Клас має значення

Райт, Ерік Олін

  • 04 грудня 2012
  • 6860

Ерік Олін Райт – професор департаменту соціології Університету Вісконсин-Медісон. Один з найвідоміших у світі соціологів, зробив значний внесок у вдосконалення марксистського класового аналізу. «Спільне» публікує скорочений переклад першого розділу його посібника «Клас має значення».

[…]

Притча про шму

Історія з коміксів «Малюк Ебнер» («Li’l Abner») кінця 1940-х років допоможе розпочати дискусію про поняття класової структури. Ось сюжет одного з епізодів: Малюк Ебнер, житель вигаданого селища Догпетч, дізнається про існування незвичайних, але дивовижних істот, так званих «шму» (shmoo), та приводить їх стадо до свого селища. Єдине бажання шму – задовольняти людські потреби шляхом обернення на необхідні людям матеріальні речі.

Ці створіння не забезпечують людей предметами розкоші – вони вдовольняють лише базові життєві потреби людини. Наприклад, аби втамувати чийсь голод, шму можуть перетворитися на яйце чи шматок шинки, але не на порцію ікри. Більше того, ці створіння швидко розмножуються й тому такі потрібні речі, на які вони перетворюються, ніколи не закінчуються. Таким чином, для багатих людей від них мало користі, а от для бідних вони просто неоціненні. По суті, наявність цих істот повертає людей до Едемського саду. Адже коли Бог вигнав Адама і Єву з раю, одним з найжорстокіших покарань за їхні гріхи для них та їхніх нащадків стала необхідність «в поті чола заробляти свій хліб». Шму звільняють людство від цієї необхідності, втілюючи заповітну мрію західної культури.

У наведеному нижче епізоді з «Малюка Ебнера» менеджер, який працює на багатого капіталіста, шукає найбідніше місце в США, аби найняти найдешевшу робочу силу для нової фабрики. Таким місцем виявляється Догпетч, тому капіталіст та менеджер приїжджають туди, аби набрати працівників для майбутньої фабрики.

Далі розповідають комікси 1.

 

 

Таким чином, шму становлять серйозну загрозу як для класових, так і для гендерних відносин. Робітників важче найняти для виконання виснажливої роботи, і вони вже не погоджуються на принизливе ставлення з боку своїх босів. А жінки економічно незалежні від чоловіків і тому не зобов’язані терпіти сексистське ставлення.

У наступному епізоді коміксу капіталіст та його поплічник організовують кампанію зі знищення шму. Ця кампанія провадиться доволі успішно, і згубний вплив шму зупинено. Американський капіталізм може продовжувати своє існування, не лякаючись примари Едемського саду.

Притча про шму допомагає пояснити одну з ключових ідей марксистського класового аналізу: інтереси робітників та капіталістів є глибоко протилежними. Давайте детальніше розглянемо цю протилежність інтересів, вивчивши вподобання капіталістів та робітників стосовно долі шму. Існує чотири варіанти розподілу шму:

шму доступні для всіх;

шму доступні лише для капіталістів;

шму доступні лише для робітників; або ж

шму винищуються й не дістаються нікому.

Таблиця 1 демонструє порядок уподобань стосовно долі шму, припускаючи, що як робітники, так і капіталісти діють раціонально та зацікавлені лише у власному матеріальному добробуті 2. Тобто ані капіталісти, ані робітники не є ані альтруїстами, ані недоброзичливцями. Вони діють відповідно до чистого, раціонального егоїзму, який найчастіше можна знайти в неокласичній економічній теорії. Найбільш бажаним для капіталістів є варіант, коли лише вони отримують доступ до шму, але ж очевидно, що наявність шму не дуже вплине на їх добробут. Менш бажаною буде ситуація, в якій ніхто не має шму. Взагалі, на думку капіталістів, краще, якби шму були винищені, ніж якби всі люди мали доступ до цих створінь. На противагу цьому, для робітників найкращим варіантом було би, якби всі могли користуватися шму. Пам’ятаючи, що шму забезпечують лише базові потреби, але не перетворюються на предмети розкоші, багато робітників будуть працювати за заробітну плату, аби мати додатковий прибуток. Стан таких робітників значно покращиться навіть за умов, коли капіталісти, як і робітники, матимуть доступ до шму, бо капіталісти, у свою чергу, зможуть спрямовувати більше коштів на інвестиції, адже за таких обставин їм не потрібно забезпечувати власні базові життєві потреби. Другою за бажаністю для робітників є ситуація, коли тільки вони мають доступ до шму. Наступною альтернативою буде виключне володіння шму капіталістами. І найменш бажаним варіантом є повне винищення шму.

 

 

Порядок уподобань робітників відповідає всезагальним інтересам людства. Це один із варіантів розуміння класичної марксистської ідеї про те, що робітничий клас є «універсальним класом», тобто класом, чий специфічний матеріальний інтерес рівноцінний інтересам людства як такого. Такий порядок уподобань також узгоджується з теорією Ролза 3: вибір повинен бути таким, аби максимізувати рівень добробуту найменш успішних людей у суспільстві. Що ж до шму, то власний матеріальний інтерес робітників відповідає вимогам Ролзового принципу справедливості. Ця відповідність заслуговує на увагу, адже вона походить не зі специфічних припущень про моральні чесноти, благородство чи альтруїзм робітників, а з об’єктивних параметрів класової ситуації.

