Александре Афонсо
У 2000 році економіст Стівен Левітт і соціолог Судріх Венкатеш опублікували в Quarterly Journal of Economics статтю про розподіл зарплат всередині чиказької банди наркоторговців, що згодом послугувала основою для розділу в бестселері Левітта (та Дабнера) «Фрікономіка» 1. Назва розділу «Чому наркоторговці досі живуть із батьками» відсилає до відкриття, що розподіл доходів всередині банд надзвичайно зміщений на користь верхівки, тоді як рядові вуличні торговці отримують навіть менше, ніж працівники на легальних низькокваліфікованих роботах — наприклад, у «Макдональдсі». Було підраховано, що їхня погодинна ставка становить 3.30 долари, що значно нижче прожиткового мінімуму (ось чому вони досі живуть зі своїми мамами).
Якщо брати до уваги ризик, що тебе можуть вбити конкуренти, запроторити до в’язниці поліціянти чи побити власні боси, доводиться дивуватися, чому хтось узагалі погоджується працювати за таку низьку плату, ще й у таких жахливих умовах, замість знайти роботу в «Макдональдсі». Проте банди не мають особливих проблем із залученням нових членів. Причиною цього є радше не поточний дохід та умови праці, а перспектива майбутнього багатства — головна мотивація залишатись у справі: низькорангові продавці наркотиків відмовляються від поточного заробітку на користь (непевного) майбутнього багатства. Пересічні учасники готові прийняти цей ризик, щоб досягти верхівки, де на них чекатиме розкішне життя, і гроші литимуться потоком. Навряд чи вони цього досягнуть (адже рівень смертності в галузі просто шалений), але вони готові «розбагатіти або вмерти».
З постійний притоком на ринок нових низькорангових наркоторговців, готових бути експлуатованими, наркобарони мають можливість збагачуватися без необхідності розподіляти дохід до низів. Тож маємо дедалі численнішу масу «аутсайдерів», готових відмовитися від доходів заради майбутнього багатства, і вузьке коло «інсайдерів», які захищають власний прибуток переважно за рахунок мас. Це ринок, де переможець забирає все.
Академія як подвійний ринок праці
Академічний ринок праці багато в чому схожий на наркокартель із дедалі численнішою масою «аутсайдерів» та дедалі вужчим колом інасайдерів. Хоч шанс бути пристреленим в академії відносно малий (хіба що ви дуже різко оцінюєте письмові роботи студентів), все ж можна спостерігати схожу динаміку. Академія — лише один із крайніх прикладів цієї тенденції, однак вона впливає на ринок праці фактично всюди. Одна з гарячих тем сучасних досліджень ринку праці пов’язана з так званою «дуалізацією» 2. Термін «дуалізація» позначає поглиблення цього поділу на інсайдерів із надійним, стабільним працевлаштуванням та аутсайдерів із тимчасовою, прекарною зайнятістю. Академічні системи більше чи менше залежать від наявності притоку «аутсайдерів», готових відмовитися від зарплат та стабільного працевлаштвування в обмін на непевні перспективи захищеності, престижу, свободи та доволі високої платні, яку передбачає позиція у штаті університету.
Як можна пояснити цю тенденцію? Одним зі структурних факторів став масштабний ріст кількості докторських звань, отриманих на всій території ОЕСР. На Графіку 1 показано відношення осіб із PhD до відповідної вікової когорти в низці країн-членів ОЕСР у два моменти — у 2000 та 2009 роках. Як бачимо, ця частка зросла майже на 50% за дев’ять років — особливо помітним це зростання є в таких країнах як Португалія, Греція та Словаччина, де кількість докторів майже потроїлася, хай і порівняно з низьким початковим рівнем. Навіть у країнах із уже високою часткою докторів відбулося істотне зростання: на 60% у Великобританії, на 30% у Німеччині. З 2000 року кількість докторів у межах ОЕСР зростала в середньому на 5% у рік 3.
