Ігор Усатенко
У своїх численних творах соціолог Іммануїл Валлерстайн представив спрощену до примітивізму модель аналізу лібералізму як ідеології та його історії. У цій статті ми спробуємо розібратися в сутності його теорії історичного розвитку ліберальної інтелектуальної доктрини, а також проаналізувати проблему антисистемного протесту в ХХ ст.
Важко не погодитися з думкою, що лібералізм виник як породження світогляду нової «сучасності», появу якого дослідник схильний пов’язувати з епохою Французької революції. Саме тоді народ уперше переконався на власні очі, що сувереном у державі може бути він сам, а політичні зміни, спрямовані на благо країни, є нормою. Ліберальна ідеологія, яка швидко сформувалася на тлі карколомних історичних подій, хутко підхопила егалітарні гасла розриву зі «старим режимом» та ліквідації «незаконних привілеїв». Проте така приваблива для багатьох позиція невдовзі після виникнення була змушена вступити у конфронтацію з реакційниим консерватизмом, що прагнув повернення до «не надто» справедливих порядків минулого та обмеження масштабу соціальних і політичних змін у майбутньому. Невдовзі компанію двом інтелектуальним доктринам склав також радикальний соціалізм, який не приймав закостенілості консерваторів та лицемірства лібералів і виступав за пришвидшення соціальних змін. Таким чином, інституційне оформлення всіх трьох ідеологій, а також пік їхньої боротьби за гегемонію у капіталістичній світ-системі припали на буремні події 1848—1849 років.
Саме у цей період, на думку Валлерстайна, у світ-системі відбулася перша загальносвітова революція. Щоправда, не до кінця зрозумілими залишаються принципи та критерії, за якими різні революційні рухи набувають «загальносвітового» статусу у текстах цього автора. Валлерстайн, який є насамперед соціологом, змушує читача прийняти це твердження, як і багато інших елементів своєї інтелектуальної парадигми, «на віру», не збираючись пояснювати його історично.
У результаті революції перемогу в боротьбі за багаторічне панування над думками представників владної верхівки здобула ліберальна ідеологія, яка, за переконанням автора, змогла згодом підпорядкувати своєму впливу обох своїх конкурентів (консерватизм та соціалізм). Такий маневр дозволив лібералізму обійняти монопольне місце панівної в умовах капіталізму доктрини, який Валлерстайн назвав «геокультурою». З метою ясності своєї розповіді Валлерстайн мав би знайти якесь достойне виправдання гучній максимі про злиття трьох ідеологій у єдину оновлену ліберальну геокультуру. І, зрештою, він це виправдання знаходить. Він пояснює таке злиття його ключовим завданням. Головною функціональною задачею цього консенсусу, на його думку, була мінімізація «антисистемних» загроз геокультурі (далі просто «лібералізму») та капіталістичній світ-економіці. У ХІХ ст. вони походили переважно від пригнічених класів центру, а у ХХ ст. — від експлуатованих народів «периферії».
Твердження про те, що «під маскою ідеологічного конфлікту крилася реальність ідеологічного консенсусу», ще довго залишатиметься одним із стовпів (хоч і чи не найбільш контроверсійним) світосистемного аналізу за Валлерстайном. Складається враження, що цей соціолог навмисно звужує кут свого огляду, не помічаючи того, чого він не хоче бачити. Так відбувається, зокрема, тоді, коли він стверджує, що політична робота в індустріальних країнах уже до 1914 року була розділена, головно, між «ліберальними консерваторами» та «ліберальними соціалістами». Перша світова війна не лише не змінила цієї тенденції, але й укріпила її, представивши два способи її подальшого розвитку. Ідейним натхненником першого методу став американський президент Вудро Вільсон. За його курсом на самовизначення було спершу розпочато, а після Другої світової війни з новою силою продовжено облаштування периферійних та напівпериферійних зон повоєнного світу. Згідно з новим принципом, кожна суверенна нація мала право здобувати власну державність та домагатися політичної рівності з іншими членами міждержавної системи. У такому заході американського президента безумовно вгадується транспонування принципу особистих прав людини у право народів на самовизначення. Наступним кроком лібералів-вільсоніанців став перерозподіл частини додаткового продукту шляхом державного трансферту доходів, з якого, на їхню думку, мав би прорости національний економічний розвиток країни.