Притча про шму ілюструє, що збідніння незаможних людей в капіталістичному суспільстві є не просто прикрим побічним продуктом капіталістичної гонитви за прибутком, а необхідною умовою цієї гонитви. Саме це мається на увазі, коли говорять, що капіталістичні прибутки залежать від «експлуатації». З цього не випливає твердження, ніби прибутки отримуються виключно з експлуатації чи що рівень експлуатації є єдиним визначником рівня прибутків. Але це означає, що експлуатація є однією з необхідних умов отримання прибутку в рамках капіталістичної економіки.

Експлуататорські класи, таким чином, зацікавлені перешкоджати експлуатованим класам у придбанні засобів до існування, навіть якщо, як у випадку з притчею про шму, придбання не набуває форми перерозподілу багатства чи доходу від капіталістів до робітників. Грубо кажучи, капіталізм створює певні стимули, як-от той, через який клас капіталістів зацікавлений у знищенні Едемського саду.

І хоча в дійсності капіталісти ніколи не стикалися з загрозою шму, в історії капіталізму траплялися епізоди, коли капіталісти мали досить подібні перешкоди. Селяни мали щось на кшталт шму, а саме родючі землі у своїй власності. І хоча селяни все одно мали працювати задля виживання, все ж вони не повинні були працювати на капіталістів. Деколи капіталісти навмисне вдавалися до таких заходів, аби знизити спроможність селян, що вели натуральне господарство, виживати за рахунок землі – з конкретною метою залучити їх у виробництво як робочу силу. Хорошим прикладом є встановлення грошового (а не, приміром, продовольчого. – Прим. пер.) податку на хатину у Південній Африці в ХІХ столітті, аби змусити селян, що вели натуральне господарство, вийти на ринок праці, працювати у шахтах і платити податки грішми. У цілому, капіталістичні інтереси суперечать таким соціальним умовам, які хоча б трохи подібні до шму. Відповідно, інтереси капіталістичного класу суперечать універсальному гарантованому базовому доходу або тривалому низькому рівню безробіття, навіть якщо ці програми цілком оплачені із заробітних плат і капіталіст напряму за них не платить. Це ілюструє те, в якому сенсі капіталістична експлуатація створює фундаментальний антагонізм між інтересами робітників та капіталістів.

Поняття експлуатації

Притча про шму повертає нас до роздумів про зв’язок між поділом на класи, класовими інтересами та експлуатацією. У нашій притчі фігурували два головних класи – капіталісти, котрі володіють засобами виробництва, і робітники, які таких засобів не мають. Особливості виробничих активів, які перебувають у їхньому розпорядженні (капітал та робоча сила), визначають ряд обмежень, з якими стикаються і капіталісти, і робітники, прагнучи задовольнити свої матеріальні інтереси. Наявність шму фундаментально змінює ці обмеження і становить загрозу саме матеріальним інтересам капіталістів. Чому? Тому що це підриває їхню здатність експлуатувати робочу силу. Відповідно, «експлуатація» є ключовою концепцією для розуміння природи антагоністичних інтересів, породжених класовими відносинами.

Експлуатація – це навантажений теоретичний термін, адже він включає в себе моральний осуд конкретних стосунків та практик, а не просто аналітичний опис. Описувати суспільні стосунки як експлуататорські означає засуджувати їх як шкідливі та несправедливі. Однак, попри важливість морального виміру експлуатації, суттю поняття є конкретний тип антагоністичної взаємозалежності матеріальних інтересів суб’єктів у рамках економічних відносин, а не несправедливість таких відносин самих по собі. Я буду використовувати термін «класова експлуатація» відповідно до трьох основних критеріїв:

1. Принцип оберненого добробуту. Матеріальний добробут експлуататорів залежить від матеріальних нестатків експлуатованих. Добробут експлуататора досягається за рахунок експлуатованого.

2. Принцип виключення. Причинно-наслідкові зв’язки, які продукують принцип (1), передбачають асиметричне позбавлення експлуатованих доступу до певних важливих виробничих ресурсів і контролю над ними. Зазвичай, це виключення підтримується силоміць у формі права власності, але в деяких випадках може бути по-іншому.

3. Принцип привласнення. Причинно-наслідковий механізм, який веде від виключення (2) до різниці в рівні добробуту (1), передбачає привласнення продуктів праці експлуатованих тими, хто контролює відповідні виробничі ресурси 4. Таке привласнення також часто називають привласненням «надлишкового продукту».

Це досить складний набір умов. Умова (1) встановлює антагонізм матеріальних інтересів. Згідно з умовою (2), антагонізм визначається позицією людей у соціальній організації виробництва. Слово «асиметричний» у цих критеріях означає виключення «чесної конкуренції» з кола потенційних областей експлуатації. Умова (3) встановлює специфічний механізм, за допомогою якого продукуються взаємопов’язані антагоністичні інтереси. Добробут експлуататора залежить від зусиль експлуатованого, а не тільки від його нестатків.

Якщо виконуються лише перші дві умови, то це називатиметься «неексплуататорським економічним пригнобленням» (nonexploitative economic oppression), але не «експлуатацією». Під час неексплуататорського економічного пригноблення немає переходу продуктів праці від пригнобленого до пригноблювача; добробут пригноблювача залежить від обмеження доступу пригнобленого до певних ресурсів, але не від його трудових зусиль. В обох випадках нерівності вкорінені у власності на виробничі ресурси та контролі над ними.