Тож ми опиняємося в умовах, коли з кожним роком дедалі більше блискучих випукників аспірантури, прибуваючи на ринок праці, сподіваються забезпечити собі постійну викладацьку посаду та насолоджуватисяя свободою й високою платнею — що трохи схоже на становище рядового наркоторговця, який сподівається стати наркобароном. Щоб досягти цього, вони готові відмовитися від доходів та захищеності, які вони могли би мати в інших сферах працевлаштування, і прийняти непевні умови праці в надії отримати посади, яких не стає більше такими ж темпами, як докторів. Дедалі ширший наплив потенційних аутсайдерів, готових прийняти такі умови праці, дозволяє інсайдерам перекладати на них частину власної роботи, особливо викладання, в умовах посилення тиску, пов’язаного з дослідженнями та публікаціями. В результаті ядро звужується, периферія розширюється, і ядро дедалі сильніше залежить від периферії. У багатьох країнах університети дедалі більше покладаються на «резервну армію праці» науковців, що працюють за тимчасовими контрактами через цю систему стимулів.
Різновиди дуалізації
Усе це — загальна динаміка, що охоплює певну кількість країн. Проте межі груп інсайдерів та аутсадерів різні в різних країнах. Можу навести кілька прикладів з різних країн.
За даними з міністерства освіти США, опублікованими в The Atlantic (Графік 2), більш ніж 40% професорсько-викладацького складу американських університетів працюють на пів ставки позаштатно або в якості асистентів, яким платять за окремі прочитані курси, без медичного страхування та інших атрибутів, пов’язаних зі стандартними трудовими відносинами. Як видно на графіку, частка штатних викладачів карколомно впала. Це не означає, що скоротилася загальна кількість викладацького складу, — насправді вона істотно зросла, але розширення викладачів із прекарною зайнятістю та низьким доходом значно випереджає зростання кількості викладачів узагалі. The Chronicle of Higher Education нещодавно повідомляли про викладачів-асистентів, яким доводиться виживати на продовольчих талонах. Згадана у статті особа розповідає, що її чистий заробіток сягає 900$ доларів на місяць — що, на жаль, не так далеко від трьохдоларової годинної ставки наркоторговця, от тільки тут ідеться про набагато кваліфікованішу працю.
Іншим прикладом є Німеччина, де традиційно посилений поділ на інсайдерів та аутсайдерів, значною мірою завдяки структурі академічного ринку, що нагадує піщаний годинник. З іншого боку, навіть на самому дні, на рівні PhD, тут відносно хороші умови, і нещодавно можливості розширилися завдяки значним інвестиціям у дослідницькі програми та докторантуру, що сприяє створенню когорти конкурентоспроможних кандидатів наук. З іншого боку, на верхівці існують чудові посади, де професори мають порівняно хорошу платню та високу ступінь автономії. Проблема в тому, що не існує проміжних варіантів: тим, хто щойно отримав PhD, залишається лише пустота, в якій вони мають пережити період невизначеності тимчасових контрактів (wissenschaftliche Mitarbeiter) або викладання на заміні (Vertretungsprofessur) протягом кількох років, після чого вони можуть сподіватися отримати першу постійну посаду десь у сорок із гаком — тоді як у сімдестяих це могло трапитися і в тридцять з гаком 4.
На графіку 3 показано середній вік здобуття PhD, середній вік здобуття найвищого академічного звання (habilitation) та середній вік отримання першої викладацької посади в галузі політології у період між сімдесятими та дев’яностими. Середній вік PhD майже не змінився, але середній вік отримання першої викладацької посади істотно збільшився. Також варто взяти до уваги ефект відбору — адже тут до статистики потрапили лише ті, кому вдалося досягти звання професора, тоді як ті, хто вибув із гри під час підвішеного стану між аспірантурою та професорством, не потрапили до поля зору. Цікаво, що інсайдери (професори), які контролюють ринок, часто зайняли свої посади ще в часи, коли такого суперництва не існувало — і не відомо ще, чи могли б вони отримати роботу за сучасних ринкових умов. Хоч і було створено кілька проміжних позицій, таких як, скажімо, молодший викладач (Juniorprofessuren), вони також обмежені в часі та не рівноцінні штатним позиціям. Німеччина — це країна фінансової розсудливості, тож як федеральний, так і регіональний уряди не хотіли брати на себе зобов’язання фінансувати дослідницькі програми та посади на постійній основі.
