Барбара Еренрайх
Опубліковано в: Спільне, 2013, №6: Гендер і праця
З поглибленням прірви між класами класична поза підкорення крадькома повертається. «Ми натираємо Вашу підлогу в традиційній позі, — вихваляються у своїй брошурі «Веселі покоївки» (Merry Maids), найбільша служба прибирання з тих, що повиникали протягом останніх двох десятиліть, — колінно-ліктьовій». Жодна самозайнята покоївка не прийме цієї пози добровільно: як і більшість людей, що самі прибирають у себе вдома, покоївки надають перевагу швабрі, якою належить оперувати стоячи. У своєму повному довіднику з домашнього господарства «Домашній затишок» (Home Comforts, 1999) Шеріл Мендельсон попереджає: «Ніколи не просіть найнятих прибиральниць мити підлогу рачки; це прохання можуть сприйняти як приниження». Однак у суспільстві, де 40 відсотками всіх багатств володіють 1 відсоток сімей, а видатки 20 відсотків сімей з найнижчих прошарків перевищують їхні прибутки, на приниження інших є попит. Наколінники стали відомими в американському політичному дискурсі як атрибути сексуальних рабинь. Але робітниці «Веселих покоївок», «Покоївок» (The Maids International) та інших корпорацій, які надають послуги з прибирання помешкань, щодня годинами стоячи на цих чудернацьких пристроях підбирають крихти, які падають із заможних столів.
У вересні 1999 я три тижні працювала на «Покоївок» у Портленді, штат Мейн. Разом з іншими членкинями команди ми прибирали приблизно шістдесят будинків, у яких було близько 250 підлог — ванні кімнати, кухні і коридори, — які слід було натирати рачки. Там, нижче рівня колін, зовсім інший світ, до якого більшість дорослих не увійшли б добровільно. Тут можна знайти довершені структури з пилюки, які тримаються докупи завдяки риштуванням із собачої шерсті; сухі шматки макаронів, приклеєні до підлоги соусом; засохлі залишки підливок, желе, кремів для контрацепції, блювотиння і сечі. Іноді також трапляються частини людей: ноги дитини, що тупотить геть, відчуваючи огиду до покоївок, які все ще тут, коли вона повернулася зі школи; частіше — взуті в туфлі від «Джоан і Девіда» (Joan & David) стопи та електроепільовані литки власниці будинку. Якщо ти підведеш очі, може виявитися, що ця особа витріщається на тебе, згорнувши руки на грудях, і очікує, поки ти пропустиш якусь пляму. В рідкісних випадках вона може зробити нерішучу, чисто символічну спробу допомогти: скажімо, пересуне клітку какаду чи попросить пробачення за листя, що нападало з кімнатного карликового дерева. Однак переважно власниця будинку тебе просто не помічає, вона навіть може сидіти в тій самій кімнаті, де ти прибираєш, і спокійно перебирати пошту. При цьому вона й не підозрюватиме про твоє існування, хіба що ти заповзеш під стіл і візьмешся гризти її щиколотки.
Домашнє господарство, як ви, мабуть, пригадуєте з феміністичних теорій шістдесятих і сімдесятих, мало би бути великим урівнювачем усіх жінок. Чим би крім цього не займалися жінки — роботою, навчанням, доглядом за дітьми — всі ми займалися домашнім господарством; якщо й були жінки, які могли найняти інших робити це за них, здавалося, що вони такі привілейовані і їх так мало, що можна ними знехтувати. Всі жінки були робітницями, і їхнім робочим місцем був дім — звісно, за цю роботу їм не платили і не контролювали її, але це таки робота, нічим не гірша, ніж праця в офісах і на фабриках, куди щоранку направлялися чоловіки. Якщо чоловіки вважали свої домівки місцями дозвілля й відпочинку — «небесами в безсердечному світі», — вони ігнорували невидимих пролетарок, які підтримували в їхніх притулках живий затишок. Ми вийшли на стежку війни — принаймні, нам так здавалося — разом проти суспільства, що недооцінювало нашу працю, хоч і сентиментально сюсюкало над «сім’єю» і «домом». Плечем до плеча, рука в руці — жінки нарешті піднімалися з підлоги.
Найпривабливішу варіацію на тему дому як робочого місця розробили марксистки-феміністки Марія Роза Даллакоста і Сельма Джеймс у 1972 році. Вони висунули тезу, що дім насправді є економічно продуктивним та значимим робочим місцем, продовженням власне фабрики, адже домашнє господарство слугує для «відтворення робочої сили» інших — зокрема, чоловіків. Робітник, врешті-решт, навряд чи був би у стані гарувати протягом своєї зміни, якби якась жінка не годувала його, не прала його речі й не піклувалася про дітей — його вклад у наступне покоління робітників. Якщо дім — це квазііндустріальне робоче місце, де працюють жінки і приносять цим прибуток капіталістам, то «заробітна плата за ведення домогосподарства» — цілком слушна вимога.
Однак коли більшість американських феміністок, марксистських чи ні, ставлять марксистське питання cui bono?, вони зазвичай дають значно простішу відповідь: чоловікам. Якщо жінки — домашній пролетаріат, то чоловіки утворюють клас домашніх експлуататорів, які можуть відпочивати, коли їхні партнерки прибирають. У групах підвищення самосвідомості ми лаємо наших чоловіків і хлопців, які відмовляються викидати за собою сміття, які взагалі не підозрюють про існування домашнього господарства і помічають його, тільки якщо покинути його не доглянутим. «Розкидані шкарпетки», залишені для жінок, які мають їх зібрати і випрати, приєдналися до помади і підборів-шпильок як символи гендерного гноблення. І якщо якийсь чоловік справді кине шкарпетку зі спокійною певністю, що його дружина підбере її, про цю шкарпетку почує весь світ. Усюди, де пускав коріння фемінізм другої хвилі, починалися бої між коханцями і подружжями через липкі стільниці, купи немитої білизни і черги на миття посуду.
