Патрік Бонд
Незважаючи на свій антиімперіалістичний потенціал, країни БРІКС підтримали неоліберальні та імперіалістичні практики, які сприяють накопиченню капіталу, видобутку ресурсів та розширенню їх ринків. Але зростання народного спротиву експлуатації, руйнуванню довкілля і неолібералізму в країнах БРІКС може привести до іншого, антиімперіалістичного курсу.
Активізація блоку Бразилія-Росія-Індія-Китай-Південна Африка (БРІКС) є тією потенційно важливою геополітичною та економічною силою, що вона від початку 2014 року страждає на прогресуючу шизофренічність у позиціонуванні себе в рамках глобальної політичної економії. Радикальніше налаштовані прихильники блоку стверджують, що він має «антиімперіалістичний потенціал». Проте, існують набагато більші ризики того, що БРІКС провадитиме субімперіалістичну діяльність зі сприяння та підтримки неоліберального режиму (зокрема в Африці) або навіть гратиме інтерімперіалістичну роль, оскільки Росію, здається, приваблює Українська/Кримська сцена. Але існує також і потенціал для об’єднання народних мас у силу, більш схожу на солідаристський транскордонний антиімперіалізм, враховуючи крайні суперечності та інтенсивність суспільних заворушень на кожній з територій.
Визначення «субімперіалістичних» держав, яке супроводжує і розширює поняття імперіалізму, вперше було застосовано Руй Мауро Маріні (Marini 1965) для опису ролі бразильської диктатури у Західній півкулі; воно було в активному вжитку впродовж 1970-х, коли доктрина Ніксона дозволила Вашингтону займатись аутсорсингом геополітичних поліцейських обов’язків, а також накопиченням можливостей на користь привілейованих регіональних союзників, – в основному корпоративно дружніх авторитарних режимів.
Хоча дехто вірить у те, що БРІКС матиме достатню автономність, аби стати активно антиімперіалістичним(Desai 2013, Escobar 2013, Keet 2013, Martin 2013, Shubin 2013, Third World Network 2013), на рівні глобального управління цей блок частіше посилював панівні владні відносини, ніж кидав їм виклик, за винятком окремих випадків, коли у 2013 році Сирія постала перед загрозою бомбардування з боку Вашингтону, і у 2014 році, коли Росія вдерлась у Крим, втративши необхідний вплив в Україні.
Як і в інших, більш ізольованих державах у попередні епохи підпорядкованості імперіалізму, притаманна БРІКС траєкторія накопичення, а також глобальна геополітична, економічна та екологічна стратегії, гегемонія над залежними регіонами і внутрішня динаміка формування класу – разом пропонують модель, що заслуговує на назву субімперіалістичної. (Bond and Garcia 2014)
Імперіалізм, капіталістична криза, надексплуатація і регіональна гегемонія
Існує щонайменше чотири ключових типи відношень субімперіалізму: відношення до імперіалізму, до капіталістичних кризових тенденцій, до надексплуатаційних процесів і до регіональної гегемонії.
По-перше, правильне визначення субімперіалізму також передбачає і понятійне визначення системних процесів імперіалізму, у рамках яких він функціонує. Є безліч шляхів розуміння імперіалізму, проте найбільш надійним – особливо для Африки – виявляється концепція, яку Роза Люксембург (Luxemburg 1968) виклала у «Накопиченні Капіталу» в 1913 році, наголошуючи на позаекономічному примусі, що асоціюється з експлуатацією між капіталістичними і некапіталістичними сферами в умовах капіталістичної кризи (на противагу іншим наративам про імперіалізм, які акцентують експорт капіталу, формальні колоніальні відносини та міжімперске суперництво).