Принципова відмінність між експлуатацією та неексплуататорським пригнобленням полягає в тому, що в експлуататорських відносинах експлуататор потребує експлуатованого, адже експлуататор залежить від трудових зусиль експлуатованого. У випадку з неексплуататорським пригнобленням, пригноблювач був би щасливий, якби пригноблений просто зник. Життя було би набагато простішим для європейських колоністів у Північній Америці, якби континент не був населений людьми. Відповідно, геноцид завжди є однією зі стратегій неексплуататорських пригноблювачів. Але це не може бути прийнятним варіантом у ситуації економічної експлуатації, адже експлуататори потребують робочої сили експлуатованих для власного матеріального добробуту. Невипадково, що в США існує огидна народна приказка «хороший індіанець – мертвий індіанець», але немає приказки «хороший робітник – мертвий робітник» чи «хороший раб – мертвий раб». Натомість, влучний сенс має висловлювання «хороший робітник – це покірний та добросовісний робітник». Історичні приклади Південної Африки та Північної Америки в їхньому ставленні до корінного населення гостро виказують цю відмінність: в Америці, де корінне населення було пригноблене (через примусове виселення зі своїх земель), але не експлуатоване, геноцид був важливою частиною політики соціального контролю в умовах опору колонізаторам; а в Південній Африці, де процвітання європейських колонізаторів залежало від праці африканців, геноцид не використовувався.

Таким чином, експлуатація є не просто набором статусів соціальних акторів, а схемою постійних взаємодій, структурованих, у свою чергу, суспільними відносинами, які пов’язують експлуататора та експлуатованого одне з одним. Ця залежність експлуататора від експлуатованого надає експлуатованому певну владу, адже людина завжди зберігає принаймні мінімальний ступінь контролю над власними силами. Суспільний контроль над працею, який базується виключно на пригнобленні, є досить витратним, і, за винятком певних специфічних обставин, часто не може забезпечити оптимального рівня старанності з боку експлуатованих. Таким чином, в цілому існує систематичний тиск на експлуататорів, який змушує їх пом’якшувати панування та досягати в той чи інший спосіб якоїсь добровільної згоди з боку експлуатованих – щоб змусити їх принаймні до мінімального рівня співпраці. Парадоксально, але експлуатація є, таким чином, стримуючим фактором для експлуататора. Наявність цього стримуючого фактора – це основний компонент влади експлуатованих.

Люди, які пригноблені, але не експлуатовані, також можуть мати певну владу, але загалом ця влада є слабшою. Пригноблені мають щонайменше ту владу, котра походить із людської здатності до фізичного опору. Однак, оскільки пригноблювачі економічно не зацікавлені у співпраці, ймовірно, такий опір швидко переродиться у вельми криваві та насильницькі зіткнення. Саме цим можна пояснити, що опір корінних американців виселенню призвів до масових вбивств останніх білими поселенцями. Стимули до примирення у неексплуататорських пригноблювачів дуже слабкі. По великому рахунку, результат конфлікту зводиться до грубого балансу сил супротивників, який стримується хіба що моральними пересторогами пригноблювача. Коли пригноблені є також і експлуатованими, навіть якщо експлуататор не відчуває жодних докорів сумління, все одно існуватимуть стримуючі економічні фактори, які впливають на ставлення експлуататора до експлуатованих.

Наведена тут концептуалізація терміну «експлуатація» може бути розширена за межі класових відносин та економічної експлуатації. Можна говорити, наприклад, про різницю між сексуальною експлуатацією та сексуальним пригнобленням. У першому випадку йдеться про сексуальні домагання до жінок з боку чоловіків, у другому ж випадку сексуальність певної групи просто придушується. Так, у гетеросексистському суспільстві жінки часто стають жертвами сексуальної експлуатації, у той час як гомосексуали є, зазвичай, сексуально пригнобленою групою.

Коли ми називаємо породжені експлуатацією матеріальні інтереси антагоністичними, то не обов’язково припускаємо моральну оцінку справедливості чи несправедливості нерівності, яка породжена цими антагонізмами. Хтось може вважати, наприклад, що перешкоджання в’їзду бідноти з країн Третього світу до США є морально виправданим, але

при цьому визнавати, що існує об’єктивний антагонізм матеріальних інтересів між громадянами США та потенційними мігрантами з країн Третього світу. Так само визнання конфлікту між капіталом та працею таким, що містить антагоністичні матеріальні інтереси, природа яких коріниться у привласненні трудових зусиль, не обов’язково передбачає, що прибутки капіталіста є несправедливими. Це лише означає, що прибутки створюються за умов внутрішнього конфлікту.

Тим не менше, було б нещиро говорити, що термін «експлуатація» використовується для позначення такої форми антагоністичної взаємозалежності матеріальних інтересів суто з наукових, технічних причин. Називаючи процес привласнення праці «експлуатацією», а не просто «передачею» [трудових зусиль, продуктів праці. – Прим. ред.], ми додаємо різке моральне судження до аналітичних тверджень. Без хоча б тонкого натяку на моральний аспект привласнення було б неможливо, наприклад, відрізнити законне оподаткування та експлуатацію. Оподаткування передбачає примусове привласнення, і в багатьох випадках існує певний конфлікт матеріальних інтересів податкових органів та платників податків як приватних осіб. Навіть за глибоко демократичних та егалітарних умов багато людей радо не платили би податків, віддаючи перевагу задоволенню власних матеріальних потреб за рахунок інших платників податків. Праві лібертаріанці і справді вважають оподаткування формою експлуатації, адже це порушення священного права на приватну власність, і саме тому оподаткування можна вважати несправедливим, насильницьким привласненням. Вислів «оподаткування – це крадіжка» рівнозначний вислову «оподаткування – це експлуатація». Коли ми називаємо капіталістичне привласнення трудових зусиль робітників «експлуатацією», то маємо на увазі щось більше, ніж суперечність між матеріальними інтересами робітників і капіталістів, ми припускаємо несправедливість цього привласнення.

