Соціалізм, їдишкейт, дойкейт: коротка історія єврейського Бунду

7012
Сергій Іщенко
Статті автора

Черговий виток жахливого кровопролиття в Ізраїлі/Палестині спонукає згадати не тільки сумну долю цього нещасного регіону, але й єврейську історію. Сьогодні все, що стосується єврейства і його минулого «монополізувала» Держава Ізраїль. Але так було не завжди. У Східній Європі існували й альтернативи сіоністському проєкту «зібрати всіх євреїв у Палестині» — причому, достатньо потужні, аби скласти йому вагому конкуренцію. Найвпливовішою з них був Бунд — єврейський національний рух, який, так само, як і чимало інших національних рухів народів Східної Європи (український, польський, грузинський та ін.), мав соціалістичну спрямованість і не бачив національного визволення окремо від соціального.

 

Brider un shvester fun arbet un noyt

Брати і сестри у праці та бідності,

Всі, хто розсіяні і розпилені.

(...)

Присягаємо вести святу боротьбу,

доки світ не оновиться:

без жебраків, без багатіїв, без панів і без рабів —

рівними нехай будуть сильні й слабкі!

 

Це рядки з пісні Di Shvue («Присяга»), яку на початку ХХ століття написав відомий письменник і етнограф Семен Ан-ський (до слова, автор містичної п’єси «Діббук», про яку схвально відгукувався сам «король жахів» Говард Лавкрафт). Цю пісню свого часу знав, мабуть, чи не кожен єврей від Риги до Одеси. Адже вона була гімном Бунду, а Бунд — це не просто ще одна політична течія, але й ціла окрема філософія й культурна традиція східноєвропейського єврейства. Традиція, яка пропонувала альтернативу і сіонізму, і застиглій релігійній ортодоксії, і асиміляції євреїв.

Історія Бунду розпочалася восени 1897 року. Наступного дня після свята Йом Кіпур тринадцять людей зібралися у будиночку на околиці Вільнюса й присяглися спільно боротися за покращення долі єврейських робітників у тодішній Російській імперії. Це був час, коли безжальні модернізація й індустріалізація руйнували усталений лад життя євреїв Східної Європи — так само, як вони ламали й традиційний устрій українського села. Євреї століттями мешкали у містечках-штетлах, займаючись ремеслом чи дрібною торгівлею. Але настали нові часи. Чоботар зі своєю маленькою майстернею не мав сили і змоги змагатися із взуттєвою фабрикою, а дрібному крамареві годі було й намагатися конкурувати з великим магазином. Багатьом євреям доводилося згортати свої малі сімейні бізнеси і вирушати найматися на завод.

Життя тодішніх робітників і так було сповнене злиднів, утисків, несправедливості й безправ’я. Але у випадку євреїв до всього цього додавалася ще й національна дискримінація. Всім цим лихам й покликана була протистояти нова організація, яка отримала назву Algemeyner Yidisher Arbeter-bund, Загальна спілка єврейських робітників, або просто Бунд. Вже за десять років вона перетворилася на одну з найбільших єврейських організацій Східної Європи. У 1906 році до лав Бунду належали 43 тис. осіб — для порівняння, наприклад, Українська соціал-демократична робітнича партія налічувала у той самий час лише 6 тис. активістів[1].

 

бунд 1905

Члени Бунду поряд з тілами трьох своїх товаришів, убитих в Одесі під час Революції 1905 року

 

Дойкейт vs сіонізм

Програма Бунду ґрунтувалася на трьох головних засадах: соціалізм, їдишкейт і дойкейт. Як члени робітничої соціалістичної партії, бундівці виборювали демократичну республіку, рівноправ’я жінок та чоловіків, соціальні реформи та 8-годинний робочий день. Але водночас Бунд був і національною партією, яка відстоювала єврейську ідентичність, мову їдиш і культуру східноєвропейського єврейства, поборювала дискримінацію й антисемітизм. Саме в цьому, на думку бундівців, полягав принцип їдишкейт, «єврейства». Зазвичай, це слово вживали, коли йшлося про дотримання приписів юдейської релігії у повсякденному житті й побуті. Бундівці чи не першими вклали у нього новий сенс — для них йшлося про єврейське життя в усій його повноті, про самоідентифікацію громад і людей саме як євреїв. 

