Майбутнє вже давно триває: коротка історія євроінтеграції екс-Югославії

  • 26 листопада 2013
  • 7186
Майбутнє вже давно триває: коротка історія євроінтеграції екс-Югославії

Андрея Живковіч

Опубліковано в: Спільне, 2014, №7: Другий світ

«Європі немає альтернатив» — єдина теза, яка домінує в політичному житті екс-Югославії. Разом з ідеєю інтеграції до європейського ринку, Європа як уособлення миру і добробуту залишається метою, яку необхідно досягти. Спробуємо довести, що насправді ми перебуваємо в Європі вже понад чотири десятиліття і залишаємося тією самою залежною територією Європейської імперії, якою ми і були з самого початку.

У цій статті наведена стисла історія європейської інтеграції, яка фактично відбулася задовго до її формального окреслення. Історія євроінтеграції є історією зростання економічної залежності і периферизації, яка здійснювалась у формі боргових криз і деіндустріалізації.

Від Балканської федерації до євроінтеграції

Наша розповідь починається з часів «Холодної війни». На Ялтинській конференції у 1945 році Черчилль, Рузвельт і Сталін домовилися про розподіл Балкан між західною і радянською сферами впливу. Після бунту Тіто проти радянської імперії Югославія потрапила у залежність від фінансування західними банками, ставши балансом проти радянського впливу на Балканському півострові. Проте не слід забувати, що повторне включення регіону у світові ринки не було неминучим. Скоріше це стало наслідком краху революційного процесу регіональної інтеграції, протесту проти зовнішньої залежності, а також внутрішніх націоналістичних змагань.

Сталін вбачав у пропонованій Балканській федерації між Югославією, Болгарією, Грецією й Албанією загрозу до післявоєнного розподілу сфер впливу наддержав, про який було домовлено в Ялті. Розкол між Тіто і Сталіним був значною мірою викликаний провідною роллю Югославії в незалежній Балканській Федерації. В будь-якому разі, невдача Балканського федералізму була викликана не тільки радянським диктатом, але й національними амбіціями комуністичних партій Балканського регіону. По-перше, у випадку Югославії амбіції Тіто приєднати Болгарію та Албанію до Югославської Федерації замість розглядати їх як рівноцінних партнерів загрожували розділенням балканських народів перед радянським тиском. По-друге, намагання побудувати незалежну національну державу суперечило перманентній революції та боротьбі з імперіалізмом. Замість протидії радянській блокаді шляхом військової інтервенції у грецькій громадянській війні проти британського й американського імперіалізму, Тіто закриває югославсько-грецький кордон у 1949 році у відповідь на перші пропозиції продовольчої допомоги і торгових кредитів від Сполучених Штатів Америки. Цей фатальний вибір відмовити грецькій та македонській революції в солідарності привів Югославію до нової залежності.

У Східному блоці модель державних накопичень, орієнтована на інвестиції у військову сферу для конкурування з Заходом, провокувала рвані цикли розвитку, оскільки планові інвестиції випереджали наявні для цього ресурси. При цьому закриті економіки Східного блоку характеризувала обмеженість ресурсів для накопичення, навіть в економіках  масштабу Радянського Союзу. Тому з шістдесятих років усвідомлення загрози європейської інтеграції змушує СРСР пропонувати більш тісну інтеграцію для Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) — торгового об’єднання, заснованого на новому колоніальному поділі праці, в якому Балканським країнам було відведено роль постачальника для СРСР і ринку збуту для його промислової продукції з метою підтримання економічного та військового паритету в Європі в часи «Холодної війни» 1.

Перезапуск процесу об’єднання Європи після відставки де Голля у 1969-му відкрив шлях до першого її розширення з подальшим включенням Великобританії, Ірландії, Данії та Норвегії. Це спонукало Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, попередника ЄС) скористатися розрядкою у відносинах наддержав, аби пограти мускулами у Східному Блоці. Використання хвилі повстань проти радянських колоніальних амбіцій у регіоні та дедалі більша залежність від західного фінансування, технологій і ринків, передусім у Румунії та Албанії, були цвяхом у саме серце радянської імперії, — а значить і оскаржувало її гегемонію в регіоні. З цією метою ЄЕС безжалісно дотримувалося двох принципів 2. По-перше, категорично відмовлялося від будь-яких угод, які посилювали радянський вплив на союзників. Тому встановлення зв’язків між ЄЕС та РЕВ набували вигляду виключно двосторонніх угод з окремими членами країн Варшавського договору. Більше того, з 1974 року країни — члени ЄЕС віддали Співдружності виключне право проводити переговори щодо двосторонніх угод зі Східним блоком, тобто змусили його вести переговори з гігантом ЄЕС під загрозою скасування чинних контрактів. Пастка зачинилася.

