стаття про колективне художнє дослідження «1986. Два погляди», присвячене 25-річчю аварії на Чорнобильській АЕС
Приблизно о 1:23:50 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Через 25 років станеться ще одна масштабна ядерна катастрофа на японській АЕС «Фукусіма-1». Такі події мають не лише технологічний і науковий вимір, вони безпосередньо зачіпають життя сотень тисяч людей. Конструкція реактора, недосконалість інструкцій й відсутність інформації, нехтування вимогами техніки безпеки, людська недбалість – розслідування причин події триватиме з десяток років, свої висновки зробить як радянська комісія, так і експерти Міжнародного агентства з атомної енергії. Тим часом в Україні зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня, мобілізацією ресурсів усього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів, інформація про подію замовчувалась, евакуація з 30-ти кілометрової зони проводилась поступово – і в найбільш небезпечні дні діти ходили до школи, селяни споживали продукти з своїх городів, а у Києві святкували 1 травня на сонячних вулицях.
Тіла як розтратний матеріал для держави – за різними підрахунками, у ліквідації наслідків аварії взяли участь до 600 000 людей, фахівці та фахівчині, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново зібраних резервістів. Більшість з них, особливо у перші дні після аварії, пожежники, які гасили вогонь на даху станції, не знали про радіацію та не мали відповідних засобів захисту. Віддати життя, чи, як мінімум, здоров’я – і не отримати нічого взамін, ось доля більшості ліквідаторів. Їх будні сьогодні – суди за «чорнобильські» пенсії, хвороби, підробітки (адже повноцінно працювати не дає стан здоров’я), відчуття покинутості та непотрібності, і, все ж – гуманістичний пафос осмислення особистої жертви заради життя інших – «Сейчас общество думает, что мы паразиты. А мы – герои» (з текстів проекту «1986. Два погляди»).
Дослідник Сергій Мирний, колишній командир взводу радіаційної розвідки у Чорнобилі, у статті «Чорнобиль як інфотравма» (у збірнику Травма: пункты: Сборник статей / Сост. С. Ушакин. – М.: Новое литературное обозрение, 2009. – 903 с.) показує, як техногенна аварія на ЧАЕС перетворилась на катастрофу саме завдяки інформаційним замовчуванням і перекрученням, стала глобальною інфотравмою. Більшість авторів і авторок, які досліджують явище травми (з перспективи різних дисциплін) наголошують на важливості роботи пам’яті та переведення травматичних спогадів з невербального жаху у мовний наратив, який дає жертвам можливості для нового конструювання власної ідентичності. Встановлення істинних причин катастрофи, офіційне оприлюднення чесної і несуперечливої інформації є передумовою долання колективних травм – у протилежному випадку, як і непроговорені індивідуальні травми, вони витісняються і лише посилюють травматичний синдром.
Чорнобильска катастрофа стала шоком і трагедією не лише через техногенний катаклізм – але і через замовчування інформації про ситуацію на ЧАЕС та довкола неї, про реальні небезпеки якої радянським громадян(к)ам доводилось здогадуватись. Вплив на здоров’я навіть найбільш опроміненої групи – ліквідаторів – не можна пояснити лише прямою дією радіації. Аналіз динаміки та характеру захворювань свідчить, що психологічні травми та багаторічні стреси грають не меншу, а інколи й більшу роль. Сергій Мирний робить висновок, що наслідки аварії на ЧАЕС глобальні, комплексні та довготермінові через кілька причин: це була радіаційна аварія, крупного масштабу, яка сталась у культурно й економічно важливому регіоні світу (Європі), у критичний історичний момент – співпавши з початком процесів демократизації та перестройки в СРСР (у яких велику роль грав екологічний рух), та з початком глобальної інформатизації, пришвидшення обігу інформації через мережу інтернет та світові медіа (останні сформували міцну іміджеву зв’язку Україна – Чорнобиль).
Період другого інформаційного вибуху щодо аварії у країнах колишнього СРСР припав на 1989 – 1992 роки, коли почали публікуватись численні нефахові «сенсаційні» статті, що лише посилювало загальний травматичний синдром усіх пост-радянських суспільств. Пік інфотравми, підтриманий політичними маніпуляціями нових урядів з метою здобуття економічного (від західних донорів) і символічного (через демонізацію попереднього режиму) капіталів, припав на 1996 рік, десяту річницю події, потім ЗМІ почали поступово забувати катастрофу, яка вписалась у новий націоналістичний дискурс як чергова поразка та жертва українського народу на шляху до незалежності, й надалі згадки про неї вибудовуються за сценаріями у стилі «Дзвони Чорнобиля» – добровільно-примусовими шкільними читаннями пафосних віршів та покладанням квітів посадовцями.