По-друге, як наслідок, стан капіталістичної кризи став таким же очевидним всередині субімперіалістичних економік, як і в імперіалістичних, навіть коли накопичення просувається достатньо швидкими темпами. Перенакопичення капіталу є постійною проблемою, що часто доходить до критичної стадії. Унаслідок цього в декількох субімперіалістичних країнах з’являються потужні імпульси для перетворення внутрішнього капіталу у зовнішній і його подальшої фінансіалізації 1
Якщо судити за критерієм Девіда Гарві (Harvey 2003), згідно з яким субімперіалісти шукають «просторово-часових латок» (spacio-temporal fixes) для вирішення цих проблем, то країни БРІКС наразі є найбільш екстремальними місцями у світі. Ці кризові умови є особливо важливими, оскільки зараз вони зсувають те, що раніше було націоналістичними (або навіть «державно-капіталістичними») владними відносинами, запровадженими протекціоністськими державами, у напрямку неоліберальної державної політики, що запроваджується в інших регіонах світу. Вони також тягнуть за собою поглиблення нерівномірності розвитку, пов’язаного з надексплуататорськими (і часто з надекономічними силовими) системами накопичення, так само як і з економічними симптомами імперіалістичного відчаю, зокрема фінансіалізацією.
По-третє, субімперіалістичні режими розповсюджують ці ж неоліберальні методи для використання у своїх регіональних сферах впливу, таким чином легітимізуючи Вашингтонський консенсус ідеологічно та безпосередньо, сприяючи зокрема багатостороннім торгівельним, інвестиційним і фінансовим домовленостям. Насправді, субімперіалістичні сили часто підтримують неоліберальні інституції, навіть скаржачись (інколи гірко) на їхню байдужість до бідніших країн, і часом засновують нові інституції, які виконують подібні функції у регіональному масштабі.
В свою чергу, це часто дозволяє субімперіалістичній владі грати роль регіональної платформи накопичення, відводячи ресурси з віддалених районів і просуваючи експорт, що, зазвичай, знищує виробничий потенціал та економічний суверенітет цих регіонів. Зазвичай, переваги численні, включаючи позитивне сальдо торгового балансу з віддаленими районами країни (де останні часто постачають необхідну сировину на вигідних умовах); прибутковий потенціал тоді акумулюється всередині фінансових центрів субімперіалістичної влади, а розширення впливу здійснюється за допомогою посилення економіки, зокрема там, де торгівля ведеться у валюті субімперіалістичної влади.
Усе це логічно веде до ролі регіонального жандарма, розподілу поліцейської роботи, що дозволяє світовій капіталістичній системі продовжувати поширення контрактів, зміцнювати їх, а також вилучати фактичні потоки матеріалів (так само як і робітників) з віддалених місць, що залишається життєво необхідним для гармонійного функціонування світового розподілу праці.
По-четверте, згідно з Сем Мойо і Періс Йерос (Moyo and Yeros 2011: 19), стосунки імперіалізму із субімперіалістичними союзниками завше тягнуть за собою «надексплуатацію національних кадрів. Тому природно, що зі своїм ростом він вимагав зовнішніх ринків для вирішення його кризи реалізації прибутку». Якщо конкретно брати за приклад БРІКС, надексплуататорські відносини тут простежуються на прикладі китайських домогосподарств, відірвантх від сільських земель у ході тривалого процесу урбанізації, а також у ширшому контексті – коли сільські жителі вимагають спеціальних дозволів для проживання у містах, де їм платять набагато нижчу заробітну плату.
Такі надексплуататорські відносини пізніше легко переносяться на міжнародний рівень, де Китай є ще більшим хижаком, ніж західні корпорації, спираючись на підтримку місцевих диктаторів (наприклад, випадок Зімбабве, де китайські військові і зімбабвійські генерали об’єднались у корпорацію найбільших у світі алмазних родовищ Анджин, що призвело до найбільшого у сучасній Африці «прокляття ресурсів» 2 (Maguwu 2013).
