Балкани для народів Балкан

9683

Балкани борються з потрійною кризою: зовнішній борг, масове безробіття і криза продуктивного сектору економіки. Насправді ж це криза залежності від європейського капіталу. Економіка повністю залежить від імпорту дорогого європейського капіталу, щоб покрити дефіцити торгового балансу і бюджету — наслідок пограбування національних багатств європейськими банкірами. Під час кризи іноземні банкіри, що контролюють фінансову систему регіону, припинили давати кредити — і боргова піраміда розвалилася. Відтоді Греція, Словенія, Сербія, Румунія та Боснія перебувають під зовнішнім управлінням «тройки» (МВФ, ЄС, ЄЦБ), яка за мовчазної згоди політичного класу чиновників нав’язала такі дикі заходи жорсткої економії, що це призвело до гуманітарної катастрофи. Лютує нова європейська війна. Вона покликана змусити Балкани та решту периферії Європи виплатити борги північноєвропейських банків.

Ми спробуємо показати, як наш регіон протягом своєї історії проходив цикли включення у структури Великих Сил, і що це значило для нашого регіону. Ми також наведемо кілька прикладів економічних механізмів, застосованих у рамках цієї схеми, щоб спробувати поглянути з соціалістичної точки зору на невизначене питання: яку позицію мають займати ліві щодо євроінтеграції. Це питання зазвичай розглядають на тлі галасу правих сил, які виступають проти, хоч при цьому вони часто за інтеграцію в яку-небудь іншу структуру Великих Сил — скажімо, Росію. Також ми маємо на меті чітко сформулювати віднайдену ідею Балканської Соціалістичної Федерації в тому вигляді, в якому її уявляли великі соціалісти минулого — Свєтозар Марковіч, Хрісто Ботєв, Християн Раковський, Константін Доброгяну-Геря, Дімітріє Туцовіч і Дімітар Благоєв — тобто як стратегічне бачення «інших Балкан», як альтернативу різноманітним згубним «процесам інтеграції», а не як якийсь загальновизнаний додаток до вже наявної євроінтеграції. Якщо ми всі погодимося з тим простим фактом, що наші країни надто малі й слабкі, щоб покінчити з ринком та імперіалізмом, і що так само малі та слабкі нові ліві в наших країнах мусять вийти поза звичний академічний габітус, то одним із ключових кроків має стати позиція боротьби і відкидання расизму та опікунства як «ізсередини», так і «зовні», а також викриття справжніх причин цих явищ, щоб побороти апатію та відчай надією, щоб надихнути справжній рух, справді життєздатну політичну силу, яка змогла би не лише тлумачити теперішнє, а й формувати майбутнє. Щоб прояснити свою позицію якомога чіткіше, ми мандруватимемо історією, співставляючи минуле і майбутнє.

Нам казали, що в минулих «етнічних конфліктах» винен примітивний «балканський менталітет». Євроінтеграція, перехід до ринку, воєнне втручання НАТО подавали як протиотруту до історії невдалої модернізації та так званих «нездійснених держав». Зараз, після двох десятиліть економічної руїни та неоколоніальної залежності, стало ясно, що наші проблеми невід’ємні від історії імперіалізму в нашому регіоні.

Ще в дев’ятнадцятому столітті занепад Османської імперії підняв так зване «східне питання». Одразу за цим виникла суперечка, яка з Великих Сил має контролювати і Південно-Східну Європу, комерційно та стратегічно важливу браму між Європою й Азією, коли «хвору людину Європи» нарешті добили й позбавили страждань. Так само як крах Османської влади в Європі активізував усі Великі Сили, громадянські війни в колишній Югославії також стали полем бою Великих Сил за можливість скористатися крахом радянської влади у Східній Європі.

Передумовами втручання Великих Сил у «східне питання» стали часті повстання балканських народів проти імперії. Показовий «захист» християнських громад, а згодом і «національних прав» балканських народів став улюбленим прикриттям для втручань Великих Сил — так само, як у випадку «гуманітарного втручання» у громадянські війни в колишній Югославії. Такі втручання дозволяли Силам утримувати контроль над регіоном і водночас закладати основи майбутніх спустошливих конфліктів між балканськими народами. Класичний приклад — Берлінський конгрес 1878 року, який сформував сучасні Балкани і перетворив цей регіон на «порохову бочку» Європи.