Ліквідатори, чий досвід досі не вписано до культурної пам’яті спільноти, перетворюються на живий архів, живі пам’ятники, значення яких набагато більше, ніж у пам’ятних знаків, що встановлюються на вулицях українських міст. Їх досвід приховано за різноманітними репрезентаціями події та інформаційними маніпуляціями. Для покоління народжених у 1986 році – тобто молодих 25 річних громадян та громадянок, які активно входять у публічне і професійне життя, формуючи нове обличчя українського суспільства, катастрофа, яка стала фоном їх власної появи на світ, залишається далекою, незнайомою і незрозумілою.
Проговорити досвід Чорнобиля і встановити зв’язок між поколіннями – робота проекту «1986. Два погляди», здійсненого за керівництва фотографа Віктора Марущенка (Київ, галерея «Лавра», 9 – 26 квітня 2011 року). Колективна творчість складається з двох частин: фото-інсталяції «1986. Два погляди» (С.Лібет, Л.Лихтаренко, Я.Поболова, К.Стрілець, С.Терещенко, М.Убий-Вовк, за участю А.Бєлова, А.Сумкіної) та аудіо-відео інсталяції «Чорнобиль. Пряма мова» (режисер – Юрiй Речинський, оператор – Ігор Терік, звукорежисер Андрій Рогачов, композитор – Антон Байбаков, продюсер – Дар’я Сажина, журналіст – Григорій Палій, дизайнер – Наталія Реплянчук). Проект зосереджено на долях простих людей – фотопортрети 25 ліквідаторів і 25 молодих людей 86-го року народження супроводжуються текстами-історіями про досвід зіткнення з атомною катастрофою та власну долю. Портрети ліквідаторів чорно-білі, їх тексти – про хвороби та невдячність держави, яка лишень використала, не подбавши про безпеку і здоров’я ні під час, ні після ліквідації наслідків аварії. На противагу цьому, фото молоді – кольорові, в інтер’єрах, які дозволяють зробити висновки про професію та стиль життя людей, у яких усе ще попереду, а історії – про обставини народження у 1986 році і про, переважно, незнання події, яка так різко змінила життя сотень тисяч людей.
Фото і тексти прямої мови розміщено на протилежних стінах галереї. Між портретами – значна дистанція, у фізичному і символічному сенсі, адже слова героїв та героїнь свідчать, як мало у них спільного, хоча якби не зусилля оцих людей на чорно-білих фото, кольорів у житті молоді могло б бути значно менше. Дізнатись більше про «як це було» немає звідки – пам’ятні таблиці не говорять, музеї актуалізуються хіба під час шкільних екскурсій, телепередачі будуються за логікою сенсації, а не достовірного інформування, і, тим більше, не через спів-відчуття і спів-переживання.
Саме мистецтво може стати цим засобом порозуміння між поколіннями, способом передачі досвіду, який є особистим для одних, і опосередковано особистим – для всіх інших. Символічна, метафорична, радикально чесна і відверта діяльність – мистецтво – завжди є цариною спільного творення і переживання – колективний проект «1986. Два погляди» якнайкраще це доводить, відмовляючись від декоративності, але зберігаючи найвищий рівень професійної якості (яку особливо помітно на контрасті з «Космічною Одіссеєю», адже стіни Мистецького Арсеналу, який у кількох метрах від галереї «Лавра», у цей же час завішані квадратними метрами псевдо-актуального живопису на тему «людина і космос»). Цей проект є складним комплексом роботи фотографів, режисерів та операторів, змістовних журналістських досліджень і прямої мови, у якому візуальний та мовний наративи накладаються і доповнюють один одного.
Така важлива, потрібна, і досі не почута суспільством історія ліквідаторів звучить у аудіо-відео інсталяції «Чорнобиль. Пряма мова», у якій безпосередні учасники події розповідають про свій досвід – як потрапили за військовими повістками чи професією (пожежник, водій швидкої, лікарка, льотчик) у зону, скільки годин не спали, що бачили, про тишу покинутих поселень, засіяні поля, смертельно хворих, жах, біль та, попри все, про гуманізм і немарність особистих жертв. У інсталяції з старих телевізорів, з перекошеними картинками, обличчя змінюють одне одне, а розповіді перетікають із уст в уста – уривки аудіо-інтерв’ю різних людей змонтовано так, що одна, послідовна історія розповідається багатьма голосами. На відео усі мовчать – герої та героїні слухають свій голос у записі, переживаючи усе заново, й ми можемо побачити лише різкий спазм у горлі чи посмішку, і відповісти власними емоціями, розділяючи особисте минуле мовців, яке стало частиною життя всього людства.
Александра Власенко, работник банка
Когда произошла авария, мне было 2 месяца. Мама не выезжала, поскольку была одна и не хотела никуда ехать. Так что все время после аварии я провела в Киеве. Нигде не оздоравливалась, да и особого внимания по отношению к себе не чувствовала. Для меня Чернобыль, как и для миллионов людей, это большое горе и трагедия.
Виктор Васильевич Бондарев, 80 лет
Прораб по монтажу турбогенераторов и реакторов, ликвидатор с 3 мая до середины декабря, герой социалистического труда. На ЧАЭС занимался строительством саркофага, хранилища радиоактивных отходов, дезактивацией воды.
Чернобыль дал мне понимание того, что нужно серьёзней относиться к жизни. Это касается и монтажников, и правительства.
Кристина Салий, танцовщица, хореограф
Несмотря на то, что родилась в 86 году, я ничего не знала о Чернобыле. И только в 10 лет мне об этом рассказали. У меня день рождения летом, а авария, вроде бы, произошла весной. В школе, когда нам сказали, что вот уже 10-летие, я подумала: «Это же мне 10 лет будет»!
Беременной, мама уехала из Киева к дедушке, который трепал ей нервы. А сейчас у меня нет никакого особого отношения к Чернобылю.
Виктор Петрович Печенный, 56 лет
До аварии работал связистом. В Чернобыле был с 28 апреля по 15 мая. Выполняли грязную работу (погрузка песка и свинца в парашюты), жили в палатках на берегу Припяти. Спали одетыми и в сапогах по 4 часа в сутки. Сейчас – онкобольной в последней стадии (рак легких), инвалид 1 группы. Через суд добился пенсии, положенной по закону (8 минимальных окладов = 6500 грн), которую пенсионный фонд тут же самовольно отобрал, переведя его на пенсию по группе инвалидности (2800 грн). На сегодняшний день много долгов. Помогают сослуживцы и дети.
Чернобыль забрал у меня все.
Сергей Глущенко, музыкант, занимается педагогической деятельностью
Я родился в Киеве.
Чернобыль натворил много чего, но жизнь продолжается, надо идти вперед, смотреть на ошибки и не повторять их.
Юрий Александрович Абрамов, 57 лет
До аварии работал на станции старшим инженером по охране труда и технике безопасности. После аварии их цех переименовали в Цех радиационной безопасности, занимались радиационной разведкой. Проработал на станции до 98 года.
Я считаю, что Чернобыльская катастрофа кардинально изменила отношение к ядерной энергетике и показала, что ошибки, которые приводят к подобным последствиям, могут совершаться не только при эксплуатации, но и при проектировании.
Поскольку я специалист, я внимательно контролировал свое пребывание в зоне во время ликвидации и набрал допустимые 25 бэр. На здоровье не жалуюсь, да и думать об этом стараюсь меньше.
Антон Котович, аспирант филологии
Меня и моей семьи это несчастье непосредственно не коснулось. Мы жили немного южнее, а ветер, как известно, дул на север. Среди друзей-знакомых ощутимо пострадавших тоже нет.
О причинах аварии я знаю немного. Но, быть может, достаточно, чтобы сделать очень общий и, возможно, неверный вывод – для своего удобства, утверждения и укрепления могущества человек создает приспособления, которые могут погубить все человечество. Я не стал бы говорить о невинных людях. Все мы повинны в том, что согласны жить в мире, напичканном техникой, оружием, ядами. Большинство об этом и вовсе не задумывается. Ничтожное меньшинство активно протестует. Чтобы примкнуть к последним у меня, например, не хватает смелости, убежденности, сознательности… Отвергнуть мир, стать пустынником, отшельником, аскетом – трудно. А изменить человечество – еще труднее. Вот и получается то, что есть.
Алексей Алексеевич Бреус, 51 год
Окончил МВТУ имени Баумана, ядерщик. Работал на станции оператором 4 блока. 26 апреля должен был заступить в смену. После аварии находился на станции 3 дня. В первый день проводились аварийные работы, во второй – работал на 3 блоке. В зоне находился до середины мая в пионерлагере «Сказочный».
Чернобыль полностью изменил мою жизнь. Еще несколько лет после аварии я работал в ядерной энергетике, а потом переквалифицировался журналистом. Последние 10 лет я художник, пишу картины. Поддерживаю здоровье, стараюсь не злоупотреблять лекарствами, иногда окунаюсь в проруби. Инвалид 3 группы.
Фото і тексти надані авторським колективом проекту, а також Ігорем Руденко.
Над проектом працювали: керівник – Віктор Марущенко, консультант – Сергій Мирний, адміністрування – Дарина Малига, експозиція – Андрій Триліський, медіа-супровід – Надя Перевізник, дизайн – Максим Чатський.
Читайте також:
Надія на творчість (Сергій Попов, Тамара Злобіна)
Прикладні соціальні мистецтва (Артур Жмієвський)
Після катастрофи (Ольга Папаш)
Герої нашого часу (Катерина Ботанова)
Премійовані віньєтки (Володимир Артюх та Тамара Злобіна)
Постполітична антиутопія Сергія Лозниці (Володимир Артюх)
Проговаривая городское пространство (Тамара Злобіна)
Візуальні докази «Судового експерименту» (Володимир Артюх)
Сексуальність та трансцендентність (Володимир Артюх)
Мистецтво заради мистецтва (Катерина Ботанова)
Мистецтво працює болем у соціальному тілі (Тамара Злобіна)
