Гаррі Брейверман
Передмова перекладача
У передмові до книги «Монополістичний капітал» 1966 року, що знаменувала повернення інтересу до марксистського економічного аналізу в Америці, автори Пол Баран і Пол Суїзі зазначали, що вони майже повністю оминули увагою трудовий процес. Хоч вони й писали про технологічний розвиток, що призвів до монопольного капіталізму, Баран і Суїзі нічого не сказали про те, як цей розвиток впливає на сутність праці, склад робітничого класу, форми психології та організації робітників. І ось у передмові до «Праці і монополістичного капіталу» Гаррі Брейвермана, що вийшла через вісім років, Пол Суїзі зізнається, що автор заповнив більшу частину цієї прогалини. Суїзі не тільки відзначає те, як Брейверман продовжив їхню з Бараном дослідницьку програму (хоча він і віддає перевагу первісному концептуальному апарату «Капіталу»), але й вказує потенційний напрямок, у якому можуть розвиватися дослідження трудового процесу: суб’єктивний аспект розвитку робітничого класу за умов монопольного капіталізму. Цікаво, що, на думку Суїзі, вони з Бараном не бралися до дослідження трудового процесу, бо боялися, що стануть жертвами буржуазної міфології, тоді як Брейверман мав безпосередній досвід робітника.
Гаррі Брейверман, що народився 1920 року в нью-йоркській робітничій родині польських євреїв, почав своє трудове життя з професії майстра по міді, якій він навчався чотири роки, а потім ще сім років працював у цій галузі на воєнно-морській верфі. З часом його професія вийшла з ужитку і була замінена іншими процесами, а мідь поступилася іншим матеріалам. Брейверман зізнається, що особистий досвід знецінення навичок присутній у книзі:
[У] робітника систематично відбирали спадок ремесла, але майже нічого не давали на заміну. Як усіх ремісників, навіть найменш схильних до висловлення власної думки, мене це обурювало, і коли я перечитую ці сторінки, я бачу в них не тільки соціальний гнів, який я мав намір висловити, а, мабуть, і особистий виклик (Праця…, ст. 6).
Але він завжди був «модернізатором» у суперечках про відживання ремесел, розумів неуникність і важливість технологічного прогресу. У нього не було ностальгії за минулим, радше ностальгія за майбутнім, за «добою, яка ще не прийшла, за якої для робітника задоволення від ремесла, породжене свідомим й цілеспрямованим опануванням трудових процесів, буде поєднане з дивами науки та винахідливістю інженерії» (ст. 7).
Після війни Брейверман вступив до троцькістської Соціалістичної партії робітників (SWP), у якій він пристав до «тенденції Кочрена» і з якої його виключили (або ж він сам вийшов) 1953 року. По тому він брав участь у заснуванні Соціалістичного союзу (The Socialist Union) — спробі подолати сектантську політику, в яку він був утягнений раніше. У рамках цієї організації Брейверман став редактором The American Socialist, де він почав розвивати основні теми майбутньої книги: трудовий процес, механізація виробництва і класова свідомість. Цікаво, що формальну освіту він здобув тільки 1963 року, отримавши ступінь бакалавра у Новій школі соціальних досліджень. Пізніше, з початку 1960-х, він працював редактором у книжковому видавництві Grove Press та у журналі Monthly Review, ядром якого були (нео-)марксистські економісти Пол Суїзі та Пол Баран і соціалістичний письменник Лео Губерман. Брейверман віддавав належне впливові свого оточення, книги «Монополістичний капітал» Барана та Суїзі, але основна його власної праці — це читання «Капіталу» Маркса в коледжі, який він так і не закінчив в юності, та пізніше в троцькістських гуртках.
Один із найвідоміших поціновувачів і критиків Брейвермана американський соціолог Майкл Буравой писав, що «Праця і монополістичний капітал» трансформувала наукове поле, але потім сама розчинилася в ньому, а її відтіснили подальші дослідження. Як зазначає Вівек Чіббер, це була, мабуть, найбільш читана марксистська книга 1970-х років. Основна думка книги Брейвермана полягає в тезі про деградацію праці: менеджмент присвоює контроль над працівниками через поглиблення розподілу праці, зокрема розподілу між розумовою та фізичною працею. Ця проста теза стала такою плідною, бо написана 1974 року Брейверманова праця потрапила на ґрунт, виснажений старою соціологією, саме коли марксизм повертався знову. До того панівними були промислова соціологія та теорія стратифікації, які страждали від суб’єктивізму та аісторизму, а марксизм повернув соціології структурний підхід і історичність.
Теорія стратифікації зародилася у 1950-х роках, і її представників цікавив консенсус щодо відносної цінності різних професій. Згідно з цією теорією, у розвинутих капіталістичних суспільствах наявна загальна згода щодо ієрархії професій і відповідних соціально-економічних статусів. Проте цей консенсус застигав у позаісторичну структуру, крізь яку пересувалися людські атоми. Це пересування вивчали дослідження мобільності. У цьому полягав суб’єктивізм теорії стратифікації: робітники розглядалися з точки зору адаптації до фіксованого порядку. Брейверман підважував цей напрямок досліджень, зосереджуючись на історичності самої структури професій, яку він описує як процес утрати навичок.