Цю проблему невизначеного становища ускладнює те, що в деяких дисциплінах стало звичним подавати заявки на викладання навіть серед штатних професорів, адже таким чином вони отримують змогу вести перемовини про свої умови праці з університетами, до яких належать. У результаті нещодавнім випускникам аспірантури дуже важко змагатись із визнаними професорами, а процес найму, як правило, триває досить довго, бо багато кандидатів відхиляють пропозиції та неспішно торгуються. Можливо, ви маєте час, якщо ви штатний працівник, якщо ж ви позаштатник — ваше становище непевне. Ви не можете чекати два роки, поки університет веде перемовини з кимось, хто зрештою відмовить, якщо у вас тимчасовий контракт. Це справді збочена й орієнтована на інсайдерів система.
Велика Британія відрізняється від Німеччини тим, що тут існують проміжні постійні посади для тих, хто закінчує навчання в аспірантурі. Британія — найбільший академічний ринок у Європі, і лекторські посади тут забезпечують надійне працевлаштування для відносно молодих учених, хоча стартова заробітна плата відносно мала, якщо взяти до уваги витрати на проживання, особливо в Лондоні. Проте це не означає, що британська система вищої освіти не покладається так само на численну резервну армію аутсайдерів. Нещодавно The Guardian повідомили про розповсюдження в британських університетах так званих «безгодинних контрактів».У таких контрактах не вказано необхідної кількості відпрацьованих годин — по суті, це означає, що працівник повинен бути доступним для роботодавця будь-коли, коли для нього є робота. У порівнянні з континентальною Європою, перше, що впадає у вічі, — це гнітючі умови для докторантів та асистентів: хоч ці люди відповідають за значну частину навчального процесу, умови їхнього працевлаштування вільніші, ніж будь-де. Коли я писав докторську у Швейцарії, то по праву вважався державним службовцем — із відповідною зарплатою, пенсійними внесками та соціальним забезпеченням. У Великобританії значна частка докторантів не мають постійних джерел фінансування, вони мусять час від часу подавати заявки на різні стипендії, а за викладання вони отримують плату погодинно або «поштучно» (за іспит / перевірену письмову), що може варіюватися поміж університетами або навіть між працівниками одного університету.
Кількість годин викладання у британських університетах відносно стерпна, принаймні в унівеситетах «групи Рассела», бо навчання там зосереджується на самостійній праці студентів та письмових роботах — але частково й завдяки тому, що факультети можуть покладатися на гнучку робочу силу. Цю ситуацію загострюють серйозні обмеження щодо досліджень та публікацій, які накладає на університети Система оцінки якості досліджень (Research Excellence Framework, REF). Це відбувається двома шляхами. По-перше, оскільки дослідження вважаються найціннішим видом діяльності, це мотивує штатних професорів відмовлятися від викладання і замість цього заручатися грантами та публікуватися, полишаючи викладацьку діяльність на тимчасовий викладацький склад. З іншого боку, деякі університети часом приймають когось на тимчасову викладацьку посаду просто для того, щоб використати їхні публікації у своїх поданнях до Системи оцінки якості досліджень. Немає гарантії, що університети продовжать контракти цих людей після того як «використають» їх.
Четвертий графік широко підсумовує перелічені відмінності. На мій погляд, цей тип поділу на інсайдерів та аутсайдерів існує скрізь, до того ж він, імовірно, поглиблюється. Цікаво, що цей поділ значною мірою структурний, адже система не змогла би функціонувати без цього великого притоку аутсайдерів, готових підписати будь-який трудовий контракт. Якщо ви мобільні, мислите стратегічно та зацікавлені у власних умовах праці, можливо, ви захочете скористатися цими відмінностями, щоб оминати пастки аутсайдерства на різних етапах вашої кар’єри. Це означає не вступати в аспірантуру у Великій Британії та не працювати в Німеччини після отримання ступеня.
Ця доповідь була представлена 19 листопада в Європейському університетcькому інституті на конференції з огляду академічних професій.
Перекладено за: Alexandre Alfonso. How Academia Resembles a Drug Gang
Переклав Михайло Слуквін
Читайте також:
Кінець американської академії (Сара Кендзьор)
Прорвати мовчанку: приховані травми неоліберальної академії (Розалінд Ґілл)