І хоча я вважаю, що можна навести хорошу моральну аргументацію на користь радикального егалітаризму, який дає підстави вважати капіталістичне привласнення несправедливим, наведення філософського обґрунтування даного твердження завело б нас дуже далеко. У будь-якому випадку, для соціологічного аналізу вирішальним є визнати антагонізм матеріальних інтересів, пов’язаний із класовими відносинами через привласнення праці. Спираючись на це, я буду використовувати термін «експлуатація».

 

Клас та експлуатація

У рамках марксистської традиції класового аналізу поділ на класи визначається у термінах зв’язку між майновими відносинами та експлуатацією. Рабовласники та раби становлять класи, тому що конкретні майнові відносини (право володіти людьми) породжують експлуатацію (присвоєння продуктів праці раба рабовласником). Домовласники та бездомні не становлять «класів», хоча й відрізняються за правом власності на житло, однак це розрізнення не є підґрунтям для експлуатації бездомних домовласниками.

У капіталістичному суспільстві основна форма експлуатації ґрунтується на праві власності на засоби виробництва. Ці майнові права породжують три основні класи, до яких належать капіталісти (експлуататори), які володіють засобами виробництва та наймають робітників; робітники (експлуатовані), які не володіють засобами виробництва та продають свою «робочу силу» (здатність працювати) капіталістам; та дрібна буржуазія (що не є ані експлуататорами, ані експлуатованими), яка володіє засобами виробництва, але не наймає інших людей. Марксистська інтерпретація того, як відносини капіталу та праці породжують експлуатацію, широко відома: для того, аби здобути засоби виживання, позбавлені власності робітники змушені продавати свою робочу силу тим людям, які володіють засобами виробництва. За цих відносин обміну робітники погоджуються працювати певний час в обмін на заробітну плату, на яку вони купують собі необхідні для існування товари. Завдяки владним стосункам між капіталістами й робітниками капіталісти здатні примушувати робітників працювати більше, ніж потрібно для купівлі цих засобів виживання. У результаті робітники виробляють надлишок, який належить капіталісту і набуває форми прибутку. Прибуток, тобто кількість суспільного продукту, яка залишається після віднімання витрат на виробництво та відшкодування всіх капіталовкладень (як на робочу силу, так і на основні фонди), є привласненням продуктів праці робітників.

Опис цих відносин як експлуататорських постулює основу конфлікту між робітниками та капіталістами, внутрішньо притаманного стосункам найму. Він вказує на ту важливу обставину, що конфлікт між капіталістами та робітниками виникає не просто довкола розміру платні, а й довкола кількості трудових зусиль, докладених задля отримання певної платні. Капіталіст завжди хоче, аби робітник докладав більше зусиль, ніж воліє сам робітник. Як стверджують Боулз та Гінтіс 5, якщо робітники працюють недбало, то рівень вкладених трудових зусиль не є оптимальним для капіталістів, саме тому вони застосовують різні стратегії нагляду та контролю для підвищення рівня прикладених трудових зусиль. Хоча інтенсивність відкритого конфлікту, спричиненого цими відносинами, залежить від конкретного контексту, й можуть виникати класові компроміси, які демонструють високий рівень співробітництва між робітниками та керівництвом, проте базовий антагонізм матеріальних інтересів залишатиметься, допоки відносини будуть ґрунтуватися на експлуатації.

[…]

 

Ускладнюючи концепцію класової структури суспільства

Проблема «середнього класу» серед найманих працівників

Якщо звести аналіз класової структури за капіталізму до питання володіння засобами виробництва, то в результаті ми отримаємо таку класову структуру суспільства, у якій наявні лише три позиції – клас капіталістів, робітничий клас та дрібна буржуазія, і в розвинених капіталістичних країнах приблизно 85-90% робочої сили можна віднести до одного класу. За капіталізму більшість людей не мають доступу до засобів виробництва та, аби вижити, змушені продавати свою робочу силу на ринку праці. Але, незважаючи на ґрунтовність цієї істини, вона не є адекватною концептуальною основою для пояснення багатьох речей, які ми воліємо прояснити за допомогою поняття «клас». Зокрема, якщо ми хочемо використати концепцію класової структури для пояснення класової свідомості, формування класів та класового конфлікту, ми повинні якимось чином зрозуміти дотичний до класу поділ серед найманих працівників.

Послуговуючись повсякденною мовою, можна сказати, що це проблема «середнього класу» – людей, які не володіють засобами виробництва і продають свою робочу силу на ринку праці, та, тим не менше, не схоже, що належать до «робітничого класу». Таким чином, постає питання: на якій підставі ми можемо розрізнити класові позиції людей, які не володіють засобами виробництва в рамках майнових капіталістичних відносин? У цій книзі я буду ділити клас найманих працівників згідно з двома критеріями: по-перше, відповідно до влади, яку вони мають під час виробничого процесу, та, по-друге, відповідно до їхніх навичок та досвіду.

Влада

Існує дві підстави розглядати владу як один із вимірів класових відносин поміж найманих працівників. Перша стосується ролі панування в рамках капіталістичних майнових відносин. Задля забезпечення потрібних трудових зусиль з боку робітників капіталістичне виробництво завжди супроводжується функціонуванням апарату панування, що включає нагляд, позитивні та негативні санкції, різні форми ієрархії. Капіталісти не просто володіють засобами виробництва та наймають робітників; вони також панують над робітниками у процесі виробництва.