Інша парадигма, яка страждає на суб’єктивізм, — це промислова соціологія. Вона вивчає культуру робітників, що заважає їм пристосовуватися до вимог менеджменту, або, навпаки, шукає ірраціональність у культурі менеджерів. Натомість для Брейвермана було важливо, як капіталу вдавалося витягувати в робітників зусилля.
Таким чином, Брейверман заклав основи для відродження об’єктивістських теорій класової структури. Їхній найвідоміший представник — Ерік Олін Райт. Райт розвів власність і контроль, що зливалися в одне ціле у Брейвермана, і вибудував теорію «суперечливих класових позицій». У Райта з’являється місце для «середнього класу», що вислизає з поляризованої класової структури Брейвермана. Райт також показав, що зміни у складі секторів економіки можуть протистояти тенденції до утрати навичок у цих секторах (Брейверман і сам визнавав, що темп появи нових професій, що потребують навичок, певною мірою протидіє втраті навичок). Таким чином стає зрозуміле подальше завдання дослідницької програми трудового процесу: більш витончена теорія трудового процесу, що брала би до уваги траєкторію класової структури.
Підхід Брейвермана можна критикувати і з інших позицій. Дослідження менеджерського трудового процесу зосереджуються на конфліктах між фракціями і рівнями менеджменту, на тому, як менеджери вибирають стратегії контролю (натомість у Брейвермана менеджери були безсуб’єктним механізмом, що передавав ринковий тиск у контроль над трудовим процесом). Крім того, Брейверман не помітив специфіки, як менеджери використовують клієнтів для контролю над робітниками.
У вісімдесятих почала з’являтися література, що заперечувала утрату навичок, розподіл розумової та фізичної праці й антагоністичні відносини на робочому місці. Один із найвідоміших прикладів — проект МІТ із вивчення впливу технологічних змін на промислові відносини. У «Машині, що змінила світ» Джеймс Вомак, Деніел Джоунс та Деніел Рус писали, що настала нова ера промислових відносин, де з’являються нові вимоги до навичок. За цієї нової ери деспотизм на робочому місці більше не потрібен, менеджери мають плекати творчі завдатки працівників та співпрацювати з ними. Замість тейлоризму-фордизму прийшов час «ощадливого виробництва» (lean production), за якого групи робітників будуть збиратися у маленькі команди, що виконуватимуть численні завдання та творчо вирішуватимуть проблеми. Співробітництво прийде на зміну антагонізму між менеджерами і робітниками. Натхнення ці автори черпали в японському менеджменті і плекали надію, що «ощадливе виробництво» буде майбутнім американського промислового виробництва.
Відповідь на це оптимістичне бачення прийшла від журналістів, згуртованих довкола базованого в Детройті робітничого видання Labor Notes. Кім Муді, Майк Паркер та Джейн Слотер показали, що ощадливе виробництво насправді інтенсифікує втрату навичок та прискорює темп праці. Після них послідували наукові роботи з критикою ощадливого виробництва. Вони дедалі переконливіше показували, що нові техніки управління призводили до прискорення виробництва, стресу, меншої автономії робітників і «стаханівства».
Отже, попри критику з боку прихильників «ощадливого виробництва» та постфордистів, тенденції до втрати навичок і досі вагомі в капіталістичному виробництві. Чи не про це свідчить стаття Девіда Гребера про «Феномен паскудної роботи»? Але у цьому випадку пояснення від Брейвермана виглядає ощадливішим та елегантнішим. Сам Брейверман відзначає підвищення цікавості буржуазних соціологів до «незадоволення роботою» в 1970-х роках. Із розширенням сектору офісних працівників та працівників сфери послуг, «паскудність» роботи стала відчутною і серед «білих комірців». Розділення планування та виконання завдань відбувається між фабрикою та офісом, але це розділення притаманне і самому офісу. Хоча традиційно офісні працівники вважаються «білими комірцями», переважна більшість їхніх робіт потребує мінімальних навичок та ініціативи, а зарплати й доплати приблизно відповідають винагороді за фізичну працю. Те саме стосується і сектору послуг. Отже, «паскудність» роботи — це її доля в умовах підпорядкування накопиченню капіталу.
Буравой, відзначаючи внесок Брейвермана у критику суб’єктивізму та аісторичності буржуазної соціології, сам критикує його за об’єктивізм та нехтування суб’єктивністю робітника. Він навіть вписує його в одну традицію з Дьордєм Лукачем, але без оптимізму щодо визвольного потенціалу пролетаріату. Коли Брейверман писав свою книгу, Буравой працював на заводі «Еллайд» у Південному Чикаго, збираючи матеріал для своєї майбутньої праці «Вироблення згоди». «Праця і монополістичний капітал» нічого не могла дати йому для осмислення свого досвіду як працівника, але стала точкою відштовхування для вироблення концептуального апарату.