Радикально нова ідея полягала в тому, що домашнє господарство — це не лише стосунки жінки з комками пилюки чи неприбраним ліжком; воно також визначає стосунки між людьми, зазвичай між чоловіками і дружинами. Це було важливим відступом від більш консервативної Бетті Фрідан, яка у своїй «Таємниці жіночності» (The Feminine Mystique) не додумалася ввести до рівняння чоловічу стать — або як частину задачі про домашнє господарство, або як частину її можливого розв’язку. Вона гнівно викривала суспільство, що, на її думку, зводило освічених жінок до функції прибиральниць, яка не дозволяє повністю використовувати «вміння середньої жінки чи нормальний людський розум» і, згідно з неідентифікованими дослідженнями, що їх вона цитує, «дивовижно пристосована до здібностей недоумкуватих дівчаток». Однак у «Таємниці жіночності» чоловіки повністю звільнені від роботи по дому — навіщо принижувати і їх? В одному пасажі вона навіть лає таку собі «місіс Г.», якій «чомусь не вдалося завершити роботу по дому до того, як прийшов з роботи її чоловік, і, до того ж, вона так втомилася, що йому довелося самому зайнятися господарством». Освічені жінки просто мають стати більш ефективними, щоб домашня робота не «займала весь їхній час».
Або вони можуть наймати інших жінок працювати по дому замість них — цю можливість схвалювали і сама Фрідан у «Таємниці жіночності», і Національна організація жінок (National Organization for Women), яку вона допомогла створити. Під час обговорення в Конгресі питання про те, чи поширювати Закон про справедливі умови праці (Fair Labor Standards Act) на працівниць домашнього господарства, представниці НОЖ (NOW) виступали на боці цього поширення, стверджували, що збільшення зарплат та покращення умов на робочому місці привабить більше жінок у цю сферу, і зробили на перший погляд самосуперечливе передбачення: «Попит на допомогу в роботі по дому дедалі зростатиме, бо більше жінок шукатимуть роботи поза домом». Одна зі членкинь НОЖ додала в особистому ключі: «Як багато молодих жінок сьогодні, я навчаюся, щоб розпочати гідну кар’єру. Однак у мене є дім, який треба доглядати, тож я добре розумію потребу в допомозі по господарству, адже вільного часу, який можна проводити вдома, у мене стає дедалі менше. Жінки знають, що домашнє господарство — це брудна, виснажлива праця, і вони охоче платили би, щоб цю роботу хтось виконував». Що ж до прагнень жінок, яким платитимуть за виконання цієї роботи — звісно, якщо бодай деякі з них достатньо кмітливі, щоб чогось прагнути, — ні Фрідан, ні членкині НОЖ тоді не мали що сказати на цю тему.
Отже, більш радикальних феміністок відрізняло від покоління Фрідан розуміння, що коли йдеться про домашнє господарство, то йдеться, як завжди, про владу. Домашнє господарство принизливе не тому, що це фізична праця, як думала Фрідан, а тому, що воно вбудоване у принизливі стосунки і необхідно служить їм підкріпленням. Влаштовувати безлад, який муситиме прибирати інша людина — розкидати шкарпетки, розмазувати зубну пасту по дзеркалу у ванній, залишати посуд не помитим після нічного перекусу — означає здійснювати домінування в одному з його німих, інтимних проявів. Зверхність — чи байдужість, чи поспіх — однієї людини стає для іншої людини причиною трудної праці. І коли той, за ким прибирають, увесь час виявляється чоловіком, а та, хто прибирає, систематично виявляється жінкою, отримуємо формулу відтворення чоловічого домінування з покоління в покоління.
Тому феміністки сприймають домашнє господарство як іще однин спосіб, у який чоловіки експлуатують жінок, чи, якщо висловити це більш нейтрально, як «символічне узаконення стосунків між статями». Комікс часів зародження руху за звільнення жінок в Німеччині зображав жінку, яка натирає підлогу рачки, а тим часом її чоловік — вочевидь, збуджений цією позою, —підбирається до неї ззаду, розстібаючи ширінку. Звідси також відраза феміністок другої хвилі до наймання покоївок, особливо якщо вони не білі: на феміністичній конференції, яку я відвідала 1980 року, поетка Одрі Лорд вирішила прикро вразити надто білу аудиторію, звинувативши їх у тому, що вони мали змогу прийти на конференцію лише завдяки тому, що їхні чорні домогосподарки наглядають за їхніми дітьми у них вдома. Вона не на тих напала: більшість присутніх радикальних феміністок радше приклеїли би наліпку з прапором конфедератів до заднього скла свого авто, ніж найняли б темношкіру покоївку. Але такі звинувачення, повторені на численних конференціях і зборах, зміцнювали наше обурене відкидання можливості найняти служницю. У більшості помешкань і так уже були двоє дорослих здорових людей — чоловік і жінка — і можна було сподіватися, що після кількох сварок вони таки навчаться люб’язно допомагати одне одному в роботі по дому.
Однак через кілька десятиліть у більшості помешкань цього ще не досягнули. Звісно, жінки виконують менше роботи по дому, ніж до феміністичної революції і поширення сімей, де працюють обидва члени подружжя: у 1965 домашнє господарство в середньому відбирало 30 годин на тиждень, а в 1995 — 17.5, згідно з дослідженням у Мерілендському університеті в 1999. Частина цього скорочення відбиває радше послаблення стандартів, ніж перерозподіл обов’язків: жінки все ще виконують дві треті всієї роботи по дому, включно з оплатою рахунків, доглядом за домашніми тваринами, прибиранням і доглядом газонів. Несправедливість найгостріша в найменш шанованому з домашніх обов’язків — прибиранні: протягом тридцяти років, з 1965 до 1995, чоловіки витрачають на прибирання на 240 відсотків більше часу — аж до 1.7 годин на тиждень, в той час як жінки витрачають усього на 7 відсотків менше — до 6.7 годин на тиждень. Звісно, середні значення приховують найрізноманітніші порядки: від ретельно обговореного поділу обов’язків до найбанальнішого розподілу праці, як у розповіді однієї жінки в «Вошинґтон пост»: «Я доглядаю дім всередині, а він — зовні». Однак, мабуть, найбільше занепокоєння викликає той факт, що майже все зростання участі чоловіків відбулося між 70-ми і серединою 80-х. Через п’ятнадцять років після позірного припинення військових дій, мабуть, саме час оголосити рахунок: у «домогосподарських війнах» сімдесятих і вісімдесятих жінки захопили трохи земель, та загалом після кількох стратегічних поступок перемогли чоловіки.