Після перемоги в Російсько-Турецькій війні в 1877-78 Росія викроїла гігантську країну Болгарію, яку в Берліні обрізали більш ніж удвічі інші Сили. Боснія та Герцеговина — лаштунки селянського повстання проти Османського панування в 1875 — опинилися під австрійською окупацією. Сербія, яку Росія втягнула до війни з Туреччиною в 1876, пообіцявши віддати їй Боснію і Герцеговину, опинилася під протекторатом Австрії в обмін на те, щоб Росія відіграла схожу роль у Болгарії і відібрала південну Бесарабію від Румунії. Так само, як Сили скористалися балканськими націоналістичними конфліктами, щоб здобути собі васалів на Балканах, США використали громадянські війни в колишній Югославії, щоб створити сепаратистські неоколоніальні протекторати в Боснії, Косові та (донедавна) Македонії і віддати їхні уряди в оренду ООН, ЄС та НАТО.

Балкани, що постали з Берлінського договору, були роздрібнені на клапті войовничих карликових держав під керівництвом Великих Сил, які накидали оком на спірні території, потрібні для підтримки їхнього існування. Внаслідок того, що нові Балкани були розкроєні на дипломатичній зустрічі Великих Сил проти волі представників балканських народів, не допущених на Берлінський конгрес, балканські націоналісти засвоїли фатальний урок: щонайменше спонсорство Великих Сил, якщо не їхня протекція, необхідні для здійснення мрій про національне возз’єднання та територіальне розширення.

Внаслідок встановлення зв’язків між конкурентними владними блоками та конкретними балканськими державами з їхніми територіальними амбіціями регіон перетворився на «порохову бочку», де місцеві битви націоналістів були проявом смертоносної конкуренції між імперіалістами. Сербію, якій Австрія відрізала шлях до розширення на захід, у напрямі Боснії та Герцеговини, а також від об’єднання з Чорногорією, у 1885 Відень підбурив на руйнівну війну проти Болгарії, щоб ослабити позиції Росії на Балканах. Яблуко розбрату лежало на столі в Берліні, покликане спровокувати Сербію, Болгарію і Грецію на дедалі запеклішу боротьбу за багатоетнічну османську Македонію, що призвела до братовбивчої війни в 1913. Сучасні Балкани і далі слугують рингом, де сходяться в поєдинку за свої інтереси Великі Сили, поки балканські націоналісти (надто слабкі, щоб нав’язувати власні амбіції супротивникам) все ще сподіваються на втручання Великих Сил. Наслідки цього всього аж надто знайомі і слідують історичній схемі «розділяй і володарюй». Наприклад, Косову довелося заплатити за втручання своєю «незалежністю»: Косово тепер протекторат США, а Сербія — енергетичний придаток Росії.

Так само незалежні балканські держави, засновані в Берліні, були незалежними лише номінально. Незалежність була обмежена кількома умовами Сил. Однією з умов було підписати договори про вільну торгівлю з підопічними Великих Сил. Вільний ринок було вписано в Дайтонський договір, внаслідок якого виникла держава Боснія в 1995, і в договір про автономію Косова у Рамбує в 1999 році. Після 1878 Сербія і Румунія були змушені відмовитися від вигідного торгівельного становища на користь Австро-Угорщини.

На Балканах дешеві західні товари знищили традиційні ремісничі галузі і навіть призвели до деіндустріалізації там, де вже була промисловість — наприклад, у випадку болгарської шкіряної та текстильної індустрії. Після 1989 ця схема мусила повторитися у новому відкриванні кордонів для світового ринку, що призвело до краху промисловості та масового безробіття. Балкани після 1878 стали цілком залежними від експорту продуктів сільського господарства, попит на які був фіксованим, а вартість знижувалася через іноземну конкуренцію. Як передбачав ще у 1885 засновник болгарського соціалізму Дімітур Благоєв, Балкани стали аграрною колонією західного капіталізму.

Економічна залежність призвела до фінансової залежності. Однією з умов «незалежності» було те, що балканські країни мали заплатити Великим Силам за будівництво залізниць стратегічного чи економічного значення і оголосити тендер на це серед іноземних підрядників. Будівництво залізниці стало новим проявом боротьби Великих Сил за панування в регіоні, так само як зараз Балкани перебувають у центрі боротьби між Росією та ЄС-США за постачання енергії до Європи та контроль над Центральноазійськими джерелами енергії. Оскільки незалежні балканські країни могли стати форпостами Сил у війнах, їх змусили заснувати постійні армії та стартувати перегони озброєнь у регіоні. Щоб фінансувати залізниці, армії та бюрократичні апарати для управління ними, балканські країни були змушені брати іноземні кредити. Дуже скоро ці крихітні, злиденні і відсталі країни потрапили в боргову пастку. Сили скористалися цим і нав’язали цим країнам наглядові органи, які взяли на себе збір спеціальних податків та впровадження поступок у Сербії, Болгарії та Румунії. Ці наглядові органи — це такі собі МВФ свого часу, що діяли аналогічно до «програм структурного пристосування» на Балканах у наш час. «Поступки» дев’ятнадцятого століття зараз називають «відкриванням назустріч конкуренції», тобто передачею внутрішніх державних монополій іноземним капіталістам.