У такому разі, менеджери та контролери можуть розглядатися як носії делегованої капіталістами класової влади тією мірою, якою вони включені в практику панування у процесі виробництва. У цьому випадку вони можуть розглядатися одночасно як представники класу капіталістів та як представники робітничого класу: з одного боку, вони схожі на капіталістів в тому, що панують над робітниками; з іншого боку, капіталісти контролюють та експлуатують менеджерів та контролерів у процесі виробництва, і в цьому останні схожі на робітників. Тому вони займають суперечливі позиції в класових відносинах 6. Тут я використовую термін «суперечливі», а не «подвійні», оскільки робота менеджерів та контролерів поєднує антагоністичні інтереси капіталу та праці. І чим вище ми піднімаємося по владній ієрархії, тим більш значущими будуть капіталістичні інтереси у даній класовій позиції. Таким чином, менеджери вищої ланки, і особливо генеральні директори у великих корпораціях міцно пов’язані з класом капіталістів, тоді як контролери нижчих рівнів значно ближчі до робітничого класу.

Друге міркування, яке дозволяє вважати владний вимір критерієм для розрізнення класових позицій серед найманих працівників, акцентує увагу на зв’язку між заробітком та привласненням надлишкового продукту. Стратегічна позиція менеджерів у організації виробництва дозволяє їм вимагати частку надлишку суспільно виробленого продукту, який вони отримують у вигляді відносно високого заробітку. Надлишок суспільно виробленого продукту – це частка суспільно виробленого продукту, яка залишається після вирахування усіх витрат. По суті, це означає, що заробітна плата управлінської робочої сили перевищує витрати на виробництво та відтворення їхньої робочої сили (включно з усіма навичками, якими вони можуть володіти).

У своїй попередній праці 7 я стверджував, що через привласнення надлишкового продукту менеджерами їх слід загалом розглядати як експлуататорів. Проблема з цим формулюванням полягає в тому, що менеджери також роблять внесок у надлишковий продукт своєю власною роботою, тому їхній надлишковий дохід може просто віддзеркалювати здатність до привласнення частини надлишку, яку вони вклали у виробництво. Відповідно, більшість менеджерів не є експлуататорами, а, можливо, просто менш експлуатованими, ніж інші наймані робітники. Тому через цю неоднозначність краще розглядати менеджерів як робітників, які займають привілейовану позицію в соціальних умовах, що ґрунтуються на експлуатації, і ця позиція дозволяє їм привласнювати частину надлишкового суспільного продукту у формі більших доходів.

Конкретний механізм, через який відбувається це привласнення, можна назвати «рентою за вірність». Для рентабельності капіталістичних фірм важливо, щоб менеджери розпоряджалися наданою владою ефективно та відповідально. Складність полягає в тому, що жорсткий нагляд загалом неефективний для стимулювання потрібної поведінки управлінців. З одного боку, тому, що роботу менеджерів важко відслідковувати, а з іншого боку, репресивний контроль може пригноблювати ініціативу та креативну поведінку. Отже, потрібно досягнути певного рівня реальної прихильності частини менеджерів до цілей організації. Це відбувається за рахунок відносно високих заробітків, пов’язаних із кар’єрним зростанням та рухом по ієрархічнійдрабині. Вищі доходи менеджерів – це результат перерозподілу частини суспільного продукту на користь менеджерів заради забезпечення лояльного ставлення до організації. Звичайно, негативні санкції також присутні: менеджерів інколи звільняють, їх карають за погану роботу відмовою у службовому підвищенні або збільшенні зарплатні. Ці примусові форми контролю спрямовані на підвищення ефективності роботи менеджерів. Але вони діють лише в поєднанні з потужним позитивним заохоченням, яке, особливо серед управлінців вищої ланки, значно перевищує відшкодування витрат на виробництво менеджерських знань і умінь 8. Таким чином, менеджери не тільки займають суперечливі позиції в класових відносинах завдяки пануванню, вони також займають привілейовану позицію щодо присвоєння у відносинах експлуатації. Й те, й інше відрізняє їх від робітничого класу.

Знання та вміння

Друга вісь класового поділу серед найманих працівників спирається на володіння знання та вміння. Як і менеджери, ті наймані працівники, що володіють знаннями та вміннями високого рівня, потенційно знаходяться в привілейованій позиції в рамках відносин експлуатації. Привілейована позиція виникає завдяки двом механізмам. По-перше, часто знання та вміння є дефіцитними на ринку праці, і не просто тому, що відсутня пропозиція робочої сили з необхідним рівнем знань, а й тому, що існують систематичні перешкоди на шляху до збільшення пропозиції цих умінь для задоволення попиту з боку роботодавців. Однією з найбільш значущих перешкод є університетський диплом, хоча рідкісні таланти також можуть становити основу стабільних обмежень на пропозицію певної конкретної форми робочої сили 9. Унаслідок такого обмеження пропозиції люди, які все ж володіють дефіцитними вміннями, можуть отримувати заробітну плату, яка перевищує витрати на виробництво та відтворення робочої сили. Ця «рента за вміння» є способом, за допомогою якого наймані працівники можуть привласнювати частину суспільного надлишкового продукту. По-друге, часто буває важко наглядати і контролювати працю кваліфікованих працівників, які, по суті, самі розпоряджаються власними знаннями та вміннями. Це означає, що роботодавець до певної міри змушений покладатися на механізми стимулювання лояльності для того, аби забезпечити бажаний рівень співпраці та сумлінності з боку кваліфікованих робітників, як і у випадку з управлінцями. Отже, наймані робітники з високим рівнем знань можуть привласнювати суспільний надлишковий продукт як завдяки своїй стратегічній позиції в рамках організації виробництва (адже вони контролюють використання своїх знань), так і завдяки їхній позиції в організаційній структурі ринку праці (адже вони контролюють дефіцитну форму робочої сили).