У колег Буравого в цеху була автономія, але разом з тим вони були співучасниками власної підпорядкованості капіталу. Тому співзвучними з цим досвідом були теорії політики та ідеології — Грамші, Пуланцас, Альтюссер. Як пише Буравой у пізнішій праці «Політики виробництва»,
звужена увага Брейвермана до об’єктивних елементів праці не дозволяє нам зрозуміти природи контролю — бо, за визначенням, контроль передбачає те, що Брейверман назвав би суб’єктивними аспектами праці і що я називаю політичними та ідеологічними процесами (ст. 35).
Брейверман, на думку Буравого, нечітко вживає поняття контролю. Контроль — це проблема трансформації робочої сили у працю. Він необхідний, тому що капіталіст повинен мати певність у цій трансформації. Контроль пов’язаний із антагоністичністю інтересів. Але наскільки ці інтереси усвідомлені? Антагонізм існує на рівні обмінної вартості, але може й не існувати на рівні споживчої вартості. Класова боротьба може згладжувати антагонізм: загальне виборче право призвело до включення пролетаріату в капіталістичну державу. Тому, всупереч Брейверману, Буравой вводить розділення на «відносини у виробництві» (між робітниками та між ними і менеджерами) та «відносини експлуатації» (присвоєння надлишку). У точці виробництва робітники взаємодіють тільки один із одним та з менеджерами, які видаються такими самими робітниками, що продають свою робочу силу за прибуток (хоча вони можуть присвоювати частину додаткової вартості). Капіталісти, як правило, невидимі. Це розділення відносин у виробництві та виробничих відносин відповідає інституційному розділенню власності та контролю.
Частково ця термінологія взята з «Читаючи капітал» Альтюссера і Балібара. Буравой навмисне вживає «відносини у виробництві», а не «продуктивні сили», бо це дозволяє уникнути «телеології» Маркса, а також тому, що стосунки у виробництві не можна вважати наперед даними: як відносини виробництва мають бути відтворювані, так і відносини у виробництві.
Висновок Буравого зі своєї польової роботи в Чікаго та з концептуального апарату, виробленого на критиці школи трудового процесу, полягає в тому, що в місці виробництва матеріальних благ відбувається також виробництво гегемонії. Буравой це показує на прикладі ігор як фальшивого простору свободи: участь в іграх призводить до приховування виробничих відносин, при цьому координуючи інтереси робітників і менеджменту.
Своє пізніше дослідження праці на фабриках державного соціалізму Буравой також сприймає як підтвердження своєї критики тези про втрату навичок. При державному соціалізмі — саме тому, що це не капіталізм, — утрата навичок веде до хаосу на роботі. Постійні перебої з постачанням соціалістичної економіки вимагали імпровізації та автономії на робочому місці, повернення навичок, а це дало робітникам простір для створення класової солідарності.
Ця доповідь, яку Гаррі Брейверман зробив весною 1975 року в Технологічному інституті Вест-Вірджінії, стала його останнім записаним виступом перед тим, як він пішов із життя 2 серпня 1976 року. Для посмертної публікації у «Monthly Review» (том 34, номер 1, 1982 року) текст доповіді було незначно відредаговано.
Цього вечора я буду говорити на тему деградації праці у двадцятому столітті. Є одне безсумнівне узагальнення, з якого ми можемо почати: а саме, що людство — це вид тварин, які працюють. Наша взаємодія з природою не вичерпується збиральництвом і пошуком притулку в розщелинах, що дісталися нам готовими від природи. Ні, людство бере подаровані природою матеріали і перетворює їх на корисніші для себе предмети. Людство працює, щоб жити, щоб забезпечувати себе засобами для життя. Тому хоч люди часто й мають підстави скаржитися на працю як на обмеження, накладене на їхній вид, ніхто ніколи не сумнівався, що праця як видова характеристика так само природна для людського життя, як випасання і полювання — для інших видів. Але ми вчинили би величезну помилку, якби взяли один із таких трюїзмів, у формі біблійних плачів чи біологічних і еволюційних обмежень, за безпосередню основу для аналізу праці у сучасному суспільстві. Між біологією та соціологією є ще дещо: цивілізація з усіма її соціальними відносинами та інституціями. У капіталістичному суспільстві, тобто тому суспільстві, в якому ми живемо, праця організована в інституції, що вже протягом довгого часу відділяли нас від простого виробництва для власного споживання. Більше того, ці інституції засновуються у своїй діяльності на дечому дуже відмінному від будь-якого типу виробництва для споживання.
Мета капіталістичного виробництва, як ми його знаємо, полягає у використанні надлишку, який можна отримати з процесу виробництва. Отже, хоча люди працюють, щоб задовольняти свої потреби, у капіталістичному суспільстві всі працюють і одночасно задовольняють потреби капіталу. Тільки створюючи надлишок для корпорацій, ми отримуємо дозвіл створювати все необхідне для себе. У капіталістичному суспільстві це правило номер один або «правило 22», якщо хочете. Як би ми його не називали, це основоположний закон системи.