Тут входить покоївка, як dea ex machina, і відновлює спокій та порядок в домі. Шлюбні консультанти та менеджери зі сфери прибирання радять її як альтернативу сімейним чварам. Чиказька прибиральниця цитує одну зі своїх клієнток, яка нібито говорила, що якщо покоївка припинить у них працювати, «мій чоловік і я розлучимося через півроку». Коли мода на найманих покоївок лише починалася, в 1998, власник відділення «Веселих покоївок» у Арлінгтоні, Массачусеттс, сказав «Крістіан саєнс монітор»: «Я жартую над жінками. Я кажу їм: “Ми навіть рятуємо шлюби. В цей новий період, у вісімдесятих, ви очікуєте більшого від партнера, але часто спрівпраці, якої ви хотіли б досягнути, не виходить. Альтернатива — платити комусь за роботу по дому…”» Інший власник відділення «Веселих покоївок» навчився більш безпосередньо наживатися на сварках з приводу домашнього господарства. Від 30 до 35 відсотків прибутків він отримує завдяки контрольним дзвінкам суботніми ранками — в «найгарячіший час сварок через безлад у домі». Мікропоразка фемінізму в домашньому господарстві відчинила жінкам нові двері, але цього разу це були двері чорного ходу для прислуги.
У 1999 від 14 до 18 відсотків сімей наймали когось прибирати будинок, і кількість таких сімей драматично зростала. За даними дослідницького центру «Медіамарк» (Mediamark Research), з 1995 до 1999 року кількість домашніх господарств, де наймані працівниці прибирали раз на місяць чи частіше, зросла на 53 відсотки. А опитування маркетингового центру «Маріц» (Maritz Marketing) показує, що 30 відсотків тих, хто наймав помічниць по дому в 1999, зробили це вперше лише в цьому році. Серед моїх подруг, представниць середнього класу й професіоналок, — включно з тими, що зробили важливий внесок у ранній феміністичний аналіз домашнього господарства, — наймати покоївок уже стало загальною нормою. Ця раптова поява класу служниць співпадає з тим, що деякі економісти назвали «бразилізацією» американської економіки: ми ділимося на ті самі групи, як і традиційні суспільства Латинської Америки — на малюсінький панівний клас і гігантський пригноблений клас, при цьому представники першого можуть наймати представниць другого виконувати приватні послуги по господарству. Іншими словами, дім, чи бодай багатий дім, нарешті стає тим, чим його уявляли радикальні феміністки в сімдесятих — справжнім «робочим місцем» для жінок і маленькою, хоч і дедалі помітнішою, частиною капіталістичної економіки. Питання ось у чому: коли дім стає робочим місцем для когось, чи залишається він місцем, де ви хотіли б жити?
Як не дивно — чи таки зовсім не дивно, — більше ніхто не говорить про «політику домашнього господарства». Вимога «заробітної плати за роботу по дому» понизилася до статусу цікавої риси давнини разом із групами підвищення самосвідомості, де жінки набували підтримки в боротьбі з неохайними чоловіками. В академічній сфері, згідно з феміністками-соціологинями, яких я опитувала, робота по дому втратила колишню важливість — підозрюю, що частково це тому, що дедалі менше соціологинь власне нею займаються. Більшість американців, понад 80 відсотків, усе ще прибирають у себе вдома, але до них не належить велика частка інтелектуальних авторитетів та культурних діячів країни: професори, письменники, редактори, політики, телеексперти і всілякі знаменитості. У їхніх помешканнях політика домашнього господарства стає політикою не лише гендеру, а й раси та класу — а цих предметів розмови культурна еліта, якщо не взагалі всі американці, зазвичай воліють уникати.
Важко навіть вловити кількість найманих домогосподарок. Бюро перепису населення звітує про 549 000 домашніх працівників у 1998, на 9 відсотків більше, ніж у 1996, однак ця кількість може бути значно применшеною, адже велика частка галузі служництва все ще в тіні. У 1995, через два роки після того, як Зої Берд втратила шанс стати генеральним прокурором через те, що платила своїй незареєстрованій няньці неофіційно, «Лос-Анджелес таймз» написали, що менш ніж 10 відсотків американців, які платять прибиральницям, звітують про це податковій. Соціологиня Мері Ромеро, одна з небагатьох науковців, що зберігають активне зацікавлення домашнім господарством і жінками, які займаються ним за гроші, наводить приклад того, наскільки применшеною може бути кількість цих жінок: перепис 1980 року зареєстрував лише 1063 «працівників приватних господарств» у Ель Пасо, Техас, хоча мешканці міста приблизно оцінюють їхню кількість у 13 400 людей, а місцеві водії автобусів вважають, що половину з усіх 28 300 поїздок автобусами щодня здійснюють покоївки дорогою на роботу та з роботи. Чесність наймачів зросла після скандалу з Берд, однак більшість експертів вірять, що більшість домашніх працівниць усе ще не зареєстровані і невидимі для великої економіки.
Одне можна з упевненістю сказати про склад робітниць по дому: непропорційна кількість їх — не білі жінки. «Нижчі» люди виконують «нижчу» роботу. Серед тих «прибиральниць і служниць у приватних господарствах», яких вдалося зареєструвати в 1998 Бюро статистики праці, 36.8 відсотків — латиноамериканки, 15.8 відсотків — темношкірі і 2.7 відсотки — «інші». Звісно, зв’язок між прибиранням і належністю до етнічної меншини міцно закріпився в головах класу білих наймачів. Коли мою доньку, Розу, представили багатому батькові її гарвардського одногрупника, він ризикнув припустити, що її назвали в честь улюбленої покоївки. А Одрі Лорд можна пробачити її нерозсудливість у звинуваченнях на згаданій вище феміністичній конференції, якщо взяти до уваги її досвід у 1967: «Я везу свою дворічну доньку по супермаркету в візочку для покупок … і маленька біла дівчинка, яку саме теж везла у візочку її мати, схвильовано вигукує: “Дивися, мамцю, покоївка-немовля!”» Однак склад робочої сили на домашніх господарствах не фіксований і змінюється разом зі змінами в життєвих перспективах представниць різних етнічних груп. Наприкінці дев’ятнадцятого століття іммігрантки з Ірландії та Німеччини служили в домах північного вищого й середнього класу, але пішли працювати на фабрики, щойно з’явилася така можливість. Їх замінили чорні жінки, які складали 60 відсотків усіх робітниць по дому в 1940-х і переважали в цій сфері, поки для них не відкрилися можливості іншого працевлаштування. Схожим чином серед покоївок на Західному узбережжі США було непропорційно багато американок японського походження, поки для цієї групи так само не знайшлося більш сприятливих можливостей. Сьогодні колір шкіри на руці, яка водить губкою, змінюється залежно від регіону: на південному заході покоївками служать чікано, у Нью-Йорку — карибки, на Гаваях — гавайські аборигенки, у Мейні — білі, переважно сільського походження.