Володіння знаннями та вміннями виокремлює особливу позицію в класових відносинах завдяки тому, що навички та досвід наділяють найманих робітників специфічним типом влади. Зокрема, такі робітники можуть отримувати «ренту за вміння», що є своєрідним типом влади на ринку праці. З іншого боку, вони також здобувають владу на виробництві, отримуючи «ренту за лояльність». Також можна стверджувати, що знання, вміння та навички пов’язані з різними типами «символічного капіталу» та характерним способом життя, як відзначав Бурдьє (Bourdieu, 1984) та інші. Хоча ці культурні відповідники класу можуть допомогти прояснити різноманітні проблеми в галузі суспільнихнаук, все ж вони не є достатніми для розгляду знань та умінь як вимірів класової позиції в рамках матеріалістичного класового аналізу (за винятком тієї міри, якою символічний капітал відіграє важливу роль для отримання навичок або ж здобуття диплому). Таке твердження ґрунтується на тезі, що експерти, як і менеджери, займають привілейовану позицію у процесі привласнення в рамках відносин експлуатації, що і відрізняє їх від звичайних робітників.

[…]

Неоплачувана робоча сила

У капіталістичних суспільствах багато людей (напевно, більшість) не працюють на оплачуваній роботі. Найбільш очевидний приклад – діти. Як ми повинні розташувати немовлят у класовій структурі? Але існує й багато інших категорій: пенсіонери, інваліди, студенти, безробітні, домогосподарки та люди, що живуть за рахунок соціального забезпечення 10, що домашнє виробництво є особливою формою феодального виробництва, в якому домогосподарки зазнають феодальної експлуатації з боку чоловіків, які безпосередньо «привласнюють» споживчу вартість, вироблену жінками. Усі ці підходи так чи інакше розглядають гендер та родинні відносини як форму класових відносин. Таке змішування гендеру та класу знижує пояснювальну силу обох концептів (як класу, так і гендеру) та, на мою думку, не сприяє кращому аналізу процесів та явищ у цій сфері. У будь-якому разі, ми винесем дане питання за дужки, адже емпіричний аналіз у цій книзі обмежується тими людьми, чия робоча сила оплачується.[/ref]. Кожна з цих категорій становить особливу проблему для аналізу класової структури.

У якості першого кроку ми можемо розділити все розмаїття таких людей на дві категорії: пов’язані з класовою структурою через особисті зв’язки (особливо родинні), і ті, хто з класовою структурою в такий спосіб не пов’язані. Займати «позицію» в класовій структурі означає мати матеріальний інтерес, який сформувався завдяки певному зв’язку з процесом експлуатації. З одного боку, класова структура створює такий зв’язок з процесом експлуатації через робочі місця. Такий тип класової позиції ми розглядали вище. Я буду називати їх безпосередніми класовими позиціями (direct class locations). Але існують інші механізми, через які життя людей пов’язане з процесом експлуатації. Особливо важливим є спосіб, за допомогою якого родинні структури та кровні стосунки пов’язують матеріальний інтерес індивіда з процесом експлуатації. Народження у заможній капіталістичній сім’ї прив’язує матеріальний інтерес дитини до класу капіталістів через сімейні стосунки. Тому можна сказати, що ця дитина «належить» до класу капіталістів. Якщо ця дитина в юності працює на заводі, але успадкує мільйони доларів капіталістичних статків та може скористатися сімейними ресурсами для різноманітних потреб, тоді ця особа одночасно займає дві класові позиції: вона належить до класу капіталістів через її сімейні зв’язки та до робітничого класу завдяки своїй роботі.

У цьому випадку варто говорити про опосередковані класові позиції (mediated class locations). Родинні зв’язки, імовірно, є найбільш значущою підставою для виникнення опосередкованих класових позицій, але членство в певних групах або ж відносини з державою також можуть створювати подібні зв’язки. У кожному окремому випадку варто запитати: «Як суспільні відносини, в котрих перебуває певна особа, пов’язують її з різноманітними механізмами класової експлуатації і, таким чином, формують матеріальний інтерес цієї особи?». Багато людей, зазвичай, займають як безпосередню, так і опосередковану класову позицію. Це має виняткове значення в розвинених капіталістичних економіках для тих домогосподарств, де працюють і чоловік, і дружина. У цій ситуації можливо, що безпосередні класові позиції чоловіка і жінки відрізнятимуться, тому кожен з них перебуватиме на різних безпосередніх та опосередкованих позиціях.

Проте існують люди, які дуже слабко пов’язані з класовою структурою через родинні стосунки. Зокрема, це стосується людей із найнижчих прошарків населення, так званого «андеркласу». Цей термін по-різному використовується в сучасних політичних дискусіях. Інколи його вживають у зневажливій манері замість старого марксистського «люмпен-пролетаріат». У інших випадках він використовується описово для позначення бідних людей, чиї життєві умови безнадійні і перспектива їх покращення майже відсутня. У термінах нашого аналізу, один зі способів теоретичного уточнення «андеркласу» може полягати у визначенні його через поняття експлуатації та пригноблення. Отже, «андерклас» – це категорія соціальних агентів, які економічно пригноблені, але не зазнають постійної експлуатації в рамках даної класової системи 11.