Торговельна та фінансова інтеграція, яка за цим послідувала3, мала на меті привести радянські Балкани та Східну Європу до залежності від ЄЕС внаслідок боргової кризи в регіоні у вісімдесятих. Після 1989 року згаданий двосторонній підхід дозволив ЄС нав’язати розпуск РЕВ шляхом регіональної торговельної інтеграції на власних умовах. Це була суперечлива гонка відкриття кордонів перед капіталом ЄС як одна з умов інтеграції у це співтовариство. Отже, з периферії радянської імперії Схід перетворився на периферію новоствореної європейської імперії. Почалося все з Югославії. Внаслідок падіння Балканської федерації Югославія стала водночас і першопрохідцем євроінтеграції, і її найбільш трагічною жертвою.

Перший цикл інтеграції до ЄС: економічна фрагментація і політичне руйнування Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ)

Для ЄЕC торговельна інтеграція з СФРЮ була східною проекцією звичної митної та торговельної політики. Це було ключовим елементом Середземноморського розширення ЄЕС у сімдесятих та вісімдесятих у боротьбі проти РЕВ і Східного блоку4. Обмежені торгові преференції були надані з метою підтримки незалежності Югославії від Східного блоку і розширення впливу ЄЕС у буферних країнах у період Холодної війни 5.

Перший цикл інтеграції з ЄС почався в 1967 році з Угоди про асоціацію між СФРЮ та ЄЕС. Його продовжили безпреференційна торговельна угода в 1970 році і преференційна угода в 1980-му. Військова конкуренція з СРСР змусила Югославію звернутись за торговельною та кредитною допомогою до Заходу. Для боротьби із залежністю від західних ринків і фінансування у п’ятдесятих Югославія зближується з СРСР, а також нормалізує торгові відносини з РЕВ, що врешті призвело до нестійкого балансування між двома імперіалістичними блоками, яке отримало назву «неприєднання».

Таке балансування було поставлене під питання наступним поділом Європи на три конкуруючі і підтримувані супердержавами блоки — РЕВ, ЄЕС і ЄАВТ (Європейська асоціація вільної торгівлі). Югославський же експорт зіткнувся з перспективою зростання тарифної дискримінації, оскільки зовнішні тарифи кожного блоку було поступово гармонізовано, а внутрішні тарифи скасовано — особливо після узгодження в ЄЕС Єдиної сільськогосподарської політики в 1962 році6.

Асоціація з ЄС, як стверджували, мала на меті здобути передові технології, необхідні для розвитку конкурентоспроможного експортного сектору. Коли Югославія отримала структурний торговий дефіцит із ЄЕС — дефіцит, який протримався до останніх днів існування країни, — вона була змушена стати на шлях більш глибокої ринкової інтеграції з європейською спільнотою для імпорту фінансів та технологій. Щоб оплатити все це, Югославія була вимушена продавати свою переважно агропромислову продукцію до ЄЕС, відкриваючи таким чином ринки для торгівлі з цим блоком.

Інтеграція відображає картину залежності, фінансіалізованого розвитку, який триває в регіоні і донині. Передбачаючи сучасну неоліберальну ідеологію, ринкові реформи шістдесятих прямо пов’язували економічну ефективність із рівнем відкритості для іноземного капіталу. Наприклад, Тіто в 1961-му заявив: «Чим більшою буде допомога, тим швидше соціалізм проростатиме в нашій країні» 7. На практиці експортна орієнтація Югославії означала підлаштування її продукції до європейських ринків, які постачали капітальні інвестиції. Попри те, що Югославія досить швидко індустріалізується, її торгівля з ЄС залишається характерною для менш розвинутих країн: імпорт капіталу та проміжних товарів в обмін на експорт сировини, сільськогосподарської продукції і напівфабрикатів. Експорт засобів виробництва із Заходу набуває форми лізингу патентів та ліцензійних угод. Наприклад, Заставська ліцензійна угода з «Фіатом» підтримує технологічну залежність і сприяє переміщенню доданої вартості до компаній у ЄЕС. Будучи не здатною конкурувати в технологічних перегонах, Югославія заощаджувала на вартості робочої сили8. Щоб покрити дедалі більший торговий дефіцит та зовнішній борг, країна стала основним експортером некваліфікованої робочої сили для західноєвропейських країн із сильною економікою — ця модель залежності існує донині.