Правду кажучи, існували інші форми, у яких панівні групи витискували надлишок із робочого народу. У рабовласницьких суспільствах рабовласники прямо присвоювали працю інших. У феодальних суспільствах пани забирали з виробленого іншими те, що хотіли, згідно з правилами, за якими селяни мали віддавати землевласнику частку виробленого ними або свою працю. Тому про феодалізм казали, що аристократи всіх захищали, духовенство за всіх молилося, а прості люди всіх годували. Але в капіталістичному суспільстві спосіб, у який присвоюють надлишок, дуже своєрідний, і за останні двісті років він призвів до найнезвичайніших наслідків. Найперший із них: капіталісти перебрали у свої руки прямий контроль над усіма процесами праці та виробництва; це саме по собі — величезна зміна в порівнянні з усім, що існувало в попередніх суспільствах. У давніших суспільствах ремісники або великі маси населення, залучені до рослинництва чи тваринництва як фермери, селяни або кріпаки працювали автономно. Якщо говорити про безпосередні процеси праці, то ремісники чи селяни працювали традиційними методами і, як правило, під власним контролем. Тільки за умов капіталізму господарі захоплюють увесь процес, неодноразово перероблюють і реорганізують його для своїх потреб і розподіляють його на завдання для робітників, для яких процес як одне ціле тепер втрачений.
Працю, що опинилася в таких умовах, іноді називають відчуженою працею. Це словосполучення із туманним значенням, і воно тим більше втрачає чіткість, чим більше зростає його популярність. Можна навіть запідозрити, що ця туманність значення й пояснює нинішню популярність слова в офіційній соціології та популярній журналістиці. Там воно майже втратило зв’язок зі специфічними умовами капіталістичних суспільних відносин і капіталістичним виробництвом: під відчуженою працею у цьому випадку розуміють просто робітника, що страждає від відчуття нещастя, тривоги, нудоти через свою роботу. Проте це слово ще може стати в нагоді, якщо відновити й прояснити його не позбавлений значення зміст.
Слово «відчуження» слід розуміти перш за все, виходячи із первісного значення дієслова «відчужувати», тобто «передавати щось у володіння комусь іншому». Знаряддя та інструменти виробництва у капіталістичному суспільстві відчужені, тобто передані у володіння комусь іншому. Власність на вироблений продукт також відчужено у тому самому сенсі. Те ж стосується і власності на кошти, отримані від продажу продукту, і, урешті, процес виробництва теж відчужено. Його передано під чужий контроль, зроблено власністю когось іншого. Урешті решт, усе в процесі виробництва стає чужим для робітника у тому значенні, що все перебуває поза його інтересами, претензіями і контролем — платня стає єдиною винагородою робітника за роботу.
Тому в капіталістичному суспільстві виробництво відбувається в атмосфері ворожості або байдужості маси робітників, що втратили будь-яку частку в процесі або інтерес до нього. А це зумовлює необхідність певних надзвичайних засобів контролю і менеджменту. Таким чином у капіталістичному суспільстві зароджується менеджмент. Стають необхідними дедалі більш екстраординарні заходи контролю й управління, а також усе більш відчужувальна реорганізація роботи виробництва. Тож ми отримуємо відчуження, що живить само себе і дедалі поглиблюється, доки не перетворюється на нездоланний антагонізм між тими, хто працює, і тими, хто управляє працівниками. У цій ситуації не дивно, що працю розглядають як прокляття — дивно хіба те, що її взагалі терплять. Те, як це поступове відчуження процесу виробництва від робітника розвивалося історично, — занадто широкий предмет як для короткої доповіді. Тільки зауважу, що воно існувало тільки у виняткових випадках у стародавніх і середньовічних суспільствах; воно швидко зростало у майстернях шістнадцятого, сімнадцятого і вісімнадцятого століття під час розвитку раннього капіталізму; воно стало загально поширеним явищем у майстернях і на фабриках дев’ятнадцятого століття; воно стало майже універсальним на фабриках, у лікарнях, офісах державної адміністрації і навіть у школах у двадцятому столітті в країнах повністю розвиненого капіталізму.
Відколи ж капіталісти здобули контроль над процесом виробництва, вони вишукують будь-які способи збільшити продукт, вироблений робітником, щоб присвоювати усе більший надлишок продукції. Спочатку капіталіст досягав цього, продовжуючи робочий день, проте пізніше інтенсивні методи прийшли на зміну екстенсивним. Це потягнуло за собою скорочення робочого часу, необхідного для процесу виробництва, а також здешевлення робочої сили. Як робоча сила дешевшає? Кількома шляхами. Найважливіший із них у сучасному виробництві — це розбивання складних процесів на простіші завдання, що їх виконують робітники фактично без жодних знань, пройшовши так зване коротке «навчання». Таким чином, із цими робітниками можна поводитися як із взаємозамінними деталями. У такий спосіб вимоги виробництва задовольняють не чисельно обмежені резерви висококваліфікованої робочої сили у кожній професії, а робоча сила найпростішого ґатунку. Унаслідок цього для більшості професій усе суспільство стає резервуаром робочої сили, і це допомагає утримувати вартість робочої сили на рівні відтворення життєдіяльності для індивіда або нижче цього рівня для сім’ї.