Ця схема імперіалістичної інтеграції в світову економіку повторювалася, хоч і в новій формі, на Балканах протягом останніх півстоліття і лежить в основі як розвалу Югославії, так і сучасної боргової кризи в регіоні.

Ринкова інтеграція в ЄЕС-ЄС, що почалася в 1970-х торговими договорами між ЄЕС та Югославією, десятирічною торговою угодою між Федеративною Республікою Німеччини та Болгарією і ввезенням технологій у Румунію, завела ці країни в боргову пастку. Найбільшою проблемою для ринкової інтеграції було те, що технічні інновації купували твердою валютою, але продавали переважно у східному блоці за слабку валюту внаслідок як браку конкуренції, так і закриття західних ринків через торговельні бар’єри ЄС. Тож, щоб покрити витрати на імпорт, балканські країни були змушені багато позичати від західних банків. До 1989 року Югославія заборгувала 20 мільярдів доларів, а Болгарія — 12 мільярдів, а виплати Болгарії по боргових зобов’язаннях становили половину прибутків від експорту.

Щоб нав’язати ринкові порядки, необхідні для повернення боргу, МВФ і ЄС вимагали знову централізувати Югославську федерацію. ЄС дражнилося нагородою у вигляді ближчої інтеграції, наче морквиною перед упряжкою. На практиці це означало погодження ЄС із позиціями Мілошевича та великосербського націоналізму, які прагнули підвищити конкурентоздатність сербської економіки через возз’єднання Югославії. Втім, обіцянка євроінтеграції надихала й багаті північні республіки, які прагнули підвищити власну конкурентоздатність, пустивши бідний південь під відкіс і приєднавшись до ЄС. Таким чином, Європейський Союз був не лише чинником економічного розпаду CФРЮ, а й через обіцянки майбутньої політичної інтеграції прискорив її національний розпад.

У Югославії Тіто відкривання назустріч світовому ринку ще з 1950-х призвело до роздрібнення федерації на низку конкурентних самодостатніх економік республік, і внаслідок цього до підйому республіканського націоналізму з 1960-х. Спроба використати світовий ринок, щоб змагатися з Великими Силами, призвела лише до того, що Великі Сили поступово виводили регіон із залежності від радянської економічної зони і вводили в залежність від ЄС. Найважливіше усвідомити, що ціла історія ринку в цьому регіоні була історією зовнішніх зв’язків залежності за рахунок внутрішніх зв’язків між економіками. Найлегше це зрозуміти, якщо уявити Балкани у вигляді велосипедного колеса — певної кількості спиць, приєднаних до підшипника, але ніяк не пов’язаних між собою. Ось чому з економічної точки зору цей регіон завжди залишався в напівколоніальних економічних відносинах бідності й відсталості, що, у свою чергу, зробило його вразливим перед військовим пануванням Великих Сил. Сучасні процеси диригованої з ЄС регіональної інтеграції — наприклад, Центральноєвропейське об’єднання вільної торгівлі — не має на меті сприяти регіональній співпраці, бо це може завадити євроінтеграції. Насправді Балкани інтегруються у якості ринку для західних товарів та інвестиції, що підсилює тенденції деіндустріалізації та боргової залежності.

Тож говорити про «перехід до ринку» після 1989 означає нехтувати фактом, що те, що зараз відбувається, — це насправді другий цикл боргової економіки. Борг схиляє балканські економіки відкриватися до потоків іноземного капіталу і фінансів — переважно прибутків від приватизації — щоб відшкодувати той-таки борг. Високі відсоткові ставки, яких вимагає іноземний капітал, сприяли зростанню за рахунок імпорту і споживчих кредитів, але водночас знищили промисловість і закинули регіон до боргової ями глибше, ніж будь-коли. І це не випадково. Ключовою для розуміння цих явищ є роль грошово-кредитної політики у стимулюванні спекулятивного буму в 2000-х, особливо роль міцних валют — моделей індексування за євро і валютних рад. З одного боку, високі відсоткові ставки та міцні валюти були розроблені для приваблення іноземних кредиторів, щоб уможливити позики, необхідні для оплати імпорту. З іншого боку, ті-таки режими міцних валют і прибутків від приватизації також відповідали за руйнування промисловості. Дорогі гроші стримували інвестиції в реальну економіку і робили експорт неконкурентоспроможним. Через це зросли дефіцити торгового балансу і бюджету, що призвело до нинішньої боргової кризи.