Торговельні угоди 1970-го і 1980-го років, які лібералізували торгівлю з ЄЕС, також посилили залежність від імпорту капіталу та твердої валюти, необхідних для фінансування експортного росту. Оскільки експортним товарам ледве вдавалося знайти західних покупців, їх доводилося продавати на ринках із «м’якими валютами» в країнах РЕВ, і це призводило до зростання дефіциту торгового балансу. Ще гіршою ситуація стала після світової рецесії 1974—1975 років, унаслідок якої ЄЕС встановила торгові бар’єри саме в тих галузях, у яких Югославія мала конкурентні переваги (експорт сталі, текстилю, тютюну, яловичини). Щоб покрити торговий дефіцит, Югославія була вимушена брати на себе значні боргові зобов’язання на міжнародному фінансовому ринку, які до 1981 року вилилися в 20-мільярдний суверенний борг.

Ці проблеми були наслідками боргової економіки, в якій завищений курс югославського динара, з одного боку, сприяв фінансуванню і погашенню іноземних кредитів та імпорту капіталу, а з іншого — знижував конкурентоспроможність вітчизняного експорту. Також це призводило до тенденції девальвації грошей (високого рівня інфляції), що вимагало подальших позик для підтримки росту інвестицій. За цією самою схемою розвивалися події і в Сербії та в Хорватії у 2000-х.

Фінансова криза сімдесятих у Югославії була невід’ємною частиною глобального переходу до фінансового капіталізму та режиму неоліберальної політики. Шалена економічна криза у вісімдесятих дозволила міжнародним фінансовим інституціям запровадити одну з перших програм структурної перебудови у світі (1982-1985, а також 1989-1990 роки). Міжнародний валютний фонд (МВФ) і ЄС зажадали рецентралізації Югославської федерації з метою макроекономічної стабілізації та утвердження фінансової дисципліни, щоб погасити борг Югославії 9. Ринкова інтеграція призвела до розщеплення національної економіки на низку регіональних економічних систем, що конкурували між собою за державні кредити, іноземну валюту та ресурси. Іншим наслідком такого процесу стало поглиблення нерівності в регіональному розвитку, яка ще з шістдесятих стала теплицею для вирощування націоналізму в Югославії. Рецентралізувати економіку означало позбавити республіки контролю над компаніями, банками та фінансовою сферою — тобто скасувати Конституцію 1974 року, яка перетворила Югославію на конфедерацію.

У відповідь з’явилися дві протилежні програми — обидві пов’язували націоналістичні амбіції з неоліберальними реформами та ще тіснішою євроінтеграцією.

З самого початку лідери найбагатших республік — Словенії, Хорватії та Воєводини — були категорично проти рецентралізації. З точки зору економічної політики вони були неолібералами, які стверджували, що розвиток їхніх орієнтованих на Європу економік стримували марні витрати на бідніші республіки й армію. Щоб вирішити цю проблему, треба було послабити, а не посилити державний контроль. Це називали «конфедералізмом».

Сербські політики теж були економічними лібералами, але прагнули захистити власні інтереси шляхом рецентралізації Сербії — скасування автономії своїх провінцій Воєводини та Косова, яку ті здобули в 1974 році. Адміністративна централізація відкрила би для слабшої сербської промисловості внутрішній ринок, а зміцнення федеральної економічної влади за підтримки МВФ дозволило би впроваджувати програму інвестицій для посилення конкурентоспроможності на європейському ринку. Таким чином, на практиці програма МВФ/ЄС відповідала інтересам великосербського націоналізму і його мріям про централізовану «Сербо-славію».

Тим часом Мілошевич (всього лиш белградський партійний бос) презентував великосербський націоналізм як останнє слово євроінтеграції. Він говорив про проект європейського економічно-валютного союзу, анонсований у 1985-му: «Югославська нація винайшла ідею співтовариства ще сотні років тому — в часи, коли югослави були розділені між імперіями. Сьогодні ми повертаємося до цієї ідеї, від якої раніше всі відверталися і яка тепер завойовує Європу»10.