Відповіддю вільсоніанству стала стратегія ленінізму. Ленін виступив з різкою критикою будь-яких «лібералізацій» та «ревізіонізмів» класичного вчення Маркса й Енгельса і запропонував альтернативу, яка набула свого вираження спочатку в опозиції до участі робітників у Першій світовій війні, а потім і в захопленні державної влади в Росії, шляхом державного перевороту. Далі не-історик Валлерстайн озвучує сумнівне твердження про те, що після перемоги більшовицького перевороту нова радянська держава вступила на шлях політичної інтеграції до капіталістичної світ-системи. З такою одіозною думкою ми наразі не сперечатимемося, оскільки далі тема відношення вченого до більшовицької держави буде розкрита більш повно. Проте після остаточного краху всіх надій більшовиків на революцію в Німеччині глобальна ідея її всесвітнього «полум’я» була відкинута. Натомість прийшов новий ідефікс автономного соціально-економічного розвитку периферійних держав, у рамках якого «вождь світового пролетаріату» створив еквівалент концепції соціальної держави. І хоча універсалізм світового робітничого класу не передбачав тривалого існування націй або народів, в короткостроковому і середньостроковому планах вони були неминучою реальністю, з якою Леніну звісно довелося би змиритися. Окрім партикулярного курсу на розбудову «соціалізму в одній країні», ленінські гасла пролетарського інтернаціоналізму й антиімперіалізму дивовижним чином зближали ленінізм із вільсоніанством. Зважаючи на існування численних точок перетину двох великих ідейно-політичних практик, Валлерстайн проводить аналогії між ними. Він довільно обрав такі компаративні характеристики: а) поступове наділення загальним виборчим правом та незначний перерозподіл благ, який сприяв би стабільності системи; б) розгортання праксису держави загального достатку, віра в прогрес; в) формування розгалуженої системи суверенних держав і єдиної національної свідомості в них. Усі ці три елементи дозволяли американському вченому говорити про те, що «ленінізм, великий опонент ліберал-соціалізму на національному рівні, став підозріло нагадувати ліберал-соціалізм на рівні всесвітньому». Усі вони мали на меті розв’язати лише одну глобальну проблему — проблему повноцінної інтеграції трудящих із периферійних регіонів до нерівномірного обміну капіталістичної світ-економіки, яка після приручення робітників центру (протягом 1848—1914 років) стала головною. Саме реалізації цієї місії і була присвячена ліберальна програма протягом майже всього ХХ ст. — у період із 1917 до 1989 року. Навіть створення та існування СРСР Валлерстайн інтерпретує як суцільний соціалістичний експеримент всередині світ-економіки капіталізму. За його твердженням, це була грандіозна за розмахом містифікація, що мала на меті втихомирити небезпечні класи периферії шляхом запевнення у розбудові світлого майбуття свободи, рівності та братерства. В такому разі не дивно, що Валлерстайн підтримує тезу про політичну інкорпорацію Держави Рад.
Якщо протягом першої половини ХХ ст. капіталістична світ-система, розвиваючись переважно в межах панівної геокультури, лише накопичувала заряд своєї соціальної енергії та революційності, то вже в середині ХХ ст. політика інтеграції всесвітніх трудящих класів шляхом надання їм загального виборчого права та формування фіктивних стратегій національного розвитку для суверенних держав досягала своїх меж. Остаточний крах ідеї «розквіту соціальної держави» та вичерпання всіх можливостей для приручення трудящих периферії до початку 1970-х років, на думку дослідника, співпав із початком застою в світ-економіці та початком фази спаду (так званої фази-Б) кондратьєвських економічних циклів. Ідейний протест, що розгортався на тлі початку економічної скрути, дослідник схильний називати «всесвітньою революцією 1968 року». Саме ця антисистемна революція 1966—1970 років, яка, згідно з історичною ретроспективою американського вченого, була вже другою, змогла висунути цілу низку нових ідей, які, за сміливим твердженням автора, врешті-решт розхитали ліберальні стовпи, на яких трималася ідейна структура капіталістичної геокультури.