Найтрагічніша крайність — це рабство. Щороку у пресі з’являються повідомлення про кілька випадків примусової праці, а останнім часом — у кошмарній версії глобалізації — про жінок без документів, яких тримають у рабстві високопоставлені співробітники ООН, Світового банку і Міжнародного валютного фонду. Наприклад, позов Елізабет Сеньйор, сенегалки, проти її господарів у Манхеттені, які змушували її працювати чотирнадцять годин на день без регулярної оплати і навіть не надали їй помешкання — лише розкладне ліжко у вітальні. Цей випадок рабства не є якимсь особливо разючим: не було звинувачень у побоях чи сексуальних домаганнях, і міс Сеньйор, вочевидь, бодай годували. Цей випадок прикро загострює те, що наймачка, колишня співробітниця ООН Марі Анґеліка Савана — одна з найвідоміших захисниць прав сенегальських жінок, яка розповідала «Крістіан саєнс монітор» у 1986 про свої спроби змусити сенегальців «усвідомити, що бути жінкою може означати щось більше, ніж мати дітей і займатися домашнім господарством».
Однак переважно незалежні (ті, що не працюють на корпорації) покоївки — а іноді й жінки, що їх наймають — скаржаться на особливу близькість стосунків між робітницею й роботодавицею. Праця по дому — заняття, що виникло на тисячі років раніше, ніж освіжаюча безособовість капіталізму, і умови цієї праці все ще переважно визначені примхами роботодавиць. Деякі з них прагнуть дружби чи навіть того, що їхні покоївки визначили як «терапію», хоч зазвичай вони швидко вказують покоївкам на їхнє місце, щойно їм здається, що ті заходять задалеко. Інші вимагають пошани, що межує з рабською покірливістю, а дедалі більше нуворишів просто виходять з-під контролю. У серпні 1999 «Нью-Йорк таймз» писали про зростання кількості випадків, коли домашні вечірки зривають крики служниць про допомогу. До словесних образ додаються розповіді про сексуальне і фізичне насильство — наприклад, про підлітка, який копнув няню за те, що вона відмовилася зробити для нього і його друзів бутерброди, коли ті повернулися зі школи.
Однак, на щастя чи на біду, капіталістична раціональність нарешті здобуває певні успіхи в цьому чудернацькому доіндустріальному болоті. Корпорації, що надають послуги з прибирання, тепер контролюють від 25 до 30 відсотків сфери домашнього господарства, що приносить 1.4 мільярди доларів прибутку, і, мабуть, найбільша їхня інновація — усунення стосунків між господинею і покоївкою, з усією їхньою примхливістю і взаємозалежностями. Клієнт наймає службу, а не покоївку, яку однаково замінила команда з двох-чотирьох людей в уніформі, з яких зазвичай лише одна — керівниця команди — вповноважена говорити з клієнтом про завдання для команди. Зарплати покоївок, їхні податки на соціальне страхування, їхні зелені карти, болі в спині і проблеми з доглядом за дітьми — за все це відповідає компанія, точніше, власник місцевого відділення. Скарги з обох боків адресують власнику відділення; у клієнта нема потреби взаємодіяти з працівниками. Оскільки власник відділення — зазвичай білий представник середнього класу, служби прибирання — ідеальне рішення для будь-кого, хто все ще достатньо чутливий, щоб вважати традиційні стосунки між роботодавцем і покоївкою дражливими.
У статті 1997 року про «Веселих покоївок» «Франчайз таймз» лаконічно зазначили, що «галузь у розквіті, і цю нішу слід займати, бо американці шукають способів передоручити комусь навіть пошук робітників для власного дому». Не всі служби послуг з прибирання досягають успіху, а найчастіше прогорають неформальні служби, сімейний бізнес. «Процвітання» зосереджено навколо національних та міжнародних мереж — компаній на кшталт «Веселих покоївок», «Покоївок Моллі» (Molly Maids), «Бригади покоївок» (Maid Brigade), «Покоївок». Цікаво, що назви всіх цих компаній підкреслюють старомодні риси галузі, хоч «покоївками» іноді бувають і чоловіки. «Веселі покоївки» в 1996 заявили про своє зростання на від 15 до 20 відсотків щороку, а представник водночас і «Покоївок Моллі», і «Покоївок» розповів мені, що кількість наданих цими фірмами послуг зростає на 25 відсотків щороку; власники місцевих відділень мають такі самі перспективи. Ден Ліббі, мій бос у «Покоївках», зізнався мені, що міг би збільшити свій бізнес удвічі, якби знайшов достатню кількість надійних працівниць. З цією метою в «Покоївках» пропонують тиждень оплачуваної відпустки, медичну страховку після дев’яноста днів роботи і безкоштовний сніданок щоранку, який складається (принаймні там, де я працювала) з кави, пончиків, рогаликів і бананів. Деякі відділення намагаються справитися з напруженням на ринку праці шляхом участі в програмах субсидування (welfare-to-work projects), які не лише постачають їм працівників, а часто ще й субсидують їхні витрати за рахунок державного бюджету, — принаймні, протягом перших кількох місяців роботи (це не означає, що новоспечена покоївка отримує більше, а лише що компанія може платити менше). Відділення «Веселих покоївок» у тому місті, де я працювала, вигідно розташоване за квартал від офісу міського центру соціального забезпечення.
Серед жінок, з якими я працювала в «Покоївках», лише одна зізналася, що раніше працювала покоївкою незалежно, однак вона задоволена своїм новим статусом працівниці служби послуг з прибирання. Їй більше не потрібно добиратися від будинку до будинку на авто, вона може взяти вихідний — звісно, неоплачуваний — щоб посидіти вдома з хворою дитиною, не ризикуючи втратити клієнта. Я сама розуміла переваги того, що нам не доводиться безпосередньо взаємодіяти з клієнтками, які часом бували вдома, коли ми працювали, і охоче використовували свої навички керування: критику наших методів та вимоги виконувати незаплановані завдання можна було просто перенаправити власникові відділення.