Так само і у Південній Африці історичний спосіб надексплуатації в умовах апартеїду – визначений Гарольдом Волпом (Wolpe 1980) як «артикуляція способів виробництва» – підтвердився на прикладі найбільш радикального внутрішнього субімперіалістичного накопичення. Чоловіки-мігранти з сільськогосподарських бантустанів, як і представники регіональних окраїн, розташованих далеко на півночі біля Малаві, тривалий час забезпечували «дешеву робочу силу», завдяки тому, що чорні селянки провадили неоплачуваний догляд за дітьми, хворими працівниками та пенсіонерами, позбавленими державної підтримки.
Це не було просто питанням формально расистської влади. Експансія південноафриканської міграційної моделі набагато глибша у південноафриканському регіоні, де слідом за крахом апартеїду на початку 1990-х вона таки відбулась, незважаючи на трагічні ксенофобські реакції з боку місцевого робочого класу. Побоїще на шахті «Марікана» у серпні 2012 року, яка вразила протестуючих мігрантів-гірників платинової компанії Лонмін, стала іншим прикладом того, як далеко поліцейська функція режимів може зайти, щоби захистити прибутковість транснаціональних корпорацій (Saul and Bond 2014). Але саме таке невблаганне регіонально-тилове поширення цих процесів змушує субімперіалістичні держави слідувати логіці імперіалізму.
Це визнається і професійними геополітиками капіталу, як наприклад, у службовій записці техаської компанії розвідки Стратфор (Stratfor 2009) було зазначено: «Рушієм історії Південної Африки є взаємодія між конкурентами, а також співпраця вітчизняних та зарубіжних інтересів, які експлуатують мінеральні ресурси країни. Незважаючи на те, що нею править демократично вибраний уряд, головні посадовці Південної Африки й надалі підтримують ліберальний режим, який уможливлює вільний потік робочої сили і капіталу до і з південноафриканського регіону, так само як вони підтримують посилення заходів безпеки, які можна застосовувати у Південно-центральній Африці».
Можливість експансії на північ континенту була поставлена під питання у березні 2013 року, коли столицю Центральноафриканської республіки Бангі під час повстання проти авторитарного правителя Франсуа Бозіза було захоплено бойовиками. Більш ніж дюжину південноафриканських вояків було вбито, і відповідно до інтерв’ю солдат, що залишились живими, опублікованих в недільній газеті Йоганнесбургу, під час «захисту власності… бізнесів у Йоганнесбурзі… нам прямо збрехали, нам сказали, що ми тут для служби і захисту, забезпечення миру» (Hosken and Mahlangu 2013). Капіталістам, яких захищали у Йоганнесбурзі, належали фірми, зв’язані зі правлячою партією (Amabhungane 2013).
Динаміка імперіалізму і субімперіалізму
Ці вищезгадані стосунки, в яких капіталізм як експлуатує, так і руйнує некапіталістичні відносини позаекономічними примусовими техніками, спочатку були теоретично обґрунтовані Люксембург і пізніше знову відроджені у вигляді пояснювальної системи Гарві під заголовком «накопичення шляхом позбавлення». Іншими словами, існують теоретично вторинні процеси, які пояснюють логіку імперіалізму і субімперіалізму разом, навіть якщо непередбачувані обставини змінять географічне положення, форму і масштаб, згідно яких ці процеси розгортаються.
«Накопичення Капіталу» Люксембург (Luxemburg 1968: 396) зосереджується на тому як позаекономічні примусові можливості капіталізму грабують системи взаємодопомоги, громадські засоби, сім’ї (особливо страждає роль жінки у суспільному відтворенні), землю, всі природні ресурси, і державу, що її функції скорочуються: «Відносини між капіталізмом і некапіталістичними способами виробництва починають проявлятись на міжнародному рівні. Їхні основні методи – це колоніальна політика, міжнародна позикова система – тобто те, що належить до політичної сфери інтересів – і війна. Сила, обман, пригноблення, грабіж відкрито демонструються навіть без наміру їх приховати, і необхідно докласти зусиль, щоби виявити у цьому клубку політичного цинізму й боротьби за владу суворі закони економічного процесу».