Коли я таке говорю про капіталістів або корпоративні організації капіталізму, як не хочу образити їх особисто як безсовісних або очорнити їх. Як клас вони, як і всі ми, є продуктом суспільства. Але це і є найголовніше — нам слід мати справу не з капіталістом як із особистістю, а із тим, як капіталістичний спосіб виробництва працює, і з поведінкою, до якої він примушує самих капіталістів. Після того як Генрі Форд запровадив рухомий конвеєр (між 1912 і 1914 роками) для підзбірки та остаточної збірки автомобілів, жодна із сотень автомобільних фірм, які тоді існували, не могла сподіватися на тривалу бізнесову діяльність без впровадження цього процесу. Відколи перша організація продовольчої торгівлі запровадила методи самообслуговування при розкладанні на полиці та оплаті за товари в магазинах, жодна організація продовольчої торгівлі більше не могла сподіватися на процвітання чи навіть виживання без таких методів. Або ж, якщо взяти для прикладу процес, що відбувається зараз: кожен офіс-менеджер зараз розуміє, що відколи стали доступними засоби відокремлення секретарської роботи у спеціалізовані виробничі одиниці, з’єднані з виконавчими офісами сучасним телефонним та звукозаписувальним обладнанням, жоден офіс, який наймає велику кількість секретарів не може собі дозволити довго ігнорувати цю інновацію; і багато хто починає реорганізовувати секретарську роботу в офісі за зразком роботи на фабричному виробництві.
Отже, капіталістичний спосіб виробництва зі своїх перших днів 200 чи 250 років тому й до сучасності демонструє тенденцію, що останнім часом карколомно прискорилася, до постійного розбиття робочого процесу на спрощені операції, яких навчають працівників як завдання. Це призводить до переведення найбільшої можливої маси робітників на роботу найелементарнішого виду — роботу, з якої вилучені всі концептуальні елементи, а разом з ними і більшість навичок, знань та розуміння процесів виробництва. Отже, чим складнішим стає процес, тим менше розуміє робітник. Чим більше наука інкорпорується в технологію, тим меншою кількістю науки володіє робітник; і чим більше машин, розроблених на допомогу робітникові, тим більше робітник стає служником машини.
Хоча існує загальне враження, підживлюване офіційною позицією вчених та журналістів, що це все відбувається через зростання наукових технологій і розвиток машин, цей процес деградації праці зовсім не залежить від технології. Слід пам’ятати, що цей спосіб організації праці постав у майстернях раннього капіталізму, коли сучасних технологій не існувало. Досить лише почитати, як Адам Сміт описує розподіл праці на шпильковій мануфактурі, щоб побачити, що в основі всього лежить організація праці. У сучасній індустрії найгірші приклади розподілу праці досі подибуємо, як правило, у тих процесах, що займають прогалину, полишену технологією, — тих речах, які капіталісти не можуть механізувати або економічно механізувати за даної норми заробітної плати. Згадаймо, що одна з найбридкіших форм праці, яку часто помилково записують до жахів сучасної машинерії, — конвеєрна стрічка — саме й підтверджує сказане вище: у неї мало або й нічого спільного із машинами, адже це ручний процес у найгрубішій формі, а технологічна складова його тільки у примітивному пристрої, що протягує роботу повз робітника. Навіть без цього пристрою можна обійтися — і без нього обходяться, коли мають справу з меншими і легшими одиницями виробництва, які можна штовхати по робочих столах до наступної зупинки. Хоча, як правило, приведеній у рух мотором нескінченній стрічці або ланцюгу конвеєра менеджмент віддає перевагу не стільки як допоміжному пристроєві для людської праці, скільки тому, що він дозволяє менеджерам контролювати темп виробництва.
Сучасній технології притаманна потужна тенденція руйнувати вже усталений поділ праці через повторне об’єднання процесів виробництва. Наприклад, шпильки Адама Сміта більше не робить робітник, що випрямляє дріт, інший робітник, що ріже його, третій, що робить голівки, четвертий, що насаджує їх на шпильки, п’ятий, що гострить шпильки, шостий, що покриває оловом або білить, ще один, що вставляє їх у папір тощо. Увесь цей процес знову об’єднано в одній машині, що перетворює великі мотки дроту в мільйони шпильок кожного дня, причому вони вже запаковані в папір і готові до продажу. Тепер повернімося і почитаймо аргументи Адама Сміта за розподіл праці, які полягають у тому, що постійне виконання однієї операції ручного процесу збільшує вправність і так далі. Ми помітимо, що ця сучасна технологія ущент розбила ці аргументи. Жоден сьогодні не тримається купи. Повторно об’єднаний процес, у якому виконання всіх кроків вбудоване в робочий механізм єдиної машини, здається, зробився придатним для колективу об’єднаних виробників, жоден із яких не має проводити все життя за однією функцією і всі з яких можуть брати участь у проектуванні, конструюванні, вдосконаленні, ремонті та управлінні цими дедалі більш продуктивними машинами. Така система не означала б утрати продукції, і вона би стала повторним об’єднанням ремесла у колективі робітників, що був би набагато кращим за старих ремісників. Тепер робітники можуть стати господарями технології свого процесу на інженерному рівні і можуть справедливо розподіляти між собою різні завдання, пов’язані з цією формою виробництва, що стала настільки автоматичною та позбавленою зусиль.
