фізик, і біолог можуть помилятися, але їхні припущення стосуються саме реальних, непорушних меж можливого. Твердження ж про суспільні межі можливого відрізняються від тверджень про фізичні та біологічні межі, адже тут переконання людей постійно впливають на можливості. Отже, розробка систематичних переконливих проектів життєздатних альтернатив наявним суспільним структурам та інститутам влади та привілеїв — одна зі складових суспільного процесу, в якому самі межі досяжних альтернатив можуть змінитися. Не так просто звучати переконливо, коли стверджуєш, що «інший світ можливий». Люди народжуються у завжди-вже готовому суспільстві. Правила суспільного життя, які люди вивчають та засвоюють з дитинства, здаються природними. Люди турбуються про повсякденне життя: як заробити на хліб, впоратися з неприємностями, насолоджуватися радощами. Ідея, ніби суспільство можна свідомим зусиллям суттєво змінити і цим значно покращити життя більшості людей, здається неправдоподібною. Бо на разі складно помислити кращі прикладні альтернативи, бо важко вигадати спосіб успішно протистояти наявним інститутам влади, аби створити такі альтернативи. Тож навіть якщо прийняти висновки діагностування та критики наявних інституцій, найбільш логічною відповіддю для більшості людей буде, мабуть, приречене відчуття, ніби навряд чи можна щось зробити, щоб змінити стан справ. Такий фаталізм становить серйозну проблему для відданих боротьбі з несправедливістю сучасного суспільства, адже фаталізм та цинізм щодо перспектив емансипативних змін погіршують самі ці перспективи. Одна зі стратегій, звісно, це просто не надто турбуваватися про наукове обґрунтування можливості радикальних суспільних перетворень, натомість спробувати змалювати натхненну картину бажаної альтернативи, вкорінену в гніві на несправедливий світ, і приправлену надіями та пристрасною вірою в людські можливості. Іноді такі чарівливі мріяння ставали потужною силою, що спонукала людей до боротьби. Але малоймовірно, що така стратегія стане адекватною основою для зміни світу і втілення стабільної емансипативної альтернативи. Історія людської боротьби за радикальні соціальні зміни сповнена героїчними перемогами над наявними структурами гноблення, які призводили до трагічного утворення нових форм панування, гноблення і нерівності. Отже, наступне завдання емансипативної соціальної науки — розробити максимально систематичної науково обґрунтованої концепції життєздатних альтернатив.

3. Досяжність Розробка послідовних теорій досяжних альтернатив — головне завдання практичної стратегії суспільних змін. Досягнути цієї мети, виявляється, дуже важко, бо ми часто видаємо бажане за дійсне, коли оцінюємо досяжність, а також тому, що майбутні умови, які впливатимуть на перспективи успіху будь-якої довгострокової стратегії, дуже важко передбачити. Як і у випадку з життєздатністю, досяжність — це не просто протиставлення досяжного і недосяжного: різні проекти інституційної трансформації мають різні перспективи втілення. Ймовірність того, що будь-яка альтернатива наявним соціальним структурам та інститутам коли-небудь буде втілена, залежить від двох типів процесів. По-перше, на цю ймовірність впливають свідомі стратегії та відношення між силами суспільних агентів, які підтримують цю альтернативу чи протистоять їй. Стратегія важлива, бо емансипативні альтернативи навряд чи просто «настануть»; їх можна втілити тільки якщо працюватимуть над цим і зможуть подолати численні перешкоди та способи опору. Тож імовірність кінцевого успіху залежить від співвідношення протиборчих суспільних сил, які свідомо намагаються втілити емансипативні зміни або, навпаки, опираються їм. По-друге, ймовірність втілення тієї чи іншої альтернативи залежить від того, як змінюватимуться з часом соціальні структурні умови, що впливають на ймовірність успіху альтернативних стратегій. Ці зміни умов самі частково спричинені сукупністю ненавмисних наслідків людських дій, але також і свідомими стратегіями агентів, спрямованими на зміну умов власних дій. Досяжність альтернатив, таким чином, залежить від того, наскільки можливо сформулювати послідовні переконливі стратегії, як водночас створити умови для втілення альтернатив у майбутньому та накопичити потенціал для мобілізації суспільних сил на підтримку альтернативи, щойно такі умови виникнуть. Виробити розуміння цих проблем — третє загальне завдання емансипативної суспільної науки: це теорія трансформацій.

Перекладено за виданням: Wright, E.O., 2010. Envisioning Real Utopias. London, New York: Verso, pp. 20-25.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ПОЛІТИКА ПОКАРАННЯ (уривки) (Ерік Олін Райт) КЛАС МАЄ ЗНАЧЕННЯ (Ерік Олін Райт)



Отправить ответ

Be the First to Comment!

avatar
wpDiscuz

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Website Security Test