Завдяки дуже ретельному вивченню коноліально-екстрактивних умов у Південній Африці, Намібії і Демократичній Республіці Конго, (Bond, Chitonge and Hopfmann 2007) її ключове розуміння (Luxemburg 1968: 397), на відміну від конструкцій Леніна, Бухаріна, Хілфердінга, Гобсона та інших представників епохи, мало довести, що «Капітал не може накопичуватись без допомоги некапіталістичних відносин. Лише тривале і прогресивне роздроблення некапіталістичних організацій робить можливим накопичення капіталу».
Люксембург стверджувала, що це процес, у якому «капітал харчується на руїнах» некапіталістичних відносин, тим часом «пожираючи їх». З історичної точки зору, накопичення капіталу є своєрідним метаболізмом між капіталістичною економікою і докапіталістичними методами виробництва, без яких він не може рухатись далі, і які, при цьому, він роз’їдає і асимілює.
Цей процес посилюється у періоди відчаю, притаманні капіталістичній кризі, як відзначила Люксембург (Luxemburg 1968: 76), спираючись на класичну теорію Маркса щодо «постійного надвиробництва», яке характеризується безперестанним перетіканням капіталу з однієї галузі в іншу і, нарешті, періодичним і циклічним коливанням відтворення між надвиробництвом і кризою.
У цей момент Люксембург наполягає на тому, що центральні країни виявляють «глибоке і фундаментальне протистояння між здатністю споживати і здатністю виробляти у капіталістичному суспільстві; конфлікт, що витікає з самого накопичення капіталу, і який періодично спалахує у кризових ситуаціях, стимулюючи капітал постійно розширювати ринок». Поточне поновлення цього процесу – криза, розширення ринку і посилені капіталістично-некапіталістичні надексплуатаційні стосунки – слугує базою для поновленого імперіалізму.
Але Гарві додає новий вимір до цього аргументу: «Відкриття глобальних ринків – як товарів, так і капіталу, – створило шпарини для інших держав, крізь які вони змогли протиснутись у глобальну економіку, спочатку поглинаючи, а потім і виробляючи надлишкові капітали. Згодом вони стали конкурентами на світовій арені. Виникло те, що можна назвати «субімперіалізмом»… Кожен центр накопичення капіталу, розвиваючись, шукав систематичних просторово-часових латок (spacio-temporal fixes) для власного надлишкового капіталу шляхом визначення територіальних сфер впливу».
Гарві (Harvey 1992) пов’язує із затяжною економічною кризою «ряд просторово-часових латок, що прогресивно множаться», до яких звертаються для того, щоб поширити капіталізм географічно і темпорально, і які зазвичай підтримуються різкою фінансовою експансією. Роль банків у ключових і навіть субімперіалістичних країнах полягає у тому, щоби остаточно загнати бідніші країни до боргової ями та зробити їх максимально доступними для лібералізованої торгівлі й інвестування, як і простого видобутку ресурсів. Експансія кредитної системи також є традиційним способом вирішення питання перевиробництва товарів, оскільки борг дозволяє поглинати їх прямо зараз, обіцяючи вилучати додаткові надлишки, щоби заплатити їхню ціну пізніше.
Згідно з Гарві (Harvey 2003: 134), подібні «латки» не допомагають подолати кризу, але замість цього призводять до нових протиріч, пов’язаних із нерівномірним розвитком: «зростання інтенсивності міжнародної конкуренції у вигляді численних динамічних центрів накопичення капіталу, які з’являються, щоб змагатись на світовій арені у вигляді потужних течій перенакопичення. Так як вони не можуть усі бути успішними у довгостроковій перспективі, то існують два варіанти розвитку подій: або слабкі піддаються і стають жертвами серйозних криз знецінення, або геополітичні протистояння спалахують у вигляді торгівельних та валютних воєн і навіть військових конфліктів.