Однак працівники неодмінно втрачають, коли галузь переходить від ремісницької до індустріальної стадії розвитку, — мабуть, у цьому випадку найвідчутніші втрати стосувалися оплати праці. У «Веселих покоївках» мені пообіцяли 200 доларів за сорокагодинний робочий тиждень; при цьому менеджер поспішив додати, що «це неможливо перевести в долари за годину», адже сорокагодинний робочий тиждень включає й час переїздів від будинку до будинку — до п’яти будинків за день — який не оплачують. «Покоївки», де чесно запропонували початкову плату 6 доларів 63 центи за годину, здалися мені більш привабливими, хоч ця оплата й залежала від ідеальної присутності на роботі. Пропустиш один день — і твою працю оплачуватимуть лише 6 доларами за годину протягом двох тижнів. Це правило було найбільшим тягарем для жінок з малими дітьми. До того ж, я скоро виявила, що керівництво має способи збивати зарплату на ціну майже цілої години праці щодня. Нас змушували приходити на роботу о 7:30 ранку, але оплачувані години починалися, лише коли нас розподіляли по командах, давали список будинків і випроваджували в автомобілях компанії близько 8 ранку. Наприкінці дня нам платили тільки до моменту, коли ми виходили з автомобіля, хоча залишалося ще щонайменше п’ятнадцять хвилин роботи — наповнити пляшечки з миючими засобами тощо. Тож за звичайний дев’ятигодинний робочий день реальна оплата становила близько 6 доларів 10 центів за годину, а якщо хтось усе ще відбував покарання за відсутність на роботі, виходило 5 доларів 50 центів за годину.
Крім того, працівниці служб прибирання навряд чи можуть отримати надбавки чи чайові, звичні для самостійних покоївок — безкоштовні обіди й каву, поношений одяг чи різдвяний подарунок готівкою. Лише одна зі співробітниць відповіла на моє питання, що одного разу отримала в якості чайових купон на безкоштовний обід у дорогому ресторані, власником якого був клієнт. Клієнти служб прибирання навряд чи скупіші, ніж роботодавці незалежних покоївок; вони просто не знайомі з людьми, які в них прибирають, і, ймовірно, навіть не впізнали б їх на вулиці. До того ж, клієнти, мабуть, вважають, що більша частина того, що вони платять за послуги — 25 доларів за людиногодину у випадку того відділення «Покоївок», де я працювала, — йде самим працівницям, які займаються прибиранням.
Однак найцікавіша — принаймні, з абстрактної, історичної точки зору — властивість мереж служб прибирання в тому, що вони нарешті перетворюють дім на цілком капіталістичне робоче місце, та ще й у спосіб, якого давні поборниці плати за роботу по дому не могли й уявити. Будинки за самою їхньою природою складно контролювати як робоче місце, особливо будинки з десятьма чи більше кімнатами, до яких належали дуже багато з тих, що їх нам доводилося прибирати; працівниці можуть перебувати поза полем зору одна одної протягом цілої години поспіль. Для самозайнятих неконтрольована природа дому-як-робочого-місця означає певну автономію. Вони можуть робити перерви (хоча це, мабуть, необачно, якщо власник перебуває в будинку); вони можуть розбавити монотонність, увімкнувши радіо чи телевізор під час роботи. Однак служби прибирання встановлюють правила, покликані примусити розкиданих по різних кутках працівниць дотримуватися майже заводської — чи навіть монастирської — дисципліни. В «Покоївках» не було перерв, за винятком щоденної десятихвилинної зупинки біля магазину, щоб випити кави чи «пообідати» — точніше, з’їсти щось на кшталт шматка піци. В інших випадках «перервами» вважали час переїзду між будинками, і це була наша єдина можливість поїсти, попити чи (хоча це також було офіційно заборонено) викурити сигарету. Якщо будинки були розташовані досить далеко, я могла з’їсти свій бутерброд за один прийом; якщо ж ні, то доводилося споживати його протягом двох-трьох окремих поспішних перекусів.
У будинку клієнта ніщо не мало торкатися наших вуст, навіть вода — хоча це правило я в спекотні дні іноді порушувала, п’ючи з крану в туалеті. Телевізори й радіо були за межами дозволеного, і нам було категорично заборонено лаятися вголос, навіть у вочевидь безлюдному будинку. Нам казали, що десь у замкненій кімнаті може ховатися, притуливши вухо до дверей, власниця, чи, більш імовірно, десь може бути увімкнена камера чи магнітофон. Тоді я відмахнулася від цієї можливості як від страшилки, але від того часу я натрапляла на рекламу пристроїв на кшталт Tech-7, «неймовірної камери розміром з монету», розробленої для того, щоб «отримувати візуальний образ дій вашої няні» чи «спостерігати за працівниками з метою запобігти крадіжці». Саме загроза записувальних пристроїв чи плітки про них призвели до завершального штриху капіталістичної індустрії — нагляду.
Однак найбільше цю працю робить схожою на заводську посилена тейлоризація, яку активно нав’язують компанії. Самозайнята покоївка чи хтось, хто сам прибирає у себе вдома, обирає, з чого почати, і в кожній кімнаті, ймовірно, спочатку заходиться біля того бруду, який найбільше впадає у вічі. Або ж людина може розпланувати свою працю якомога ергономічніше: спершу зробить усе, з чим можна справитися стоячи, а тоді вже присідатиме чи повзатиме, щоб дістатися до нижчих рівнів. Але у вигаданих службами прибирання спеціальних «системах», які працівниці засвоюють через навчальні відео, таких рішень не треба приймати. У системі «здорового дотику», розробленій «Покоївками» і схожій на систему «Веселих покоївок», дещо з якої мені показали в навчальному записі під час співбесіди, прибирання ділиться на чотири області завдань — витирання пилу, пилосос, кухні та ванні кімнати — які, в свою чергу, ділять між собою члени команди. Для кожного завдання, за винятком пилососіння, є окреме відро з ганчірками та відповідними миючими засобами, тож найбільше рішення, яке має зробити працівниця, — це яку хімію чи ганчірку застосувати до тієї чи іншої поверхні; майже все інше розплановано заздалегідь. Пилососити слід починати з головної спальні; витирати пил — з першої кімнати від кухні; далі слід рухатися по кімнатах зліва направо. Кожну кімнату слід обробляти зліва направо і згори вниз; те саме стосується кожної поверхні: згори вниз, зліва направо. Відхилення від інструкції призводить до догани, у чому я сама переконалася, коли лідерка команди спіймала мене на тому, що я водила рукою спершу справа наліво, а тоді зліва направо, витираючи «Віндексом» (Windex) французькі двері.