Проте розподіл праці в капіталістичному суспільстві стосується багато чого іншого, крім темпу виробництва, який би у більшості випадків не постраждав, навіть якби розподіл праці зник. Він стосується, як відзначив Чарльз Беббідж на початку ХІХ століття, різниці в рівнях оплати праці, у результаті чого відсутність знань у робітничих мас та концентрація всього інженерного знання у кількох спеціалістів є бажаною і, насправді, суттєвою умовою, а не чимось мерзенним, як здається із людської точки зору. Таким чином, капіталістичний спосіб виробництва впроваджує у нові створені технологією процеси ще глибший розподіл праці, — байдуже, скільки можливостей для протилежного відкривають машини. Так створюються світи праці: світ, у якому купка менеджерів та інженерів розумово охоплюють процес як ціле в якості своєї спеціальної монополії, і світ планувальників, інвентаризаторів, табельників, наладників, ремонтувальників, експедиторів, операторів підйомників, складовиків тощо, кожен із яких виконує просту роботу з обслуговування складної машини і кожен з яких має провести трудове життя у сорок-п’ятдесят років на цих роздріблених завданнях, ніхто з яких не може жити інтересами чи схильностями дорослої людини чи навіть дитини більше, ніж кілька тижнів чи навіть кілька місяців, після яких наступає тупе безпросвітне гарування. Отже, можна сказати, що хоча виробництво стало колективним і індивідуальний робітник включений у колективне тіло робітників, мозок у цього тіла лоботомовано, або й гірше — ампутовано. Сам цей мозок відділено від тіла, присвоєно сучасним менеджментом як засіб контролю та здешевлення робочої сили та трудового процесу.
Ми коротко розглянули процес виробництва. Перейдімо тепер до його результатів. Дозвольте одразу сказати про те, що не можна заперечити і що насправді є головною історичною роллю капіталізму. Цей ненастанний потяг капіталістів витискувати дедалі більше надлишку із трудящих мас, потяг, у якому величезні сили науки й технології було поставлено на службу накопиченню капіталу, цей потяг спричинив надзвичайний розвиток людських виробничих можливостей. Продуктивність праці — а отже й надлишок, який вона надає для подальшого розширення, — найбільше зросла у розвинутих капіталістичних країнах. Власники корпорацій не стомлюються нагадувати нам, що їм потрібно більше надлишку, щоб постійно збільшувати масштаб виробництва — і це недалеко від істини. Це технічний факт — і зміна соціальної системи не скасує його. Щоб зростало виробництво, частину продукту треба реінвестувати в процес виробництва, а не споживати одразу. Можна вважати це законом природи, проте аж ніяк не закон природи, що цей надлишок стає і залишається власністю дрібки панівного класу. Це радше закон капіталізму, і в результаті його функціонування надзвичайна кількість власності накопичилася на одному полюсі суспільства — більше, ніж будь-коли в людській історії.
А як щодо трудящого населення, під яким як маю на увазі частину населення за винятком менеджерів та власників промисловості і навіть за винятком певною мірою привілейованого проміжного прошарку професіоналів та середнього менеджменту, які сьогодні становлять так званий новий середній клас? Та маса, що залишається, яку я назвав трудящим населенням — але її можна назвати і трудящими або робітничим класом, — ця маса, що становить десь три чверті всіх працевлаштованих у Сполучених Штатах, у переписі населення та статистиці Департаменту праці потрапляє до шести категорій: ремісники, робітники-станочники та споріднені професії, різноробочі, офісні працівники, працівники сфери обслуговування та торгові працівники. У цих категоріях міститься 60 мільйонів із близько 80 мільйонів осіб, у тому числі власників, яких перепис 1970 року зараховує до трудящого населення, — і тут ми теж подибуємо такі професії, як я описував. Раніше я сказав, що зведення типової роботи до рівня кількох спрощених завдань — це один із головних способів здешевлення робочої сили, і додав, що це допомагає утримувати вартість робочої сили на рівні відтворення життєдіяльності для індивіда чи нижче цього рівня для родини.
Щоб це не виглядало перебільшенням, дозвольте тепер підтвердити це розрахунками, що базуються на шкалі заробітної платні для робітників у всіх шести класах 1971 року, та офіційними розрахунками видатків на утримання родини із чотирьох осіб над межею бідності для того самого року — причому варто зазначити, що з тих пір ситуація стала тільки гіршою, не тільки через економічну кризу, але й через те, що за ці роки інфляція перегнала ріст зарплат, знижуючи реальні зарплати. Десь 80% працівників сфери послуг та працівників роздрібної торгівлі не отримували достатньо платні, щоб утримувати родину із чотирьох осіб над межею бідності. Те саме стосується принаймні 75% усіх офісних працівників та різноробочих, яким платять приблизно на такому самому рівні, причому різноробочим трішки більше, ніж офісним працівникам. Те саме можна сказати про близько 70% станочників та споріднених професій. Тільки ремісники у своїй більшості заробляють достатньо, щоб підняти родину із чотирьох осіб із офіційно окресленої категорії бідних, і навіть у цій категорії платня 40% працівників, якщо за неї утримувати родину з чотирьох осіб, була за межею бідності.