Різні типи класової структури породжуватимуть різні форми «андеркласу». Упродовж історії, а в багатьох частинах світу і дотепер, земля була ключовим ресурсом, що визначав належність до андеркласу. Поміщики, аграрні капіталісти, селяни та експлуатовані сільські робітники – всі вони мали доступ до землі. Люди, які не мали такого доступу, утворювали андерклас аграрних суспільств. Таким чином, багато корінних американців були перетворені на андерклас в ХІХ ст., коли їх позбавили землі та переселили до резервацій.

У сучасних країнах розвиненого капіталізму ключовим ресурсом, який визначає належність до андеркласу, є сама робоча сила. Це твердження може видатися дивним, адже при капіталізмі, принаймні після скасування рабства, кожен володіє однією «одиницею» робочої сили – самим собою. Але справа в тому, що деякі люди насправді не володіють робочою силою, яку можна продати. Ситуація нагадує капіталіста, який має застаріле обладнання. У той час як капіталіст може фізично контролювати це обладнання, його не варто називати «капіталом», адже це вже не капіталістичні виробничі активи, вони не можуть бути прибутковими в рамках капіталістичного способу виробництва. У випадку з робочою силою особа фізично спроможна контролювати свою здатність працювати, але ця здатність може не мати економічної вартості за капіталізму, якщо її неможливо продати на ринку праці та продуктивно використовувати. Це необхідна умова належності до «андеркласу». Ці люди пригноблені через те, що їм відмовлено у доступі до різноманітних виробничих ресурсів. У першу чергу вони не мають засобів для здобуття необхідних умінь, аби отримати можливість продати свою робочу силу. Як наслідок, андерклас не зазнає постійної експлуатації.

Згідно з цим тлумаченням, андерклас складається з осіб, які за логікою капіталізму не становлять цінності. Відповідно, основною формою соціального контролю над андеркласом стають репресії, а не інтеграція до суспільства, як і у випадку з корінними американцями, що були позбавлені земель та стали андеркласом у ХІХ ст. Капіталізм не потребує робочої сили безробітної молоді з внутрішніх районів міст. Для багатих та привілейованих верств американського суспільства було б краще, якби ці люди просто зникли. У цьому полягає їхній матеріальний інтерес. Хоча, на відміну від ХІХ ст., моральні та політичні сили створюють ситуацію, коли геноцид більше не є життєздатною стратегією. Натомість будуються в’язниці та відгороджуються цілі міські зони, де мешкають представники андеркласу.

[…]

Часовий вимір

Остаточно ускладнює концепт класової структури тимчасовий характер класових позицій. Досі ми вважали класові «позиції» чимось статичним. Ми говорили про класові позиції так, неначе це певні заповнені людьми комірки в структурі відносин. Однак це може створити хибну картину організації людських життів у межах класових структур. Два робітники, які з точки зору статично визначених характеристик обіймають ідентичні посади, матимуть дуже різні класові інтереси, якщо одного з них напевно підвищать до посади менеджера, а інший назавжди залишиться робітником.

Зазвичай аналіз часового виміру класової структури розглядає цю проблему як таку, що стосується «мобільності» в межах одного покоління. Припускається, що індивіди ніби «рухаються» від однієї позиції до іншої, а отже, позиції можна визначити незалежно від цього руху. Однак, якщо певні посади включені в кар’єрні шляхи, що організовані за часовим принципом, а деякі різновиди кар’єр перетинають межі між класами, то такий рух взагалі не можна вважати класовою «мобільністю». Класова позиція сама по собі має часовий характер.

Звісно, у реальному світі майже не буває так, щоб на кар’єрній драбині люди займали певну класову позицію з абсолютною впевненістю щодо майбутнього. Отже, часовий вимір класових позицій зазвичай передбачає певний рівень невизначеності.

Часовий вимір стосується як опосередкованих, так і безпосередніх класових позицій. Зокрема, може бути корисно поглянути на класову позицію заміжніх жінок як частково детерміновану тим, що може бути названо їхнім «тіньовим класом» (shadow class) – класовою позицією, яку вони займатимуть у випадку розлучення або смерті чоловіка. Оскільки тіньовий клас для заміжніх жінок часто відрізняється від їхнього поточного опосередкованого класу, це вказує на те, що існує хоча б якась часова невизначеність в опосередкованій класовій позиції багатьох жінок, зокрема, враховуючи високі показники розлучень. Урахування чотирьох аспектів, що ускладнюють поняття класу (суперечливі класові позиції; привілейоване відношення до експлуатації; опосередковані класові позиції; відмінність між класом, визначеним за місцем роботи, та класом, визначеним за майновим становищем; а також часовий вимір класових позицій) долає просту, поляризовану концепцію класу, з якої ми починали нашу дискусію. Деякі соціологи навіть стверджують, що такі ускладнення свідчать про «смерть класу», цитуючи Пакульського та Вотерса 12. Згідно з цими авторами, ускладнення поняття класу не збільшує його пояснювальної сили, а, радше, ставить під сумнів його доречність для соціологічного аналізу. У цій праці я прагну показати, що клас досі лишається актуальним та потужним поняттям, не всупереч цим ускладненням, а частково завдяки тому, що їх можна інтегрувати до класового аналізу.