Для будь-кого, в кого є великий досвід прибирання — а я включаю себе до цієї групи — непросто прийняти цю втрату автономності. Але врешті мені почала подобатися система. По-перше, тому, що, якщо не рухатися строго зліва направо, легко заблукати в одному з великих будинків і пропустити чи двічі обробити якусь кімнату. По-друге, деякі будинки були вже чисті, коли ми бралися за них, — принаймні, за нормальними стандартами, — мабуть, завдяки домогосподарці, яка слідкувала за всім між нашими відвідинами; однак брак видимого бруду не означав, що роботи буде менше, бо жодною поверхнею не можна було знехтувати, тож було важливо мати «систему», що нагадувала б, де ти вже була і що ти вже «прибрала». Однак, без сумніву, найбільша перевага системи — це те, що вона допомагає тобі досягти швидкості, якої вимагає компанія, що відводить лише певну кількість хвилин на будинок. Після тижня чи двох на цій роботі я відчула, що рухаюся як робот від поверхні до поверхні, вдячна, що мене звільнили від необхідності думати.
Іронія, від якої я часто, коли достатньо виснажувалася, отримувала певне злісне задоволення, полягає в тому, що «система» не надто сприяє гігієні. Коли я вперше побачила навчальні відео про «Кухні» і «Ванни», вони збили мене з пантелику, і мені знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, чому: в них не використовують — чи майже не використовують — воду. Мене вчила прибирати моя мати, запекла домогосподарка, що використовувала таку гарячу воду, що треба було вдягати гумові рукавички, і в таких ніагарських кількостях, що більшість мікробів, мабуть, трощило силою потоку, перш ніж мильна піна могла прорвати їхні клітинні оболонки. Але про мікробів у відео «Покоївок» жодного разу не згадано. Ми боролися лише з видимим світом мильних наростів, пилюки, відходів під кухонним столом, собачого волосся, плям і бруду — і лише за допомогою вологої ганчірки чи, у серйозних випадках, губки. Ми чистили, лише щоб усунути забруднення, які міг би виявити клієнт рукою чи очима; окрім цього, наша робота — лише протирати. Жодного разу не було згадано — ні у відео, ні в особистих розмовах, — про небезпеку перенести бактерії ганчіркою чи руками з ванни до кухні, чи навіть з одного будинку до іншого. Натомість відео наголошують на «косметичних штрихах», і на них постійно звертав увагу мій інструктор. Підбийте всі диванні подушки і розташуйте їх симетрично. Додайте блиску стальним умивальникам дитячою олійкою. Розкладіть усі баночки зі спеціями, шампуні тощо етикетками назовні. Розчешіть китиці персидського килима паличкою. За допомогою пилососа залиште спеціальні візерунки у вигляді папороті на килимах. Вільні кінці рулонів туалетного паперу і паперових рушників слід особливим чином підігнути. Врешті-решт, будинок сприскують освіжувачем повітря, характерним для компанії, — у нашому випадку це докучливий квітковий запах, а у випадку «Маленьких покоївок» (Mini Maids) — «свіжість немовляти».
Коли я описувала «методи», які ми використовували, експертці з прибирання Шеріл Мендельсон, вона мені не повірила. Ганчірка з дезинфікуючим засобом не зробить стільницю чистою, сказала вона мені, бо більшість дезинфікуючих засобів активізуються при контакті з органічними речовинами — простіше кажучи, з брудом — тож їхня ефективність зменшується з кожним рухом ганчірки. Вам слід скористатися миючим засобом, розчиненим у гарячій воді, після чого треба промити поверхню. Щодо підлог, вона вважала ту кількість води, яку ми використовували — пів невеликого відра — жахливо недостатньою, до того ж, правду кажучи, вода, яку я розтирала по підлогах, часто була огидно сірою. Я також розповіла про методи прибирання «Покоївок» Дону Аслетту, автору численних книжок про техніки прибирання та самопроголошеному «головному прибиральнику Америки». Він не хотів критикувати «Покоївок» безпосередньо, мабуть, тому, що він — принаймні, так він мені сказав — часто виступає на конференціях власників відділень служб прибирання, але він розповів мені, як він би мив стільницю: спершу ретельно покрив би її універсальним миючим засобом, почекав би три-чотири хвилини, щоб «убити час», і витер би досуха чистим шматком тканини. Якщо просто витирати стільницю вологою ганчіркою, сказав він, ви лише розітрете бруд. Однак мета «Покоївок», вочевидь, не так прибирати, як створювати враження чистоти, не дезинфікувати, а створювати такі собі декорації для сімейного життя. А декорації, яким надають перевагу американці, стерильні лише в метафоричному сенсі, як кімната в готелі чи фальшиві інтер’єри, в яких відбувається дія мильних опер і комедій.
Однак навіть ритуальна праця бере своє від тих, кому доручають її виконувати. Текучка кадрів у галузі прибирання запаморочливо швидка, і не лише через традиційні випробування бідних робітниць — проблеми з доглядом за дитиною, ненадійний транспорт, виселення та задавнені проблеми зі здоров’ям. Як попередив мене велеречивий пан, що проводив зі мною співбесіду в «Веселих покоївках», — і як підтвердили мої співробітниці в «Покоївках», — це фізично важке заняття, на якому можна протриматися кілька місяців, але не роками. Постава рачки пошкоджує коліна — однаково, з наколінниками чи без; пилососіння надриває спину; постійне протирання і чищення спричиняє навіть у дуже молодих травми від повторюваного напруження. Протягом трьох тижнів, поки я працювала покоївкою, я всього лиш відчувала постійний спазм у м’язах правого передпліччя, однак шкода була би значно більшою, якби мені доводилося щодня їхати додому і займатися власним господарством і дітьми, як більшості моїх співробітниць, а не повертатися до мотелю й балувати себе щовечірнім доглядом — пакетами з льодом і розтяжками. Справи, що майже не вимагають зусиль вдома і навіть здаються відпочинком, коли ними займаєшся добровільно й не більш ніж протягом двадцяти хвилин поспіль, швидко стають нестерпними, якщо ними займатися годинами, з небагатьма перервами чи взагалі без них і в невпинному поспіху.