Територіально вкорінені силові блоки, створені внутрішніми союзниками (а також і конфліктами) в рамках національних кордонів, а іноді, і за межами кордонів у регіональному масштабі, є критичними одиницями аналізу, особливо коли справа доходить до попередження знецінення перенакопиченого капіталу. Досліджуючи ці одиниці, можна вибудувати міцну геополітичну теорію, прийнятну для розуміння сучасного імперіалізму. БРІКС відображають ці нові відносини, оскільки президент Бразилії Лула оголосив у 2010 році, що «Народилась нова глобальна економічна географія». Проте, спиратись на фінансистів, таких як виконавчий директор провідної компанії Голдман Сакс Джим О’Ніл (творець мему «БРІК» у 2001) задля впорядкування економічної влади досить ризиковано.
Те, що здавалось сильним блоком країн БРІКС на самміті керівництва у березні 2013 року, протягом чотирьох місяців стало ядром «Крихкої п’ятірки», спонукаючи О’Ніла зазначити, що лише Китай заслуговує на статус «структурного елементу» БРІКС (Magalhaes 2013). Індія, Південна Африка і Бразилія втратили величезну кількість валютних цінностей та фінансових потоків, як тільки фінансовий капітал покинув ці ринки у пошуку надійної гавані для інвестиції долара, коли м’яка грошово-кредитна політика Американського федерального резерву – «Кількісне пом’якшення» – «загострились». Такий же досвід значного відтоку капіталу здобула і Росія на початку 2014 року, спочатку – через втрату регіональної влади, означену поваленням уряду в Україні; а згодом, коли Москва розпочала грубе захоплення Криму, західні санкції вразили її фондовий ринок.
Тому, незважаючи на доцільність загального підходу, який запропонувала Люксембург, і в якому тривале накопичення капіталу провокує імперіалізм, що сягає поля надекономічного примусу, це не дає стабільного результату. Кожна ситуація мусить бути оцінена згідно її власних конкретних умов. За півстоліття, які минули з часу запровадження ідеї субімперіалізму, у Бразилії конкретні параметри мали життєво важливе значення, оскільки часто виникають непередбачувані обставини, які можуть відволікати від подвійної логіки капіталу і експансивних територіальних владних відносин.
Конкретні субімперіалістичні локації
Нові точки зосередження влади Півдня стали очевидними у 1960-х, коли нові союзи зміцнилися через холодну війну. У своєму новаторському творі про геополітику Латинської Америки у 1960-х, Маріні (Marini 1974) стверджував, що Бразилія епохи 1970-х була «найкращим поточним проявом субімперіалізму», через регіональний економічний видобуток, експорт капіталу, зазвичай поєднаний із імперіалістичною політикою та внутрішньою корпоративною монополізацією, включаючи фінансуалізацію.
Наразі у цих режимів є три додаткові ролі, якщо їх тільки можна вважати субімперіалістичними. Одна з них забезпечує регіональну геополітичну «стабільність» на територіях, що страждають через серйозні протистояння: прикладом може бути присутність бразильської армії у Гаїті, а також укладення угод Преторією із такими гарячими точками Африки як Південний Судан, регіон Великих озер і Центральноафриканська Республіка. Ролі Ізраїлю та Саудівської Аравії на Близькому Сході порівняно схожі, і Південна Африка під білим керівництвом так само була форпостом субімперіалізму за часів холодної війни, яка разом з визвольними рухами розгорталася в 1960-1980-х у навколишніх країнах. Позаекономічний примус заради видобутку сировини є притаманним для цієї влади, коли, як у багатьох випадках, її роль регіонального поліцейського полягає не лише в «дотриманні миру», а й передачі надлишків з периферій до столиці субімперіалізму, а звідти – до імперіалістичних штаб-квартир, як це, зокрема, можна помітити на прикладі сучасної Південної Африки (Bond 2006а, Bond 2006b).