Валлерстайн стверджує, що під час другої загальносвітової революції ліберальний консенсус атакували як ліві, так і праві сили. Зокрема, вчений твердить, що революціонери 1968 року «висунули протест зліва проти цього консенсусу, а передусім проти історичної трансформації соціалізму, навіть ленінського соціалізму, в ліберал-соціалізм». Щоправда, для того, аби розібратися в цьому протесті, потрібно пам’ятати про той розкол, який виник напередодні революції 1968 року в рядах лівих. На думку американського соціолога, соціалістичний табір у цей час був розколотий на групу «старих лівих», які боролися за електоральне виживання на основі використання еклектичних центристських програм, та на групу «нових лівих» — набору партій та рухів, що вічно еволюціонує. Саме вони брали активну участь у всіх масових рухах, захищаючи університетські свободи, громадянські права етнонаціональних та расових меншин, людей нетрадиційної орієнтації. Таким чином, «нові ліві», серед прізвищ котрих іноді фігурує «Валлерстайн», прагнули виразити протест проти бездуховності «суспільства споживачів», конформізму та уніфікації людської особистості.
Ерозія ліберального консенсусу з лівого боку, переконує мислитель, у 1968—1989 роках прийняла форму розпаду ліберально-соціалістичних режимів. На підтвердження своїх слів Валлерстайн наводить приклади процесів перебудови в СРСР, створення «особливих» економічних зон у Китайській Народній Республіці, падіння однопартійних політичних систем у світі. Проте приклади, які наводить американець, навряд чи можна назвати зрозумілими й аргументованими, особливо, якщо взяти до уваги попередню тезу про протест проти «історичної трансформації соціалізму», який було закладено у 1968 році.
Між іншим, іще до того, як у 1968 році у всесвітньому ліберальному консенсусі пробили діру так звані «нові ліві», встигла оновитися і права консервативна ідеологія. Вона обрала наступальний характер та була спрямована на зняття обмежень із ринку та відхід від перерозподільчих механізмів держави загального достатку. Політична доктрина, що отримала назву неоконсерватизму, на думку Валлерстайна, знаменувала собою чи не наймасштабніший регрес у сфері соціальної політики держави протягом попереднього століття. Її апологетами були Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, Джордж Буш-старший і західноєвропейські «старі праві» — Гельмут Коль, Жак Ширак. Усіх їх об’єднував відхід від стратегії жорсткого регулювання економіки, бажання підтримати приватне підприємництво та скоротити обсяги державних виплат.
На думку Валлерстайна, і ліві, і праві громадські активісти, що стали до барикад, були об’єднані спільними мотивами для початку протесту. Головних причин, які він називає «аспектами», було дві. Перш за все, революціонери кінця шістдесятих виступали проти недемократичності тих, хто стояв при владі, а також проти хронічних зловживань цією владою. За твердженням Валлерстайна, такі зловживання існували в будь-якому регіоні, на всіх владних щаблях — «від робочого місця до освітніх структур, політичних партій та профспілок». Ключовою метою протестувальників було подолати явище усунення народу від прийняття рішень. Також вони вимагали заміни вертикального принципу прийняття політичних рішень горизонтально-партисипативним, тобто «всенародним» принципом. За переконанням Валлерстайна, на форми опору протестувальників 1968 року суттєво вплинула концепція ненасильницького спротиву, яка по-різному тлумачилася у творах Гільєрмо Дель Торо, Махатми Ганді, Мартіна Лютера та інших.