Випадок Болгарії дуже чітко показує, що модель фінансованого росту насправді є механізмом добування капіталу для західних банків. Валютна рада передбачає повне забезпечення і обмінюваність внутрішніх грошей на валютні резерви. Тож за такого режиму держава більше не контролює пропозицію грошей (як у випадку Єврозони). Будь-який дефіцит на поточному рахунку безпосередньо використовує валютні резерви і цим скорочує кількість грошей у національній економіці, що негативно впливає на ліквідність, ціни, зарплати і загальну економічну активність. Тож метою грошової політики є утворити профіцит бюджету й інвестувати його в купівлю іноземних валют, щоб покрити емісію. Ці фонди вкладаються переважно в державні облігації інших європейських країн. Таким чином виявляється, що найбідніша країна в ЄС фінансує найбагатшу за рахунок найбідніших громадян. Болгарія, так само як решта Балкан, врешті виявляється кредитором ЄС. Щоб підтримувати вартість валюти для сплати кредитів у іноземних валютах — кредитів, які покривають дефіцит поточного рахунку й уможливлюють повернення зовнішнього боргу — балканські країни платять за борги багатих країн Єврозони. У свою чергу, банки Єврозони використовують боргову кризу, щоб захопити нові джерела народних багатств: наприклад, енергетичний сектор у Греції, Румунії та Болгарії приватизують у рамках програм структурного пристосування МВФ. Режим профіциту бюджету вимагає на противагу собі постійної економії на бюджетній сфері — широкий потік багатств пливе від бідноти до балканських олігархів і західних банкірів. І під час усього цього боргова економіка руйнує промислову основу росту, а з нею й можливість вибратися з боргової ями.

Режим міцної валюти — це також і режим зближення з Єврозоною, що дозволяє балканським економікам віддавати борги у євро. Але це означає, що всі балканські країни по факту є членами, а точніше — колоніями
Єврозони, адже вони більше не можуть провадити незалежну грошову політику. Примушені вибудовувати профіцит бюджету, щоб повернути борг, вони не можуть інвестувати в промисловість, щоб розворушити економіку, тому мусять, як Греція і решта периферійної Європи, впроваджувати найжорстокіші скорочення зарплат, пенсій і соціальних виплат, а також приватизувати громадський сектор.

Ось чому єдиним способом вибратися з кризи є федерація наших країн, що об’єднає ресурси і спрямує їх в націоналізовані індустрії, щоб збільшити працевлаштування і підвищити рівень життя. Нам слід вимагати регіональної інтеграції, що не залежала б від імпорту дорогого капіталу і західних товарів та експорту численних армій рабів-заробітчан, щоб виплатити борги за цей імпорт. Слід вимагати регіональної інтеграції, що може стати основою розвитку інвестицій у загальні блага, промисловості і мереж, що покрили б усі Балкани.

Ідея балканської федерації дозволяє пов’язати боротьбу проти боргового рабства з боротьбою проти імперіалістичного контролю над регіоном. Тож вона спрямована проти як євроінтеграції, так і російської протекції — проти як боргу, так і енергетичної залежності. Це не націоналістична, а інтернаціоналістична ідея, спрямована проти союзів між місцевими капіталістичними класами та імперіалізмом.

Стратегічно вона уможливлює об’єднання народних рухів усього регіону проти нашої власної «тройки» — МВФ, ЄС-НАТО і Росії — в єдину боротьбу за національне та соціальне звільнення балканських народів. Через союз наших панів та їхніх зовнішніх спонсорів, Балканська федерація показує, що наші справжні союзники — це робітники, студенти, селяни і пенсіонери всього регіону, і щоб боротися з зовнішніми гнобителями, ми мусимо скинути маленьких гнобителів у себе вдома.

Крім того, лише Балканська федерація може створити інтернаціональну альтернативу великим націоналістичним битвам довкола Косова, Боснії та Македонії — битвам, що дозволяють імперіалістичним силам розділяти і володарювати. Врешті, лише Балканська федерація — поняття достатньо широке, щоб уможливити об’єднання всіх балканських народів і дозволити їм жити разом у мирі та рівності.

Балканська федерація — це наш зв’язок із боротьбою народу Греції проти боргового рабства та іноземного панування; це наш внесок у руйнування імперії європейського капіталу, яке може започаткувати нову еру в нашому регіоні, коли народи знову стануть творцями власної долі. Ось чому ми мусимо не лише знову говорити про балканську федерацію, а й враховувати її у всіх аспектах нашої політики, так щоб пов’язати зі щоденними втручаннями і почати закладати її основи знизу, шляхом об’єднання нашої боротьби і виведення їх поза суто національні рамки.

Marks21, Сербія.

Авторки: Андрея Живковіч, Матія Меденіца

Переклала Роксолана Машкова за: Živković, A. and Medenica, M., 2013. Balkans for the Peoples of the Balkans.

Поділитись