Поки що самозайнята прибиральниця займає свою нішу, але є причини думати, що корпорації, які надають послуги прибирання, врешті пануватимуть у цій галузі. Нові користувачі часто надають перевагу безособовим, стандартизованим послугам мереж, — а в галузі, що швидко зростає, нові користувачі становлять чималий шмат усієї клієнтури. Урядове регулювання також сприяє корпоративним мережам, представники яких вдячно відгукуються про «ефект Зої Берд», маючи на увазі переживання клієнтів, що їх спіймають на нелегальній оплаті праці незалежної покоївки. Але майбутнє прибирання будинків може залежати від входження до галузі ще більших гравців. Перевага «Веселих покоївок», найбільшої з мереж, у тому, що вони — частина конгломерату «Майстер послуг» (ServiceMaster) з оборотом у 6.4 мільярдів доларів, який включає також споріднені компанії «ТруҐрін-КемЛон» (TruGreen-ChemLawn), «Термінікс» (Terminix), «Реск’ю рутер» (Rescue Rooter) та «Фьорніче медік» (Furniture Medic). «Свішер інтернешнл» (Swisher International), найбільш відома як служба промислового очищення туалетів, керує «Покоївками Свішер» (Swisher Maids) у Джорджії та Північній Кароліні, і «Сірс» (Sears), можливо, теж намацують шлях у цей бізнес. Якщо великі транснаціональні компанії знайдуть точку опори в цій галузі, то мобільні професіонали матимуть змогу купувати той самий брендовий і стандартизований продукт, куди вони б не поїхали. Для працівниць ця зміна, найбільш імовірно, означатиме ще більш стандартизований і пришвидшений підхід до роботи — менше свободи руху і менше можливостей перепочити.
Тенденція перекладати на когось роботу по дому зараз здається нестримною. Двісті років тому жінки часто виробляли мило, свічки, тканину й одяг у власних домівках, і скарги жінок на початку двадцятого століття, що їх «пограбували, коли винесли продуктивну працю» поза домівки, сьогодні звучать безглуздо й реакційно. Домівки покинули не лише ремесла, що потребують певних навичок, а й ось-ось покинуть багато обов’язків «білих комірців». За певну плату нові фірми, на кшталт «Ле консьєрж» (Les Concierges) із Сан-Франциско чи «Викресліть це зі списку» (Cross It Off Your List) з Манхеттена занесуть ваші речі в хімчистку, посидять з домашніми улюбленцями, куплять продукти, доставлять обід, навіть сходять за різдвяними покупками. В той час як інші фірми та особи пропонують купити вам одяг, організувати фінанси, навести лад у ваших шафах і почекати за вас у вас вдома, поки прийде сантехнік, чому хтось має обмежуватися прибиранням туалетів?
Якщо в економіці не настане загальний спад, то є всі причини думати, що американці дедалі більше залежатимуть від оплачуваних домогосподарок, і що ця залежність пошириться ще нижче по соціальній ієрархії, в середній клас. Перш за все, не схоже, що «часові обмеження» працюючих батьків послабляться; люди прагнуть працювати довше в офісі, щоб платити людям — прибиральницям і няням — які заміняють їх удома. Діти, які колись були зручним джерелом допомоги по господарству, тепер на футбольних тренуваннях чи на заняттях з підготовки до стандартизованих випускних тестів (SAT); бабуся переїхала в теплі краї чи зайнялася новою кар’єрою. Більше того, попри те, що люди проводять вдома менше часу, ніж будь-коли, площа нових будинків зросла на 33 відсотки з 1975 до 1998 і тепер включає «сімейні кімнати», кімнати домашніх розваг, домашні офіси, спальні і часто навіть ванни для кожного члена сім’ї. У третій чверті 1999 року 17 відсотків нових будинків мали площу більш ніж 280 квадратних метрів (3000 квадратних футів), а саме таку площу вважають порогом потреби в допомозі по господарству, тобто межею, за якою мешканці будинку більше не можуть справитися з ним самостійно.
Ще одна тенденція спонукає людей наймати зовнішню допомогу, на думку експертів з прибирання, таких як Аслетт і Мендельсон: дедалі менше американців уміють прибирати чи бодай «наводити лад». Я чула таке від професіоналок як виправдання рішення найняти покоївку: «Я просто сама не дуже добре це роблю» чи «Я просто не знала би, з чого почати». Оскільки більшість із нас вчаться прибирати від батьків (зазвичай від матерів), погіршення навичок прибирання передається з покоління в покоління, як ген, який може у несприятливому середовищі призвести до інвалідності чи смерті. Діти з вищого середнього класу, виховані в економіці послужниць у дев’яностих, приречені вирости так само нездатними вести господарство, як і їхні батьки, і не менш залежними від людей, що за ними прибирають. Мендельсон вважає це метафізичною втратою: «По суті, ви більше не перебуваєте фізично у своєму середовищі». Поприбиравши в кімнатах багатьох надто привілейованих підлітків під час своєї короткочасної роботи на «Покоївок», я зрозуміла, що проблема дещо нагальніша. Американський вищий клас вирощує покоління молодих людей, які за браку постійної допомоги захлинуться власними відходами.
Якщо в тому, що американці дедалі більше розраховують на платну допомогу по господарству, і є якісь моральні втрати, то ніхто ще не був достатньо нетактовним, щоб говорити про них. Майже все, що ми купуємо, зрештою, є продуктом чиїхось страждань та мізерно оплачуваної праці. Я прибираю власний будинок (хоча — буду до кінця чесною — я нещодавно наймала людину, щоб підготувати свій будинок до проживання короткострокового орендатора), але я не можу стверджувати, що чиста в інших сферах споживання. Я купую джинси в «Ґеп» (The Gap), відомій своїми договорами субпідряду з потогінними фабриками. Я полюбляю предмети декору, які, без сумніву, постачальники награбували в ремісників третього світу, скупо їм заплативши. Як і всі, я їм салати з зелені, щойно зібраної мігрантами — працівниками ферм, серед яких, можливо, були й діти. І так далі. Можна спробувати мінімізувати біль, який хтось переживає, щоб харчувати, одягати, взагалі забезпечувати нас: бойкотувати, шукати позначки профспілок тощо, — однак неможливо цілком уникнути цього болю, хіба що якщо жити в пустелі й харчуватися ягодами. Чому саме робота по дому, з-поміж усіх товарів і послуг, які ми споживаємо, має змусити нас відчувати якусь особливу тривогу?