Багатші республіки, охоплені симетричними процесами націоналістичної радикалізації, теж виправдовували сепаратизм обіцянками євроінтеграції. Використовуючи уявне поняття «Центральної Європи» (яке вигадали східноєвропейські дисиденти, щоб перемістити свої крани від меж Східного блоку до «спільного європейського дому»), інтелектуали-націоналісти зі Словенії та Хорватії прирівнювали національний суверенітет до «возз’єднання» з Європою, тоді як Югославію почали асоціювати з «Балканами» та «азіатським варварством»11.

Зрозуміло, що, вимагаючи скасування повноважень республік, впровадження неефективної шокової терапії та припинення перерозподілу багатства від заможніших до бідніших республік, МВФ та ЄС сприяли націоналістичному розвалу Югославії. Отже, Європейський Союз був не лише агентом економічної дезінтеграції Югославії, але й своїми обіцянками майбутньої політичної інтеграції прискорив політичний розпад країни.

Другий цикл євроінтеграції: євро-конвергенція та боргове рабство12

Після воєн, які розділили колишню Югославію, в рамках другого циклу євроінтеграції економіку ще ширше відкрили для іноземного капіталу та кредитів з метою фінансування погашення боргу.

Ключовим для розуміння цього процесу є режим твердої валюти в екс-югославських країнах. У Хорватії він проявився і індексуванні валюти до євро, а в Чорногорії та Боснії — у запровадженні євро. (У Болгарії індексування прийняло форму валютної ради, тому цей аналіз стосується лише решти Балканських країн.) 13. У відповідності до Вашингтонського консенсусу, запропонованого міжнародними фінансовими інституціями та впроваджуваного в екс-Югославії з вісімдесятих років, макроекономічна політика передбачала контроль над грошовою масою і спрямування інфляції з метою «цінової стабільності». Інструментом досягнення такої стабільності мав стати «монетарний якір» — різновид фіксованого обмінного курсу. Такий якір міг працювати тільки за умови дотримання жорсткої грошово-кредитної політики, заснованої на збереженні високих відсоткових ставок. Реальною функцією грошово-кредитної політики стає не цінова стабільність, а створення якоря для боргової економіки, який запобігав би знеціненню національних валют, а отже — зберігав би потік боргових платежів і стримував би зростання вартості імпорту.

Система фіксованого обмінного курсу означала де-факто інтеграцію з Єврозоною. У Єврозоні втрата контролю над емісією грошей або змінами відсоткової ставки в поєднання з жорсткою грошово-кредитною політикою Європейського центрального банку (ЄЦБ) підштовхували капітал до підвищення продуктивності праці. Однак поки капітал знижував вартість робочої сили, Німеччина досягла найбільшого рівня заощаджень, що вилилося дедалі різкіший дисбаланс у Єврозоні: німецький експорт спричинив значні торгові дефіцити у більш відсталих країнах європейської периферії 14. Ці країни, в тому числі Словенія, використовували в своїх інтересах низькі відсоткові ставки для запозичень у банках країн ядра, щоб покривати ці дефіцити. Це, в свою чергу, заклало основу для нестабільного, фінансованого з боргів росту і, відповідно, кризи в Єврозоні.

Пост-Югославія інтегрувалася в Єврозону шляхом трьох основних регіональних процесів фінансіалізації 15 — режиму фіксованого обмінного курсу, фінансової лібералізації та приватизації. Фінансовий сектор ЄС, який контролював понад 90% банківської системи пост-Югославії, користуючись надприбутками, отримуваними завдяки різниці у відсоткових ставках у Єврозоні та на внутрішніх ринках, підживлював спекулятивну модель росту, засновану на імпорті та споживчих кредитах, яка тим часом руйнувала промисловість і підштовхувала наш регіон до небаченої боргової пастки. Сукупний суверенний борг країни колишньої Югославії в понад п’ять разів перевищував борг Югославії в 1990 році. Той самий кредитно-грошовий режим, який залучав іноземні кредити і надходження від приватизації, відповідає і за руйнування промисловості, масове безробіття і зростання абсолютної бідності мільйонів робітничих родин. «Дорогі гроші» стали перешкодою для інвестицій у реальну економіку, тоді як переоцінені національні валюти робили неконкурентоспроможним експорт. У результаті зростав торговий та бюджетний дефіцит, який було можливо покрити лише за рахунок подальших спекуляцій, іноземних кредитів та надходжень від приватизації. Економічний ріст у регіоні став повністю залежним від зовнішнього фінансування. Ця бульбашка зрештою луснула під час фінансового краху 2007 року.