Вже на своєму IV з’їзді у травні 1901 року Бунд заявляв: «Кожна національність, окрім прагнення до економічної, громадянської й політичної свободи та рівноправності, також має національні прагнення, засновані на <…> мові, звичаях, способі життя, культурі загалом, що повинні мати повну свободу для розвитку»[2]. Отож, на зміну виключно релігійній ідентичності єврейства бундівці запропонували світську, національну. До слова, виступаючи проти панування у традиційних єврейських громадах консервативних релігійних лідерів, бундівці — на відміну від асиміляторів — захищали збереження самих цих громад, стверджуючи, що у них присутній «не тільки результат старого, але, з відомими застереженнями, ембріон нового»[3].

Як національна партія, Бунд після кривавого Кишинівського погрому 1903 року заявив, що насильству проти євреїв слід давати найрішучішу відсіч[4]. Партійці створювали загони самооборони. Один з таких бундівських загонів у 1904 році розігнав банди чорносотенців, які йшли громити єврейські квартали Даугавпілса.

При цьому з іншим єврейським національним рухом — сіонізмом — у Бунду відносини не склалися. «Сіоністи говорять про побудову національної держави у Палестині. Але наша партія базується на цілком протилежній позиції — наш дім тут: у Польщі, у Росії, у Литві, в Україні, в Америці, — казав один з лідерів бундівців Володимир Медем (до слова, колишній студент Київського університету, виключений за участь у студентському страйку). — Тут ми живемо і працюємо, тут ми будуємо плани на майбутнє. Це наш дім, і в ньому ми не є чужими. Саме на цьому ми будуємо свою діяльність»[5]. Це і був третій принцип, дойкейт, — «наша країна там, де ми живемо». На думку бундівців, євреї мали набагато міцніші зв’язки з країною, де вони мешкали поколіннями, аніж з далекою «історичною батьківщиною». Ідею переселення до Палестини вони вважали утопією, до того ж небезпечною. Бунд заявляв, що, по-перше, Палестина занадто мала, аби вмістити сотні тисяч переселенців з усього світу, а, по-друге, таке переселення неминуче спричине протистояння з місцевим арабським населенням[6].

 

Володимир Медем

Володимир Медем

 

Натомість Бунд вважав, що у етнічно строкатих країнах Східної Європи слід побудувати такий лад, щоби кожна національність, зокрема й євреї, мала змогу вільно жити й розвивати власну національну культуру. Не розчиняючись серед навколишнього населення, як закликали асимілятори, але й не відгороджуючись від нього, чого хотіли б релігійні ортодокси. Бунд виступав за створення єврейського самоврядування, яке опікувалося б питаннями освіти та культури. Таке самоврядування мало б обиратися на принципах загального, вільного і рівного виборчого права чоловіками й жінками, які вважають себе євреями. Єврейські школи і виші мали б фінансуватися з бюджету держави та місцевого самоврядування й входити у загальнодержавну шкільну мережу. А от релігійними справами, за планом Бунду, єврейська громада займатися не мала б — оскільки релігія то «справа совісті особистої, справа приватна, в яку не має втручатися ані держава, ані пролетаріат як клас, забезпечуючи лише кожному свободу совісті»[7]

Важливо, що жодних суперечностей між своїми соціалістичними та національними цілями бундівці не бачили. Вони вважали, що боротьба за освіту рідною мовою і безперешкодний культурний розвиток — це частина спільної боротьби робітництва. При цьому Бунд окремо наголошував, що його підхід до національного питання не є «панацеєю для всіх націй»: йдеться лише про специфічне становище єврейства[8].

Бунд і «тюрма народів»

Як національна робітнича партія, Бунд у Російській імперії допомагав єврейським робітникам створювати профспілки й влаштовувати страйки (зокрема проти роботодавців-євреїв). В Україні, наприклад, вплив бундівців переважав у спілках друкарів і кравців[9]. Серед єврейського робітництва і молоді бундівці користувалися таким авторитетом, що саме їх часом кликали на допомогу, коли йшлося про складні юридичні чи навіть моральні питання. Володимир Медем згадує кумедний випадок, коли вагітна дівчина звернулася до місцевого відділення Бунду, аби те умовило батька дитини з нею одружитися.