Друга роль полягає у просуванні розширеного плану дій глобалізованого неолібералізму задля узаконеного полегшення доступу до ринків. Це відбувається, оскільки більшість субімперіалістичних сил – це сповнені ентузіазму фінансові покровителі основних важелів глобального економічного правління, – особливо інститути Бреттон-Вудської системи і Світова Організації Торгівлі. З риторичних причин, міністерства закордонних справ, торгівлі та фінансів, які належать субімперіалістичним силам, будуть менш прихильними до глобального правління, а у випадку БРІКС у 2013-2014 роках, можуть навіть запровадити нові багатосторонні ініціативи з метою оскарження влади. Але підтримка МВФ навіть у часи кризи – наприклад, рекапіталізація інституцій у 2009 і 2012 роках відбулась за значної підтримки БРІКС (75 мільярдів доларів координованої допомоги в останньому випадку) – відображає загальну роль, яку грають субімперіалістичні режими: полегшувати, узаконювати та широко впроваджувати неоліберальну політекономію в регіональні віддалені точки.
Те ж було вірним і для єдиного найважливішого тривалого виклику глобального керівництва – управління кліматом, де БРІКС (без Росії) у 2009 стали до лав найвпливовіших союзників у рамках стратегії Вашингтону, відомої як Копенгагенська угода, водночас уникаючи скорочення викидів та сприяючи подальшій фінансуалізації кліматичної стратегії за допомогою розширеної торгівлі вуглецем (Bond 2012, Böhm, Misoczky and Moog 2012). (Пізніше Росія закріпила цю роль, різко збільшивши власні викиди парникових газів, а потім відмовившись від зобов’язань Кіотського протоколу і вийшовши з головного кліматичного договору). Ця роль у підтримці глобальної економіки та управлінні навколишнім середовищем часто приносить користь локальним корпораціям у субімперіалістичних країнах, крім цього вона є маркером співпраці і взаємодії з імперіалістичними проектами транснаціональних корпорацій і держав у ключових країнах.
Іншим прикладом того, де це було не лише корисно, але й необхідно, стала Світова Організація Торгівлі, яку ще ранніх стадіях декілька країн БРІКС намагались оживити вже на урядовому самміті у Гонконгу у 2005 році. Корпоративне розширення вільної торгівлі і постійна самозацікавленість протекціонізму переважають у часто непростій суміші субімперіалістичних економік, але контргегемонна діяльність БРІКС у СОТ добре реалізувалась у більш широкому проекті неолібералізму. За словами одного з координаторів суспільної громадської мережі «Наш Світ Не Для Продажу», (James 2013), просування бразильського посла (Роберто Азеведо) у СОТ в середині 2013 з метою зробити його генеральним директором організації, було виснажливим для опору блоку Півдня «G-110».
Скасування двосторонніх інвестиційних договорів між Європою і Південною Африкою у 2013 році південноафриканським міністром Робом Дейвісом було із натхненням потрактоване як випадок протистояння Заходу, але це виняток, який лише підтвердив правило, а також довів, що Преторія захищає своє регіональне панування від вторгнення ЄС у свій безпосередній тил, Південноафриканський митний союз. Бо врешті-решт, у грудні 2013 року Азеведо зумів організувати урядову домовленість СОТ, яка направила організацію у потрібне русло – це помітне досягнення, враховуючи поразку його попередника Паскаля Ламі, якого шанували (і незмінно підтримували) в ЄС протягом попередніх невдалих спроб.
У цьому контексті, те, що може вийти з мережі субімперіалістичних еліт, як це було з блоком БРІКС на початковому періоді формування, в 2008-2014 роках, буде порядком, що більш систематично підтверджуватиме надексплуататорські практики у власних зонах впливу.