Результат цих рівнів заробітку в тому, що дуже велика кількість родин живе за межею бідності; що більшість родин не скочується до такого становища тільки через те, що в родині працює кілька осіб. Це ми знаємо. Але я намагаюся підкреслити той дивовижний факт, що механізм капіталістичного розподілу праці перетворив переважну більшість професій у економіці на такі роботи, які зазвичай вважаються другою роботою, міфічними підробітками, які вважаються призначеними для жінок та підлітків, щоб доповнювати основний сімейний дохід. У результаті більшість людей — чи вони голови сімейств, чи працюють заради додаткового заробітку — тепер займаються так званим підробітком, маючи принизливі обов’язки та мізерну платню. Це так не тільки через той тип розподілу праці, який ми обговорювали, але й через зміни в структурі професій та промисловості, до яких призвело накопичення капіталу у Сполучених Штатах.
Дозвольте пояснити. Прагнучи зекономити на робочому часі, корпорація тільки прагне зменшити кількість працівників на певну кількість продукції, або — що в основному зводиться до того самого — виробляти все більше продукції без пропорційного нарощування кількості працівників. Звертаючись до яскравого формулювання Маркса, на відміну від генералів, що виграють війни, набираючи армії, капітани промисловості виграють свої війни, розпускаючи армії. Практичні наслідки цього можна спостерігати в будь-якому аналізі працевлаштування в Сполучених Штатах в обробній промисловості за будь-який достатній період часу. Так, між 1947 та 1964 роками, період у 17 років, продукція текстильної промисловості Сполучених Штатів зросла більш ніж на 40%, але зайнятість у цій галузі була скорочена майже на третину. Інші промисловості — скажімо, чорної металургії, лісопильно-деревообробної промисловості, солодових напоїв та взуттєва — демонстрували зростання виробництва на 15-40% за той самий період при спаді зайнятості на 10-25%. Нафтова промисловість збільшила виробництво на п’ять шостих у кінці періоду порівняно з початком, але кількість працевлаштованих у цій галузі була на одну четверту менша. Навіть будівельна галузь, що за природою свого виробничого процесу опирається технологічним змінам, подвоїла своє виробництво, але додала тільки 50% до свої робітників. Тільки ті галузі, що зростають найшвидше, демонструють суттєве збільшення працевлаштування. Так, електромеханічна галузь та автоперевезення збільшили кількість робітників відповідно на 50% і 70%, але тим часом вони приблизно потроїли обсяги випуску. Алюмінієва промисловість більш ніж подвоїла кількість найнятих працівників, але це стало результатом чотириразового збільшення випуску продукції. Крайній випадок — це авіаперевезення, де обсяг вироблених послуг збільшився десь у вісім разів, а штат зріс тільки на одну цілу і одну третю.
Цифри, що я привів, стосуються тільки 17-річного періоду; але якщо взяти набагато триваліший період, то можна дуже чітко побачити тренд, зосередивши увагу на змінах у обробній промисловості та пов’язаних з нею галузях — наприклад, будівництві. Щонайменше півстоліття ці галузі промисловості відповідали за майже половину працевлаштованих у несільськогосподарському секторі, зазвичай між 40% і 50%. Але після перепису 1920 року, близько п’ятдесяти років тому, це почало змінюватися; і до часу останнього перепису 1970 року ці галузі відповідали тільки за третину зайнятих не в сільському господарстві. Отже, відбувся величезний відтік робочої сили з традиційних обробної, гірничо-видобувної, будівельної та транспортної промисловості у дуже швидко зростаючі сектори нерухомості, страхування, фінансів, послуг, оптової і роздрібної торгівлі. Але ці швидко зростаючі сектори промисловості якраз і належать до секторів економіки з низькою заробітною платнею; тоді як сектори з вищою заробітною платнею стагнують або скорочуються. Усе це невипадково. Є глибокі структурні причини, чому найвищий ріст капіталу відбувся у секторах із низькою зарплатнею, а також чому зростає непродуктивна, а не продуктивна праця. У будь-якому разі, в цій тенденції не доводиться сумніватися, і саме ця тенденція, разом зі швидким зростанням професій із найнижчими зарплатами, такими як офісні, сфери послуг та роздрібної торгівлі, великою мірою призвів до того, що ми все більше живемо в економіці так званих других робіт і що справжні перших робіт у традиційному сенсі — професій, які дозволяють забезпечити себе та свою родину — стає дедалі менше.