[…]

Переклала Дарина Коркач за редакцією Дениса Горбача, Олексія Вєдрова та Володимира Іщенка

Скорочений переклад за виданням: Wright, E. O., 2004. Class Counts. Student Edition. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 1-39.

 

Читайте також:

Лікнеп про класову боротьбу (Майкл Швальбе)

 

Посилання:

Akerloff, G. A., Yellen, J. L., (eds.), 1986. Efficiency Wage Models of the Labor Market. Cambridge: Cambridge University Press.

Bourdieu, P., 1984. Distinction: A Social Critique of the Judgement of Taste. London and New York: Routledge and Kegan

Paul. Bowles, S., Gintis, H., 1990. Contested Exchange: New Microfoundations for the Political Economy of Capitalism. Politics & Society 18(2): 165-222.

Capp, A., 1992. Li’L Abner, Vol. 14: 1948. Princeton: Kitchen Sink Press.

Cohen, G. A., 1978. Karl Marx’s Theory of History: A Defense. Princeton: Princeton University Press.

Wilson, W. J., 1982. The Declining Significance of Race. Chicago: University of Chicago Press.

Wilson, W. J., 1987. The Truly Disadvantaged. Chicago: University of Chicago Press.

Wright, E. O., 1978. Class, Crisis and the State. London: New Left Books.

Wright, E. O., 1985. Classes. London: New Left Books.

Wright, E. O., 1997. Class Counts: Comparative Studies in Class Analysis. Cambridge: Cambridge University Press.

 

Notes:

1. Capp, 1992: 134-136

2. У цій таблиці припускається, що шму забезпечують виключно базові людські потреби. Аналіз розподілу вподобань за умов, коли щедрість шму може варіюватись, див. Wright (1997: 5-7). – Тут і далі примітки автора, якщо не вказано інакше.

3. Джон Ролз (John Rawls) (1921-2002) – відомий американський філософ, найільш знаний як автор фундаментальної «Теорії справедливості», написаної з позицій політичного лібералізму.

4. Вислів «привласнення продуктів праці» стосується привласнення того, що праця виробляє. Це не обов’язково означає, що вартість цих продуктів визначається виключно працею, як наголошується у трудовій теорії вартості. Щодо дискусії стосовно такого розуміння привласнення продуктів праці див. Cohen (1988: 209-238). Щодо питання про зміст поняття «надлишок» і його стосунку до проблеми експлуатації у визначеному нами сенсі див. Wright (1997: 14-17).

5. Bowles, Gintis, 1990

6. Wright, 1978; 1985

7. Wright, 1985

8. Цей рентний компонент заробітної плати менеджерів визнається в теорії «плати за ефективність», яка стверджує, що ринкова заробітна плата може бути неоптимальною з точки зору цілей роботодавця. Беручи до уваги складність забезпечення трудових контрактів, аби домогтися поступливості працівників, роботодавці змушені платити їм більше, ніж передбачається теорією конкурентної рівноваги. І хоча завдяки цьому механізму може утворюватися невелика «рента за найм» для всіх співробітників, особливого значення вона набуває у випадку тих працівників, які займають стратегічні посади і чия робота вимагає відповідального, сумлінного виконання службових обов’язків. Дискусію стосовно «плати за ефективність» в дусі мейнстрімної економічної теорії див. у Akerloff та Yellen (1986). Аргументи, які пов’язують теорію плати за ефективність з марксистською теорією про «присвоєння» трудових зусиль робітників, див. У Bowles and Gintis (1990).

9. Університетський диплом не становив би обмеження пропозиції певного виду вмінь, якби не існувало перешкод для отримання диплому. Але ж існує ціла низка таких перешкод: обмеження кількості місць на навчальних програмах, обмеження можливості взяти позику на навчання на кредитних ринках, нерівність у розподілі «культурного капіталу» (включно з поведінкою, акцентом, зовнішністю тощо) та «соціального капіталу» (особливо доступу до соціальних мереж та інформації) та, звичайно, нерівність природних здібностей.

10. Твердження, що ці люди безпосередньо не беруть участь у виробництві, доволі легко застосувати щодо безробітних, пенсіонерів та дітей, але проблематично щодо домогосподарок, адже очевидно, що домогосподарки працюють та виробляють удома. Тому деякі теоретики (наприклад, Delphy, 1984) доводять, що робота домогосподарок має розглядатися як домашня праця, що виконується в межах домашнього способу виробництва, в якому домогосподарки займають особливу класову позицію – позицію домашнього робітника. Інші стверджують, що домашнє виробництво є ще одним складником капіталістичного способу виробництва. Інші навіть стверджують 13Fraad, Resnick, Wolfe, 1994

11. Запропоноване мною визначення співзвучне зі структурними аспектами поняття «андерклас» у В. Дж. Вілсона (Wilson, 1982; 1987) в його аналізі взаємозв’язку між расою та класом в американському суспільстві – хоча в нього воно ретельно не розроблене в термінах теорії експлуатації та економічного пригноблення. Вілсон стверджує, що коли юридичні перешкоди на шляху до расової рівності зникли, а класова нерівність серед чорношкірого населення поглибилася, для більшості афроамериканців визначальною структурою став клас, а не раса. Зокрема, він стверджує, що кількість представників міського андеркласу суттєво збільшилася за рахунок людей без затребуваних на ринку вмінь та з дуже слабкими зв’язками із робочою силою, що живуть у занедбаних внутрішніх районах міст, ізольованих від мейнстріму американського життя та більшості інституцій.

12. Pakulski, Waters, 1996