Так само як політичний розподіл Африки у Берліні на конференції 1884-1885 років, організованій Бісмарком, визначив кордони, що були вигідними для видобувних підприємств – гірничодобувних компаній і плантацій, так само як будівельних фірм, асоційованих з накопиченням капіталу у Британії, Франції, Португалії, Бельгії і Німеччині – так і БРІКС, здається, слідує колоніальним і неоколоніальним шляхом. Визначаючи порт, міст, дорогу, гідроенергетику та інші інфраструктурні проекти як речі одного порядку, самміт БРІКС у Дурбані у 2013 році мав на меті економічний розподіл континенту, необтяжений – як тоді, так і тепер – тим, що глузливо називається «західним» занепокоєнням щодо дотримання принципів демократії і прав людини; все це відбувалось за підтримки більш ніж дюжини глав африканських держав, присутніх на самміті. На Нове партнерство заради економічного розвитку і Механізм взаємного контролю африканських країн часто посилались, як на доморощені африканські поліцейські механізми для контролю такої інфраструктури, але загалом вони були неефективними (Bond 2005, 2009).
Тим не менш, важливо також визнати, що форми субімперіалізму БРІКС є різними, оскільки Мойо і Йерос (Moyo and Yeros 2011: 19) зазначають «Деякі з них обумовлені приватними блоками капіталу з сильною державною підтримкою (Бразилія, Індія), інші, як Китай, включають пряму участь державних підприємств, в той час як у випадку з Південною Африкою стає все важче говорити про автономну національну буржуазію, враховуючи граничний рівень денаціоналізації її економіки у період пост-апартеїду. Рівень участі у західному військовому проекті у різних випадках також різниться, хоча можна сказати, що у них всіх присутня шизофренічність, типова для субімперіалізму.
За останній час стали більш плідними дебати щодо концепції субімперіалізму, а також щодо переходів від суб- до внутрішнього імперіалізму і, можливо, одного дня до антиімперіалізму. Тим не менше, найбільш критичним фактором у реалізації цієї дискусії є не просто боротьба за семантику між кволими лівими інтелектуалами; це цілковито інший процес, який не залежить від риторики зверху, а від реальності «знизу». Реальність «внизу» стає все більш напруженою у кожній з основних субімперіалістичних держав, які зараз шукають єдності, тобто – БРІКС.
У кожній з них почав розгортатися ряд класових, суспільних, екологічних і політичних баталій, викликаних нетиповими подіями, які, на подив більшості коментаторів, набрали національної важливості: ріст ціни на громадський транспорт і витрати, пов’язані з прийомом Кубку світу в середині 2013 року (Бразилія), демократичний рух в кінці 2011, боротьба з свободу вираження за участі контраверсійної рок-групи у 2012, права гомосексуалів у 2013 і антивоєнний протест у 2014 (Росія), резонансне вбивство із зґвалтуванням в кінці 2012 і муніципальний виборний сюрприз від ліво-популістської партії в кінці 2013 (Індія), тривала боротьба селян проти переселення, місцеві – екологічні, антикорупційні, трудові протести, які щорічно нараховують більше 200 000 чоловік (Китай) і погром гірників в середині 2012 серед загального повстання бідняків проти відсутності доступу до комунальних послуг або завищених цін на них.(Південна Африка).
Усі подібні повстання є імпульсивними і непередбачуваними, але набагато глибші класові війни проти надексплуатації, деградації довкілля і неолібералізму постійно точаться з усіх сторін. Кинути виклик критикам руху «brics-from-below», значить об’єднатись і інтернаціоналізуватись так швидко, як це тільки можливо, тому що їхні інтереси, агітаційні аналізи, стратегії, тактики і союзи мають багато точок перекриття – одна з одною і з прогресивними силами у світі. Лише тоді справжній глобальний антиімперіалістичний проект стане можливим, тобто тоді, коли субімперіалісти з усього світу також об’єднаються.