У нинішній Хорватії кризу лише поглиблює необхідність підтримувати співвідношення хорватської куни з євро (адже, як і в решті Балканських країн, більшість cпоживчих та державних боргів обраховані в євро) з метою запобігти неконтрольованому росту боргового тягаря. Ідентична ситуація і в інших периферійних країнах Єврозони — наприклад, у Греції. Індексація запобігає зовнішньому втручанню шляхом девальвації і нав’язує так звану «внутрішню девальвацію» — погашення заборгованості через жорстку економію та скорочення зарплат, що викликає скорочення попиту, а отже, і зменшення коштів на оплату боргу. По суті, країни регіону втратили будь-яку незалежність у кредитно-грошовій політиці — а значить, і економічний суверенітет — передали важелі впливу Європейському центральному банку і стали колоніями європейського фінансового капіталу.

Словенія ж, навпаки, не відкривала аж так внутрішні ринки потокам іноземного капіталу, а скоріше намагалась увійти на світовий ринок на власних умовах, ступивши на шлях експортно-орієнтованого росту. Певну невдачу цього шляху можна бачити в сучасній борговій кризі, яка насправді є кризою інтеграції до ЄС.  Як член Єврозони Словенія не могла більше девальвувати власну валюту для збереження конкурентноспроможного експорту, і її розвиток ставав залежним від дешевих зовнішніх кредитів. Тож Словенія не уникла регіональної кризи залежності від зовнішніх ринків та фінансування. З цієї точки зору зростання рівня життя є бар’єром для подальшого накопичення. Обсяг прямих іноземних інвестицій у 2000-х свідчив про те, що словенський капітал вимушений переносити дедалі більше виробництва до тих регіонів екс-Югославії, де дешевша робоча сила. Спроби використати зовнішні інвестиції, щоб підірвати рівень зарплат і витрат на соціальний сектор у самій Словенії, вказують на те, що Словенія як виняток із регіонального неолібералізму — це ілюзія.

Третій цикл євроінтеграції: криза регіоналізму в Європейському Союзі16

Уроки словенського досвіду зрозумілі. Євроінтеграція буде і надалі підривати конкурентоспроможність хорватського та сербського експорту внаслідок викачування доданої вартості до європейських банків шляхом структурного торгового дефіциту та зовнішнього боргу. Такий борг буде вкотре використаний як важіль впливу для чергового раунду відкриття кордонів іноземному капіталу. Слід зазначити, що іноземний капітал поки що не поспішає інвестувати в реальну економіку, за винятком окремих галузей, бо невеликі та погано інтегровані споживчі ринки не обіцяють збільшення обсягів продажу. Для створення певного внутрішнього ринку, який би приваблював іноземних інвесторів, ЄС ініціював у 2006 році Центральноєвропейську Асоціацію вільної торгівлі (ЦЄАВТ) в Західнобалканському регіоні, що об’єднує Сербію, Хорватію, Боснію, Македонію, Чорногорію, Албанію, Косово та Молдову.

Цілями Асоціації є створення зони вільного ринку (що зводиться до зниження тарифів і квот), а не митного чи валютного союзу. Інакше кажучи, її метою є підготовка регіону до інтеграції в ЄС, і аж ніяк не розвиток регіональної інтеграції, який би суперечив європейській інтеграції. Інтеграція проходить за принципом «осі і спиць»: торгівля та інвестиції кожної з країн спрямовані у напрямі до чи від ЄС. Європейський Союз став основним торговим партнером усіх країн асоціації: у 2008 році 55— 80% імпортно-експортних потоків Західних Балкан були в цьому напрямку. Тому, з огляду на структурну слабкість регіонального експорту в рамках системи фіксованих обмінних курсів, ЦЄАВТ на практиці репрезентує зону вільної торгівлі для експорту з ЄС. Більше того, як і у випадках із торговельними угодами між СФРЮ та ЄЕС і першою ЦЄАВТ (утвореною в 1991 році між Польщею, Угорщиною та Чеською Республікою), доступ до європейських ринків обмежено саме у галузях, у яких регіон має порівняні переваги. Тому друга ЦЄАВТ — як, власне, і перша — означатиме реструктуризацію регіональної економіки для обслуговування потреб мультинаціональної Європи і подальшу деіндустріалізацію 17. Нинішні програми структурних перебудов у Словенії, Хорватії та Сербії, згідно з якими державний сектор, охорона здоров’я та пенсійне забезпечення мають стати відкритими для зовнішніх капіталів з метою погашення зовнішнього боргу, втілюються в життя.