Вона спричиняє цю тривогу, як я зрозуміла з розмов з ліберальними роботодавицями покоївок, бо всі ми, мабуть, відчуваємо, що робота по дому чимось відрізняється від решти товарів і послуг. По-перше, вона неуникно пов’язана з заняттями, що становлять «особисте» життя. Коли дім стає робочим місцем для інших, він залишається домом, навіть якщо це робоче місце прискіпливо врегульоване корпоративними мережами надання послуг з прибирання. Хтось, хто не сумнівається, купуючи килими, сплетені дітьми-рабами в Індії, чи каву, зібрану вбогими селянами у Гватемалі, все ще може завагатися, чи казати гостям, що, як не дивно, його чи її чудовий дім протягом дня перетворюється на потогінний завод. Звісно, можна уникати мереж з надання послуг прибирання і найняти самостійну прибиральницю за щедру погодинну плату, можна навіть підтримувати — принаймні, подумки — об’єднання працівниць галузі прибирання у профспілки. Але це не змінює факту, що хтось виконує у вас вдома роботу, яку вона майже напевно не обрала б добровільно — якби мала вищу освіту, наприклад, чи якби їй трохи більше щастило в житті, — і що місце, де вона працює — чи з ентузіазмом, чи з неохотою — це місце, де ви спите.
Крім того, це місце, де ростуть ваші діти, і де вони досить швидко починають розуміти, що одні люди менш гідні поваги, ніж інші. Навіть краща плата та умови праці не скасують ієрархії між роботодавцем та його чи її помічницею по дому, бо помічниця зазвичай присутня лише тому, що роботодавиці потрібен час на «кращі заняття», як написано в одній зі статей про ріст служб прибирання, — а прихованого засновку, що в прибиральниці, вочевидь, нема кращих занять, ніхто не помічає. У домі простих представників середнього класу це ставлення можуть підкріплювати попередженням, що якщо діти не будуть старатися в школі, то опиняться в становищі прибиральниці. Робота по дому, як колись казали радикальні феміністки, визначає людські стосунки, і якщо вона нерівно поділена між суспільними групами, це підкріплює наявну нерівність. Іншими словами, бруд зазвичай прилипає до тих, хто його відчищає — «сміттярів» та «прибиральниць». Чи, як з гіркотою скаржився мені Дон Аслетт — успішна людина, голова правління компанії надання послуг з прибирання і частий гість телевізійних шоу: «Менталітет у людей такий, що якщо ти прибираєш — значить, ти покидьок».
Одна з «кращих справ», якими хотіли б займатися роботодавиці покоївок — це, безперечно, проводити час зі своїми дітьми. Однак проблема з вихованням дітей після дев’ятнадцятого століття, як ми з Деірдре Інґліш стверджували у своїй книжці «Для її ж блага» (For Her Own Good) багато років тому, полягає якраз у тому, що воно не ґрунтується на прямуванні до мети. Колись виховувати дітей означало навчати їх усіх необхідних навичок; зараз виховання з більшою ймовірністю зводиться до односторонніх розмов, що починаються з питання: «Ну, що було сьогодні в школі?» Ніхто не хоче знову змусити дітей полоти й штопати; але у пустоті сучасної домівки стосунки з дітьми часто натягнуті. Трохи часу, проведеного разом за «гіршими» заняттями (наприклад, помити посуд чи поскладати одяг), може забезпечити комфортний простір для відвертості й дати дитині гордість усвідомлення, що вона — учасник чи учасниця домашніх справ, а не лише їх продукт.
Економіка послужниць дає ще один урок тим, хто нею користується, — і найбільше турбує те, що серед цих користувачів є діти. Коли за тобою прибирають, ти відчуваєш певну магічну невагомість і нематеріальність. Майже всі скаржаться на повні насильства відеоігри, однак оплачуване прибирання домівок має той самий ефект усунення наслідків: розносиш голову негідника на кривавий пил — і йдеш собі далі; кидаєш шкарпетки і знаєш, що вони зрештою знову опиняться в звичному місці, випрані та складені. В результаті існування стає ніби віртуальним: сміттєвий слід за тобою ніби випаровується сам собою. Розлиєш сироп на підлогу — прибиральниця відшкребе його, коли прийде в середу. Залиш «Волл стріт джорнал» розкиданим на сидінні літака — стюардеса розбереться з ним, коли ти зійдеш з борту. Насичуєш атмосферу токсинами з димарів своїх фабрик — їх, врешті-решт, відфільтрують легені тих, хто дихатиме цим повітрям. Економіка послужниць робить тих, кому служать, безсердечними соліпсистами — і особливо ефективно, якщо служіння становить частину звичної рутини в місці, де вони живуть і відтворюються.
Звісно, індивідуальні випадки такі різні, що складно судити узагальнено. Деякі люди — літні й інваліди, батьки новонароджених, астматики з їхньою потребою у вільному від алергенів середовищі — можуть і справді потребувати допомоги в тому, що працівники притулків для літніх називають «справами повсякденного життя» (ADLs, activities of daily living), і не слід змушувати їх соромитися своєї залежності. У більш великодушному суспільному ладі тим, хто потребує допомоги у веденні домашнього господарства, надавали б субсидії на ці послуги — такі заходи створили б надмір робочих місць для некваліфікованих працівниць, які зараз прибирають заможні доми. А в суспільстві, менше розділеному за гендерною ознакою, чоловіки й хлопці охочіше виконували б свою частку роботи по дому.
Як би ми не вирішили це питання у власних домівках, моральний виклик полягає в тому, щоб зробити працю знову видимою: не лише чищення і пилососіння, а й копання, складання в копи, забивання цвяхів, буріння, згинання та підіймання, що створює й підтримує наше життєве середовище. У суспільстві, де економічна нерівність дедалі поглиблюється, де так багато заможних присвячують життя примарним цілям — біржевим спекуляціям, створенням іміджу, опитуванням громадської думки тощо, — справжня праця в старомодному сенсі, тобто така, що займає руки й очі, що стомлює тіло й безпосередньо змінює фізичний світ, поступово зникає з поля зору. Феміністки мого покоління намагалися витягнути деякі з цих занять на світло, однак як справжні професіоналки, що тікають з дому рано-вранці, вони покинули цю справу незавершеною, дискусія перервалася на півслові, а благородні наміри не було впроваджено в життя. Рано чи пізно комусь доведеться закінчити цю справу.
Переклала Роксолана Машкова
Перекладено з Barbara Ehrenreich. Maid to Order, Harper’s Magazine, April 1, 2000
Читайте також:
СЕКС-РОБОТА: СОЛІДАРНІСТЬ, А НЕ ПОРЯТУНОК
ПОЛІТИКА ОСОБИСТОГО: 1/4 відповідальності замість п’єдесталу материнства