Якщо капітани промисловості виграють свої війни, за словами Маркса, розпускаючи армії, то як нам знати, що швидкість накопичення капіталу буде компенсувати зменшення кількості зайнятих і що нові продукти, послуги та непродуктивні галузі будуть розвиватися достатньо швидко, щоб поглинути всю робочу силу, вивільнену капіталістичним потягом до вищої продуктивності? Ми ніяк цього не можемо знати, і насправді в капіталістичному суспільстві завжди є запас невикористаної робочої сили, резервна армія праці. Вона майже завжди мала дуже відчутний розмір у історії промисловості Сполучених Штатів, принаймні у цьому столітті. І вона стискається до малих розмірів тільки за тих рідкісних нагод, коли підйоми в бізнес-циклах незвичайно сильні і відповідають більш довготривалим підйомам у процесі накопичення капіталу, особливо протягом воєн.
Крім природного приросту населення, звільнення робітників з робіт через постійну революцію у виробництві створює, знову звертаючись до формулювань Маркса, доступну резервну армію праці, що належить капіталу так беззаперечно, ніби він вигодував її за власний кошт. Якщо ми спробуємо підтвердити це за допомогою американської статистики, то наштовхуємося на проблему, яка полягає в тому, що дані з безробіття збираються за принципами дуже відмінними від тих, на яких базується поняття резервної армії праці, — але ця статистика, тим не менше, має цінність будь-якого набору цифр, що збирається за більш-менш сталими принципами протягом довгого часу. Найбільш незвичайний факт, що випливає зі статистики безробіття від Другої світової війни дотепер, полягає в довготривалому тренді поступового, але неухильного зростання кількості офіційно зареєстрованих безробітних. За цей період пройшов бізнес-цикл, тож лінія пилкоподібна, та все ж вона демонструє стабільно висхідний тренд. Рівень безробіття, що на початок періоду означав рецесію, зараз вважається абсолютно прийнятним для економічного процвітання. Я вирізав із вчорашнього New York Times статтю під назвою «Високе безробіття буде постійним становищем Сполучених Штатів на десятиліття». У статті мовиться, що хоча одразу після Другої світової війни ми почали ставити за мету рівень безробіття у 2-3%, але скоро відмовилися від цього; 4-відсоткова межа безробіття, встановлена президентом Кеннеді 1962 року, була скасована, і 5-процентна межа економістів адміністрації Ніксона також втратила підтримку. Сьогодні більшість економістів, не залежно від політичної позиції, вважають, що 5,5-6% безробіття — це, можливо, найнижче, чого може досягнути уряд без провокування небезпечної інфляції, і навіть ця скромна ціль видається далекою — її можна досягнути 1979 року щонайраніше. Іншими словами, планка для безробіття при процвітанні сьогодні вища, ніж та, що вважалася рівнем безробіття при рецесії якихось двадцять п’ять років тому.
Вище я сказав, що ці рівні безробіття — це не те саме, що поняття резервної армії праці, яке є ширшим. Це тому, що безробіття вимірюють досить обмеженими інструментами. Дозвольте надати досить яскравий приклад: коли місяць чи два тому було оприлюднено цифри безробіття за лютий цього року, виявилося, що безробітних 8,3 мільйонів — тільки трохи більше за 8,2 мільйонів безробітних, що їх нарахували у січні, — але водночас нам повідомили, що безробіття впало на півмільйона осіб. Як пояснити цей парадокс? Відповідь, яку вони дали на офіційному жаргоні: 600 000 осіб вибули з робочої сили між першим і другим місяцями. Що означає ця цікава статистика? Ось що вона означає: оскільки капіталізм не визнає, що кожен працездатний дорослий має обов’язок або нагоду працювати та робити внесок у суспільство, то висувається теорія, що відрізнити безробітного від дозвільного класу можна, тільки запитавши особу, чи він або вона активно шукала роботу протягом останніх чотирьох тижнів. Ті, хто не можуть показати, що вони це робили — і в більшості випадків це означатиме, що вони вже втратили надію знайти роботу — більше не вважаються частиною робочої сили, і тому не можуть бути зараховані до безробітних. Ніщо в офіційній статистиці не відрізняє їх від домогосподарок, що ніколи не працювали, або від мільйонерів у Палм-Спрінгс. Отже, існує велика маса непрацюючих людей, що становлять резервну армію праці, але тільки частину з них пораховано. Ті, що спливають на поверхню в активному пошуку роботи, пораховані як безробітні; ті, хто опускається на дно і змушений сидіти на соціальному забезпеченні, вважаються злидарями. Кількість злиденної маси зараз — від 14 до 15 мільйонів осіб; цієї надзвичайної кількості було досягнуто 1970 року, і вона обіцяє зростати. Із усього цього ми можемо побачити, що накопичення багатства на одному полюсі суспільства в капіталістичній системі збігається на іншому полюсі із накопиченням бідності.
Переклав Володимир Артюх
Читайте також:
Нові робітники (Ерік Вульф)
Про феномен паскудної роботи (Девід Гребер)
Інформаційний капітал, власність і робоча сила (Кристофер Мей)