У зв’язку з необхідністю компенсувати зовнішній дефіцит із ЄС була й слабка тенденція до відновлення торгівлі всередині регіону, якій сприяла (але не спричиняла) лібералізація тарифних бар’єрів у ЦЄАВТ. Багато в чому це стало поверненням до 1970 року, коли труднощі на європейських ринках змусили Югославію переорієнтовувати експорт на ринки РЕВ.

Проблема в тому, що кожна країна колишньої Югославії намагається досягти позитивного сальдо торгового балансу з іншими для компенсації дефіциту з ЄС, блокуючи таким чином подальший розвиток внутрішньорегіональної торгівлі. Це частково пояснює причину зростання імпортних кредитів Словенії та перенесення її виробництв до інших країн колишньої Югославії.

Випадок Словенії як найбільш передової економіки регіону вказує на межі внутрішньорегіональної інтеграції, яка водночас і спричинена зовнішньою залежністю від ЄС у сфері фінансування, і структурно нею обмежена. Європейська модель інтеграції Балкан прискорює деіндустріалізацію і будує вразливу економіку споживання, побудовану на борговій піраміді. Як бачимо, зараз, у ситуації регіональної подвійної рецесії, економічне зростання неможливе без зовнішнього фінансування. Регіональна інтеграція опинилася між Сциллою залежності від ЄС і Харибдою обмеженості національного ринку. Пост-Югославію загнано на шлях периферизації.

Регіональна політика ЄС щодо Балкан є невід’ємною частиною імперіалістичного поділу регіону на конкуруючі малі держави і неоколоніальні протекторати (Боснія, Македонія та Косово). Під приводом «регіональної співпраці» ЄС встановлює новий геополітичний порядок і готує регіон до інтеграції в ЄС, яка йде по слідах розширення НАТО в регіоні. Зведено мобільні набори залізних завіс, які розділили регіональних «переможців» і «переможених» в перегонах за європейською інтеграцією. У дев’яностих роках Європейський Союз запровадив неофіційні санкції проти Хорватії, коли Туджман напряму відхилив регіональне співробітництво, тоді як Мілошевича було винагороджено за гарантування Дейтонської угоди 1995 року і торгових угод з ЄС. Нинішній вступ Хорватії до ЄС головним чином забезпечено тим, що сербсько-албанська боротьба за Косово стала приводом для боротьби між ЄС—США і Росією за гегемонію на постсоціалістичному Сході. Таким чином, регіоналізм ЄС створює нову арену для націоналістичної боротьби в екс-Югославії 18.

Європейська модель регіональної фінансової інтеграції водночас і несправедлива, і нежиттєздатна. Регіональні національні держави не в змозі протистояти зовнішньому економічному і військовому тиску і змушені конкурувати одна з одною за зовнішнє спонсорство, плекаючи марні та катастрофічні амбіції стати регіональним гегемоном. Повертаючись до початку нашої історії, слід зазначити, що такі процеси відповідають формам регіональних змагань наприкінці сорокових, які відкрили Балкани для поділу між ворогуючими блоками наддержав, а потім — і для інтеграції в конкуруючі економічні імперії (РЕВ, ЄЕС-ЄС). Регіон став розмінною монетою імперій — переходив від однієї імперії до іншої у ролі залежної периферії і військового форпоста.