Перекладено за: Bond, P. BRICS and the tendency to sub-imperialism
Читайте також:
Зачем России нужен Крым? (Михаил Рыжкин)
Швейцарський імперіалізм або Таємниці невидимого впливу (Себастьян Гуекс)
Накопичення у глобальному масштабі та імперіалістична рента (Самір Амін)
Релевантность концепции империализма Розы Люксембург в контексте современного глобального кризиса (Андрій Малюк)
«Новые Варшавские договоры», «империализм нищего» и межгосударственное соперничество в Центральной и Восточной Европе (Филипп Ильковский)
Примітки:
Amabhungane, ‘Is this what our soldiers died for?’, Mail&Guardian, 28 March, 2013. Доступ за посиланням: [link]
Böhm, S., Misoczky, M. & Moog S., ‘Greening capitalism? A Marxist critique ofcarbon markets’, Organization Studies, November 2012, 33, 11, p.1629., 2012
Bond, P., Fanon’s Warning, Trenton, Africa World Press, 2005
Bond, P., Talk Left Walk Right. Pietermaritzburg, University of KwaZulu-Natal Press, 2006
Bond, P., Looting Africa. London, Zed Books, 2006
Bond, P., Removing neocolonialism’s APRM mask: A critique of the African Peer Review Mechanism. Review of African Political Economy, 2009
Bond, P., Politics of Climate Justice, Pietermaritzburg, University of KwaZulu Natal Press, 2012
Bond, P., Chitonge, H., and Hopfmann, A., The Accumulation of Capital in Southern Africa, Berlin, Rosa Luxemburg Foundation, 2007
Bond, P., and Garcia, A., A BRICS critique, Fortaleza, Tensoes Mundiais, 2014
Desai, R., ‘The Brics are building a challenge to western economic supremacy’, The Guardian, 2 April, 2013
Escobar, P., ‘Brazil, Russia, India, China and South Africa: BRICS go over the Wall’, Asia Times, 27 March, 2013
Harvey, D., Limits to Capital, Chicago, Chicago University Press, 1992
Harvey, D., The New Imperialism. Oxford, Oxford University Press, 2003
Hosken, G., and Mahlangu, I., ‘We were killing kids’, Sunday Times, 31 March, 2013
James, D., personal correspondence, 19 November, 2013
Keet, D., ‘Perspectives and Proposals on the BRICS for and from popular Civil Society Organisations’, Economic Justice Network, November, 2013
Kuan-Hsing, C., Asia as Method, Durham, Duke University Press, 2013
Luxemburg, R., The Accumulation of Capital, New York, Monthly Review Press, 1968
Magalhaes, L., ‘China Only BRIC Country Currently Worthy of the Title’ – O’Neill. Wall Street Journal, 23 August, 2013. Доступ за прсиланням [link]
Maguwu, F., ‘Marange diamonds and Zimbabwe’s political transition’, Journal of Peacebuilding & Development, 2013
Marini, R.M., ‘Brazilian interdependence and imperialist integration’. Monthly Review 17, 7, 1965
Marini, R.M., Subdesarrollo y Revolución, Mexico City, Siglo XXI Editores, 1974. переклад на [link]
Martin, W., ‘South Africa and the ‘New Scramble for Africa’: Imperialist, Sub-imperialist, or Victim?’ Agrarian South: Journal of Political Economy, 2013
Moyo, S., and Yeros, P., Rethinking the theory of primitive accumulation. Paper presented to the 2nd IIPPE Conference, 20−22 May 2011, Istanbul, 2012
Saul, J., and Bond, P., South Africa – Present as History, Oxford, James Currey Press, 2014
Shubin, V., ‘BRICS viewed from Russia’, Pambazuka News, 20 March, 2013. Доступ за прсиланням [link]
Stratfor, ‘Monography for comment: South Africa’, 5 May, 2009 Доступ за прсиланням [link]
Third World Network. ‘Whither the BRICS? Third World Resurgence 274’, June, 2013 Доступ за прсиланням [link]
Wolpe, H., (Ed) The Articulation of Modes of Production. London: Routledge & Kegan Paul, 1980