Водночас, як соціалісти, бундівці бачили себе частиною загальноімперського робітничого руху. Так, Бунд долучився до створення Російської соціал-демократичної робітничої партії. Втім, історія взаємин єврейських соціалістів та РСДРП виявилася досить складною. Бундівці відстоювали автономію власної організації й розраховували на визнання як представників саме єврейського робітничого руху. Частина лідерів загальноросійської соціал-демократії, зокрема Ленін, такі вимоги таврували як «націоналістичні», вимагаючи повного злиття двох організацій. Через це Бунд то залишав лави РСДРП, то знову до них долучався[10].

Натомість соціалістичні рухи інших пригнічених національностей російської «тюрми народів» Бунд розглядав як природних союзників. Наприклад, у лівобережній Україні, зокрема в Полтавській губернії, бундівці охоче співпрацювали з Революційною українською партією[11]. Майбутній дипломат Української Народної Республіки Максим Гехтер був одночасно активістом і Бунду, і РУП.

 

бунд демонстрація 1917

Демонстрація Бунду, 1917 рік

 

Бунд і українська революція

Під час Революції 1917-1921 бундівці працювали у складі Центральної Ради та українських урядів. Вони підтримали ІІІ Універсал, яким було проголошено Українську Народну Республіку. «Коли ми бачимо, що звільнений український нарід дає і нашому народові свободу, ми беремо на себе частину відповідальності за цей акт і від усього серця підписуємось під цим Універсалом», — казав тоді представник Бунду у Центральній Раді[12]

Щоправда, до повної незалежності України партія поставилася досить прохолодно, і за IV Універсал не голосувала. Бундівці побоювалися, що проголошення незалежності неминуче призведе до національних конфліктів, жертвами яких можуть стати насамперед національні меншини[13]. Деякі сучасні історики припускають, що єврейські соціалісти могли боятись також можливої помсти більшовиків, адже саме тоді «червоні» насувалися на Київ (наприклад, думка Сергія Гіріка, висловлена в ефірі «Громадського радіо»). Вже у квітні 1918 року бундівці проголосували за конституцію Української Народної Республіки, а наприкінці серпня 1919 року конференція єврейських партій України за участі Бунду висловилася на підтримку незалежної УНР.

Після Жовтневого перевороту бундівці у Центральній Раді підготували резолюцію, що містила «рішучий осуд повстання більшовиків». А коли «червоні» на початку 1918 року заволоділи Києвом, один з лідерів партії стверджував, що вони «розстріляли всі національні завоювання революції в Україні». Однак, вже у наступному році всередині Бунду з’явилися пробільшовицькі групи — певний час існував навіть окремий «комуністичний Бунд». Більшість його прибічників згодом перейшли до комуністичної партії. А «автентичний» Бунд на радянських теренах спіткала та сама доля, що й решту альтернативних більшовикам партій — він був заборонений. Десятки його активістів — зокрема й ті, хто перейшов до комуністів, — були винищені сталінським терором 30-х років.

 

плакат бунд

Передвиборчий плакат Бунду, Київ, 1917 рік

 

Натомість Бунд продовжував діяти у нових незалежних державах Східної Європи — у Литві, Латвії й особливо активно у Польщі. Польські бундівці засновували молодіжні й жіночі організації, профспілки, брали участь у створенні мережі шкіл з викладанням на їдиші. Існували їхні осередки й у Галичині та на Волині, які опинилися під польською владою. У Львові мітинги єврейських соціалістів зазвичай збиралися на Збожовій площі (нині — вулиця Зернова), звідки колони з оркестром крокували містом[14]. А коли у Німеччині до влади прийшли нацисти, львівські бундівці розпочали кампанію бойкоту німецьких товарів. Бунд близько товаришував з українськими соціалістами-радикалами («партією Івана Франка»), підписував з ними спільні заяви, запрошував їхніх представників на свої з’їзди[15].