Альтернативний шлях полягає у створенні Балканської Федерації 19 — форми кооперації, як об’єднувала би людей регіону спільною метою звільнення регіону від зовнішньої залежності і внутрішніх суперечок, підвищення рівня добробуту населення, можливість для людей вирішувати власну долю. Досвід колишньої Югославії є доказом того, що логіка ринкової конкуренції сама по собі є причиною нерівномірного розвитку і може лише поглибити теперішню нерівність між регіонами, розпалюючи націоналістичну ворожнечу. Тому першим кроком на шляху нового регіонального порядку є розрив з політикою економічної «фінансіалізації» і її захистом вартості грошей (читай — боргу) на користь економічної політики, яка сприяє добробуту працівників шляхом перерозподілу ресурсів на сприяння зайнятості, соціальне забезпечення і підвищення рівня життя. Націоналізація банків і промисловості забезпечить інструментами регіональну координацію для інвестицій, спрямованих на подолання нерівномірного розвитку, створення механізмів регіональної солідарності і співпраці, а також для створення «економік участі», в яких суверенітет буде належати безпосереднім виробникам і місцевим громадам. Отже, настав час регіонального виходу з кризи європейської інтеграції.

Переклав Олександр Кравчук

Перекладено за: Andreja Zivkovic. The future lasts a long time: a short history of European integration in the ex-Yugoslavia. In: Critic Atac.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОТОПАЮЧИ В БОРГАХ. Неоліберальна політика жорсткої економії і як із нею боротися (Андрея Живковіч)

БАЛКАНИ ДЛЯ НАРОДІВ БАЛКАН (Андрея Живковіч, Матія Меденіца)

ВИРІШАЛЬНА РУМУНСЬКА ОСІНЬ (Флорін Поенару)

НАЦІЯ В ЗАГОЛОВКАХ, КЛАС У ПІДТЕКСТІ (Дон Калб)

ПІСЛЯ КЕМАЛЯ (Перрі Андерсон)

 

Notes:

1. Для уникнення однобокості зазначимо, що багато високотехнологічних товарів із РЕВ продавали в СРСР, як-от продукцію автомобільної, текстильної промисловості, електроніки і т. ін. А з СРСР, імпортували не лише промислові продукти, а і значною мірою с/г, сировинну продукцію. — Прим. перекл.

2. Angela Romano, «Untying Cold War knots: The EEC and Eastern Europe in the long 1970s», Cold War History, forthcoming 2013.

3. Румунія долучилася до Узагальненої схеми преференцій ЄЕС у 1974 році і підписала текстильні угоди в 1976-му, потім широку торгівельну угоду, яка поширювалася й на промислові товари, у 1980-му. У 1977 році підписати текстильні угоди з ЄЕС були змушені Польща й Угорщина, у 1978-му Чехословаччині та Угорщині довелося підписати угоди щодо сталеварної промисловості, внаслідок чого Румунії та Польщі теж довелося підписати ці домовленості. Іншими словами, країни Східного блоку почали конкурувати одна з одною за інтеграцію до ринків ЄЕС. Передбачаючи регіональні розподіли дев’яностих років, Угорщина скаржилася на те, що Румунія була удостоєна торгової угоди, тоді як Угорщині, лідеру Східного блоку в проведенні ринкових реформ, все ще відмовляли у її підписанні. Навіть Болгарія, яка вирізнялася шанобливим ставленням до радянського імперіалізму, щоб не відставати від своїх регіональних конкурентів, підписала угоду щодо сталеливарної та текстильної промисловості у 1979 році, а згодом уже вимагала навіть більш широкої торговельної угоди з ЄEC, ніж румунська сторона. Див там же.

4. Dennison Rusinow, ‘Yugoslavia’, in: Eric N. Baklanoff (ed.), Mediterranean Europe and the Common Market: studies of economic growth and integration, Alabama: University of Alabama Press, 1976.

5. Patrick F. R. Artisien and Stephen Holt, ‘Yugoslavia and the EEC in the 1970s’, Journal of Common Market Studies, Vol. 18, No. 4, 1980, pp. 355-369.

6. Stephen Holt and Ken Stapleton, ‘Yugoslavia and the European Community’, Journal of Common Market Studies, 10:1, September 1971, pp. 47-57. У 1959 році Кардель повідомив офіційній делегації з ЄЕС про зацікавленість режиму в тіснішій експортній інтеграції з новоствореною ЄЕС: «Наша країна потребує рішення, яке усуне будь-які дискримінаційні положення, але приноситиме користь обом сторонам. Тож Югославська федерація сподівається, що наша співпраця триватиме саме в цьому напрямку». Процитовано за: Branislav Radeljić, European Community Involvement in the Yugoslav Crisis and the Role of Non-State Actors (1968-1992). PhD thesis, Goldsmiths, University of London. 2010, pp. 70-71.