Наступним не менш важливим аспектом другої світової революції була інкорпорація так званих «забутих людей». «Забутими» вони здавалися на тлі незбалансованої соціальної політики держави та недостатньої матеріальної та політичної підтримки з її боку. До категорії «забутих» державною владою людей Валлерстайн відносить такі соціальні групи як жіноцтво, етнічні та сексуальні меншини, маргінальні релігійні громади, інвалідів, аборигенів, пацифістів та захисників довкілля. Але такий абстрактний відбір обділених увагою влади індивідів залишає широке поле для критики. Якщо прикинути лише приблизний відсоток представників вище перелічених верств, то можна побачити, що чисельність людей, які належать до «внутрішнього третього світу», буде куди більшою за кількість тих, про кого влада, так би мовити, не забувала. Аби врятувати свою концепцію від розгрому, Валлерстайн робить одне суттєве уточнення: він говорить, що поняття «забуті люди» має співвідноситися не стільки з кількістю, скільки з соціальною роллю цих людей. Цим людям говорили і далі говорять, що їхні інтереси та вимоги наразі не можливо вдовольнити, бо існує ціла низка більш важливих, першочергових завдань.
До речі, стосовно першочерговості. У трактуванні розрізнених подій 1968 року простежується інтелектуальний виверт автора, що резонує з класичним марксизмом. Услід за «базовими» економічними методами структурування робочої сили, про які вже йшлося, Валлерстайн розглядає не менш важливі, на його думку, інші методи, такі як сексизм (дискримінацію за статтю) та расизм (дискримінацію за расою). Можливо, не варто було би загострювати увагу читачів на цьому, якби цей огляд американський світ-системник здійснював у витриманих марксистами рамках, переконуючи читачів у важливості та першочерговості економічних, найперше класових, відносин у капіталістичній світосистемі. Однак, мислитель пише про те, що, на його погляд, етнізація робочої сили та інституціональний расизм мають не менший вплив на перерозподіл доданої вартості, аніж соціальна експлуатація. Головне значення расизму у світ-економіці, міркує вчений, полягало у нав’язуванні ідеологічного фону несприйняття робітниками інших «низькостатусних груп». З його допомогою капіталісти могли убезпечити свої шляхи накопичення капіталу, виправдати нерівність та зменшити загрози антисистемних виступів. Як бачимо, сутнісно роль явищ расизму в першу чергу, а також сексизму, у творах Валлерстайна гармоніює з тим ставленням до цих явищ, яке існувало набагато раніше до цього в ортодоксальному марксизмі. Проте запитання «з заковикою», яке ставлять Валлерстайну ліві мислителі та прості читачі, полягає дещо в іншому. Науковців цікавить, чому Валлерстайн завищує значення етнічних та гендерних протиріч настільки, що дозволяє їм зрівнятися з класовими. Чому він заперечує той факт, що як хронологічно, так і за змістом явища расизму та сексизму не є співставними? Адже куди більш органічними, згідно з аналізом головної лінії його вчення, були би висновки про причинно-наслідкові зв’язки між усіма цими явищами. Чому ж тоді класова боротьба та мета безперервного накопичення капіталу не є для західного мислителя вагомими причинами виникнення расизму та сексизму?
Відповідь на це питання, можливо, криється у тому, що Валлерстайн був не просто очевидцем подій 1968 року, але й їх безпосереднім учасником. Безумовно, американський дослідник не стояв на барикадах і не брав участі у вуличних сутичках. Під час бурхливих протестів він мирно працював у Колумбійському університеті, побічно беручи участь у факультетському комітеті, що намагався віднайти розв’язання проблем, які підняли студентські заворушення. Згодом Валлерстайн писатиме про те, що протести у всьому світі, апогеєм яких став 1968 рік, неабияк вплинули на формування його методу світ-системного аналізу, який, окрім інших інтелектуальних субстратів (марксизму, анналізму Фернана Броделя, теорії залежності депендистів), намагався врахувати досягнення ідейної спадщини епохи шістдесятих. Перейнявши переваги такого розмаїтого антиліберального протесту, Валлерстайн переймає також його недоліки. Зокрема, він повторює висновки Шанталь Муфф та Ернесто Лакло, які стверджували, що всі види соціального протистояння — гендерне, класове та етнічне — абсолютно рівні між собою. Ці політичні філософи, які у своїй книзі «Гегемонія та соціалістична стратегія» 1985 року вперше оприлюднили таку тезу рівності, відкинули ідею класової боротьби, диктатури пролетаріату та економічного детермінізму марксистської філософії. Їхнім лейтмотивом була ідея «радикальної демократії антагоністичного плюралізму», в котрій усі крайні точки зору мають бути висловлені, а найбільш адекватне рішення слід приймати в постійній політичній боротьбі. Окрім того, не варто забувати також про те, що Валлерстайн ніколи не був ортодоксальним марксистом, який визнавав би єдиновірність лише однієї теорії. Мабуть, саме через цю свою особливість у його еклектичній теорії так тісно переплітаються абсолютно різні за характером, інколи навіть протилежні ідеї.
Втім, навіть не питання про форми соціального протесту та їхню рівність між собою є найбільшим каменем спотикання у питанні другої всесвітньої революції. Перебуваючи у стані засліплення новим інтелектуальним доробком епохи «розпаду ліберального консенсусу», Валлерстайн та його прихильники не помічають головного. Захисники світ-системного аналізу бояться визнавати, що попри серйозний поступ, якого досягли у справі виборювання своїх прав за останні роки зазначені меншини, капіталізм все ж не став менш життєздатним. І ще один суттєвий недолік світ-системного підходу — брак належного аналізу проблем, пов’язаних зі способом виробництва та специфікою класових відносин всередині окремих країн. Приймаючи їх лише за місцеві особливості розрізнених зон глобального капіталізму, прихильники даної наукової течії, чи то випадково, чи то навмисно, нехтують серйозними мотивами важливих економічних та політичних подій.
Хоча у світ-системному аналізі Валлерстайна залишається місце для певної інструментальності, він все таки виділяє шість достатньо конкретних наслідків революції 1968 року. Нас, як уже обізнаних читачів, цікавить передусім два питання. Питання перше: чи подолала революція недемократичність політичних еліт? Певно, що ні. Друге: чи дала вона поштовх для того, аби припинити відчуженість «забутих людей»? Мабуть, що теж ні. Однак, за переконанням Валлерстайна, вона вперше прояснила, що двокрокова стратегія (та, що мала на меті спершу оволодіти державною владою, а потім трансфомувати все суспільство) є не більш як сумнівним припущенням; що уявлення, ніби всередині капіталістичної світ-економіки єдиним фундаментальним конфліктом є конфлікт між працею та капіталом, а все решта — це похідні та атавізми, не є думкою більшості.
Саме за часів другої світової революції люди з різних частин Земної кулі по-новому поглянули на ідею демократії, сприймаючи її не лише як буржуазне поняття, яке перешкоджає революційній діяльності, але як глибоко антикапіталістичну та революційну ідею.
Ось таким є складний, подекуди контроверсійний, а подекуди не позбавлений апломбу погляд Валлерстайна на значення протестів 1968 року. Притримуватися такого бачення історії лібералізму та його внутрішніх потрясінь чи ні — безумовно, справа кожного. Втім, якщо слідувати логіці цього автора, то світ-система зараз має стояти на порозі грандіозних змін, внаслідок яких вона має або перетворитися на систему світового соціалізму, або розпастися на цілу низку дрібних систем, що продовжили би існувати в нових іпостасях.
Читайте також:
Структурні кризи (Іммануїл Валлерстайн)
Нові бунти проти системи (Іммануїл Валлерстайн)
Світ 2050 року буде таким, яким ми його створимо (Іммануїл Валлерстайн)