Катастрофа

Край існуванню Бунду — як, власне, і всього єврейського життя Східної Європи — поклали Друга світова і Голокост. До його знищення доклалися не тільки нацисти — керівники польського Бунду Віктор Альтер і Генрік Ерліх, як і багато їхніх однопартійців, були вбиті сталіністами у Радянському Союзі. Спостерігаючи за загибеллю свого народу, представник Бунду в уряді Польщі на вигнанні Шмуель Зігельбойм покінчив із собою — на знак протесту проти бездіяльності антигітлерівської коаліції перед лицем геноциду.

 

Shmuel Ziegelboim

Шмуель Зігельбойм

 

Але Бунд не просто помирав — він гинув у бою. У 1942 році син бундівців і сам активіст бундівської молодіжки, 23-річний варшавський єврей Марек Едельман, став одним із керівників підпільної Єврейської бойової організації у гетто окупованої нацистами польської столиці. Наступного, 1943-го року — він вже один з чільних учасників приреченого на поразку повстання у гетто, а після загибелі командира повстанців, соціаліста-сіоніста Мордехая Анелевича, прийняв командування на себе. «Ми билися просто за те, щоби німці не вирішували, коли і як нам помирати», — згадуватиме він потім. Втім, Марек Едельман вижив, а за рік вже знову був на барикадах зі зброєю в руках — тепер вже як учасник польського, загальноміського повстання. Воно теж зазнало поразки, але він знову лишається живим.

 

мурал

Мурал Едельмана

 

Підпільна бундівська група діяла й у Львові. Її учасники допомагали втікачам з гетто, робили для них фальшиві документи. Збереглася листівка львівських бундівців, видана у березні 1942 року — вона закликала в’язнів гетто будувати схованки й здобувати зброю[16].

Уламки і пам’ять

Після Другої світової війни герою Варшавського гетто Мареку Едельману пропонували виїхати до новопосталого Ізраїлю. Він відмовився, сказавши, що тут, у Польщі, поховано його народ, і він залишається сторожити його могили. Це не було перебільшенням — з майже 3,5 млн євреїв, що мешкали у довоєнній Польщі, у 1945 році уціліли лише 100 тисяч. Це була одна з причин, чому спроби відновити діяльність польського Бунду після війни виявилися приреченими на поразку. Інша, не менш вагома — новий прорадянський уряд не збирався терпіти жодної незалежної політичної діяльності. У 1949 році Бунд у Польщі був ліквідований владою.

Чимало бундівців опинилися за океаном, сюди ж — до Нью-Йорку — переїхав і всесвітній координаційний комітет організації. А на іншому краї планети, в Австралії, досі діє дитяча бундівська організація SKIF, щороку вона проводить літні табори. Бундівська делегація брала участь в установчому конгресі Соціалістичного інтернаціоналу у Франкфурті в 1951 році. Були спроби створити осередок Бунду і в Ізраїлі. Щоправда, не надто вдалі — на виборах до Кнесету 1959 року ізраїльські бундівці зазнали нищівної поразки. У новій єврейській державі, яка відмовилася від мови їдиш і відкинула значну частину того, що у Східній Європі розумілося під їдишкайт, бундівці так ніколи і не стали своїми. Тим більше, що їхнє ставлення до сіоністської утопії та її проповідників залишалося скептичним. «Трагедією Ізраїля є те, що, з одного боку, він є оточений країнами, націоналістичні вожді яких хочуть знищити його, а, з другого боку, він сам є опанований вождями, які є п’яні від шовіністичного й мілітаристичного божевілля», — писала газета ізраїльських бундівців «Unser Zeit».

Чи не останній носій бундівської традиції у Східній Європі — Марек Едельман — стане відомим польським хірургом-кардіологом і рятуватиме людей на операційному столі. В «комуністичній» Польщі він виступатиме проти прорадянського режиму, підтримуватиме робітничі страйки і профспілку «Солідарність». Новий робітничий рух, казав він, «був тим самим, чим Бунд у часи моєї молодості. Для мене це було продовження, ті ж самі цінності: братерство, соціальна справедливість, ненависть до диктатури».

 

едельман

Марек Едельман

 

Після краху радянського табору Едельман — йому було вже за 70 — особисто возив гуманітарку та вивозив дітей з роздертої війною Боснії; «перемога Гітлера з могили» — так старий повстанець називав те, що тоді відбувалося на Балканах. Говорив він і про несправедливість Ізраїлю щодо палестинців. А у 2002 році навіть написав листа бійцям палестинського руху із закликом до мирного рішення — як «старий партизан» «новим партизанам». За що й заслужив бойкот з боку офіційного Тель-Авіву. На похороні «останнього європейського бундівця» не було нікого з ізраїльських дипломатів, крім експосла Шеваха Вайса, який прийшов за власним бажанням.

***

Історія Бунду — це частина забутої історії єврейства і загалом Східної Європи, затиснутої між імперіалізмами і націоналізмами. Бундівці намагалися запропонувати альтернативу й одному, й іншому, яка передбачала б рівність за умов збереження різноманіття. Вони попереджали про небезпеки сіоністського проєкту — небезпеки насамперед для самих євреїв — і багато в чому виявилися, на жаль, правими. Багато чого їм не вдалося. Зрештою, Бунду більше не існує — так само як не існує й світу, який його народив, світу східноєвропейського єврейства, з його мовою, світоглядом і традиціями. 

Однак пам’ять про Бунд досі жива. Millenial Bundist — так назвала свій дебютний альбом, який вийшов у 2020 році, молода ліва активістка і співачка з Австрії Ізабел Фрай. Її альбом складається з переспівів бундівських пісень, серед яких і Di Shvue. Вихована у сіоністському дусі, вона змінила свої погляди, проживши рік в Ізраїлі й відвідавши Західний берег Йордану. Ізабел каже: «Бунд дозволив євреям знайти золоту середину: можна бути євреєм-революціонером, який розмовляє мовою їдиш і вважає, що ми можемо захистити себе від антисемітизму й просувати їдишську культуру, і, водночас, соціалістом-інтернаціоналістом»

Примітки

  1. ^ Бойцун М. Робітничий рух і національне питання в Україні: 1880-1918 / пер. з англ. Л. Бідочко та М. Казакова. — Київ: Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні; ФОП Маслаков, 2020. — с. 107.
  2. ^ Tobias H.J. The Jewish Bund in Russia from its Origins to 1905. — P. 105-106.
  3. ^ Медем Вл. Национальное движение и национальные социалистические партии в России // Формы национального движения в современных государствах: Австро-Венгрия. Россия. Германия / под ред. А. И. Кастелянского. — Спб: изд. т-ва «Общественная польща», 1910. — с. 748-798.
  4. ^ Бунд в Беларуси. 1897-1921: Документы и материалы // Сост. Э. М. Савицкий. — Мн.: БелНИИДАД, 1997, док. №36, 1903 г., июнь, с. 97-98.
  5. ^ Bernard K. Johnpoll. The politics of futility. The General Jewish Workers Bund of Poland, 1917-1943. Ithaca, New York, 1967. P. 182.
  6. ^ Лакер В. История сионизма. — М.: Крон-Пресс, 2000. — с. 593.
  7. ^ Цит. за Нам И. В. Национальная программа Бунда: Коррективы 1917 года // Вестн. Том. гос. ун-та. — Томск, 2003. — № 276. — С. 83-89.
  8. ^ Рафес М. Г. Очерки по истории Бунда — М., 1923. — с. 277.
  9. ^ Мовчан О. М. Професійні спілки в Україні // Енциклопедія історії України / редкол. В. А. Смолій та ін. — Київ: Наукова думка, 2012. — Т. 9, с.45.
  10. ^ Бойцун, с. 105-107.
  11. ^ Бойцун, с. 126.
  12. ^ Українська Центральна Рада : Документи і матеріали : У 2-х т. / Упоряд. В. Ф. Верстюк та ін. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1996. — с. 397-398.
  13. ^ Рафес М. Г. Два года революции на Украине. — М.: ГИЗ, 1920. — с. 58.
  14. ^ Меламед В. Між двома Світовими війнами (1919-1939 р.) // Ї, 2008, №51.
  15. ^ Макух І. На народній службі: Спогади. — Київ: Основні цінності, 2001. — с. 355.
  16. ^ Альтман И. А. Холокост и еврейское сопротивление на оккупированной территории СССР.

Автор: Сергій Іщенко

Обкладинка: Катерина Грицева

Переклад французькою: Entre les lignes entre les mots

Переклад іспанською: Entendiendo Ucrania

Поділитись