7. Susan L. Woodward, ‘Orthodoxy and solidarity: competing claims and international adjustment in Yugoslavia’, International Organization, 40: 2, Spring 1986.

8. Всупереч міфу про те, що самоуправління дозволяє робітникам збільшити зарплати за рахунок скорочення капітальних інвестицій, Сьюзен Вудворд показала, що насправді самоуправління було з самого початку розроблено для нормування витрат на робочу силу і підвищення продуктивності праці. Див.: Susan L. Woodward, Socialist Unemployment: The Political Economy of Yugoslavia, Princeton University Press, Princeton, New Jersey, 1995.

9. Susan L. Woodward, Balkan Tragedy: Chaos and Dissolution after the Cold War, The Brookings Institution, Washington, D.C, 1995.

10. Dejan Jović, Jugoslavij: država koja je odumrla. Uspon, kriza i pad četvrte jugoslavije (1974-1990), Prometej, Zagreb, 2003, p.374.

11. Процитовано за Milica Bakić-Hayden, Varijacije na temu ‘Balkan’, I.P. ‘Filip Visnjić’, Belgrade, 2006, p. 42.

12. Аргументи цього розділу спираються на такі джерела: Andreja Živković, ‘Bankrot Evropske unije: ili kako izaći iz Evrodezintegracije’, Zarez, XIII/322, 24. November 2011, pp. 28-30; а також Andreja Živković, ‘Povratak u Budućnost: Tranzija na Balkanu’, Miloš Jadžić, Dušan Maljković and Ana Veselinović (eds.), Kriza, Odgovori, Levica: prilozi za jedan kritički diskurs, Rosa Luxemburg Stiftung Southeast Europe, Belgrade, 2012, pp. 188-219.

13. Розширення цього аналізу решту Балкан можна прочитати тут: Андрея Живковіч і Матія Меденіца. Балкани для народів Балкан.

14. У цьому пункті ми використовуємо метод переломного аналізу Костаса Лапавітсаса: C. Lapavitsas et al., ‘Eurozone Crisis: Beggar Thyself and Thy Neighbour’, Research on Money and Finance occasional report, March 2010.

15. Про напрямки регіональної фінансіалізації див.: Andreja Živković, ‘From the market…to the market: The debt economy after Yugoslavia, in Srecko Horvat and Igor Stiks eds., “The Rebel Peninsula: Radical Politics after Yugoslavia”, Verso, forthcoming 2014.

16. Більш повна версія аргументів цієї частини зі статистичними даними: Andreja Živković, ‘Evropska integracija pre evropske integracije: o poreklu sadašnjih dužničkih kriza u bivšoj Jugoslaviji’, u Stipe Ćurković i Marko Kostanić (eds.), Kriza eurointegracija – lijeve perspektive s periferije, Centar za radničke studije, Zagreb, forthcoming.

17. Обмежуючи експорт сталі, текстилю, сільськогосподарської продукції і продуктів харчування зі Східного блоку, перша угода ЦЄАВТ надає конкурентну перевагу європейському капіталу, який на той час зіткнувся з надконкуренцією на європейських ринках. Результатом цього стала значна деіндустріалізація Східної Європи. Див.: Peter Gowan, The Global Gamble: Washington’s Faustian Bid for World Dominance, Verso 1999.

18. Наприклад, Європейська комісія заявила, що підписання протоколу в галузі агропромисловості в рамках ЦЄАВТ було заблоковано внаслідок боротьби за незалежність Косова. Можна також навести приклад митної війни у липні 2012 року між Сербією та Косовом.  Можна навести навіть той факт, що протидія з боку Греції вступу Македонії до ЄС під її нинішньою назвою спричинила перегляд її інтеграції в термінах регіонального підходу ЄС як питання «регіональної співпраці», і це стало офіційною політикою ЄС щодо Македонії!

19. Про історію соціалістичної дискусії стосовно Балканської Федерації: Andreja Živković and Dragan Plavšić, (eds.) ‘The Balkan Socialist Tradition: Balkan Socialism and the Balkan Federation, 1871-1915’, special issue, Revolutionary History Journal, 8:3, 2003.

Рекомендовані

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери